Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 31 страниц)

– Її свідчення заслуговує на довіру? – запитав я.

– Для журі – так, – відказав Рот. – Протиставить нема чого: Гаррі сам визнав на допиті, що мав із Нолою зв’язок.

– Гаразд, то в цій справі є щось таке, що не свідчить проти нього?

З цього приводу в Рота була одна думка: він понишпорив у паперах і простягнув мені грубий стос аркушів, перев’язаних скотчем.

– Це копія того рукопису, – пояснив він.

Перша сторінка була без заголовка; вочевидь назва з’явилася в Гаррі згодом. Та посеред сторінки було розбірливо написано від руки, синім чорнилом, три слова:

Прощавай, люба Ноло.

Рот заходився довго пояснювати. Він вважав, що, використовуючи рукопис як головний доказ проти Гаррі, прокуратура робить грубу помилку: призначили графологічну експертизу, і як стануть відомі її результати – він був певен, що вони засвідчать невинність Гаррі, – вся справа розсиплеться мов картковий будиночок.

– Отакий центральний пункт мого захисту, – переможно заявив він. – Як бодай трохи пощастить, навіть не доведеться доводити справу до суду.

– А що буде, як з’ясують, що то почерк Гаррі?

Рот приголомшено глянув на мене.

– З якого це дива?

– Мушу сповістити вам ось що: Гаррі мені розповідав, що якось їздив із Нолою на день до Рокленда, і вона просила його називати її «люба Ноло».

Рот пополотнів. «Ви ж розумієте, якщо ті слова написав він…» – і, навіть не скінчивши фрази, зібрав свої речі й потягнув мене до в’язниці. Він аж нетямився.

У кімнаті для побачень мало не з порогу Рот заревів, розмахуючи рукописом перед носом у Гаррі:

– Вона просила вас називати її «люба Нола»?

– Так, – Гаррі похнюпився.

– А ви бачите, що тут написано? На першій сторінці вашого клятого рукопису? Ви коли збиралися сказати мені про це, матері вашій?

– Запевняю вас, це не мій почерк. Я її не вбивав! Не вбивав я Нолу! Це ви знаєте чи ні, боже мій? Ви ж знаєте, що не я її вбивця!

Рот заспокоївся трохи і сів.

– Ми знаємо, Гаррі. Але всі ці збіги насторожують. Утеча, цей напис… А я маю прикривати вашу сраку перед журі з добропорядних громадян, які прагнуть ухвалити вам смертний вирок ще до початку процесу.

Гаррі мав кепський вигляд. Він підвівся і почав ходити туди-сюди тісним приміщенням із бетонними мурами.

– Уся країна визвірилася на мене. Незабаром весь світ вимагатиме мою шкуру. Якщо вже не вимагає… Люди кажуть про мене слова, що їхнього сенсу самі не тямлять: пе-дофіл, збоченець, дурень. Вони обливають брудом моє ім’я і палять мої книжки. Та востаннє повторюю: ви мусите знати, що я не маніяк. Нола – єдина жінка, яку я кохав у житті, й, на моє лихо, їй було тільки п’ятнадцять років. Кохання не підкорюється тверезому глузду, хай йому грець!

– Але ж ідеться про п’ятнадцятирічне дівча! – вигукнув Рот.

Гаррі з досадою обернувся до мене.

– Маркусе, ви теж так вважаєте?

– Гаррі, мене бентежить, що ви ніколи мені про це не розповідали… Ми друзі вже десять років, і за цей час ви жодного разу не згадували про Нолу. Я гадав, ми з вами близькі люди.

– Але ж, господи, боже мій, що я мусив сказати вам? «Ох, дорогий Маркусе, я ніколи вам не розповідав, але в сімдесят п’ятому році після приїзду до Аврори я закохався в дівчину, якій було заледве п’ятнадцять років, у дівча, яке перевернуло моє життя, а за три місяці, одного літнього вечора, вона зникла, і я після того так і не отямився»?

Він загилив пластиковий стілець, і той одлетів до стіни.

– Гаррі, – озвався Рот, – якщо ті слова написали не ви, – а я вам вірю, – то хто це міг бути? У вас нема припущень?

– Ні.

– Хто знав про вас із Нолою? Тамара Квінн каже, що завжди це підозрювала.

– Не знаю я! Може, Нола розповіла про нас якійсь подрузі…

– То ви не виключаєте можливості, що хтось таки про це знав? – наполягав Рот.

Запала мовчанка. У Гаррі був такий сумний і пригнічений вигляд, що в мене аж серце розривалося.

– Ну, – Рот щосили намагався змусити його говорити, – я відчуваю, що ви щось замовчуєте. Як мені вас захищати, якщо ви приховуєте якусь інформацію?

– Були… були анонімні листи.

– Які анонімні листи?

– Відразу після Нолиного зникнення я почав отримувати анонімні листи. Щоразу, повертаючись додому, знаходив їх у дверях. І я страшенно злякався. Це означало, що хтось шпигує за мною, підстерігає, коли мене нема вдома. Був час, коли після чергового листа мені робилося так страшно, що я телефонував до поліції. Казав, що хтось вештається довкола мого будинку, тоді приїздив патруль, і це мене заспокоювало. Звісно, я не міг назвати причину моєї тривоги.

– Але хто міг надсилати вам ці листи? – запитав Рот. – Хто знав про вас із Нолою?

– Гадки не маю. Але це тривало півроку. Потім припинилося.

– Ви їх зберегли?

– Авжеж. Вони вдома. Поміж сторінками великої енциклопедії, в моєму кабінеті. Гадаю, поліція їх не знайшла, бо ніхто мене про них не питав.

Повернувшись до Гусячої бухти, я відразу зняв із полиці енциклопедію, про яку він казав, і знайшов поміж сторінками конверт із цупкого паперу з десятком аркушів. Пожовклі листки. На кожному були надруковані на машинці одні й ті ж слова.

«Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою.

І незабаром усе місто про це дізнається».

Хтось знав про Гаррі з Нолою. І цей хтось тридцять три роки мовчав.

*

Наступними днями я намагався розпитати всіх, хто так чи так міг знати Нолу. Ерні Пінкас знову надав неоціненну допомогу моїм пошукам, знайшовши в бібліотечних архівах альбом випускників середньої школи Аврори за 1975 рік. За допомогою інтернету він склав список теперішніх адрес більшості Нолиних однокласників, які досі мешкали в цьому районі. На жаль, мої зусилля дали дуже вбогі плоди: всім тим людям було вже під п’ятдесят, та я не міг нічого від них домогтися, крім дитячих спогадів, що для розслідування не становили особливого інтересу. Аж ось я втямив, що знаю одне прізвище: Ненсі Геттевей. Та, що, за словами Гаррі, забезпечувала Нолі алібі під час їхньої мандрівки до Рокленда.

За словами Пінкаса, Ненсі мала крамничку для рукоділля в промисловому комплексі на виїзді з міста в бік Массачусетса. Вперше я подався туди в четвер, 26 червня 2008 року. Красива крамниця з яскравою вітриною, затиснута поміж шинком і магазином залізних товарів. Усередині я побачив п’ятдесятирічну жінку; в її коротко стриженому волоссі проглядала сивина. Вона сиділа за столом, в окулярах для читання, і приязно зі мною поздоровкалася.

– Перепрошую, ви Ненсі Геттевей? – запитав я.

– Та я, – відказала вона, підводячись із-за столу. – Ми знайомі? Я вас, здається, десь бачила.

– Я Маркус Ґольдман…

– Письменник, – урвала вона мене. – Тепер згадала. Кажуть, ви розпитуєте про Нолу.

Вона була насторожена. Втім, намагаючись поводитися невимушено, докинула:

– Гадаю, рукоділля вас не цікавить.

– Ваша правда. Мене цікавить смерть Ноли Келлерґан.

– А я тут при чім?

– Якщо не помиляюся, ви були її близька подруга. У п’ятнадцять років.

– Хто це вам сказав?

– Гаррі Квеберт.

Вона підвелася і рішуче попрямувала до дверей. Я вже подумав, ця жінка зараз витурить мене, та вона повісила на вітрині табличку «Зачинено» і накинула защіпку. Потім обернулася до мене і запитала:

– Яку ви каву п’єте, пане Ґольдмане?

Ми просиділи в службовому приміщенні понад годину. То була та сама Ненсі, Нолина подруга, що про неї розповідав Гаррі. Вона не вийшла заміж і зберегла дівоче прізвище.

– Ви ніколи не покидали Аврори? – запитав я.

– Ніколи. Надто вже я люблю це містечко. Як ви мене знайшли?

– За допомогою інтернету. Інтернет робить справжні дива.

Вона кивнула.

– То що ж ви хочете взнати, пане Ґольдмане?

– Називайте мене Маркусом. Я хочу, щоб хтось розповів мені про Нолу.

Вона всміхнулася.

– Ми з нею навчалися в одному класі й здружилися відразу, як вона перебралася до Аврори. Мешкали майже поруч, на Террас-авеню, й вона частенько приходила до мене. Казала, що їй подобається бувати у мене вдома, бо в нас нормальна родина.

– Нормальна? Що ви маєте на увазі?

– Гадаю, ви бачили отця Келлерґана…

– Так.

– Він досить суворий чоловік. Дивно, що в нього була така донька, розумна, ніжна, привітна і сміхотлива.

– Дивно, що ви так відгукуєтеся про отця Келлерґана, панно Геттевей. Я бачився з ним декілька днів тому, і він видався мені радше м’яким чоловіком.

– Він може справляти таке враження. Принаймні на людях. Казали, в Алабамі він просто дива чинив, то його покликали на допомогу, бо парафія Сен-Джеймс геть занепала. І справді, щойно він очолив її, як по неділях у храмі стало повнісінько людей. А щодо іншого… хтозна, що коїлося в домі Келлерґанів.

– Що ви хочете сказати?

– Нолу били.

– Що?

Випадок, про який мені розповіла Ненсі Геттевей, стався, за моїми підрахунками, в понеділок, 7 липня 1975 року, тобто тоді, коли Гаррі відштовхнув від себе Нолу.

Понеділок 7 липня 1975 року

Почалися канікули. Була гожа днина, і Ненсі зайшла по Нолу, щоб разом піти на пляж. На Террас-авеню Нола раптом запитала:

– Скажи, Ненсі, як вважаєш, я капосне дівчисько?

– Капосне дівчисько? Ні! Жах та й годі! Чому ти питаєш?

– Бо мені вдома кажуть, що я капосне дівчисько.

– Що? Чому тобі так кажуть?

– Пусте. Де будемо купатися?

– На Ґранд-біч. Ноло, чому тобі таке кажуть?

– Може, так воно і є. Либонь, через той випадок в Алабамі.

– В Алабамі? А що там сталося?

– Та дрібниця.

– Ноло, ти якась зажурена.

– Мені сумно.

– Сумно? Таж вакації зараз! Як можна сумувати на канікулах?

– Це непросто, Ненсі.

– У тебе неприємності? Розкажи мені!

– Я закохана в чоловіка, який не кохає мене.

– В кого?

– Не хочу говорити про нього.

– Це Коді, отой старшокласник, що залицявся до тебе? Я так і думала, що він тобі подобається! І як воно, зустрічатись зі старшокласником? Але ж він дурник, хіба ні? Він безнадійний дурень! Знаєш, він такий пишний лише тому, що в баскетбольній команді! Це ти з ним їздила в суботу?

– Ні.

– То з ким? Скажи, прошу тебе. Ви вже переспали? Ти взагалі спала з хлопцем?

– Ні! Ти з глузду з’їхала? Я бережу себе для коханого.

– А з ким ти була в суботу?

– З трохи старшим чоловіком. Та це несуттєво. Він усе одно ніколи не полюбить мене. Мене вже ніхто ніколи не покохає.

Вони прийшли на Ґранд-біч. Берег там був не дуже мальовничий, але завжди безлюдний. Та головне, після відпливу, коли океан відступав на три метри, поміж скелями залишалися природні басейни, нагріті сонцем. Вони полюбляли ніжитися в них; там вода набагато тепліша, ніж в океані. На березі нікого не було, тож вони не ховалися, надягаючи купальники, й Ненсі помітила в Ноли синці на грудях.

– Ноло, який жах! Що це таке?

Нола затулила долонями груди.

– Не дивися!

– Таж я бачила! В тебе рубці…

– Дрібниці.

– Ох, не дрібниці! Що це?

– Мене мама відлупцювала в суботу.

– Що? Не мели дурниць…

– Ні, правда! Це вона мені каже, що я бридке дівчисько.

– Та що ти оце кажеш!

– Це правда! Чому ніхто мені не вірить!

Ненсі не ризикнула більше допитуватися й змінила тему. Викупавшись, вони пішли до неї додому. Ненсі взяла у ванній материн цілющий бальзам і змастила понівечені груди подруги.

– Ноло, щодо твоєї матері… – сказала вона. – Здається, тобі треба з кимсь поговорити. У школі, наприклад, з пані Сендерс, медсестрою…

– Забудь про це, Ненсі, прошу тебе…

*

Згадуючи своє останнє літо з Нолою, Ненсі аж заплакала. – А що сталося в Алабамі? – запитав я.

– Хтозна. Я так ніколи й не довідалася про це. Нола не розповіла.

– Це якось пов’язано з їхнім від’їздом?

– Не знаю. Мені дуже хотілося б допомогти вам, але я й справді не знаю.

– А ці любовні проблеми… Ви знаєте, хто то був?

– Ні.

Я здогадувався, що це пов’язано з Гаррі, та мав упевнитися, що й вона це знає.

– Але ж ви знали, що в неї хтось є. Якщо не помиляюся, тоді ви забезпечували одна одній алібі, щоб зустрітися з хлопцями.

Вона всміхнулася.

– Бачу, ви добряче обізнаний… Спершу ми змовлялися, щоб гайнути на день до Конкорда. Поїздки до Конкорда були для нас цілою пригодою, ми завжди знаходили, як там розважитися. Почувалися дорослими жінками. А потім мені закортіло покататися у човні зі своїм хлопцем, а їй… Знаєте, я вже тоді здогадувалася, що вона зустрічається зі старшим чоловіком. Кілька разів Нола про це обмовилася.

– Тобто ви знали про неї й Гаррі Квеберта…

У неї вирвалося:

– О боже, та де там!

– Де там? Ви ж допіру сказали, що Нола зустрічалася зі старшим од неї чоловіком.

Зависло гнітюче мовчання. Я зрозумів, що Ненсі щось знає, та не хоче казати.

– Хто був той чоловік? – запитав я. – Це не Гаррі Квеберт? Пані Геттевей, я розумію, ви мене не знаєте, а я вдерся і змушую вас порпатися в спогадах. Якби мав більше часу, то поводився б інакше. Та часу геть нема: Гаррі Квеберт пропадає у в’язниці, а я певен, що він не вбивав Ноли. Тож якщо ви знаєте хоч щось, що може мені допомогти, ви повинні це сказати.

– Про Гаррі я нічого не знала. Нола жодного разу мені не казала. Я про все довідалася з телевізора десять днів тому, як і всі… Та вона згадувала про іншого чоловіка. Авжеж, я знала, що в неї був зв’язок із набагато старшим чоловіком. Але то був не Гаррі Квеберт.

Я своїм вухам не повірив.

– А коли це було?

– Не пам’ятаю вже всіх подробиць, забагато часу минуло, та можу точно вам сказати: влітку сімдесят п’ятого, того літа, коли сюди приїхав Гаррі Квеберт, у Ноли були стосунки з сорокарічним чоловіком.

– Сорокарічним? А імені його не пам’ятаєте?

– Це ім’я нелегко забути. Елайджа Стерн, один із найзаможніших людей у Нью-Гемпширі.

– Елайджа Стерн?

– Так. Нола казала, він змушував її роздягатися, слухатися його, дозволяти робити все, що йому заманеться. Вона повинна була їздити до нього в Конкорд. Стерн посилав свого помічника, дуже дивного чолов’ягу на ім’я Лютер Калеб. Він приїздив по неї в Аврору й возив до Стерна. Знаю, бо бачила все це на власні очі.

23. Поліційне розслідування

– Гаррі, як дізнатися, що в тебе завжди вистачить сили писати книжки?

– В одних сила є, в інших нема. У вас буде, Маркусе. Буде, я знаю.

– Чому ви так певні цього?

– Бо воно у вас всередині. Як недуга. Письменницька недуга, Маркусе, це не тоді, коли вже не можеш писати, а коли більше не хочеш, але зупинитися вже не годен.

Зі «Справи Гаррі Квеберта»

П’ятниця, 27 червня 2008 року. Пів на восьму ранку. Я чекаю сержанта Перрі Ґегаловуда. Справа ця розпочалася десять днів тому, але мені здається, що минули вже цілі місяці. Як на мене, містечко Аврора приховує дивні речі, люди насправді знають більше, ніж промовляють уголос. Необхідно з’ясувати, чому всі мовчать… Учора ввечері я знову знайшов такого ж листа: «Ґольдмане, повертайся додому». Хтось грає на моїх нервах.

Цікаво, що скаже Ґегаловуд про моє відкриття щодо Елайджі Стерна. Я розшукав про нього інформацію в інтернеті: останній спадкоємець фінансової імперії, успішно орудує нею. Народився 1933 року в Конкорді, там і живе. Зараз йому сімдесят п'ять.

Я писав ці рядки в Конкорді, чекаючи на Ґегаловуда за столом у коридорі Головного управління поліції штату. Від цього діла мене раптом відірвав гучний сержантів бас.

– Письменнику, а ви що тут робите?

– Сержанте, я розкопав приголомшливі речі. Мушу вам про них розповісти.

Він відчинив двері свого кабінету, поставив шклянку з кавою на журнальний столик, кинув піджак на стілець і підняв штору. Потім, не відволікаючись від своїх справ, буркнув:

– Знаєте, могли і зателефонувати. Культурні люди спершу телефонують. Ми б домовилися про зустріч, і ви прийшли б тоді, коли нам зручно обом. Зазвичай це робиться так.

Я одним духом випалив:

– У Ноли був коханець, Елайджа Стерн. Під час зв’язку з Нолою Гаррі отримував анонімні листи, отже, хтось знав про це.

Він приголомшено глянув на мене.

– І де ж ви це виколупали, дідько б вас ухопив?

– Кажу ж вам, я здійснюю власне розслідування.

Він відразу ж скорчив невдоволену гримасу.

– Ви вже набридли мені, письменнику, як гірка редька. Все слідство мені перековбасили.

– Ви в кепському гуморі, сержанте?

– Авжеж. Бо лише сьома ранку, а ви вже вимахуєте руками у моєму кабінеті.

Я запитав, чи є тут на чому писати. Він скрушно зітхнув і провів мене до сусідньої кімнати. На стіні висів корковий щит із пришпиленими світлинами Сайд-Крік і Аврори. Він показав на білу дошку коло щита і дав фломастер.

– Вперед, я слухаю.

Я написав на дошці Нолине ім’я і поєднав його стрілками з іменами всіх причетних до цієї справи. Перший був Елайджа Стерн, потім Ненсі Геттевей.

– А що як Нола Келлерґан не була зразковою дівчинкою, як ото всі гадають? – почав я. – Ми знаємо, що в неї був зв’язок із Гаррі. Тепер я також знаю, що в той-таки час Нола мала зв’язок із чоловіком на ім’я Елайджа Стерн.

– Елайджа Стерн, бізнесмен?

– Та він.

– Хто вам сказав таку дурню?

– Тодішня найліпша Нолина подруга. Ненсі Геттевей.

– Як ви її знайшли?

– У випускному альбомі середньої школи Аврори за 1975 рік.

– Добре. І що ви мені хочете сказати, письменнику?

– Що Нола була нещасна дівчина. На початку літа 1975 року їхні стосунки з Гаррі ускладнюються: він її відштовхує, вона пригнічена. Мати лупцює дівчину. Сержанте, чим більше я думаю, то дужче мені здається, що її зникнення – наслідок дивних подій того літа, всупереч усьому, в чому нас намагаються запевнити.

– Далі.

– Я переконаний, що про Гаррі з Нолою знали інші люди. Може, й ця Ненсі Геттевей, але я не певен: вона каже, що взагалі нічого не знала, і, здається, не бреше. Але ж хтось писав Гаррі анонімні листи…

– У зв’язку з Нолою?

– Так. Погляньте, я знайшов їх у нього вдома, – сказав я, простягнувши один лист, що взяв із собою.

– У нього вдома? Ми ж там усе обшукали.

– То й що? Але ж це означає, що від самого початку про все це хтось знав.

Він прочитав уголос:

– «Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою. І незабаром усе місто про це дізнається». Коли він отримав ці листи?

– Відразу після Нолиного зникнення.

– У нього нема ніяких міркувань щодо того, хто міг їх писати?

– На жаль, немає.

Я обернувся до коркового щита з пришпиленими світлинами і нотатками.

– Це ваше розслідування, сержанте?

– Так. А зараз почнімо все спочатку. Нола Келлерґан зникає увечері 30 серпня 1975 року. У рапорті аврорівської поліції сказано, що неможливо з’ясувати – викрадення це чи невдала втеча: нема ні слідів боротьби, ні свідків. Проте зараз ми серйозно схиляємося до версії викрадення. Передовсім тому, що вона не взяла з собою ні грошей, ні речей.

– Гадаю, вона втекла, – сказав я.

– Добре. Будемо відштовхуватися від цього припущення, – погодився Ґегаловуд. – Вона вилазить із вікна своєї кімнати і тікає. Куди?

Пора було викладати все, що я знав.

– Вона побігла до Гаррі.

– Ви так вважаєте?

– Знаю я. Він сам мені сказав. Я вам досі не розповідав, тому що боявся його скомпрометувати, та, здається, пора відкрити всі карти: того вечора, коли Нола пропала, вона повинна була зустрітися з Гаррі в мотелі на шосе номер один. Вони збиралися разом утекти.

– Утекти? Як? Чому? Куди?

– Цього я не знаю. Та сподіваюся таки з’ясувати. Хай там як, а того вечора Гаррі чекав Нолу в номері мотелю. Вона лишила йому записку, що прийде. Він прождав її цілісіньку ніч, але вона так і не прийшла.

– Що за мотель? І де записка?

– Мотель «Морський берег». За декілька миль на північ від Сайд-Крік. Я їздив туди, мотель і досі там. А записка… Я спалив її. Щоб убезпечити Гаррі…

– Спалили? Ви здуріли, письменнику? Що вам у голову вдарило? Хочете, щоб вас запхнули в каталажку за знищення речових доказів?

– Даремно я таке утнув. Мені шкода, сержанте…

Лаючись на всі заставки, Ґегаловуд узяв мапу околиць Аврори і розгорнув на столі. Показав мені середмістя, зазначив шосе номер один, що йшло понад берегом, Гусячу бухту і гай Сайд-Крік. Почав міркувати уголос:

– Якби я був дівчиною і збирався непомітно втекти, то подався б до берега і, прямуючи понад морем, вийшов би на шосе номер один. Тобто біля Гусячої бухти або…

– Біля Сайд-Кріку, – підказав я. – Від моря до мотелю є стежка лісом.

– Ого! – вигукнув Ґегаловуд. – Отож можна сміливо вважати, що дівчина втекла з дому. Террас-авеню тут… а найближчий пляж… Ґранд-біч! Отож вона минає пляж і йде вздовж океану до лісу. А що ж сталося в тому клятому лісі?

– Певне, вона натрапила там на якогось мерзотника. Він намагається її зґвалтувати, а потім хапає товсту ломаку і вбиває.

– Можливо, письменнику, та ви пропускаєте подробицю, що викликає купу запитань: рукопис. І той напис ручкою. «Прощавай, люба Ноло». Адже це означає, що той, хто вбив дівчину і закопав, знав її й був небайдужий до неї. І якщо припустити, що це не Гаррі, то як ви поясните, звідки в неї взявся той рукопис?

– Рукопис був у Ноли з собою. Це точно. Хоч вона і втікає, та речей із собою брати не може: це привернуло б увагу, надто ж якщо під час втечі її застукають батьки. То що їй узяти? Єдину незамінну річ: рукопис книжки Гаррі, що вона взяла прочитати, як часто це робила. Вона знає, що для Гаррі ця річ дорога. Кладе її в торбинку і тікає з дому.

Десь зо хвилину Ґегаловуд міркував над моєю теорією.

– То ви вважаєте, вбивця закопав торбу і рукопис разом із нею, щоб позбутися доказів?

– Авжеж.

– Але це не пояснює, звідки взялися ті слова на титулі.

– Хороше запитання, – погодився я. – Можливо, це доводить, що Нолин убивця теж її кохав. Може, варто розглянути версію вбивства на ґрунті пристрасті, в нападі шалу? Отямившись, убивця написав оте, щоб могила не лишилася безіменною. Може, хтось кохав Нолу і не міг стерпіти її зв’язку з Гаррі? Знав про втечу й, не зумівши відрадити дівчину, волів убити, аби лиш не втратити. Цілком переконлива гіпотеза, хіба ні?

– Та переконлива, письменнику… Але, як ви і сказали, це лиш гіпотеза, і її треба перевірити. Як і всі інші припущення. Ласкаво просимо до тяжкої і копіткої поліційної праці.

– Що ви пропонуєте, сержанте?

– Ми призначили графологічну експертизу в справі Квеберта, але результати будуть згодом, доведеться зачекати. Залишається з’ясувати ще одне: чому Нолу поховали в Гусячій бухті? Це ж поруч із Сайд-Кріком: нащо перевозити тіло задля того, щоб закопати за кілька миль відтіля?

– Нема тіла – нема вбивства, – сказав я.

– Ото і я так гадаю. Може, вбивця збагнув, що його оточила поліція. Тож змушений був задовольнятися найближчими околицями.

Ми обидва перевели погляд на білу дошку з моїм переліком імен:

Гаррі Квеберт                      Тамара Квінн

Ненсі Геттевей       НОЛА      Девід і Луїза Келлерґани

Елайжа Стерн                      Лютер Калеб

– Усі ці люди так чи так пов’язані з Нолою чи зі справою, – сказав я. – Можна вважати навіть, що це список підозрюваних.

– Цей список збиває з пантелику, от що я вам скажу, – зауважив Ґегаловуд.

Я пропустив повз вуха його натяк і спробував скоротити перелік.

– Ненсі 1975 року було п’ятнадцять, і ніяких мотивів вона не мала. Гадаю, її можна викреслити. Тамара Квінн усім торочить, що знала про Гаррі з Нолою… Вона могла бути авторкою анонімних листів.

– Щодо жінок я не певен, – урвав мене Ґегаловуд. – Щоб ото так провалити голову, треба мати величезну силу. Гадаю, це все-таки чоловік. До того ж Дебора Купер бачила, що за Нолою таки біг чоловік.

– А батьки, Келлерґани? Мати лупцювала доньку…

– Бити доньку, звісно, недобре, але це все ж таки не схоже на той потужний удар, що завдали Нолі.

– Я читав в інтернеті, що як зникає дитина, злочинець часто виявляється членом сім’ї або кимсь із родичів.

Ґегаловуд закотив очі під лоба.

– А я читав в інтернеті, що ви великий письменник. Як бачите, інтернет завжди бреше.

– Не забуваймо про Елайджу Стерна. Гадаю, його слід допитати, і якнайшвидше. Ненсі Геттевей каже, що він посилав по Нолу свого водія, Лютера Калеба, і той відвозив її до його палацу в Конкорді.

– Пригальмуйте, письменнику. Елайджа Стерн – упливовий чоловік із дуже заможної родини. Він дуже сильний. З тих, на кого без вагомих причин прокурор не наїжджатиме. Що ви маєте проти нього, крім жінки, що тоді була ще дівчиськом? Сьогодні її показання нічого не варті. Потрібні вагомі факти й докази. Я ознайомився з усіма поліційними рапортами в Аврорі: там нема жодного слова ні про Гаррі, ні про Стерна, ні про того Лютера Калеба.

– Мені Ненсі Геттевей видалася людиною, яка заслуговує на довіру…

– Не сперечатимуся, письменнику, проте я не надто довіряю спогадам, що спливають за тридцять років. Спробую розібратися в цій історії, та щоб серйозно взятися до Стерна, мені потрібні докази. Не збираюся ризикувати посадою, викликаючи на допит людину, проти якої не маю доказів, а він до того ж грає в гольф із самим губернатором.

– До речі, Келлерґани перебралися з Алабами до Аврори з якоїсь цілком конкретної причини, та про неї ніхто не знає. Панотець каже, вони шукали хорошу місцину зі здоровим кліматом, та Ненсі Геттевей розповіла, що Нола згадувала про якусь подію, що сталася, коли вони мешкали з родиною в Джексоні.

– Ти ба! Одне слово, письменнику, в цьому треба поколупатися.

*

Я вирішив не казати Гаррі про Елайджу Стерна, поки не матиму вагоміших доказів. Але сповістив цю новину телефоном Ротові: мені здалося, така обставина може відіграти вирішальну роль у захисті Гаррі.

– У Ноли Келлерґан був зв’язок із Елайджею Стерном? – мало не вдавився він.

– Саме так. Відомості з надійного джерела.

– Пречудова робота, Маркусе. Викличемо Стерна до суду, пред’явимо йому обвинувачення й перевернемо ситуацію. Уявляєте, що подумають присяжні, коли Стерн, присягнувши на Біблії, почне ділитися з ними пікантними подробицями своїх розваг із крихіткою Келлерґан?

– Прошу вас, нічого не кажіть Гаррі. Поки я не дізнаюся про Стерна докладніше.

Того ж таки дня по обіді я подався до в’язниці, й Гаррі підтвердив слова Ненсі Геттевей.

– Ненсі Геттевей казала, що Нолу били.

– Ох, Маркусе, це такий жах…

– Ще вона казала, що на початку літа Нола була дуже сумна і замислена.

Гаррі кивнув.

– Намагаючись відштовхнути Нолу, я зробив її дуже нещасною, і це призвело до страшного лиха. Тими вихідними, після Дня незалежності і нашої з Дженні поїздки до Конкорда, я був геть приголомшений почуттям до Ноли. Мусив будь-що віддалитися від неї. Тож у суботу, 5 липня, вирішив не йти у «Кларкс».

І, записуючи розповідь Гаррі про злощасні вихідні 5 і 6 липня 1975 року, я зрозумів, що «Первини зла» – це детальна історія їхнього з Нолою роману, з фрагментами справжнього листування. Тож Гаррі ніколи нічого не приховував: від самого початку він зізнався всій Америці в цьому немислимому коханні. Врешті я навіть урвав його.

– Гаррі, все це є у вашій книжці!

– Усе, Маркусе, усе. Та ніхто ніколи не намагався цього збагнути. Всі глибокодумно аналізували текст, говорили про якісь алегорії, символи і стильові фігури, а я навіть сенсу їхнього не тямлю. Адже все, що вчинив, це написав книжку про Нолу і про себе.

Субота, 5 липня 1975 року

Четверта година ранку. На міських вулицях – ні душі, тільки його кроки голосно стугоніли в тиші. Він думав лише про неї. Відколи вирішив не бачитися з нею, у нього пропав сон. Раптово прокидався удосвіта і вже не міг заснути. Тоді вдягав спортивний костюм і йшов бігати. Мчав берегом, ганявся за чайками, наслідував їхній лет і біг далі, до Аврори. Добрячих п’ять миль поміж містечком і Гусячою бухтою він летів стрілою. Зазвичай перетинав місто з кінця в кінець і вдавав, начебто біжить до Массачусетса, а потім сідав на Ґранд-біч і дивився, як сходить сонце. Та того ранку, опинившись у кварталі Террас-авеню, він зупинився, щоб перевести дух, і, спливаючи потом, трохи пройшовся поміж будинками; у скронях гупала кров.

Він проминув дім Квіннів. Учорашній вечір із Дженні був найнудніший у його житті. Вона була чудова дівчина, та з нею він не міг ні сміятися, ні мріяти. Мріяти він міг лише з Нолою. Пішов далі, вниз вулицею, й опинився перед забороненим будинком – домівкою Келлерґанів, там, де напередодні висадив заплакану Нолу. Він щосили вдавав байдужого, щоб вона зрозуміла, та вона нічогісінько не второпала. Запитала: «Гаррі, чому ви так поводитеся зі мною? Чому ви такий недобрий?». Він думав про неї весь час. Під час вечері в Конкорді навіть відлучився на хвильку, щоб зателефонувати з автомата. Попросив телефоністку з’єднати його з Келлерґанами із Аврори, Нью-Гемпшир, та, почувши сигнал, поклав слухавку. Коли повернувся до столу, Дженні запитала, чи з ним усе гаразд.

Завмерши на хіднику, він вдивлявся у вікна, силкуючись угадати, в якій кімнаті спить вона. Н-О-Л-А. Люба Нола. Він довго стояв там. Раптом йому вчувся якийсь гамір; хотів одійти далі, та налетів на сміттєві баки, що перекинулися зі страшенним гуркотом. У хаті спалахнуло світло, і Гаррі чимдуж кинувся тікати; повернувшись до Гусячої бухти, вмостився за письмовим столом і спробував писати. Початок липня, а він так і не почав свій великий новий роман. Що з ним буде? Доведеться повернутися до свого злиденного життя. Він ніколи не стане письменником. Він узагалі ніким не стане. Вперше в житті захотілося вкоротити собі віку. О сьомій ранку заснув простісінько за столом, поклавши голову на свої покреслені, подерті чернетки.

О пів на першу в службовій убиральні «Кларксу» Нола хлюпнула собі в лице водою, щоб не так помітно було її заплаканих очей. Вона плакала цілісінький ранок. Сьогодні субота, а Гаррі нема. Він більше не хоче бачити її. Суботи у «Кларксі» – то були їхні побачення; і ось він уперше не прийшов. Прокинувшись, вона ще була сповнена надії: він прийде, перепросить, що був такий недобрий, і вона, звісно, вибачить йому. Думка про те, що вона знову його побачить, додала їй доброго гумору; збираючись на роботу, навіть трохи нарум’янилася, щоб сподобатися йому. Та за сніданком мати заходилася суворо її шпетити.

– Ноло, я хочу знати, що ти від мене приховуєш.

– Нічого я не приховую, мамо.

– Не бреши матері! Гадаєш, я нічого не бачу? Думаєш, я дурепа?

– Ох, мамо, ні! Нічого такого я не думаю!

– Хіба я не бачу, що ти вдома не буваєш і весела така вся, та ще й фарбуєшся?

– Мамо, я нічого поганого не роблю. Слово честі.

– Гадаєш, я не знаю, що ти їздила до Конкорда з тією малою блудяжкою Ненсі Геттевей? Ти паскудне дівчисько, Ноло! Мені соромно за тебе!

Отець Келлерґан вийшов із кухні, подався до гаража і замкнувся там. Як і завжди під час отих сварок: він нічого не хотів знати. І ввімкнув свій програвач, щоб не чути ударів.

– Мамо, слово честі, я нічого поганого не роблю, – повторила Нола.

Луїза Келлерґан із відразою і зневагою озирнула доньку. Потім посміхнулася:

– Нічого поганого? Знаєш, чому ми поїхали з Алабами… Знаєш, правда ж? Чи, може, хочеш, щоб я нагадала тобі? Йди сюди!

Вона вхопила Нолу за руку і потягла до кімнати. Змусила роздягнутися і дивилася, як донька тремтить зо страху в самій спідній білизні.

– Чому ти в ліфчику?