Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 31 страниц)

Сержант П. Ґегаловуд. Пане Довне, пора вже розповісти, що ж насправді сталося 30 серпня 1975 року…

*

– Вимкніть його, Маркусе! – вигукнув Гаррі. – Вимкніть, благаю вас! Я не можу це більше слухати.

Я негайно зупинив плеєр. Гаррі плакав. Він підвівся і почав дивитися у вікно. Надворі йшов великий лапатий сніг. Осяяне світлом місто було чудове.

– Вибачте, Гаррі.

– Яке гарне місто Нью-Йорк, – пробурмотів він. – Я часто думаю, як би склалося моє життя, якби я лишився тут і не поїхав улітку 1975 року до Аврори.

– Ви так і не дізнались би, що таке кохання, – сказав я.

Він дивився в пітьму.

– Як ви збагнули, Маркусе?

– Що збагнув? Що «Початки зла» написали не ви? Незабаром після арешту Тревіса Довна. Вся преса почала гудіти про цю справу, і за кілька днів мені зателефонував Елайджа Стерн. Він дуже хотів побачитися.

П'ятниця, 14 листопада 2008 року.

Маєток Елайджі Стерна біля Конкорда, Нью-Гемпшир

– Дякую, що приїхали, пане Ґольдмане.

Елайджа Стерн прийняв мене в своєму кабінеті.

– Ваш дзвінок здивував мене, пане Стерне. Я гадав, ви мене не любите.

– Ви дуже талановитий хлопчина. Те, що пишуть в газетах про Тревіса Довна, правда?

– Так, пане Стерне.

– Ох і мерзотник…

Я кивнув і докинув:

– Щодо Калеба я помилився, та ще й як! Дуже шкодую.

– Та не помилилися ви. Як я зрозумів, поліції пощастило завершити розслідування лише завдяки вашій упертості. Цей полісмен тільки про вас і каже… Як його, Перрі Ґегаловуд, здається.

– Я попросив видавця вилучити з продажу «Справу Гаррі Квеберта».

– Радий це чути. Напишете виправлений варіант?

– Мабуть. Не знаю ще, в якому вигляді це буде, та справедливість я відновлю. Я боровся за добре ім’я Квеберта. І боротимусь за добре ім’я Калеба.

Він усміхнувся.

– Так отож, пане Ґольдмане. Тому я й хотів з вами зустрітися. Маю розповісти вам правду. І ви зрозумієте, чому я нітрохи не засуджую вас за те, що ви довго вважали злочинцем Лютера: я й сам тридцять три роки був певен, що це він убив Нолу Келлерґан.

– Справді?

– Я був переконаний. Цілком.

– Чому ви не сповістили про це поліції?

– Не хотів убивати Лютера вдруге.

– Не розумію, що ви хочете сказати, пане Стерне.

– Лютер божеволів від Ноли. Він весь час був у Аврорі й наглядав за нею…

– Я знаю це. Знаю, що ви застали його в Гусячій бухті. Ви казали це сержантові Ґегаловудові.

– Гадаю, ви недооцінюєте ступінь Лютерової одержимості. Тоді, в серпні сімдесят п’ятого, він день у день ховався в ліску біля Гусячої бухти і стежив за Гаррі з Нолою – на терасі, на березі, скрізь! Скрізь! Він геть сказився, він знав про них усе! Все! І весь час казав мені про це. Кожнісінького дня розповідав, що вони робили, що казали одне одному. Розповів мені всю їхню історію: що вони зустрілися на березі, що працювали над книжкою, що цілий тиждень мандрували вдвох. Він знав усе! І я потроху збагнув, що їхня історія стала його історією, його кохання втілювалося в життя через них. Кохання, що було йому недоступне через відразливу зовнішність, він пізнавав наче за довіреністю. Доходило до того, що я його не бачив цілими днями! Доводилося навіть самому сідати за кермо та їздити на ділові зустрічі.

– Даруйте, що перебиваю, пане Стерне… Але чогось я тут не втямлю: чому ви не звільнили Лютера? Тобто я хочу сказати, це ж якесь безглуздя: складається враження, що вами маніпулював ваш підлеглий. То йому закортіло писати Нолу, то він цілими днями пропадав у Аврорі. Вибачте, що питаю, але що між вами було? Ви були…

– Коханцями? Та ні.

– То що ж це за дивні стосунки? Ви людина впливова, не з тих, хто дозволяє сісти собі на шию. А тут…

– Я заборгував йому. Я… я… Зараз ви зрозумієте. Одне слово, Лютер був одержимий Гаррі та Нолою, і ситуація чимраз погіршувалася. Якось він повернувся весь у синцях. Сказав, що один аврорівський полісмен жорстоко побив його за те, що він вештається там, а кельнерка з «Кларксу» навіть подала на нього скаргу. Вся ця історія могла обернутися неабиякою халепою. Я сказав, що не хочу, щоб він з’являвся в Аврорі, звелів, щоб він узяв відпустку і подався до батьків у Мен чи ще кудись. А я оплатив би всі його видатки…

– Та він відмовився, – вкинув я.

– Не лише відмовився, а й попросив дати йому авто, бо його блакитний «мустанґ», бачте, занадто впадає в око. Я, звісно, не погодився, сказав, що з мене годі. І тоді він заволав: «Ти не розумієш, Елі! Вони невдовзі поїдуть! За десять днів вони поїдуть разом, назавжди! Назавжди! Вони так вирішили на березі! Вони вирішили їхати тридцятого! Тридцятого серпня вони зникнуть назавжди. Я просто хочу попрощатися з Нолою, це наші з нею останні дні. Ти не можеш позбавити мене її, бо я ж знаю, що й так її втратив». Я був непохитний. Очей з нього не спускав. А потім настало те кляте 29 серпня. Того дня я скрізь шукав Лютера. Він наче у землю запався. Хоч його «мустанґ» стояв на місці. Врешті один слуга обмовився, що Лютер поїхав на одному з моїх автомобілів, чорному «шевроле монте-карло». Сказав, що йому дозволили, і оскільки всі знали, що я йому все дозволяю, ніхто не заперечив. Я мало не збожеволів. Негайно обшукав його кімнату. Знайшов отой Нолин портрет, від якого мене мало не знудило, а потім у коробці під ліжком – листи… Листи, що він їх украв… Листування Гаррі з Нолою. Певне, тягав із поштових скриньок. Я чекав його цілий день, і коли він повернувся надвечір, ми страшенно посварилися…

Стерн помовчав, задивившись у порожнечу.

– Що сталося поміж вами? – запитав я.

– Я… я хотів, щоб він більше не їздив туди! Хотів, щоб це безумство з Нолою закінчилося! Він нічого не хотів слухати! Нічогісінько! Казав, що у них з Нолою все добре, як ніколи! Що ніхто не завадить їм бути разом. Я наче здурів. Ми зчепилися, і я його вдарив. Згріб за барки, накричав на нього і садонув кулаком. Обізвав його лохом. Він повалився додолу, помацав закривавлений ніс. Я заціпенів від жаху. І тоді він сказав… сказав…

Стернові забило дух. Він скривився.

– Що він сказав, пане Стерне? – запитав я, щоб він не збився.

– Він сказав: «То це був ти! Ти!». Він заволав: «Це був ти! Ти!». Я завмер. Поки я приходив до тями, він вибіг із кімнати, заскочив до себе, щоб забрати деякі речі, й поїхав на «шевроле». Він… він упізнав мене по голосу.

Тепер Стерн плакав, несамовито стискаючи кулаки.

– Упізнав по голосу? – запитав я. – Тобто?

– Ох… Була така пора, коли я водився з давніми приятелями з Гарварду. То було таке братство шибайголів. Вихідними їздили ми в Мен, жили в розкішних готелях, пиячили, їли омарів. Нам подобалося чіплятися до людей, бити їх. Ми казали, що хлопці з Мену – лохи, і їх треба бити, щоб вони стали людьми. Нам іще й тридцяти не були, ми були діти заможних батьків. Трохи расисти, нещасні, але агресивні. Вигадали таку гру, філдгол, гилили по головах наших жертв, як по футбольному м’ячу. Якось, 1964 року, ми опинилися біля Портленда, страшенно збурені й добряче під мухою. Дорогою трапився нам один хлопчина. За кермом був я. Спинив тачку і запропонував побавитися…

– То це ви напали на Калеба?

Він аж вибухнув.

– Так! Так! Ніколи собі цього не прощу! Вранці ми прокинулися в розкішному номері люкс, у страшенному похміллі. В усіх газетах писали про напад: хлопчина був у комі. На нас полювала поліція, нас охрестили «ватагою футболістів». Ми вирішили більше про це не згадувати, поховати цю історію в своїй пам’яті. Та мене вона переслідувала: минали дні, місяці, роки, а я тільки про неї й думав. Я аж захворів, не міг жити на світі. Почав їздити до Портленда, дізнавався, як справи в того хлопчини, якого ми покалічили.

Так минуло два роки, і якось, не в змозі вже все це терпіти, я вирішив дати йому роботу і можливість нормально жити. Вдав, ніби мені треба поміняти колесо, попросив допомогти і найняв його водієм. Я давав йому все, що він хотів… Улаштував йому на веранді майстерню, щоб він малював, дав йому грошей, подарував авто, але почуття провини не минало. Мені хотілося робити для нього більше й більше! Я зіпсував його мистецьку кар’єру, і ось я почав фінансувати різні виставки, дозволяв йому цілими днями малювати. Потім він почав казати, що йому самотньо, що він нікому не потрібен. Казав, що жінок йому залишається тільки малювати. Він хотів малювати білявок, бо вони нагадували йому колишню наречену. Тоді я найняв цілу юрму білявих повій, щоб вони йому позували. Та якось в Аврорі він зустрів Нолу. І закохався. Сказав, що після тієї його нареченої вперше зумів покохати знову. А потім приїхав Гаррі, геніальний письменник і красень. Такий, яким би хотів бути сам Лютер. І Нола закохалася в Квеберта. Тоді Лютер вирішив, що він теж хоче бути Гаррі… І що я мав удіяти? Я вкрав у нього життя, я забрав у нього все. Як я міг не дозволити йому кохати?

– То це все було для того, щоб позбутися почуття провини?

– Та називайте це як завгодно.

– А двадцять дев’ятого серпня… що було далі?

– Коли Лютер зрозумів, що це я… він забрав речі й поїхав геть на чорному «шевроле». Я відразу подався за ним. Хотів поговорити. Хотів, щоб він вибачив мені. Та він пропав. Я шукав його цілий день і частину ночі. Марно. Я так лютував на себе. Сподівався, що він сам повернеться. Та наступного дня надвечір по радіо оголосили про зникнення Ноли Келлерґан. Підозрюваний був за кермом «чорного шевроле»… Мені нема чого вам пояснювати. Я вирішив нікому нічого не казати, щоб не подумали на Лютера. Та ще й тому, що, можливо, я був не менше винен, ніж він. Тому й не втерпів я, коли ви прийшли сюди і почали порпатися в минулому. Та, зрештою, саме завдяки вам я дізнався, що Лютер не вбивав Ноли. Це було так, наче я і сам її не вбивав. Ви зняли камінь з мого сумління, пане Ґольдмане.

– А «мустанг»?

– Він у мене в гаражі, під брезентом. Тридцять три роки ховаю його там.

– А листи?

– Їх я теж зберіг.

– Я хотів би поглянути на них, якщо можна.

Стерн зняв зі стіни картину, за нею був невеличкий сейф. Він відчинив його і дістав коробку з-під взуття, там було повно листів. Отак я і познайомився з листуванням Гаррі та Ноли, тим, що лягло за основу «Початків зла». Я відразу впізнав перший лист, той самий, яким починалася книга. Лист від 5 липня 1975 року, той сумний лист, який написала Нола, коли Гаррі не захотів її і вона дізналася, що він провів вечір 4 липня з Дженні Довн. Того дня вона запхнула під двері конверт із листом і двома світлинами з Рокленда. На одній була зграя чайок, на другій вони обоє, разом, на пляжі.

– Як це опинилося в Лютера? – запитав я.

– Хтозна, – відказав Стерн. – Та я не здивувався, якби він заліз до Гаррі в дім.

Я замислився: звісно, він міг спокійнісінько поцупити листи за ті кілька днів, поки Гаррі не було в Аврорі. Та чому Гаррі ніколи не казав мені, що в нього зникли листи? Я попросив дозволу взяти листи з собою, і Стерн погодився. Мене гризли сумніви.

*

Гаррі стояв лицем до Нью-Йорка, слухав мене і плакав.

– Коли я побачив ті листи, – продовжував я, – в голові в мене все перемішалося. Я почав думати про вашу книжку, ту, що її ви лишили для мене в роздягальні фітнес-клубу, – «Чайки Аврори». І раптом до мене дійшло те, чого я раніше не помічав: у «Початках зла» немає чайок! Як я міг не помічати цього так довго: жодної чайки! А ви ж присягалися, що там будуть чайки! І тоді я збагнув, що «Початки зла» написали не ви. Книжка, що ви писали влітку 1975 року, – це «Чайки Аврори». Цю книжку ви написали, цю книжку Нола передруковувала на машинці. А підтвердження я здобув, попросивши Ґегаловуда порівняти почерк листів, які отримувала Нола, і напису на рукописі, що знайшли біля її тіла. Сержант сказав, що результати збігаються, і я збагнув, що коли ви просили спалити той ваш рукопис, той, написаний від руки, ви мене просто використали. Почерк був не ваш… Книжку, яка зробила вас великим письменником, написали не ви! Ви її вкрали в Лютера!

– Замовкніть, Маркусе!

– Хіба я брешу? Ви поцупили книгу! Чи може бути страшніший злочин для письменника? Тим-то ви й назвали її «Початки зла»! А я ніяк не міг збагнути, чому в такої красивої історії така похмура назва! Та назва стосувалася не книжки, вона стосувалася вас. Та й самі ви казали мені: книжка пов’язана не зі словами, вона пов’язана з людьми. Ця книжка – початок зла, що відтоді підточувало вас, зла самозванства, докорів сумління!

– Годі, Маркусе, припиніть! Замовкніть!

Він плакав.

– Якось Нола лишила коло ваших дверей конверт, – провадив я. – Це було 5 червня 1975 року. Там були фото чайок і лист на її улюбленому папері: вона писала про Рокленд і про те, що ніколи вас не забуде. Ви тоді намагалися уникати зустрічей із нею. Та лист до вас так і не дійшов, бо Лютер стежив за домом і забрав його, коли Нола пішла. Отак, від того самого дня, він почав листуватися з Нолою. Відповів на листи від вашого імені. Вона відповідала, вважаючи, що пише вам, але він перехоплював пошту з вашої поштової скриньки. І писав їй відповідь, видаючи себе за вас. Ось чому він вештався довкола вашого дому. Нола вважала, що листується з вами, і це листування з Калебом стало «Початками зла». Але як ви могли, Гаррі…

– Маркусе, я був у паніці! Того літа мені було так тяжко писати. Гадав, я ніколи нічого не створю. Писав цю книжку, «Чайки Аврори», та мені здавалося, що вона дуже погана. Нола була в захваті, та я ніяк не міг заспокоїтися. Лютий був страшенно. Вона передруковувала рукописні сторінки на машинці, я перечитував і шматував їх. Вона благала мене припинити, казала: «Не робіть цього, ви чудово пишете. Прошу вас, закінчте її. Любий Гаррі, якщо ви не закінчите, я не переживу цього!». Та я їй не вірив. Мені здавалося, я ніколи не стану письменником. А потім, якогось паскудного дня, в двері до мене подзвонив Лютер Калеб. Сказав, що йому нема до кого звернутися, то він прийшов до мене: він написав книжку і не знає, чи варто показувати її видавцям. Розумієте, Маркусе, він думав, що я великий письменник із Нью-Йорка і зможу йому зарадити.

20 серпня 1975 року

– Лютер?

Гаррі стояв на порозі, він був здивований.

– То… топритень, Гаррі.

Запала ніякова мовчанка.

– Я можу чимсь вам прислужитися, Лютере?

– Я прийшов до ваш ошобишто. Шпитатишя поради.

– Поради? Я слухаю вас. Заходьте.

– Дякую.

Вони посідали у вітальні. Лютер хвилювався. В руках у нього була груба тека, він притуляв її до грудей.

– То що сталося, Лютере?

– Я… ну, я напишав книшку. Про кохання.

– Справді?

– Так. І не жнаю, топра вона ши ні. Топто я хошу шкашати, як діжнатишя, ши варто друкувати її?

– Хтозна. Якщо ви вважаєте, що дуже старалися… Текст у вас із собою?

– Так, але він напишаний від руки, – сказав Лютер. – Я топіру попачив це. У мене є машинопишний варіянт, та я, виходяши ш хати, вшяв не ту теку. Моше, мені поїхати по нього і прийти шгодом?

– Та ні, покажіть як є.

– Прошто я…

– Не соромтеся, гадаю, ви пишете чудово.

Лютер простягнув йому теку. Гаррі розгорнув її і, переглянувши декілька сторінок, здивувався, яким ідеальним почерком написано текст.

– Це ваш почерк?

– Так.

– Ого, у вас… у вас просто чудова каліграфія. Як це вам так щастить?

– Не шнаю. Такий у мене пошерк.

– Залиште мені, якщо можете. Я прочитаю і відверто скажу свою думку.

– Справді?

– Так.

Лютер охоче погодився й пішов. Але не поїхав із Гусячої бухти, а заховався в чагарях і вже звично почав чекати Нолу. Незабаром прийшла і вона, щаслива, у передчутті швидкого від’їзду. І не помітила чоловіка, який зачаївся в кущах, стежачи за нею. Ввійшла до хати крізь парадні двері, не подзвонивши, – як завжди робила останнім часом.

– Гаррі, любий! – погукала Нола, даючи про себе знати.

Відповіді не було. Дім, здавалося, був порожній. Вона гукнула ще раз. Тиша. Зазирнула до їдальні й вітальні, та його і там не було. У кабінеті теж. І на терасі. Тоді вона спустилася східцями на берег і голосно покликала. Може, пішов купатися? Він так робив, коли стомлювався. Але й на пляжі нікого не було. Вона стривожилася: де ж він подівся? Повернулася в дім, знову погукала. Нікого. Обійшла весь перший поверх, піднялася на другий. Відчинила двері спальні й побачила, що він сидить на ліжку і читає якісь папери.

– Гаррі, ви тут? А я вже хвилин із десять шукаю вас у всіх усюдах…

Він здригнувся.

– Ох, Ноло, я зачитався й не чув…

Підвівся, склав аркуші у стосик і поклав до шухляди в шафці.

Вона всміхнулася.

– Що це ви таке захопливе читали, що й не чули, як я волала на всю хату?

– Нічого особливого.

– Продовження роману? Покажіть мені!

– Та пусте, покажу якось.

Вона лукаво зиркнула на нього.

– Гаррі, у вас справді все гаразд?

Він зареготав.

– Та все добре, Ноло.

Вони спустилися до берега. Їй кортіло поглянути на чайок. Розкинувши руки, мов крила, почала бігати широкими колами.

– Мені літати хочеться. Гаррі! Десять днів! За десять днів ми полетимо! Назавжди зникнемо з цього клятого містечка!

Гадали, що самі на березі, не підозрюючи, що з лісу понад скелями за ними наглядає Лютер Калеб. Зачекав, коли вони підуть додому, і лише тоді вийшов зі свого сховку і бігцем помчав до покинутого на паралельній просіці «мустанґа». Приїхавши в Аврору, він припаркувався перед «Кларксом» і побіг усередину: йому конче потрібно було побалакати з Дженні. Треба, щоб хтось про це знав. У нього було погане передчуття. Але Дженні його й бачити не хотіла.

– Лютер? Тобі не варто приходити сюди, – сказала вона, коли він підійшов до шинквасу.

– Шенні… Випач мені за той ранок. Я не повинен був хапати тепе за руку.

– У мене он який синець…

– Випач, прошу тепе.

– Тобі треба йти.

– Ні, зашекай…

– Я заявила на тебе в поліцію, Лютере.

Здоровань спохмурнів.

– Ти жаявила на мене в полішію?

– Авжеж. Ти так перелякав мене тоді…

– Але я хошу шкажати тобі дещо вашливе.

– Нема нічого важливого, Лютере. Йди собі.

– Це з приводу Харрі Кфеперта…

– Гаррі?

– Так. Скаши, шо ти про нього думаєш?

– Чому ти запитуєш?

– Ти йому віриш?

– Вірю? Авжеж. А чому ти питаєш?

– Мені трепа тобі дешо сказати.

– Сказати? І що ж?

Лютер збирався відповісти, але тут на майданчику перед «Кларксом» загальмувало поліційне авто.

– Це Тревіс! – вигукнула Дженні. – Тікай, Лютере, тікай! Не хочу, щоб ти мав проблеми.

*

– Усе дуже просто, – сказав Гаррі, – то була найкраща книжка, яку мені доводилося читати. І я навіть не знав, що вона про Нолу. Її імені ніде не згадувалося. То була історія неймовірного кохання. Відтоді я Калеба не бачив. І не мав нагоди повернути йому рукопис, бо сталося те, про що ви знаєте. Місяць по тому я почув, що Лютер Калеб загинув. А в мене лишився рукопис справжнього шедевра, – це я розумів. І я вирішив його присвоїти. Отак усе моє життя, вся моя кар’єра виявились побудовані на брехні. Хіба міг я уявити, що книга матиме такий успіх? Той успіх не давав мені спокою все життя! І ось через тридцять три роки поліція знаходить Нолу і той рукопис у мене в саду. В моєму саду! Тієї миті я так боявся все втратити, що сказав, ніби написав ту книжку для неї.

– Боялись усе втратити? Воліли, щоб вас обвинуватили у вбивстві, тільки щоб ніхто не дізнався правди про той рукопис?

– Так, так! Усе моє життя – облуда, Маркусе!

– Отже, Нола не брала того рукопису. Ви сказали так, щоб ніхто не засумнівався у вашому авторстві.

– Так. Але ж звідки узявся той примірник, що був у неї з собою?

– Лютер поклав їй його у поштову скриньку, – відказав я.

– У поштову скриньку?

– Лютер знав, що ви з Нолою збираєтеся тікати, він чув вашу розмову на березі. Знав, що Нола поїде без нього, тому й закінчив свою історію від’їздом героїні. І написав останній лист, де бажав їй щастя. І вставив той лист у рукопис, що потім приніс вам. Лютер знав усе. Та в день від’їзду, мабуть, уночі з двадцять дев’ятого на тридцяте серпня, у нього виникла потреба «замкнути коло»: скінчити історію з Нолою так, як закінчується рукопис. І тоді він поклав до поштової скриньки Келлерґанів останній лист чи радше останній конверт. Прощальний лист і рукопис книжки, щоб вона знала, як він її кохає. І, знаючи, що більше її не побачить, написав на титульній сторінці: «Прощавай, люба Ноло». Напевне, він чекав до ранку, хотів переконатися, що пошту зі скриньки дістане саме вона, як завжди бувало. Та Нола, знайшовши листа і рукопис, подумала, що написали їй ви. І вирішила, що ви не прийдете. І зірвалася. Втратила розум.

Гаррі сповз по стіні, притиснувши руки до серця.

– Розповідайте, Маркусе! Розповідайте ви. Я хочу, щоб це були ваші слова! Ви завжди знаходите потрібні слова! Розкажіть, що сталося тоді, 30 серпня 1975 року.

30 серпня 1975 року

Того дня, наприкінці серпня, в Аврорі вбили п’ятнадцятирічну дівчинку. Її звали Нола Келлерґан. Усі, з ким вам випаде говорити про неї, не змовляючись, змалюють її як життєрадісну мрійницю.

Причини загибелі цієї дівчинки навряд чи варто зводити до подій 30 серпня 1975-го. Насправді все розпочинається значно раніше, може, за багато років до того. Чи в 60-ті, коли батьки не помітили, що в їхню дитину вселилася недуга, чи, може, тієї ночі 1964-го, коли ватага п'яних покидьків покалічила красивого хлопчину, а потім одного з них замучило сумління, і він, щоб зняти з душі тягар, потайки зблизився зі своєю жертвою. Або тієї ночі 1969 року, коли батько вирішив не зраджувати таємниці своєї доньки. А може, все розпочинається червневого дня 1975-го, коли Гаррі зустрів Нолу і вони покохали одне одного.

Це історія про батьків, які не хотіли знати правди про свою дитину.

Це історія про багатого спадкоємця, молодого мерзотника, який зруйнував мрії одного обдарованого юнака, і відтоді все життя страждав від докорів сумління.

Це історія про чоловіка, який мріяв стати великим письменником і якого потроху підточувало його самолюбство.

На світанку 30 серпня 1975 року перед будинком 245 на Террас-авеню зупинилось авто. Лютер Калеб приїхав попрощатися з Нолою. Він був геть розгублений. Уже й сам не тямив, чи кохали вони одне одного, чи це лише йому примарилося, не знав, чи справді вони писали одне одному ті листи. Та він знав, що Гаррі з Нолою сьогодні мають утікати з міста. Він теж хотів поїхати з Нью-Гемпширу, втекти кудись якнайдалі від Стерна. Думки його плуталися: чоловік, який повернув його до життя, був тією ж людиною, яка це життя йому й понівечила. То був жахливий сон. Та тепер йому важило одне: завершити історію кохання. Він мав передати Нолі останній лист. Написав його майже три тижні тому, того дня, коли Гаррі з Нолою говорили про від’їзд. Він швидко закінчив книжку і навіть віддав оригінал рукопису Гаррі Квеберту: йому хотілося знати, чи варто її публікувати. Та тепер усе це не мало сенсу. Він навіть вирішив не забирати назад теку. У нього була машинописна копія, він оправив її в красиву палітурку, для Ноли. Того дня, в суботу, тридцятого серпня, поклав до поштової скриньки Келлерґанів свій останній лист і рукопис, щоб Нола не забувала його. Як назвати цей текст? Він не знав. Книжки ніколи не буде, то нащо їй назва? Він лише написав на чільній сторінці, бажаючи щасливої дороги: «Прощавай, люба Ноло».

Припаркувавшись на вулиці, він чекав, коли зійде сонце. Чекав, коли воно випливе над обрієм. Він просто хотів упевнитися, що книжку знайде вона, а не хтось інший. Відколи вони почали листуватися, пошту завжди брала Нола. Він чекав, намагаючись нікому не траплятися на очі: ніхто не повинен його бачити, надто ж ця тварюка Тревіс Довн, бо він не стримається і таки дасть йому прочухана. Годі вже з нього побоїв, на все життя вистачить.

Об одинадцятій вона вийшла з дому. Як завжди, роззирнулася навсібіч. Вона так і сяяла від щастя. На ній була прекрасна червона сукня. Побігла до поштової скриньки, всміхнулася, побачивши лист і теку. Швиденько пробігла очима і раптом заточилася. Обливаючись слізьми, кинулася до хати. Вони не поїдуть разом. Гаррі не чекатиме її в мотелі. Його останній лист був прощальний.

Вона ввійшла до кімнати і впала на ліжко. Чому? Чому він відмовляється від неї? Навіщо запевняв, що вони завжди кохатимуть одне одного? Вона погортала рукопис: що це за книжка, він ніколи не казав про неї? Сльози падали на папір, залишаючи на ньому плями. То були їхні листи, в книжці були всі їхні листи, і останній теж, ним книжка й закінчувалася: від самого початку він брехав їй. Він не збирався з нею тікати. Вона так плакала, що в неї почала боліти голова. Їй було так погано, що хотілося вмерти.

Двері нечутно відчинилися. Батько почув, що вона плаче.

– Що сталося, дитино моя?

– Нічого, тату.

– Не кажи так, я ж бачу, щось сталося…

– Тату, мені так сумно! Так сумно!

Вона кинулася батькові на шию.

– Не підходь до неї! – раптом крикнула Луїза Келлерґан. – Вона не заслужила любові! Не підходь до неї, Девіде, чуєш?

– Облиш, Ноло… не починай знову!

– Замовкни, Девіде! Ти нікчема! Ти не здатен на вчинки! Тепер я сама маю розібратися з нею!

– Ноло, Христом Богом тебе прошу, заспокойся! Заспокойся! Я більше не дам тобі себе кривдити!

– Облиш нас, Девіде! – викрикнула Луїза і різко відіпхнула чоловіка.

Він безсило відступив у коридор.

– Ану йди сюди, Ноло! – заволала мати. – Сюди йди! Ось я тобі зараз дам!

Двері зачинилися. Панотець Келлерґан завмер. Йому залишалося тільки слухати, що там коїться в кімнаті.

– Мамо, пожалій мене! Годі! Перестань!

– О ні, я тобі зараз покажу! Ось що роблять із дівчатами, які вбили свою матінку!

Панотець побіг до гаража і ввімкнув програвач на повну гучність.

Весь день у хаті й на подвір’ї гриміла музика. Перехожі недобре зиркали на вікна. Декотрі з розумінням кивали: всі знали, що коїться у Келлерґанів, коли там звучить музика.

Лютер і з місця не рушив. Сидів за кермом «шевроле», непримітного поміж інших авто, що вишикувалися вздовж тротуару, і не зводив очей із будинку. Чому вона плаче? Їй не сподобався лист? А книжка? Вона теж їй не сподобалася? Чому стільки сліз? Адже він так старався. Він написав для неї книгу про кохання, від цього не треба плакати.

Він пробув там до шостої вечора. Не знав: чекати, коли вона знову вийде, чи то подзвонити у двері. Він хотів побачити її, сказати, що не треба плакати. Аж ось вона з’явилася в садку, вислизнувши через вікно. Озирнула вулицю, щоб упевнитися, чи не побачив хтось, і, скрадаючись, пішла хідником. Через плече в неї висіла шкіряна торбинка. Потім побігла. Лютер увімкнув двигун.

Біля неї зупинився чорний «шевроле».

– Лютер? – здивувалася Нола.

– Не плаш… Я прошто прийшов тобі шкажати, шо не трепа плакати.

– Ох, Лютере сталося таке лихо… Забери мене! Забери!

– Куди ти йдеш?

– Якнайдалі від усіх.

Не чекаючи, що він на це скаже, сіла на передньому сидінні.

– Вези мене, любий мій Лютере! Мені треба потрапити в мотель «Морський берег». Не може бути, що він не кохає мене! Ми кохаємо одне одного так, як ніхто не кохав!

Лютер послухався. Ні він, ні Нола не помітили патрульного авто на перехресті. Тревіс Довн уже вкотре проїздив повз дім Квіннів, чекаючи, коли Дженні залишиться сама, щоб подарувати їй букет диких троянд. Він спантеличено дивився, як Нола сідає в якусь незнайому автівку. За кермом був Лютер, він упізнав його. Тревіс пропустив «шевроле» вперед і трохи згодом рушив за ним услід: не можна було втрачати його з очей, але їхати занадто близько теж не слід. Йому дуже кортіло дізнатися, чому Лютер весь час вештається в Аврорі. Стежить за Дженні? Нащо він везе кудись Нолу? Надумав щось протизаконне? Він навіть узяв було рацію, щоб викликати підмогу і затримати Лютера, якщо той опиратиметься. Та відразу ж схаменувся: йому не хотілося зв’язуватися з колегами. Він усе владнає сам, по-своєму. Аврора – спокійне містечко, то нехай таким і залишається, він подбає про це. Провчить Лютера так, щоб той до нових віників пам’ятав, щоб і духу його тут більше не було. І він знову подумав: як могла Дженні закохатися в цю потвору?

– То це ти писав листи? – вигукнула Нола, вислухавши Калебові пояснення.

– Так…

Вона втерла сльози зворотним боком долоні.

– Та ти здурів, Лютере! Хіба ж можна красти в людей пошту! Ти погано вчинив!

Він засоромлено похнюпився.

– Вибаш… Я пошувався таким шамотнім…

Вона приязно поклала долоню на його могутнє плече.

– Добре, Лютере, нічого страшного не сталося! Адже це означає, що Гаррі чекає на мене! Він чекає! Ми поїдемо разом!

Від цієї думки вона аж засяяла.

– Топі пошастило, Ноло… Ви кохаєте одне одного. І ніколи не пудете шамотні.

Тепер вони рухалися по шосе номер один. Поминули поворот до Гусячої бухти.

– Прощавай, Гусяча бухто! – щасливо вигукнула Нола. – Ти єдине місце тут, яке я згадуватиму з радістю!

Вона засміялася.

Просто так, без причини. І Лютер засміявся теж. Вони розлучалися з Нолою, та розлучалися по-доброму. Раптом позаду завила поліційна сирена. Вони під’їжджали лісу, і саме тут Тревіс вирішив перехопити Лютера і провчити його. У лісі їх ніхто не побачить.

– Це Тревіш! – заволав Лютер. – Якщо він наш жловить, нам клямка.

Його страх передався Нолі:

– Тільки не поліція! Ох, Лютере, зроби щось!

«Шевроле» збільшив швидкість. Двигун у нього був потужний. Тревіс вилаявся і через гучномовець звелів Лютерові зупинитися на узбіччі.

– Не зупиняйся! – благала Нола. – Швидше, швидше!

Лютер до краю «втопив» педаль газу. Відстань між «шевроле» і тревісовою «патрулькою» збільшилася. За Гусячою бухтою шосе почало петляти, і Лютер скористався цим, щоб іще трохи відірватися. Звук сирени подаленів.

– Він виклише підмогу, – сказав Лютер.

– Якщо він зловить нас, я ніколи не поїду з Гаррі!

– То ми втешемо до лішу. Ліш великий, наш там ніхто не жнайде. Ти дісштанешся до мотелю. Якшо мене жгребуть, я нічого не шкажу. Не шкажу, шо ти була жі мною. І ти жможеш втекти ж Гаррі.

– Ох, Лютере…

– Поопіцяй, шо берегтимеш мою книжку! Поопіцяй, шо берегтимеш її на жгадку про мене!

– Обіцяю!

Він крутонув кермо, й авто заїхало в чагарі на узліссі. А потім зупинилося за густим ожинником. Вони хутко вилізли надвір.

– Піжи! – вигукнув Лютер. – Піжи!

Вона побігла колючими хащами. Подерла сукню і подряпала обличчя.

Тревіс вилаявся. Чорного «шевроле» більше не було видно. Він додав газу і, не помітивши чорного кузова в чагарях, далі мчав по першому шосе.

Вони бігли лісом. Нола попереду, Лютер за нею: він був високий і насилу ухилявся від навислих гілок.

– Піжи, Ноло, не жупиняйшя! – закричав він.

Вона незчулися, як опинилися на узліссі, коло Сайд-Крік-лейну.

Дебора Купер дивилася з вікна своєї кухні в ліс. Раптом їй здалося, наче поміж деревами щось рухається. Пригледівшись, побачила дівчину, яка чимдуж мчала лісом, а за нею гнався якийсь чоловік. Старенька побігла до телефону і набрала номер поліції.

Не встиг Тревіс зупинитися на узбіччі, як йому зателефонували з диспетчерського центру: неподалік він Сайд-Крік-лейну помітили дівчину, за якою гнався якийсь чоловік. Він підтвердив отримання повідомлення, розвернувся і, ввімкнувши маячок і сирену, помчав до Сайд-Крік-лейну. Проїхавши з півмилі, помітив у лісі якийсь відблиск: вітрове шкло! В чагарях стояв чорний «шевроле». Він зупинився і підійшов, тримаючи напоготові револьвер: нікого. Сів у свою автівку і поїхав до Дебори Купер.