Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 31 страниц)

Засмучена і стривожена поверталася вона додому. Батько готував їй гарячий шоколад, кидав туди маршмелов і розпалював коминок у вітальні. Вони сідали на тахті, обличчям до вогню, і вона розповідала батькові про Гаррі.

– Чому він такий сумний? – запитувала вона. – Він просто вмирає!

– Хтозна, – казав Роберт Квінн.

Він боявся виходити з дому. Коли він кілька разів покидав Гусячу бухту, то знаходив у дверях ті жахливі записки. Хтось стежив за ним. Хтось бажав йому зла. Хтось підстерігав, коли його не буде вдома, і засовував у двері маленький конверт. А всередині – одні й ті ж слова:

«Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою.

І незабаром усе місто про це дізнається».

Хто? Хто міг напосісти на нього? Хто знав про них із Нолою й тепер хотів його погубити? Йому аж недобре ставало. Коли знаходив черговий лист, його починало лихоманити. Боліла голова, давило в грудях. Часом його нудило, мучило безсоння. Боявся обвинувачень у тому, що він учинив з Нолою щось лихе. Як довести, що він ні в чому не винен? Починав уявляти найгірше: той моторошний блок для особливо небезпечних злочинців у федеральній в’язниці, куди його запроторять на довічне ув’язнення; а може, його чекає електричний стілець чи газова камера. Потроху почав боятися полісменів: сам вигляд однострою чи поліційного авто викликав у нього паніку. Якось, виходячи із супермаркету, помітив на паркувальному майданчику патруль, і один полісмен дивився на нього. Відчайдушно намагаючись зберігати спокій, він із покупками в руках швиденько попрямував до своєї автівки. І раптом почув, що його кличуть. Полісмен. Він удав, ніби не чує. Позаду грюкнули дверцята; патрульний вийшов. Він чув його кроки, чув, як дзеленчить ремінь із кайданками, пістолетом і кийком. Покидавши покупки в багажник, уже хотів був якнайшвидше чкурнути додому. Тремтів, спливав потом, майже нічого не бачив зо страху. «Головне – спокій, – думав він собі. – Сяду в авто і вперед. До Гусячої бухти не повернусь». Але не встиг: на плече йому лягла тяжка долоня.

Він ніколи не бився, не знав, як битися. Що робити? Відштовхнути його, сісти в машину і втекти? Вдарити його? Заволодіти його зброєю і застрелити? Він рвучко обернувся, готовий до всього. Полісмен простягав йому двадцятидоларовий папірець.

– Пане, у вас із кишені випало. Я гукав, та ви не чули. З вами все гаразд? Ви блідий мов крейда…

– Усе добре, – відповів Гаррі. – Все нормально… Я… я був… Я замислився, та й… Одне слово, дякую. Мені… мені треба їхати.

Полісмен привітно махнув рукою, та й пішов собі; Гаррі тіпало.

Після того випадку він знову повернувся до боксу, почав старанно тренуватися. Потім вирішив, що треба з кимсь порадитися. Трохи порозпитував і зв’язався з лікарем Роджером Ешкрофтом із Конкорда, якого вважали найкращим психіатром в окрузі. Вони домовилися про щотижневі сеанси по середах, з 10.40 до 11.30 ранку. Він не говорив із Ешкрофтом про анонімні листи. Говорив про Нолу, не називаючи її імені. Так він уперше зміг комусь розповісти про неї, і йому набагато полегшало. Ешкрофт сидів у м’якому кріслі й уважно слухав Гаррі, а як починав тлумачити його слова, то стукав пальцями по бильцях.

– Здається, я бачу мерців, – пояснив Гаррі.

– То ваша подруга померла? – запитав лікар.

– Не знаю… Ось від цього і божеволію.

– Не думаю, що ви божевільний, пане Квеберте.

– Часом я виходжу на берег і вигукую її ім’я. А як нема вже сили кричати, сідаю на піску і плачу.

– Як на мене, так у вас проявляється скорбота. Ваша свідомість, раціональна, здорова, бореться з тією первиною всередині вас, із тими початками, що відмовляються прийняти неприйнятне з їхнього погляду. Коли дійсність занадто вже нестерпна, ми намагаємося її уникнути. Якщо хочете, я пропишу вам релаксанти, вони допоможуть знімати напругу.

– Ні, тільки не це. Мені треба зосередитися на книжці.

– Розкажіть мені про свою книжку, пане Квеберте.

– Це історія чарівного кохання.

– Про що вона?

– Про заборонене кохання.

– Це історія про вас і вашу подругу?

– Так. Я ненавиджу книжки.

– Чому?

– Вони завдають мені болю.

– Час уже сплив. Поговоримо про це наступного тижня.

– Добре. Дякую, лікарю.

Якось у приймальні він зіткнувся з Тамарою Квінн, яка виходила з лікаревого кабінету.

*

Рукопис він завершив у середині листопада пополудні; надворі було так похмуро, що незрозуміло – день то чи ніч. Він склав грубий стос аркушів і уважно перечитав назву, написану великими літерами на обкладинці:

Гаррі Л. Квеберт

ПОЧАТКИ ЗЛА

Роман

Раптом йому закортіло бодай комусь розповісти про це, і він одразу ж подався у «Кларкс», до Дженні.

– Я скінчив книжку, – сказав він радісно. – Я приїхав до Аврори, щоб написати книжку, і ось вона готова. Готова. Готова!

– Чудово! – відказала Дженні. – Це велика книга, я певна цього. Що тепер робитимеш?

– Поїду на якийсь час Нью-Йорка. Запропоную її видавцям.

Він надіслав примірники рукопису в п’ять великих нью-йоркських видавництв. Не минуло й місяця, як усі п’ять видавництв зв’язалися з ним, вважаючи, що мають справу з шедевром, і взялися набивати ціну. Розпочиналося нове життя. Гаррі найняв адвоката і літературного агента. А за кілька днів до Різдва підписав з одним видавцем неймовірну угоду на сто тисяч доларів. Він був на шляху до слави.

До Гусячої бухти повернувся 23 грудня, за кермом розкішного новісінького «крайслера». Він неодмінно мав зустріти Різдво в Аврорі. У дверях стирчав анонімний лист, певне, вже давненько. Останній. Більше він їх не отримував.

Наступного дня він узявся готувати святкову вечерю: засмажив величезну індичку, потушкував квасолю в олії, насмажив картоплі і спік торт із шоколадом і вершками. На програвачі стояла платівка «Мадам Баттерфляй». Він накрив стіл на двох біля ялинки і не помітив, що крізь укрите памороззю вікно за ним стежить Роберт Квінн; того дня Роберт присягнувся покласти край тим листам.

Повечерявши, Гаррі вибачився перед порожньою тарілкою напроти і, відлучившись на мить до кабінету, повернувся з великою коробкою в руках.

– Це мені? – вигукнула Нола.

– Його непросто було знайти, але все буває, – відказав Гаррі, поставивши коробку на підлогу.

Нола стала навколішки перед подарунком. «Що це? Що це таке?» – допитувалася вона, піднімаючи незакріплені клапани коробки. Звідти вистромився писочок, а потім і маленька руда голівка. «Цуцик! Це ж цуцик! Песик сонячного кольору! О Гаррі, любий Гаррі! Дякую! Дякую!» Вона дістала песика з коробки і взяла на руки. То був лабрадор, йому було заледве місяців зо два з половиною. «Тебе називатимуть Шторм! – пояснила вона цуцикові. – Шторм! Шторм! Я все життя мріяла мати такого пса, як ти!»

Вона поставила цуценя на підлогу. Песик задзявкотів і заходився вивчати свій новий дім, а вона кинулася Гаррі на шию.

– Дякую, Гаррі, я така щаслива. Але мені дуже соромно, я не маю для вас подарунка.

– Мій подарунок – твоє щастя, Ноло.

Міцно обняв її, та йому здалося, наче вона вислизає, і незабаром перестав її відчувати, перестав бачити. Кликав, та вона вже не відгукувалася. Він стояв сам посеред кімнати, обхопивши себе руками. А цуцик грався шнурками його черевиків.

*

Роман «Початки зла» вийшов у липні 1976-го і мав неймовірний успіх. Критики один поперед одного вихваляли книжку; дивовижний Гаррі Квеберт, тридцятипятирічний чоловік, віднині став великим письменником свого покоління.

За два тижні до виходу книжки видавець Гаррі, розуміючи, який шалений захват вона викличе в читачів, особисто приїхав по нього до Аврори.

– Ох, Квеберте, кажуть, ви не хочете їхати в Нью-Йорк?

– Я не можу поїхати, – відказав Гаррі. – Я чекаю одну людину.

– Чекаєте людину? Що ви кажете! Вас хоче бачити вся Америка. Ви станете першорядною зіркою.

– Я не можу поїхати, в мене пес.

– То й що, ми візьмемо його з собою. Будемо доглядати його і пестити. Ось побачите, він матиме няньку, кухаря, його вигулюватимуть і розчісуватимуть. Одне слово, пакуйте валізу і вперед, до слави, друже мій!

І Гаррі подався з Аврори у багатомісячну мандрівку по всій країні. Незабаром тільки й розмов було про нього і його чудову книжку. Дженні, хоч де вона бувала, в кухні у «Кларксі» чи в своїй спальні, стежила за новинами по радіо і телебаченню. Купувала всі газети зі статтями про нього і побожно їх зберігала. Побачивши у крамниці його книжку, щоразу купувала її. У неї вже було більше десяти примірників, і всі вона прочитала. Дженні часто собі думала: а може, він таки повернеться по неї? Коли приходив листоноша, вона ловила себе на тому, що чекає листа. Як дзеленчав телефон, сподівалася, що це Гаррі.

Вона чекала все літо. Коли дорогою траплялося авто, схоже на автомобіль Гаррі, серце її аж заходилося.

Вона чекала й восени. Коли двері «Кларксу» відчинялися, їй здавалося, що то він повернувся по неї. Він був коханням усього її життя. Вона чекала і, щоб відволіктися, перебирала в пам’яті чудові дні, коли він приходив працювати у «Кларкс», за столик номер сімнадцять. Тут, поруч із нею, Гаррі написав шедевр, що вона його читала щовечора. Якби він і далі жив у Аврорі, то міг би приходити сюди щодня: вона лишилась би кельнеркою, просто заради того, щоб бути коло нього. І байдуже, що до кінця життя подаватиме гамбургери, адже вона буде з ним. Вона збереже цей столик за ним. Назавжди. І хоч мати й обурювалася, вона замовила на свої гроші металеву табличку і прикрутила її до столика номер сімнадцять. На табличці було викарбувано:

«За цим столом улітку 1975 року письменник Гаррі Квеберт написав свій славетний роман „Початки зла“».

13 жовтня 1976 року Дженні відсвяткувала свій двадцять шостий день народження. Гаррі був у Філадельфії, вона прочитала про це в газеті. Поїхавши, він жодного разу не озвався. Того ж вечора, у вітальні їхнього дому, в присутності батьків, Тревіс Довн, який уже майже рік щонеділі приходив до них обідати, попросив її руки. І Дженні, втративши будь-яку надію, погодилася.

Липень 1985 року

Минуло десять років, із пам’яті стерлася примара Ноли, час притлумив спогади про її викрадення. На вулицях Аврори життя давно вже відновило свої права: дітлахи на роликах знову галасливо грали в хокей, знову скрізь стрибали через шворку, на асфальті знову з’явилися величезні «класики». А на центральній вулиці, перед цукернею родини Гендорфів, де жменя цукерок коштувала майже долар, знову скупчилися велосипеди.

У середині липня, пізнього ранку Гаррі сидів на терасі Гусячої бухти, насолоджуючись теплом і гожою дниною, і правив сторінки свого нового роману, а коло його ніг дрімав Шторм. Над ним пролетіла зграя чайок. Простежив за ними поглядом, – вони сіли на березі. Гаррі відразу ж підвівся і пішов до кухні по сухий хліб, що зберігався у бляшанці з написом «На згадку про Рокленд, Мен»; потім спустився на берег і почав кидати хліб чайкам. Старий, хворий на артрит Шторм чвалав за ним слідком. Сів на камінь, щоб помилуватися птахами, і пес вмостився поруч. Він довго гладив його. «Бідолашний мій старий Шторме, – казав він собаці, – тяжко тобі ходити, так? Просто ти вже немолодий… Пам’ятаю той день, коли я тебе купив, просто перед Різдвом сімдесят п’ятого року… Ти був малесеньким цуциком, зо два мої кулаки…»

Раптом його покликали:

– Гаррі?

На терасі стояв якийсь чоловік. Гаррі примружився й упізнав Еріка Рендалла, ректора Берроузького університету в Массачусетсі. Вони познайомилися на одній із його лекції десь рік тому, сподобалися одне одному і відтоді регулярно спілкувалися.

– Еріку, це ви? – запитав Гаррі.

– А хто ж!

– Зачекайте, зараз піднімуся.

За кілька секунд Гаррі зі старим лабрадором, який насилу волочився позаду, піднялися до Рендалла на терасу.

– Я намагався додзвонитися до вас, – вибачився ректор за несподіваний візит.

– Я часто не беру слухавки, – всміхнувся Гаррі.

– Це ваш новий роман? – запитав Рендалл, розглядаючи розкидані на столі аркуші.

– Так, восени має вийти. Два роки над ним працюю… Мені треба ще раз переглянути коректуру, але, знаєте, здається, я ніколи не зможу написати нічого кращого за «Початки зла».

Рендалл співчутливо зиркнув на Гаррі.

– По суті, всі письменники пишуть у житті одну-єдину книгу.

Гаррі кивнув і запропонував гостеві кави. Потім вони посідали за столом, і Рендалл сказав:

– Гаррі, я дозволив собі з’явитися, бо, як пам’ятаю, ви казали, що хочете викладати в університеті. Так ось, на літературному факультеті в Берроузі звільнилося місце. Знаю, це не Гарвард, але ми таки достойний університет. Якщо вакансія вас цікавить, то вона ваша.

Гаррі обернувся до пса кольору сонця і поплескав його по гамалику.

– Чуєш, Шторме, – прошепотів він йому на вухо. – Незабаром я викладатиму в університеті.

6. Принцип Барнаскі

– Бачите, Маркусе, слова – це чудово, та часом вони марні, самих слів замало. Трапляються такі миті, коли дехто не хоче вас чути.

– І що тоді робити?

– Згребіть їх за барки і тисніть ліктем на горло. Якомога дужче.

– Навіщо?

– Щоб задушити. Коли слова безсилі, бийте кулаком.

На початку серпня 2008 року прокуратура штату Нью-Гемпшир надала судді, який вів справу, новий висновок, де йшлося, що в світлі додаткових обставин, з’ясованих під час розслідування, вбивцею Дебори Купер і Ноли Келлерґан є Лютер Калеб – він викрав дівчину, забив її до смерті і поховав у Гусячій бухті. На основі цього висновку суддя викликав Гаррі на термінове слухання, де з нього остаточно зняли всі обвинувачення. Цей поворот подій надав справі присмаку великого літнього серіалу: Гаррі Квеберт, зірка, стає жертвою свого минулого і опиняється в опалі, йому загрожує смертна кара, кар’єру зруйновано, та зрештою з’ясовується, що він ні в чому не винен.

Лютер Калеб зажив огидної посмертної слави, життя його ялозили в усіх газетах, а його ім’я занесли до пантеону найбільших злочинців в історії Америки. Незабаром усе суспільство звернуло на нього увагу. Журналісти порпалися в його житті, ілюстровані тижневики докладно змальовували його минуле – безтурботні роки в Портленді, мистецький талант, розбійницький напад, усе, чого він зазнав, – і публікували світлини, придбані в рідні. Надто ж вражала публіку його потреба малювати оголених жінок, і журналісти брали коментарі психіатрів: чи знають вони таку патологію? Чи можна було, з огляду на неї, перебачити трагічний розвиток подій? Через витікання інформації в пресу потрапили фото портрета, знайденого в Елайджі Стерна, і це дало поживу для найнеймовірніших домислів: усі гадали, чому така поважна і впливова людина, як Елайджа Стерн, дозволив сеанси живопису, де позувало оголене п’ятнадцятирічне дівча?

Дехто дорікав прокуророві штату, вважаючи, що він діяв непродумано і поквапився запроторити Квеберта до в’язниці. А дехто вважав, начебто, підписавши той горезвісний висновок, він зруйнував свою подальшу кар’єру. Прокурора почасти порятував Ґегаловуд. Як очільник розслідування він узяв відповідальність на себе: скликав прес-конференцію і заявив, що це він заарештував Гаррі Квеберта і сам же випустив його на волю, й це не парадокс і не провал, а – навпаки, свідчить про належне функціонування правосуддя. «Ми нікого не посадили помилково, – сказав він численним журналістам. – У нас були підозри, і ми їх розвіяли. В обох випадках ми діяли послідовно. В цім і полягає завдання поліції». І, пояснюючи, чому потрібно було стільки років, щоб з’ясувати особу злочинця, послався на власну теорію концентричних кіл: Нола була центральним елементом, довкола якого оберталося чимало інших. Щоб знайти вбивцю, їх потрібно було відтинати по одному. Та всю цю роботу вдалося виконати завдяки знайденому тілу. «Ви кажете, що на розкриття цього вбивства згаяно тридцять три роки, – нагадав він учасникам прес-конференції, – та насправді нам вистачило на це двох місяців. Решту часу нічого не відбувалося: нема тіла – нема вбивства. Лише пропале безвісти дівча».

Найгірше розумів усю цю ситуацію Бенджамін Рот. Якось надвечір я зіткнувся з ним у відділі косметики одного з найбільших торгових центрів Конкорда, і він сказав мені:

– Здуріти можна, я вчора їздив до Гаррі в його мотель: таке враження, наче він не радий, що з нього зняли обвинувачення.

– Він просто сумує, – сказав я.

– Сумує? Виграв справу і сумує?

– Сумує, бо Нола померла.

– Таж вона вже тридцять років мертва.

– А тепер померла по-справжньому.

– Не розумію, Ґольдмане, що ви хочете цим сказати.

– Мене це не дивує.

– Одне слово, я заїхав до нього сказати, щоб дав розпорядження щодо свого дому: в мене були працівники страхової компанії, вони всім опікуватимуться, та Гаррі повинен зв’язатися з архітектором і вирішити, що він хоче. Він мав такий вигляд, наче йому все одно. Все, що він мені сказав: «Завезіть мене туди». Ми й поїхали. Там купа різних речей вціліло, знаєте? Він усе покинув – і меблі, і все інше… Каже, нічого йому вже не треба. Ми там понад годину вешталися. За цей час я уграв черевики, що коштують шістсот баксів. Я йому показував, що він може забрати, надто ж старовинні меблі. Пропонував розвалити одну стіну, щоб розширити вітальню, і нагадав, що він може подати до суду на штат за моральні збитки, завдані цією справою, – так можна злупити чималі грошенята. А він і не слухав. Я запропонував йому зв’язатися з транспортною компанією, перевезти все, що збереглося після пожежі, і скласти це на меблевому складі; казав, що йому пощастило, бо досі ні дощу не було тут, ні злодіїв, а він відповів, що не варто. Ще й докинув, мовляв, байдуже, коли тут усе покрадуть, принаймні меблі хоч комусь знадобляться. Ви щось розумієте, Ґольдмане?

– Розумію. Дім йому більше не потрібен.

– Не потрібен? Чому?

– Бо вже нема кого чекати.

– Чекати? Кого чекати?

– Нолу.

– Таж Нола вмерла!

– Так отож.

Рот стенув плечима.

– Правду кажучи, я від самого початку мав рацію. Ця дівчинка була хвойда. Давала всьому місту, а Ґольдман (так в оригіналі. – Прим. верстальника) просто пошився в дурні: закохався в неї по вуха, романтик прицюцькуватий, писав їй слиняві листи і навіть цілу книжку набазграв.

Він цинічно захихотів.

То було вже занадто. Я схопив його за комір і притиснув до стіни, а ліктем другої руки вперся йому в горлянку. Друзки від пляшечок із парфумами розлетілися по підлозі.

– Нола змінила Гаррі життя! – заволав я. – Вона пожертвувала собою задля нього. Я забороняю вам казати всім, що вона була хвойда!

Він спробував було видертися, та нічого не міг удіяти: я чув, як він задихається й харчить. Нас оточили люди, прибігла охорона, і я його відпустив. Він був червоний мов буряк, у розхристаній сорочці.

– Ви… ви… ви навіжений, Ґольдмане! – прохрипів він. – Ви несповна розуму! Як і Квеберт! Я ж і поскаржитися можу, до речі!

– Та робіть, що хочете!

Він розлючено пішов і, опинившись на безпечній відстані, зарепетував:

– Ґольдмане, це ви сказали, що вона хвойда! Це було у ваших нотатках, правда ж? Це через вас усе!

Книжкою я хотів виправити страшне лихо, спричинене публікацією моїх нотаток. До офіційного виходу роману в світ залишалося півтора місяця. Рой Барнаскі казився і телефонував мені по кілька разів за день, щоб вихлюпнути свої емоції.

– Усе ідеально! – вигукував він під час однієї з наших розмов. – Таймінґ розкішний! Цей прокурорський висновок саме вчасно нагодився, весь цей шарварок – неймовірний успіх, адже за три місяці президентські вибори, і всім уже буде начхати на вашу книжку й на цю історію. Знаєте, інформація – це безмежний потік в обмеженому просторі. Маса інформації зростає за експонентою, та час, що їй вділяє людина, дуже невеликий, і збільшити його не можна. Переважно люди щодня присвячують новинам близько години. Вранці хвилин зо двадцять – безкоштовна газета в метро, півгодини – інтернет в офісі, і хвилин п’ятнадцять «Сі-ен-ен» перед сном. А матеріалу, щоб наповнити той відтинок часу, страшенно багато! На світі коїться ціла купа всілякого лиха, та про нього мовчать, бо обмаль часу. Не можна ж воднораз розповідати про Нолу Келлерґан і про Судан, часу бракує. Він обмежений п’ятнадцятьма хвилинами «Сі-ен-ен» увечері. Потім люди хочуть дивитися серіал. Життя – це питання пріоритетів.

– Ви цинік, Рою, – відказав я.

– Ні, що ви! Годі обвинувачувати мене у всіх гріхах! Просто я реаліст. А ви – м’який і трепетний любитель метеликів, мрійник, який вештається полями і луками у пошуках натхнення. Ви можете написати мені шедевр про Судан, та я його не видам. Бо людям на той Судан начхати! На-чха-ти! Авжеж, ви можете вважати мене мерзотником, та я лише реагую на попит. Щодо Судану всі вмивають руки, та й годі. Сьогодні всі говорять про Гаррі Квеберта і Нолу Келлерґан, і треба ловити нагоду: за кілька місяців балакатимуть про нового президента, і ваша книжка перестане існувати. Та ми продамо її стільки, що ви зможете жити на Багамах у новому будинку і тішитися життям.

Заперечити було нічого: Барнаскі мав справжнісінький талант наповнювати медійний простір. Усі вже говорили про книжку, й що більше було балачок, то дужче підігрівав він їх рекламною кампанією. «Справа Гаррі Квеберта», книжка на мільйон доларів – так її подавали у пресі. І я втямив, що запропоновану мені астрономічну суму, через яку галасувала преса, було насправді вкладено у рекламу: замість витрачати ці гроші на різні акції з просування та афіші, він за їхньою допомогою розпалював загальну цікавість. Утім, коли я спитав про це, він не став заперечувати,ьа виклав свою теорію: на його думку, поширення інтернету й соціальних мереж геть змінило правила торгівлі.

– Уявіть собі, Маркусе, скільки коштує один рекламний щит у нью-йоркському метро. Цілий маєток. Люди платять грубі гроші за рекламу, а термін її життя обмежений, і побачить її мало хто, бо ж потрібно, щоб люди опинилися в Нью-Йорку, сіли в метро на конкретній станції, на конкретній лінії, у визначений час. А тепер достатньо тільки якось викликати зацікавленість, здійняти галас, buzz^[15], щоб про вас заговорили, а потім можна цілком покластися на людей, які розкажуть про вас у соціальних мережах, і ви здобудете безмежний і безоплатний рекламний простір. Самі того не підозрюючи, люди у всьому світі забезпечують вам рекламу світового масштабу. Хіба не чудово? Користувачі фейсбуку – ті ж таки люди-сандвічі, тільки працюють без грошей. Ото й треба їх використовувати.

– То ви це і зробили?

– Заплативши вам мільйон доларів? Авжеж. Заплатіть людині за книжку стільки, скільки платять гравцям НБА чи НХЛ, і можете не сумніватися, що про неї заговорять усі.

В Нью-Йорку, в офісі «Шміда і Гансона», напруга сягнула краю. На видання і просування книжки кинули цілісінькі орди співробітників. Мені надіслали через «Федекс» пристрій для конференц-зв’язку, що давав змогу простісінько з готельного номеру брати участь у різних нарадах на Мангеттені. Наради з маркетологами, які опікувалися рекламою книжки, з художниками, які працювали над обкладинкою, з правниками, які вивчали всі правові аспекти видання, і нарешті – з групою літературних негрів, яких Барнаскі кидав на допомогу декотрим славетним писакам і яких щосили намагався нав’язати мені.

Телефонна нарада номер 2. З «літературними неграми».

– Книгу потрібно завершити протягом наступних трьох тижнів, Маркусе, – вже вкотре товк Барнаскі. – Потім у нас десять днів на коректуру і тиждень на друк. Тобто до середини вересня ми закидаємо цими книжками всю Америку. Встигнете?

– Так, Рою.

– Якщо треба, ми вмить примчимо, – заволав із кабінету начальник «літературних негрів» Френсіс Ланкастер. – Сядемо на перший літак до Конкорда і наступного ж дня почнемо вам допомагати.

До мене долинув галас решти «негрів» – авжеж, завтра вони примчать, і все буде чудово!

– Усе буде чудово, коли ви дасте мені спокійно працювати, – відказав я. – З книжкою й сам упораюся.

– Але вони дуже вправні, – наполягав Барнаскі. – Ви не помітите різниці.

– Так, ви й не помітите! – повторив Френсіс. – Бач, ви хочете самі працювати, а як, боронь боже, не встигнете?

– Не турбуйтеся, ще й як устигну.

Нарада номер 4. З маркетологами.

– Пане Ґольдмане, – сказала мені Сандра з групи маркетингу, – нам потрібні фото: ви в процесі роботи, спільний знімок із Гаррі та світлина Аврори. А ще ваші нотатки про те, як ви писали книжку.

– Еге ж, усі ваші нотатки! – уточнив Барнаскі.

– Гаразд… ну добре… а нащо? – запитав я.

– Ми хочемо видати книжку про книжку, – пояснила Сандра. – Як ото бортовий журнал, з великою кількістю ілюстрацій. Це матиме шалений успіх, бо всі, хто купить вашу книжку, захочуть мати і її щоденник, і – навпаки. Ось побачите.

Я зітхнув.

– Вам не здається, що у мене є важливіші справи, ніж писати книжку про ще незакінчену книжку?

– Незакінчену? – істерично верескнув Барнаскі. – Негайно посилаю до вас «негрів»!

– Не треба мені ваших «негрів»! Дайте мені спокійно дописати!

Телефонна нарада номер 6. З «літературними неграми».

– Ми написали, що Калеб плакав, ховаючи Нолу, – сказав мені Френсіс Ланкастер.

– Як це – ми написали?

– Отак. Він ховає дівчинку і плаче. Сльози крапають у могилу. Там з’являється мокра пляма. Дуже красиво, самі побачите.

– Та матері ж вашій!.. Хіба я просив вас писати красиву сцену про Калеба, який ховає Нолу?

– Ох, ні… Але пан Барнаскі доручив…

– Барнаскі? Гало, Рою. Ви тут? Гало! Гало!

– Е-е… тут я, Маркусе…

– Що це за вибрики?

– Не хвилюйтеся, Маркусе, я не хочу ризикувати: а що як ви не закінчите вчасно? Ото я і попросив їх забігти трохи вперед, про всяк випадок… Підстрахувався, та й годі. Якщо вам не сподобається їхній текст, ми його не використаємо. Уявіть, як ви не напишете вчасно! То буде наше рятівне коло!

Телефонна нарада номер 10. З правниками.

– Добридень, пане Ґольдмане, це Річардсон з правового відділу. Ми все уважно вивчили, відповідь позитивна: ви можете називати в книжці імена реальних людей – Стерна, Пратта, Калеба. Все, про що ви пишете, є у прокурорському висновку, а його передрукували газети. Чудова відмовка, ми нічим не ризикуємо. Немає ні домислів, ні образи честі, самі лише факти.

– Вони кажуть, що ви можете додати сексуальних сцен та оргій у вигляді марень чи снів, – долучився до розмови Барнаскі. – Так, Річардсоне?

– Правильно. Втім, я вже казав про це. Ваш герой може бачити вві сні, що він має статеві стосунки, це дає змогу додати в книжку сексу, не ризикуючи, що вас потягнуть до суду.

– Авжеж, побільше сексу, Маркусе, – підтакнув Барнаскі. – Френсіс днями казав мені, що ваша книжка написана прекрасно, та їй, на жаль, бракує перцю. Нолі було тоді п’ятнадцять, а Квебертові тридцять із гаком! Додайте гостренького! Підкиньте жару! Caliente^[16], як кажуть у Мексиці.

– Рою, ви сказилися! – заволав я.

– Ох, Маркусе, ви все псуєте, – зітхнув Барнаскі. – Кому цікаві історії про неціловану?

Телефонна нарада номер 12. З Роєм Барнаскі.

– Гало, Рой?

– Який іще Рой?

– Мамо?

– Маркі?

– Мамо?

– Маркі, це ти? Хто такий Рой?

– Ох, я помилився номером.

– Помилився номером? Він телефонує матінці, каже «ох» і «я помилився номером».

– Мамо, я не те хотів сказати. Просто мені треба було подзвонити Роєві Барнаскі, та випадково набрав не той номер. Я зараз нічого не тямлю.

– Він телефонує матері, бо нічого не тямить… Іще краще. Пускаєш його на світ, а натомість що маєш? Нічогісінько.

– Вибач, мамо. Поцілуй від мене тата. Я згодом зателефоную.

– Зажди!

– Що?

– То в тебе і хвильки не знайдеться для твоєї сердешної матінки? Твоя матінка, що зробила з тебе такого красеня і великого письменника, не заслужила, щоб ти вділив їй кілька секунд свого часу? Пам’ятаєш, був такий хлопчина, Джеремі Джонсон?

– Джеремі? Авжеж, ми разом навчалися в школі. А чому ти питаєш?

– У нього померла мати. Пам’ятаєш? Як думаєш, чи хотілось би йому взяти слухавку і зателефонувати матері, яка зараз на небі, з янголами? Але на небі немає телефону, Маркі, а ось у Ньюарку він є! Намагайся деколи згадувати про це.

– Джеремі Джонсон? Та де! Його мати не померла! Це він так усім казав, бо в неї був такий темний пух на щоках, наче борода, і всі хлопці кепкували з нього. Ото він і казав, що мати померла, а та жінка – його нянька.

– Що? Ота бородата нянька у Джонсонів – то була його мати?

– Авжеж, мамо.

Я почув, як мати завовтузилася і почала гукати батька. «Нельсоне, ану мерщій сюди! Тут така новина, ти повинен це знати: ота бородата жінка в Джонсонів і є мати! Як це – ти знав? А чому ж мені не сказав нічого?»

– Мамо, все, я роз’єднуюсь. У мене телефонна зустріч.

– Що це таке – телефонна зустріч?

– Це коли зустрічаються і говорять у телефон.

– А чому ми ніколи так не зустрічаємося?

– Телефонна зустріч – це з приводу роботи, мамо.

– А хто цей Рой, синку? Це отой голий чоловік, який ховався у тебе в номері? Ти можеш мені все сказати, я готова вислухати. Навіщо ти зустрічаєшся у телефоні з тим брудним чолов’ягою?

– Рой – це мій видавець, мамо. Ти ж його знаєш, бачила в Нью-Йорку.

– Знаєш, Маркі, я говорила про твої сексуальні проблеми з рабином. Він каже, що…

– Годі, мамо. Я роз’єднуюся. Поцілуй тата.

Телефонна нарада номер 13. З художниками.

Щоб підібрати обкладинку для моєї книжки, влаштували мозковий штурм.

– Може, подати ваше фото? – запропонував Стівен, завідувач відділом.

– Чи Нолине? – поспитав іще хтось.

– А Калеб не підійде? – буркнув третій художник собі під носа.

– А може, лісовий пейзаж поставити? – докинув якийсь асистент.

– Авжеж, щось моторошне, похмуре, це буде непогано, – встряв Барнаскі.

– Може, щось просте і скромне? – врешті запитав я. – Краєвид Аврори, а на передньому плані, як ото в театрі тіней, два розмиті силуети, наче Гаррі та Нола, ідуть по шосе номер один.

– Обережніше з простотою, – застеріг Стівен. – Простота наганяє нудьгу. А нудне погано продається.

Телефонна нарада номер 31. З правниками, художниками та маркетологами.

Я почув голос Річардсона з правового відділу:

– Хочете пиріжок?

– Що? Я? Ні, не хочу, – відгукнувся я.

– То він не вам, – пояснив художник Стівен. – То він Сандрі з маркетингу.

Барнаскі скипів:

– Може, годі жерти і встрявати в обговорення зі своїми «філіжанками кави» та пиріжками? Ми тут чаюємо чи бестселери готуємо?

*

Книжка моя рухалася швидко, зате розслідування вбивства Пратта застрягло на місці. Ґегаловуд залучив кількох слідчих із кримінальної поліції, але й вони нічого не могли вдіяти. Жодних зачіпок, жодної версії. Якось ми з ним говорили про це в одному барі для водіїв далеких рейсів на виїзді з міста, де Ґегаловуд часом відпочивав від усього світу і грав на більярді.

– Оце моє лігво, – сказав він, простягаючи мені кий, щоб розпочати партію. – Останнім часом я часто сюди ходжу.

– Непереливки було, так?

– Тепер уже нічого. Принаймні закрили справу Келлерґан, це важливо. Хоч лайна вилляли на нас більше, ніж я чекав. Найгірше прокуророві, звісно. Бо це ж виборна посада.