Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 31 страниц)

– Хіба це не підлі прийоми?

– На війні як на війні, Ґольдмане. Буш збрехав нації, щоб напасти на Ірак, але це було необхідно: він дав під сраку Саддамові, звільнив іракців, і світ став набагато ліпший.

– Більшість американців не схвалює цієї війни. То було справжнісіньке лихо.

Адвокат розчаровано скривився.

– О, ні! Але так я і думав…

– Про що ви?

– Ґольдмане, ви голосуватимете за демократів?

– Авжеж, за них.

– Та вони такими податками обвішають багатіїв, як оце ви! Побачите. І потім пізно буде скиглити. Щоб керуватиму Америкою, треба мати яйця. А в слонів яйця більші, ніж у віслюків, така вже генетика.

– Дуже повчально, Роте. Хай там як, а демократи вже виграли президентські вибори. Схоже, ваша прекрасна війна досить непопулярна, щоб похитнути баланс.

Він усміхнувся, лукаво і водночас недовірливо.

– Ох, не кажіть мені, що повірили цьому! Жінка і мурин! Жінка і мурин, Ґольдмане! Ви ж розумний, хлопчина, поміркуйте серйозно: та хто в цій країні обере в президенти жінку або чорнопикого? Ось візьміть та й напишіть про це книжку. Фантастичний роман! Хто буде кандидатом наступного разу? Лесбійка-пуерториканка? Вождь тубільного племені?

Після звичних формальностей, я попросив, щоб Рот покинув мене віч-на-віч із Гаррі. Він сидів за пластиковим столом в арештантській робі, змарнілий. Коли я увійшов, він увесь аж засяяв. Підвівся мені назустріч, і ми обнялися, а потім посідали за столом один напроти одного. Помовчали трохи, і він сказав:

– Маркусе, мені страшно.

– Ми витягнемо вас відціля, Гаррі.

– У мене тут є телевізор. Я все бачу і чую, що про мене кажуть. Мені клямка. Кар’єрі моїй гаплик. Життя моє скінчилося. Це початок мого падіння: таке враження, що я лечу в прірву.

– Гаррі, ніколи не бійтеся впасти.

Він сумно всміхнувся.

– Дякую, що прийшли.

– Ми ж друзі. Я поселився у Гусячій бухті, годую чайок.

– Знаєте, якщо ви повернетеся до Нью-Йорка, я зрозумію вас.

– Нікуди я не повернуся. Рот чудернацький чолов’яга, але, здається, він знає, що робить: каже, вас виправдають. Я залишуся тут і допомагатиму вам. Зроблю все, щоб з’ясувати правду і змити з вас цю ганьбу.

– А що з вашим романом? Адже видавець чекає його наприкінці цього місяця?

Я понурився.

– Немає роману. Немає в мене ідей.

– Як це – немає ідей?

Я нічого не відповів і змінив тему розмови, діставши з кишені оту газетну сторінку, що видер у «Кларксі» кілька годин тому.

– Гаррі, – сказав я, – мені хочеться збагнути. Я хочу знати правду. Не можу забути про той ваш дзвінок кілька днів тому. Ви побивалися над тим, що вчинили з Нолою…

– То були емоції, Маркусе. Мене щойно затримала поліція, я мав право на один дзвінок, і єдиний, кому я міг сказати, були ви. Сказати не про те, що мене заарештували, а що вона загинула. Бо лише ви знали про неї, й мені треба було з кимсь поділитися горем… Усі ці роки я гадав собі, що вона жива. А з’ясувалося, вона вже давно мертва… Вона мертва, і я відчуваю провину, хоч як тут крути. Я винен, що не зумів її захистити… Але я не завдав їй ніякої шкоди, присягаюся, я не винен у тому, що мені закидають!

– Та вірю я вам… Що ви сказали поліції?

– Правду. Сказав, що не винен. З якого це дива звелів би я садити кущі в тому місці, га? Це ж якась маячня! Сказав також, що гадки не маю, як опинився там рукопис, та вони мусять знати, що написав я ту книжку для Ноли і про Нолу, до того ж перед самісіньким її зникненням. Сказав, що ми кохали одне одного. Що влітку того року в нас були стосунки, і на основі тих подій я написав роман. Він був у мене в двох примірниках: рукописний варіант і машинопис. Нолу завжди цікавило те, що я писав, вона допомагала навіть переписувати мої чернетки. Машинописна копія десь поділася саме перед тим, як Нола зникла… Я подумав, що вона взяла почитати, вона часом так робила. Читала мої тексти, а потім казала, сподобалося чи ні. Брала їх, не питаючи дозволу… Та цього разу я не міг запитати, чи то вона взяла мій рукопис, бо Нола зникла. І лишився в мене тільки рукописний примірник роману «Початки зла», і за кілька місяців він здобувся на величезний успіх.

– І ви справді написали цей роман для Ноли?

– Так. Бачив я по телевізору, що його вилучають із продажу.

– А що ж було у вас із Нолою?

– Роман, Маркусе. Закохався я в неї. І, гадаю, це мене й погубило.

– А що ще є у поліції проти вас?

– Хтозна.

– А скринька? Де та ваша скринька з листом і світлинами? Я не знайшов її у вас удома.

Він не встиг відповісти: двері відчинилися, і він дав мені знак мовчати, – увійшов Рот. Адвокат підійшов до нас і, поки вмощувався за столом, Гаррі взяв записник, що лежав переді мною, і написав декілька слів, які я не встиг прочитати.

Рот завів розмову про перебіг справи і про юридичні процедури. Потім, пробалакавши з півгодини, запитав Гаррі:

– Може, ви пропустили якусь подробицю стосовно Ноли? Я маю знати все, це дуже важливо.

Запала мовчанка. Гаррі довго дивився на нас обох, потім сказав:

– Так, є одна деталь, що ви повинні знати. Йдеться про 30 серпня 1975 року, коли Нола зникла. Увечері ми мали з нею зустрітися…

– Зустрітися? – перепитав Рот.

– Поліція питала мене, що я робив увечері 30 серпня 1975 року, і я сказав, що був у місті. Та я збрехав. Це був єдиний раз, коли я сказав неправду. Тієї ночі я був на околиці Аврори, в номері мотелю, розташованого біля першої автостради у напрямку Вермонту. Мотель звався «Морський берег», він і досі там є. Я сидів у восьмому номері на ліжку й чекав, напарфумлений, немов підліток, із букетом блакитних гортензій, її улюбленими квітами. Ми мали зустрітися о сьомій вечора, я чекав, але вона не прийшла. О 21.00, коли вона вже запізнювалася на дві години, – а вона ніколи не запізнювалася, ніколи, – я поставив гортензії до умивальниці, щоб вони не зів’яли, й увімкнув радіо, щоб відігнати похмурі думки. Ніч була задушлива, передгрозяна, я обливався потом у суконному костюмі. Дістав із кишені записку і, мабуть, усоте перечитав її. Записку вона написала мені кілька днів тому, і я ніколи не забуду того любовного послання.

«Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди.

Я так вас кохаю.

Ніжно-ніжно.

Нола».

Я спам’ятався, коли по радіо повідомили, що вже 22-а година. Десята вечора, а Нола досі не прийшла. Врешті-решт я заснув, упавши вбраний на ліжко. Коли розплющив очі, був уже ранок. Радіо знай балакало. І в новинах о сьомій ранку прозвучало повідомлення: «…загальна тривога в містечку Аврора. Вчора, о дев'ятнадцятій годині, зникла п'ятнадцятирічна школярка Нола Келлерґан. Поліція буде вдячна за будь-яку інформацію про її місцезнаходження. […] За останніми даними, Нола Келлерґан була вбрана у червону сукню […]». Я перелякано схопився на ноги. Викинув квіти і подався до Аврори, навіть не вмившись і не зачесавшись. Кімнату я оплатив наперед.

Ніколи доти не бачив я в Аврорі стільки поліції. Там були автівки з усенького округу. Перше шосе було перекрите, перевіряли весь транспорт, що заїжджав і виїжджав із містечка. Я побачив начальника поліції Ґаррета Пратта з помповою рушницею в руці.

– Начальнику, я оце щойно ввімкнув радіо… – сказав я йому.

– Кепські, кепські справи!.. – відказав він.

– Що сталося?

– Та хтозна: Нола Келлерґан пішла з дому і пропала. Вчора ввечері її бачили на Сайд-Крік-лейн, й відтоді про неї нема ніяких звісток. Скрізь облави, ліс обшукують.

По радіо весь час передавали її прикмети: «Біла дівчина, на зріст 5,2 фута, вага – сто фунтів, довге світле волосся, зелені очі, вбрана у червону сукню. На шиї золотий ланцюжок з написом „НОЛА“». Червона сукня, червона сукня, червона сукня, повторювало радіо. То була її улюблена сукня. Вона вбрала її для мене. Отак. Ось що робив я вночі 30 серпня 1975 року.

Ми з Ротом сиділи нерухомо.

– І ви мали втекти разом відтіля? – запитав я. – Того дня, коли вона пропала, ви мали втекти?

– Так.

– Тим-то ви і сказали, що то ваша вина, коли зателефонували мені? Ви призначили їй побачення, а вона зникла дорогою до вас…

Він сумно кинув.

– Гадаю, якби не те побачення, то вона, може, була б жива…

Коли ми вийшли з кімнати для побачень, Рот сказав, що ця історія з утечею – просто-таки катастрофа і, не дай боже, вона випливе. Якщо обвинувачення про це взнає, Гаррі клямка. Ми попрощалися на паркувальному майданчику, і вже в салоні автівки я розгорнув записник і прочитав те, що написав там Гаррі.

«Маркусе, в моєму кабінеті є порцелянова ваза. На дні лежить ключ. Це ключ від моєї шафки у роздягальні фітнес-клубу в Монберрі. Номер шафи 201. Спаліть усе. Мені загрожує небезпека».

Монберрі – то було містечко по сусідству з Авророю, розташоване за десять миль углиб штату. Заїхавши пополудні до Гусячої бухти і знайшовши ключ у вазі, я відразу ж подався до Монберрі. В тому містечку був лише один фітнес-клуб – у модерній споруді зі шкла на головній вулиці. В порожній роздягальні я знайшов шафку номер 201 і відімкнув її. Там був тренувальний костюм, протеїнові батончики, рукавички для гантелей і та скринька, що я кілька місяців тому знайшов у Гаррі в кабінеті. Все було на місці: світлини, вирізки з газет, Нолина записка. Знайшов я там і стос пожовклих аркушів, зібраних під одною палітуркою. Титульна сторінка була без назви. Я проглянув наступні: то був рукописний текст і вже з перших рядків я збагнув, що це рукопис «Початків зла». Кілька місяців тому я шукав його в кабінеті, а він лежить у шафі якогось фітнес-клубу. Я вмостився на лаві й заходився гарячково переглядати кожну сторінку: почерк був чудовий, письмо без огріхів. Якісь люди зайшли до роздягальні й почали перевдягатися, та я не звернув на них уваги, бо не міг відірватися від тексту. Гаррі написав такий шедевр, який кортіло написати і мені. Сидів у тому шинку за столом і написав оці геніальні рядки, ці фрази, що зворушили всю Америку, ретельно сховавши за ними свою історію кохання з Нолою Келлерґан.

Повернувшись до Гусячої бухти, я вчинив точнісінько те, про що і попросив мене Гаррі: розпалив коминок у вітальні й покидав туди все, що було у скриньці: лист, світлини, вирізки з газет і врешті рукопис. Мені загрожує небезпека, написав він. Про яку небезпеку йдеться? Спалахнуло полум’я, і Нолин лист швидко перетворився на купку попелу, світлини почорніли посередині, потім зайнялися і зникли у вировиську вогню. Рукопис раптом спалахнув жовтогарячим полум’ям, і сторінки перетворилися на темні клапті. Я сидів перед каміном і дивився, як зникає історія кохання Гаррі та Ноли.

Вівторок, 3 червня 1975 року

Того дня була кепська погода. Вечоріло, на березі порожньо. Відколи він приїхав до Аврори, небо ще ніколи не було таке темне й насуплене. Океан шаленів, бризкаючи піною і здіймаючись бурунами: ось-ось мав уперіщити дощ. Ота негода і змусила його вийти з дому; він спустився дерев’яними східцями, що вели з тераси на берег, і сів на піску. Поклав на коліна блокнот і заходився писати: буря завжди його надихала, в нього з’являвся задум великого роману. Останніми тижнями в нього виникло декілька нових ідей, та жодної він не міг утілити: то початок не годився, то кінцівка.

З неба впали перші краплі. Спочатку поодинокі, та потім ушкварила справжнісінька злива. Він уже хотів було сховатися під дах, аж угледів її: тримаючи сандалі в руці, вона йшла боса берегом океану і танцювала, граючись із хвилями. У захваті він завмер, приголомшено спостерігаючи за нею: вона огинала піняві омахи хвиль, щоб не намочити край сукні. Якоїсь миті вода раптом сягнула їй по кісточки, і вона, здивувавшись, засміялася. Потім трохи забрела у воду, кружляючи на сірій неозорості океану, наче їй належав усенький світ. В її світлому розвіяному на вітрі волоссі була пришпилька у вигляді жовтого осіннього листка, що не давала пасмам спадати на лице. З неба вже лилися потоки води.

Угледівши мене за кільканадцять кроків, вона раптом зупинилася. І знічено вигукнула:

– Ох, перепрошую… я й не помітила вас!

Він відчував, як гучно калатає серце у грудях.

– Не вибачайтеся, – сказав він, – а продовжуйте, прошу вас! Уперше бачу, щоб хтось так тішився дощем.

Вона аж засяяла.

– Ви теж його любите? – бадьоро запитала вона.

– Кого?

– Дощ.

– Ні, я… я ненавиджу його.

Вона чарівливо всміхнулася.

– Як можна ненавидіти дощ? Ніколи не бачила нічого кращого. Погляньте, погляньте!

Він звів голову, і краплі дощу впали на його лице. Він глянув на мільйони штрихів, що розітнули овид, і закружляв на місці. Вона теж закрутилася. Вони реготали, мокрі як хлющі, потім побігли до хати й поставали під дашком на терасі. Він дістав із кишені пачку цигарок, трохи підмочену дощем, і закурив.

– А мені можна одненьку? – запитала вона.

Він простягнув їй пачку, й вона взяла цигарку. Підкорила вона його, що й казати.

– Ви письменник? – запитала вона.

– Так.

– З Нью-Йорка?

– Так.

– Таке запитання: чому ви покинули Нью-Йорк і забилися у цю діру?

Він усміхнувся.

– Мені просто закортіло змінити обстановку.

– А мені так хочеться в Нью-Йорк! – сказала вона. – Я годинами ходила би містом, передивилась би всі вистави на Бродвеї. Уявляла б себе зіркою. Зіркою в Нью-Йорку…

– Вибачте, – урвав її Гаррі, – а ми знайомі?

Вона знову зайшлася своїм дзвінким сміхом.

– Ні. Але в нас усі знають, хто ви. Ви письменник. Ласкаво просимо до Аврори, пане письменнику. Я Нола. Нола Келлерґан.

– Гаррі Квеберт.

– Я знаю. Кажу ж, усі вас знають.

Він простягнув їй руку, та вона оперлася на його плече і, звівшись навшпиньки, цьомнула його в щоку.

– Піду вже. Ви ж не скажете, що я курила?

– Ні, що ви.

– Бувайте, пане письменнику. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

І вона щезла в потоках дощу.

Він був геть зворушений. Хто ця дівчина? Серце його калатало. Він стояв на терасі, аж поки смеркло. Не відчував ані дощу, ні пітьми. Скільки їй років, думав він собі. Знав, що вона замолода. Та вона полонила його. Запалила його серце.

До тями повернув мене Дуґласів дзвінок. Минуло вже дві години, настав вечір. У коминку лишився тільки попіл.

– Усі лише про тебе й балакають, – сказав Дуґлас. – Ніхто не розуміє, що ти робиш у Нью-Гемпширі… Всі кажуть, що це найбільша дурниця в твоєму житті.

– Усі знають, що ми з Гаррі друзі. Я не можу сидіти, склавши руки.

– Ох, Марку, це ж зовсім інше. Це вбивство, ця книжка… Гадаю, ти не усвідомлюєш, який це скандал. Барнаскі розлючений, він підозрює, що в тебе немає для нього нового роману. Він каже, що ти просто втік до того Нью-Гемпширу. І таки його правда… сьогодні 17 червня, Марку. За тринадцять днів спливає термін подачі рукопису. Ще тринадцять днів і тобі гаплик.

– Заради бога, вважаєш, я цього не знаю? І тому ти мені оце дзвониш? Щоб нагадати, в якій ситуації я опинився?

– Ні, я телефоную сказати, що маю ідею.

– Ідею? Кажи.

– Напиши книжку про справу Гаррі Квеберта.

– Що? Ні, про це й мови не може бути. Не розбудовуватиму я кар’єру на його лихові.

– Чому це на його лихові? Ти казав, що приїхав його захистити. Доведи, що він не винен, і напиши про це книжку. Уявляєш, який вона матиме успіх?

– І все це за десять днів?

– Я балакав про це з Барнаскі, щоб заспокоїти його…

– Що? Ти…

– Послухай, Марку, і не казись! Барнаскі вважає, що це унікальна нагода! Каже, що Маркус Ґольдман, який розповідає про Гаррі Квеберта, – це число з сімома нулями. Це може бути книжка року. Він готовий переписати угоду з тобою. Він пропонує все почати з нуля: нова угода, що скасовує попередню, аванс у півмільйона доларів. Розумієш, що це таке?

Я чудово розумів: така книжка воскресила б мою письменницьку кар’єру, то був би бестселер, гучний успіх, та ще й купа грошей на додачу.

– Чому Барнаскі робить це для мене?

– Не для тебе, а для себе він це робить. Марку, ти собі і не уявляєш – про цю справу зараз усі говорять. А книжка про неї стане найбільшим успіхом століття!

– Навряд чи я зможу. Розучився писати. І хтозна, чи й умів. А розслідувати… На це є поліція. Не вмію я провадити слідство.

Дуґлас наполягав.

– Марку, така нагода випадає раз у житті!

– Я подумаю.

– Якщо ти кажеш, що подумаєш, значить, що ти не думатимеш про це.

Після цих слів ми зареготали: він мене добре знав.

– Дуґу… А можна закохатися в п’ятнадцятирічне дівча?

– Ні.

– Чого ти такий впевнений?

– Та я ні в чому не впевнений.

– А що таке кохання?

– Марку, змилуйся наді мною, годі цієї філософії…

– Але ж він її любив, Дуґласе! Гаррі страшенно закохався в цю дівчину. Ми бачилися сьогодні у в’язниці, він розповідав: вони зустрілися на березі океану, коло його будинку, він побачив її й відразу ж закохався. Чому саме в неї, а не в іншу дівчину?

– Не знаю, Марку. Але хотів би я знати, що тебе так поєднує з Квебертом?

– Неперевершений, – відказав я.

– Хто?

– Неперевершений. Хлопчина, який не міг пробитися в люди. Аж нарешті зустрів Гаррі. Це він зробив із мене письменника. І навчив, як це важливо – вміти падати.

– Марку, що ти мелеш? Ти п’яний? Ти став письменником, бо в тебе талант.

– О ні, письменниками не народжуються – письменниками стають.

– То це сталося 1998 року в Берроузі?

– Атож. Він навчив мене всього, що вмів… Я завдячую йому всім.

– Може, розкажеш мені про це?

– Розкажу.

І того вечора я розповів Дуґласові історію, що пов’язувала мене з Гаррі. Після нашої розмови я спустився на берег. Мені хотілося вхопити свіжого повітря. У темряві заледве вгадувалися хмари: було парко, от-от мала початися гроза. Зненацька здійнявся вітер, нагинаючи дерева до самого долу, наче сама природа віщувала погибель великому Гаррі Квебертові.

До хати я повернувся пізно. Підійшовши до вхідних дверей, побачив записку, що залишили тут, поки мене не було. Вона була в простому конверті, без адреси чи будь-яких інших вказівок, – на аркуші паперу було видрукувано принтером:

«Ґольдмане, повертайся додому».

28. Як важливо вміти падати

(університет Берроуза, Массачусетс, 1998–2003)

– Гаррі, якби з усіх ваших порад треба було залишити тільки одну, то яку саме?

– А ви як гадаєте?

– Як на мене, це порада про те, як важливо вміти падати.

– Цілком з вами згоден, Маркусе. Життя – це тривале падіння. І дуже важливо вміти падати.

1998 рік був не лише періодом бурхливих злив, що паралізували північ Сполучених Штатів і частину Канади, залишивши мільйони нещасливців на багато днів без світла, це був ще й рік моєї зустрічі з Гаррі. Тієї осені, закінчивши Фелтон, я прибув у кампус Берроузу, недоладної мішанини складаних будиночків та вікторіанських кам’яниць, оточених великими, дбайливо доглянутими моріжками. Мене поселили в ошатній кімнаті у східному крилі гуртожитку; моїм сусідою був Джаред з Айдахо, симпатичний кволий муринчик в окулярах, який виріс під крилом батьків, а тепер, перелякавшись цієї несподівано здобутої свободи, весь час допитувався, чи має він право. «Чи я маю право вийти купити собі коли? Чи я маю право повернутися до кампусу після десятої вечора? Чи я маю право зберігати в кімнаті продукти? Чи я маю право не ходити на лекції, якщо захворів?» Я відповідав, що відколи ухвалили Тринадцяту поправку і скасували рабство, він має право робити все, що йому заманеться, й він аж сяяв од щастя.

У Джареда було дві манії: повторювати пройдене і телефонувати матінці, щоб сказати, що в нього все гаразд. У мене була тільки одна: стати славетним письменником. Я весь час писав оповідання для університетського часопису, але там їх друкували нечасто і на останніх сторінках, де була реклама нікому не цікавих місцевих підприємств: «Друкарня Лукаса», «Форстер, вивезення сміття», «Перукарня Франсуа» або якась крамниця «Квіти Джулії Ґу». Я вважав, що це геть несправедливо. Правду кажучи, в університеті мені довелося зіткнутися з дуже суворим супротивником в особі Домініка Райнгарца, студента-третьокурсника, який вирізнявся винятковим письменницьким талантом; поруч із ним я був геть ніякий. У часописі йому завжди надавали чільне місце, і після виходу кожного числа я чув у бібліотеці захоплені коментарі студентів про його базгранину. Єдиним вірним моїм шанувальником був Джаред: він жадібно читав мої оповідання, щойно вони вилазили з принтера, а потім перечитував іще раз, на сторінках часопису. Я завжди дарував йому примірник, та він неодмінно йшов до редакції й платив за нього два долари, що діставалися йому тяжкою роботою: вихідними він працював прибиральником в університеті. Здається, він безмежно захоплювався мною. Часто він казав: «Ти такий розумака, Маркусе… Чого ти скнієш у цьому провінційному Берроузі?». Якось увечері, теплого бабиного літа, ми пішли полежати на моріжку під гуртожитком, попити пива і помилуватися на зорі. Джаред спершу поспитав, чи маємо ми право пити пиво в межах кампусу, потім – чи маємо право лежати вночі на моріжку, а потім помітив, як падає зірка, і заволав:

– Загадуй бажання, Марку, загадуй!

– Я загадав, Джареде, щоб ми з тобою досягли успіху, – сказав я. – Ти що хочеш робити в житті?

– Я хотів би стати статечним чоловіком, Марку. А ти?

– А я хотів би стати великим письменником. Щоб скрізь продавалися мільйони моїх книжок.

Він витріщився на мене, і я бачив, як його білки сяють у пітьмі, наче два місяці.

– Марку, ти досягнеш свого. Ти такий розумака!

А я подумав собі: зоря, що падає, – це та зоря, що могла бути прегарна, та побоялася світити, тому втекла якнайдалі. Як і я оце.

Щочетверга ми з Джаредом неодмінно йшли на лекцію головної університетської знаменитості – письменника Гаррі Квеберта. Він справляв неабияке враження: харизматична особистість, непересічний педагог, якого обожнювали студенти і поважали колеги. Він робив погоду в Берроузі; до нього дослухалися не лише тому, що він був Гаррі Квеберт, ТОЙ САМИЙ Гаррі Квеберт, найкраще перо в Америці, а й тому, що він викликав повагу своєю солідною статурою, вродженою вишуканістю, теплим і водночас гучним голосом. Коли він прямував університетськими коридорами чи алеями кампусу, всі оберталися, щоб привітатися з ним. Він зажив величезної популярності: всі без винятку студенти були вдячні йому за те, що він віддає свій час такому маленькому університетові, адже йому достатньо зателефонувати, і його візьмуть на будь-яку найпрестижнішу кафедру в США. Та ще й він єдиний з викладачів читав свої лекції в актовій залі, де зазвичай вручали дипломи і відбувалися театральні вистави.

1998 рік був ще й роком справи Левінскі. Роком президентського мінету, коли вся Америка з жахом дізналася, що розпуста промкнулася у найвищі ешелони влади, і бачила, як наш респектабельний президент Клінтон мусив каятися перед усією нацією за те, що гарнюня стажерка взяла за щоку його прутень. Як і слід було чекати, справа ця була в усіх на вустах: в університетському містечку тільки про це й балакали, і всі ми з удаваним співчуттям гадали, що ж тепер станеться з нашим бравим президентом.

Якось у четвер, наприкінці жовтня, Гаррі Квеберт розпочав свою лекцію словами:

– Пані та панове, всіх нас дуже непокоїть те, що відбувається зараз у Вашингтоні, правда ж? Справа Левінскі… Уявіть собі, за всю історію Сполучених Штатів Америки були тільки дві причини для дострокового припинення президентських повноважень: якась унікальна гидота, як ото в Ричарда Ніксона, або ж смерть. Досі дев’ятеро президентів достроково покинули свої посади внаслідок однієї з цих причин: Ніксон подав у відставку, а решта вісім померли, причому половину з них було вбито. Але тепер до цього списку додасться ще й третя причина – феляція. Оральний секс, лизак, смоктання прутня. І всі запитують себе, чи може наш могутній президент залишатися нашим могутнім президентом зі скинутими штаньми. Ось що палко цікавить Америку: історії про секс, історії моралі. Америка – це рай для цюцюрки. Ось побачите, мине декілька років, і ніхто й не згадає, що Клінтон поставив на ноги нашу розвалену економіку, вміло поводився з республіканською більшістю в сенаті чи змусив Рабина й Арафата потиснути один одному руки. Зате всі будуть пам’ятати справу Левінскі, бо мінети, пані та панове, назавжди вкарбовуються в пам’ять. Авжеж, наш президент полюбляє, щоб йому вряди-годи посмоктали прутень. Та й що з того? Він не самотній у цьому бажанні. Хто з вас теж полюбляє це діло?

Гаррі замовк і роззирнувся авдиторією. Запала тиша: більшість студентів розглядала носаки своїх черевиків. Джаред, сидячи коло мене, аж заплющився, щоб не зустрічатися з ним поглядом. А я підняв руку. Я сидів у заднім ряду, Гаррі вказав на мене пальцем і мовив:

– Підведіться, юний мій друже. Підведіться, щоб усі вас побачили, і поділіться з нами своїми думками.

Я гордо звівся на повен зріст.

– Я дуже полюбляю давати за щоку, професоре. Мене звати Маркус Ґольдман, і мені подобається, коли мого прутня смокчуть. Як і нашому бравому президентові.

Гаррі зсунув на кінчик носа окуляри для читання і зацікавлено глянув на мене. Згодом він зізнався: «Коли я побачив вас того дня, Маркусе, коли угледів гордого кремезного паруб’ягу, який випростався на повен зріст, я подумав: а щоб йому, який же молодець!». Але тоді він лише запитав:

– Скажіть, юний мій друже, ви даєте за щоку хлопцям чи дівчатам?

– Дівчатам, професоре Квеберт. Я зразковий гетеросексуал і зразковий американець. Нехай Господь береже нашого президента, секс і Америку!

Приголомшена авдиторія вибухнула реготом і оплесками. Гаррі був у захваті. Він заявив, звертаючись до моїх однокурсників:

– Бачите, віднині вже ніхто не ставитиметься до сердешного хлопчини як раніше. Всі казатимуть: ага, це той негідник, що полюбляє всіляку гидоту. Начхати їм буде на його таланти, на його чесноти, він так і залишиться назавжди паном Лизунцем. (Він знову обернувся до мене) А тепер, пане Лизунець, чи не скажете нам, чому ви зізналися в цьому, коли вашим приятелям вистарчило такту промовчати?

– Тому що, професоре Квеберте, в цюцюрчиному раю секс може вас занапастити, а може і возвеличити. І тепер, коли всі погляди звернулися до мене, я сповіщаю, що пишу чудові оповідання і що їх друкують в університетському часописі, який після закінчення лекції можна буде придбати всього за п’ять доларів біля виходу з актової зали.

Після лекції Гаррі зачекав мене. Мої приятелі розкупили всі примірники часопису, а він придбав останній:

– Скільки ви їх продали?

– Усі, що мав, тобто п’ятдесят примірників. Іще сотню мені замовили, заплативши наперед. Я купив їх по два долари, а перепродав по п’ять. І так заробив щойно чотириста п’ятдесят доларів. Та ще й член редколегії того часопису запропонував мені стати головним редактором. Він сказав, що я зробив надзвичайну рекламу журналу, він у житті своєму такої не бачив. Ага, забув сказати: з десяток дівчат лишили мені номери своїх телефонів. Ваша правда, ми живемо в цюцюрчиному раю. І треба лише користуватися цим.

Він усміхнувся і простягнув мені руку.

– Гаррі Квеберт, – сказав він.

– Я знаю, хто ви. А я Маркус Ґольдман. Мрію стати таким великим письменником, як ви. Сподіваюся, моя новела вам сподобається.

Ми потиснули один одному руки, і він сказав:

– Не сумніваюся, любий Маркусе, ви далеко підете.

Втім, не дуже далеко я зайшов, оскільки того ж таки дня мене викликав Дастін Перґал, декан факультету, який аж пінився з люті.

– Юначе, – почав він гугняво, вчепившись у підлокітники фотеля, – чи правда, що ви дозволили собі сьогодні висловлювання порнографічного характеру?

– Порнографічного? Боже збав!

– Хіба не ви у присутності трьохсот осіб вихваляли оральний секс?

– Справді, я говорив про лизунець.

Він звів очі до неба.

– Пане Ґольдмане, чи визнаєте ви, що вживали слова «бог», «берегти», «секс», «гетеросексуальний», «гомосексуальний» і «Америка» в одній фразі?

– Точно не пам’ятаю, але щось таке було.

Намагаючись не втратити самовладання, він помалу промовив:

– Пане Ґольдмане, чи можете ви пояснити мені, в якій непристойній фразі можуть міститися відразу всі ці слова?

– Ох, не хвилюйтеся, пане декане, нічого непристойного там не було. Просте благословіння – Бога, Америки, сексу і всіх його проявів. Спереду, ззаду, зліва, справа, в усіх напрямках, якщо ви розумієте, про що я. Знаєте, ми, американці, полюбляємо благословляти. Така в нас культура. Коли ми задоволені, то щоразу благословляємо.

Він знову звів очі до неба.

– Чи організували ви незаконний продаж університетського часопису біля виходу з актової зали?

– Авжеж, пане декане. Але до цього мене змусили обставини, і я зараз усе поясню. Бачте, я докладаю чимало зусиль, пишучи оповідання, та редакція публікує їх на останніх сторінках. І мені потрібна була реклама, бо мене ніхто не читає. А нащо писати, якщо тебе ніхто не читає?

– Це оповідання порнографічного характеру?

– Ні, пане декане.

– Я хотів би переглянути бодай одне.

– Будь ласка. П’ять доларів примірник.

Перґал вибухнув гнівом.

– Пане Ґольдмане! Бачу, ви так і не второпали, в яку халепу вскочили! Ваші балачки всіх приголомшили! На вас скаржаться студенти! Ситуація вкрай прикра – для мене, для вас, для всіх. Ви заявили, – він глипнув в аркуш перед собою, – «Я люблю давати за щоку… Я зразковий гетеросексуал і зразковий американець. Нехай Господь благословить нашого президента, секс і Америку». До чого це блазнювання, га?

– Це не блазнювання, а правда, пане декане: я справді зразковий гетеросексуал і зразковий американець.

– Та знати я цього не хочу! Ваша сексуальна орієнтація нікого не цікавить, пане Ґольдмане! А та гидота, що ви робите в себе між ногами, геть не стосується ваших товаришів!

– Але ж я лише відповідав на запитання професора Квеберта.

Почувши це, Перґал мало не вдавився.

– Що… що ви сказали? На запитання професора Квеберта?

– Авжеж. Він запитав, хто з нас полюбляє давати лизунця, а я підняв руку, бо вважаю, що нечемно не відповідати, коли у вас запитують. А тоді він запитав, кому я полюбляю давати за щоку, хлопцям чи дівчатам. Ось і все.

– Професор Квеберт запитав у вас, кому ви полюбляєте?..

– Еге ж. Бачите, пане декане, у всьому винен президент Клінтон. Усі хочуть робити те, що він.

Перґал підвівся і пошукав мою справу на висячому стелажі. Потім знову вмостився за стіл і глянув мені простісінько у вічі.

– Хто ви такий, пане Ґольдмане? Розкажіть мені про себе. Цікаво знати, звідки такий узявся.

Я пояснив, що народився наприкінці 70-х в Ньюарку, мати – продавчиня в супермаркеті, батько – інженер. Типова американська родина середнього достатку. Єдиний син. Дитинство і юність минули щасливо, хоч інтелект вищий за середній. Навчався в ліцеї Фелтона. Неперевершений. Вболівальник «Велетів». Зубні брекети в чотирнадцять років. Канікули у тітки в Огайо, в діда й баби у Флориді, де сонце і помаранчі. Жодних відхилень від норми. Ніякої алергії, ніякої серйозної недуги. У вісім років харчове отруєння курятиною в скаутському таборі. Любить псів, не любить котів. Спортивні вподобання: лякрос, перегони і бокс. Амбіції: хоче стати славетним письменником. Не курить, бо це спричиняє рак легень, та й з рота смердить. П’є дуже обачно. Улюблена страва: стейк із сирними макаронами. Періодичне смакування морепродуктів у флоридському ресторані «Джон стоун креб», хоч мама й каже, що це може завдати лиха через нашу належність.