Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 31 страниц)

– Бо в мене груди, мамо.

– У тебе не повинно бути грудей! Ти ще маленька! Скинь ліфчика і йди до мене!

Нола скинула бюстгальтер і, голісінька, наблизилася до матері. Та взяла з її парти залізну лінійку і, окинувши доньку поглядом з ніг до голови, замахнулася і вдарила лінійкою по її пипках. Била сильно, довго, і коли дівчина корчилася від болю, наказувала їй стояти спокійно, а то буде гірше. Лупцюючи доньку, Луїза повторювала: «Не можна брехати матері! Не можна бути бридким дівчиськом, зрозуміла? Годі вже за дурепу мене тримати!». З гаража на повну гучність линув джаз.

У Ноли вистачило сили піти у «Кларкс», бо вона знала: там буде Гаррі. Тільки він давав їй силу, щоб жити, і вона хотіла жити для нього. Та він не прийшов. Засмучена і розгублена, Нола цілісінький ранок проплакала, сховавшись у вбиральні. Піднімала блузку і дивилася в дзеркало на свої понівечені груди: вони були геть у кривавих синцях. І думала, що мати правду каже: вона гидка й потворна, тим-то Гаррі й не хоче її більше бачити.

Раптом у двері постукали. То була Дженні.

– Ноло, що ти там робиш? У ресторані повно людей! Іди до клієнтів!

Нола перелякано відчинила двері: певне, Дженні покликали інші кельнерки й поскаржилися, що Нола весь ранок просиділа у вбиральні. Та Дженні зайшла до «Кларксу» випадково. Точніше, сподіваючись побачити там Гаррі. Натомість побачила, як мляво йде обслуговування.

– Ти плакала? – здивувалася Дженні.

– Я… я погано почуваюся.

– Вмийся і йди до зали. Я допоможу, поки людно. В кухні не можуть впоратися.

Пополудні, коли в ресторані знову стало спокійно, Дженні налляла Нолі лимонаду, щоб утішити її.

– Випий, – лагідно мовила вона. – Тобі полегшає.

– Дякую. Ти розкажеш своїй матінці, що я сьогодні погано працювала?

– Не переймайся, не розкажу. В усіх бувають хвилини смутку. Що в тебе сталося?

– Нещасливе кохання.

Дженні всміхнулася.

– Та облиш, ти така юна! Зустрінеш іще хорошого хлопця.

– Ох, не знаю…

– Облиш, кажу тобі. Радій життю! Ось побачиш, усе минеться. Уяви собі, зовсім недавно я була точнісінько в такому ж становищі. Почувалася нещасною і самотньою. А потім приїхав Гаррі…

– Гаррі? Гаррі Квеберт?

– Атож! Він такий хороший! Послухай-но… Все це неофіційно, я не повинна тобі казати, але ж ми подруги? І я така щаслива, що можу комусь похвалитися: Гаррі кохає мене. Він мене кохає! Він пише про мене тексти про кохання. Вчора ввечері возив мене до Конкорда на свято Дня незалежності. Це було так романтично!

– Учора ввечері? Хіба він не зустрічався там із видавцем?

– Кажу тобі, він був зі мною! Ми дивилися феєрверк над річкою, це було так гарно!

– То ви з Гаррі… Ви… ви разом?

– Так! О Ноло, ти ж рада за мене, правда? Тільки не кажи нікому. Не хочу, щоб усі знали. Люди, вони ж такі: відразу починають заздрити.

Нола відчула, як стиснулося її серце; раптом стало так боляче, що захотілося померти. Отже, Гаррі кохає іншу. Кохає цю Дженні Квінн! Це кінець, він більш не хоче її. Він навіть знайшов, ким її замінити. Голова пішла обертом.

Закінчивши зміну о шостій, вона ненадовго зайшла додому, а потім подалася до Гусячої бухти. Гарріного авто не було там. І куди ж він поїхав? До Дженні? Від цієї думки їй стало боляче; вона ледве стримувала сльози. Піднялася на декілька сходинок, під маркізу, дістала з кишені конверт і запхала під двері. В конверті були дві світлини з Рокленда: на одній зграя чайок на морському березі, на другій – вони удвох під час тієї мандрівки. Ще там був коротенький лист, декілька рядків, написаних на її улюбленому папері.

Любий Гаррі!

Знаю, ви не кохаєте мене. Та я завжди вас кохатиму. Залишаю фото з пташками, яких ви так добре малюєте, і нашу світлину, щоб ви ніколи мене не забували.

Знаю, ви не хочете мене бачити. Та бодай напишіть мені. Однісінький раз. Просто декілька слів, щоб у мене лишилася згадка про вас.

Я вас ніколи не забуду. Ви найдивовижніша людина, яку я зустрічала в житті.

Кохаю вас навіки.

Вона щодуху метнулася звідти. Спустилася до берега, скинула сандалі й побігла по воді, як того дня, коли зустріла його.

З роману Гаррі Л. Квеберта «Початки зла».

Листи почали надходити після того, як вона лишила йому записку під дверми. Любовний лист, щоб сказати все, що вона почувала до нього.

Любий Гаррі!

Знаю, ви не кохаєте мене. Та я завжди вас кохатиму. Залишаю фото з пташками, яких ви так добре малюєте, і нашу світлину, щоб ви ніколи мене не забували.

Знаю, ви не хочете мене бачити. Та бодай напишіть мені. Однісінький раз. Просто декілька слів, щоб у мене лишилася згадка про вас.

Я вас ніколи не забуду. Ви найдивовижніша людина, яку я зустрічала в житті.

Кохаю вас навіки.

Зібравшись із духом, він відповів за кілька днів. Писати – то була дрібниця. Писати їй – справжня епопея.

Люба моя!

Як можете казати, що я не кохаю вас? Ось вам слова кохання, вічні слова, вони линуть із самісіньких глибин мого серця. Слова, щоб сказати. Що я думаю про вас кожного ранку, прокидаючись, і кожного вечора, лягаючи спати. Ваше обличчя закарбувалося у мені, й, заплющуючи очі, я бачу вас перед собою.

Ще сьогодні я стояв перед вашим будинком удосвіта. Мушу зізнатися: я часто так роблю. Я шукав ваше вікно, світла ніде не було. Я уявляв, як ви спите наче янголятко. Потім побачив вас і милувався вами, вашою гарною сукнею з квітами, вона так вам личить. Ви здавалися трохи засмученою. Чому ви сумуєте? Скажіть, і я сумуватиму разом із вами.

Р. S. Пишіть мені поштою, так надійніше.

Я так вас кохаю. Кожного дня, кожнісінької ночі.

Любий мій!

Пишу відразу, щойно прочитала вашого листа. Насправді я перечитала його десять разів, а може, і сто! Ви так гарно пишете. Кожне ваше слово – справжнє диво. Ви такий талановитий. Чому ви не хочете прийти до мене? Чому ховаєтеся? Чому не хочете балакати зі мною? Чому приходите рід моє вікно, а не до мене?

Покажіться, благаю вас. Я сумую, відколи ви перестали говорити зі мною.

Напишіть мені якнайшвидше. Чекаю ваших листів із нетерпінням.

Вони знали, що віднині писати означало – кохати, тому що їм не судилося бути разом. Вони цілуватимуть папір, як прагнули цілувати одне одного, вони чекатимуть пошти, як чекали б одне одного на пероні вокзалу.

Часом він ховався на розі її вулиці, так, щоб ніхто не побачив, і чекав, коли прийде листоноша. Він дивився, як вона вибігає з хати і кидається до поштової скриньки, щоб узяти дорогого листа. Вона жила тільки заради цих слів кохання. Чудесна і трагічна сцена: кохання було їхнім найбільшим, але недосяжним скарбом.

Люба моя, найдорожча!

Не можу я показатися: це завдасть нам страшенного лиха. Ми з різних світів, люди не зрозуміють цього.

Я так страждаю через своє походження! Чому потрібно жити за чужими правилами? Чому ми не можемо просто кохати, попри всі відмінності? Такий сучасний світ – світ, де двоє кохають одне одного і не можуть узятися за руки. Такий сучасний світ: у ньому повнісінько законів, безліч правил, та ці кляті правила замикають людські серця і роблять їх черствими.

А наші серця чисті, їх не можна замкнути.

Кохаю вас безмежно, вічною любов'ю. Від найпершого дня.

Любове моя!

Дякую за останній лист. Пишіть, не зупиняйтеся, це так чудово.

Моя матінка питає, хто це мені стільки пише. Хоче знати, чому я весь час бігаю до поштової скриньки. Щоб заспокоїти її, кажу, що це подруга, з якою я познайомилася минулого літа в таборі. Не люблю брехати, але так простіше. Знаю, ваша правда, ми не можемо казати правди: люди заподіють вам зло. Хоча мені так боляче надсилати вам листи, коли ми зовсім поруч.

21. Про те, як тяжко любити

– Знаєте, Маркусе, який єдиний спосіб збагнути, як сильно ви кохаєте людину?

– Ні.

– Втратити її.

Дорогою до Монберрі є невеличке озеро, про яке знають усі місцеві мешканці; спекотної пори там повнісінько родин і дітлахів із літніх таборів. Люди сходяться туди від самісінького ранку: береги рясніють пляжними килимками і парасольками, під якими сидять батьки, поки їхні діти галасливо купаються в зеленій літеплій воді з клаптями піни там, куди течією зносить сміття від пікніків. Відколи якась дитина нахромилася на використаний шприц, покинутий на березі, – було це років зо два тому, – міська влада Монберрі постаралася облаштувати територію довкола озера. З’явилися столи для пікніків і барбекю, щоб ніхто вже не розпалював багать, що перетворювали зелений моріжок на місячний пейзаж, значно побільшало смітників, поставили збірні вбиральні, розширили і бетонний паркувальний майданчик біля берега, а від червня до серпня бригада прибиральників щодня збирала на пляжі відходи, презервативи і собаче лайно.

Того дня, коли я, збираючи матеріал для книжки, приїхав на озеро, дітлахи зловили жабу – певне, останню мешканку цього ставка, – і смикали її за задні лапи, намагаючись їх відірвати.

Ерні Пінкас казав, що те озеро – пречудова ілюстрація людського занепаду, що охопив Америку і весь світ. Тридцять три роки туди майже ніхто не ходив. Дістатися до водойми було нелегко: треба було покинути авто на шосе, перетнути гай, а потім іще з півмилі продиратися крізь високу траву і кущі шипшини. Та результат вартував тих зусиль – перед тобою поставало розкішне озеро, всуціль укрите рожевим квітом латаття та ще й облямоване великими плакучими вербами. У прозорій воді шугали зграйки золотавих окунців; на них пантрували сріблясті чаплі, які непорушно стовбичили в очереті. Був навіть клаптик пляжу з сірим піском.

Туди і подався Гаррі, ховаючись від Ноли. Тут він і перебув суботу, 5 липня, коли вона лишила перший свій лист під дверми його дому.

Субота, 5 липня 1975 року

Він приїхав до озера пополудні. Ерні Пінкас уже чекав його, влігшись на березі.

– Прибули-таки? – запитав Пінкас. – Просто диво, що ви не в «Кларксі».

Гаррі всміхнувся.

– Ви стільки розповідали мені про це озеро, що я не міг не приїхати.

– Гарно, правда ж?

– Неймовірно.

– Оце вона, Гаррі, Нова Англія. Заповідний рай, і це мені в ній і подобається. В інших місцях завжди щось будують і бетонують. А тут інша річ: закладаюся, що за тридцять років цей куточок залишиться такий, як є.

Скупавшись, вони посідали обсохнути на сонці і заговорили про літературу.

– До речі, про книжки. Як рухається ваш роман? – запитав Пінкас.

– Ох!.. – скрушно відказав Гаррі.

– Не зітхайте так сумно, я певен, усе буде дуже добре.

– Та ні, як на мене, все кепсько.

– Дайте прочитати, я вам висловлю об’єктивну думку, обіцяю. Що вам не подобається?

– Усе. Нема натхнення. Не знаю, як розпочати. Здається, я сам не тямлю, про що пишу.

– А сюжет який?

– Історія кохання.

– А, про кохання… – зітхнув Пінкас. – То ви закоханий?

– Так.

– Непоганий початок. Скажіть, Гаррі, ви не дуже скучили за життям у великому місті?

– Ні. Тут мені добре. Мені потрібен був спокій.

– А що ви, власне, робите у Нью-Йорку?

– Я… ну, я письменник.

– Гаррі… – Пінкас на мить затнувся. – Не ображайтеся, але я розмовляв з одним приятелем, ньюйорківцем…

– Та й що?

– Він сказав, що вперше про вас чує.

– Не всі ж мене знають. У Нью-Йорку сила-силенна людей.

Пінкас усміхнувся, показуючи, що не має лихих намірів.

– Здається, вас ніхто не знає, Гаррі. Я зв’язався з видавництвом, що видало вашу книжку… Хотів замовити ще кілька примірників… Я не знав, що то за видавець, гадав, це я невіглас… Аж виявив, що то друкарня в Брукліні… Я їм телефонував, Гаррі… Ви надрукували книжку власним коштом…

Гаррі зашарівся й похилив голову.

– То ви все знаєте… – прошепотів він.

– Що знаю?

– Що я брехун.

Пінкас приязно поклав йому долоню на плече.

– Брехун? Аж ніяк! Не кажіть дурниць! Я читав вашу книжку, мені вона дуже сподобалася! Тим-то й хотів я замовити ще. Чудова книжка, Гаррі! Хіба обов’язково мати славу, щоб бути хорошим письменником? У вас величезний талант, я певен, про вас незабаром знатимуть усі. Хтозна, може, та книжка, що ви зараз пишете, буде шедевром.

– А що як не пощастить?

– Вам пощастить. Я знаю.

– Дякую, Ерні.

– Не дякуйте, це щира правда. І не хвилюйтеся, я нікому нічого не скажу. Це залишиться поміж нами.

Неділя, 6 липня 1975 року

О третій пополудні Тамара Квінн усадовила чоловіка на ґанку – в костюмі, з сигарою в зубах і келихом шампанського.

– Тільки не метушися! – суворо звеліла вона.

– Кицюню, таж мені сорочка коле.

– Замовкни, Бобусику! Це дуже дорога сорочка, а дорогі речі не колються.

Кицюня придбала нові сорочки в одній із центральних крамниць Конкорда.

– Чому я не можу вбирати інших моїх сорочок?

– Я ж тобі сказала: не хочу, щоб ти вдягав свої старі заяложені лахи, коли до нас прийде великий письменник!

– І мені не подобається смак цієї сигари…

– Іншим боком візьми в зуби, телепню! Ти її не тим кінцем устромив. Хіба не бачиш, он кільце біля головки?

– Я думав, то ковпачок.

– Ти геть нічого не тямиш у розкошáх?

– У розкошах?

– Так зветься щонайвища розкіш.

– Я й не знав, що можна казати «розкошí».

– Та ти, бачу, нічогісінько не знаєш, бідолашний мій Бобусику. Гаррі має прийти хвилин за п’ятнадцять, постарайся мати гідний вигляд. І вразити його.

– І що мені робити?

– Замислено кури сигару. Як великий бізнесмен. А як він забалакає до тебе, відповідай зверхньо.

– А як це – зверхньо?

– Чудове запитання. Якщо ти дурний мов ступа і геть нічого не тямиш, то поводься ухильно і відповідай запитанням на запитання. Якщо він тебе запитає: «Ви були за чи проти війни у В’єтнамі?» – відповідай: «Якщо ви ставите таке запитання, то, певне, маєте з цього приводу власну думку?». І тут – раз! – наливаєш йому шампанського. Оце називається відвернути увагу.

– Добре, кицюню.

– Не підведи мене.

– Добре, кицюню.

Тамара повернулася до хати, і Роберт з досадою вмостився в плетеному кріслі. Йому огидний був цей Гаррі Квеберт, цей буцімто незрівнянний письменник, який, судячи з усього, корчить із себе неабияке цабе. І гидко було йому дивитися на дружину, яка влаштовує довкола нього шлюбні танці. Він слухався її тільки тому, що вона пообіцяла: сьогодні ввечері він зможе побути її Робертом-Кабанчиком і навіть спати в її кімнаті – у подружжя Квіннів були різні спальні. Зазвичай вона раз на три-чотири місяці погоджувалася віддатися йому, найчастіше після довгих слізних благань, та права спати з нею його позбавили вже давно.

У домі, на другому поверсі, Дженні вже закінчувала вбиратися: на ній була довга, широка вечірня сукня з пишними плічками і фальшиве намисто; на пальцях декілька зайвих перснів, на вустах забагато помади. Тамара поправила на дочці сукню і всміхнулася.

– Ти прекрасна, люба. У цього Квеберта очі полізуть рогом, як він тебе побачить!

– Дякую, мамо. А не занадто?

– Занадто? Та ні, якраз.

– Але ж ми тільки в кіно йдемо!

– А далі? А що як потім буде розкішна вечеря? Про це ти подумала?

– В Аврорі немає розкішних ресторанів.

– А що як Гаррі замовив для своєї нареченої столик у розкішному ресторані в Конкорді?

– Мамо, ми ж іще не заручені.

– Ох, люба, це станеться вже ось-ось, я певна цього. Ви вже цілувалися?

– Ще ні.

– Хай там як, та коли він захоче тебе полапати, не пручайся, заради бога!

– Добре, мамо.

– І така чудова думка йому спала – запросити тебе в кіно!

– Та це я його запросила. Набралася хоробрості, подзвонила і сказала: «Любий Гаррі, ви забагато працюєте! Ходімо краще ввечері у кіно».

– І він погодився…

– Відразу, не вагаючись ані миті.

– Ось бачиш, наче він сам це придумав.

– Мені завжди так незручно його турбувати… Бо він пише про мене. Знаю, я бачила шматочок. Він там каже, що ходить у «Кларкс», тільки щоб бачити мене.

– Ох, люба! Це так бентежить.

Тамара взяла пуделечко з рум’янами і підмалювала дочці обличчя, поринувши в мрії. Він пише книжку про неї: отже, незабаром у Нью-Йорку всі дізнаються про «Кларкс» і про Дженні. Мабуть, і фільм буде. Прекрасна перспектива! Цього Квеберта сам Господь послав: вони були добрі християни, то й заслужили. Вона хутко зметикувала: найближчої неділі треба неодмінно влаштувати обід просто неба, щоб усе стало офіційно. Часу обмаль, та нічого не вдієш, бо за тиждень, у суботу, буде літній бал, усе приголомшене місто заздрісно дивитиметься на Дженні, яка ходитиме під руку з великим письменником. Тому її, Тамарині, подруги повинні побачити доньку разом із Гаррі ще до балу, щоб чутки встигли облетіти всю Аврору, тоді всі того вечора тільки на них і дивитимуться. Ох, яке це щастя! Вона так хвилювалася за доньку: щоб вона, боронь боже, за далекобійника заміж не вийшла, який заскочив би перекусити до них у ресторанчик! Або ще гірше – за соціаліста. Чи й геть паскудно – за негра. Уявивши це, Тамара аж затрусилася: її Дженні з якимсь страшнючим негром! Раптом вона занепокоїлася: чимало великих письменників юдеї. А що як Квеберт – юдей? Ото жах! А якщо ще й юдей-соціаліст? У жидів біла шкіра, їх так просто не впізнаєш. Негри принаймні чесні, вони чорні, щоб усі їх бачили ще звіддаля. А жиди – брехуни. Вона відчула біль у животі, почалися шлункові спазми. Після справи Розенберґів вона страшенно боялася жидів. Це ж вони передали Совітам ядерну бомбу! Як взнати, чи не жид, бува, цей Квеберт? Аж раптом її осяяло. Зиркнула на годинник: якраз устигне, поки він прийде. І побігла до крамниці.

У двадцять хвилин на четверту перед домом Квіннів зупинився чорний «шевроле монте-карло», і Роберт Квінн здивовано побачив, що з нього виходить Гаррі Квеберт: Робертові й самому страшенно подобалася ця модель авто. Ще він помітив, що великий письменник не надто вирядився. Проте Квінн дуже церемонно привітався з ним і відразу ж запропонував хильнути справжніх розкошíв, як йому звеліла дружина.

– Шампанського? – запитав він.

– Е-е, правду кажучи, я не дуже його полюбляю, – відказав Гаррі. – Хіба що пива, якщо у вас є…

– Аякже! – по-простацькому вигукнув Роберт.

Він дуже добре знався на пиві. Мав навіть книжку про всі сорти пива, які варять в Америці. Побіг до холодильника взяти дві холодні пляшки, а дорогою гукнув своїм «паням» на другому поверсі, що не-такий-уже-й-великий Гаррі Квеберт нарешті прийшов. Чоловіки посідали під маркізою, засукавши рукави сорочок, цокнулися пляшками і заговорили про автомобілі.

– Чому у вас «монте-карло»? – запитав Роберт. – Тобто я хочу сказати, з вашими грошенятами могли б купити будь-яку модель, а обрали «монте-карло»…

– Вона спортивна і водночас практична. Та й дизайн мені до вподоби.

– Мені теж! Торік я мало її не придбав!

– Чому ж не придбали?

– Жінка не захотіла.

– Треба було спершу купити, а тоді вже питати.

Роберт зареготав: цей Квеберт, виявляється, геть простий, привітний і, головне, дуже симпатичний. Тієї ж хвилини на ґанок вибігла Тамара, в руках у неї було те, що вона купила в крамниці: тарілка з нарізаним салом і м’ясивом. «Добридень, пане Квеберте! – проспівала вона. – Ласкаво просимо! Хочете свинини?» Гаррі поздоровкався і взяв трохи шинки. Побачивши, як гість наминає шинку, вона відчула солодке полегшення. Ідеальний чоловік – не мурин і не жид.

Оговтавшись, вона побачила, що Роберт зняв краватку й вони обидва цмулять пиво просто з пляшок.

– Що це ви робите? Ви не п’єте шампанського? А ти, Роберте, чому такий розхристаний?

– Та гаряче мені! – жалібно проскиглив Роберт.

– А мені більше пиво подобається, – відказав Гаррі.

І тоді вийшла Дженні в своїй вечірній сукні, занадто чепурна, та все ж зваблива.

Тимчасом у домі на Террас-авеню, 245, отець Келлерґан увійшов до доньчиної кімнати і побачив, що вона плаче.

– Що сталося, люба?

– Ох, тату, мені так сумно…

– Чому?

– Через маму…

– Не кажи такого…

Нола сиділа долі з заплаканими очима. Панотцеві стало її шкода.

– Ходімо в кіно, га? – запропонував він, щоб утішити дочку. – Ти, я і величезний пакет попкорну! Сеанс о четвертій, ми ще встигаємо.

– Моя Дженні – особливе дівча, – казала Тамара, поки Роберт, скориставшись тим, що жінка відвернулася, маламурив ковбасу. – Уявляєте, вона вже в десять років перемагала на всіх місцевих конкурсах краси. Дженні, люба, ти пам’ятаєш?

– Так, мамо, – зітхнула Дженні. Їй було ніяково.

– Може, подивимося альбоми зі світлинами? – запропонував Роберт із напханим ротом, згадавши сценарій, який змусила вивчити дружина.

– Авжеж! Альбоми! – вигукнула Тамара.

І відразу ж принесла цілу купу альбомів, що відбивали перші двадцять чотири роки існування Дженні на світі. Гортаючи сторінки, вона весь час вигукувала: «А хто ця чудова дівчинка?» – «Дженні!» – відповідали вони з Робертом.

Коли зі світлинами покінчили, Тамара звеліла чоловікові наповнити келихи шампанським і зважилася нарешті заговорити про прийняття, яке хотіла влаштувати наступної неділі.

– Якщо матимете час, пане Квеберте, приходьте до нас на обід наступної неділі.

– Охоче.

– Не переймайтеся, нічого особливого не буде. Тобто я розумію, що ви приїхали сюди відпочити від нью-йоркської світської метушні. Буде просто сільський обід із пристойними людьми.

За десять до четвертої, коли Нола з батьком заходили до кінотеатру, біля входу зупинився чорний «шевроле монте-карло».

– Займи місця, а я куплю повітряної кукурудзи, – сказав Девід Келлерґан.

Нола ввійшла до зали тієї миті, коли Гаррі з Дженні опинилися у вестибюлі.

– Займи місця, а я заскочу на хвильку до вбиральні, – сказала Дженні.

Гаррі ввійшов до зали і, пропихаючись крізь юрму глядачів, віч-на-віч зіткнувся з Нолою.

Угледівши її, відчув, як шалено закалатало серце. Йому так бракувало її.

Угледівши його, Нола відчула, як шалено закалатало серце. Їй треба було поговорити з ним: якщо він із Дженні, то нехай скаже. Хотіла почути це від нього.

– Гаррі, я…

– Ноло…

Цієї миті з натовпу виринула Дженні. Нола зрозуміла, що він прийшов із нею, і кинулась із зали.

– Гаррі, з тобою все гаразд? – запитала Дженні. – Ти якийсь дивний.

– Так… Я… я зараз прийду. Займи місця, а я куплю поп-корну.

– Купи, купи! І нехай покладуть якнайбільше масла.

Гаррі відчинив двері й побачив, як Нола пробігла вестибюлем і піднімається на галерею другого поверху, що була заборонена для відвідувачів. Він помчав за нею, перескакуючи через дві сходинки.

На другому поверсі нікого не було; він наздогнав її, вхопив за руку і притиснув до стіни.

– Пустіть мене! – зойкнула вона. – Пустіть, бо закричу!

– Ноло, не гнівайся на мене!

– Чому ви уникаєте мене? Чому більше не ходите до «Кларксу»?

– Вибач…

– Я негарна для вас? Чому ви не сказали мені, що заручені з Дженні Квінн?

– Що? Ні з ким я не заручений. Хто тобі таке сказав?

Вона полегшено всміхнулася.

– То ви з Дженні не разом.

– Ні, кажу ж тобі!

– То ви не вважаєте мене бридкою?

– Бридкою? Ох, Ноло, ти така гарна!

– Правда? Я так засмутилася… Думала, не подобаюся вам. Навіть хотіла виплигнути з вікна.

– Не кажи таке.

– То скажіть іще раз, що я гарна…

– Як на мене, ти дуже гарна. Вибач, що засмутив тебе.

Вона знову всміхнулася. Вся ця історія – непорозуміння!

Він кохає її. Вони кохають одне одного! Нола прошепотіла:

– Забудьмо про це. Обніміть мене міцніше… Ви такий чудовий, такий гарний, такий витончений.

– Не можу, Ноло.

– Чому? Якби ви справді вважали мене гарною, то не відштовхували б!

– Я вважаю тебе дуже гарною. Але ти ще дівча.

– Я не дівча!

– Ноло… Нам не можна бути разом.

– Чому ви такий жорстокий до мене? Не хочу з вами більше розмовляти, ніколи!

– Ноло, я…

– Ідіть звідси негайно! Ідіть, не говоріть зі мною. Не розмовляйте зі мною більше, бо я скажу, що ви збоченець. Ідіть до своєї любки! Це вона мені сказала, що ви разом. Я все знаю! Все знаю, Гаррі, я вас ненавиджу! Геть! Геть!

Вона відіпхнула його, помчала вниз і кинулася з кінотеатру. Гаррі понуро поплентався до зали. В дверях він зіткнувся з отцем Келлерґаном.

– Добридень, Гаррі.

– Панотче!

– Я шукаю свою доньку, ви не бачили її? Доручив їй зайняти місця, а вона щезла.

– Я… Здається, вона щойно пішла звідси.

– Пішла? Та як це? Фільм от-от розпочнеться.

Після кіно вони подалися до Монберрі поїсти піци. На зворотному шляху Дженні аж сяяла: чудовий вечір! Їй хотілося бути поруч із цим чоловіком кожен вечір, усе життя.

– Гаррі, не вези мене відразу додому, – попросила вона. – Все було так гарно… Мені не хочеться, щоб цей вечір закінчувався. Ми можемо піти до берега.

– До берега? Чому до берега?

– Бо це так романтично! Зупинися біля Ґранд-біч, там ніколи нікого нема. Ми можемо фліртувати, мов студенти, лежачи на капоті. Дивитися на зорі й тішитися темрявою. Прошу тебе…

Він хотів було відмовитися, та вона наполягала. Тоді він запропонував не на берег, а до лісу: берег належав Нолі. Він зупинився біля Сайд-Крік-лейну і, щойно вимкнув двигун, Дженні накинулася на нього і, не питаючи згоди, міцно вп’ялася в уста. Вона тримала його за голову і душила язиком. Її руки обмацували його тіло, вона огидно стогнала. В салоні було темно; вона залізла на нього, і він відчував, як її тверді пипки впираються в його тіло. Дженні була розкішна жінка, з неї вийшла б ідеальна дружина, вона тільки того й хотіла. Він одружився би з нею, не вагаючись, хоч узавтра: така дівчина – мрія багатьох чоловіків. Та в його серці не було для неї місця, його цілком заповнили чотири літери: Н-О-Л-А.

– Гаррі, – прошепотіла Дженні, – ти чоловік, якого я чекала все життя.

– Дякую.

– Тобі добре зі мною?

Він промовчав, тільки делікатно відхилився.

– Дженні, нам пора повертатися. Я й не помітив, що вже так пізно.

Авто рушило в бік Аврори.

Він висадив Дженні коло хати, не помітивши, що вона плаче. Чому він не відповів? Він не кохає її? Чому вона почувається такою самотньою? Адже їй небагато треба: все, про що вона мріє, це щоб знайшовся добрий хлопчина, який кохав би її, захищав, дарував квіти вряди-годи і водив вечеряти. Нехай навіть гот-догами частував, якщо небагатий. Просто задля задоволення піти кудись разом. Насправді їй не потрібен Голлівуд, якщо знайдеться чоловік, якого вона кохатиме і який кохатиме її. Вона стояла під маркізою і дивилася вслід чорному «шевроле», аж поки він сховався у пітьмі, а потім заридала, затуливши обличчя долонями, щоб не почули батьки. Надто ж матінка. Не хотілося нічого їй розповідати. До хати вона піде, аж коли на другому поверсі погасне світло.

Раптом Дженні почула, що десь загуркотів двигун; звела голову, сподіваючись, що це повернувся Гаррі, що він зараз обніме її й утішить. Але ні: біля будинку спинилося поліційне авто. Вона пізнала Тревіса Довна – він патрулював на вулицях і випадково опинився коло будинку Квіннів.

– Дженні, все гаразд? – запитав він крізь відчинене вікно автівки.

Вона стенула плечима. Тревіс вимкнув двигун і відчинив дверцята, але перш ніж вийти, витяг із кишені аркуш паперу, і квапливо перечитав написаний текст:

Я: Вітаю, Дженні, як справи?

Вона: Привіт, Тревісе! Що нового?

Я: Я тут випадково проїздив. Ти пречудова. Ти така гарна. Маєш гарний вигляд. Я ось що подумав: у тебе є кавалер для літнього балу? А то ми могли б піти удвох.

– ІМПРОВІЗУВАТИ —

Запропонувати їй прогулятися і/або молочний коктейль.

Він піднявся на ґанок і сів коло неї.

– Що сталося? – занепокоєно запитав він.

– Нічого, – відказала Дженні, втираючи сльози.

– Та ні, не нічого. Ти ж плачеш, я бачу.

– Мене скривдив один чоловік.

– Що? Хто це? Скажи мені хто! Мені ти можеш усе казати… Я розправлюся з ним, ось побачиш!

Вона сумно всміхнулася і схилила голову йому на плече.

– Не має значення. Але дякую, Тревісе, ти хороший хлопчина. Добре, що ти поруч.

Він набрався хоробрості і підбадьорливо обняв її за плечі.

– Знаєш, – провадила Дженні, – я отримала лист від Емілії Каннінгем, отої, що навчалася з нами в школі. Вона тепер мешкає в Нью-Йорку. Знайшла хорошу роботу, вагітна першою дитиною. Часом я розумію, що всі виїхали звідси. Всі, крім мене. І тебе. А, власне, чому ми лишилися в Аврорі, Тревісе?

– Хтозна… Дивлячись хто.

– Ось ти, наприклад, чому лишився?

– Я хотів бути поруч із людиною, яку дуже кохаю.

– А хто це? Я її знаю?

– Авжеж, знаєш. Чуєш, Дженні, я оце хотів… Хотів запитати… Словом, якщо ти… Ну, з приводу…

Він стиснув у кишені аркушик і спробував заспокоїтися: треба було запропонувати, щоб вона пішла з ним на той бал. Це ж так просто. Але цієї миті двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла Тамара в халаті й бігуді.

– Дженні, люба… чого це ти сидиш під дверима? Мені здалось, я чула голоси… А, це наш бравий Тревіс. Як справи, хлопчику?

– Доброго вечора, пані Квінн.

– Дженні, ти саме вчасно. Ходімо, допоможеш мені, добре? Мені треба зняти бігуді, а твій тато геть безпорадний. Таке враження, що в нього руки зі сраки ростуть.

Дженні підвелася і помахала Тревісові на прощання. Двері за ними зачинилися, а він іще довго сидів на ґанку сам.

Тієї ж ночі Нола вилізла у вікно і побігла до Гаррі. Мала його побачити, з’ясувати, чому він більше не хоче її знати. Чому навіть не відповів на її лист? Вона згаяла з півгодини, щоб добігти до Гусячої бухти. На терасі горіло світло: Гаррі сидів за великим дерев’яним столом і дивився на океан. Вона гукнула його, і він аж сахнувся від несподіванки.

– Ноло, нехай тобі! Ти так налякала мене!

– Он що я у вас викликаю! Страх, так?

– Ти добре знаєш, що це неправда… Що ти тут робиш?

Вона заплакала.

– Я й сама не знаю… Я так вас кохаю. Я ніколи такого не відчувала…

– Ти втекла з дому?

– Ага. Я кохаю вас, Гаррі. Чуєте? Я вас кохаю, як ніколи нікого не кохала і ніколи більше не кохатиму.

– Не кажи так, Ноло…

– Чому?

У нього аж у животі судомило. Ховав од неї аркуш, який лежав перед ним, бо то був перший розділ його роману. Нарешті пощастило розпочати. То була книжка про неї. Він писав для неї книгу. Він кохав її так, що писав їй книжку. Та не зважувався про це сказати. Надто вже боявся того, що могло статися, якщо він кохатиме її.

– Я не можу тебе кохати, – сказав він з удаваною байдужістю.

З її очей покотилися сльози.

– Ви брешете! Ви негідник і брехун! Навіщо тоді був Рокленд? Навіщо тоді все?

Він змусив себе бути злим.

– То була помилка.

– Ні! Ні! Я гадала, що ви і я – це щось особливе! Це через Дженні? Ви кохаєте її, так? Що в неї таке, чого немає в мене?

Гаррі не міг і слова промовити, лише дивився, як Нола, вся в сльозах, чимдуж біжить і зникає в темряві.

*

– То була жахлива ніч, – розповідав мені Гаррі в залі для побачень. – Ми з Нолою – то було щось дуже сильне. Надзвичайно сильне, розумієте? Навіженство, та й годі! Кохання, що буває раз у житті! Я й досі бачу, як тієї ночі вона біжить берегом. І себе, який не знає, що вдіяти: бігти за нею? Залишатися вдома, але піти в підпілля? Чи набратися мужності і втекти з міста? Всі наступні дні я збував на озері в Монберрі, просто щоб не залишатися в Гусячій бухті, якби вона раптом знову прийшла до мене. А моя книжка, та, задля якої я приїхав до Аврори, заради якої пожертвував усіма заощадженнями, та книжка не рухалася. Чи просто заглохла. Я написав перші сторінки, але тепер мені знову заціпило. То була книжка про Нолу, але як писати її без Ноли? Як писати історію кохання, що заздалегідь приречене? Я годинами сидів перед своїми паперами, годинами, а писав по декілька слів, по кілька рядків. Поганих рядків, вбогих і заяложених. Жалюгідний стан, коли починаєш ненавидіти будь-які друковані тексти, бо всі вони в тисячу разів кращі, ніж можеш написати сам, і навіть ресторанне меню здається геніальним: «Т-bone steak: 8 dollars»^[10] – подумати лишень, яке мистецтво! То був чистісінький жах, Маркусе; я був нещасний, і Нола теж була нещасна, через мене. Майже тиждень я уникав її, як міг. І все-таки вона приходила кілька разів до Гусячої бухти увечері. Приносила польові квіти, які збирала для мене. Стукала в двері, благала: «Гаррі, любий Гаррі, я не можу без вас. Впустіть мене, будь ласка. Дайте мені бодай побалакати з вами». А я чаївся й не озивався жоднісіньким словом. Чув, як вона б’ється у двері, й знову стукає, і плаче. Я сидів потойбіч – і не рухався. Чекав. Часом вона була коло входу понад годину. Потім я чув, як вона кладе квіти коло дверей і йде собі. Я кидався до кухонного вікна і дивився, як вона простує доріжкою. Мені хотілося видерти собі серце, так я її кохав. Та їй було п’ятнадцять років. Тій, кого я так шалено кохав, було п’ятнадцять років! І я виходив, брав ті квіти і ставив у вазу в вітальні. Всі букети, що вона приносила. І цілими годинами дивився на ті квіти. Мені було так самотньо і так сумно. А потім, наступної неділі, 13 липня 1975 року, сталося щось страшне.