355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Жоель Діккер » Правда про справу Гаррі Квеберта » Текст книги (страница 27)
Правда про справу Гаррі Квеберта
  • Текст добавлен: 24 августа 2020, 22:00

Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"


Автор книги: Жоель Діккер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 31 страниц)

– Ось! – вигукнув я, поставивши плеєр на паузу. – Ось бачите, ви говорите про матір.

– Ні, – відказала Ненсі. – Я тільки здивувалася, що Нола згадала матір. Я просто хотіла пояснити, що в Келлерґанів коїлося щось чудне. Я й миті не сумнівалася, що ви знаєте: її мати давно вже померла.

– Та я ж нічого не знав! Тобто я знав, що мати померла, та вважав, що вона померла вже після зникнення дочки. Пам’ятаю, Девід Келлерґан, коли я прийшов до нього вперше, навіть показав мені фото дружини. Я ще здивувався, що він так люб’язно мене прийняв. Пам’ятаю, я запитав: «А де ваша дружина?». А він відповів: «Померла давно».

– Справді, тепер, переслухавши запис, я розумію, що могла ввести вас в оману. Це жахливе непорозуміння, пане Ґольдмане. Мені дуже шкода.

Я знову ввімкнув плеєр.

– …із медсестрою в школі, пані Сендерс. Але Нола більше не хотіла говорити про це.

– А що сталося в Алабамі?

– Хтозна. Я так і не дізналася. Нола мені не сказала.

– Це якось пов'язане з їхнім від'їздом?

– Не знаю. Мені дуже хотілося б вам допомогти, та я і справді не знаю.

– Це я винен, пані Геттевей, – сказав я. – Перестрибнув на Алабаму…

– То бити її міг лише батько? – запитав Ґегаловуд.

Ненсі на мить замислилася, аж наче розгубилася. Потім урешті відповіла:

– Так. Або ні. Я вже й не знаю. Синці в неї були. Коли я її питала, в чому річ, вона казала, що вдома її карають.

– За що карають?

– Вона більше нічого не розповідала. Але й не казала, що батько її лупцює. По суті, ніхто нічого не знає. Моя мати теж якось бачила сліди побоїв, на пляжі. І ще ця гучна музика, що він регулярно вмикав. Люди підозрювали, що панотець Келлерґан б’є доньку, та ніхто не насмілювався нічого сказати. Все-таки він був наш священик.

Вийшовши з крамниці після розмови з Ненсі Геттевей, ми з Ґегаловудом довго сиділи на лавці й мовчали. Я був у відчаї.

– Оце так непорозуміння! – врешті вигукнув я. – І все через це кляте непорозуміння! І як я міг дати такого хука?

Ґегаловуд спробував підбадьорити мене.

– Спокійно, письменнику, не судіть себе занадто суворо. Ми всі обгівнялися. Надто вже захопилися розслідуванням і не помітили очевидного. Всі ми мудрі по шкоді, з усіма таке буває.

Тієї миті у нього задзвенів мобільник. Він відповів. Телефонували з Головного управління поліції.

– Вони з’ясували, як звали того дідка з мотелю, – сказав він, слухаючи повідомлення диспетчера.

На його обличчі раптом відбився подив. Він опустив телефон і сказав:

– То був Девід Келлерґан.

Із будинку номер 245 на Террас-авеню так само лунала музика: отець Келлерґан був удома.

– Обов’язково треба з’ясувати, що він хотів од Гаррі, – сказав Ґегаловуд, вийшовши з авто. – Тільки богом вас заклинаю, письменнику, розмовлятиму я!

Під час перевірки біля мотелю «Морський берег» дорожня поліція виявила в автомобілі Девіда Келлерґана мисливську рушницю. Та це їх не занепокоїло: на зброю був дозвіл. Він сказав, що їде на стрільбище, і хотів зупинитися і випити кави в ресторані мотелю. Полісменам не було до чого причепитися, тож вони його відпустили.

– Трусоніть його добряче, сержанте, – сказав я, поки ми йшли брукованою доріжкою до хати. – Дуже хочеться взнати, що це за сварка через лист… Адже Келлерґан запевняв мене, що заледве знає Гаррі. Думаєте, брехав?

– Оце ми зараз і з’ясуємо, письменнику.

Певне, отець Келлерґан бачив, що ми приїхали, бо й не встигли подзвонити, як він одчинив двері. У руках тримав рушницю. Він був у нестямі, й, судячи з вигляду, йому страшенно кортіло мене застрелити. «Ви обілляли брудом пам’ять моєї дружини і доньки! – зарепетував він. – Гівно! Мерзотник! Гадина!» Ґегаловуд намагався його заспокоїти, просив прибрати рушницю і пояснив, що ми якраз і прийшли, щоб збагнути, що ж сталося з Нолою. На галас збіглися роззяви, поглянути, що тут коїться. Незабаром вони оточили весь дім; Келлерґан знай репетував, а Ґегаловуд знаками показував мені, що треба помалу відступати. Під завивання сирен підкотило два поліційні автомобілі. З одного вийшов Тревіс Довн, який, судячи з його вигляду, теж не палав бажанням бачити мене. Він сказав: «Мало ще обгидив наше місто, так? Іще хочеш?» – а потім запитав Ґегаловуда, чому поліція штату з’являється до Аврори без попередження. Я розумів, що часу в нас обмаль, і гукнув Девідові Келлерґану:

– Скажіть, ви вмикали музику і били її, скільки влізе, так?

Він знову підняв рушницю.

– Я ніколи не підняв на неї руки! Її ніколи ніхто не бив! Ви мерзотник, Ґольдмане! Я найму адвоката, я вас до суду потягну!

– До суду? То чому ж досі не потягли? Чому ви ще не в суді? Може, вам не хочеться, щоб копирсалися у вашому минулому? Що сталося в Алабамі?

Він плюнув у мій бік.

– Такі, як ви, Ґольдмане, цього не зрозуміють!

– Що сталося поміж вами та Гаррі Квебертом у мотелі «Морський берег»? Що ви приховуєте від нас?

Тут і Тревіс заходився репетувати, погрожуючи Ґегаловудові поскаржитися начальству, і нам довелося забратися.

Дорогою до Конкорда ми довго мовчали. Нарешті Ґегаловуд сказав:

– Що ми проґавили, письменнику? Що було на видноті, а ми не побачили?

– Тепер ми знаємо, що Гаррі довідався щось про Нолину матір, але не сказав мені.

– І можна припустити, що отець Келлерґан знає, що Гаррі це знає. Але що ж він знає, хай йому всячина!

– А вам не здається, сержанте, що отець Келлерґан теж може бути причетний до цієї справи?


*

Газети потішалися:

«Новий поворот у справі Гаррі Квеберта: неув’язки, що спливли в романі Маркуса Ґольдмана, ставлять під сумнів правдивість його книжки, яку так вихваляють критики і яку північноамериканський видавничий магнат Рой Барнаскі підносить читачам як оповідь про достеменні події, що призвели до загибелі п’ятнадцятирічної Ноли Келлерґан 1975 року».

Я не міг повернутися до Нью-Йорка, не з’ясувавши цієї справи, тому замкнувся у своєму номері готелю «Ріджентс» у Конкорді. Свої координати повідомив лише Денізі, щоб вона сповіщала мене про події в Нью-Йорку та новини, що стосуються привида матері Ноли Келлерґан.

Того вечора Ґегаловуд запросив мене до себе додому. Обидві його доньки брали активну участь у передвиборчій кампанії Обами і розважали нас за вечерею. Вони дали мені наліпки на авто. Потім я у кухні допомагав мити Гелені посуд, і вона сказала, що в мене нездоровий вигляд.

– Не розумію, як таке сталося, – пояснив я. – Як я міг так влипнути?

– Мабуть, була якась поважна причина, Маркусе. Знаєте, Перрі дуже у вас вірить. Він каже, ви людина виняткова. Я його вже понад тридцять років знаю, він ні про кого таке не казав. Певна, що ви нічого не робили цап-лап і всьому цьому є якесь розумне пояснення.

Тієї ночі ми з Ґегаловудом довго сиділи, замкнувшись у його кабінеті, і вивчали машинопис, що залишив мені Гаррі. Так я познайомився з невиданою книжкою «Чайки Аврори», чудовим романом, у якому Гаррі розповів про свої стосунки з Нолою. Роман датований не був, та мені здалося, наче його написано після «Початків зла». Тому що в «Початках» він змальовував заборонене кохання, без якихось конкретних подробиць, а тут розповідав, як Нола розбудила в ньому натхнення, як вона завжди вірила в нього і підбадьорювала його, як вона зробила його тим, ким він є, великим письменником. Та наприкінці роману вона не вмерла: герой, якого звати Гаррі, за кілька місяців після виходу книжки, розбагатівши і прославившись, зникає і їде в Канаду, де в ошатному будиночку на березі озера його чекає Нола.

О другій годині ночі Ґегаловуд зварив кави і сказав:

– І що він хоче сказати цією книжкою?

– Він уявляє, яким було б його життя, якби Нола не зникла, – пояснив я. – Ця книжка – письменницький рай.

– Письменницький рай? Що це ще таке?

– Це коли письменницький дар обертається проти вас. Ви вже не тямите, існують ці герої у вашій уяві чи живуть реальним життям.

– І що це нам дає?

– Хтозна. І гадки не маю. Книжка чудова, та він так її і не видав. Нащо було зберігати її в шафці?

Ґегаловуд стенув плечима.

– Може, він не наважився її видати, бо там ідеться про зникле дівча, – припустив він.

– Може, й так. Але в «Початках зла» він теж писав про Нолу, і це не завадило пропонувати роман видавцям. І чому він пише: «Ця книжка і є правда»? Яка правда? Про Нолу? Що він хоче сказати? Що Нола ніколи не вмирала і живе в дерев’яній хатинці?

– Безглуздя, – відказав Ґегаловуд. – Усі аналізи підтвердили: той скелет належить їй.

– І що тоді?

– Те, що ми застряли, письменнику.

Вранці мені зателефонувала Деніза і сказала, що в «Шмід і Гансон» звернулася якась жінка і її скерували до неї.

– Вона хотіла поговорити з вами, – пояснила Деніза. – Сказала, що це дуже важливо.

– Важливо? З якого приводу?

– Каже, навчалася в школі разом із Нолою Келлерґан, в Аврорі. І що Нола розповіла їй про свою матір.

Кембридж, Массачусетс, субота, 25 жовтня 2008 року

Вона фігурувала в альбомі випускників 1975 року під іменем Стефані Гендорф, там знайшли два її фото, просто перед світлиною Ноли. Вона була однією з тих, чиїх слідів Ерні Пінкасу знайти не пощастило. Вийшовши заміж за вихідця з Польщі, вона змінила своє прізвище, тепер її звали Стефані Ларжиняк, і мешкала вона в розкішному будинку Кембриджа, багатого передмістя Бостона. Там ми з Ґегаловудом і зустрілися з нею. Їй було сорок вісім років, стільки ж, скільки було б зараз і Нолі. Гарна жінка, вдруге заміжня, мати трьох дітей, раніше вона викладала історію мистецтва у Гарварді, тепер мала власну картинну галерею. Виросла в Аврорі, навчалася в одному класі з Нолою, Ненсі Геттевей і ще кількома людьми, з якими я спілкувався під час розслідування. Я слухав, як вона згадує минуле, й мені спало на думку, що вона врятувалася. Що була Нола, і її вбили у п’ятнадцять років, і була Стефані, і їй випало право жити, відкрити картинну галерею і навіть двічі вийти заміж.

На столику у вітальні вона поклала декілька дівочих світлин.

– Я від самого початку стежу за цією справою, – сказала вона. – Пам’ятаю той день, коли Нола пропала, пам’ятаю все, як і, певно, всі дівчата мого віку, які мешкали тоді в Аврорі. Тож коли знайшли її тіло і заарештували Гаррі Квеберта, я, звісно, відчула, що мене це безпосередньо стосується. Оце так історія… Мені дуже сподобалася ваша книжка, пане Ґольдмане, ви так вдало змалювали Нолу. Завдяки вам я наче зустрілася з нею знову. Правда, що й фільм зніматимуть?

– «Ворнер бразерс» хоче купити права, – відповів я.

Вона показала нам світлини: день народження, де серед гостей була й Нола. 1973 рік.

– Ми з Нолою дружили, – провадила вона. – Хороше дівча було. Всі її в Аврорі любили. Певне, людей зворушувало її життя з батьком: удівець-священик і його люба доця, завжди всміхаються, ніколи не скаржаться. Пам’ятаю, коли я вередувала, мама завжди казала: «Бери приклад з Ноли! У неї, сердешної, Бог забрав матір, а вона завжди така чемна і вдячна».

– Ох, і як же я не второпав, що її мати давно померла? І ви кажете, що вам сподобалася книжка? Ліпше запитали б себе, що за дешевий писака її утнув!

– Та ні, чому це? Якраз навпаки! Я навіть подумала, що це ви так навмисне. Бо сама була зіткнулася з цим у Ноли.

– Як це – самі з цим зіткнулися?

– Якось стався один чудернацький випадок. Після того я від Ноли і віддалилася.

Березень 1975 року

Родина Гендорфів мала цукерню на головній вулиці. Часом після школи Стефані приводила туди Нолу, і вони тихцем ласували цукерками в комірчині. Так було і того вечора: сховавшись за лантухами з борошном, вони наминали фрукти в желе, аж доки заболіли животи. І реготали, затуляючи долоньками роти, щоб їх не почули. Аж раптом Стефані втямила, що з Нолою щось не так. Погляд її змінився, вона вже не слухала її.

– Ноло, що з тобою? – запитала вона.

Мовчання. Стефані запитала вдруге, і Нола врешті озвалася:

– Я… мені… мені додому треба.

– Уже? Чому це?

– Мама хоче, щоб я ішла додому.

Стефані вухам своїм не повірила.

– Що? Твоя мама?

Нола перелякано схопилася на ноги і повторила:

– Мені треба йти!

– Але ж… Ноло! Твоя мама померла!

Нола побігла до виходу. Стефані спробувала втримати її за руку, та Нола обернулась і вчепилася в її сукню.

– Моя мама! – з жахом вигукнула вона. – Ти не уявляєш, що вона зі мною зробить! Коли я капосна, мене карають!

І побігла чимдуж.

Збентежена Стефані ще трохи посиділа в коморі, а ввечері вдома розповіла про той випадок матері. Та пані Гендорф їй не повірила. Вона лагідно погладила її по голові.

– Не знаю, що ти оце вигадуєш, люба. Добре, годі дурниці казати, йди мий руки. Тато прийшов з роботи і хоче їсти, ми сідаємо вечеряти.

Наступного дня в школі Нола була начебто спокійна і вдавала, ніби нічого не сталося. Стефані не зважилася завести мову про вчорашній випадок. Урешті днів за десять вона вирішила поділитися своїм потрясінням із самим отцем Келлерґаном і прийшла до церкви в його кабінет. Як завжди, він зустрів її дуже лагідно, пригостив сиропом і став уважно слухати, гадаючи, що вона хоче побалакати з ним як зі священиком. Та коли вона розповіла про те, що сталося, він їй теж не повірив.

– Ти, певне, щось не так почула, – сказав він.

– Я знаю, це схоже на маячню, отче. Але це таки правда.

– Але ж це безглуздя. Нащо Нолі казати такі дурниці? Ти хіба не знаєш, що її мама померла? Чи тобі дуже хочеться всіх нас засмутити?

– Ні, але ж…

Девід Келлерґан хотів було зам’яти розмову, та Стефані наполягала. І тоді обличчя його змінилося, вона ще ніколи не бачила його таким: уперше привітний священик став похмурий, майже страшний.

– Не хочу я більше слухати цих балачок! – відтяв він. – І спробуй лишень розповіси це ще комусь! Я піду до твоїх батьків і скажу їм, що ти мала брехуха! І ще скажу, що ти крала в церкві. Украла в мене п’ятдесят доларів! Ти ж не хочеш неприємностей? Ото будь чемною дівчинкою.


*

Перервавши ту розповідь, Стефані якусь хвилю перебирала світлини. Потім обернулася до мене.

– Тож я нікому й не сказала. Але й не забула того випадку. Згодом я переконала себе, що не так почула, не зрозуміла і що нічого того не було. І ось виходить ваша книжка, і я знову бачу, мов живу, ту жорстоку матір. Не можу передати, як воно подіяло на мене; у вас великий талант, пане Ґольдмане. Кілька днів тому всі газети почали писати, що ви пишете казна-що, і я вирішила, що мені треба з вами зв’язатися. Бо знаю: ви пишете правду.

– Яку правду? – вигукнув я. – Мати її померла бозна-коли.

– Знаю. Але знаю і те, що ви маєте рацію.

– Гадаєте, Нолу бив батько?

– Принаймні про це перешіптувалися. У школі помічали, що в неї синці на тілі. Але хто наважився б сказати бодай слово проти нашого священика? Сімдесят п’ятого року в Аврорі ніхто не пхав носа до чужих справ. Та й пора була інша. Ми всі часом заробляли по дупі.

– А вам більше нічого не спадає на думку? – запитав я. – У зв’язку з Нолою чи з книжкою?

Вона замислилася.

– Ні. Хіба що досить… досить цікаво було з’ясувати після стількох років, що вона була закохана не в абикого, а в Гаррі Квеберта.

– Що ви маєте на увазі?

– Знаєте, я була така наївна… Після випадку в комірчині я дедалі менше спілкувалася з Нолою. Але того літа, коли вона зникла, часто її зустрічала. Я тоді багато працювала в батьків у цукерні, а вона була якраз напроти пошти. І уявіть собі, мені весь час траплялася Нола. Вона ходила надсилати листи. Я знала це, бо вона ходила повз крамничку і я в неї питала. І якось вона все-таки обмовилася. Сказала, що шалено закохана в одного чоловіка і що вони листуються. Та нізащо не хотіла сказати, хто це. Я гадала, це Коді, хлопець із передвипускного класу. Він грав у баскетбольній команді. Ніяк не щастило підглянути, кому ж ті листи адресовані, та на одному я все-таки помітила частину адреси. Він мешкав у Аврорі. І я подумала: яке задоволення писати з Аврори людині, яка живе в Аврорі.

Коли ми вийшли від Стефані Ларжиняк, Ґегаловуд глянув на мене великими збентеженими очима і запитав:

– Що ж це коїться, письменнику?

– А я оце у вас хотів запитати, сержанте. І що нам тепер робити, як ви гадаєте?

– Те, що відразу повинні були зробити: з’їздити до Джексона, штат Алабама. Ви вже давно поставили хороше запитання: що сталося в Алабамі?

4. Sweet home Alabama [17]

– Наприкінці книжки, Маркусе, приготуйте для читача якийсь несподіваний поворот, причому останньої миті.

– Навіщо?

– Навіщо? Бо читача треба тримати в напрузі до самісінької розв'язки. Це як у картах: завжди треба мати козиря про запас.

Джексон, Алабама, 28 жовтня 2008 року

І ми й полетіли в Алабаму.

В аеропорту Джексона нас зустрів молодий працівник поліції штату Філіп Томас, із яким Ґегаловуд зв’язався кілька днів тому. Він стояв у залі прибуття, насунувши на очі криси капелюха, в однострої, прямий мов тичка. Шанобливо поздоровкавшись із Ґегаловудом, він глянув на мене і трохи підняв капелюх.

– Чи міг я вас десь бачити? – запитав він. – Може, в телевізорі?

– Може, й так, – відказав я.

– Ось я допоможу, – втрутився Ґегаловуд. – Це про його книжку всі базікають. Остерігайтеся його, він здатен такого веремія закрутити, що здуріти можна буде.

– То родина Келлерґанів – це та, про яку йдеться у вашій книжці? – Томас насилу приховував подив.

– Авжеж, – відказав за мене Ґегаловуд. – Тримайтеся подалі від нього, юначе. Мені так спокійно жилося на світі, поки не зустрів його!

Полісмен Томас дуже відповідально поставився до свого завдання. На прохання Ґегаловуда він підготував невеличку довідку про Келлерґанів, і ми переглянули її в ресторані неподалік від аеропорту.

– Девід Келлерґан народився в Монтґомері 1923 року, – доповідав Томас. – Навчався у семінарії, став священиком і приїхав до Джексона, де служив у парафії Маунт-Плезант. 1955-го одружився з Луїзою Бонвіль. Жили у спокійному кварталі на півночі міста. 1960 року Луїза Келлерґан народила дочку, Нолу. Нічого цікаво більш не було. Набожна, мирна алабамська родина. До тієї жахливої трагедії 1969 року.

– Трагедії? – перепитав Ґегаловуд.

– Сталася пожежа. Якось уночі дім згорів. Луїза Келлерґан загинула під час пожежі.

У Томасовій довідці були ксерокопії тодішніх газетних статей.

«Пожежа зі смертельним наслідком на Лавер-стріт»

Учора ввечері в помешканні на Лавер-стріт сталася пожежа. Загинула жінка. Як вважають пожежники, причиною займання могла бути непогашена свічка. Дім зруйновано вщент. Жертвою стала дружина місцевого священика.

У поліційному рапорті зазначалося, що 30 серпня 1969 року, о першій годині ночі, поки Девід Келлерґан перебував біля парафіянина, який помирав, у домі, де спали Луїза та Нола, сталася пожежа. Повертаючись додому, священик помітив стовп диму. Він кинувся до хати: другий поверх уже охопило полум’я, проте йому пощастило дістатися до кімнати доньки. Знайшов її у ліжку в напівпритомному стані. Він виніс дівчинку в сад і хотів повернутися по дружину, та полум’я вже охопило і східці. На крики збіглися сусіди, але й вони були безсилі. До приїзду пожежників палав увесь другий поверх, полум’я шугало з вікон і вже перекинулося на покрівлю. Луїзу Келлерґан знайшли мертвою: вона задихнулася від диму. Поліція дійшла до висновку, що, напевно, пожежа спалахнула через непогашену свічку, від якої зайнялися штори; потім полум’я швидко охопило дерев’яний дім. Крім того, отець Келлерґан у своїх показаннях уточнив, що його дружина часто запалювала на комоді ароматичну свічку.

– Дата! – вигукнув я, читаючи рапорт. – Погляньте на дату пожежі, сержанте!

– О боже. 30 серпня 1969 року!

– Полісмен, який вів слідство, підозрював батька, – сказав Томас.

– Звідки ви знаєте?

– Я розмовляв із ним. Його звати Едвард Горовіц. Зараз він на пенсії. День при дні лагодить коло хати човен.

– Можна з ним побачитися? – запитав Ґегаловуд.

– Я вже домовився про зустріч. Він чекає нас о третій годині.

Інспектор у відставці Горовіц стояв перед хатою і незворушно чистив корпус дерев’яного човна. День був похмурий, і він відчинив двері гаража, щоб, як піде дощ, заховатися там. Чоловік запропонував нам узяти собі пива з початого ящика, що стояв на землі, і розмовляв, не відриваючись від роботи, але всім своїм виглядом показував, що уважно слухає. Про пожежу в домі Келлерґанів він розповів приблизно те саме, що ми вже знали з поліційного рапорту, майже нічого не додавши.

– Дивна історія з цією пожежею… – резюмував він.

– Чому дивна? – запитав я.

– Ми всі довго думали, що це Девід Келлерґан підпалив дім і вбив дружину. Його версія подій нічим не підтверджується: просто диво, повернувся якраз вчасно, щоб урятувати доньку, і запізно, щоб урятувати дружину. Напрошувалася думка, що він сам підпалив дім. А головне, за кілька тижнів він виїхав із міста. Дім горить, дружина гине, а він тікає. Щось там було підозріле, та ніяких доказів проти нього ми так і не знайшли.

– Той самий сценарій, що й зі зникненням доньки, – сказав Ґегаловуд. – 1975 року Нола зникає, розчиняється в просторі, може, її і вбили, та сказати щось точно неможливо, доказів немає.

– Про що ви подумали, сержанте? – запитав я. – Що священик убив дружину, а потім і доньку? Гадаєте, ми помилилися зі злочинцем?

– Якщо так, то це справжня катастрофа, – мало не вдавився Ґегаловуд. – Кого ми можемо порозпитувати ще, пане Горовіце?

– Важко сказати. Можете піти до церкви Маунт-Плезант. Там, певне, є списки парафіян, які знали отця Келлерґана. Та минуло майже сорок років… Ви згаєте купу часу.

– А часу катма, – буркнув Ґегаловуд.

– Пам’ятаю, Девід Келлерґан був близький до місцевої секти п’ятидесятників, – провадив Горовіц. – Недоумкуваті фанатики мешкають громадою на фермі за годину їзди звідціля. Після пожежі панотець жив у них. Це я достеменно знаю, бо їздив туди, щоб поспілкуватися з ним під час розслідування. Він там залишався до самісінького від’їзду. Зверніться до пастора Льюїса, якщо він досі там. Він у них як гуру.

Пастор Льюїс, про якого казав нам Горовіц, очолював громаду Нової Церкви Спасителя. Ми подалися туди наступного ранку. Полісмен Томас заїхав по нас до «Голідей Інн» на узбіччі шосе, де ми винайняли два номери, один оплачував штат Нью-Гемпшир, а другий я сам, і повіз до величезного маєтку, що складався переважно з оброблених ланів. Блукаючи обсадженими кукурудзою дорогами, ми зустріли якогось чоловіка на тракторі, який погодився провести нас до хат і показав дім пастора.

Нас привітно зустріла люб’язна гладка жіночка, провела до кабінету, а за кілька хвилин прийшов і сам Льюїс. Я знав, що йому десь під вісімдесят, та на вигляд пастор був років на двадцять молодший. Симпатичний, нічого спільного з тим, як його змалював Горовіц.

– Поліція? – запитав він, по черзі здоровкаючись із нами.

– Поліція штатів Нью-Йорк і Алабама, – уточнив Ґегаловуд. – Розслідуємо смерть Ноли Келлерґан.

– У мене таке враження, ніби останнім часом тільки про це й мова.

Потискаючи мені руку, він на мить звів погляд і сказав:

– А ви часом не…

– Саме так! – роздратовано буркнув Ґегаловуд.

– Ага… То чим можу допомогти?

Почав Ґегаловуд:

– Пане Льюїсе, якщо не помиляюся, ви знали Нолу Келлерґан.

– Аякже. Правду кажучи, я добре знав її батьків. Чудові люди. Дуже близькі були до нашої громади.

– Що становить собою ваша громада?

– Ми одна з течій пятидесятництва, сержанте. Оце й усе. У нас християнські цінності, ми їх дотримуємося. Знаю, дехто називає нас сектою. До нас двічі на рік приїздять соціальні служби, перевіряють, чи ходять до школи наші діти, чи добре харчуються і чи їх не кривдять. Часом дивляться, чи нема у нас зброї й чи ми не расисти. Комедія, та й годі! Всі наші діти ходять до муніципальної школи, я зроду не мав карабіна і беру активну участь у перевиборчій кампанії Барака Обами. То що ж вам потрібно?

– Ми хочемо знати, що сталося 1969 року, – відказав Ґегаловуд.

– Сів на Місяць «Аполлон-11», – мовив Льюїс. – Головна перемога Америки над радянським ворогом.

– Ви добре знаєте, що мені йдеться про пожежу в Келлерґанів. Що сталося насправді? Що сталося з Луїзою Келлерґан?

Я досі не мовив і слова, та Льюїс, дивлячись упритул, звернувся саме до мене:

– Я часто бачив вас у телевізорі останнім часом, пане Ґольдмане. Гадаю, ви хороший письменник, але як ви могли не навести довідок про Луїзу? Адже саме тому ви тут? Ваша книжка не витримує критики, а, якщо казати цілком відверто, ви в паніці, правда? Що ви тут шукаєте? Виправдання своєї брехні?

– Правду, – відповів я.

Він сумно всміхнувся.

– Правду? Яку правду, пане Ґольдмане? Божу чи людську?

– Вашу. Яка ваша правда про смерть Луїзи Келлерґан? Це Девід Келлерґан убив дружину?

Льюїс підвівся з фотеля і зачинив двері до кабінету: досі вони були прочинені. Потім підійшов до вікна і задивився надвір. Ця сцена нагадала мені візит до колишнього начальника поліції Пратта. Ґегаловуд дав мені знак, що тепер говоритиме він.

– Девід був добрий чоловік, – нарешті озвався Льюїс.

– Був? – гостро запитав Ґегаловуд.

– Ми не бачилися з ним понад тридцять дев’ять років.

– Він бив дочку.

– Ні! Ні. То була чиста серцем людина. Він по-справжньому вірував у Бога. Коли він приїхав до Маунт-Плезант, лави у церкві були порожні. За півроку в неділю на ранковій відправі там було повнісінько люду. Він ніколи не завдав би й найменшого зла ні дружині, ані доньці.

– То хто ж вони? – тихо запитав Ґегаловуд. – Які були Келлерґани?

Льюїс гукнув дружину. Попросив приготувати чаю з медом для всіх. Потім знову сів у фотель і окинув нас поглядом. У його очах була ніжність, а в голосі звучало тепло.

– Заплющте очі, панове. Заплющте очі. Ось ми у Джексоні, штат Алабама, 1953 рік.

Джексон, штам Алабама, січень 1953 року

То була одна з тих історій, що їх так полюбляють в Америці. Січневої днини 1953 року молодий священик увійшов до занедбаного храму Маунт-Плезант, у середмісті Джексона. Погода була кепська: періщила злива, шалені пориви вітру шугали вулицями. Дерева гнулися, у повітрі літали газети, видерті з рук вуличного торгівця, який ховався за шторою вітрини, а перехожі пересувалися короткими перебіжками, від прихистку до прихистку.

Священик пхнув двері церкви, що їх одразу ж захряснуло вітром; усередині було темно, похмуро і холодно. Він помалу попрямував поміж рядами лавок. Дірява покрівля не захищала від дощу, на підлозі розпливалися калюжі. Було безлюдно, ані душі, храм видавався майже покинутим. Замість свічок – декілька геть заплилих воском недогарків. Він підійшов до вівтаря і, помітивши кафедру, ступив уже був на першу сходинку, аж із порожнечі хтось гукнув:

– Не робіть цього!

Він здригнувся і, обернувшись, угледів діжкуватого дядечка, який виринув із темряви.

– Не робіть цього! – повторив той. – Східці згнили, тут і в’язи можна скрутити. Ви отець Келлерґан?

– Так, – збентежено відказав Девід.

– Ласкаво просимо до нашої парафії, отче. Я пастор Джеремі Льюїс, очолюю громаду Нової Церкви Спасителя. Після від’їзду вашого попередника мене попросили наглядати за всім цим огромом. Тепер це ваше.

Вони потисли один одному руки. Девід Келлерґан тремтів.

– Ви дрижите? – спитав Льюїс. – Та ви геть змерзли! Ходімо, там шинок на розі. Вип’ємо ґроґу і побалакаємо.

Так познайомилися Джеремі Льюїс і Девід Келлерґан. Вони перечекали зливу в найближчій кав’ярні.

– Мені казали, що в Маунт-Плезант кепські справи, – трохи розгублено всміхнувся Девід Келлерґан, – та, правду кажучи, аж таке не сподівався побачити.

– Так. Не буду лукавити, ви приймаєте парафію в убогому стані. Парафіяни до церкви не ходять, нічого не жертвують, храм напівзруйнований. Тут купа роботи. Сподіваюся, це вас не лякає.

– Я й не такого не злякаюся, превелебний Льюїсе, ось побачите.

Льюїс усміхнувся. Він уже потрапив під уплив сильної, привабливої особистості свого молодого співрозмовника.

– Ви одружений? – запитав він.

– Ні, превелебний. Поки що парубкую.

Новий священик Келлерґан півроку згаяв на те, щоб зайти в кожен дім, познайомитися з парафіянами і переконати їх у неділю повернутися на лави храму Маунт-Плезант. Потім роздобув грошей на нову покрівлю й, оскільки сам у Кореї не служив, то підтримав війну, розгорнувши реадаптації для учасників бойових дій. Потім парафіяни полагодили залу, що прилягала до церкви. Потроху життя громади пожвавилося, храм набув колишньої величі, і Девіда Келлерґана почали вважати новою зіркою Джексона. Впливові парафіяни сподівалися, що він стане політиком. Казали, священик міг би очолити муніципалітет. А далі, можливо, претендувати на місце в конгресі. І навіть стати сенатором. У нього були для цього всі дані.

Якось увечері, наприкінці 1953 року, Девід Келлерґан вечеряв у генделику біля храму. Як завжди, сидів за шинквасом. Раптом молода жінка поруч, якої він спершу не помітив, обернулась до нього і, впізнавши, всміхнулася.

– Доброго вечора, отче, – сказала вона.

Він трохи силувано всміхнувся.

– Даруйте, ми знайомі?

Вона засміялася, і світлі пасма її волосся розсипалися по плечах.

– А я ваша парафіянка. Мене звуть Луїза. Луїза Бонвіль.

Збентежившись од того, що не впізнав її, Келлерґан зашарівся. А вона засміялася ще дужче. Він закурив, намагаючись опанувати себе.

– Можна цигарку? – запитала вона.

Він простягнув їй пачку.

– Отче, ви ж нікому не скажете, що я курю? – запитала вона.

Він усміхнувся.

– Не скажу.

Луїза була донька одного видатного діяча з їхньої парафії. Вони з Девідом почали зустрічатися і незабаром покохали одне одного. Всі в місті казали, що вони дуже гарна пара. Влітку 1955-го вони побралися. Обоє аж сяяли від щастя. Мріяли мати багато дітей, принаймні шістьох, трьох хлопчиків і трьох дівчаток, веселих сміхотливих малюків, які би вдихнули життя в дім на Лавер-стріт, куди подружжя нещодавно перебралося. Та Луїзі ніяк не щастило завагітніти. Вона радилася з декількома лікарями, та нічого не допомагало. Аж наприкінці 1959 року лікар сповістив їй радісну новину: вона була вагітна.

12 квітня 1960 року в центральній лікарні Джексона Луїза Келлерґан привела на світ свою першу і єдину дитину.

– Дівчинка, – сказав лікар Девідові Келлерґану, який занепокоєно ходив туди-сюди коридором.

– Дівчинка! – сяючи від щастя, вигукнув отець.

І побіг до дружини, яка пригортала до грудей дитя. Він обняв її й глянув на немовля. Очі дівчинки були ще заплющені; волоссячко мало бути світле, як у матінки.

– Назвемо її Нолою? – запитала Луїза.

Панотець подумав, що це дуже гарне ім’я, і погодився.

– Ласкаво просимо на білий світ, Ноло, – сказав він доньці.

Усі наступні роки родину Келлерґанів ставили за приклад із будь-якого приводу. Добрий тато, ніжна матуся, гарне дівча. Девід Келлерґан не шкодував себе: він аж кипів задумами і проектами, а дружина в усьому його підтримувала. Влітку вони по неділях їздили відпочивати до громади Нової Церкви Спасителя: Девід Келлерґан тісно приятелював із пастором Льюїсом, з яким познайомився дощової днини майже десять років тому. Всі, хто бували тоді в Келлерґанів, захоплювалися їхнім родинним щастям.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю