Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 31 страниц)

Неділя, 13 липня 1975 року

Перед будинком номер 245 на Террас-авеню зібралася чимала юрба. Новина вже облетіла місто. Джерелом її був начальник поліції Пратт чи радше його дружина Емі: чоловіка терміново викликали до Келлерґанів. Емі Пратт відразу ж сповістила про це сусідці, та зателефонувала подрузі, а подруга сестрі, а діти тієї подруги посідали на велосипеди і помчали дзвонити в двері своїм друзям: сталося щось серйозне. Біля дому Келлерґанів стояло два поліційних авто і швидка допомога; Тревіс Довн стримував роззяв на хіднику. З гаража долинала оглушлива музика.

Гаррі дізнався про все те від Ерні Пінкаса о десятій ранку. Той довго грюкав у двері й, угледівши Гаррі в халаті і з розпатланою чуприною, зрозумів, що розбудив його.

– Я подумав, що вам ніхто не скаже, ото і прийшов, – сказав він.

– Про що не скаже?

– Це Нола.

– Що Нола?

– Вона намагалася вкоротити собі віку. Намагалася накласти на себе руки.

20. Обід у саду

– Гаррі, в тому що ви мені розповідаєте, є якийсь лад?

– Авжеж.

– То який?

– Ось ви зараз мене запитали… Насправді, може, і ніякого.

– Гаррі, це так важливо! Якщо ви мені не допоможете, я нічого не зможу зробити!

– Та байдуже, який у мене лад. Важливо, зрештою, який лад у вас. То на якому ми зупинилися? На дев'ятнадцятому?

– На двадцятому.

– Тоді номер двадцять: перемога у вас самому, Маркусе. Вам залишається тільки впустити її.

Рой Барнаскі зателефонував мені вранці в суботу, 28 червня.

– Любий Ґольдмане, чи знаєте ви, яке число у понеділок?

– Тридцяте червня.

– Тридцяте червня. Невже? Здуріти можна, як швидко час біжить. Il tempo è passato^[11], Ґольдмане. І що в нас буде в понеділок тридцятого червня?

– Національний день крем-соди, – відказав я. – Допіру читав про це статтю.

– Тридцятого червня спливає ваш термін, Ґольдмане! Ось що буде в понеділок. Я щойно розмовляв із вашим агентом Дуґласом Кларреном. Він у нестямі. Каже, перестав вам телефонувати, бо ви некерований. «Ґольдман – це скажений жеребець», – ось що він мені сказав. Вам намагаються простягнути руку допомоги, знайти якийсь вихід, а ви волієте гнати наосліп, щоб вгатитися в стіну.

– Руку допомоги? Вам треба, щоб я придумав якусь порнографію про Нолу Келлерґан.

– Не треба красивих слів, Маркусе. Я хочу розважати читача, щоб йому кортіло купувати книжки. Люди дедалі менше купують книжок, хіба що всілякі жахіття, де знаходять свої підсвідомі ниці бажання.

– Я не збираюся писати дурню лише задля порятунку власної кар’єри.

– Як хочете. Так ось що буде тридцятого червня: моя секретарка Мариза, ви її добре знаєте, о десятій тридцять прийде до мене в кабінет на нараду. О цій порі в понеділок ми завжди обговорюємо виконання основних угод, що їхні терміни спливли протягом тижня. Вона скаже: «Маркус Ґольдман повинен був до сьогоднішнього дня надати нам рукопис. Ми нічого не отримали». Я солідно кивну, потім зачекаю до кінця дня, до останньої хвилини відкладаючи жахливий обов’язок, а десь о пів на восьму з глибоким жалем зателефоную Річардсонові, завідувачу юридичним відділом, і доведу до його відома цю прикру ситуацію. Скажу, що ми негайно позиваємося на вас за невиконання умов угоди і вимагаємо відшкодувати десять мільйонів доларів збитку.

– Десять мільйонів? Не смішіть мене, Барнаскі.

– Ваша правда – п’ятнадцять мільйонів.

– Ви йолоп, Барнаскі.

– Отут ви і помиляєтеся, Ґольдмане: це ви йолоп несосвітенний! Хочете гратися в дорослі ігри, та не хочете дотримуватися правил. Хочете грати в НХЛ, та не бажаєте брати участі у матчах плей-офф, а це недобре. І знаєте що? З грошей із вашого процесу я відчикрижу чималий кусень молодому письменникові з надмірними амбіціями, щоб він усім розповів історію Маркуса Ґольдмана або про те, як один талановитий, але занадто чутливий автор занапастив собі кар’єру і майбутнє. І він прийде до вас брати інтерв’ю в убогу хатину у Флориді, де ви житимете на самоті, починаючи вже з десятої ранку заливати очі горілякою, щоб забути минуле. Бувайте, Ґольдмане. Зустрінемося на суді.

І він кинув слухавку.

Незабаром після цього повчального дзвінка я подався обідати в «Кларкс» і раптом застав там усю родину Квіннів «у виданні» 2008 року. Тамара за шинквасом картала доньку – і те в неї не так, і се не так. Роберт сидів у куточку на лавці й наминав яєшню, читаючи спортивний додаток до «Конкорд Джеральд». Я сів коло Тамари, розгорнув першу-ліпшу газету і, вдавши, ніби читаю, почав слухати, як вона пирхає і скаржиться: в кухні бруд, кельнерки мов сонні мухи, кава холодна, пляшки з кленовим сиропом липкі, цукорниці порожні, столи масні, в приміщенні душно, грінки препогані, вона й цента не заплатила б за них, два долари за каву – це грабунок, і вона ніколи не передала б їй ресторан, якби знала, що донька зробить із нього вбогий шинок, адже в неї самої були такі плани з приводу цього закладу, й, до речі, люди з усього штату з’їжджалися сюди скуштувати її гамбургерів і казали, що вони найкращі в усіх усюдах.

Помітивши, що я прислухаюся, вона зміряла мене зневажливим поглядом і грізно запитала:

– Гей, парубче! А чого це ви підслуховуєте?

Я обернувся до неї з невинним виразом на обличчі.

– Я? Я вас не слухаю, що ви.

– Як це не слухаєте, коли відповідаєте! Ви звідкіля тут узялися?

– З Нью-Йорка.

Те слово вплинуло на неї заспокійливо, й вона відразу ж пом’якшала і спитала солоденько:

– І що ж такий приємний хлопчина з Нью-Йорка робить в Аврорі?

– Пишу книжку.

Лице її спохмурніло. Вона знову розлютилася.

– Книжку? То ви письменник? Ненавиджу писак! Усі ви нероби і брехуни. На що ви живете? На допомогу? Це ресторан моєї дочки, попереджаю, вона вас у борг не годуватиме. Тож як не маєте чим заплатити, котіться відціля. Котіться, бо поліцію викличу! У мене зять – начальник поліції.

Дженні за шинквасом з досадою скривилася.

– Мамо, це Маркус Ґольдман. Відомий письменник.

Матінка Квінн аж кавою захлинулася.

– Боже милий, то ви той малий байстрюк, що чіплявся за Квебертову спідницю?

– Так, пані.

– А ви змужніли трохи… Нічогенький такий. Хочете почути, що я думаю про Квеберта?

– Ні, дякую.

– А я все-таки скажу: я думаю, – він клятий блядун, і добре, що його підсмажать на електричному стільці!

– Мамо! – вигукнула Дженні.

– Це свята правда!

– Мамо, годі вже!

– Замовкни, дочко. Зараз я кажу. Запам’ятайте, пане клятий письменнику. Якщо у вас лишилося хоч трохи чесності, напишіть правду про Гаррі Квеберта: він бидло, збоченець, покидьок і вбивця. Він убив дівчинку Нолу, бабусю Купер і, в певному розумінні, мою Дженні.

Дженні вибігла в кухню. Здається, вона плакала. Сидячи на барному табуреті, пряма, немов палиця, Тамара Квінн, люто блискаючи очима і тицяючи пальцем у повітря, виклала мені причини свого гніву і те, як Гаррі Квеберт зганьбив її ім’я. Це сталося в неділю, 13 липня 1975 року, того дня, що мав би назавжди лишитися в пам’яті родини Квіннів: саме тоді, опівдні (як зазначалося в запрошеннях, розісланих десятку гостей), на щойно підстриженому газоні їхнього саду було влаштовано прийняття.

13 липня 1975 року

Тамара Квінн улаштувала ту велику подію з неабияким розмахом: у саду навішено тент, на столі – біла скатертина і срібло, «шведський стіл» замовлено у кулінара з Конкорда – рибна перекуска, холодна печеня, страви з морепродуктів і салат олів’є. Подавати холодні напої та італійське вино запросили кельнерів із рекомендаціями. Все мало бути ідеально. Той обід мав стати важливим світським раутом: Дженні готувалася офіційно познайомити свого нового кавалера з кількома видатними представниками впливових кіл Аврори.

Була за десять дванадцята. Тамара з гордістю оглядала святкове облаштування саду: все було готове. їжу вона принесе останньої миті, бо занадто спекотно. Ох, як усі смакуватимуть морські гребінці й хвости лобстерів, слухаючи вишукану бесіду Гаррі Квеберта, який сидітиме біля красуні Дженні. Уявивши це розкішне видовище, Тамара аж здригнулася з утіхи. Вона ще трохи помилувалася своїми приготуваннями і востаннє переглянула, як розсадить гостей, – вона записала все на папірчику і намагалася вивчити напам’ять. Все було ідеально. Тепер бракувало тільки гостей.

Їх було восьмеро – чотири її подруги з чоловіками. Тамара довго міркувала, скільки душ запросити. Нелегкий вибір: якщо гостей буде замало, всі подумають, що її прийняття провалилося, а якщо забагато, вишуканий сільський обід міг обернутися ярмарковим гульбищем. Урешті вона вирішила зупинитися на тих, хто напевне розпустить містом неймовірні чутки, тих, завдяки кому всі незабаром почнуть говорити, що відколи Тамара Квінн запопала в зяті зірку американської літератури, вона влаштовує розкішні обіди для обранців. Одне слово, запросила вона Емі Пратт, бо та організовувала літній бал, Беллу Карлтон, яка вважала себе законодавицею моди, бо її чоловік щороку міняв авто, Сінді Тірстен, очільницю багатьох жіночих клубів, і Донну Мітчелл, балакучу лярву, яка завжди хвалилася успіхами своїх дітиськів. Тамара готувалася всім їм утерти носа. Отримавши запрошення, вони телефонували їй, цікавлячись, із якого приводу той обід, а вона, щоб зберегти інтригу, спритно ухилялася від відповіді: «Мені треба сповістити вам важливу новину». Тамарі кортіло поглянути на їхні мармизи, коли вони дізнаються, що її Дженні та великий Квеберт – разом на все життя. Незабаром усі заговорять про родину Квіннів, усі почнуть заздрити їм.

Тамара була надто заклопотана прийняттям, тож потрапила до числа тих небагатьох мешканців міста, які не юрмилися в цей час перед домом Келлерґанів. Новину дізналася вранці, як і всі, й спершу перелякалася за свій обід: Нола намагалася вкоротити собі віку. Та, слава богу, самогубство було невдале, і Тамара зрозуміла, що їй пощастило двічі: по-перше, якби Нола померла, довелося б скасувати обід, адже щось святкувати за таких обставин непристойно. По-друге, сьогодні, слава богу, неділя, а не субота: адже якби Нола намагалася накласти на себе руки в суботу, довелося б шукати їй заміну в «Кларксі», а це нелегко. Ні, Нола таки добре вчинила – зробила все в неділю, та ще й невдало.

Упевнившись, що в саду все добре, Тамара пішла поглянути, що коїться в хаті. Дженні вона знайшла на своєму посту, біля входу, готову зустрічати гостей. Зате бідолаху Бобусика довелося суворо насварити: він був у сорочці та в краватці, але й досі без штанів, тому що в неділю йому дозволено було посидіти на веранді в трусах і з газетою, бо йому подобалося, коли труси провіває вітерець, прохолоджуючи його причандалля, надто ж те, що поросло волоссям, адже це так приємно.

– Чого це ти тут розсівся! – накинулася на нього дружина. – Цікаво, коли великий Гаррі Квеберт стане нашим зятем, ти так і гулятимеш у спідній білизні?

– Знаєш, – відказав Бобусик, – як на мене, він геть не такий, як ми думаємо. По суті, він простий хлопчина. Любить машини, холодненьке пиво… Гадаю, він не образиться, що в неділю я вбраний по-домашньому. Та я сам у нього запитаю…

– Нічого ти в нього не спитаєш! Спробуй тільки ляпни якусь дурню за столом! Щоб я тебе взагалі не чула! Ох, бідолашний мій Бобусику, якби могла, то зашила б тобі рота, щоб мовчав. Бо ти його як роззявляєш, то звідти сама лише хріновина вилітає. Щоб віднині у неділю ти був у штанях і сорочці. Й гаплик. Нема чого тут без штанів вештатися. Ми тепер неабиякі люди.

Виголошуючи ту промову, вона помітила, що перед чоловіком на журнальному столику лежить листівка, де вже написано кілька рядків.

– А це що таке! – вигукнула вона.

– Пусте.

– Ану покажи!

– Ні! – несподівано відрубав Бобусик, ухопивши листівку.

– Дай сюди, Бобусику!

– Це особистий лист.

– Ох, пан уже пише особисті листи! Дай сюди, кажу тобі! Хто господар у домі, я чи гівно якесь?

Вона вихопила у нього з рук листівку, яку він намагався заховати під газету. На листівці був намальований цуцик. Вона насмішкувато прочитала вголос:

Люба Ноло!

Бажаємо тобі якнайшвидше одужати і сподіваємося незабаром побачити в «Кларксі».

Нехай ці цукерочки посолодять тобі життя.

З любов'ю,

родина Квіннів

– А це що ще за дурня? – вигукнула Тамара.

– Листівка для Ноли. Піду куплю ласощів і пошлю їй з листівкою. Нолі буде приємно, хіба ні?

– Та ти просто смішний, Бобусику! Ця листівка з цуциком смішна, і твій лист смішний! «Сподіваємося незабаром побачити тебе у „Кларксі“»? Вона хотіла віку собі вкоротити, а ти думаєш, їй кортить повернутися і розносити каву? А цукерки? Що вона з ними робитиме?

– Гадаю, з’їсть їх із задоволенням. Ось бачиш, ти все спаскудила. Тим-то я й показувати не хотів.

– Ох, Бобусику, годі вже нюняти! – люто рубонула Тамара і подерла листівку. – Я пошлю їй квіти, розкішні квіти з найдорожчої крамниці в Монберрі, а не твої цукерки з супермаркету. І сама напишу на білій листівці красивим почерком: «Швидкого одужання. Від родини Квіннів і Гаррі Квеберта». А тепер влазь у штани, ось-ось гості надійдуть.

Донна Мітчелл із чоловіком подзвонили у двері рівно опівдні, відразу за ними прийшла Емі з начальником поліції Праттом. Тамара звеліла кельнерові подати вітальний коктейль, і вони випили його в саду. Пратт розповів, як його підняв з ліжка телефонний дзвінок.

– Крихітка Келлерґан намагалася проковтнути цілу купу пігулок. Здається, хапала все, що під рукою було, зокрема якесь снодійне. Та нічого особливого не відбулося. Її завезли до лікарні в Монберрі й промили шлунок. Панотець знайшов її у ванні. Каже, в неї була температура і взяла не ті ліки. А мені що… Головне, з дівчинкою все нормально.

– Добре, що це сталося вранці, а не опівдні, – сказала Тамара. – Прикро було б, якби ви не змогли прийти.

– І що ж таке важливе ти хочеш нам повідомити? – не втерпіла Донна.

Тамара з усмішкою відповіла, що хоче зачекати, коли зберуться всі гості. Незабаром прийшли Тірстени, а в двадцять хвилин на першу – Карлтони, виправдовуючись, що затрималися через проблеми з новим авто. Тепер зібралися всі. Крім Гаррі Квеберта. Тамара запропонувала випити ще по коктейлю.

– А кого ми чекаємо? – запитала Донна.

– Ось побачите, – відказала Тамара.

Дженні всміхнулася: то буде чудовий день.

О дванадцятій сорок Гаррі досі не було. Подали третій коктейль. За дві хвилини до першої – четвертий.

– Ще один коктейль? – зойкнула Емі Пратт.

– Бо я всіх вас дуже рада бачити! – сказала Тамара, яку вже почало непокоїти запізнення зоряного гостя.

Сонце смалило як навіжене. Всі трохи розімліли. «Я хочу їсти», – сказав нарешті Бобусик і заробив добрячого потиличника. Чверть на другу, а Гаррі знай не було. Тамара відчула, як усе в неї всередині стиснулося.

*

– Чекали ми, чекали, – розповідала Тамара за шинквасом «Кларксу». – Господи, як ми чекали на нього! Та ще й спека люта була. Піт котився з усіх, як горох…

– Ніколи в житті так пити не хотілося, – докинув з кутка Роберт, намагаючись встряти до розмови.

– Стули пельку! Здається, мене розпитують, а не тебе. Таких великих письменників, як пан Ґольдман, такі віслюки, як ти, не цікавлять.

Вона кинула в нього виделкою і знову обернулася до мене.

– Одне слово, ми чекали до пів на другу.

*

Тамара до кінця сподівалася, що в нього поламалося авто; може, він навіть в аварію потрапив? Що завгодно, тільки би не підвів її. Пославшись на те, що має наглянути в кухні, вона кілька разів заходила до хати й телефонувала до Гусячої бухти, але телефон не відповідав. Тоді послухала новини по радіо, проте ніяких помітних аварій не сталося і жоден великий письменник того дня у Нью-Гемпширі не помер. Двічі повз хату проїжджало авто, і щоразу серце її здригалося: це він! Але то були тільки дурнуваті сусіди.

Гості насилу на ногах трималися; мліючи від спеки, вони врешті з’юрмилися під наметом, у затінку. Посідали на свої місця та й сиділи мовчки. Тишу урешті порушила Донна. «Сподіваюся, це дуже важлива новина». – «Якщо я вип’ю ще один коктейль, мене знудить», – заявила Емі. Тамара здалась і закомандувала кельнерові розставити страви, а потім запропонувала гостям частуватися.

О другій годині дня обід був у розпалі, а жодних звісток від Гаррі так і не надходило. Дженні геть скулилася й не могла і шматочка проковтнути, силкуючись прилюдно не заплакати. Тамару аж трясло з люті: він запізнювався на дві години, то вже й не прийде. Як він посмів так учинити з нею? Пристойний джентльмен! Та ще й Донна взялась дошкуляти, розпитуючи, яку ж таку велику новину вона для них припасла. Тамара мовчала. Тоді бідолашний Бобусик, намагаючись урятувати становище і жінчину честь, врочисто виліз на стілець, підняв келих і гордо оголосив гостям: «Любі друзі, ми хотіли вам сповістити, що у нас новий телевізор». Запала тривала ніякова тиша. Тамара не змогла витерпіти такої наруги, тому підвелася і завила: «У Роберта рак. Скоро помре». Гості відразу ж захвилювалися, та й сам Бобусик теж: він і гадки не мав, що вмирає, і коли ж це, думав він собі, лікар устиг зателефонувати їм, і чому дружина нічого не сказала. І заплакав, адже незабаром він піде із життя. Все втратить – сім’ю, дочку, це любе містечко. І всі оточили його, врочисто обіцяючи, що відвідуватимуть його в лікарні й ніколи не забудуть.

Гаррі не поїхав на обід до Тамари Квінн, тому що був у Ноли в лікарні. Щойно Пінкас сповістив йому ту новину, він подався до лікарні в Монберрі. Декілька годин просидів на стоянці, не виходячи з авто і не знаючи, що робити. Почувався винним – адже померти вона вирішила через нього. Від тієї думки йому самому закортіло вкоротити собі віку. Він перестав стримувати свої почуття і лише тепер почав розуміти, як вабить його до неї. І проклинав кохання: поки вона була тут, поруч, він міг запевнити себе, що поміж ними нема нічого серйозного і що він має викреслити її зі свого життя, але зараз, коли він мало не втратив її, уявити життя без неї стало неможливо. Ноло, люба Ноло. Н-О-Л-О. Він так палко її кохав.

Коли нарешті зважився ввійти до лікарні, була п’ята година. Сподівався, що нікого не зустріне, та в центральному вестибюлі зіткнувся з заплаканим Девідом Келлерґаном.

– Отче… Я дізнався про Нолу. Мені дуже шкода, повірте.

– Дякую, Гаррі, що прийшли висловити співчуття. Вам, звісно, казатимуть, що Нола намагалася накласти на себе руки, та це підла брехня. У неї боліла голова, і дівчинка взяла не ті ліки. Як усі діти, вона часто буває неуважна.

– Авжеж, – погодився Гаррі. – Біда з тими ліками. В якій вона палаті? Я хочу відвідати її.

– Дуже люб’язно з вашого боку, але, розумієте, її зараз краще не займати. Їй не можна стомлюватися, ви ж знаєте.

Проте в отця Келлерґана був із собою записник, де відвідувачі могли залишити свої побажання. Гаррі написав: «Швидкого одужання. Г. Л. Квеберт», удав, ніби вже йде, а сам зачаївся в автомобілі. Прочекавши з годину, побачив панотця Келлерґана, який ішов паркувальним майданчиком до свого авто; тоді тихцем повернувся до головного корпусу лікарні і запитав номер Нолиної палати. Двадцять шоста, другий поверх. Він постукав. Серце його калатало. Ніхто не відповів. Він помалу прочинив двері. Нола сиділа на краєчку ліжка, вона була сама. Обернулась і побачила його; очі її на мить сяйнули радістю, та відразу ж згасли.

– Облиште мене, Гаррі… Облиште, бо я погукаю медсестер.

– Ноло, я не можу тебе покинути…

– Гаррі, ви були такий недобрий. Бачити вас не хочу. Мені й дивитися на вас неприємно. Через вас я хотіла померти.

– Прости мені, Ноло…

– Прощу, якщо тільки ви захочете бути зі мною. Якщо ні, дайте мені спокій.

Вона глянула йому просто у вічі; вигляд у нього був такий сумний і винуватий, аж вона не втерпіла і всміхнулася.

– Любий Гаррі, не дивіться на мене мов побитий пес. Обіцяєте ніколи не бути недобрим?

– Обіцяю.

– Просіть вибачення за всі ті дні, коли кидали мене саму під вашими дверми і жодного разу не відчинили мені.

– Ноло, пробач мені.

– Ви погано просите вибачення. Станьте на коліна. На коліна і просіть вибачення.

Він більше не вагався: став навколішки і поклав голову на голі коліна. Вона схилилася і погладила його по обличчю.

– Підведіться, Гаррі. Ідіть до мене, любий мій. Я кохаю вас. Кохаю від того самого дня, як уперше побачила. Я хочу назавжди бути вашою.

Поки Гаррі з Нолою знову віднаходили одне одного в маленькій лікарняній палаті, в Аврорі давно скінчився обід у саду, і Дженні, замкнувшись у кімнаті, оплакувала свою ганьбу і сум. Роберт пішов її втішати, та вона не відчинила йому. А охоплена гнівом Тамара помчала до Гаррі вимагати пояснень. Вона лише на десять хвилин розминулася з неочікуваним гостем, який подзвонив у двері. Роберт відчинив: на порозі стояв Тревіс Довн у парадній формі; замружившись і простягаючи оберемок троянд, він одним духом випалив:

– Дженні-хочеш-піти-зі-мною-на-літній-бал-будь-ласка-дякую!

Роберт зареготав.

– Здоров, Тревісе, ти, певне, хочеш побалакати з Дженні?

Тревіс витріщився й здушено вигукнув:

– Пан Квінн? Я… я перепрошую. От же ж я дурень! Просто я хотів… Одне слово, ви не проти, щоб ваша дочка пішла зі мною на літній бал? Якщо вона згодна, звісно. Бо, може, в неї вже хтось є. Її вже хтось кликав, так? Я й не сумнівався. От же ж я бевзь…

Роберт приязно поплескав його по плечу.

– Ні-ні, парубче, ти саме вчасно. Заходь.

Він провів молодого полісмена до кухні й дістав з холодильника пляшку пива.

– Дякую, – сказав Тревіс, поклавши квіти на стіл.

– Ні, це я собі. А тобі треба хильнути чогось міцнішого.

Роберт узяв пляшку віскі, поклав у склянку льоду і налив подвійну порцію.

– Ану хильни одним духом!

Тревіс хильнув.

– Хлопче, ти якийсь надто стривожений. Розслабся. Дівчата не люблять нервових парубків. Повір, я на цім трохи знаюся.

– Та я ж не тишко якийсь, а як бачу Дженні, то наче правцем мене ставить. Не знаю, що воно таке…

– Це кохання, синку.

– Ви так вважаєте?

– Авжеж.

– Правда, ваша дочка, вона така приголомшлива, пане Квінне. Така ніжна, така розумна, а що вже красуня! Не знаю, чи варто вам казати, та я часом проїжджаю повз «Кларкс» лише задля того, щоб побачити її крізь вітрину. Дивлюся на неї… Дивлюся на неї й відчуваю, як серце гамселить у грудях, я аж задихаюся в своєму мундирі. Це кохання, так?

– Атож.

– Знаєте, такої миті мені хочеться вилізти з авто, ввійти до «Кларксу» і запитати, як її справи, а потім запросити в кіно після роботи. Але мені завжди бракує хоробрості. Це теж кохання?

– О ні, це вже дурня. Так можна кохану дівчину і проґавити. Не ніяковій, парубче. Ти молодий, гарний, показний.

– Пане Квінне, то що ж мені вдіяти?

Роберт налляв йому ще віскі.

– Відпровадив би я до тебе Дженні, та в неї сьогодні був тяжкий день. Якщо хочеш поради – випий і йди додому, скинь свій мундир, вдягни сорочку. Потім зателефонуй сюди і запропонуй Дженні десь повечеряти. Скажи, що хочеш поїхати до Монберрі з’їсти гамбургер. Там є один ресторан, він страшенно їй подобається, я дам тобі адресу. Буде саме так, як годиться, от побачиш. А ввечері, коли обоє ви розслабитеся, запропонуй їй погуляти. Сядьте на лавочці й дивіться на зорі. Покажеш їй сузір’я…

– Сузір’я? – у відчаї урвав його Тревіс. – Таж я жодного не знаю!

– Досить того, що покажеш їй Великий Віз!

– Віз? Я не знайду того клятого Воза! Ох, пропав я!

– Та добре вже, покажеш їй будь-яку світляну цятку в небі й назвеш як завгодно. Жінки вважають, що як хлопець знає астрономію, то це дуже романтично. Тільки не переплутай зірку, що падає, з літаком. А потім запитай, чи хоче вона піти з тобою на літній бал.

– Думаєте, вона погодиться?

– Певен.

– Дякую, пане Квінне! Красненько дякую!

Випровадивши Тревіса додому, Роберт умовив Дженні вийти з кімнати. Вони сиділи в кухні і їли морозиво.

– З ким я тепер піду на бал, тату? – запитала бідолашна Дженні. – Я буду сама, всі з мене кепкуватимуть.

– Що ти таке кажеш? Либонь, ціла купа хлопців мріють піти туди з тобою.

Дженні проковтнула велику ложку морозива.

– Цікаво знати, хто саме, – зітхнула вона з напханим ротом. – Я ось, наприклад, не знаю жодного!

Цієї миті задзеленчав телефон. Роберт попросив Дженні підійти і почув: «А, здоров, Тревісе! Справді? Авжеж, залюбки. За півгодини? Чудово. До зустрічі». Вона поклала слухавку і побігла до батька сказати, що телефонував її друг Тревіс, який запропонував поїхати повечеряти до Монберрі. Роберт удав, ніби здивувався.

– Ось бачиш, я ж казав, що ти не підеш на бал сама.

Тим часом Тамара в Гусячій бухті нишпорила порожнім будинком. Спершу вона довго і безуспішно грюкала в двері: якщо Гаррі сховався, то вона його знайде. Але в домі нікого не було, й вона вирішила трохи огледітися. Почала з вітальні, потім дісталася до кімнат і врешті – до Гарріного кабінету. Заходилася копирсатися в паперах, розкиданих на письмовому столі, і знайшла пописаний аркуш.

Ноло моя, люба Ноло, любове моя, що ти накоїла? Нащо ти хотіла піти з життя? Я кохаю тебе, кохаю понад усе на світі. Не кидай мене. Якщо ти помреш, я теж помру. Все, що мені треба в житті, Ноло, це ти. Чотири літери: Н-О-Л-А.

Тамара в сум’ятті запхнула аркуш до кишені, вирішивши знищити Гаррі.

19. Справа Гаррі Квеберта

– Маркусе, письменники, які пишуть уночі, дудлячи при цьому каву й курячи самокрутки, – це міф. Вам потрібна дисципліна, точнісінько як під час боксерських тренувань. Треба дотримуватися розкладу і повторювати вправи. Головне – не збиватися з ритму, бути впертим і мати бездоганний лад у справах. Ось три голови Цербера, що захистять вас від найлютішого ворога письменників.

– А хто цей ворог?

– Термін угоди. Знаєте, що означає термін?

– Ні.

– Це означає, що ваш мозок, свавільний за визначенням, повинен видавати продукцію протягом відтинку часу, який визначили за вас. Буцімто ви кур'єр, а господар вимагає прибути вас до певної місцини у конкретний час: робіть, що хочете, нікого не цікавить, чи застрягли ви в корку, чи, може, скат пробили. Запізнитися не можна, бо вам хана. Так само і з термінами, що їх визначив видавець. Він для вас і дружина, і пан: без нього ви ніхто, та все одно ви його ненавидите. Головне, Маркусе, дотримуйтеся термінів. Та якщо можете дозволити собі таку розкіш, порушуйте їх. Це набагато захопливіше.

Наступного дня після розмови в «Кларксі» Тамара Квінн сама зізналася мені, що вкрала той аркуш. Зацікавившись її розповіддю, я вирішив піти до неї додому і порозпитувати ще. Вона прийняла мене у вітальні, дуже збуджена тим, що привернула увагу. Я згадав про її заяву в поліцію два тижні тому і запитав, як вона дізналася про стосунки Гаррі з Нолою. Тоді вона і розповіла про свій візит до Гусячої бухти у неділю ввечері, після обіду в саду.

– Та записка, що я знайшла в нього на столі, така мерзота! Всіляка гидота про Нолу!

З того, як вона це говорила, я второпав: цій жінці і на думку не спадало, що в Гаррі з Нолою могли бути серйозні почуття.

– Ви ніколи не припускали, що вони могли кохати одне одного? – запитав я.

– Кохати одне одного? Ой, не меліть дурниць. Квеберт просто збоченець, та й годі. І на секунду не можу собі уявити, що Нола могла відповідати на його приставання. Тільки Господь знає, стільки довелося їй витерпіти від нього… Бідолашне дівча.

– А потім? Що ви зробили з аркушем?

– Забрала з собою.

– Навіщо?

– Щоб нашкодити Квебертові. Хотіла засадити його в тюрягу.

– Ви комусь казали про той аркуш?

– Авжеж!

– Кому?

– Начальникові поліції Пратту. За кілька днів після того, як знайшла.

– Тільки йому?

– Багатьом казала, коли ото Нола зникла. Поліція мала знати, що Квеберт – це слід.

– Якщо я правильно розумію, ви дізнаєтеся, що Гаррі Квеберт закохався у Нолу, і нікому не кажете аж доки дівчинка зникає. Тобто мовчите два місяці?

– Авжеж, так і було.

– Пані Квінн, – сказав я. – Знаючи вас, не розумію, чому ви відразу не скористалися своїм відкриттям, щоб нашкодити Гаррі, адже він усе ж таки недобре з вами вчинив, коли не прийшов на обід. Я про те – тільки не ображайтеся, – що ви радше розвісили б той аркуш по всьому містечку чи порозпихали б у поштові скриньки сусідам.

Вона опустила очі.

– Бачу, ви не розумієте… Мені було так соромно. Так соромно! Гаррі Квеберт, великий письменник із Нью-Йорка, знехтував моєю дочкою заради п’ятнадцятирічної шмаркачки. Моєю дочкою! Як мені було, га? Таке приниження! Таке приниження! Я розпустила чутки, що в Дженні з Гаррі все гаразд, то уявіть, що б усі сказали… Та й Дженні була в нього така закохана. Вона померла б, дізнавшись. Ото я й вирішила тримати все в таємниці. Бачили б ви мою Дженні на літньому балу наступного тижня. Така сумна, хоч і під руку з Тревісом…

– А що ж Пратт? Як відреагував, коли ви сказали йому про ту записку?

– Пообіцяв провести розслідування. Я ще раз йому нагадала, коли дівчинка зникла, і він погодився, що це може бути доказ. Біда в тім, що за той час аркуш зник.

– Як це – зник?

– Зберігала його в сейфі у «Кларксі». Відімкнути його могла тільки я. Та на початку серпня 1975 року той аркушик раптом зник. Нема записки, нема і доказу проти Гаррі Квеберта.

– Хто міг узяти його?

– А хтозна! Я й досі нічогісінько не можу второпати. Величезний суцільний сейф, ключ був лише у мене. Там зберігалася вся бухгалтерська звітність «Кларксу», платня і трохи готівки для замовлень. Якось уранці я виявила, що аркуша там уже нема. І жодних слідів уторгнення. Все на місці, нема лише того клятого клаптя паперу. Як таке могло статися, не розумію.

Я записав її слова: історія ставала дедалі цікавіша. І поставив ще одне запитання.

– Скажіть, пані Квінн, що ви відчули, дізнавшись про почуття Гаррі до Ноли?

– Лють і відразу.

– А вам не спадало на думку спробувати помститися Гаррі, надсилаючи йому анонімні листи?

– Анонімні листи? Хіба я схожа на людину, яка здатна чинити таку гидоту?

Я не став наполягати і розпитував далі.

– Як гадаєте, у Ноли міг бути зв’язок з іншими чоловіками в Аврорі?

Вона мало не захлинулася холодним чаєм.

– Оце вже маячня! Чистісінька маячня! Вона була хороша дівчинка, така мила, послужлива, працьовита, розумна. Що ви оце вигадуєте якісь дурнуваті масні історії?

– Я лише запитав. Ви знаєте чоловіка на ім’я Елайджа Стерн?

– Авжеж, – відказала вона, мовби йшлося про щось цілком звичне. І докинула: – Він був власником перед Гаррі.

– Власником чого?

– Будинку, звісно ж, Гусячої бухти. Дім належав Елайджі Стернові, раніше він туди регулярно навідувався. Здається, то був родовий маєток. Колись Елайджу можна було частенько зустріти в Аврорі. Потім він успадкував батькову справу, йому стало ніколи, і він почав здавати Гусячу бухту в оренду, і врешті продав дім Гаррі.

Я не вірив своїм вухам.

– Гусяча бухта належала Елайджі Стерну?

– А певно. Що з вами, нью-йоркський парубче? Ви геть пополотніли…

*

У понеділок, 30 червня 2008 року, о десятій тридцять ранку, в Нью-Йорку на п’ятдесят першому поверсі хмарочоса видавництва «Шмід і Гансон» на Лессінґтон-авеню Рой Барнаскі розпочав щотижневу нараду зі своєю секретаркою Маризою.