Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 31 страниц)

Перґал слухав усе те, не кліпаючи. І коли я закінчив, сказав:

– Пане Ґольдмане, може, годі вже в дурні мене шити? Я щойно переглянув вашу справу. Кілька разів телефонував у ваш ліцей, розмовляв із директором. Він сказав, що ви були винятковим учнем і могли би вступити до найславетніших університетів. То скажіть мені: що ви робите тут?

– Даруйте, пане декане?

– Пане Ґольдмане, чому ви обрали університет Берроуза, а не Гарвард чи Єль?

Отой виступ в актовій залі геть-чисто змінив моє життя, хоч я замалим не вилетів із Берроузу. Наприкінці розмови Перґал пообіцяв подумати, що зі мною робити, і зрештою все обійшлося без санкцій. Уже значно пізніше, я дізнався: вважаючи, що студент, який створив проблему один раз, створюватиме їх завжди, декан хотів було витурити мене з університету, і в Берроузі я втримався лише завдяки Гаррі.

Наступного дня після того епізоду мені одностайним рішенням передали керівництво університетським часописом, щоб я вдихнув у нього нове життя. Як справжнісінький Неперевершений, я вирішив, що те життя можна вдихнути в нього, переставши друкувати оповідання Райнгарца й оздоблюючи обкладинку журналу самим собою. Потім, у понеділок, випадково зустрів Гаррі в залі для боксу, яку я відвідував од самого приїзду. Зате його я бачив там уперше. Зазвичай людей у залі майже не було: в Берроузі не любили боксу. Крім мене, туди вчащав лише Джаред, якого пощастило умовити на декілька раундів зі мною кожного другого понеділка, – я потребував партнера, до того ж досить слабкого, щоб я міг бути певний у перемозі. Тож двічі на місяць я робив із нього відбивну та ще й неабияк із того тішився: приємно було почуватися Неперевершеним.

Того понеділка, коли в залі з’явився Гаррі, я відпрацьовував перед люстром бойову стійку. В спортивному костюмі він мав такий же елегантний вигляд, як і в своєму піджаку. Ввійшовши, він здалеку привітався зі мною і кинув: «Не знав, пане Ґольдмане, що ви теж полюбляєте бокс». А потім заходився працювати з боксерською грушею у кутку. В нього був чудовий удар, а рухався він спритно і вміло. Мені дуже кортіло поспілкуватися з ним, розповісти, як після лекції мене викликав Перґал, поговорити про лизунець і свободу слова, сказати, що я тепер головний редактор університетського часопису і про те, як захоплююся ним. Та я був такий схвильований, що не наважився підійти.

Наступного понеділка він знову прийшов і бачив, як я лупцюю Джареда. Стояв біля рингу і зацікавлено дивився, як я безжалісно та за всіма правилами гамселю приятеля, а потім сказав, що я непоганий боксер, аж йому самому захотілося знову взятися боксувати, щоб не втратити форми, і що мої поради будуть йому корисні. Йому було за п’ятдесят, та під просторою футболкою вгадувалося міцне, дуже тіло; він уміло місив грушу, впевнено тримався на ногах, зберіг стійку, всі рефлекси і трохи сповільнену, але впевнену рухливість ніг. Я запропонував йому для початку трохи потренуватися з грушею, і ми це робили цілісінький вечір.

Прийшов він і наступного понеділка, й опісля. А я став, сказати б, його особистим тренером. Отак і на тренуваннях і зав’язалися поміж нами щирі стосунки. Часом після тренувань ми сідали вдвох на лавці в роздягальні, щоб обсохнути і трохи побалакати. За кілька тижнів сталося те, чого я так боявся: Гаррі закортіло вийти на ринг і побоксувати зі мною три раунди. Звісно, я не зважився його молотити, а він залюбки кілька разів угатив мене в щелепу і послав у нокдаун.

Він реготав, казав, що давно так не тішився і вже й забув, як це весело. Відгамселивши мене, як гаман, і обізвавши хирляком, він запропонував разом повечеряти. Я провів його до студентської їдальні на велелюдній вулиці Берроузу, й, наминаючи жирні гамбургери, ми говорили про книжки і письменницьке ремесло.

– Ви вдатний студент, – сказав він, – знаєте, що й по чім.

– Дякую. А ви прочитали моє оповідання?

– Ще ні.

– Мені дуже хочеться знати, що ви про нього думаєте.

– Добре, друже, якщо це дасть вам задоволення, обіцяю, що перегляну і скажу свою думку.

– Тільки без будь-яких скидок.

– Згода.

Він назвав мене «друг», і я був просто-таки у захваті. Того ж вечора я зателефонував батькам і сповістив, що всього за декілька місяців після вступу до університету вже вечеряю з великим Гаррі Квебертом. Матінка мало не здуріла від щастя й обдзвонила половину знайомих, вихваляючись, що її розумака Маркус, Неперевершений, вже свій чоловік у найвищих літературних колах. Незабаром він стане великим письменником, не сумнівайтеся.

Вечеря після боксу стала частиною нашого понеділкового вечірнього ритуалу, і ніщо вже не змогло б йому завадити. Як ніколи, я почувався Неперевершеним: ще б пак, адже в мене були особливі стосунки з Гаррі Квебертом, і віднині по четвергах, коли я виступав на його лекціях, він звертався до мене на ім’я, а решта студентів задовольнялися звичайнісінькими «пан» або «панно».

За кілька місяців, десь у січні чи в лютому, незабаром після різдвяних вакацій, під час чергової понеділкової вечері я знову запитав Гаррі, що він скаже про моє оповідання, бо досі він і словом про нього не обмовився.

Повагавшись, він перепитав:

– Маркусе, вам справді кортить це знати?

– Авжеж. І покритикуйте мене, прошу вас. Я тут для того, щоб навчатися.

– Ви добре пишете. У вас неабиякий талант.

Я зашарівся з утіхи й нетерпляче вигукнув:

– А ще?

– Ви, звісно ж, дуже обдарований хлопчина.

Я аж не тямився від захвату.

– Але ж мені щось треба і вдосконалити, так?

– Та певно. Знаєте, у вас величезний потенціал, але все, що я прочитав, нічогісінько не варте. А як відверто, то воно препогане. Взагалі нікуди не годиться. До речі, це стосується й решти матеріалів, які я бачив у тому часописі. Вирубувати ліс задля того, щоб друкувати таке лайно, це злочин. На всіх дурнуватих писак у цій країні лісів не настачити. Треба зробити зусилля над собою.

Кров захолола у мене в жилах. Мене наче києм по голові загилили. З’ясувалося, що великий письменник Гаррі Квеберт ще й неабиякий мерзотник.

– Ви завжди такий? – гостро запитав я.

Він усміхнувся, лінькувато розглядаючи мене і вочевидь втішаючись ефектом своїх слів.

– Який?

– Нестерпний.

Він зареготав.

– Послухайте, Марку, я ж достеменно знаю, хто ви такий: першокурсник з претензіями, який вважає, начебто Ньюарк – центр світу. Як ото європейці в Середні віки, аж поки сіли на кораблі та виявили, що більшість цивілізацій по той бік океану розвиненіші за їхню, а потім чимдуж намагалися приховати той факт, улаштовуючи різанину за різаниною. Скажу вам таке, Маркусе: ви хлопець хоч куди, та якщо не будете ворушитися, то згаснете. У вас міцні тексти. Але переробляти треба все – стиль, фрази, поняття, ідеї. Вам треба глянути на себе збоку і більше працювати. Ваша проблема в тому, що ви мало працюєте. Задовольняєтеся тим, що є, ліпите слово до слова без ладу, і це дається взнаки. Гадаєте, ви геній, еге ж? Помиляєтеся. Ваша праця – лайно, отже, нікуди не годиться. Все треба робити наново. Розумієте?

– Та не дуже…

Я просто-таки пінився зо гніву: як це він наважився, нехай там хоч ким він буде? Яке право має так поводитися з людиною на прізвисько Неперевершений?

А Гаррі знай своє:

– Наведу простий приклад. Ви хороший боксер. Це факт. Ви вмієте битися. Але дивіться: ви змагаєтеся лише з отим бідолашним хлопчиною і гамселите його, мов гаман, із таким самовдоволеним виглядом, що мене аж нудить. Б’єтеся ви лише з ним, бо тільки так певні своєї перемоги. Тому ви хирляк, Маркусе. Боягуз. Гівнюк. Нікчема, плюгавець, покидьок. Ви можете тільки очі замилювати. І найгірше те, що таке вас цілком влаштовує. Позмагайтеся зі справжнім супротивником! Наберіться мужності! Бокс ніколи не бреше, ринг – найкращий спосіб дізнатися, хто на що здатен: або ти відлупцюєш, або тебе, але ошукати не можна ні себе, ні інших. А ви так і дивитеся, щоб чкурнути в кущі. Знаєте, хто ви? Самозванець. Знаєте, чому той часопис друкував ваші оповідання на останніх сторінках? Бо вони погані. Та й край. А чому оповідання Райнгарца так шанували? Бо вони чудові. Це могло викликати у вас бажання перевершити самого себе, працювати від ранку до вечора і написати неймовірний текст, але ж набагато простіше вдатися до невеличкого палацового перевороту, прибрати Райнгарца і друкуватися самому, замість того, щоб хоч трохи змінитися. Ось я спробую вгадати, Маркусе, – адже ви все життя так поводилися, так? Хіба я не правду кажу?

Не тямлячись від сказу, я вигукнув:

– Нічогісінько ви не знаєте, Гаррі! В школі мене так цінували! Я був Неперевершений!

– Погляньте на себе, Маркусе, ви ж не вмієте падати! Боїтеся падати! І з цієї причини, якщо так буде й далі, ви незабаром станете порожньою і нікому не цікавою людиною. Як можна жити, якщо не вмієш падати? Нехай вам усячина, погляньте на себе і чесно дайте відповідь самому собі, якого дідька ви робите в Берроузі! Я читав вашу справу! Розмовляв із Перґалом! Ще трохи – і він витурив би вас відціля, геніальний хлопчино! Ви могли навчатися в Гарварді, в Єлі, у всій «Лізі отруйного плюща»^[5], якби захотіли, але ні, вам кортіло вступити сюди, бо Господь наш Ісус дав вам такі кволі яйця, що ви не можете змагатися зі справжніми суперниками. Я і в Фелтон телефонував, розмовляв із тим нещасним роззявою-директором, він розповідав мені про Неперевершеного і мало не плакав од замилування. Їдучи сюди, ви знали, Маркусе, що будете тим неперевершеним героєм, якого створили з нуля і який насправді безсилий перед справжнім життям. Ви наперед знали, що тут вам не загрожує небезпека впасти. Гадаю, це і є ваша проблема: ви ще не збагнули, як це важливо – вміти падати. І якщо ви не отямитеся, то пропадете саме від цього.

Сказавши це, він написав на серветці якусь адресу в Ловеллі, штат Массачусетс, за годину їзди відціля, і сказав, що це боксерський клуб, де щочетверга увечері влаштовують бої для всіх. І пішов, надавши мені нагоду оплатити рахунок.

У понеділок Квеберт до зали для боксу не прийшов, через понеділок теж. В авдиторії він звертався до мене «пане» і тримався з погордою. Врешті я вирішив підійти до нього.

– Ви більше не любите боксу?

– Маркусе, я вас дуже поважаю, та вже сказав вам: ви просто нікчемний скиглій із надмірними претензіями, а в мене замало часу, щоб гаяти його на вас. Вам не місце в Берроузі, й мені у вашому товаристві нема чого робити.

Наступного четверга я взяв у Джареда авто і, не тямлячись од люті, подався до того клубу. То був величезний хлів у промисловій зоні. Страшна місцина, повнісінька люду і просякнута потом і кров’ю. На центральному ринзі точився винятково жорстокий поєдинок, і глядачі, з’юрмившись біля канатів, гарчали немов звірота. Мені було страшно, кортіло дременути відтіля, визнати себе переможеним, та я не встиг: переді мною постав височенний мурин – потім я взнав, що то був господар того закладу, – і запитав: «Боксувати прийшов, whitey?»^[6] Я відказав, що так, і він послав мене перевдягатися. За чверть години я вже стояв на ринзі напроти того негра: бій, два раунди.

Ніколи в житті не забуду, як він гамселив мене того вечора; я думав, що здохну. Мене просто-таки розчавили під страшенний вереск публіки, яка з захватом стежила, як чемному студентикові з Ньюарка втирають маку. Попри все те, я вважав справою честі дотриматися до кінця основного часу, адже то було питання самолюбства, і, дочекавшись фінального гонга, повалився додолу: нокаут. Коли я знову розплющив очі, геть приголомшений, та, слава богу, живий, наді мною схилився Гаррі з мокрою губкою в руці.

– Гаррі? Що ви тут робите?

Він обережно втер мені лице. Він усміхався.

– Любий мій Маркусе, у вас просто залізні яйця: цей чолов’яга фунтів на шістдесят тяжчий за вас… То був чудовий бій. Я так пишаюся вами…

Я спробував було звестися, та він мені не дав.

– Ох, не стрибайте, здається, у вас зламаний ніс. Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Я здогадувався, але ви продемонстрували це особисто. Встрявши у цей поєдинок, ви засвідчили, що я недарма покладав на вас надії від дня нашої першої зустрічі. Я хотів сказати вам ось що: ви найоригінальніша людина, яку я зустрічав останніми роками, і я не маю сумніву, що ви станете видатним письменником. Я допоможу вам у цьому.

*

Отже, справжня наша дружба розпочалася після тієї бубни, що я заробив на ринзі в Ловеллі; Гаррі Квеберт, удень викладач літератури, став для мене просто Гаррі, понеділковим партнером з боксу, другом і наставником у ті вихідні, коли він вечорами навчав мене, як стати письменником. Зазвичай це відбувалося по суботах. Ми зустрічалися у генделику неподалік від кампусу й сідали за великим столом, де можна було покласти книжки і пописані аркуші. Він перечитував мої тексти і давав поради, змушував знову і знову починати все спочатку, наново обдумувати фрази.

– Текст не буває хороший, – казав він. – Просто іноді він не такий поганий, як спершу.

У проміжках між нашими зустрічами я годинами сидів у себе в кімнаті, переробляючи тексти. Я завжди пурхав із квітки на квітку, вмів усіх пошити в дурні, аж натрапив на перепону, та ще й яку! На Гаррі Квеберта, першу і єдину людину, яка зуміла зіштовхнути мене з самим собою.

Гаррі не лише навчав мене писати – він навчив мене відкриватися назустріч незнаному. Водив мене до театру, на виставки, в кіно. А ще – в бостонський Симфоні-Гол, бо казав, що від справжнього оперного співу можна заплакати. Він вважав, що ми дуже схожі з ним, і часто розповідав про своє минуле письменницьке життя. Письменництво, він казав, змінило геть усе, і сталося це в середині 70-х років. Пам’ятаю, якось ми подалися до Тінесриджа послухати хор пенсіонерів, і Гаррі поділився зі мною дуже давніми спогадами. Він народився 1941 року в Бентоні, штат Нью-Джерсі. Був єдиною дитиною в сім’ї секретарки та лікаря. Гадаю, дитинство мав безхмарне, та й про його юність нема чого розводитися. Як на мене, історія його життя розпочалася наприкінці 60-х, коли він, закінчивши Нью-Йоркський університет, почав викладати літературу в Квінсі. Незабаром відчув, що йому тісно в шкільному класі; він завжди мріяв лише про одне – писати. В 1972 році вийшов його перший роман, що на нього він дуже сподівався, та успіху книжка зазнала тільки в дуже вузьких колах. Тоді він вирішив удатися до нової тактики. «Якось, – згадував він, – я таки зважився: сказав собі, що пора написати приголомшливу книжку, тож забрав у банку всі заощадження і почав шукати дім на узбережжі, щоб декілька місяців пожити спокійно і спокійно попрацювати. Дім знайшов ув Аврорі й одразу зрозумів: це саме те, що я й шукав. Наприкінці травня 1975 року я поїхав із Нью-Йорка і поселився у Нью-Гемпширі, та й лишився тут назавжди. Бо того літа я написав книжку, що відчинила переді мною браму слави: так, Марку, того року, в Аврорі, я написав «Початки зла». На гонорар від книжки я викупив дім і живу в нім і досі. Ось побачите, це неймовірна місцина, приїдьте до мене якось у гості…»

Уперше приїхав я до Аврори на різдвяні канікули, початком січня 2000 року. Натоді ми з Гаррі були знайомі з півтора року. Пам’ятаю, я привіз пляшку вина для нього і квіти для його дружини. Угледівши величезний букет, Гаррі зачудовано зиркнув на мене і сказав:

– Квіти? Це вже цікаво, Марку. Ви хочете освідчитися мені в коханні?

– Це для вашої дружини.

– Для моєї дружини? Таж я неодружений.

Лише тоді я зрозумів, що під час наших зустрічей ми жодного разу не розмовляли про його особисте життя: пані Гаррі Квеберт не існувало. Родичів Гаррі Квеберта теж. Був тільки сам Квеберт. Самотній. Квеберт, який так знудьгувався, що заприятелював із одним зі своїх студентів. Збагнув я це передовсім через холодильник. Одразу після мого приїзду ми посідали у затишній вітальні, оббитій дерев’яними панелями і обвішаній книжковими полицями, й Гаррі запитав, чи не хочу я чогось випити.

– Може, лимонаду?

– Охоче.

– Он у холодильнику стоїть глечик, то для вас. Налийте собі, та й мені принесіть велику шклянку, дякую.

Я подався до кухні й, відчинивши холодильник, побачив, що він порожній: там стояв тільки той нещасний глечик із лимонадом, ретельно приготованим, з льодом у формі зірочок, цитриновими шкурками і листочками м’яти. Холодильник самотнього чоловіка.

– Гаррі, у вашому холодильнику нічого нема, – сказав я, повернувшись до вітальні.

– Ох, зараз піду в крамницю. Вибачте, я не звик до гостей.

– Ви самі тут мешкаєте?

– Авжеж. З ким мені тут іще мешкати?

– Я про те, чи маєте ви родину?

– Ні.

– Ні дружини, ні дітей?

– Нікого.

– І подруги?

Він сумно всміхнувся.

– І подруги нема. Нікого.

Того першого приїзду до Аврори я усвідомив, що мій образ Гаррі однобокий: його величезний дім на океанському узбережжі був порожнісінький. Гаррі Л. Квеберт, зірка американської літератури, статечний викладач, якого люблять усі студенти, привабливий, харизматичний, елегантний, спортивний, недосяжний, повертаючись додому, в маленьке містечко Нью-Гемпширу, стає просто Гаррі. Скутий, трохи сумний чоловік, який полюбляє тривалі прогулянки берегом, простісінько в себе під хатою, і вважає за свій обов’язок годувати чайок сухим хлібом, який зберігає у бляшанці з написом «На згадку про Рокленд, Мен». І я питав себе, що ж могло статися в житті цього чоловіка, якщо воно так оце закінчується.

Я б не переймався так самотністю Гаррі, якби не чутки, що їх спричинила наша дружба. Помітивши, що у мене особливі стосунки з Гаррі, студенти почали закидати, що ми з ним ґеї. Врешті мені набридли ті натяки, і якогось суботнього ранку я навпрямки запитав у нього:

– Гаррі, чому ви весь час самотній?

Він понурив голову; очі його зблиснули.

– Ви намагаєтеся завести мову про кохання, Маркусе, але кохання – річ складна. Ох і складна. Найдивовижніше і водночас найгірше, що може статися з вами. Колись ви самі це збагнете. Кохання може завдати вам великого болю. Тому не треба боятися падати, а тим паче закохуватися, бо кохання – це чудово, але як усі чудеса, воно сліпить, і у вас болять очі. Ось чому потім часто плачуть.

Відтоді я став регулярно відвідувати Гаррі в Аврорі. Часом приїздив із Берроуза на день, часом залишався ночувати. Гаррі навчав мене, як стати письменником, а я щосили намагався скрасити його самотність. Усі наступні роки, поки тривало моє навчання в університеті, я бачив у Берроузі Гаррі Квеберта, письменника-зірку, і спілкувався в Аврорі з просто Гаррі, самотнім чоловіком.

Улітку 2003 року після чотирирічного навчання в Берроузі я отримав свій диплом з літератури. Після церемонії вручення, де я виголосив обов’язкову промову найліпшого випускника, а мої батьки, приїхавши з Ньюарка, схвильовано впевнилися в тому, що я й далі Неперевершений, ми з Гаррі пройшли кампусом. Гуляли під високими платанами і випадково опинилися біля зали для боксу. Стояла гожа днина, сяяло сонечко. Ми здійснили останнє паломництво до боксерських груш і рингів.

– Отут воно все й розпочалося, – сказав Гаррі. – Що ви тепер робитимете?

– Подамся до Нью-Йорка. Напишу книжку. Стану письменником. Таким, як ви й навчали. Напишу видатний роман.

Він усміхнувся.

– Видатний роман? Зачекайте, Марку, в вас усе життя попереду. Ви часом заїжджатимете сюди?

– Авжеж.

– В Аврорі для вас завжди знайдеться місце.

– Знаю, Гаррі. Дякую.

Він глянув на мене й поклав мені на плечі долоні.

– Цілі роки минули, відколи ми зустрілися. Ви дуже змінилися, стали чоловіком. Мені кортить прочитати ваш перший роман.

Ми довго дивилися один на одного, потім він запитав:

– А як відверто, Маркусе, чому ви хочете писати?

– Їй-богу, не знаю.

– Це не відповідь. Чому ви пишете?

– Бо в мене воно в крові… Бо це перше, про що я думаю, прокидаючись уранці. Більше я нічого не можу сказати. А ви, Гаррі, чому стали письменником?

– Бо це надало сенсу моєму життю. Якщо ви ще не помітили, життя – річ безглузда. Хіба що ви самі постараєтеся вкласти у нього якийсь сенс і щодня кайлуватимете, щоб сягнути цієї мети. Ви талановитий, Маркусе; надайте сенсу вашому життю, і нехай вітер перемоги напинає ваші вітрила. Бути письменником означає бути живим.

– А як не пощастить?

– Пощастить. Нелегко буде, але вам пощастить. Того дня, коли це надасть вашому життю сенсу, ви станете справжнім письменником. А поки що головне – не бійтеся падати.

Роман, що я написав за два наступні роки, підніс мене на вершину. Відразу декілька видавництв запропонували придбати його в мене, а 2005 року я уклав угоду на добрячу суму з престижним нью-йоркським видавництвом «Шмід і Гансон». Його директор, Рой Барнаскі, як далекоглядний гендляр змусив мене укласти ще й загальну угоду на п’ять романів. Восени 2006 року роман побачив світ і здобув величезний успіх. Неперевершений із Фелтона став славетним письменником. У моєму житті стався переворот: мені двадцять вісім, а я вже заможний, відомий і талановитий. Мені й на думку не спадало, що урок Гаррі лише розпочинається.

27. Там, де садили гортензії

– Гаррі, я оце якось не певен того, що пишу. Не знаю, чи добре воно написано. Якби ви…

– Влазьте в шорти, Маркусе. І гайда бігати.

– Зараз? Таж надворі ллє як із відра!

– Та годі вже скиглити, плаксію малий. Від дощу ще ніхто не вмер. Якщо вам бракує хоробрості пробігтися під дощем, то і написати книжку не вистарчить сміливості.

– Ще одна ваша порада?

– Авжеж. Причому вона здасться для всіх персонажів, які живуть у вас всередині, – і для чоловіка, і для боксера, і для письменника. Якщо однієї гожої днини ви засумніваєтеся в тому, що робите, то починайте бігати. І бігайте, поки ноги тримають: тоді відчуєте, як у вас прокидається шалена воля до перемоги. Знаєте, Маркусе, я теж ненавидів дощ, аж…

– І що змусило вас полюбити його?

– Не що, а хто.

– І хто?

– Гайда. Бігати! І повертайтесь, аж як упрієте добряче.

– Як я можу навчитися чогось, якщо ви мені ніколи нічого не розповідаєте?

– Ви ставите забагато запитань, Маркусе. Вдало вам побігати.

То був здоровезний чолов’яга не найприємніший на вигляд: афроамериканець, ручиська немов кувалди, під тісним блайзером вимальовувалося міцне, кремезне тіло. Під час першої нашої зустрічі він націлив на мене револьвер. До речі, це вперше мені погрожували зброєю. Він з’явився в моєму житті в середу 18 червня 2008 року, коли я серйозно взявся розслідувати вбивство Ноли Келлерґан і Дебори Купер. Я жив у Гусячій бухті майже дві доби і того ранку подумав, що пора ближче поглянути на яму, що чорніє кроків за двадцять від будинку, адже досі я дивився на неї лише здаля. Піднявши загороджувальну стрічку, я проліз під нею і почав розглядати добре знайому місцевість. Межі Гусячої бухти позначалися пляжем і прибережним гаєм: ні огорожі, ні табличок, що забороняли заходити у приватний маєток, не було. Будь-хто міг сюди ввійти і вийти звідси, тому зустріти людей, які гуляють берегом чи довколишніми перелісками, тут можна було завжди. Яма зяяла простісінько над океаном, на луці поміж терасою й гайком. Я підійшов до неї. Тисячі запитань кишіли у мене в голові, зокрема, скільки ж годин просидів я на цій терасі, у Гаррі в кабінеті, коли поруч під землею лежало тіло цього дівчати. Я зробив декілька знімків і навіть відео на мобільник, намагаючись уявити собі напівзотлілий труп, що його побачили в землі полісмени. Зосередивши всю увагу на місці злочину, я й не помітив небезпеки позаду, та обернувшись, щоб сфотографувати терасу, побачив, що за декілька метрів стоїть чолов’яга і цілиться у мене з револьвера. Я вигукнув:

– Не стріляйте! О господи, не стріляйте! Я Маркус Ґольдман! Письменник!

Він одразу ж опустив зброю.

– То це ви Маркус Ґольдман?

Він застромив зброю до кобури, і тут я помітив у нього бейдж.

– То ви з поліції?

– Сержант Перрі Ґегаловуд. Кримінальна поліція штату. Чого це ви тут лазите, га? Це місце злочину.

– А ви часто свою пукавку на людей наставляєте? А якби я був із федеральної поліції? Ото була б халепа, не сумнівайтеся! Вилетіли б зі служби враз!

Він зареготав.

– Ви? З поліції? Я вже десять хвилин дивлюся, як ви тут ходите околяса, щоб черевиків не забрьохати. А федерали, щойно бачать зброю, вихоплюють пістолет і смалять у білий світ, як у копійку!

– Я гадав, ви зарізяка якийсь.

– Бо чорний?

– Не тому. Вигляд у вас розбишацький. Це у вас індіанська краватка?

– Еге ж.

– Давно вже не в моді.

– Може, скажете все ж таки, що ви тут робите?

– Живу тут.

– Як це – живете?

– Я друг Гаррі Квеберта. Він попросив мене наглядати за будинком, поки його нема.

– Ви що, геть з глузду з’їхали? Гаррі Квеберта обвинувачують у подвійному вбивстві, в будинку був обшук і доступ туди заборонено! Ходімо зі мною, хлопче.

– Ви не опечатали дім.

Він на мить замислився.

– А хто ж думав, що там поселиться якийсь писака?

– То треба було думати. Хоч працівникові поліції це нелегко.

– І все-таки я вас заарештую.

– Нема такого закону! – вигукнув я. – Печаток нема, заборони нема! Я залишаюся тут. А то подам на вас до суду за те, що погрожували мені револьвером. І вимагатиму відшкодування мільйонних збитків, зокрема, і моральних. Я все зафільмував на камеру.

– Рот навчив, еге? – зітхнув Ґегаловуд.

– Еге ж.

– От чортяка! Рідну матінку посадить на електричний стілець, тільки би зняти обвинувачення зі свого клієнта.

– Дірка в законі, сержанте. Дірка в законі. Сподіваюся, до мене претензій більше немає.

– Є. Але дім нас більше не цікавить. А ось заходити за поліційні загороди я вам забороняю. Ви вмієте читати? Там написано: місце злочину, не заходити за стрічку.

Трохи зібравшись на дусі, я обтрусив сорочку, ступнув кілька кроків до ями і дуже серйозно сказав:

– Уявіть собі, сержанте, я теж веду розслідування. Ану кажіть, що ви знаєте про цю справу.

Він знову зареготав.

– Ні, я таки здурію! Ви? Ви ведете розслідування? Оце новина. До речі, з вас п’ятнадцять доларів.

– П’ятнадцять доларів? За що це?

– Це я заплатив за вашу книжку. Торік читав. Погана книжка. В житті нічого гіршого не читав. Тому поверніть гроші.

Я глянув йому в вічі й відказав:

– Сержанте, ідіть під три чорти.

Оскільки я рухався в бік ями і під ноги не дивився, то в неї несподівано й гепнув. І знову зарепетував, бо опинився в Нолиній могилі.

– Добалакалися! – вигукнув Ґегаловуд, стоячи на купі землі.

Він простягнув мені руку і допоміг вилізти нагору. Ми посідали на терасі, я віддав йому гроші. У мене була тільки п’ятдесятидоларова банкнота.

– Решта є? – поспитавсь я.

– Нема.

– То залиште собі.

– Дякую, письменнику.

– Я вже не письменник.

Я швидко второпав, що сержант Ґегаловуд був сварливий і впертий наче віслюк. Після моїх настирливих умовлянь він все ж таки розповів, що того дня, коли виявили тіло, був на постійному чергуванні й опинився коло ями чи не найперший.

– Там були людські останки й шкіряна торбинка. На торбинці, всередині, було викарбувано ім’я: «Нола Келлерґан». Я відкрив її й побачив рукопис, причому в досить пристойному стані. Гадаю, папір зберігся завдяки шкірі.

– Як ви дізналися, що то рукопис Гаррі Квеберта?

– Тоді я цього не знав. Я показав йому на допиті, і він відразу впізнав. Потім я, звісно, порівняв текст. Він точнісінько збігається з тією його книжкою, «Початки зла», що вийшла сімдесят шостого, менше ніж за рік після трагедії. Цікавий збіг, еге ж?

– Те, що він написав книжку про Нолу, не доводить, що він її вбив. Він каже, що рукопис пропав і що Нола часом брала його з собою.

– Труп дівчинки знайшли в його саду. І там-таки рукопис його книжки. Доведіть мені, що він не винен, письменнику, то, може, я передумаю.

– Мені хотілося б поглянути на рукопис.

– Нізащо. Це речовий доказ.

– Але я теж веду розслідування, я ж казав.

– Ваше розслідування мені до спини, письменнику. Ви здобудете доступ до справи, щойно Квеберт постане перед Великим журі.

Я вирішив показати, що теж не дилетант і дещо знаю про справу.

– Я балакав із Тревісом Довном, теперішнім аврорівським начальником поліції. Судячи з усього, коли Нола зникла, вони натрапили на слід: чорний «шевроле монте-карло».

– Та знаю я, – махнув рукою Ґегаловуд. – І вгадайте, Шерлоку Голмсе, у кого був чорний «шевроле монте-карло»? У Гаррі Квеберта.

– Звідки ви знаєте про «шевроле»?

– Читав тодішній звіт.

Я трохи подумав і запитав:

– Зачекайте, сержанте… якщо ви такий розумний, то поясніть, нащо Гаррі звелів садити квіти саме там, де він начебто поховав Нолу?

– Гадав, садівники не копатимуть так глибоко…

– Це дурня, самі розумієте. Гаррі не вбивав Ноли Келлерґан.

– Чому так певні цього?

– Він кохав її.

– Усі вони так на суді кажуть: «Я палко кохав її, тому й убив». Коли кохають, то не вбивають.

Сказавши те, Ґегаловуд підвівся, показуючи, що балачці край.

– Вже йдете, сержанте? Таж наше розслідування допіру розпочалося.

– Наше? Ви хочете сказати: моє?

– Коли ми знову зустрінемося?

– Ніколи, письменнику. Ніколи.

І він пішов собі, навіть не попрощавшись.

Нехай клятий Ґегаловуд і не сприймав мене поважно, зате з Тревісом Довном все було по-іншому: трохи згодом я зайшов до нього в поліційний відділок Аврори і показав анонімний лист, що знайшов його напередодні ввечері.

– Я до тебе. Ось, знайшов це в Гусячій бухті, – сказав я, поклавши йому того папірця на стіл.

Він прочитав його.

– «Ґольдмане, повертайся додому». І коли це сталося?

– Вчора ввечері. Пішов погуляти берегом, а як повернувся, цей лист стирчав із вхідних дверей.

– І ти, звісно, нічого не бачив?

– Нічогісінько.

– І вперше таке?

– Ага. Я ж тут лише два дні…

– Я зареєструю скаргу і заведу справу. Тобі треба бути обережним, Маркусе.

– Ти точнісінько, як моя матінка.

– Та ні, я серйозно. Не треба недооцінювати емоційного впливу цієї історії. Я залишу в себе цей лист?

– Бери.

– Дякую. А що ще я можу для тебе зробити? Ти ж, либонь, прийшов не лише заради того, щоб показати мені цю цидулку.

– Чи міг би ти поїхати зі мною до Сайд-Кріку, якщо, звісно, маєш час? Я хотів би поглянути, де все сталося.

Тревіс Довн не лише провів мене туди, а ще й здійснив зі мною мандрівку в минуле тридцятирічної давності. Ми прямували патрульним автомобілем тим самим шляхом, що він їхав ним колись, після першого дзвінка Дебори Купер. Після Аврори ми рушили по шосе номер один у бік Вермонту, поминули Гусячу бухту і за декілька миль опинилися на узліссі Сайд-Крік, на перетині Сайд-Крік-лейн, тієї дороги, наприкінці якої жила Дебора Купер. Тревіс звернув, і ми підкотили до гарненького дощатого будиночка, що фасадом дивився на океан, зусібіч оточений гаєм. Місце було чудове, але страшенно глухе.

– Нічого відтоді не змінилося, – сказав Тревіс, поки ми обходили дім. – Хіба що дім пофарбували наново, зробили трохи світлішим, ніж колись. А все інше точнісінько таке, як і тоді.