Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 31 страниц)

– Бач, тікає мов заєць, – прошепотіла Тамара. – Ти ба, як перелякався!

– Що ж ти утнула? – знову запитав Роберт.

Тамара всміхнулася, покрутивши в руках тюбик губної помади, яким допіру писала на дзеркалі у вбиральні. І відказала:

– Ну, лишила йому, так би мовити, невеличке послання, яке він довго пам’ятатиме.

*

Я сидів у кутку в «Кларксі» й приголомшено слухав розповідь Роберта Квінна.

– То напис на дзеркалі зробила ваша дружина?

– Так. Гаррі Квеберт став для неї якимсь насланням. Тільки й мови було, що про той папірець. Тамара казала, що розправиться з Гаррі. Обіцяла, що незабаром усі газети вийдуть із заголовками: «Великий письменник – запеклий збоченець». Урешті вона поговорила з начальником поліції Праттом. Тижнів за два після балу. Все розповіла йому.

– Звідки ви знаєте? – запитав я.

Він не відразу відповів.

– Знаю. Мені… Нола сказала.

Вівторок, 5 серпня 1975 року

Роберт повернувся з фабрики о шостій вечора. Як зазвичай, поставив свій старенький «крайслер» на алеї, а потім, вимкнувши двигун, поправив перед люстерком заднього виду капелюх і зробив такий погляд, як ото в актора Роберта Стека в телевізорі, коли його герой, Еліот Несс, хоче втерти добрячого маку цілій розбишацькій ватазі. Він часто зволікав перед тим, як вийти з авто: повернення додому його вже давно не тішило. Іноді накидав добрячий гак, щоб відтягнути цю мить, іноді – зупинився біля ятки з морозивом. Коли він урешті покинув салон, здалося, наче з кущів його хтось погукав. Обернувся, якусь мить роззирався довкола, аж помітив Нолу, яка ховалася у рододендронах.

– Нола? – здивувався він. – Вітаю, маленька, як життя?

Вона прошепотіла:

– Пане Квінне, мені треба побалакати з вами. Це дуже важливо.

– То заходь, вип’ємо холодненького лимонаду, – так само голосно запропонував він.

Дівчинка дала знак, щоб він говорив тихіше.

– Ні, нам треба спокійну місцину. Може, сядемо у ваше авто і трохи проїдемося? Дорогою до Монберрі є ятка з гот-догами, там ніхто не заважатиме.

Роберта таке прохання дуже здивувало, та він погодився. Посадив Нолу в авто, і вони попрямували до Монберрі.

Проїхавши декілька миль, зупинилися перед дощаною яткою, де торгували навинос. Роберт узяв для Ноли смаженої картоплі та газованої води, а собі – гот-дог і безалкогольне пиво. Вони сіли за одним зі столиків, розставлених на траві.

– То що, мала? – запитав Роберт, наминаючи гот-дог. – Чому ти навіть до хати не можеш зайти і випити лимонаду?

– Мені потрібна ваша допомога, пане Квінне. Знаю, вам воно може видатися дивним, але… Сьогодні в «Кларксі» сталася одна подія, і ви єдина людина, здатна мені допомогти.

І Нола розповіла про розмову, що випадково почула години зо дві тому. Вона зайшла до пані Квінн по гроші, платню за ті суботи, що вона відпрацювала до спроби самогубства. Пані Квінн сама дозволила зайти, коли їй буде зручно. Була четверта година дня, в шинку – лише кілька мовчазних відвідувачів, а ще Дженні, яка прибирала посуд – вона сказала, що матінка у своєму кабінеті, проте не уточнила, що вона не сама. Кабінетом звалося місце, де Тамара Квінн тримала бухгалтерську звітність, зберігала в сейфі рецепти чергових страв, сварилася по телефону з невдатними постачальниками чи й просто зачинялася під будь-яким приводом, щоб їй дали спокій. То була тісна комірчина, де на постійно зачинених дверях завжди висіла табличка «Вхід заборонено». Потрапити туди можна було коридором за підсобкою, що вів до службової вбиральні.

Нола підійшла до дверей і вже хотіла постукати, аж до неї долинули голоси. У Тамари був якийсь чоловік. Вона нашорошила вуха і почула уривок розмови.

– Він злочинець, розумієте? – казала Тамара. – Може, й сексуальний маніяк! Ви повинні щось зробити.

– А ви певні, що це написав Гаррі Квеберт?

Нола впізнала голос начальника поліції Пратта.

– Авжеж! – відказала Тамара. – Його ж рукою написано. Гаррі Квеберт аж облизується на малу Келлерґан і пише про неї порнографічну мерзоту. Ви повинні щось вдіяти.

– Гаразд. Добре, що ви мені сказали. Одначе – це незаконне вторгнення і крадіжка, тому зараз я нічого не можу вдіяти.

– Нічого не можете? То що, чекати, коли цей покидьок щось їй заподіє? Аж тоді ви зачухаєтеся?

– Я таке не казав, – заперечив Пратт. – Я наглядатиму за цим Квебертом. А поки що зберігайте цей аркуш у надійному місці. Я не можу його взяти, бо мені добряче перепаде.

– Він лежить у мене у сейфі, – сказала Тамара. – Туди ніхто не залізе, тож він не пропаде. Прошу вас, пане начальнику, зарадьте цьому лихові. Квеберт – мерзотник і злочинець! Злочинець! Злочинець!

– Не хвилюйтеся, пані Квінн, самі побачите, як тут у нас обходяться з такими людьми.

Нола почула кроки за дверми і прожогом вибігла надвір.

Нолина розповідь приголомшила Роберта. Він подумав: сердешне дівча, ото вже її ошелешило, що Гаррі пише про неї різну непристойну гидоту. Їй треба з кимсь поділитися, і вона обрала його; він повинен виправдати цю довіру, пояснити їй ситуацію, сказати, що всі чоловіки трохи дурнуваті, зокрема, й Гаррі Квеберт, і що їй передовсім треба уникати його, а якщо боїться, що він щось їй заподіє, то нехай звернеться у поліцію. Чи, може, щось уже сталося? Може, вона хоче зізнатися, що Квеберт скривдив її? Чи зуміє він, Роберт, витерпіти таке зізнання, адже дружина каже, що він навіть вечері до столу подати як слід не може? Ото жвакав він той гот-дог і думав, які ж утішні слова їй сказати, але не встиг і рота розтулити, як дівчинка заявила:

– Пане Квінне, ви повинні допомогти мені роздобути того папірця.

Роберт мало сосискою не вдавився.

*

– Одне слово, пане Ґольдмане, нема про що тут говорити, – казав мені Роберт у кутку зали в «Кларксі». – Я все міг уявити, лише не це: вона хотіла, щоб я роздобув той клятий аркуш. Вип’ємо ще пива?

– Охоче. Такого самого. Скажіть, пане Квінне, ви не проти, якщо я запишу вашу розповідь на диктофон?

– Запишете? Заради бога. Хоч раз комусь цікаво те, що я говорю.

Роберт гукнув кельнера і замовив іще два кухлі пива, а я дістав плеєр і ввімкнув його.

– Отож ви сидите біля ятки з гот-догами, і вона просить допомогти, – нагадав я.

– Так. Моя дружина ладна була на все, аби лише знищити Гаррі Квеберта. А Нола – готова на все, щоб його від неї захистити. Я до тями не міг прийти від того, яка у нас із нею балачка виходила. Тоді й дізнався, що в них із Гаррі справжнє кохання. Пам’ятаю, як вона дивилася на мене, самовпевнена, з сяйливими оченятами, а я їй: «Що? Як це – дістати той папірець?». Вона відповіла: «Я кохаю його. І не хочу, щоб він мав проблеми. Він написав ті слова, бо я хотіла накласти на себе руки. Це моя провина, я не повинна була намагатися себе вбити. Я кохаю його, він усе, що в мене є, все, про що я могла тільки мріяти». І в нас почалася розмова про любов. «Ти хочеш сказати, що у вас із Гаррі Квебертом…» – «Ми кохаємо одне одного!» – «Кохаєте? Що ти мені оце кажеш! Не можеш ти його кохати!» – «Чому?» – «Бо він застарий для тебе». – «Вік не має значення!» – «Ого, ще й як має!» – «Значить, не повинен мати». – «Оце вже ні, дівчатам у твої роки нема чого мати діло з чоловіками його віку». – «Я кохаю його!» – «Не мели дурниць і їж свою картоплю!» – «Але ж, пане Квінне, якщо я втрачу його, то втрачу все!» Я очам своїм не вірив, пане Ґольдмане: це дівча було безтямно закохане в Гаррі. І такого почуття, як у неї, сам я ніколи не мав. Принаймні не пам’ятав, щоб колись почував щось таке до своєї дружини. Тоді, завдяки цій п’ятнадцятирічній дівчинці, я збагнув, що, мабуть, так і не зазнав кохання. І не лише я, багато людей його ніколи не знали. Задовольняючись «хорошими стосунками», люди ховаються в убозтві свого комфортного життя і проходять повз неймовірні, чарівні відчуття, що, може, тільки вони й виправдовують наше існування на землі. У мене є небіж, він із Бостона, працює в банку: грошви у нього повні кишені, одружений, троє дітей, чудова дружина і хороше авто. Не життя, а казка. І ось одного разу він приходить додому і каже дружині, що йде від неї, що покохав студентку з Гарварду, яка йому за доньку годиться, познайомився з нею під час якоїсь лекції. Всі кажуть, що він з глузду з’їхав, що хоче знайти з тією дівчиною другу молодість, а як на мене, він просто зустрів свою любов. Люди вважають, що кохають одне одного, й одружуються. А потім, одного чудового дня, самі того не бажаючи і не усвідомлюючи, відкривають для себе справжню любов. І це наче удар у сонячне сплетіння. Так, наче водень змішується з повітрям – неймовірний, сліпучий вибух, що змітає все. Тридцять років нещасливого шлюбу розлітаються, наче зненацька закипів і вибухнув велетенський відстійник – і всіх довкола заляпав. Усі ці кризи сорокарічних – чуприна сивіє, а голова дуріє, – насправді люди просто запізно відкривають сенс кохання, і від цього в них усе життя летить шкереберть.

– І що ви зробили? – запитав я.

– Для Ноли? Я відмовився. Сказав, що не хочу встрявати в цю аферу, та й не зміг би виконати її прохання, бо аркуш лежить у сейфі, а єдиний ключ від нього висить на шиї у моєї дружини. Нічого не вдієш. Вона благала, казала, що як папірець потрапить у руки поліції, то Гаррі матиме серйозні проблеми, кар’єрі кінець, може, його навіть кинуть за ґрати, а він нічого поганого не вчинив. Досі бачу її сяйливі очі, вираз обличчя, жести… В ній було якесь прекрасне шаленство. Пам’ятаю, вона сказала: «Вони все зіпсують, пане Квінне! Люди в цьому містечку геть дурнуваті! Мені воно нагадує одну п’єсу Артура Міллера про салемських відьом. Ви читали Міллера?». В очах її, немов перлинки, блищали сльози, здавалося, вони ось-ось проллються і покотяться по щоках. Я читав Міллера. І пам’ятав, який галас здійнявся, коли відбулася прем’єра на Бродвеї. Саме незадовго до страти подружжя Розенберґів. Як оце зараз пам’ятаю. Була п’ятниця. Мене потім кілька днів трясло, адже Розенберґи мали дітей, старших за мою Дженні, та все ж я весь час думав, а що з нею сталось, якби мене отак стратили. І радів, що не комуніст…

– А чому Нола прийшла саме до вас?

– Мабуть, думала, що я маю доступ до сейфа. Нічого такого, кажу ж, ключ був у жінки і більш ні в кого. Вона почепила його на ланцюжок і берегла мов зіницю ока, він висів у неї поміж грудьми. А мені вже давно шлях до її грудей був закритий.

– І що далі?

– Нола полестила мені. Сказала: «Ви такий спритний, винахідливий, ви зумієте його роздобути!». Словом, урешті-решт я погодився. Сказав, що спробую.

– Чому? – запитав я.

– Чому? Через кохання! Я ж уже сказав, їй було тільки п’ятнадцять років, а вона розповідала мені про речі, яких я не знав і, певне, ніколи вже не пізнаю. Хоч від цієї історії з Гаррі мене, правду кажучи, аж нудило. Я вчинив це задля неї, а не заради нього. І ще я запитав, що вона робитиме з Праттом. Звісно, це не доказ, але ж начальник поліції Пратт все одно про це знає. Вона глянула мені просто у вічі й сказала: «Я не дам йому нашкодити. Я зроблю його злочинцем». Тоді я не дуже второпав. А потім, коли Пратта кілька тижнів тому заарештували, я збагнув, що там, либонь, щось дивне коїлося.

Середа, 6 серпня 1975 року

Наступного дня обоє, не змовляючись, взялися до діла. О п’ятій вечора Роберт Квінн зайшов до аптеки в Конкорді й купив снодійне. Тієї ж таки хвилі Нола, щоб захистити Гаррі, стояла навколішки під столом у поліційному відділку Аврори, перетворюючи Пратта на злочинця і затягуючи його у спіраль падіння завдовжки у тридцять років.

Тієї ночі Тамара спала мов убита. Після вечері на неї налягла така втома, що вона вклалася в ліжко, навіть не змивши макіяж. Гепнулась і заснула як стояла. Все сталося так швидко, аж Роберт на мить перелякався, що всипав їй завелику дозу в шклянку з водою, тож чи бува не вбив її. Та, почувши потужне й ритмічне, мов канонада, хропіння, відразу ж заспокоївся. Зачекав до першої ночі: треба було впевнитися, що Дженні заснула й що у місті ніхто його не побачить. Коли настав час діяти, він безцеремонно струснув дружину, щоб перевірити, чи міцно вона спить: жодної реакції не було. Він зрадів і вперше в житті відчув себе дужим – дракон, який розлігся на ліжку, вже не був страшний. Він розстебнув ланцюжок у неї на шиї і зняв ключа. Перемога! Заодно ще й добряче помацав її цицьки, але з жалем усвідомив, що нічогісінько не відчуває.

Нечутно вислизнув із дому. Щоб не зчиняти гамору і не викликати підозри, взяв доччин велосипед. Крутячи в темряві педалі, з ключами від «Кларксу» і сейфа у кишені, був сповнений неймовірного піднесення: заборонений плід такий солодкий! Уже й сам не знав – робить це задля Ноли чи щоб насолити жінці. Їхав вулицями, і раптом відчув себе таким вільним, що вирішив розлучитися. Дженні вже доросла, і в нього нема причин залишатися з дружиною. Скільки можна терпіти цю відьму, він має право на нове життя. Він навмисне зробив кілька кіл, щоб довше насолодитися тим п’янким відчуттям. Потім виїхав на центральну вулицю і пішов пішки, щоб краще огледітися. Місто спало. Ніде ні вогника, ні звуку. Притуливши велосипед до стіни, він відімкнув ресторан і прослизнув досередини, орієнтуючись у світлі вуличних ліхтарів, що струмувало крізь вітрини. Дістався до кабінету. Кімнати, до якої йому категорично заборонялося заходити без спеціального дозволу дружини. Тепер він був тут господар; він удерся і походжав, немов по завойованій території. Ввімкнув ліхтарик, що взяв із собою, і спершу взявся вивчати етажерки і шухляди: він завжди мріяв обнишпорити тут усе, збагнути, що ж таке ховає дружина. Дістав декілька тек, переглянув їх, і раптом усвідомив, що шукає листи від коханців. Він давно думав – а чи не зраджує його дружина. Звісно, зраджує: хіба ж може вона задовольнятися лише ним? Але в теках були самі накладні та бухгалтерські звіти. Тоді він узявся до сейфа, сталевого, масивного, з метр заввишки, на дерев’яній підставці. Він устромив ключ у шпарину, обернув його і здригнувся, почувши, як гучно клацнуло: механізм діяв. Потягнув до себе грубі дверцята і посвітив усередину. В сейфі були чотири полиці. Вперше в житті він бачив його відчиненим і аж затремтів од хвилювання.

На першій полиці були банківські папери, останній бухгалтерський звіт, рахунки і відомості на заробітну платню.

На другій він побачив бляшанку з касовою готівкою і ще одну, де зберігалися гроші для розрахунків з постачальниками.

На третій полиці лежала корчомаха, схожа на ведмедя. Він усміхнувся: то був його перший подарунок Тамарі, під час першого їхнього побачення. Він дуже ретельно готувався до тієї миті, кілька тижнів брав понаднормову роботу на автозаправці, де працював після навчання, бо хотів повести свою Тамі до одного з найкращих закладів – французького ресторану «В Жана Клода», там подавали неймовірні страви з раків. Він вивчив усе меню, порахував, скільки коштуватиме вечеря, якщо вона замовить найдорожчі страви, заощаджував, аж поки зібрав потрібну суму й урешті запросив її. Того пам’ятного вечора він зайшов по Тамару до її батьків, і вона, дізнавшись, куди вони їдуть, благала не втрачатися на неї. «Ох, Роберте, коханий ти мій… Але це занадто, справді занадто», – сказала вона. Вона сказала «коханий». І, щоб змусити його відмовитися від тих планів, запропонувала піти до маленького італійського шиночка в Конкорді: вона вже давно хотіла туди навідатися. Вони їли спагеті, пили к’янті й домашню грапу, а потім, трохи сп’янівши, подалися на ярмарок неподалік. Дорогою назад вони зупинилися на березі океану і стали чекати світанку. Він знайшов на пляжі корч, що нагадував ведмедя, і подарував їй, саме коли з-за обрію визирнуло сонце. А Тамара пригорнулася до нього, вперше поцілувала і сказала, що назавжди збереже цей подарунок.

Вивчаючи вміст сейфа, розчулений Роберт знайшов коло тієї корчомахи стосик своїх світлин різних років. На звороті кожної, навіть зовсім недавньої, Тамара зробила помітки. На останній, квітневій, коли вони їздили дивитися автомобільні перегони, Роберт дивився в бінокль і коментував заїзди. І Тамара написала на звороті: «Мій Роберт, як і раніше, любить життя. Я кохатиму його до останнього подиху».

Крім світлин, там були різні дрібнички, нагадування про їхнє спільне життя: запрошення на весілля, на святкування дня народження Дженні, випускні фото, різні подаруночки, що, як він вважав, давно вже опинилися в смітнику. Його подарунки – дешева брошка, ручка-сувенір і оте серпантинове прес-пап’є, що він придбав під час відпустки в Канаді: за кожен дарунок його сварили: «Ох, Бобусику, і що я робитиму з цим непотребом?». І ось виявилося, що вона все це побожно зберігає у сейфі. Робертові спало на думку, що дружина ховає у сейфі свої серце, і він замислився: чому?

На четвертій полиці лежав грубий зошит у шкіряній палітурці. Він розгорнув його: то був Тамарин щоденник. Його дружина вела щоденник. А він і не знав. Розгорнувши навмання той зошит, він прочитав, посвітивши ліхтариком:

1 січня 1975 року

Святкували Новий рік у Річардсонів.

Оцінка вечора: 5 з 10. Страви ще нічого, але Річардсони дуже нецікаві люди. Ніколи досі не помічала цього. Здається, Новий рік – вдала нагода дізнатися, хто з ваших друзів нудний, а хто ні. Бобусик невдовзі помітив, що мені тоскно, і захотів розважити. Він корчив гримаси, розповідав анекдоти, вдавав, ніби краб на його тарілці розмовляє. Річардсони реготали. Пол навіть підвівся і записав один анекдот, сказав: щоб не забути. А я тільки насварила його, та й усе. Коли ми поверталися, стільки всього наговорила йому! «З твоїх заяложених анекдотів ніхто не сміється. Ти жалюгідний. Хто просив тебе корчити мартопляса? Ти інженер на великій фабриці чи хто? Поговори про роботу, покажи, що ти серйозний, поважний чоловік. Ти ж не в цирку, чорт забирай!» Він відповів, що Пол реготав із його жартів, а я звеліла замовкнути, сказала, що не хочу його слухати.

Хтозна, чому я така злюка. Я так його люблю. Він такий добрий, уважний. Не знаю, чому я з ним так поводжуся. Потім лютую на себе, ненавиджу себе і через те стаю ще гірша.

Сьогодні, першого дня нового року, я обіцяю собі змінитися. Хоча я щороку це собі обіцяю і ніколи не дотримуюся. Кілька місяців тому почала відвідувати лікаря Ешкрофта з Конкорда. Це він порадив мені вести щоденник. Він приймає мене раз на тиждень. Ніхто про це не знає. Мені буде дуже соромно, якщо хтось довідається, що я ходжу до психіатра. Люди скажуть, що я божевільна. Та я не божевільна. Я хвора. Хвора не знати на що. Ешкрофт каже, у мене потяг руйнувати все, що мені дороге. Це називається аутодеструкція. Каже, я боюся смерті й це може бути якось пов'язано. Не знаю. Знаю тільки, що мені погано. І що я кохаю свого Роберта. Я кохаю лише його. Що я без нього б робила?

Роберт згорнув зошит. Він плакав. Його дружина написала те, що ніяк не могла йому сказати. Вона його кохає. Справді кохає. Кохає лише його. Він ще ніколи не читав таких чудових слів. Утерши очі, щоб не заляпати сторінку, він перечитав іще раз; біднесенька Тамара, люба Тамара, вона страждала мовчки. Чому вона не сказала йому про Ешкрофта? Якщо їй погано, він страждатиме разом із нею, для того вони й одружилися. Посвітивши на останню полицю, він помітив папірець Гаррі, і це повернуло його до тями. Він згадав, навіщо прийшов сюди, згадав, що дружина лежить у ліжку, напившись снодійного, і що він повинен позбутися цього папірця. Він раптом розгнівався на себе за цей вчинок і замалим не відмовився від свого наміру, аж раптом йому спало на думку, що як він знищить той папірець, дружина, може, менше думатиме про Гаррі Квеберта, а більше – про нього, Роберта. Він для неї важливіший, вона його кохає. Тож узяв той аркуш і тихенько вийшов із «Кларксу», впевнившись перед тим, що не лишив ніяких слідів. Поїхав на велосипеді назад і в якомусь глухому провулку підпалив текст Гаррі Квеберта запальничкою. Дивився, як папір палає, скручується спершу в золотавому, потім у блакитному полум’ї, й потроху щезає. Незабаром від нього й сліду не лишилося. Роберт повернувся додому, надів ключа дружині на шию і ліг поруч, міцно її обнявши.

За два дні Тамара побачила, що папірця в сейфі нема. Жінка аж не тямилася: вона ж точно його туди клала, і тепер його там нема. Відімкнути сейф ніхто не міг, ключ завжди у неї, замок цілий, усе на місці. Невже вона згубила його в кабінеті? Чи несамохіть поклала не туди? Вона годинами нишпорила в кімнаті, вивертала шухляди і знову клала в них речі, перебирала папери і знову складала у стоси, та все було марно: той папірець безслідно щез.

*

Роберт Квінн розповів, що коли за декілька тижнів після того Нола зникла, дружина аж занедужала.

– Вона казала: якби в неї був той аркуш, поліція могла б узятися за Гаррі Квеберта. А Пратт пояснив їй, що без того папірця нічого не може вдіяти. Її охопила істерика. По сто разів на день вона вигукувала: «Це Квеберт! Це Квеберт! Я знаю, ти знаєш, усі ми знаємо! Ти ж бачив ту писанину, так?».

– А чому ви не розповіли в поліції те, що знали? – запитав я. – Чому не сказали, що Нола приходила до вас, говорила з вами про Гаррі? То був би слід, хіба ні?

– Та я хотів. Мене це дуже хвилювало. Ви могли б вимкнути диктофон, пане Ґольдмане?

– Авжеж.

Я вимкнув плеєр і поклав його в наплічник. Він сказав:

– Коли Нола пропала, я страшенно лютував на себе. Шкодував, що спалив той папірець, який вів до Гаррі. Адже завдяки цій дрібниці поліція могла б звернути на нього увагу, допитати, з’ясувати все до пуття. І якщо йому нема чого боятися, то й добре. Зрештою ж, невинним людям нема чого непокоїтися, правда ж? Одне слово, я гнівався на себе. І тоді почав писати анонімні листи й чіпляти Гаррі на двері, коли знав, що його немає вдома.

– Що? То це ви писали ті анонімки?

– Я. Надрукував їх цілу купу на машинці своєї секретарки на рукавичковій фабриці в Конкорді. «Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою. І незабаром усе місто про це дізнається». Я зберігав ті листівки в автівці, у бардачку. І коли бачив, що Гаррі в місті, їхав у Гусячу бухту і залишав лист.

– Але навіщо?

– Щоб заспокоїти власне сумління. Дружна весь час товкла, що він винуватець, і я гадав, що, може, так воно і є. А коли я весь час дошкулятиму Квебертові і лякатиму його, він урешті здасться поліції. Це тривало декілька місяців. А потім я це облишив.

– І що змусило вас відмовитися від цього?

– Його скорбота. Після її зникнення він був такий сумний… Просто інша людина. І я зрозумів, що то не може бути він. І дав йому спокій.

Я сидів, роззявивши рота. Про всяк випадок запитав:

– Скажіть, пане Квінне, це не ви часом підпалили Гусячу бухту?

Він усміхнувся: моє запитання його майже потішило.

– Ні. Ви чудова людина, пане Ґольдмане, і я б вам такого не заподіяв. Не знаю, який це шаленець утнув.

Ми допили пиво.

– То ви так і не розлучилися, – сказав я. – А з дружиною тепер усе гаразд? Маю на увазі, після того, як ви знайшли у сейфі її щоденник і всі ті дрібнички?

– Усе стало тільки гірше, пане Ґольдмане. Вона так само допікала мені й жодного разу не сказала, що кохає. Жоднісінького разу! За місяці, а потім і роки, що минули відтоді, я часто підсипав їй снодійне, щоб читати і перечитувати щоденник, оплакуючи наші спогади та сподіваючись, що все якось владнається. Надія на краще – це, мабуть, і є кохання.

– Мабуть, – кивнув я.

У своєму номері я з подвоєним завзяттям узявся до книжки. Змалював, як п’ятнадцятирічна Нола Келлерґан зробила все, щоб захистити Гаррі. Як вона підставляла і компрометувала себе, щоб він міг залишитися в Гусячій бухті й писати, щоб його ніхто не турбував. Як вона потроху стала музою і берегинею його творіння. Як їй пощастило створити довкола нього такий захисний ковпак, щоб він міг зосередитися на праці й пустити на світ найкраще творіння свого життя. І поки я писав, то ловив себе на думці, що Нола Келлерґан була тією винятковою жінкою, про яку мріє кожен письменник. Якось надвечір мені з Нью-Йорка зателефонувала Деніза, яка напрочуд старанно і самовіддано правила мій текс; вона сказала:

– Маркусе, здається, я плачу.

– Чому це? – не второпав я.

– Через ту дівчинку, Нолу. Здається, я теж її люблю.

Я всміхнувся й відказав:

– Як на мене, Денізо, її всі любили. Всі на світі.

А за два дні зателефонував страшенно схвильований Ґегаловуд.

– Письменнику! – заволав він. – У мене результати експертизи! Нехай йому всячина, ви своїм вухам не повірите! Почерк на рукописі – Лютера Калеба! Ніяких сумнівів. Ми знайшли вбивцю, Маркусе. Ми його знайшли!

7. Після Ноли

– Бережіть кохання, Маркусе. Нехай воно буде найбільшою вашою перемогою, єдиною метою. Коли вмирають одні люди, після них приходять інші люди. Після книжок будуть інші книжки. Після слави настане інша слава. Після грошей припливуть іще гроші. Та після кохання, Маркусе, після нього залишиться тільки сіль висохлих сліз.

Після Ноли не було вже ніякого життя. Всі казали, що після її зникнення Аврору багато місяців переслідував страх і містечко потроху поринало в депресію.

Була осінь, дерева пістрявіли барвами. Та дітлахи більше не качалися у величезних купах опалого листя вздовж алей: занепокоєні батьки пильно наглядали за ними. Тепер вони супроводжували своїх нащадків до шкільного автобуса, а коли він мав повернутися, виходили на вулицю. З пів на четверту матері вишиковувалися рядком на тротуарі, перед своїми домівками: живоплоти на пустельних вулицях, мовчазні чатові, що чекали на своїх дітлахів.

Дітям заборонили виходити надвір без дорослих. Де й поділася та щаслива пора, коли на вулицях було повнісінько малечі, яка гасала, заливаючись веселим реготом. Ніхто не грав у хокей на роликах біля гаражів, ніхто не плигав через шворку і не скакав величезними «класиками», намальованими крейдою на асфальті центральної вулиці, а хідник перед цукернею родини Гендорфів, де менше ніж за п’ять центів можна було купити цілу жменю цукерок, не був захаращений велосипедами. На вулицях стояла моторошна тиша: Аврора перетворилася на місто-примару.

Люди замикалися на ключ, а як западала ніч, батьки та чоловіки, організувавшись у загони самооборони, ходили вулицями, захищаючи свої домівки і свої сім’ї. У більшості були киї, декотрі мали мисливські рушниці. І казали, що стрілятимуть, не вагаючись.

Довіри не залишилося. Приїжджих, комівояжерів і водіїв далеких рейсів зустрічали неприязно і наглядали за ними. Та найгірше було те, що мешканці міста не довіряли одне одному. Сусіди, які дружили понад чверть століття, тепер шпигували одне за одним. І кожен думав собі: а що ж робив інший надвечір 30 серпня 1975 року.

Авророю весь час їздили автомобілі місцевої та окружної поліції; відсутність правоохоронців непокоїла, а їхня надмірна присутність викликала жах. І коли знайомий чорний «форд» без знаків розрізнення, що належав поліції штату, стояв коло будинку номер 245 на Террас-авеню, всі непокоїлися, чи не привіз капітан Родік якихось новин. Дім Келлерґанів стояв зі зсунутими шторами – день при дні, а потім – тижнями та місяцями. Оскільки Девід Келлерґан не служив уже відправ у церкві, з Манчестера терміново прислали нового священика, щоб відправи у соборі Сен-Джеймс не припинялися.

А потім були жовтневі тумани. В усіх усюдах запала густа сіра і вогка імла, потім пішли холодні дощі. Гаррі сидів сам у Гусячій бухті й потроху занепадав. Уже два місяці він нікуди не виходив. На весь день замикався в кабінеті й цокотів на друкарській машинці, не відриваючись від стосу списаних сторінок, перечитував їх і старанно передруковував. Прокидався він рано і давав собі лад: ретельно голився, гарно вбирався, хоч і знав, що не вийде з дому і нікого не побачить. Потім сідав за стіл і брався до праці, часом одходячи лише для того, щоб зварити кави; решту часу – переписував, правив, шматував написане і розпочинав усе наново.

Його самотність порушувала тільки Дженні. Щодня, закінчивши зміну, вона приходила його відвідати, бо непокоїлася, дивлячись, як він згасає. Зазвичай вона з’являлася десь о шостій вечора і, пройшовши кілька кроків од авто до ґанку, встигала змокнути мов хлющ. Приносила їжу з «Кларксу»: сандвічі з курятиною, яйця у майонезі, макарони з сиром і вершками, гарячі пиріжки в лоточку, що смаковито парували, – вона приховувала їх од відвідувачів, щоб і йому дісталося. Дженні дзвонила в двері.

Він підстрибував на стільці й біг до дверей. Нола, люба Нола! Вона стояла тут, перед ним, гарна, і вся аж сяяла. Вони кидалися одне одному в обійми, він підхоплював її, кружляв по вітальні, по всьому світові, і вони цілувалися. Нола! Нола! Нола! Вони знову цілувалися і танцювали. Було прекрасне літечко, небо сліпуче мерехтіло вечірніми барвами, над їхніми головами ширяли чайки, що виспівували, мов соловейки, вона всміхалася, сміялася, обличчя її променіло сонцем. Вона була тут, він міг пригорнути її до себе, торкнутися її шкіри, пестити її личко, вдихати її запах, перебирати її волосся. Вона була тут, вона була жива. Обоє вони були живі. «І де ж ти це була? – допитувався він, узявши її за руки. – Я тебе чекав! Мені так страшно було! Всі казали, що з тобою сталася біда! Казали, бабця Купер бачила тебе всю в крові коло Сайд-Кріку! Скрізь була поліція! Прочісували ліс! Я думав, з тобою якесь лихо, я не тямився, не знаючи, що з тобою!» Вона міцно обіймала його, повисала у нього на шиї й заспокоювала: «Не турбуйтеся, любий Гаррі. Нічого зі мною не сталося, я тут. Я тут! Ми разом, назавжди. Ви поїли? Ви, мабуть, голодний! Ви їли чи ні?».

– Ти попоїв? Гаррі? Гаррі! З тобою все гаразд? – питала Дженні виснаженого живого мерця, який відчиняв їй двері.

Її голос повернув його до дійсності. Надворі було темно і холодно, на даху стугонів рясний дощ. Незабаром зима. Чайки вже полетіли.

– Дженні? – розгублено запитував він. – Це ти?

– Та я. Принесла тобі попоїсти. Гаррі, ти повинен харчуватися, в тебе поганий вигляд. Дуже поганий.

Він дивився на неї, вона була мокра і вся тремтіла. Впускав до хати. Вона приходила ненадовго. Ставила кошик у кухні й забирала вчорашні страви. Побачивши, що він і не торкнувся до них, лагідно дорікала:

– Гаррі, треба ж їсти.

– Та я часом забуваю… – казав він.

– Як же можна забути поїсти?

– Усе через книжку… Я пишу, поринаю в неї й забуваю про все на світі.

– То, мабуть, чудова книга, – казала вона.

– Так, справді чудова.

Дженні не розуміла, як можна доводити себе до такого стану через книжку. Щоразу сподівалася, що він попросить її залишитися і повечеряти з ним. Завжди брала їжу для двох, та він нічого не бачив. Вона стояла кілька хвилин між кухнею та їдальнею, не знаючи, що сказати. Він щоразу ладен був запропонувати їй посидіти трохи в нього і щоразу відмовлявся від цього наміру, бо не хотів будити в ній незбутніх надій. Він знав, що більше нікого ніколи не покохає. Коли мовчання ставало гнітючим, він казав «дякую» і прямував до дверей, показуючи, що пора іти.