Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 31 страниц)

*

– Ніколи не бачив я щасливіших людей, – казав Лью-їс. – Девід і Луїза дуже любили одне одного. Їх наче Господь створив одне для одного. Вони були чудові батьки. І Нола – надзвичайна дівчинка: жвава, чарівна. Побачивши ту родину, кортіло й самому одружитися, вони вселяли невичерпну віру в майбутнє роду людського. Таке втішне видовище. Надто у клятій Алабамі з її расизмом.

– Та все пропало, – мовив Ґегаловуд.

– Так.

– І чому ж?

Запала мовчанка. Пастор Льюїс спохмурнів. Знову підвівся і пройшовся кімнатою, бо не міг усидіти на місці.

– Нащо все це ворушити? – запитав він. – Стільки літ минуло…

– Що саме ворушити? – запитав Ґегаловуд. – Про що ви кажете?

– Пане Льюїсе, що сталося 1969 року?

Пастор обернувся до великого хреста, що висів на стіні. І сказав:

– Ми виганяли з неї диявола. Та все обернулося не дуже добре.

– Що? – запитав Ґегаловуд. – Про що ви кажете?

– Про дівчинку… Про Нолу. Ми виганяли диявола. То був жах. Гадаю, диявол глибоко проліз у неї…

– Що ви маєте на увазі?

– Пожежу… Оту нічну пожежу. Все сталося не так, як розповів поліції Девід Келлерґан. Він справді був біля парафіянки, яка відходила. І коли повернувся близько першої ночі, побачив, що дім горить. Але… як вам сказати… Все сталося не так, як він розповів у поліції.

30 серпня 1969 року

Джеремі Льюїс міцно спав і не чув, як подзвонили у двері. Відчинила його дружина, Матильда, і відразу ж розбудила. Була четверта ранку. «Джеремі, прокинься! – казала вона зі слізьми на очах. – Біда!.. Отець Келлерґан тут… Пожежа… Луїза… Луїза загинула!»

Льюїс схопився з ліжка. Келлерґан сидів у вітальні, безтямний, страшний і заплаканий. Донька була поруч. Матильда забрала Нолу і вклала її спати в кімнаті для гостей.

– Девіде, що сталося? – запитав Льюїс.

– Пожежа… Дім згорів. Луїза загинула. Загинула!

Девід Келлерґан уже не мав сили стримуватися, він зайшовся сльозами. Його аж трясло. Льюїс налив йому велику шклянку віскі.

– А Нола? З нею все гаразд? – запитав він.

– Дякувати богові, все добре. Лікарі її оглянули. Травм немає.

Льюїс глянув на нього мокрими очима.

– О боже, яка трагедія! Яка трагедія! – він співчутливо поклав долоні йому на плечі.

– Не втямлю, що сталося, Джеремі. Я був коло парафіянки, яка помирала. Коли повернувся, дім уже горів. Полум’я охопило все.

– Це ви врятували Нолу?

– Джеремі… Мені треба щось вам розповісти.

– Що? Кажіть, не приховуйте, я слухаю!

– Джеремі… Коли я підійшов до будинку, все було в огні… Горів увесь другий поверх! Я хотів піти по дружину, та східці вже зайнялися! Я нічого не зміг удіяти! Нічогісінько!

– О боже… А як же Нола?

Девіда Келлерґана мало не знудило.

– Я сказав, що піднявся нагору, витяг Нолу, та не зміг повернутися по дружину…

– І це неправда?

– Так, Джеремі. Коли я прийшов, дім палав. А Нола… Нола сиділа на ґанку і співала.

Уранці Девід Келлерґан пішов до доньки у кімнату для гостей. Він вирішив пояснити їй, що мати померла.

– Люба, ти пам’ятаєш, що було вчора? Пам’ятаєш вогонь?

– Так.

– Сталося дещо дуже серйозне. Дуже серйозне і дуже печальне, ти сумуватимеш. Коли спалахнув вогонь, мама була в своїй кімнаті й не зуміла вибігти.

– Так, я знаю. Мама померла, – сказала Нола. – Вона була огидна. І я підпалила її кімнату.

– Що? Що ти кажеш?

– Я увійшла до її кімнати, вона спала. Я подумала, що в неї дуже огидний вигляд. Бридка мама! Ох і бридка! Я захотіла, щоб вона вмерла. Тоді я взяла сірники на комоді й підпалила штори.

Батько попросив її повторити те, що вона сказала. Нола всміхнулася і повторила. Тієї миті Девід Келлерґан почув, як рипнула мостина, і обернувся. Пастор Льюїс зайшов поглянути, як почувається дівчинка, і чув їхню розмову.

Вони замкнулися в кабінеті.

– Це Нола підпалила дім? Нола вбила свою матір? – Льюїс отямитися не міг.

– Не так голосно, Джеремі! Вона… вона каже, що запалила дім, але це не може бути правдою!

– Нола одержима дияволом? – запитав Льюїс.

– Дияволом? Ні, ні! Ми з Луїзою помічали, що вона часом поводиться дивно, але нічого поганого вона не робила.

– Нола вбила свою матір, Девіде. Ви розумієте, як це серйозно?

Девіда Келлерґана трясло. Він плакав, голова його йшла обертом, думки плуталися. Його знудило. Джеремі Льюїс підставив йому кошик для паперів.

– Джеремі, тільки не кажіть нічого поліції, благаю!

– Але ж це дуже серйозно, Девіде!

– Не кажіть нічого! Богом прошу, мовчіть! Якщо поліція дізнається, Нола опиниться у виправній колонії або й не знаю де. Їй лише дев’ять років…

– То її треба лікувати, – сказав Льюїс. – У неї вселився диявол, його треба вигнати.

– Ні, Джеремі! Тільки не це!

– Треба вигнати диявола, Девіде. Це єдиний спосіб звільнити її від зла.

– Я звільнив її, – мовив пастор Льюїс. – Кілька днів намагалися ми вигнати диявола з її тіла.

– Що за маячня? – пробурмотів я.

– Знаєте що! – вигукнув Льюїс. – Звідки така недовіра? Нола була не Нола: її тілом заволодів злий дух.

– Що ви з нею вчинили? – запитав Ґегаловуд.

– Зазвичай вистачає молитов, сержанте.

– Дозвольте вгадати: цього разу їх було замало!

– Диявол сильний! Щоб упоратися з ним, ми застромили її головою в балію зі свяченою водою.

– Утоплення, – сказав я.

– Але й це не допомогло. Тоді, щоб перемогти злого духа і змусити його вийти з Нолиного тіла, ми її били.

– Ви били дівчинку? – вигукнув Ґегаловуд.

– Не дівчинку – диявола!

– Льюїсе, ви божевільний!

– Ми повинні були її звільнити! І гадали, що нам це вдалося. Та в Ноли почались якісь приступи. Вони з батьком іще жили тут, і вона стала некерована. Почала бачити матір.

– Ви хочете сказати, що в Ноли були галюцинації? – запитав Ґегаловуд.

– Гірше. Це було роздвоєння особистості. Часом вона ставала власною матір’ю і карала себе за те, що скоїла. Якось я побачив її у ванні, вона кричала. Наповнила ванну і, міцно вхопивши себе за волосся, щосили занурилась головою в крижану воду. Так більше тривати не могло. І Девід вирішив виїхати звідціля. Якомога далі. Сказав, що йому треба покинути Джексон, покинути Алабаму, що від зміни обстановки Нола згодом напевно видужає. Саме тоді мені сказали, що аврорівська парафія шукає нового священика, і Девід більше не вагався. Отак він поїхав звідси, знайшовши притулок в іншому кутку Америки, в Нью-Гемпширі.

3. Election day ^[18]

– У вас на віку часом відбуватимуться визначні події. Згадуйте їх у книжках, Маркусе. Бо якщо з'ясується, що книжки погані, вони принаймні матимуть одну перевагу – там закарбується декілька сторінок Історії.

З газети «Конкорд джеральд» від 5 листопада 2008 року:

«Барака Обаму обрано сорок четвертим президентом Сполучених Штатів»

Кандидат від Демократичної партії Барак Обама під час президентських виборів здобув перемогу над республіканцем Маккейном і став сорок четвертим президентом Сполуечних Штатів. Штат Нью-Гемпширу де 2004 року переміг Джордж У. Буш, знову перейшов до табору демократів […]

5 листопада 2008 року

Наступного дня після виборів Нью-Йорк торжествував. Люди на вулицях до пізньої ночі святкували перемогу демократів, наче виганяючи бісів двох останніх президентських термінів. А я брав участь у народному тріумфі лише за посередництвом телевізора в кабінеті, звідки вже три доби не витикав носа.

Того ранку Деніза з’явилася до офісу в светрі з Обамою, з чашкою з Обамою, з бейджиком із Обамою і принесла пакет наліпок із Обамою.

– Ох, Маркусе, ви вже тут, – сказала вона в дверях, побачивши, що скрізь увімкнене світло. – Ви були надворі вчора ввечері? Оце перемога! Я вам принесла наліпки на авто.

Вона поклала речі на стіл, ввімкнула кавоварку, вимкнула автовідповідач і ввійшла до мого кабінету. Побачивши, на що він перетворився, вона аж очі витріщила.

– О боже, Маркусе, що тут сталося?

Я сидів у кріслі й дивився на стіну, яку вночі обліпив своїми нотатками і схемами розслідування, знову й знову слухав записи Гаррі, Ненсі Геттевей і Роберта Квінна.

– Я тут чогось ніяк не можу второпати, – сказав я. – І це не дає мені спокою.

– Ви тут цілісіньку ніч просиділи?

– Так.

– Ох, Маркусе, а я думала, ви надворі, розвіялися трохи від цієї справи. Адже ви так давно не відпочивали. Це роман так вам дошкуляє?

– Мені дошкуляє те, що я довідався минулого тижня.

– А що ви довідалися?

– Я й сам до пуття не знаю. Як учинити, коли раптом зрозумів, що людина, якою ти завжди захоплювався, з якої брав приклад, тебе зрадила і збрехала тобі?

На мить вона замислилася.

– У мене таке вже було. З першим чоловіком. Я заскочила його в ліжку зі своєю найкращою подругою.

– І що ви зробили?

– Нічого. Промовчала. І нічогісінько не вдіяла. Це сталося в Гемптонсі, в готелі на березі океану, ми поїхали туди на вихідні з подругою та її чоловіком. У суботу надвечір я пішла прогулятися. Сама, бо мій чоловік сказав, що стомився. Повернулась я набагато раніше, ніж планувала. Зрештою, гуляти самій невелика втіха. Пішла у номер, відчинила двері магнітним ключем і побачила їх у ліжку. Він розлігся на ній, найближчій моїй подрузі. Ті магнітні ключі – просто диво, можна зайти тихенько як мишка. Вони не бачили мене і не чули. Якусь хвилю я дивилася на них, спостерігала, як мій чоловік сіпається туди-сюди, а вона скімлить, мов сучечка. Потім так само нечутно вислизнула з номера, проблювалась у вбиральні внизу і пішла гуляти далі. Повернулася за годину; мій чоловік сидів у готельному барі разом із чоловіком подруги, пив джин і реготав. Я нічого не сказала. Ми разом повечеряли. Я вдала, ніби нічого не сталося. Увечері він завалився спати, сказав, що зморився від неробства. Я знову промовчала. Мовчала півроку.

– І зрештою подали на розлучення…

– Ні. Він покинув мене і пішов до неї.

– Ви шкодуєте, що нічого не вдіяли?

– Весь час. Щодня.

– Тоді мені треба діяти. Ви ж саме це хочете сказати?

– Так. Дійте, Маркусе. Не будьте обдуреною дурною гускою, як я оце.

Я всміхнувся.

– Денізо, ви хто завгодно, тільки не гуска.

– Маркусе, що сталося минулого тижня? Про що ви там дізналися?

За п'ять днів до того

31 жовтня професор Гідеон Алканор, один із провідних фахівців з дитячої психіатрії Східного узбережжя і добрий приятель Ґегаловуда, підтвердив те, в чому вже не було сумнівів: у Ноли був серйозний психічний розлад.

Наступного дня після повернення з Джексона ми з Ґегаловудом вирушили до Бостона, і Алканор прийняв нас у своєму кабінеті в бостонській дитячій лікарні. Ознайомившись із попередньо надісланими даними, він вважав, що можна діагностувати дитячий психоз.

– Що це означає, якщо в загальних рисах? – нетерпляче запитав Ґегаловуд.

Алканор зняв окуляри і довго протирав їх, наче обдумуючи те, що хотів сказати. Аж раптом обернувся до мене.

– Це означає, що, на мою думку, ви, пане Ґольдмане, маєте рацію. Я прочитав вашу книжку кілька тижнів тому. З огляду на те, що ви змальовуєте, а також на дані, які надіслав мені Перрі, я виснував би, що Нола часом втрачала зв’язок із реальністю. Певне, під час одного з таких нападів вона й підпалила материну кімнату. Тієї ночі, 30 серпня 1969 року, в Ноли виникли викривлені стосунки з дійсністю: вона хоче вбити матір, але поняття «вбити» тієї конкретної миті для неї нічого не означає. Вона вчинила дещо, та змісту його не усвідомлювала. На цю первинну травму потім наклався епізод із вигнанням злого духа, адже згадки про нього могли цілком спровокувати роздвоєння особистості, часові «перемикання», коли Нола раптом перетворювалася на свою матір, яку сама ж і вбила. І тут усе ускладнюється: втрачаючи зв’язок із реальністю, Нола цілком опиняється у полоні спогаду про матір і про свій страшний учинок.

Якусь хвилю я намагався осмислити почуте.

– Ви хочете сказати…

Алканор кивнув, не давши мені закінчити фразу.

– На стадії декомпенсації Нола била сама себе.

– А що могло спровокувати напади? – встряв Ґегаловуд.

– Гадаю, серйозні емоційні перепади – стресові ситуації, глибокий смуток. Те, що ви й змальовуєте в своїй книжці, пане Ґольдмане: зустріч із Гаррі Квебертом, у якого вона шалено закохалася, потім його відмова, через яку вона навіть намагалася накласти на себе руки. Картина, сказати б, майже хрестоматійна. Коли емоції б’ють через край, настає декомпенсація. А як настає декомпенсація, Нола бачить матір, яка карає дівчинку за те, що вона вчинила з нею.

Усі ті роки Нола та її мати були неподільні. Нам треба було здобути підтвердження в Келлерґана, тож у суботу, 1 листопада 2008 року, ми поїхали на Террас-авеню цілою делегацією: Ґегаловуд, я і Тревіс Довн; йому ми розповіли про те, що дізналися в Алабамі, й Ґегаловуд попросив піти з нами, щоб підбадьорити Девіда Келлерґана.

Відчинивши двері й побачивши нас, чоловік заявив:

– Мені нема чого вам сказати. Ні вам, ні комусь іншому.

– Зате ми маємо дещо сказати вам, – спокійно відповів Ґегаловуд. – Я знаю, що сталося в Алабамі в серпні 1969 року. Знаю про пожежу і про все.

– Нічого ви не знаєте.

– Вислухай їх, – сказав Тревіс. – І впусти нас, Девіде. Розмовляти краще в хаті.

Девід Келлерґан скорився: він упустив нас і провів у кухню. Налив собі чашку кави, не запропонувавши нам, і сів за стіл. Ґегаловуд і Тревіс посідали навпроти, а я лишився стояти трохи віддалік.

– І що? – запитав Келлерґан.

– Я їздив до Джексона, – мовив Ґегаловуд. – Говорив із пастором Джеремі Льюїсом. Я знаю, що вчинила Нола.

– Замовкніть!

– У неї був дитячий психоз. Траплялися напади шизофренії. 30 серпня 1969 року вона підпалила материну кімнату.

– Ні! – крикнув Девід Келлерґан. – Ви брешете!

– Тієї ночі ви знайшли Нолу на ґанку, вона співала. Врешті ви зрозуміли, що сталося. І виганяли з неї злого духа. Гадали, це піде їй на користь. Та наслідки були катастрофічні. У неї почалися напади роздвоєння особистості, під час яких вона намагалася покарати себе. Тоді ви поїхали якнайдалі від Алабами, в інший кінець Америки, щоб позбутися примари, та привид Луїзи продовжував вас переслідувати, бо вона й далі жила в Нолиній голові.

Келлерґановою щокою покотилася сльоза.

– У неї часом бували ті напади, – схлипнув він. – І я не міг нічого вдіяти. Вона була одночасно і донькою, і матір’ю. Вона сама себе карала і сама себе благала припинити це.

– І тоді ви вмикали музику і замикалися в гаражі, тому що це несила було терпіти.

– Так, несила! То було нестерпно! Я не знав, що робити. Моя донька, моя люба донечка, вона була така хвора…

Він заплакав. Тревіс дивився на нього, від почутого його охопив жах.

– Чому ви її не лікували?

– Боявся, що її в мене заберуть. Що запроторять до божевільні! Та й згодом напади траплялися чимраз рідше. Декілька років мені здавалося, що та пожежа вже стерлася з її пам’яті, я навіть думав собі часом, що ті сцени геть припиняться. Їй ставало дедалі краще. До літа 1975 року. Раптом у неї знову почалися надзвичайно сильні приступи, хтозна й чому.

– Через Гаррі, – сказав Ґегаловуд. – Зустріч із Гаррі була для неї занадто вже сильним емоційним струсом.

– То було страшне літо, – відказав панотець Келлерґан. – Я відчував наближення нападів. Майже міг їх передбачити. То був жах. Вона молотила себе лінійкою по пальцях і по грудях. Наливала повнісіньку балію води і занурювала туди голову, благаючи, щоб мати перестала. А мати – її власним голосом – сварила Нолу на всі заставки.

– А ви колись її так топили?

– Джеремі Льюїс клявся, що лише це й допоможе! Мені казали, що він вважає себе екзорцистом, але ми з ним ніколи не говорили на цю тему. А потім він раптом заявив мені, що в Нолу вселився злий дух і його треба вигнати. Я погодився, аби лише він не видав Нолу поліції. Джеремі був геть дурнуватий, та що я міг іще вдіяти? Я не мав вибору… В цій країні дітей кидають за ґрати!

– А її втечі? – запитав Ґегаловуд.

– Вона якось утекла з дому. На цілий тиждень. Пам’ятаю, це було наприкінці липня 1975-го. Що я мав робити? Телефонувати в поліцію? І що казати? Що моя дочка з’їхала з глузду? Я вирішив зачекати до кінця тижня, а потім зняти ґвалт. Весь тиждень я шукав її вдень і вночі. А потім вона повернулася.

– А що сталося тридцятого серпня?

– У неї був дуже сильний напад. Ніколи я не бачив її в такому стані. Намагався заспокоїти, але марно. Тоді я подався до гаража лагодити той клятий мотоцикл. Увімкнув музику на повну гучність. Просидів там до самого вечора. Що було далі, ви знаєте: коли я пішов до Ноли, її вже не було… Вийшов на вулицю, вирішив обійти квартал, аж почув розмови про те, що неподалік від Сайд-Кріку бачили закривавлену дівчину. Мені стало страшно.

– Що ви подумали?

– Спершу подумав: Нола втекла з дому, а кров од того, що вона сама собі заподіяла. Що Дебора Купер, певне, бачила Нолу в розпалі нападу. Зрештою, це було тридцяте серпня, день, коли згорів наш дім в Алабамі.

– У неї й раніше бували в цей день сильні напади?

– Ні.

– То що ж могло спричинити загострення?

Девід Келлерґан відповів не відразу. Тревіс Довн зрозумів, що треба йому допомогти.

– Девіде, якщо ти щось знаєш, скажи нам. Заради Ноли.

– Коли я того дня пішов до неї в кімнату, а її там не було, я знайшов на ліжку відкритий конверт, адресований Нолі. У ньому – лист. Гадаю, напад стався саме через нього. Там ішлося про припинення стосунків.

– Лист? Але ж ти ніколи не казав нам про лист! – вигукнув Тревіс.

– Бо, судячи з почерку, його написав чоловік вочевидь не того віку, щоб мати роман із моєю дочкою. Як я міг про це розповісти? Щоб усе місто вважало її хвойдою? Тієї миті я був певен, що поліція знайде її й поверне додому. І тоді я взявся би лікувати її по-справжньому! Серйозно!

– І хто ж написав їй про припинення стосунків? – запитав Ґегаловуд.

– Гаррі Квеберт.

Нам трьом аж заціпило. Келлерґан підвівся. На хвилю вийшов і повернувся з картонною коробкою, де було повнісінько листів.

– Я знайшов їх після того, як вона пропала. Нола ховала їх у кімнаті за дошкою, що відстала від стіни. Вона листувалася з Гаррі Квебертом.

Ґегаловуд навмання взяв один лист і швидко пробіг його очима.

– Чому ви вирішили, що це Гаррі Квеберт? – запитав він. – Адже підпису тут нема?

– Тому що… бо це самі ті листи, що він наводить у книжці.

Я понишпорив у коробці: справді, там лежало все листування з «Початків зла», принаймні послання, які отримувала Нола. Там було все: листи про кохання, про майбутнє, листи у Шарлотс-гіл. Я впізнавав чіткий, вишуканий почерк рукопису і майже перелякався – фрази збігалися слово в слово.

– Ось той останній лист, – сказав Келлерґан, простягаючи конверт Ґегаловудові.

Він прочитав і передав аркуш мені.

Люба моя!

Це мій останній лист. Мої останні слова. Пишу, щоб сказати вам «прощавайте».

Відсьогодні «ми» перестає існувати. Закохані розлучаються і не зустрічаються знову; так закінчуються всі історії кохання.

Люба моя, мені бракуватиме вас. Мені вас так буде не вистачати.

Очі мої плачуть. Усе в мені горить.

Ми не побачимося більше ніколи; мені вас так бракуватиме.

Сподіваюся, ви будете щасливі.

Кажу собі, що ви і я – то був сон, а тепер пора прокидатися.

Мені не вистачатиме вас усе життя.

Прощавайте. Я кохаю вас так, як більше ніколи й нікого не полюблю.

– Те саме, що й на останній сторінці «Початків зла», – пояснив Келлерґан.

Я кивнув. Я впізнав текст. Я був ошелешений.

– Чи давно ви знаєте, що Гаррі й Нола листувалися? – запитав Ґегаловуд.

– До мене це дійшло кілька тижнів тому. В супермаркеті мені трапилися «Початки зла». Їх щойно повернули в продаж після заборони. Не знаю чому, але я придбав книжку. Мені треба було прочитати її, щоб спробувати зрозуміти. І в мене дуже швидко зринуло відчуття, наче декотрі фрази я вже десь читав. Пам’ять – страшна річ. А потім подумав і раптом збагнув: то були ті листи, що я знайшов у Нолиній кімнаті. Я не торкався до них тридцять років, та десь у пам’яті вони мені закарбувалися. Я їх перечитав, і все зрозумів… Через той клятий лист, сержанте, моя донька збожеволіла від горя. Може, Лютер Калеб і вбив Нолу, та для мене Квеберт винен не менше: якби не той напад, вона, може, не втекла б із дому і не зустріла Калеба.

– Ось чому ви приїздили до Гаррі в мотель… – сказав Ґегаловуд.

– Так! Я тридцять три роки думав собі, хто ж написав ті проклятущі листи. А відповідь, виявляється, лежала у всіх бібліотеках Америки. Я подався до мотелю «Морський берег», і ми посварилися. Я був такий розлючений, що поїхав додому по рушницю, так коли повернувся, він уже втік. Гадаю, я його вбив би. Знав, що дівчинка хвора, і довів її до краю!

Я витріщив очі.

– Знав? Що ви маєте на увазі?

– Він усе знав про Нолу! Все! – закричав Девід Келлерґан.

– Хочете сказати, він знав про Нолині напади психозу?

– Так! Я знав, що Нола часом ходить до нього з друкарською машинкою. Про все інше, звісно, і не підозрював. Вважав, що знайомство з письменником їй тільки на користь піде. Діялося це під час канікул, то нехай дитина буде при ділі. Аж якось той убогий письменник прийшов до мене сваритися. Бо вважав, що моя дружина її б’є.

– Гаррі приходив до вас того літа?

– Авжеж. У середині серпня. Незадовго до її зникнення.

15 серпня 1975 року

Вечоріло. З вікна свого кабінету отець Келлерґан побачив, як на парафіяльному майданчику для паркування зупинився чорний «шевроле». З нього вийшов Гаррі Квеберт і швидко попрямував до головного входу. Цікаво, що Гаррі від нього треба? Відколи Гаррі мешкав у Аврорі, він і разу не приходив до церкви. Почув, як грюкнули двері, в коридорі залунали кроки і за декілька секунд Квеберт постав на порозі його кабінету.

– Добридень, Гаррі, – мовив священик. – Приємний сюрприз.

– Добридень, отче. Я вас не відволікаю?

– Нітрохи. Заходьте, прошу вас.

Гаррі ввійшов до кімнати і зачинив за собою двері.

– Усе гаразд? – запитав отець Келлерґан. – У вас якийсь дивний вигляд.

– Я хотів поговорити з вами про Нолу…

– Ага, до речі, хочу вам подякувати. Знаю, що вона часом ходить до вас і повертається щаслива. Сподіваюся, дівчинка вам не набридає… Завдяки вам їй є що робити на канікулах.

Гаррі сидів із незворушним виглядом.

– Вона приходила сьогодні вранці, – сказав він. – Уся в сльозах. Вона все розповіла мені про вашу дружину…

Панотець зблід.

– Про… про мою дружину? Що вона вам сказала?

– Що вона її б’є! Запихає головою в балію з холодною водою!

– Гаррі, я…

– Годі, отче. Я все знаю.

– Гаррі, все набагато складніше. Я…

– Складніше? Ви хочете мене запевнити, що маєте причини так із нею поводитися? Так? Я викликаю поліцію, отче. Я всіх сюди покличу.

– Ні, Гаррі, тільки не це…

– Та я зараз-таки туди їду! Думаєте, не зважуся вас видати, бо ви священик? Та ви ніхто! Ви не людина, якщо дозволяєте дружині бити дитину!

– Гаррі, вислухайте мене, прошу вас. Сталося жахливе непорозуміння і нам потрібно спокійно поговорити.

*

– Хтозна, що Нола наговорила Гаррі, – сказав панотець. – Не лише він підозрював, що у нас щось негаразд, та досі я мав справу тільки з Нолиними друзями, з дітьми, і мені нескладно було ухилитися од відповіді. Тут усе було інакше. Тож мені довелося зізнатися, що Нолина мати існує лише в її уяві. Я благав його нікому не казати, та він почав пхати носа, куди не треба, вчити мене, що я маю робити зі своєю дочкою. Він наполягав, щоб я негайно звернувся до лікарів. Я послав його подалі… А потім, за два тижні, вона зникла.

– І ви тридцять років уникали Гаррі, – сказав я, – бо тільки ви двоє знали таємницю Ноли.

– Зрозумійте, це була моя єдина дитина! Мені хотілося, щоб усі мали про неї тільки добру пам’ять, а не вважали божевільною. Та й не була вона така! Просто трохи хвора! Та й коли б поліція дізналася про ті напади, то не шукала б її так ретельно. Сказали б, що вона втекла, бо дурнувата!

Ґегаловуд обернувся до мене.

– І що все це означає, письменнику?

– Що Гаррі нам збрехав. Він не чекав її в мотелі. Він хотів порвати з нею. І від самого початку це знав. Він не збирався з нею тікати. Тридцятого серпня вона отримала від Гаррі останній лист, де він писав, що поїхав із міста без неї.

Від отця Келлерґана ми з Ґегаловудом відразу ж поїхали до Головного управління поліції штату, щоб звірити лист з останньою сторінкою рукопису, знайденого біля Ноли: вони збігалися.

– Він усе передбачив, – сказав я. – Він знав, що покине її. Від самого початку знав.

Ґегаловуд кивнув.

– Коли вона пропонувала йому тікати, він знав, що не поїде з нею. Не хотів він клопоту з п’ятнадцятирічним дівчам.

– Але ж вона читала рукопис! – зауважив я.

– Авжеж, але вона вважала, що це просто роман. Не знала, що це їхня достеменна історія і що кінець уже написано: Гаррі вона не потрібна. Стефані Ларжиняк казала, що вони листувалися і що Нола чекала листоношу. В суботу вранці, коли вони мали тікати, того дня, коли, як їй здавалося, вона поїде шукати щастя з коханим чоловіком, дівчинка востаннє зазирає до поштової скриньки. Хоче переконатися, що не забула там якогось листа, що міг би компрометувати її і містити інформацію про втечу. А знаходить оту записку, де він повідомляє про розрив стосунків.

Ґегаловуд уважно роздивився конверт, де лежав останній лист.

– Адреса є, та лист незаклеєний, і марки нема, – сказав він. Його поклали простісінько в скриньку.

– Хочете сказати, Гаррі поклав?

– Так. Напевне, перш ніж поїхати звідси якнайдалі. Либонь, зробив це останньої хвилини, вночі з п’ятниці на суботу, щоб Нола збагнула, що ніякої зустрічі в мотелі не буде. В суботу, знайшовши записку, вона зазнає стресу, потім настає декомпенсація, напад, і дівчинка себе катує. Переляканий отець Келлерґан знову ховається в гаражі. Отямившись, Нола розуміє зв’язок між листом і романом. Вона хоче пояснень. Бере рукопис і йде в мотель. Сподівається, що це неправда і Гаррі там буде. Та дорогою зустрічає Лютера. І всьому настає кінець.

– Навіщо ж Гаррі повернувся до Аврори наступного дня після її зникнення?

– Дізнався, що Нола зникла. А він лишив для неї лист, і йому страшно. Він, звісно, непокоїться за неї, певне, почувається винним, та головне, здається, боїться, що комусь потрапить до рук лист або рукопис, і він матиме проблеми. Воліє бути в Аврорі й стежити за розвитком подій, а може, навіть викрасти те, що його компрометує.

Треба було терміново знайти Гаррі. Я неодмінно мусив з ним побалакати. Нащо він збрехав, начебто чекав Нолу, якщо написав їй прощального листа? Ґегаловуд розпочав пошук за операціями з кредитними картками і телефонними дзвінками. Та слідів Квебертової картки ніде не було, а телефон він вимкнув. У базі даних митних постів ми виявили, що він проминув Дербі-лайн у Вермонті й подався до Канади.

– Він перетнув канадський кордон, – сказав Ґегаловуд. – Чому він туди подався?

– Вважає, що то письменницький рай, – пояснив я. – В рукописі, що він мені залишив, у «Чайках Аврори», він урешті оселяється там із Нолою.

– Так, але не забувайте, що в цій книжці він не каже правди. Нола померла, та й він і не збирався з нею тікати. І все-таки залишає вам цей рукопис, де вони з Нолою зустрічаються в Канаді. То де ж правда?

– Нічогісінько не розумію! – вигукнув я. – На дідька він оце дременув?

– Бо він приховує щось. Та ми не знаємо, що саме.

Тоді ми ще не здогадувалися про нові несподіванки, що чекають на нас. Незабаром дві важливі події дали відповідь на наші запитання.

Того ж вечора я сказав Ґегаловудові, що завтра повертаюся в Нью-Йорк.

– Як це – в Нью-Йорк? Ви з глузду з’їхали, письменнику? Нам зовсім трохи лишилося! Дайте ваш паспорт, я його конфіскую.

Я зареготав.

– Сержанте, я вас не кидаю. Просто пора.

– На що пора?

– Голосувати. В Америки побачення з Історією.

*

Опівдні того ж таки 5 листопада 2008 року, поки Нью-Йорк святкував перемогу Обами, я обідав у «П’єрі» з Барнаскі. Від перемоги демократів він був у чудовому гуморі.

– Люблю чорних! – сказав він. – Люблю гарних чорних! Якщо вас запросять до Білого дому, беріть і мене з собою! Гаразд, то про що ви хотіли мені розповісти?

Я розповів, що мені стало відомо про Нолу і її діагноз. Він аж засяяв.

– То у ваших сценах із жорстокою матінкою Нола сама себе катувала?

– Так.

– Чудово! – заволав він на весь ресторан. – Оце так відкриття! Читач і сам очамріє: у книжці мати існує, а насправді її нема. Ви геній, Ґольдмане! Геній!

– Та ні, просто я схибив. Дозволив Гаррі обдурити мене.

– А Гаррі знав?

– Так. А тепер щез кудись.

– Як це так?

– Ніхто не може його знайти. Здається, він перетнув канадський кордон. Залишив мені якусь загадкову записку і невиданий рукопис про Нолу.

– Права у вас?

– Що?

– У кого права на той рукопис? У вас? Купую!

– Та нехай вам чорт, Рою! Про це й мови не може бути!

– Ох, перепрошую. Я лише запитав.

– Щось тут не так. Чогось я не второпав. Уся ця історія з дитячим психозом, Гаррі, який раптом запропав… У пазлі бракує якоїсь деталі, та не втямлю якої…

– Ви великий панікер, Маркусе, а панікувати безглуздо, повірте мені. Підіть до Фрейда і попросіть прописати вам заспокійливе. А я зв’яжуся з пресою, підготуємо комюніке про хворобу дівчинки, переконаємо публіку, що знали все від самого початку, а в книжці це такий сюрприз чи прийом: показати, що правда не завжди там, де її шукають, і не варто покладатися на перші враження. З тих, хто вас картали, кепкуватимуть, і всі повірять, що ви – великий пророк. А заодно і про вашу книжку всі знову почнуть балакати, і ми продамо силу-силенну примірників. Бо після такого трюку навіть ті, хто не збирався її купувати, не витерплять і просто з цікавості придбають, щоб дізнатися, як ми змалювали ту матір. Ґольдмане, ви справді геній, обід за мій рахунок.

Я скривився.

– Не певен, Рою. Мені треба ще трохи поколупатися в цій справі, тому потрібен час.

– Та ви ніколи не маєте певності. А у нас немає часу, щоб колупатися, як ви ото висловилися. Ви поет, ви гадаєте, що згаяний час має сенс, але цей час – це або гроші зароблені, або гроші втрачені. І я полум’яний прихильник першого варіанту. Проте від учорашнього дня, якщо ви знаєте, у нас новий президент, красивий, чорний і дуже популярний. За моїми підрахунками, нам іще з тиждень демонструватимуть його у різних позах. І впродовж того тижня ні для кого, крім нього, місця не буде. Тож зараз марно зв’язуватися з пресою, бо в найкращому разі нам перепаде кілька рядків у новинах поміж звістками про цуциків, переїханих автомобілями. На мас-медіа я вийду аж за тиждень, тому цей тиждень – ваш. Звісно, якщо південці в гостроверхих капелюхах не уколошкають нашого нового президента. Бо тоді перші шпальти нам не світять іще з місяць. Еге ж, десь із місяць. А це катастрофа: самі подумайте, за місяць почнеться передріздвяна метушня, й до наших історій нікому не буде діла. Тож через тиждень подаємо історію про дитячий психоз. Додатки в газетах і все таке. Якби мав більше часу, терміново видав би брошурку для батьків. Щось на кшталт: «Дитячий психоз, або Як не допустити, щоб ваша дитина стала Ноною Келлерґан і спалила вас живцем». Ото був би попит! Та, на жаль, часу в нас нема.