Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 31 страниц)

Annotation

«Правда про справу Гаррі Квеберта» – карколомний мікс детективу, трагічної історії «забороненого» кохання, справжньої дружби, душевних розладів та духовного злету. Це справжня лабораторія неоднозначних людських характерів і доль, де практично не існує достоту позитивних чи цілком негативних персонажів. Як і в реальному житті – що головні, що другорядні герої мають персональний набір чеснот і недоліків. Здається, жодної царини людського життя не оминув у своєму творі цей молодий «диявол», як охрестила іноземна преса Жоеля Діккера, франкомовного швейцарця, володаря Гран-прі Французької академії за найкращий роман та лауреата Гонкурівської премії ліцеїстів.

Твір може зацікавити, зокрема, і молодих письменників, адже автор дає тридцять одну пораду як створити бестселер.

Жоель Діккер

День зникнення

Пролог

Частина перша

31. У глибинах пам'яті

30. Неперевершений

29. Чи можна закохатися в п'ятнадцятирічну дівчину?

28. Як важливо вміти падати

27. Там, де садили гортензії

26. Н-О-Л-А

25. Про Нолу

24. День незалежності

23. Ті, хто добре it знали

23. Поліційне розслідування

З роману Гаррі Л. Квеберта «Початки зла».

21. Про те, як тяжко любити

20. Обід у саду

19. Справа Гаррі Квеберта

18. Мартас-Віньярд

17. Спроба втекти

16. «Початки зла»

15. Перед бурею

Частина друга

14. Перед трагічними подіями 30 серпня 1975 року

13. Буря

12. Чоловік, який писав картини

11. В очікуванні Ноли

10. Пошуки зниклої дівчинки

9. Чорний «монте-карло»

8. Анонімник

7. Після Ноли

6. Принцип Барнаскі

Частина третя

5. Дівчинка, яка розбуркала Америку

4. Sweet home Alabama [17]

3. Election day [18]

2. Кінець гри

1. Правда про справу Гаррі Квеберта

Епілог

Подяки

Інформація видавця

Про автора

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

Жоель Діккер

Правда про справу Гаррі Квеберта

Моїм батькам

День зникнення

(субота, 30 серпня 1975 року)

– Центральна диспетчерська поліції. Що у вас?

– Гало? Мене звати Дебора Купер, я мешкаю на Сайд-Крік-лейні. Здається, щойно я бачила молоду дівчину, за якою гнався у лісі якийсь чоловік.

– А точніше, що сталося?

– Та хтозна! Я була коло вікна, дивилася на ліс, аж бачу, біжить поміж деревами та дівчина… а за нею якийсь чолов’яга… Таке, наче вона хотіла втекти від нього.

– А де вони зараз?

– Я… я не бачу їх уже, вони десь у лісі.

– Добре, пані, я висилаю до вас патруль.

З цього дзвінка розпочалися події, що струсонули містечко Аврора, в штаті Нью-Гемпшир. Того дня без сліду зникла Нола Келлерґан, тамтешня п’ятнадцятирічна дівчина, і ніхто її більше ніколи не бачив.

Пролог

Жовтень 2008 року

(тридцять три роки після зникнення)

Усі обговорювали цю книжку. Я не міг спокійно пройтися вулицями Нью-Йорка, не міг пробігтися вранці алеями Центрального парку, бо всі перехожі зустрічали мене вигуками: «О, це ж Ґольдман! Це той письменник!». Бувало навіть, за мною починали бігти, щоб з’ясувати надокучливі питання: «А те, що ви написали в своїй книжці, правда? Гаррі Квеберт справді таке утнув?». У кав’ярні у Вест-Вілледжі, куди я полюбляв учащати, відвідувачі часом безцеремонно сідали за мій столик і казали: «Я оце читаю вашу книжчину, пане Ґольдмане, і просто-таки відірватися не можу! Перша була чудова, але ця! Вам справді відвалили мільйон баксів за те, що ви її встругнули? Скільки вам років? Заледве тридцять? Тридцять років – і вже така купа грошви!». Навіть швейцар будинку, що його поступ у читанні цієї книжки я помічав завжди, коли той відчиняв мені двері, врешті закінчивши, затиснув мене в кутку біля ліфта і висловив усе, що було в нього на душі. «Оце таке, значить, скоїлося з тією бідолашкою Нолою Келлерґан? Який жах! А як же воно могло статися, га? Невже таке можливе, пане Ґольдмане?»

Весь Нью-Йорк аж нетямився від моєї книжки; ще й двох тижнів не минуло, як вона вийшла друком, а вже мала посісти найвищу сходинку в рейтингу продажів на американському континенті. Всім кортіло знати, що сталося в Аврорі 1975 року, це обговорювали і на телебаченні, й на радіо, і в газетах. Було мені заледве тридцять років, і ця книжка, друга в моїй кар’єрі, зробила мене найвідомішим письменником США.

Справа, що збурила всю Америку і стала сюжетом мого роману, розпочалася за кілька місяців до того, на початку літа, коли знайшли останки тіла молодої дівчини, яка зникла тридцять три роки тому. Так розпочалися події в Нью-Гемпширі, що я їх змалював, і якби не вони, то ніхто в Америці й не чув би про містечко Аврора.

Частина перша

Письменницька хвороба

(за вісім місяців до виходу книжки)

31. У глибинах пам'яті

– Перший розділ, Маркусе, найважливіший. Якщо він не сподобається, ніхто далі не читатиме. Як ви хочете розпочати свою книжку?

– Хтозна, Гаррі. Гадаєте, мені колись пощастить?

– Що саме?

– Написати книжку.

– Я впевнений у цьому.

На початку 2008-го, приблизно через півтора року по тому, як я, завдяки своєму першому романові, став ідолом американського красного письменства, мене спіткала страшенна творча криза, страх чистого аркуша, що, здається, нерідко заскакує письменників, які зазнали швидкого і шаленого успіху. Недуга ця проступила не відразу: вона охоплювала мене поволі. Здавалося, що після того, як вона мене вразила, мозок мій потихеньку завмер. На перші її симптоми я не хотів зважати: подумав собі, що натхнення повернеться завтра чи післязавтра, чи, може, трохи згодом. Та минали дні, тижні й місяці, а те натхнення не поверталося.

Моє сходження до пекла складалося з трьох етапів: перший, що без нього не сталося б такого карколомного падіння, був стрімкий злет. Мого першого роману продали два мільйони примірників, і в двадцять вісім років я став популярним автором. То було восени 2006-го, і за кілька тижнів моє ім’я перетворилося на ІМ’Я: я був скрізь – на телебаченні, в газетах, на обкладинках ілюстрованих часописів. Обличчя моє пишалося на величезних рекламних щитах у метро. Найсуворіші критики найавторитетніших часописів Східного узбережжя були одностайні: молодий Маркус Ґольдман обіцяє стати великим письменником.

Однісінька книжка, і переді мною відчинилися двері до нового життя – життя юних зірок-мільйонерів. Я перебрався від батьків у Ньюарку і влаштувався в розкішних апартаментах Грінвіч-Вілледжа, поміняв свій пошарпаний «форд» на лискучий чорний «рейндж-ровер» із тонованими шибами, почав учащати до фешенебельних ресторанів, вдався до послуг літературного агента, який розпоряджався моїм часом і приходив дивитися бейсбол на величезному плазмовому екрані мого телевізора. Я винайняв собі офіс біля Центрального парку, де трохи закохана в мене секретарка на ім’я Деніза отримувала пошту, варила мені каву та сортувала папери.

Перші півроку після виходу книжки я радів новому життю. Вранці я приходив до свого офісу, щоб переглянути статті про себе і прочитати десятки листів од шанувальників моєї творчості, які я отримував щодня, – Деніза потім складала ті листи у великі теки. Потім, задоволений собою й гадаючи, що вже й так добряче попрацював, я йшов собі гуляти вулицями Мангеттена, де перехожі, вгледівши мене, перешіптувалися. Решту дня я користувався новими правами, набутими разом зі славою: правом купувати все, що мені закортить, правом на дорогу ложу в Медісон-сквер-гардені та правом дивитися матч «Рейнджерів», правом іти червоними доріжками зі співаками, що їхні диски я збирав ще в юності, правом з’являтися на людях із Лідією Ґлур, героїнею останнього серіалу, яку всі просто-таки на клапті роздирали. Я був славетний письменник; мені здавалося, ніби це найкраща професія на світі. І, впевнений, що це триватиме вічно, я не переймався першими застереженнями моїх агента і видавця, які квапили взятися до праці й почати писати новий роман.

Упродовж наступних півроку я помітив, що вітер потроху змінює напрямок: листів од шанувальників надходило дедалі менше, на вулицях мене переймали чимраз рідше. Аж незабаром перехожі, які ще впізнавали мене, почали питати: «Пане Ґольдмане, а про що буде ваша наступна книга? І коли вона вийде?». Я зрозумів, що треба починати писати, і таки взявся: занотував на аркушиках свої ідеї й набрав синопсис на комп’ютері. Та нічого доброго з того не вийшло. Тоді я позбирав інші ідеї й написав ще кілька синопсисів. Ніякого успіху. Врешті придбав новий комп’ютер, сподіваючись, що на додачу до нього мені продадуть пречудові ідеї й розкішні синопсиси. Все було марно. Тоді вирішив удатися до іншого способу: змусив Денізу до пізньої ночі занотовувати опорні фрази, дотепні жарти і чудові підступи до роману, що я їй диктував. Проте наступного дня фрази видавалися мені банальними, жарти пласкими, а підступи – невдалими. Починався другий етап моєї недуги.

Восени 2007-го минув уже рік, відколи побачила світ моя перша книжка, а я не написав іще й рядка з наступної. Коли вже не було жодного листа, щоб покласти його до теки, коли мене вже перестали впізнавати в громадських місцях, а в книгарнях на Бродвеї зникли афіші з моїм портретом, я втямив, що слава – ефемерне явище. Вона була немов голодна зміюка, і якщо ти не годував її, твоє місце відразу ж заступали інші: популярні політики, якісь учасниці телешоу, нова рок-група – все це перетягувало увагу, що раніше була спрямована на тебе. А минув же лише рік, як вийшла моя книжка: для мене це був мізерний відтинок часу, проте в масштабах людства – ціла вічність. Упродовж цього року в самій лише Америці народилося мільйон дітей, померло мільйон її громадян, з десять тисяч наклали на себе руки, з півмільйона сконали від наркотиків, близько мільйона стали мільйонерами, сімнадцять мільйонів змінили мобільники, п’ятдесят тисяч загинули в автокатастрофах, а два мільйони зазнали в них більш чи менш серйозних ушкоджень. А я написав одним-одну книжку.

Велике нью-йоркське видавництво «Шмід і Гансон», що заплатило мені добрячі грошенята за перший роман і дуже на мене надіялося, пхало в спину мого агента, Дуґласа Кларрена, а той пхав мене. Він казав, що час біжить, що пора вже подавати новий рукопис, а я жваво запевняв його, – щоб насправді запевнити себе, – що другий роман пишеться добре, тому хвилюватися не варто. Але попри довгі години, що я їх збував, зачинившись у себе в кабінеті, аркуш паперу переді мною сяяв незайманою білиною: натхнення втекло, навіть не сплюнувши в мій бік, і я не міг його повернути. Ввечері, вкладаючись до ліжка і марно намагаючись заснути, я тоскно думав, що незабаром великий Маркус Ґольдман піде у небуття, навіть не сягнувши свого тридцятилітнього ювілею. Ця думка так перелякала мене, що я вирішив податися у відпустку і трохи розвіятися: постановив із місяць відпочити у Маямі, мовляв, це зміцнить мене, та потайці сподіваючись, що відпочинок під пальмами поверне творчі сили. Та Флорида, звісно ж, стала пречудовою нагодою для втечі, про що за дві тисячі років до мого народження писав іще Сенека, який зазнав такого ж тяжкого досвіду: хоч куди поїдь, твої проблеми помандрують назирці. Так сталося й зі мною, бо щойно прилетів до Маямі, як біля виходу з аеропорту мене наздогнав працівник багажного відділу:

– Пан Ґольдман?

– Так.

– Тоді це ваше.

І простягнув мені пакет зі стосом паперу.

– Це мої чисті сторінки?

– Авжеж, пане Ґольдмане. Ви ж не могли вилетіти з Нью-Йорка, не прихопивши їх із собою.

Отож місяць у Флориді я пробув на самоті, замкнувшись у люксі зі своїми демонами, пригнічений і злий. Комп’ютер було увімкнуто і вдень, і вночі, та в документі, що я назвав «Новий роман.doc», не з’явилося жоднісінького рядка. Якось увечері, почастувавши одного піаніста «Маргаритою» в готельному барі, я зрозумів, що заразився дуже поширеною у мистецькому світі недугою. Чоловік розповів, що за все своє життя написав одну-єдину пісеньку-супергіт. Вона мала такий шалений успіх, що він більше нічого не зміг написати і тепер, убогий і нещасний, насилу животів, виконуючи на піаніно чужі твори. «А тоді ж я грав у найбільших концертних залах, – звірявся він, вхопивши мене за сорочку. – Десять тисяч глядачів скандували моє ім’я. Одні дівчата шаленіли, почувши мій голос, інші – жбурляли на естраду свої трусенята. Це було таки щось». І злизнувши, немов той цуцик, сіль із вінець фужера, докинув: «Клянуся тобі, це правда». І найгірше, що то таки була правда.

Третя фаза мого падіння настала тоді, коли я повертався до Нью-Йорка. У літаку прочитав статтю про молодого автора, який видав роман, що його високо оцінила критика, і вже в аеропорту Ла-Ґардія побачив його обличчя на величезних афішах у залі для отримання багажу. Життя кепкувало з мене: публіка не лише забула мене, а й замінила іншим автором, а це було ще гірше. Дуґлас, який приїхав мене зустрічати, аж нетямився: Шмідові з Гансоном урвався терпець, вони вимагали доказів того, що написання роману успішно триває й що незабаром я принесу їм новий рукопис.

– Кепські справи, – сказав він мені, коли ми їхали до Мангеттену. – Я хочу почути, що Флорида вдихнула в тебе нові сили і що ти вже маєш готову книжку! А тут іще цей хлопчина, про якого всі говорять… Його книжка на Різдво поб’є всі рекорди! А ти, Маркусе? Що даси нам до Різдва ти?

– Сьогодні ж беруся до праці! – перелякано вигукнув я. – І закінчу її! Ми влаштуємо ґрандіозну рекламну кампанію, і діло піде! Люди вподобали першу книжку, то вподобають і другу!

– Марку, ти нічого не втямив: це треба було зробити ще кілька місяців тому, адже стратегія полягає в тому, щоб розвивати успіх, живити публіку, давати їй те, що вона просить. Вона хотіла Маркуса Ґольдмана, та оскільки він подався грітися на сонці Флориди, читачі почали купувати книжки іншого автора. Марку, ти бодай трохи вивчав економіку? Книги стали взаємозамінним товаром: люди хочуть книжок, що їм подобаються, дають їм розслабитися, розважають їх. І якщо їм не даєш цього ти, то дасть твій колега, а тебе викинуть на смітник.

Наляканий такими пророцтвами, я з небувалим завзяттям узявся до праці: починав писати о шостій ранку й закінчував о дев’ятій чи навіть о десятій вечора. Цілісінькими днями сидів у кабінеті, строчив без угаву, охоплений шаленим відчаєм, добирав слова, вигадував фрази й вибудовував ідеї для роману. Та, на превелике моє розчарування, ні на що путнє я так і не спромігся. Деніза страшенно непокоїлася за мене. Робити їй було нічого, я вже не диктував, пошти не було, кави теж не треба було готувати, тож вона знай міряла кроками коридор. А як терпець їй геть уривався, стукала у двері.

– Благаю вас, Маркусе, відчиніть! – стогнала вона. – Вийдіть із того кабінету, прогуляйтеся парком. Ви ж нічогісінько не їли сьогодні!

А я їй верещав:

– Не голодний я, не голодний! Нема роману – немає їжі.

Вона вже ладна була плакати.

– Не кажіть таких жахливих слів, Маркусе! Я зараз хутенько збігаю по ваші улюблені сандвічі з ростбіфом, вони продаються на розі вулиці! Біжу, вже біжу!

Чути було, як вона вхопила наплічник і помчала до дверей, а потім затупотіла східцями, наче той поспіх міг щось змінити в моїй ситуації. Адже я нарешті осягнув усю повноту лиха, що мене спіткало: створити книгу з нічого здавалося мені дуже простим ділом, але тепер, коли я дійшов до краю, коли мені треба було мобілізувати весь свій хист і знову пройти крутий шлях до успіху, я відчував, що не здатен на це. Мене вразила ця дуже поширена серед писак недуга, і ніхто на світі не міг мені допомогти: всі, кому я розповідав про це, запевняли, що це дурня, що таке часто буває, і якщо я не написав роману сьогодні, то завтра неодмінно напишу. Два дні я намагався щось писати, перебравшись до своєї кімнати у батьківському домі, в Ньюарку, тієї самої кімнати, де на мене зійшло натхнення створити перший роман. Але й ця спроба зазнала цілковитого краху, може, тому, що коло мене всі ті дні сиділа матінка, яка вдивлялася в екран ноутбука і весь час повторювала: «Дуже, дуже добре, Маркі».

– Мамо, я ж і рядка не написав, – урешті сказав я.

– Але ж я відчуваю, що все буде добре.

– Мамо, якби ти покинула мене самого…

– Чому це? Може, в тебе болить живіт? Хочеш попукати? То пукай при мені, дитинко. Я твоя мати.

– Ні, мамо, мені не хочеться пукати.

– То, може, ти хочеш їсти? Млинчиків тобі насмажити? Чи вафель? Може, солоного чогось? Яєшні?

– Ні, їсти я не хочу.

– Невже ти справді хочеш, щоб я пішла? Невже натякаєш, що тобі заважає жінка, яка пустила тебе на світ?

– Ні, ти не заважаєш мені, але…

– Але що?

– Нічого, мамо.

– Маркі, тобі треба знайти гарну дівчинку. Гадаєш, я не знаю, що ти порвав з тією телеакторкою? Як же ото її звуть?

– Лідія Ґлур. Але ми з нею й не були разом. Я хочу сказати: то було просто так.

– Просто так, просто так! Таке всі молодики зараз кажуть: усе просто так, а потім у п’ятдесят років вони лисі та без сім’ї.

– А до чого тут лисина, мамо?

– Та ні до чого. От тільки скажи мені: ти вважаєш, нормально, що я дізналася про неї й про тебе з журналу? Хіба хороша дитина робить оце таке? Уяви собі, після твого від’їзду до Флориди пішла я до Шнайґеца – перукаря, а не різника, – аж усі, хто там був, якось підозріло почали зиркати на мене. Питаю, що ж сталося, а пані Берґ, сидячи під сушаркою, показує мені глянсовий часопис, що вона саме читала: і там на світлині ти йдеш вулицею з тією Лідією Ґлур, а заголовок статті волає про те, що ви порвали стосунки. Вся перукарня знала, що ви розбіглися, а я не знала навіть, що ти гуляв із цією дівчиною! Певна річ, мені не хотілося видатися дурепою, тому сказала, що це неабияка красуня і що вона не раз обідала у нас удома.

– Мамо, я не казав тобі про неї, бо там нічого серйозного не було. Розумієш, це було не те.

– Та тобі всі дівчата «не те»! Ти, Маркі, ніяк не можеш зустріти хорошої дівчинки! Гадаєш, ці телеакторки здатні порядкувати в хаті? Уяви собі, вчора я зустріла в супермаркеті пані Емерсон: її донька теж іще не одружена. Для тебе вона буде якраз. І в неї дуже красиві зуби. Хочеш, я запрошу їх у гості?

– Ні, мамо. Мені треба працювати.

І тут у двері подзвонили.

– Мабуть, це вони, – мовила матінка.

– Як це – вони?

– Та пані Емерсон із дочкою. Я запросила їх на чай о четвертій годині. А вже четверта. Хороша жінка – це та жінка, яка завжди приходить вчасно. Правда ж, вони тобі вже подобаються?

– То ти їх запросила на чай? Жени їх під три чорти, мамо! Я бачити їх не хочу! Нехай їм дідько, мені треба написати книжку! Не можу я гратися в гостину, у мене роман у роботі!

– Ох, Маркі, тобі таки треба напитати десь гарну дівчинку. Ти заручишся з нею, а потім і поберетеся. Бо в тебе самі книжки в голові, а щоб оженитися, то нема…

Ніхто не розумів, які високі ставки в цій грі: мені кров із носа треба було створити нову книжку, адже угоду з видавництвом уже укладено. У січні 2008 року Рой Барнаскі, всемогутній директор «Шмід і Гансон», викликав мене до себе у кабінет на п’ятдесят першому поверсі хмарочоса на Лессінґтон-авеню для серйозної розмови. «То коли ми побачимо ваш новий рукопис, Ґольдмане? – загавкав він. – Ми уклали з вами угоду на п’ять книжок, ви мали взятися до праці якнайшвидше! А ви вже запізнилися з термінами! І з усім запізнилися! Бачили того хлопчину, який видав книжку на Різдво? Він став улюбленцем публіки замість вас! Його агент каже, що в нього майже готовий наступний роман. А у вас? Ми втрачаємо через вас гроші! Схаменіться і беріться до діла. Візьміть себе в руки, напишіть мені добрячу книжку і порятуйте свою шкуру. Даю вам півроку, останній термін – червень». Півроку, щоб написати книгу, коли я вже півтора року не міг нічого видушити з себе. Звісно ж, це було неможливо. І навіть гірше, бо директор, давши мені той термін, і словом не обмовився, що буде, як я з тим не впораюся. Те доручення взяв на себе за два тижні по тому Дуґлас. Під час останньої нашої розмови в моєму помешканні він сказав: «Треба писати, старий, годі вже байдики бити. Ти підписав угоду на п’ять книжок, п’ять! Барнаскі розлючений, у нього вже терпець урвався… Він сказав мені, що дав тобі крайній термін до червня. А знаєш, що буде, як не впораєшся? Вони розірвуть угоду, подадуть на тебе до суду і обдеруть до нитки. Заберуть усі грошенята, твоєму розкішному життю присниться гаплик, ти позбудешся і цього шикарного помешкання, й італійських черевиків, і автомобіля. Вони всю кров із тебе виссуть». Отак я, письменник, якого ще рік тому вважали новою зіркою американської літератури, став найбільшим розчаруванням, найдурнішим телепнем північноамериканського книговидання. І ще один урок: слава – не лише ефемерне явище, вона ще й здатна спричинитися до вкрай сумних наслідків. Увечері, після розмови з Дуґласом, я взяв слухавку і набрав номер єдиного чоловіка, що, як мені здавалося, міг витягти мене з цієї халепи, – Гаррі Квеберта, мого колишнього університетського викладача, який був, зокрема, і одним із найшанованіших і найвідоміших американських авторів, – я дружив з ним уже років із десять, одколи був його студентом в університеті Берроуза, штат Массачусетс.

Натоді я не бачився з ним уже рік і майже стільки ж не телефонував йому. Отож я подзвонив йому до Аврори, що в Нью-Гемпширі. Почувши мій голос, він насмішкувато вигукнув:

– О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.

Я відповів прямо:

– Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.

Він одразу ж споважнів.

– Маркусе, та що ви оце кажете?

– Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.

Він приязно і заспокійливо зареготав.

– Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися побавитися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.

– Ви так вважаєте?

– Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість – це поважне діло. Мені здавалося, я переконав вас у цьому.

– Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І, попри це, результату нуль.

– Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?

Покинути Нью-Йорк і змінити обстановку. Ніколи ще так мені не подобалося запрошення піти у вигнання. Податися світ за очі, щоб віднайти натхнення для нової книги в сільській глушині, де мешкає мій учитель – це було саме те, що мені й треба. І ось за тиждень, десь у середині лютого 2008 року, я вже поселився в Аврорі, Нью-Гемпшир. То було за кілька місяців до драматичних подій, що про них я оце збираюся вам розповісти.

*

До тих подій, що сколихнули всю Америку, про Аврору ніхто й не чув. То було містечко на океанському узбережжі, за годину їзди до кордону з Массачусетсом. На головній вулиці – кінотеатр, із програмою показу, що принаймні на рік відставала від усієї країни, кілька крамниць, пошта, поліційний відділок і жменя ресторанів, поміж якими виділявся «Кларкс», міська історична пам’ятка. Довкруги – мирні затишні квартали дощаних пофарбованих будиночків із полотняними маркізами, черепичними дахами і садочками з ошатно підстриженими моріжками. То була Америка в Америці, де мешканці не замикають дверей на ключ, одна з тих місцин, що існують лише в Новій Англії, де такий супокій охоплює тебе, що здається, ніби ти заховався тут від будь-якого лиха.

Я добре знав Аврору, бо частенько навідувався сюди до Гаррі, ще як був студентом. Він мешкав у розкішному будинку з цегли та сосни, розташованому за містом, біля автостради номер один у напрямку Вермонту, на березі затоки, що на мапах її було позначено як Goose cove^[1]. То був письменницький дім, що височів над океаном, з терасою, де так добре було посидіти гожої днини, а східці звідти вели простісінько на пляж. Довкола панував спокій дикої природи: побережний гай, купи валунів і велетенських брил, вогкі зарості папороті й моху, декілька стежин для прогулянок понад берегом. Деколи здавалося, наче ти на краю світу, якби не знав, що до цивілізації всього декілька миль. І легко можна було уявити собі, як старий письменник творить свої шедеври на тій терасі, надихнувшись припливами і вечірнім сонцем.

10 лютого 2008 року я покинув Нью-Йорк у розпалі кризи чистого аркуша. Країна вже нуртувала, готуючись до президентських виборів: за кілька днів до того, у Супер-вівторок (як виняток він припав на лютий, а не на березень, віщуючи неабиякий рік), мандат від республіканців здобув сенатор Маккейн, а в демократів точилася запекла війна між Гілларі Клінтон і Бараком Обамою. Я дістався автівкою до Аврори без жодної зупинки. Снігу було чималенько, і краєвиди, що пропливали повз мене, були білим-білі. Я любив Нью-Гемпшир, любив його супокій, його неозорі ліси, його лісові озера, вкриті лататтям, бо влітку там можна було купатися, а взимку кататися на ковзанах, любив думати, що тут не платять ні податку на прибуток, ні податку з продажу. Я вважав його лібертаріанським штатом, а його гасло, – «Жити вільним або померти», викарбуване на номерах автівок, що обганяли мене, пречудово передавало відчуття свободи, що охоплювало мене кожного разу, як я сюди приїздив. Пам’ятаю, приїхавши до Гаррі того холодного імлистого полудня, я відразу відчув, як мені полегшало на душі. Він чекав мене на ґанку, вбраний у величезну зимову куртку. Я вийшов надвір, він пішов назустріч, поклав долоні мені на плечі й підбадьорливо всміхнувся.

– Що з вами сталося, Маркусе?

– Хтозна, Гаррі…

– Та добре вже, добре… Ви завжди були такий вразливий хлопчина.

Перш ніж я розпакував свої речі, ми посідали у вітальні, щоб трохи побалакати. Він приготував каву. В коминку палахтіло полум’я; в кімнаті було тепло, а крізь величезну шкляну стіну я бачив океан, де шаленів крижаний вітер, а камінні бескиди обліплював мокрий сніг.

– Я вже й забув, як тут гарно, – пробурмотів я.

Гаррі кивнув.

– Ось побачите, любий Маркусе, я подбаю про вас. Ви напишете такий романисько! Не переймайтеся, цих прикрощів зазнають усі письменники.

Він мав такий знайомий спокійний і переконливий вигляд. Я ніколи не сумнівався в ньому: харизматичний, упевнений в собі, він самою вже присутністю випромінював авторитет. Йому йшов шістдесят сьомий рік, він був гарний зі своєю сріблястою і бездоганно зачесаною чуприною, широкими плечима і могутньою статурою, що свідчила про тривале захоплення боксом. То був боксер, і завдяки цьому спорту, що в ньому я й сам старанно вправлявся, ми й заприязнилися в університеті Берроуза.

З Гаррі мене поєднували дуже тісні зв’язки, та про це я розкажу згодом. Він увійшов у моє життя 1998 року, коли я вступив до університету Берроуза в Массачусетсі. Тоді мені було двадцять років, а йому п’ятдесят сім. Він уже півтора десятиліття викладав літературу в цьому скромному провінційному закладі, де панувала мирна атмосфера і студенти були чемні та приязні. Доти, як і всі, я знав Гаррі-Квеберта-великого-письменника: в Берроузі я зустрів просто-Гаррі, який, попри вікову різницю, став одним із моїх найближчих друзів і навчив мене, як бути письменником. Сам він здобув визнання у середині 70-х років, коли його другу книжку, «Початки зла», продали накладом п’ятнадцять мільйонів примірників, і він здобув за неї Booker Prize і National Book Award^[2], дві найпрестижніші літературні премії країни. Відтоді його регулярно видавали, він вів популярну щомісячну рубрику в «Бостон Ґлоуб». Був однією з найвизначніших постатей американської інтелігенції: виступав із численними лекціями, його часто запрошували на чільні культурні заходи, дослухалися його думки про політичні події. Дуже шанований чоловік, гордість усієї країни, найкраще, що могла породити Америка. Приїхавши погостювати у нього декілька тижнів, я сподівався, що він знову оберне мене на письменника і навчить долати кризу чистого аркуша. Проте мусив визнати: хоч Гаррі й погоджувався, що становище моє досить складне, та ненормальним він його не вважав. «У письменників трапляються такі діри, це належить до ризиків нашої професії, – пояснив він мені. – Беріться до праці й побачите: попустить». Він влаштував мене у своєму кабінеті на першому поверсі, де написав усі свої книжки, зокрема і «Початки зла». Я годинами сидів там, намагаючись і собі щось написати, натомість лише й дивився на океан і сніг, що сіявся за вікном. Коли Гаррі приносив мені каву чи щось попоїсти і бачив моє засмучене лице, то намагався підбадьорити. Якось уранці він врешті сказав:

– Не робіть такого сумного обличчя, Маркусе, бо здається, наче ви помираєте.

– Та я вже на межі…

– Ох, потерпайте за долю всього світу, за іракську кризу, лише не за цю нікчемну писанину… зарано іще нею перейматися. Знаєте, ви мене засмутили: корчите ці гримаси, бо не можете трьох рядків стулити. Подивіться на цю справу прямо: ви написали пречудову книжку, забагатіли й уславилися, а з другою книжкою у вас трохи не клеїться, голова не варить. Нема чого тут ані тривожитись, ані дивуватися…

– А у вас… у вас такої проблеми не виникало?

Він дзвінко зареготав.

– Страху чистого аркуша? Жартуєте? Бідолашний мій друже, ця проблема поставала у мене так часто, що ви й уявити не можете!

– Мій видавець каже, що як я не напишу цієї книжки, то мені клямка.

– Знаєте, хто такий видавець? Це письменник-невдаха, в якого проте є грошовитий татусь, щоб присвоювати чужі таланти. Ось побачите, Маркусе, незабаром усе стане на свої місця. На вас чекає чудова кар’єра. Перша ваша книжка була захоплива, друга буде ще краща. Не переймайтеся, я допоможу вам знайти натхнення.

Не скажу, що проживання в Аврорі повернуло натхнення, та воно дуже добре на мене вплинуло. Та й на Гаррі, як я знаю, теж: у нього не було ні родини, ні особливих розваг, тож удвох ми почувалися щасливо, навіть більше, то були останні наші щасливі дні. Ми довго гуляли берегом моря, слухали класичні опери, каталися на лижах, відвідували місцеві культурні заходи і нишпорили супермаркетами у пошуках малесеньких коктейльних сосисок, що прибуток від них ішов ветеранам американської армії, – Гаррі страшенно полюбляв ті сосиски і казав, що лише заради них варто було вторгнутися в Ірак. Ще ми частенько ходили снідати до «Кларксу», пили там каву пополудні, одне слово, тішилися життям, як ото тоді, коли я ще був студентом. Усі в Аврорі знали і поважали Гаррі, а віднедавна й мене. Найдужче заприязнився я з господинею «Кларксу» Дженні Довн та бібліотекарем-волонтером, який близько приятелював із Гаррі і часом приїздив увечері до Гусячої бухти хильнути чарчину віскі. Щоранку я ходив до бібліотеки переглянути «Нью-Йорк Таймс». Першого ж дня я побачив, що Ерні Пінкас поставив мою книжку на чільне місце. І з гордістю показав мені на неї.