Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 31 страниц)

– Бенджаміне, облиште ваші брудні вигадки. Годі всіх поливати брудом.

– Послухайте, Маркусе, моє завдання не відбілити честь Гаррі, а показати, стільки бруду і гидоти плямує честь інших людей. Якщо суд усе-таки відбудеться, я викличу свідком Пратта, запрошу Стерна, змушу прийти всіх аврорівських чоловіків, щоб вони просто в залі, прилюдно, покаялися в своїх зв’язках із крихіткою Келлерґан. І доведу, що бідолаха Гаррі винен лише в тому, що, як і багато хто до нього, дав себе спокусити розбещеному дівчиськові.

– Та що ви мелете! – вигукнув я. – Нічого такого і близько не було.

– Ох, друже мій, називаймо речі своїми іменами! Ця дівчинка була хвойда.

– Ви нестерпний, – відказав я.

– Це я нестерпний? Я лише повторюю те, що написано у вашій книжці, хіба ні?

– А от і ні, й ви це чудово знаєте! Нола не була розбещена, не була вона зухвала. Її стосунки з Гаррі – це історія кохання!

– Кохання, кохання, хоч куди плюнь, скрізь кохання! Кохання – це ніщо, Ґольдмане! Кохання – це викрутас, вигадка чоловіків, яким не подобається власноруч прати свої шкарпетки!

Преса в усьому обвинувачувала прокуратуру, й обстановка в офісі кримінальної поліції ставала дедалі напруженіша: подейкували, що губернатор під час тристоронньої зустрічі особисто вимагав од слідства якнайшвидше завершити цю справу. Розповідь Сілли Мітчелл допомогла Ґегаловудові трохи з’ясувати ситуацію навколо Ноли; все вказувало на Лютера, і сержант дуже сподівався, що графологічна експертиза записника підтвердить його припущення. Поки що він хотів дізнатися про Лютера чимбільше, надто ж про його витівки в Аврорі. Тим-то в неділю, 20 липня, ми зустрілися з Тревісом Довном, щоб він нам розповів усе, що знає з цього приводу.

Оскільки я ще не був морально готовий знову з’являтися в центрі Аврори, Тревіс погодився на зустріч у придорожньому генделику неподалік від Монберрі. Я не чекав приязного ставлення після всього, що понаписував про Дженні, та він поводився зі мною дуже чемно.

– Вибач за той вилив інформації, мені дуже шкода, – сказав я. – То були особисті нотатки, я не хотів їх нікому показувати.

– Мені нема за що гніватися на тебе, Марку…

– Та є…

– Ти лише сказав правду. Я добре знаю, що Дженні шалено була закохана в Квеберта… Бачив, як вона тоді дивилася на нього… Навпаки, гадаю, твоє розслідування рухається правильним шляхом… Принаймні це підтверджує реакція на оприлюднену інформацію. До речі, про розслідування: що нового?

– Нове те, що ми маємо дуже поважні підозри щодо Лютера Калеба.

– Лютера Калеба… А, це той дурнуватий? То історія з картиною – таки правда?

– Так. Судячи з усього, дівчина регулярно їздила до Стерна додому. Ви знали про Пратта і Нолу?

– Про всю ту гидоту? Та де там! Як дізнався, то вухам своїм не повірив. Знаєте, може, він і згрішив, але Пратт завжди був хороший полісмен. У газетах пишуть, що його слідчі дії можна поставити під сумнів, то я цієї думки не поділяю.

– А що скажете про підозри стосовно Стерна і Квеберта?

– Що вони необґрунтовані. Тамара Квінн заявляє, що ще тоді говорила нам про Квеберта. Здається, треба трохи інакше поглянути на ситуацію: вона казала, що все знає, та насправді не знала нічого! Адже нічим не могла підтвердити своїх слів. Усе, що вона могла сказати, це те, що в неї був достеменний доказ, але вона якось дуже загадково загубила його. І як їй вірити? Ви ж самі знаєте, сержанте, як обережно треба ставитися до необґрунтованих обвинувачень. Проти Квеберта у нас був тільки один факт: чорний «шевроле монте-карло». Замало, правду кажучи.

– Одна Нолина подруга розповідала Праттові про те, що коїлося у Стерна.

– Пратт мені цього не казав.

– І як тут не подумати, що він провадив розслідування сяк-так? – запитав Ґегаловуд.

– Не приписуйте мені те, що я не казав, сержанте.

– А що ви думаєте про Лютера Калеба?

– Лютер був чудернацький чолов’яга. Чіплявся до жінок. Я навіть змусив Дженні подати на нього скаргу, бо він агресивно поводився з нею.

– Він ніколи не був у вас на підозрі?

– По-справжньому не був. Ми залучили його до переліку і перевірили, яке в нього авто: блакитний «мустанґ», як я пам’ятаю. І взагалі, навряд чи це був він.

– Чому?

– Незадовго до зникнення Ноли я подбав, щоб більше й духу його не було в Аврорі.

– Тобто?

Тревіс збентежився.

– Словом… Я побачив його у «Кларксі», це було в середині серпня, відразу після того, як я умовив Дженні заявити на нього… Він брутально з нею поводився, і в неї на руці лишися здоровецький синець. Тобто це вже були не жарти. Він побачив, що я під’їхав, і чкурнув. Я помчав за ним і наздогнав на шосе номер один. Ну, і тоді… Я… знаєте, Аврора мирне містечко, мені не хотілося, щоб він тут вештався…

– І що ж ви вчинили?

– Відлупцював його як слід. Невелика заслуга, звісно. І…

– Що, пане Довне?

– Я приставив дуло до його причандалля. Відгамселив, а коли він, скорчившись, валявся на землі, придушив його як слід, дістав кольт, загнав набій у патронник і встромив ствол йому в ширінку. Сказав, щоб він більше не траплявся мені на очі. Він стогнав. Просився, казав, що більше його тут не буде, благав відпустити. Так не можна поводитися, я знаю, та хотів упевнитися, що й духу його тут не буде.

– Гадаєте, він послухався?

– Авжеж.

– Тобто ви останній, хто бачив його в Аврорі?

– Так. Я дав колегам його прикмети, і описав авто. Він більше й разу не з’являвся тут. За місяць стало відомо, що він загинув у Массачусетсі.

– І що з ним сталося?

– Не вписався у поворот, здається. Більше нічого не знаю. Правду кажучи, не дуже й цікавився. Мав тоді важливіші справи.

Коли ми вийшли з генделика, Ґегаловуд сказав:

– Як на мене, це авто – ключ до відгадки. Треба взнати, хто міг водити чорний «шевроле монте-карло». А точніше, чи міг Лютер Калеб бути 30 серпня 1975 року за кермом чорного «шевроле монте-карло»?

Наступного дня я знову приїхав до Гусячої бухти, вперше після пожежі. Заходити в дім було заборонено, на ґанку висіли стрічки, та я все ж таки пробрався всередину. Все було зруйновано. В кухні знайшов бляшанку з написом «На згадку про Рокленд, Мен», вона вціліла. Я висипав із неї сухарі і поклав туди кілька вцілілих дрібниць, що знайшов у кімнатах. У вітальні мені трапився маленький фотоальбом, що якимось дивом не згорів. Я вийшов із ним надвір, сів біля хати під високою березою і заходився переглядати світлини. Тієї миті до мене підійшов Ерні Пінкас.

– Я побачив на повороті твоє авто, – сказав він і сів поруч. Потім запитав, кивнувши на альбом: – Це його фото?

– Ага. В хаті знайшов.

Ми замовкли. Я гортав сторінки. Знімки стосувалися вочевидь початку 80-х років. На кількох був рудий лабрадор.

– Чий це пес? – запитав я.

– Гаррі.

– Не знав, що в нього був пес.

– Його звали Шторм. Років дванадцять чи й тринадцять він прожив у нього.

Шторм. Здається, я чув уже десь те прізвисько, та вже не пам’ятав де.

– Маркусе, – озвався Пінкас. – Вибач, якщо образив тебе днями. Я не хотів.

– Пусте.

– Ох, не пусте. Я не знав, що тобі погрожували. Через ту книжку?

– Мабуть.

– А хто ж це зробив? – обурено запитав він, показуючи на спалений дім.

– Хтозна. В поліції кажуть, використовувалося пальне, щось на кшталт бензину. На березі знайшли порожню каністру, але чиї на ній відбитки пальців, невідомо.

– То тобі погрожували, а ти лишився?

– Так.

– Чому?

– А чому я повинен тікати? Бо страшно? Страху піддаватися не можна.

Пінкас сказав, що я велика людина і що йому теж хотілось би досягнути чогось у житті. Дружина завжди в нього вірила. Вона вмерла кілька років тому від пухлини. І перед смертю сказала, немов хлопчиськові, який подає надії: «Ерні, ти зробиш у житті щось велике. Я вірю в тебе». – «Я занадто старий… Життя вже минуло». – «Ерні, пізно не буває ніколи. Поки ти не вмер, у тебе все попереду». Та все, на що спромігся Ерні після її смерті, це влаштувався підробляти в монберрівському супермаркеті, щоб оплатити рахунки за хіміотерапію й утримувати пам’ятник на цвинтарі.

– Я збираю візки, Маркусе. Ходжу по паркувальному майданчику, шукаю самотні, покинуті візки, беру їх, втішаю і ставлю до їхніх приятелів на стоянку, для наступних покупців. Візкам не загрожує самотність. Вони недовго бувають одинокі. Бо в всіх супермаркетах є такий собі Ерні, який збирає їх і повертає в сім’ю. Але хто ж потім прийде по самого Ерні, щоб повернути в родину його, скажи мені? Чому для візків у супермаркеті роблять більше, ніж для людей?

– Твоя правда. Що я можу зробити для тебе?

– Мені хочеться бути поміж тими, кому ти дякуватимеш у своїй книжці. На останній сторінці, як часто роблять письменники. Щоб там було моє ім’я. Найперше в переліку і – великими літерами. Адже я все-таки допоміг тобі збирати інформацію. Як гадаєш, можна таке зробити? Моя дружина пишалась би мною. Її чоловік доклав зусиль до величезного успіху Маркуса Ґольдмана, нової літературної зірки.

– Авжеж, – сказав я. – Неодмінно так і зроблю.

– Я читатиму їй твою книжку, Марку. Щодня буду сідати коло неї й читати їй твою книжку.

– Нашу книжку, Ерні. Нашу.

Раптом ми почули позаду кроки. То була Дженні.

– Я побачила на повороті твоє авто, – сказала вона.

Ми з Ерні всміхнулися її словам. Я підвівся, і Дженні по-материнському обняла мене. Потім глянула на дім і заплакала.

Того ж таки дня, по дорозі до Конкорда, я заїхав до Гаррі в мотель «Морський берег». Він стояв біля дверей свого номера, голий до пояса, і відпрацьовував боксерські удари. Він дуже змінився. Угледівши мене, запропонував:

– Побоксуймо, Маркусе.

– Мені треба з вами побалакати.

– Ото й побалакаємо.

Я простягнув йому бляшанку «На згадку про Рокленд, Мен», що знайшов у руїнах його домівки.

– Ось, повертаю вам. Був у Гусячій бухті. В домі повнісінько ваших речей… Чом би вам їх не забрати?

– А нащо мені там щось забирати?

– На згадку…

Він скривився.

– Від згадок сама журба, Маркусе. Оце побачив цю бляшанку, й мені хочеться заплакати.

Він узяв її й притулив до грудей.

– Коли вона зникла, – сказав він, – я не брав участі в пошуках… Знаєте, що я робив?

– Ні.

– Я чекав, Маркусе. Я чекав на неї. Якби я шукав, то це означало б, що її вже немає. Тому я чекав, я був певен, що вона до мене повернеться. Не сумнівався, що одного чудового дня вона до мене прийде. І хотів, щоб того дня вона пишалася мною. Я тридцять три роки готувався до її повернення! Тридцять три роки! Щодня купував для неї квіти і шоколад. Я знав, що, крім неї, нікого не кохатиму; кохання, Маркусе, буває раз у житті! Якщо ви не вірите мені, то ще не кохали. Вечорами я чекав її, сидячи на тахті, казав собі, що вона з’явиться несподівано, як ото завше робила. Коли я їздив країною з лекціями, то завжди залишав у дверях записку: «Читаю лекції в Сієтлі. Буду найближчого вівторка». На той випадок, якщо вона повернеться тими днями. І ніколи не замикав дверей. Ніколи! За всі тридцять три роки жодного разу не замкнув двері на ключ. Мені казали, що я з глузду з’їхав, що якось я повернусь і побачу, що дім обікрали, та в Аврорі, штат Нью-Гемпшир, ніхто ні в кого не краде. Знаєте, чому я роками поспіль їздив, чому погоджувався читати лекції? Бо думав, що, може, знайду її. Я об’їздив усю Америку, від мегаполісів до найглухіших містечок, стежив, щоб мій приїзд анонсувала вся місцева преса, і часом навіть платив за рекламу з власної кишені, і задля чого все це? Задля неї, щоб ми могли зустрітися. І на кожній лекції я вдивлявся в авдиторію, шукав білявочок її віку, шукав схожі риси обличчя. Щоразу я казав собі: може, вона опиниться тут. А після лекції відповідав на запитання кожного, сподіваючись, що, може, підійде і вона. Роками видивлявся я її поміж слухачами, шукав очима спершу дівчат, яким по п’ятнадцять, потім по шістнадцять, по дев’ятнадцять, по двадцять п’ять років! Тому й лишився в Аврорі, Маркусе. Я чекав її. Аж ось, півтора місяця тому, Нолу знайшли мертву. Закопану в моєму саду! Я весь цей час чекав, а вона була тут, геть поруч! Там, де я завжди хотів посадити для неї гортензії! Маркусе, від того дня, як її знайшли, у мене серце крається! Адже я втратив кохання всього свого життя, бо якби не призначив їй зустріч у цьому клятому мотелі, то вона б, може, уціліла! Тож не треба приходити до мене зі спогадами і ятрити мені душу. Годі, благаю вас, досить.

Він пішов до східців.

– Куди ви, Гаррі?

– Боксувати. Все, що в мене лишилося, це бокс.

Він спустився на паркувальний майданчик і заходився витинати войовничі викрутаси під стривоженими поглядами відвідувачів сусіднього ресторану. Я наздогнав його; він став у бойову стійку і спробував завдати серію прямих ударів, але навіть боксував він тепер якось інакше.

– Скажіть чесно, навіщо ви прийшли? – запитав він поміж двома випадами правою.

– Навіщо? Побачитися…

– А чому це вам так кортить зі мною побачитися?

– Ми з вами друзі!

– Маркусе, ви ніяк не хочете збагнути однієї простої речі: ми вже не можемо бути друзями.

– Гаррі, що ви таке кажете?

– Правду. Я люблю вас, як сина. І любитиму завжди. Але надалі ми не можемо бути друзями.

– Чому? Через ваш дім? Я ж сказав, що за все заплачу! Заплачу!

– Маркусе, ви знову не розумієте. Це не через дім.

Я на мить заґавився, і він завдав мені кілька ударів у плече.

– Бороніться, Маркусе! Якби це була голова, я би вас убив.

– Та начхати мені на оборону! Я хочу знати! Хочу збагнути, що означає оця ваша гра в загадки!

– Це не гра. Ось як зрозумієте, тоді й розкриєте цю справу!

Я завмер на місці:

– О боже, про що це ви? Ви щось приховуєте від мене? Ви не все мені розповіли?

– Я вам усе розповів, Маркусе. Правда у ваших руках.

– Нічогісінько не розумію.

– Знаю. Та коли зрозумієте, все буде інакше. У вашому житті настала переломна мить.

Я досадливо сів просто на бетон. Він заволав, що ще не пора сідати.

– Підведіться! Встаньте! Ми творимо шляхетне мистецтво боксу!

Та мені вже було начхати на його шляхетне мистецтво боксу.

– Для мене бокс має сенс лише у зв’язку з вами, Гаррі! Пам’ятаєте чемпіонат з боксу 2002 року?

– Авжеж, пам’ятаю. Як це я можу забути?

– То чому ми не можемо більше бути друзями?

– Через книжки. Книжки нас звели, тепер вони нас і розлучають. Так судилося.

– Судилося? Як це?

– Усе зосередилося на цих книжках… Маркусе, я знав, що ця мить настане, від того самого дня, як побачив вас.

– Яка ще мить?

– Це через книжку, що ви зараз пишете.

– Через мою книжку? Та я покину її, як хочете! Хочете, щоб я все скасував? Заради бога, я скасую! Вже скасував! Книжки не буде! Нічого не буде!

– На жаль, усе це марно. Все одно буде інша книжка.

– Гаррі, про що ви кажете? Я нічогісінько не розумію.

– Ви напишете цю книжку, Маркусе, і це буде чудова книжка. Головне, не зрозумійте мене хибно: я дуже радий за вас. Але тепер пора нам розлучитися. Один письменник іде, другий народжується. Ви прийшли мені на зміну, Маркусе. Незабаром станете великим письменником. Вам заплатили за права мільйон доларів! Мільйон доларів! Ви будете великою людиною, Маркусе. Я завжди це знав.

– Боже ж мій, що ви хочете цим сказати?

– Маркусе, ключ до відгадки – у книжках. Він у вас перед очима. Придивіться добре! Бачите, де ми зараз із вами?

– На паркувальному майданчику.

– Ні, Маркусе, ні! Ми – біля початків зла! І я вже тридцять років із жахом чекаю цієї миті.

Зала для боксу в кампусі Берроуза, лютий 2002 року

– Ви неправильно б’єте, Маркусе. Удар хороший, але перша фаланга середнього пальця надто випинається вперед і під час удару ковзає.

– Я в рукавичках не відчуваю її.

– Ви повинні вміти боксувати без рукавичок. Рукавички потрібні лише для того, щоб не вбити супротивника. Самі зрозумієте, коли ударите не в грушу, а в щось інше.

– Гаррі… як ви гадаєте, чому я завжди боксую сам?

– Спитайте про це себе.

– Думаю, я просто боюся. Боюся програти.

– Та коли ви пішли до тієї зали в Ловеллі, як я радив, і той величезний мурин зробив із вас котлету, що ви тоді відчули?

– Гордість. Потім я відчув гордість. Наступного дня оглянув синці, й вони мені сподобалися: я здолав себе, я зважився! Я зважився битися!

– То ви вважали, що перемогли…

– Правду кажучи, так. Хоч формально програв, але мені здавалося, що переміг.

– Оце і є відповідь. Байдуже, програв ти чи переміг, Маркусе. Важливо, який шлях ти пройшов од гонга першого раунду до гонга останнього. Результат матчу – це просто інформація для глядачів. Хто має право сказати, що ви програли, якщо сам вважаєте, що ви виграли? Життя, Маркусе, як біг: завжди знайдеться той, хто бігає швидше чи повільніше за вас. Зрештою важливо, скільки снаги ви вклали в те, щоб пройти свій шлях.

– Гаррі, я бачив у вестибюлі оголошення…

– Університетський чемпіонат із боксу?

– Ага. Там будуть усі великі університети… Гарвард, Єль… Я… мені теж кортить узяти участь.

– Тоді я вам допоможу.

– Справді?

– Так. Ви завжди можете на мене розраховувати, Маркусе. Пам’ятайте це. Ми з вами одна команда. На все життя.

10. Пошуки зниклої дівчинки

(Аврора, Нью-Гемпшир, 1-18 вересня 1975 року)

– Гаррі, як змалювати почуття, яких ти сам не зазнавав?

– У цьому й полягає письменницька праця. Ви пишете, отже, можете відчувати дужче за інших і здатні передавати ті почуття. Писати – це дати змогу читачам побачити те, що вони не завжди можуть побачити самі. Якби історії про сиріт писали тільки сироти, це було б казна-що. Тоді б ви не могли писати ні про матір, ні про батька, ні про пса, ні про льотчика, ні про російську революцію, бо ви не мати, не батько, не пес, не пілот і не бачили російської революції. Ви лише Маркус Ґольдман. Якби кожен письменник мусив писати тільки про себе, література була б страшенно вбога і втратила сенс. Ми маємо право писати про все, Маркусе, про все, що нас хвилює. І ніхто не може нас за це судити. Ми письменники, бо здатні зробити по-іншому те, що роблять усі – писати. У цьому вся хитрість.

Усім здавалося, наче вони бачили Нолу. В універсамі сусіднього міста, на автобусній зупинці, біля шинквасу в кав’ярні. Ще тиждень після її зникнення, поки тривали пошуки, поліції випало мати справу з великою кількістю помилкових свідчень. В окрузі Колридж зірвали показ фільму: якомусь глядачеві здалося, начебто в третьому ряду він побачив Нолу. З околиці Манчестера доправили до комісаріату батька, який проводив на ярмарок свою доньку, п’ятнадцятирічну білявочку.

Попри всі зусилля, пошуки не давали результату. Залучили всіх довколишніх мешканців, охопивши сусідні з Авророю райони, та все марно. Фахівці з ФБР, які прибули на допомогу, спираючись на власний досвід і статистику, радили, де треба шукати передовсім, – у річках і озерах, на узліссях, біля автостоянок, на смітниках, де гнили смердючі покидьки. Справа була така складна, що вони покликали навіть екстрасенса, який працював із двома вбивствами в Ореґоні, щоправда, цього разу він був безсилий.

Аврора нуртувала, містечко заполонили роззяви та журналісти. У поліційному відділку на головній вулиці ні на мить не зупинялася робота: тут координували пошуки, збирали і тасували інформацію. Телефон був аж гарячий від нескінченних дзвінків, переважно дріб’язкових, і кожен дзвінок потребував ретельної й забарної перевірки. Якісь зачіпки таки виявили у Вермонті й Массачусетсі, туди послали кінологів, та марно. Прес-конференції, що їх біля відділку двічі на день давали начальник поліції Пратт і капітан Родік, дедалі дужче скидалися на визнання власного безсилля.

Аврора перебувала під посиленим, хоч і негласним наглядом: федерали, розчиняючись в юрмі журналістів, які прибували з усіх усюд висвітлювати події, уважно стежили за домом Келлерґанів і прослуховували їхній телефон. Якщо дівча викрали, злочинець незабаром з’явиться. Зателефонує чи, може, через природну розбещеність приєднається до натовпу людей, які несуть до будинку номер 245 записки зі словами підтримки. Якщо ж ідеться не про викуп, а тут, як дехто підозрює, орудував маніяк, то його слід було якомога швидше знешкодити, поки він знову не заходився вбивати.

Люд згуртувався: чоловіки, не шкодуючи часу, обнишпорювали кожен метр гаїв і полів, оглядали береги річок і струмків. Роберт Квінн узяв два відгули, щоб долучитися до пошуків. Ерні Пінкас відпрошувався з роботи на годину раніше і приєднувався до пошукових загонів, що працювали з другої половини дня і до самісінької ночі. Тамара Квінн, Емі Пратт й інші добровольці готували в кухні «Кларксу» їжу для шукачів. Усі їхні балачки були тільки про розслідування.

– А я дещо знаю! – сказала Тамара Квінн. – У мене є цінні відомості!

– Що ти знаєш? Що? Розповідай! – вигукували слухачки, намащуючи хліб маслом.

– Не можу… Це надто серйозно.

І кожна починала говорити, що вона давно вже підозрювала: в домі номер 245 на Террас-авеню коїться щось незрозуміле, нічого дивного, що все так погано скінчилося. Пані Філіпс, син якої навчався в одному класі з Нолою, розповіла, що ніби якось на перерві хтось із учнів жартома задер Нолі блузку і всі побачили, що на спині в неї червоні басамани. Пані Геттевей сказала, що її донька Ненсі – близька Нолина подруга і що влітку сталося декілька дивних речей, а головне, Нола зникла була на цілісінький тиждень, і Келлерґани нікого до себе не впускали.

– А ота музика! – докинула насамкінець пані Геттевей. – Щодня доводилося слухати ту жахливу музику з гаража, і я знай собі гадала, чому він, чорти б його вхопили, весь квартал глушить. Либонь, слід було поскаржитися, та я не зважувалася. Священик усе-таки…

Понеділок, 8 вересня 1975 року

Було близько полудня.

Гаррі сидів у Гусячій бухті й чекав. У голові юрмилися одні й ті ж запитання: що сталося? Що з нею скоїлося? Він уже тиждень не виходив із хати і чекав. Спав на канапі у вітальні, прокидаючись від найменшого шуму. Нічого не їв. Йому здавалося, що божеволіє. Куди поділася Нола? Чому поліція не може нічого знайти? Що більше він міркував, то частіше спадало йому на думку: а що як Нола захотіла замести сліди? А що як інсценувала напад? Замурзалася томатним соком і репетувала, щоб усі вважали, начебто її викрали, а сама, поки поліція шукає її довкола Аврори, встигла вже від’їхати дуже далеко, дістатися до канадської глушини. Може навіть, незабаром усі вирішать, що вона померла і перестануть шукати. Невже Нола влаштувала всю цю виставу, щоб їм назавжди дали спокій? Але якщо це так, то чому вона не прийшла до мотелю? Занадто швидко примчала поліція? Їй довелося ховатися в лісі? І що ж сталося в Дебори Купер? Пов’язані ці дві справи чи це просто збіг? Та якщо її не викрали, чому вона не дається знати? Чому не заховалася тут, у Гусячій бухті? Він намагався міркувати тверезо: де вона може бути? Десь у такому місці, про яке знають лише вони вдвох. На Мартас-Віньярді? Далеко. Бляшанка в кухні нагадала йому поїздку до Мену, коли їхні стосунки лише розпочиналися. Може, вона заховалася в Рокленді? Подумавши про це, він ухопив ключі від авто і побіг надвір. У дверях зіткнувся з Дженні, що саме хотіла натиснути кнопку дзвінка. Прийшла перевірити, чи все гаразд, бо він уже декілька днів не з’являвся, і вона занепокоїлася. Побачивши його, дівчина жахнулася: вигляд жахливий, геть змарнів. І в тому ж костюмі, що приходив у ньому до «Кларксу» тиждень тому.

– Гаррі, що з тобою? – запитала вона.

– Я чекаю.

– Кого ти чекаєш?

– Нолу.

Вона не втямила.

– Ох, це страхіття яке! У місті всіх аж трясе. Цілісінький тиждень минув, і нічого. Ані сліду. Гаррі… У тебе жахливий вигляд, дивитися страшно. Коли ти востаннє їв? Я тобі зараз приготую ванну і щось попоїсти.

Не мав часу панькатися з Дженні. Треба було знайти, де ховається Нола. Рвучко, навіть трохи грубо відштовхнув її, спустився дерев’яними східцями до посипаного жорствою майданчика біля гаража і сів у авто.

– Нічого я не хочу, – буркнув він із вікна. – Ніколи мені, не заважай.

– І які ж у тебе справи? – сумно запитала вона.

– Я чекаю.

Рушив із місця й зник за соснами. Дженні сіла на сходинку і заплакала. Що дужче вона кохала його, то гострішого болю завдавало їй це кохання.

Тієї ж хвилі Тревіс Довн із дикими трояндами в руці ввійшов до «Кларксу». Він уже декілька днів не бачив її, від тієї миті, як зникла Нола. Весь ранок змарнував у лісі, з пошуковими загонами, а потім сів у патрульне авто і раптом помітив під сидінням квіти. Пелюстки зів’яли і поскручувалися, та йому раптом закортіло віднести їх Дженні. Негайно, наче життя от-от закінчиться. Він одлучився на хвилю, щоб заглянути в «Кларкс», але її там не було.

Він сів за шинквасом, і до нього відразу ж підійшла Тамара Квінн: тепер вона кидалася на кожен мундир.

– Як там пошуки? – запитала вона тоном стривоженої матінки.

– Нічого не знайшли, пані Квінн. Нічогісінько.

Вона зітхнула і глянула у зморене лице молодого полісмена.

– Ти обідав, сину?

– Е-е… Та ні ще. Взагалі я хотів побачити Дженні.

– Вона відійшла на годинку.

Налила холодного чаю і поклала перед ним паперову серветку і начиння. Потім помітила квіти й запитала:

– Це їй?

– Так, пані Квінн. Я хотів переконатися, чи з нею все гаразд. Усі ці пригоди останніми днями…

– Дженні скоро прийде. Просила повернутися до початку обіду, але вона, звісно ж, запізнюється. Геть у сум’ятті через того чоловіка…

– Через якого? – запитав Тревіс, відчуваючи, як стискається серце.

– Через Гаррі Квеберта.

– Гаррі Квеберта?

– Упевнена: до нього пішла. Не розумію, чому вона так хоче сподобатися цьому негідникові… Одне слово, не треба було тобі це казати. Сьогодні наша страва – тріска зі смаженою картопелькою.

– Добре, пані Квінн. Дякую.

Вона приязно поклала йому долоню на плече.

– Ти хороший хлопчина, Тревісе. Була б я рада, якби Дженні знайшла собі такого чоловіка, як ти.

Вона пішла до кухні, а Тревіс ковтнув холодного чаю. Йому було сумно.

Дженні з’явилася за кілька хвилин; дорогою підфарбувалася, щоб ніхто не помітив її заплаканих очей. Зайшла за шинквас, наділа фартух і аж тоді помітила Тревіса. Він усміхнувся їй і простягнув зів’ялий букет.

– Перепрошую, вони вже не дуже… та я декілька днів хотів їх тобі подарувати… Для мене це важливо.

– Дякую, Тревісе.

– Це шипшина, дикі троянди. Знаю одну місцину біля Монберрі, там їх сила-силенна. Можу повезти тебе туди, як захочеш. Дженні, з тобою все гаразд? Ти така бліда…

– Та все добре…

– Тебе засмутила ця жахлива історія? Ти перелякалася? Не хвилюйся, зараз тут скрізь поліція. І я певен, Нола знайдеться.

– Мені не страшно. Не в цьому річ.

– А в чому?

– Пусте.

– То ти через Гаррі Квеберта? Твоя мати каже, що він тобі дуже подобається.

– Можливо. Не має значення, Тревісе, не зважай. Мені… мені треба в кухню. Я запізнилася, і мама знову сваритиметься.

Дженні зникла за дверми і налетіла простісінько на матінку. Тамара накладала їжу в тарілки.

– Знову ти запізнюєшся, Дженні! Людей повнісінько, а я тут сама кручуся!

– Вибач, мамо.

Тамара простягнула їй тарілку з тріскою і смаженою картоплею.

– Однеси Тревісові.

– Добре, мамо.

– Він гарний хлопчина.

– Та знаю…

– І запроси його до нас на обід у неділю.

– До нас? На обід? Ні, я не хочу. Він геть мені не подобається. Та ще й сподіватиметься марно, це буде недобре з мого боку.

– Не сперечайся зі мною! І ти так не приндилася, коли перед балом лишилася сама, а він запросив тебе. Ти йому дуже подобаєшся, це видно, і з нього буде путящий чоловік. Забудь того проклятущого Квеберта! Не матимеш його ніколи! Затям це! Квеберт – людина непорядна! А тобі пора знайти чоловіка, тому радій, що до тебе залицяється хороший хлопець, хоч ти й вештається цілими днями у фартуху!

– Мамо!

– Мамо! Мамо! – перекривила її Тамара дурнуватим писклявим голосом вередливої дитини. – Може, годі вже скиглити? Тобі незабаром двадцять п’ять! Перестарком хочеш лишитися? Всі твої однокласниці вже заміжні! А ти? Ти була королевою в школі, то що ж сталося, господи, боже мій! Ти так засмучуєш мене, доцю. Мама дуже розчарувалася в тобі. У неділю ми обідаємо з Тревісом, і край. Віднось йому замовлення і запрошуй на обід, мерщій! А тоді візьмеш ганчірку і повитираєш столи біля стіни, вони вже бруднющі. Щоб знала, як запізнюватися.

Середа, 10 вересня 1975 року

– Бачите, лікарю, цей симпатичний полісмен упадає коло неї. Я звеліла їй запросити його на обід у неділю. Дочка не хотіла, та я змусила її.

– Навіщо ви змусили її, пані Квінн?

Тамара знизала плечима і, знову відкинувшись на диванний валик, замислилася.

– Тому що… Бо я не хочу, щоб вона залишилася сама.

– Ви боїтеся, що ваша дочка буде самотня до кінця життя?

– Авжеж! Так і є! До кінця життя!

– А ви сама боїтеся самотності?

– Боюся.

– Що ви уявляєте, коли думаєте про самотність?

– Самотність – це смерть.

– Ви боїтеся померти?

– Смерть жахає мене, лікарю.

Неділя, 14 вересня 1975 року

За обідом у Квіннів на Тревіса посипався цілий град запитань. Тамара хотіла дізнатися про розслідування, що зайшло у глухий кут. Роберт теж намагався поділитися своїми цікавими спостереженнями, та щойно розтуляв рота, як дружина уривала його. «Замовкни, Бобусику. Це шкідливо для твого раку». Дженні сиділа з нещасним виглядом і майже нічого не їла. Тільки її матінка весь балакала. Аж як настав час яблучного пирога, вона зважилася й запитала:

– То що, Тревісе, у вас є список підозрюваних?

– Взагалі, нема. Треба сказати, ми зараз трохи заплуталися. Божевілля якесь, жодної зачіпки.

– А Гаррі Квеберта підозрюєте?

– Мамо! – вигукнула Дженні.

– Що «мамо»? В цьому домі вже й запитати не можна? І заговорила я про нього не просто так. У мене вагомі підстави, Тревісе: він збоченець. Так-так, збоченець! І я нітрохи не здивуюсь, якщо він виявиться причетний до зникнення цього дівчати.

– Те, що ви кажете, дуже серйозне, пані Квінн, – зауважив Тревіс. – Таке не можна казати, не маючи доказів.

– А в мене докази були! – істерично вигукнула вона. – Були! Уяви собі, в мене був аркуш, написаний його рукою, справжнісінький компромат, він лежав у моєму сейфі, в ресторані! І ключ від сейфа є тільки в мене. А знаєш, де я його тримаю? На шиї в мене висить! Я його ніколи не знімаю! Ніколи! І ось днями хотіла взяти той клятий папірець і віддати Праттові, а він зник! Його нема в сейфі! Як це сталося? Нічогісінько не розумію. Чари якісь, та й годі!

– Може, ти просто його не туди поклала? – припустила Дженні.

– Прикуси язичка, доцю. Я все-таки ще не з’їхала з глузду. Бобусику, я з’їхала з глузду?

Роберт невизначено кивнув, і дружина ще дужче розлютилася.

– Бобусику, чому ти не відповідаєш, коли я запитую?

– Бо в мене рак, – нарешті відказав він.

– То й не дістанеш пирога. Лікар сказав: солодке для тебе – чистісінька смерть.

– Я не чув, щоб лікар казав таке! – вигукнув Роберт.

– Бач, ти вже, бідолахо, теть оглух від того раку. Місяців за два ти підеш на той світ, сердешний мій Бобусику.