Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 31 страниц)

У мене був лише тиждень, перш ніж Барнаскі все оприлюднить. Тиждень, щоб з’ясувати, чого ж саме я не второпав. Минуло чотири дні, чотири порожнісінькі дні. Я весь час телефонував Ґегаловудові, та він так і не зрушив із місця. Розслідування застрягло, і він нічого не міг удіяти. А потім, уночі п’ятого дня, сталася подія, що геть змінила перебіг розслідування. Сталася вона 10 листопада, о першій ночі. На шосе Монберрі-Аврора патрульний шляхової поліції Дін Форсайт погнався за автівкою, що проїхала на червоне світло і перевищила швидкість. Усе обмежилось би протоколом, якби полісмен не звернув уваги на поведінку водія: той був страшенно схвильований і спливав потом.

– Звідки їдете? – запитав Форсайт.

– Із Монберрі.

– Що ви там робили?

– Ну… гостював у друзів.

– Їхні імена?

Непевні відповіді й страх, що промайнув в очах водія, ще дужче заінтригували Форсайта. Він посвітив ліхтариком порушникові в лице і помітив подряпину на щоці.

– Що у вас з обличчям?

– Та гілкою випадково подряпався…

Полісменові така відповідь не сподобалася.

– Чому ви перевищили швидкість?

– Я… перепрошую, мені шкода. Поспішав. Ваша правда, не слід було…

– Ви напідпитку?

– Ні.

Перевірка на алкоголь засвідчила, що водій таки тверезий. Авто було ціле; посвітивши ліхтариком усередину, полісмен не помітив ніяких упаковок з-під ліків, що зазвичай валяються на задньому сидінні в токсикоманів. І все-таки щось було не те: він нюхом відчував, що чолов’яга водночас і надто збуджений, і занадто спокійний, тому вирішив допитати його докладніше. Раптом він помітив те, чого досі не завважив: руки у водія були брудні, черевики в багні, а штани мокрі.

– Вийдіть з авто, – звелів він.

– Але навіщо? Навіщо? – пробурмотів той.

– Виконуйте наказ, виходьте.

Водій вагався, і роздратований Форсайт вирішив витягнути його силоміць і затримати за непокору поліції. Він одвіз його в окружне поліційне управління, сам зробив необхідні фото й електронну дактилоскопію. Інформація, видана комп’ютером, приголомшила Форсайта. Потім, хоч було вже пів на другу ночі, він схопив слухавку, вирішивши, що задля такої звістки варто розбудити сержанта Перрі Ґегаловуда з кримінальної поліції штату.

За три години, десь о пів на п’яту ранку, мене теж розбудив телефонний дзвінок.

– Письменник? Ґегаловуд на дроті. Де ви зараз?

– Сержант? – пробурмотів я, насилу ворушачи язиком. – Я вдома, у ліжку, в Нью-Йорку, де ж іще?

– Зловили ми пташку, – сказав Ґегаловуд.

– Що?

– Того, хто підпалив дім Гаррі… Затримали його сьогодні вночі.

– Що ви кажете?

– Ви сидите?

– Навіть лежу.

– Тим краще. Бо зараз я вас ошелешу.

2. Кінець гри

– Деколи, Маркусе, вас охоплюватиме відчай. Це нормально. Я вам казав, що писати – це як боксувати, але ще це – наче бігати. Тому я вас весь час і жену надвір: якщо у вас вистачає душевної снаги витримувати тривалий біг – під дощем і в холоднечу, якщо у вас вистачає снаги йти до кінця, викладатися цілком, щосили, всім серцем, і сягати мети, то ви зможете писати. Ніколи не дозволяйте втомі та страху перемогти вас. Навпаки, користуйтеся ними, щоб рухатися вперед.

Того ж таки ранку, геть приголомшений звісткою Ґегаловуда, я вилетів до Манчестера. Приземлився о першій годині дня, а вже о пів на другу був у Головному поліційному управлінні штату. Ґегаловуд зустрів мене біля входу.

– Роберт Квінн! – вигукнув я замість привітання, наче й досі не міг повірити. – То це Роберт Квінн підпалив дім? І він-таки залишав мені записки?

– Так, письменнику. Відбитки пальців на каністрі з бензином були його.

– Але навіщо?

– Хіба ж я знаю. Він і пари з вуст не пустив. Мовчить як рибина.

Ґегаловуд одвів мене до свого кабінету і пригостив кавою. За його словами, кримінальна поліція вдосвіта обшукала дім Квіннів.

– І що знайшли? – запитав я.

– Нічогісінько, – відказав Ґегаловуд. – Геть нічого.

– А дружина його що каже?

– А ось із нею дивина: ми приїхали о пів на восьму, та її не можна було розбудити. Спала як убита, навіть не помітила, що чоловіка нема.

– Він її присипляє.

– Як це – присипляє?

– Роберт Квінн підсипає їй снодійного, коли хоче, щоб йому дали спокій. Напевне, так було і цієї ночі, щоб вона нічого не запідозрила. Але що вона могла запідозрити? Куди він подався серед ночі? І чому весь був у багні? Щось закопував?

– Так ото ж… Без його зізнання я не маю що йому висунути.

– Таж є каністра з-під бензину.

– Його адвокат заявив, що Роберт знайшов її на березі, він часто там гуляє. Побачив, що там валяється каністра, взяв її і закинув у кущі, щоб не заважала. Нам треба якнайбільше доказів, бо адвокат нас задушить.

– А хто в нього адвокат?

– Не повірите.

– Та кажіть уже.

– Бенджамін Рот.

Я зітхнув.

– Гадаєте, це Роберт Квінн убив Нолу Келлерґан?

– Може бути й таке.

– Я можу з ним поговорити?

– Про це не може бути й мови.

Тієї миті до кабінету, не постукавши, ввійшов якийсь чоловік, і Ґегаловуд одразу ж виструнчився. То був Лансдейн, начальник поліції штату. Вигляд мав невдоволений.

– Я цілий ранок згаяв на розмови з губернатором, журналістами і цим клятим адвокатом, Ротом.

– Із журналістами? Про що?

– Про затриманого сьогодні вночі чолов’ягу.

– Гадаю, в нас з’явився важливий слід.

Начальник поліції приязно поклав долоню на плече Ґегаловудові.

– Перрі… пора вже покласти цьому край.

– Тобто?

– Це якась нескінченна історія. Серйозно, Перрі: ви міняєте обвинувачених мов рукавички. Рот обіцяє здійняти бучу. Губернатор хоче, щоб усе це припинилося. Пора закривати справу.

– Але ж у нас нові дані! Смерть Нолиної матері, затримання Роберта Квінна. Ми ось-ось щось знайдемо!

– Спершу Квеберт, потім Калеб, тепер батько чи цей Квінн, або Стерн, або сам Господь Бог! Що в нас є проти батька? Нічого! Проти Стерна? Нічого. Проти Роберта Квінна? Знову ж таки нічого.

– Але ж ця клята каністра…

– Рот каже, що він легко переконає суддю в невинності Квінна. Ви хочете висунути йому обвинувачення?

– Так.

– Ви програєте, Перрі. Вкотре програєте. Ви чудовий полісмен, Перрі. Може, найкращий. Та інколи треба вміти відступати.

– Але ж…

– Перрі, не псуйте своєї кар’єри… Я не забиратиму у вас цієї справи просто зараз, не хочу ображати вас. Даю вам добу, як другові. Завтра о п’ятій вечора ви прийдете до мене в кабінет і офіційно заявите, що закриваєте справу Келлерґан. У вас є доба. Ви скажете колегам, що волієте відступити, щоб не осоромитися. А потім беріть сім’ю і їдьте кудись у вихідні та відпочиньте, ви заслужили це.

– Таж я…

– Треба вміти відступати, Перрі. Бувайте.

Лансдейн вийшов із кабінету, і Ґегаловуд упав у крісло.

Аж тут, на додачу до всього, мені на мобільник зателефонував Рой Барнаскі.

– Вітаю, Ґольдмане, – радісно заволав він. – Тиждень спливає завтра, як ви знаєте.

– Який іще тиждень, Рою?

– Тиждень. Я дав вам тиждень, перш ніж ми оприлюднимо останні події довкола Ноли Келлерґан. Ви не забули? Здається, ви нічого нового не з’ясували?

– Послухайте, Рою, ми натрапили на слід. Може, краще було б відкласти ту прес-конференцію?

– Ох, ці балачки… Завжди у вас якісь сліди, Ґольдмане… Просто цирк, та й годі. Пора вже покласти цьому край. Я скликав пресу на завтра, на п’яту вечора. Дуже розраховую, що й ви там будете.

– Не можу. Я в Нью-Гемпширі.

– Що? Ґольдмане, ви головна дійова особа! Ви потрібні там!

– Перепрошую, Рою.

Я перервав розмову.

– Барнаскі, мій видавець. Хоче завтра наприкінці дня зібрати журналістів, щоб оприлюднити інформацію: розповість про Нолину хворобу, про те, яка геніальна моя книжка, бо в ній відображено роздвоєння особистості п’ятнадцятирічної дівчинки.

– Ясно. Одне слово, завтра наприкінці дня ми, здається, офіційно все спаскудимо.

У Ґегаловуда залишалася остання доба, і він не збирався сидіти дурно. Запропонував поїхати до Аврори і допитати Тамару та Дженні, щоб з’ясувати все про Роберта.

Дорогою зателефонував Тревісові й попередив про наш приїзд. Ми знайшли його перед домом Квіннів. Він був геть розгублений.

– То на каністрі справді Робертові відбитки? – запитав він.

– Так, – підтвердив Ґегаловуд.

– Ох, повірити не можу! Нащо ж він таке утнув?

– Хтозна…

– Гадаєте… гадаєте він причетний до вбивства Ноли?

– Зараз усе можливо. Як Дженні й Тамара?

– Кепсько. Ох і кепсько! Вони приголомшені. Та і я теж. Це жах! Просто жах!

Він засмучено сів на капоті свого авто.

– У чому річ? – відчувши, що щось негаразд, запитав Ґегаловуд.

– Сержанте, я зранку думаю про це… Мені стільки всього згадалося через цю халепу…

– І що ж ви згадали?

– Роберт Квінн дуже цікавився розслідуванням. Я тоді часто бачився з Дженні, по неділях обідав у них. Він весь час говорив зі мною про розслідування.

– Але ж і його дружина тільки про це й говорила?

– Так, за столом. Та варто було мені прийти, як батько пригощав мене пивом на терасі й весь час розпитував. Кого ми підозрюємо та чи натрапили на слід… А по обіді проводив мене, і ми знову розмовляли. Я вже не знав, як відчепитися від нього…

– Ви хочете сказати, що…

– Та нічого я не хочу сказати. Але…

– Що «але»?

Він понишпорив у кишені піджака і дістав фото.

– Ось що знайшов я сьогодні вранці в родинному альбомі, Дженні зберігає його в нас удома.

На світлині Роберт Квінн стояв коло чорного «шевроле монте-карло» перед входом до «Кларксу». На звороті був напис: «Аврора, серпень 1975 року».

– Що це означає? – запитав Ґегаловуд.

– Я запитав те саме у Дженні. Вона сказала, що того літа батько хотів придбати нове авто, та ніяк не міг обрати модель. Він звернувся до місцевих дилерів із проханням про тест-драйв і декілька вихідних підряд мав змогу тестувати різні моделі.

– Зокрема, і чорний «монте-карло»?

– Зокрема, і чорний «монте-карло».

– Ви хочете сказати, що в день зникнення Ноли за кермом цього автомобіля міг бути Роберт Квінн?

– Так.

Ґегаловуд пригладив чуба і попросив дозволу взяти світлину.

– Тревісе, – сказав я, – нам треба поговорити з Тамарою і Дженні. Вони вдома?

– Так. Заходьте, вони у вітальні.

Тамара з Дженні сторопіло сиділи на дивані. Понад годину намагалися ми з ними говорити, та вони були такі ошелешені, що не могли зібратися з думками. Нарешті Тамара, хлипаючи, спромоглася розповісти, що сталося вчора ввечері. Вони з Робертом рано повечеряли, а потім дивилися телевізор.

– Ви не помітили чогось незвичайного в чоловіковій поведінці? – запитав Ґегаловуд.

– Ні… Втім, помітила-таки, він хотів, щоб я неодмінно випила чашку чаю. Я відмовлялася, а він знай торочив: «Пий, кицюню, пий. Це сечогінний напій, тобі буде добре». Ото я і випила той клятий чай. І заснула простісінько тут, на дивані.

– О котрій годині?

– Десь об одинадцятій.

– А потім?

– А потім провал, чорна діра. Спала як убита. Прокинулася вже о пів на восьму ранку. Я так і лежала на дивані, а в двері стукала поліція.

– Пані Квінн, чи правда, що ваш чоловік збирався придбати «шевроле монте-карло»?

– Ну… я вже не пам’ятаю… Так… може… та… та ви гадаєте, він міг скривдити ту дитину? Гадаєте, це він?

Її знудило, і вона кинулася до вбиральні.

Усі ті балачки не мали сенсу. Ми поїхали, так і не дізнавшись нічого нового. Час діяв проти нас. В авто я запропонував Ґегаловудові висунути Робертові неспростовний доказ – світлину чорного «монте-карло».

– Марно, – відказав він. – Рот знає, що Лансдейн здався і, певне, порадив Квіннові тягти куцого за хвіст. Квінн не заговорить. І ми спіймаємо облизня. Завтра о п’ятій вечора справу закриють, а ваш друзяка Барнаскі влаштує фіґлі-міґлі перед усіма телекамерами країни. Роберта Квінна випустять на волю, а з нас кепкуватиме вся Америка.

– Хіба що…

– Хіба що станеться диво, письменнику. Хіба що ми докопаємося, що ж робив учора ввечері Квінн і куди так поспішав. Його дружина каже, що заснула об одинадцятій. Затримали його опівночі. Отже – через годину. Ми принаймні знаємо, що він був десь за містом. А де?

Ґегаловуд вважав, що нам залишається тільки одне: поїхати туди, де затримали Роберта Квінна, і спробувати з’ясувати, звідки і куди він прямував. Сержант навіть дозволив собі розкіш витягнути на місце затримання патрульного Форсайта, у якого був вихідний. Ми зустрілися з ним за годину, на виїзді з Аврори, і він привів нас до потрібного місця на шляху в Монберрі.

– Отут, – сказав він.

Дорога йшла поміж чагарями, геть прямо. Нам це нічого не давало.

– Розкажіть докладно, що сталося? – попросив Ґегаловуд.

– Я їхав із боку Монберрі. Патрулював, як завжди. Аж перед носом у мене вискочило це авто.

– Як це – вискочило?

– На перехресті, метрів за п’ятсот-шістсот відціля.

– На перехресті? З якою дорогою?

– Не можу сказати, що там за дорога, та перехрестя є, і там світлофор. Знаю напевно, бо то єдиний світлофор на цій ділянці шосе.

– Отой? – запитав Ґегаловуд, дивлячись удалину.

– Той, – кивнув Форсайт.

І тоді мене наче струмом ударило.

– Це дорога до озера! – вигукнув я.

– До якого озера? – запитав Ґегаловуд.

– Там шосе перетинається з дорогою, що веде до озера Монберрі.

Ми дійшли до перехрестя, подалися дорогою до озера і метрів за сто опинилися на паркувальному майданчику. Береги були геть розмиті нещодавніми дощами. Довкола – суцільна багнюка.

Вівторок, 11 листопада 2008 року, 8 година ранку

Колона поліційних авто зупинилася на майданчику біля озера. Ми з Ґегаловудом трохи посиділи в його машині. Побачивши фургон водолазів, я запитав:

– Сержанте, ви певні, що чините правильно?

– Ні. Але вибору в нас немає.

То була наша остання карта, кінець гри. Роберт Квінн, звісно ж, побував тут. Грузнучи в грязюці, він дістався до води і щось туди жбурнув. Принаймні за нашою версією.

Ми вийшли з авто і підійшли до водолазів, які готувалися до занурення. Командир дав їм кілька вказівок, потім перебалакав із Ґегаловудом.

– Що ми шукаємо, сержанте? – запитав він.

– Та все. Все, що завгодно. Документи, зброю. Не знаю. Щось, що пов’язане зі справою Ноли Келлерґан.

– А ви знаєте, що це озеро – справжнісінька вигрібна яма? Може, все-таки точніше скажете?..

– Думаю, ваші люди зметикують. Я поки що не знаю, що то може бути.

– А на якій глибині?

– Коло самого берега. На відстані кидка. Думаю, вірогідніше з того боку озера. Підозрюваний був геть у багні, щока подряпана, певне, його зачепило низькою гілкою. Він хотів заховати ту річ там, де її не знайдуть. То, гадаю, подався на протилежний берег, там суцільні чагарі, все в ожиннику.

Розпочалися пошуки. Ми стали коло води, неподалік від стоянки, і дивилися, як водолази занурюються в озеро. Було дуже холодно. Минула година; жодних результатів. Ми трималися біля командира водолазів, прислухаючись до поодиноких сповіщень по рації.

О пів на десяту Ґегаловудові зателефонував Лансдейн і почав репетувати мов навіжений. Він так галасував, що навіть я почув.

– Скажіть, що це неправда, Перрі!

– Що неправда?

– Ви викликали водолазів?

– Так.

– Та ви з глузду з’їхали! Ви самі собі копаєте яму! Я можу вас усунути з посади за такі дії. Я призначив на п’яту годину прес-конференцію. Ви там будете. І самі заявите про припинення слідства. Самі будете спілкуватися з журналістами. Я більше вас не прикриватиму, Перрі. Годі вже!

– Добре, пане Лансдейне.

Він роз’єднався. Ми мовчали.

Минула ще година; пошуки так само нічого не дали. Ми з Ґегаловудом і далі стовбичили на березі, хоч було і холодно. Аж раптом я сказав:

– Сержанте, а що як…

– Замовкніть, письменнику. Прошу вас, помовчіть. Не хочу слухати ні ваших запитань, ні ваших сумнівів.

Ми зачекали ще. Раптом рація командира водолазів зашкабарчала по-новому. Щось сталося. Водолази виходили з озера; на тім боці панувало неабияке пожвавлення, всі подалися до берега.

– Що там коїться? – запитав Ґегаловуд.

– Вони знайшли! Знайшли!

– Що знайшли?

Метрів за десять від берега водолази знайшли кольт тридцять восьмого калібру і золотий ланцюжок із написом «НОЛА».

Опівдні того ж таки дня я сидів за дзеркальним шклом у Головному поліційному управлінні штату і слухав зізнання Роберта Квінна, якому Ґегаловуд пред’явив револьвер і золотий ланцюжок, знайдені в озері.

– Ви для того туди їздили вночі? – майже лагідно запитав він. – Щоб позбутися цих доказів?

– Як… як ви їх знайшли?

– Гру закінчено, пане Квінне. Для вас вона вже добігла кінця. Чорний «монте-карло» – у ньому були ви, так? Авто від дилера, ніде не числиться. І ніхто б до вас не дістався, якби вам не спало на думку фотографуватися з ним.

– Я… я…

– Навіщо, га? Навіщо ви вбили дівчинку? І ту нещасну бабцю?

– Не знаю. Наче це і не я вчинив. Як по правді, все випадково сталося.

– Як це сталося?

– Нола йшла узбіччям, я запропонував її підвезти. Вона погодилася і підсіла до мене… А потім… Ну, мені було так самотньо… Я хотів погладити її по голові… Вона втекла в ліс. Мені треба було її наздогнати, попросити, щоб нікому не казала. А потім вона забігла до Дебори Купер. І мені довелося… Бо вона ж би все розповіла… Це… це було якесь затьмарення!

Він зомлів.

Після допиту Ґегаловуд зателефонував Тревісові й сповістив, що Роберт Квінн підписав щиросерде зізнання.

– О п’ятій відбудеться прес-конференція, – сказав він. – Мені не хотілося, щоб ви про все дізналися з телевізора.

– Дякую, сержанте. Я… Що сказати дружині?

– Не знаю. Але швидше попередьте її. Новина буде, як вибух бомби.

– Зараз скажу.

– Пане Довне, чи могли б ви приїхати до Конкорда, щоб дещо з’ясувати з приводу Роберта Квінна? Не хочу хвилювати вашу дружину чи свекруху.

– Авжеж. Я зараз на службі, маю виїхати на дорожню пригоду. І мені треба поговорити з Дженні. Краще я приїду ввечері або вже завтра.

– Спокійно приїздіть завтра. Сьогодні вже нема куди поспішати.

Ґегаловуд натиснув «відбій». Вигляд у нього був спокійний.

– І що тепер? – запитав я.

– А тепер пропоную пообідати. Гадаю, ми з вами це заслужили.

Ми попоїли в кафетерії Головного управління поліції, Ґегаловуд про щось думав і не доторкнувся до їжі. Справу він поклав біля себе на столі й розглядав фото Роберта з чорним «монте-карло».

– Щось не те, сержанте?

– Та наче все те. Просто не розумію, нащо Квінн узяв із собою револьвер… Каже, зустрів Нолу випадково, просто собі їхав. Та він або заздалегідь усе обдумав, і щодо авто, і щодо зброї, або справді натрапив на неї випадково, і тоді я не втямлю, чому в нього був із собою той револьвер і де він його взяв.

– Гадаєте, він усе ретельно спланував і не в усьому зізнався?

– Може, й так.

Він і далі тримав у руках світлину. Підніс її до очей, щоб розглянути детальніше. І раптом щось помітив. Погляд його відразу змінився.

– Що сталося, сержанте? – запитав я.

– Газета…

Я підвівся і, обігнувши стіл, теж глянув на фото. Він тицьнув пальцем на ятку з газетами на задньому плані, біля входу до «Кларксу». Якщо придивитися, там можна було прочитати заголовок на першій шпальті:

«Ніксон іде у відставку».

– Річард Ніксон пішов у відставку в серпні 1974-го! – заволав Ґегаловуд. – Світлину не могли зробити в серпні сімдесят п’ятого!

– А хто ж тоді написав фальшиву дату на звороті?

– Хтозна. Та це означає, що Роберт Квінн бреше. Нікого він не вбивав!

Ґегаловуд вибіг із кафетерію і, перестрибуючи через дві сходинки, побіг угору. Я мчав за ним коридорами до самісінької в’язниці. Він звелів привести його до Роберта Квінна.

– Кого ви прикриваєте? – зарепетував він, щойно вгледівши Роберта за ґратами. – Не тестували ви чорного «монте-карло» в серпні сімдесят п’ятого року! Ви когось прикриваєте, і я хочу знати кого! Дружину? Дочку?

Роберт пригнічено сидів на лаві. І прошепотів, не підводячи голови:

– Дженні. Дженні я прикриваю…

– Дженні? – приголомшено перепитав Ґегаловуд. – То це ваша дочка…

Він дістав мобільник і набрав номер.

– Зателефоную Тревісові Довну, щоб не казав дружині. Якщо вона дізнається, що батько зізнався, то перелякається і втече.

Тревісів мобільник не відповідав. Тоді Ґегаловуд зателефонував до поліційного відділку Аврори, щоб зв’язатися з ним по рації.

– Сержант Ґегаловуд, поліція штату Нью-Гемпшир, – сказав він черговому. – Мені треба терміново поговорити з начальником поліції Довном.

– З Довном? Зателефонуйте на мобільник. У нього сьогодні вихідний.

– Як це? Я йому нещодавно дзвонив. Він сказав, що виїхав на дорожню пригоду.

– Цього не може бути, сержанте. Кажу ж, сьогодні в нього вихідний.

Ґегаловуд зблід і, скінчивши розмову, негайно оголосив тривогу.

За кілька годин Тревіса і Дженні Довнів затримали в аеропорту Бостон Лоґан під час посадки на літак у Каракас.

Пізно вночі ми з Ґегаловудом вийшли з Головного управління поліції. Журналісти, які з’юрмилися біля входу, відразу ж накинулися на нас, та ми мовчки пропхалися крізь натовп і сіли в Ґегаловудове авто. Він мовчки рушив. Я запитав:

– Куди ми прямуємо, сержанте?

– Не знаю.

– А що роблять полісмени в таких випадках?

– Ідуть хильнути по чарчині. А письменники?

– Ідуть добряче хильнути.

Він одвіз нас до свого бару на околиці Конкорда. Ми посідали за шинквасом і замовили подвійне віскі. На екрані телевізора за нашими спинами рухомим рядком пливли новини:

«Співробітник поліції Аврори зізнався у вбивстві Ноли Келлерґан».

1. Правда про справу Гаррі Квеберта

– Останній розділ, Маркусе, завжди має бути найкращий у книжці.

Нью-Йорк, четвер, 18 грудня 2008 року.

Місяць по тому, як відкрилася правда

Того дня я бачив його востаннє.

Була дев’ята вечора. Коли він подзвонив у двері, я сидів удома і слухав свої міні-диски. Відчинив; ми довго мовчки дивилися один на одного. Потім він сказав:

– Доброго вечора, Маркусе.

Я затнувся і лише спромігся промимрити:

– Я вже думав, що ви померли.

Він кивнув.

– Тепер я тільки примара.

– Кави хочете?

– Так. Ви сам?

– Сам.

– Пора вам перестати бути самому.

– Заходьте, Гаррі.

Я пішов у кухню варити каву. Він стояв у вітальні, дуже знервований, і перебирав світлини у мене на полицях.

Коли я повернувся з кавником і горнятками, він розглядав одну з них: наше з ним фото, того дня, коли я отримав диплом у Берроузі.

– Уперше приходжу до вас додому, – сказав він.

– Кімната для вас готова. Вже кілька тижнів.

– Ви знали, що я прийду?

– Так.

– Ви добре мене знаєте, Маркусе.

– Друзі знають такі речі.

Він сумовито всміхнувся.

– Дякую за гостинність, Маркусе, та я не залишуся.

– То чому ж ви прийшли?

– Попрощатися.

Я насилу приховав розгубленість і поналивав кави у чашечки.

– Якщо ви мене покинете, я більше не матиму друзів, – сказав я.

– Не кажіть такого. Я вас любив навіть не як друга, а як сина.

– Я любив вас як батька, Гаррі.

– Хоч і дізналися правду?

– Правда нітрохи не впливає на те, що почуваєш до людини. В цьому і полягає велика драма почуттів.

– Ваша правда, Маркусе. То ви все знаєте?

– Так.

– Як ви дізналися?

– Збагнув урешті.

– Тільки ви могли мене викрити.

– То ви це мали на увазі тоді, на паркувальному майданчику, біля мотелю? Тим-то і сказали, що поміж нами ніколи нічого не буде, як досі? Ви розуміли, що я все з’ясую.

– Як ви докотилися до цього, Гаррі?

– Сам не знаю…

– У мене є відеозаписи допитів Тревіса і Дженні Довнів. Хочете поглянути?

– Так.

Він сів на дивані. Я вставив диск у плеєр і ввімкнув його. На екрані телевізора з’явилася Дженні. Її знімали крупним планом у залі Головного управління поліції штату Нью-Гемпшир. Вона плакала.

Із показань Дженні Е. Довн

Сержант П. Ґегаловуд. Пані Довн, ви давно про це знали?

Дженні Довн (схлипуючи). Я… я ні про що не здогадувалася. Ніколи! Аж до того дня, коли виявили тіло Ноли Келлерґан у Гусячій бухті. Тоді все містечко збурилося. У «Кларксі» було повнісінько люду: відвідувачі, журналісти приходили, розпитували. Пекло якесь, та й годі. Врешті мені стало погано, і я пішла додому раніше, хотіла перепочити. Біля хати стояло авто, я його раніше не бачила. Ввійшла і почула голоси. Впізнала голос колишнього начальника поліції Пратта. Він говорив із Тревісом. Вони мене не чули.

12 червня 2008 року

– Спокійно, Тревісе! – заволав Пратт. – Побачиш, ніхто ні про що не дізнається.

– Чому ти так певен цього?

– Усе ляже на Квеберта! Тіло знайшли в його маєтку! Всі докази проти нього!

– А якщо його виправдають?

– Не виправдають. І щоб ні слова більше про цю історію, втямив?

Дженні почула кроки і сховалася у вітальні. Вона бачила, як Пратт вийшов із дому. Коли авто поїхало, вона побігла в кухню: чоловік сидів мов прибитий.

– Що тут коїться, Тревісе? Я чула вашу розмову! Що ти приховуєш від мене? Що ти не сказав мені про Нолу Келлерґан?

Дженні Довн. І тоді Тревіс усе мені розповів. Показав ланцюжок; він зберіг його на згадку, щоб завжди пам’ятати, що накоїв. Я забрала той ланцюжок і сказала, що все залагоджу. Хотіла захистити свого чоловіка, захистити родину. Я завжди була самотня, сержанте. Дітей в мене нема. Все, що в мене є, це Тревіс. Я боялася його втратити… Я дуже надіялася, що справу закриють і в усьому обвинуватять Гаррі… Аж тут з’явився Маркус Ґольдман і почав колупатися в минулому. Він був певен, що Гаррі не винен. Він мав рацію, та я не могла сидіти склавши руки й чекати, коли він з’ясує правду. Тоді я вирішила писати йому записки… Підпалила те кляте авто, «корвет». Та йому начхати було на мої попередження! Тоді я вирішила підпалити дім.

Із показань Роберта Квінна

Сержант П. Ґегаловуд. Нащо ви це вчинили?

Роберт Квінн. Заради доньки. Коли знайшли Нолине тіло і все місто кипіло, вона, здається, дуже хвилювалася. Я бачив, що вона страшенно стривожена і якось дивно поводиться, без причини йде з «Кларксу». Того дня, коли в газетах опублікували Ґольдманові нотатки, вона сильно розлютилася. Я аж злякався. Виходив зі службової вбиральні й почув, як вона тихенько вислизнула задніми дверми. Вирішив простежити за нею.

Четвер, 10 липня 2008 року

Вона зупинилася на прогалині в лісі й хутко вилізла з авто; в руках у неї була каністра з бензином і балончик із фарбою. Вона завбачливо наділа садові рукавички, щоб не залишати відбитків пальців. Він насилу встигав за нею і дуже відстав. Коли вийшов на узлісся, вона вже написала свою погрозу на «рейндж-ровері» й тепер поливала бензином ганок.

– Дженні, стій! – заволав він.

Вона швидко черконула сірником і кинула його на підлогу. Двері зайнялися відразу. Полум'я було таке сильне, що вона відступила на кілька метрів і затулилася долонями. Батько вхопив її за плечі.

– Дженні, ти з глузду з'їхала!

– Тобі цього не збагнути, тату! Що ти тут робиш! Іди! Іди звідціля!

Він видеру неї з рук каністру.

– Тікай! – звелів він. – Тікай, поки тебе не впіймали!

Вона побігла до лісу і сіла до авто. Йому треба було позбутися каністри, та від переляку думки його геть переплуталися. Врешті він побіг на берег і сховав її в чагарях.

Із показань Дженні Е. Довн.

Сержант П. Ґегаловуд. Що було далі?

Дженні Довн. Я благала батька не втручатися в цю справу. Не хотіла, щоб він був до неї причетний.

Сержант П. Ґегаловуд. Але він уже й так був до неї причетний. І що ви робили далі?

Дженні Довн. Коли Пратт зізнався, що змусив Нолу зробити йому мінет, весь тягар ліг на нього. І якщо він спершу був певен, що все обійдеться, то тут майже здався. Він збирався все розповісти. Його треба було позбутися. І забрати в нього револьвер.

Сержант П. Ґегаловуд. То він зберіг зброю…

Дженні Довн. Так. То був його службовий револьвер. Він все життя був у нього…

Із показань Тревіса С. Довна

Тревіс Довн. Ніколи не прощу собі того, що я вчинив, сержанте. Вже тридцять три роки про це думаю. Мене це переслідує.

Сержант П. Ґегаловуд. Одного не розумію, як це ви, полісмен, зберегли ланцюжок, такий важливий доказ.

Тревіс Довн. Я не міг його позбутися. Той ланцюжок був моєю карою. Пам’яттю про минуле. Не було і дня, щоб я не замикався й не розглядав той ланцюжок. Та й не ризикував я нічим, бо хто б його в мене знайшов?

Сержант П. Ґегаловуд. А що ж Пратт?

Тревіс Довн. Він ось-ось мав заговорити. Після того, як ви дізналися про них із Нолою, він страшенно перелякався. Якось зателефонував, хотів мене побачити. Ми зустрілися на березі. Він сказав, що хоче у всьому зізнатися й укласти угоду зі слідством, а я повинен зробити те саме, бо правда все одно випливе нагору. Того ж таки вечора я приїхав до нього в мотель. Спробував умовити. Та він не поступався. Показав мені свій старий кольт тридцять восьмого калібру, він тримав його у шухляді тумбочки біля ліжка, і заявив, що завтра ж таки занесе його вам. Він збирався зізнатися, сержанте. Тоді я зачекав, коли він обернеться до мене спиною, і вбив його кийком. Забрав кольт і втік.

Сержант П. Ґегаловуд. Кийком? Як Нолу?

Тревіс Довн. Так.

Сержант П. Ґегаловуд. Те саме знаряддя вбивства?

Тревіс Довн. Так.

Сержант П. Ґегаловуд. То де він?

Тревіс Довн. Це службовий кийок. Ми ще тоді з Праттом вирішили: він сказав, що найкращий спосіб сховати знаряддя вбивства – це залишили його на видноті. Кольт і кийок були в нас при боці, коли ми шукали Нолу.

Сержант П. Ґегаловуд. То чому ви врешті позбулися кольта? І як той кольт і ланцюжок опинилися в Роберта Квінна?

Тревіс Довн. Дженні квапила мене. І я поступився. Після вбивства Пратта вона перестала спати. Дійшла до краю. Сказала, не можна тримати це вдома, – якщо поліція, розслідуючи вбивство Пратта, знайде їх, нам гаплик. І таки переконала мене. Я хотів закинути їх у море, де б їх ніхто не знайшов. Але Дженні так перелякалася, що випередила мене і, нічого мені не сказавши, попросила батька це зробити.

Сержант П. Ґегаловуд. Чому батька?

Тревіс Довн. Гадаю, вона не зовсім мені довіряла. За тридцять три роки я не позбувся того ланцюжка, то вона боялася, що й тепер не зможу. Вона завжди вірила батькові й у всьому покладалася на нього, вважала, що тільки він може їй допомогти. І він поза будь-якими підозрами… Старенький, простодушний Роберт Квінн.

9 листопада 2008 року

Дженні забігла до батьківської хати. Знала, що матері немає вдома. Батька вона знайшла у вітальні.

– Тату! – заволала вона. – Тату, потрібна твоя допомога!

– Що сталося, Дженні?

– Не питай. Мені треба, щоб ти викинув оце.

Вона простягнула йому пластиковий пакет.

– Що це?

– Не питай. Не відкривай. Це дуже важливо. Лише ти можеш мені допомогти. Мені треба, щоб ти закинув це кудись, де ніхто не буде шукати.

– У тебе проблеми?

– Так. Здається, так.

– Добре, доцю. Заспокойся. Я зроблю все, щоб тебе захистити.

– Головне, не відкривай пакет. Просто позбудься його назавжди.

Щойно донька пішла, Роберт відкрив пакет. Побачивши вміст, він, злякавшись, що його донька вбивця, вирішив тієї ж таки ночі викинути все це в озеро коло Монберрі.

Із показань Тревіса С. Довна

Тревіс Довн. Дізнавшись, що старого Квінна затримали, я збагнув, що нам кінець і треба діяти. Я вирішив усе зіпхнути на нього. Бодай на якийсь час. Я знав, що він стане прикривати дочку і кілька днів протримається. За той час ми з Дженні були б у якійсь країні, що не видає злочинців. Я почав шукати докази проти Роберта. Понишпорив у родинних альбомах Дженні, сподіваючись знайти світлину Роберта і Ноли, щоб написати на звороті щось викривальне. І тоді на очі потрапив знімок Роберта з чорним «монте-карло». Приголомшливий збіг! Я ручкою написав дату, серпень 1975 року, і приніс вам сюди.