Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 31 страниц)

– А ви як?

– Губернатор задоволений, начальник поліції теж, одне слово, всі задоволені. Та ще й начальство хоче створити відділ нерозкритих справ і перевести мене туди.

– Нерозкритих справ? Але ж як не маєш ні злочинця, ні жертви, це сумнівне задоволення. По суті – історія мерця.

– Це історія живих. Якщо говорити про Нолу Келлерґан, то батько мав право знати, що сталося з його донькою, а Квеберта ледве не засудили ні за що. Правосуддя повинне мати змогу завершити роботу, навіть через довгі роки після злочину.

– А Калеб? – запитав я.

– Гадаю, в цього чоловіка просто дах поїхав. Знаєте, в таких справах ідеться або про серійного вбивцю – та за два роки до і після викрадення Ноли в окрузі не сталося жодного схожого злочину, – або про тимчасову втрату розуму.

Я кивнув.

– Єдине, що мене непокоїть, це Пратт, – сказав Ґегаловуд. – Хто його вбив? І чому? В цьому рівнянні є невідоме, і боюся, ми його так і не розв’яжемо.

– Ви так само думаєте на Стерна?

– У мене лише підозри, більше нічого. Я вже викладав вам свою теорію: в його стосунках із Лютером не все ясно. Що їх пов’язувало? І чому Стерн не сказав, що в нього пропало авто? Справді дивно. Чи міг він бути непрямим чином причетний до цього діла? Міг.

– Ви не запитували в нього про це? – запитав я.

– Запитував. Він двічі прийняв мене, був дуже люб’язний. Сказав, що йому аж полегшало, коли він розповів про ту історію з портретом. Ще сказав, що дозволяв іноді Лютерові брати чорний «шевроле монте-карло», бо його блакитний «мустанґ» часто виходив із ладу. Хтозна, чи це правда, та пояснення цілком правдоподібне. Все правдоподібне. Я вже днів із десять порпаюся в Стерновій біографії, та нічогісінько не знаходжу. З Сіллою Мітчелл я теж спілкувався, запитував, куди подівся братів «мустанґ»; вона сказала, що й гадки не має. Авто зникло. У мене нічого нема проти Стерна, жодних натяків на те, що він якось причетний до цієї справи.

– Чому такий чоловік, як Стерн, дозволяв керувати собою власному водієві? Потурав його примхам, давав авто… Я тут чогось не втямлю.

– І я, письменнику. І я.

Я поставив кулі на більярдному столі.

– За два тижні маю дописати книжку, – сказав я.

– Уже? Хутко ж ви.

– Та не дуже. Ви, либонь, вважаєте, що книжку я зліпив за два місяці, а насправді я згаяв на неї два роки.

Він усміхнувся.

*

Наприкінці серпня 2008-го я дописав «Справу Гаррі Квеберта», книжку, що за два місяці по тому мала шалений успіх. Я навіть дозволив собі розкіш закінчити її трохи завчасно.

Пора було повертатися в Нью-Йорк: Барнаскі готувався до початку масштабної рекламної кампанії – мали відбутися фотосесії та зустрічі з журналістами. За випадковим збігом я виїхав із Конкорда передостаннього дня серпня. Дорогою заскочив до Аврори, побачитися з Гаррі в його мотелі. Він, як завжди, сидів перед дверима номера.

– Я їду в Нью-Йорк, – сказав я.

– Що ж, прощавайте…

– Не прощавайте, а до побачення. Незабаром повернуся. Я відновлю ваше добре ім’я, Гаррі. Дайте мені кілька місяців, і ви знову станете найшанованішим письменником Америки.

– Маркусе, навіщо вам це?

– Бо ви зробили мене тим, ким я є.

– Та й що? Вважаєте, ви мені заборгували? Я зробив із вас письменника, та оскільки в очах громадської думки я, здається, вже перестав ним бути, ви тепер намагаєтеся повернути мені те, що я вам дав?

– Ні, я вас бороню, бо завжди вірив у вас. Завжди.

Я простягнув йому грубий пакет.

– Що це? – запитав він.

– Моя книжка.

– Я не читатиму.

– Мені потрібна ваша згода на її публікацію. Ця книжка ваша.

– Ні, Маркусе. Вона ваша. У тім-то й річ.

– Яка така річ?

– Гадаю, це чудова книжка.

– То в чому ж річ?

– Це непросто, Маркусе. Колись ви це зрозумієте.

– О боже, то що ж я зрозумію? Скажіть нарешті! Скажіть!

– Колись збагнете, Маркусе.

Запало довге мовчання.

– Що ви тепер робитимете? – запитав я.

– Тут я не залишуся.

– Де це – тут? У мотелі, в Нью-Гемпширі, в Америці?

– Я хочу опинитися в письменницькому раю.

– У письменницькому раю? А це що таке?

– Письменницький рай – це те місце, де ви можете переписати своє життя так, як хотіли б його прожити. Бо сила письменників, Маркусе, в тому, що вони самі вирішують, який у книжки буде кінець. Вони можуть залишити героя живим або убити, можуть змінити все. У письменників у пальцях сила, що вони про неї й самі не підозрюють. Їм досить заплющити очі, й життя поверне назад. Ох, Маркусе, що сталось би 30 серпня 1975 року, якби?..

– Минуле не можна змінити, Гаррі. Не думайте про це.

– Як я можу не думати?

Я поклав рукопис на стільці коло нього і вдав, ніби вже йду.

– Про що йдеться у вашій книжці? – запитав Гаррі.

– Це історія про чоловіка, який покохав юну дівчину. Вона мріяла про їхнє прекрасне майбутнє. Хотіла, щоб вони жили разом, щоб він став великим письменником і університетським викладачем, щоб у них був собака кольору сонця. Та одного разу дівчина зникла. Її так і не знайшли. А чоловік сидів удома й чекав. Він став великим письменником, університетським викладачем, і в нього був собака сонячного кольору. Він зробив усе так, як вона просила, і чекав її. Він більше нікого не покохав. Він був вірний і чекав, що вона повернеться. Та вона так і не повернулася.

– Бо вона померла!

– Так. Але тепер чоловік може оплакати її і попрощатися з нею.

– Ні, запізно вже! Йому тепер шістдесят сім років!

– Ніколи не пізно покохати знову.

Я приязно помахав йому рукою.

– До побачення, Гаррі. Приїду в Нью-Йорк, зателефоную.

– Не дзвоніть. Так буде краще.

Я спустився зовнішніми східцями, що вели до паркувального майданчика, і вже сідав було в авто, аж почув, що він гукає з балюстради другого поверху:

– Маркусе, яке сьогодні число?

– Тридцяте серпня, Гаррі.

– А котра година?

– Майже одинадцята.

– Ще більше восьми годин, Маркусе!

– До чого?

– До сьомої вечора.

Не відразу второпавши, я спитав:

– А що буде о сьомій вечора?

– Ви добре знаєте, що ми з нею зустрінемося. Вона прийде. Погляньте, Маркусе! Погляньте, де ми! Ми в письменницькому раю! Варто лише написати – і все зміниться!

30 серпня 1975 року, в письменницькому раю

Вона вирішила йти не по шосе, а берегом океану. Так безпечніше. Стискаючи в руках рукопис, бігла галькою та піском. Дійшла майже до Гусячої бухти. Ще дві чи три милі, і вона дістанеться до мотелю. Вона зиркнула на годинника: початок на сьому. Хвилин за сорок п’ять вона буде на місці. О сьомій вечора, як і домовлялися. Вже підходячи до Сайд-Крік-лейну, подумала, що пора вже краєм лісу вийти до першого шосе. Вона видряпалася скелястим узгір’ям, обережно пробралася поміж деревами, намагаючись не подряпатися і не подерти в чагарях красиву червону сукню. Неподалік крізь листя виднілася хата: в кухні поралась якась бабця, мабуть, готувала яблучний пиріг.

Нола вийшла на шосе номер один. За мить до того, як вона вислизнула з лісу, там промчало авто. Лютер Калеб повертався до Конкорда. Вона пройшла ще дві милі й опинилася біля мотелю. Була рівно сьома година. Проминула стоянку; перед нею були зовнішні східці. Восьмий номер на другому поверсі. Вона побігла нагору, перестрибуючи через дві сходинки, і постукала в двері.

У двері постукали. Він схопився з ліжка, де сидів, чекаючи на неї, й побіг відчиняти.

– Гаррі! Любий Гаррі! – заволала Нола, побачивши його в дверях.

Вона кинулася йому на шию й почала цілувати. Він підхопив її.

– Ноло… ти тут! Ти прийшла! Прийшла!

Вона здивовано зиркнула на нього.

– Авжеж, я прийшла, хіба ж могло бути інакше!

– Я, видно, задрімав трохи, і мені таке жахіття наснилося… Я сидів тут, у номері, й чекав тебе. Я тебе чекав, а ти знай не приходила. І я чекав, чекав і чекав. А ти не прийшла.

Вона пригорнулася до нього.

– Справді, жах, та й годі! Я тепер тут! Я тут, назавжди!

Вони довго стояли обнявшись. Потім він вручив їй квіти, що стояли в умивальниці.

– Ти нічого з собою не взяла? – запитав Гаррі, помітивши, що вона прийшла без речей.

– Нічогісінько. Щоб ніхто не помітив. Ми купимо все необхідне дорогою. Але я принесла рукопис.

– А я скрізь його шукав!

– Я взяла його з собою. Прочитала… Мені так сподобалося, Гаррі. Це шедевр!

Вони знову обнялися, й вона сказала:

– Їдьмо! Їдьмо швидше! Вирушаймо просто зараз.

– Просто зараз?

– Так, я хочу бути далеко звідціля. Змилуйтеся, Гаррі, я не хочу ризикувати, а раптом нас тут знайдуть? Їдьмо просто зараз.

То було 30 серпня 1975 року. Вечоріло. Дві тіні вислизнули з мотелю, швиденько спустилися східцями, що вели до паркувального майданчика. І сіли в чорний «шевроле монте-карло». Авто рушило з місця й подалося на північ по шосе номер один. Вони мчали на великій швидкості, потроху зливаючись з обрієм. Незабаром стало видно лише контури автівки: вона стало чорною плямкою, а потім – темною цяткою. Ще мить удалині блимав ледь помітний вогник од фар, а потім зник і він.

Вони їхали назустріч життю.

Частина третя

Письменницький рай

(книжка побачила світ)

5. Дівчинка, яка розбуркала Америку

– Нова книжка, Маркусе, це початок нового життя. і це пора щонайбільшого альтруїзму: ви даруєте частку себе кожному хто попросить. Хтось буде в захваті, хтось почне плюватися. Для когось ви станете великим, для когось – вартим зневаги. Хтось заздритиме, комусь буде цікаво. Ви пишете не для них, Маркусе. Ви пишете для тих, котрі завдяки Маркусові Ґольдману вдало згають час, забудуть про сіре повсякдення. Ви скажете, що цього мало, але й це вже непогано. Є письменники, які хочуть змінити світ. Але хто може змінити його?

«О, це ж Ґольдман! Це той письменник!» Бувало навіть, за мною починали бігти, щоб з’ясувати надокучливі питання: «А те, що ви написали в своїй книжці, правда? Гаррі Квеберт справді таке утнув?». У кав’ярні у Вест-Вілледжі, куди я полюбляв заходити, відвідувачі часом безцеремонно сідали за мій столик і казали: «Я оце читаю вашу книжчину, пане Ґольдмане, і просто-таки відірватися не можу! Перша була чудова, але ця! Вам справді відвалили мільйон баксів за те, що ви її встругнули? Скільки вам років? Заледве тридцять? Тридцять років – і вже така купа грошви!». Навіть швейцар будинку, що його поступ у читанні цієї книжки я помічав завжди, коли той відчиняв мені двері, врешті закінчивши, затиснув мене в кутку біля ліфта і висловив усе, що було в нього на душі. «Оце таке, значить, скоїлося з тією бідолашкою Нолою Келлерґан? Який жах! А як же воно могло статися, га? Невже таке можливе, пане Ґольдмане?»

Відразу ж після виходу «Справа Гаррі Квеберта» очолила рейтинги продажу в усій Америці й обіцяла стати найпопулярнішою книжкою року на американському континенті. Про неї говорили скрізь: на телебаченні, по радіо, в усіх газетах. Критики дочекалися свого часу і вихваляли мене. Казали, що мій новий роман – великий роман.

Після виходу книжки я відразу ж вирушив у марафонське рекламне турне, облітавши за два тижні вздовж і впоперек усеньку Америку: треба було встигнути до президентських виборів. Барнаскі вважав, що це останнє часове вікно, що в нас є, бо потім усі дивитимуться в бік Вашингтона, на вибори 4 листопада. Після повернення до Нью-Йорка я ще трохи в шаленому темпі побігав по телестудіях, реагуючи на неймовірний попит, що врешті докотився й до помешкання моїх батьків, яким дзвонили в двері то допитливі читачі, то журналісти. Щоб тато з мамою трохи перепочили, я подарував їм дім на колесах, і вони могли нарешті втілити давню мрію: дістатися спершу до Чикаґо, а потім по шосе номер 66 – до Каліфорнії.

Після однієї статті в «Нью-Йорк Таймс» Нолу прозвали «дівчинкою, яка розбуркала Америку». У всіх листах, що я отримував, читачі висловлювали одне й те ж почуття: всі були схвильовані історією нещасного, замученого дівчиська, яке, зустрівши Гаррі Квеберта, знову навчилося всміхатись, і в п’ятнадцять років боролося за нього і допомогло йому написати «Початки зла». Деякі літературознавці, втім, вважали, що правильне прочитання його книжки можливе тільки з огляду на мою, і пропонували новий підхід, згідно з яким Нола символізувала вже не заборонене кохання, а всевладдя почуття. Тому роман «Початки зла», що його чотири місяці тому вилучили з усіх книгарень, знову надійшов у продаж. Маркетологи Барнаскі збиралися видати до Різдва обмеженим накладом набір у подарунковому чохлі: «Початки зла», «Справу Гаррі Квеберта» й аналіз тексту, що належав перу Френсіса Ланкастера.

Від Гаррі не було жодних звісток, відколи ми попрощалися в мотелі «Морський берег». Я весь час намагався зв’язатися з ним, та його мобільник був поза зоною досяжності, а коли я дзвонив до мотелю і просив з’єднати мене з восьмим номером, у слухавці лунали довгі гудки. Я геть не мав звісток з Аврори, та, може, це було й добре: мені геть не хотілося знати, як там сприйняли мою книжку. Все, що було мені відомо завдяки правовій службі видавництва «Шмід і Гансон», це те, що Елайджа Стерн уперто намагався подати на них позов за образу честі, надто ж за ті фрагменти книжки, де я допитувався, чому він не лише погодився на прохання Лютера і дозволив йому писати оголену Нолу, а й не заявив до поліції, що в нього пропав чорний «монте-карло». Я телефонував Стерну перед виходом книжки, щоб почути його версію подій, але він не вшанував мене відповіддю.

Від середини жовтня, як і передбачав Барнаскі, весь медійний простір заполонили президентські вибори. Нескінченні запрошення як відрізало, і я полегшено зітхнув. Позаду були два тяжкі роки, мій перший успіх, страх чистого аркуша і, нарешті, друга книжка. Тепер напруга ослабла, мізки розпружилися, і я відчув, що мені кортить у відпустку. Їхати самому не хотілося, та й Дуґласові збирався віддячити за підтримку, тож придбав два квитки на Багами: ще від шкільних часів мені не випадало відпочивати з приятелями. Хотів зробити йому сюрприз, коли ввечері він прийде до мене дивитися спортивний канал. Та, на превеликий мій подив, Дуґлас відмовився від запрошення.

– Це було б чудово, – сказав він, – та я саме зібрався повезти Келлі на Кариби.

– Келлі? То ти й далі з нею?

– Так. Хіба ти не знав? Ми збираємося взяти шлюб. Там я й попрошу її руки.

– О, чудово! Дуже радий за вас обох. Вітаю.

Певне, вигляд у мене був доволі сумний, бо він сказав:

– Марку, в тебе є все, чого тільки можна бажати. Пора вже когось знайти.

Я кивнув.

– Просто… я вже сто років не ходив на побачення.

Він усміхнувся.

– За це не турбуйся.

Та розмова стала прологом вечора середи 23 жовтня 2008 року, коли все раптом різко змінилося.

Дуґлас улаштував мені побачення з Лідією Ґлур, дізнавшись перед тим від її агента, що вона й досі небайдужа до мене. Він переконав зателефонувати їй, і ми домовилися зустрітися в одному з барів Сохо. О сьомій вечора Дуґлас заскочив до мене, щоб надати моральної підтримки.

– Ти ще не готовий, – констатував він, коли я, голий до пояса, відчинив йому двері.

– Сорочку не можу вибрати, – відказав я, показавши два вішаки.

– Вбери блакитну, буде добре.

– Дуґу, а ти впевнений, що мені варто побачитися з Лідією Ґлур?

– Марку, ти ж не до шлюбу йдеш. Просто хильнеш чарчину з гарною дівчиною, яка тобі подобається і якій подобаєшся ти. Ви самі відчуєте, є щось між вами, чи, може, й нема.

– А після того що будемо робити?

– Я замовив столик у розкішному італійському ресторані, неподалік од бару. Надішлю тобі повідомлення з адресою.

– Що я без тебе робив би…

– А нащо ж існують друзі?

Тієї миті в мене задзвенів мобільник. Я й не відповів би, та побачив, що телефонує Ґегаловуд.

– Гало, сержанте! Радий вас чути.

Голос у нього був похмурий.

– Доброго вечора, письменнику, вибачте, що відволікаю…

– Та ви не відволікаєте.

Здавалося, він страшенно роздратований.

– Письменнику, – сказав він, – здається, у нас величезна проблема.

– Що сталося?

– Це стосується матері Ноли Келлерґан. Ви у вашій книжці писали, що вона била доньку.

– Так, Луїза Келлерґан. То й що?

– У вас є інтернет? Зараз я скину вам лист.

Не перериваючи розмови, я подався до вітальні, ввімкнув комп’ютер і зайшов на свою пошту. Ґегаловуд надіслав мені фото.

– Що це? – запитав я. – Починаю вже непокоїтися.

– Відкрийте картинку. Пам’ятаєте, ви казали мені про Алабаму?

– Авжеж, пам’ятаю. Звідти приїхали Келлерґани.

– Ми дали хука, Маркусе. Ми геть забули з’ясувати, як там було в Алабамі. А ви ж мені казали!

– Що я вам казав?

– Що треба це з’ясувати.

Я клацнув на картинку. На фото був цвинтар і надгробок із написом:

ЛУЇЗА КЕЛЛЕРҐАН

1930–1969

Наша люба дружина і матуся

Я геть розгубився.

– О боже! – вигукнув я. – Що це таке?

– Це означає, що Нолина мати померла 1969-го. Тобто за шість років до того, як зникла її донька!

– Хто вам надіслав цю світлину?

– Один журналіст із Конкорда. Вже завтра це опиниться на перших шпальтах газет, письменнику, і ви знаєте, що буває в таких випадках: не мине і трьох годин, як уся Америка вирішить, що і ваша книжка, і розслідування нічого не варті.

Того вечора побачення з Лідією Ґлур так і не відбулося. Дуґлас витягнув Барнаскі з якоїсь ділової зустрічі, Барнаскі витягнув правника Річардсона з дому, і ми відбули вкрай бурхливу нараду в конференц-залі «Шміда й Гансона». Світлина і справді потрапила у «Конкорд Джеральд» із якогось місцевого видання. Барнаскі дві години умовляв редактора «Конкорд Джеральд» не ставити її на першу шпальту завтрашнього числа, та все було марно.

– Ви уявляєте, що скажуть люди, дізнавшись, що ваша книжка – чистісінька брехня? – кричав він на мене. – Нехай вам чорт, Ґольдмане, ви що, не перевіряли джерел?

– Не втямлю, це якась маячня! Гаррі розповідав мені про матір! І частенько. Нічого не розумію. Мати била Нолу! Він так мені казав! Казав: била і топила.

– А зараз що він каже?

– Недоступний. Я йому разів десять намагався зателефонувати цього вечора. Від нього вже два місяці – жодної звістки.

– Дзвоніть іще! Викручуйтеся, як хочете! Побалакайте з кимось, хто може вам відповісти! Знайдіть пояснення, яке я завтра вранці зможу дати журналістам, коли вони на мене насядуть.

О десятій вечора я врешті зателефонував Ерні Пінкасові.

– А з чого ти зробив висновок, що її мати була жива? – запитав він.

Мені аж недобре стало. І я відповів, мов дурник:

– Ніхто мені не казав, що вона померла!

– Але ж тобі ніхто й не казав, що вона жива!

– Казав! Гаррі казав.

– Отже, він тебе підставив. Панотець Келлерґан перебрався до Аврори сам, із донькою. Матері з ними не було.

– Геть нічого не розумію! Я зараз таки звихнуся. І хто я після цього?

– Гівняний писака, Маркусе. Одне можу сказати: тут у нас це насилу проковтнули. Цілісінький місяць ми дивилися, як ти пишаєшся в телевізорі й у всіх часописах. І всі сказали, що ти мелеш дурню.

– Чому ніхто не попередив мене?

– А про що тебе попереджати? Спитати, чи не сядеш ти в калюжу, написавши про матір, яка натоді вже давно померла?

– Від чого вона померла? – запитав я.

– Хтозна.

– А як же музика? І побої? У мене є свідки, які все підтвердять.

– А про що вони свідчитимуть? Про те, що панотець вмикав радіо на всю гучність, щоб спокійнісінько лупцювати доньку? Авжеж, ми підозрювали це. Але ти в своїй книжці пишеш, що панотець Келлерґан ховався в гаражі, поки матінка гамселила Нолу. А річ у тім, що матері в Аврорі ніколи не було, бо вона померла ще до переїзду. То як можна вірити всьому тому, що ти пишеш у книжці? І ще ти пообіцяв включити мене в перелік тих, кому висловлюєш подяку…

– То я і включив!

– Ти написав у переліку інших імен «Е. Пінкас, Аврора». А я хотів, щоб моє ім’я було великими літерами. Я хотів, щоб про мене говорили.

– Що? Але…

Він кинув слухавку. Барнаскі дивився на мене з люттю. Сказав, погрозливо тицяючи пальцем:

– Ось що, Ґольдмане, завтра ви першим рейсом летите в Конкорд і все там залагоджуєте.

– Рою, якщо я з’явлюся в Аврорі, вони мене роздеруть на клапті.

Він силувано реготнув і відказав:

– Добре, якщо просто роздеруть.

Невже дівчинка, яка розбуркала Америку, народилося у хворобливій уяві письменника, якому забракло натхнення? Як можна було пропустити таку важливу подробицю? Інформацію «Конкорд Джеральд» підхопили всі мас-медіа, і правда про справу Гаррі Квеберта опинилася під сумнівом.

У п’ятницю, 24 жовтня, я сів на вранішній рейс до Манчестера. Прилетів одразу по обіді й, узявши напрокат авто в аеропорту, подався простісінько до Конкорда, в Головне управління поліції, де на мене чекав Ґегаловуд. Він розповів усе, що зумів з’ясувати про минуле життя родини Келлерґанів у Алабамі.

– Девід і Луїза Келлерґани одружилися 1955 року. Він був священиком успішної парафії, і дружина допомагала зробити її ще кращою. 1960 року народилася Нола. Потім кілька років не було нічого цікавого. Та якось літньої ночі 1969 року в його домі спалахнула пожежа. Дівчинку останньої миті пощастило врятувати, а мати загинула. За кілька тижнів священик покинув Джексон.

– За кілька тижнів? – вигукнув я.

– Так. І вони перебралися до Аврори.

– Чому ж тоді Гаррі казав мені, що Нолу била мати?

– Мабуть, то був батько.

– О ні! – вигукнув я. – Гаррі казав, що таки мати! То була мати! У мене й записи збереглися!

– То послухаймо ті записи, – мовив Ґегаловуд.

Диски я мав із собою. Порозкладав їх на столі і спробував зорієнтуватися за наліпками на конвертах. Розсортував я їх досить ретельно, за людьми і датами, та потрібного запису чомусь не було. Тоді я витрусив із торби все, і нарешті знайшов іще один диск, без дати. Відразу вставив його в плеєр.

– Дивно, – сказав я, – чому я не поставив тут дату?

Увімкнув пристрій. Мій голос промовив, що сьогодні вівторок, 1 липня 2008 року. Я записував Гаррі у в’язничній залі для побачень.

– Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня – чому?

– Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?

– Так.

– Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.

– Не турбуйтеся.

– Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б'ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, – наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.

– Звільнити?

– Звільнити від зла. Щось таке, наче хрещення. Ісус на Йордані чи що. Спершу я не міг повірити, та докази були очевидні. Тоді я запитав: «Хто ж із тобою таке робить?» – «Мама». – «А тато не втручається?» – «Він замикається в гаражі і вмикає музику, дуже гучно. Він завжди так робить, коли мама карає мене. Не хоче чути». Нола не могла більше, Маркусе. Я хотів розібратися з цією бідою, побалакати з Келлерґанами. Це треба було припинити. Але Нола благала мене нічого не робити, казала, що матиме страшенні неприємності, що батьки завезуть її кудись і ми ніколи більше не побачимося. Але так не могло тривати далі. І ось десь наприкінці серпня, числа двадцятого, ми вирішили, що треба звідціля забиратися. Негайно. Потайки, звісно ж. Ми призначили від'їзд на тридцяте серпня. Хотіли дістатися до Канади, перетнути кордон у Вермонті і податися хоча б до Британської Колумбії, оселитися в дерев'яній хатинці. Прекрасне життя на березі озера. І ніхто ніколи не дізнався б.

– Тим-то ви й хотіли втекти?

– Так.

– Чому ви хочете, щоб я нікому не казав?

– Це лише початок історії, Маркусе. Бо згодом я дізнався жахливу річ про Нолину матір…

(Дзвінок). Охоронець: «Час уже сплив».

– Поговоримо про це наступного разу, Маркусе, – підводячись, мовив Гаррі. – А поки що нікому це не розповідайте.

– І що ж він з’ясував про Нолину матір? – нетерпляче запитав Ґегаловуд.

– Не пам’ятаю, що там було далі, – відказав я, гарячково порпаючись у дисках.

І раптом я завмер, зблід і вигукнув:

– Ні, це неймовірно!

– Що, письменнику?

– То був останній запис од Гаррі! Тим-то на диску й нема дати! Я геть про це забув. Ми так і не закінчили тієї розмови! Бо далі з’ясувалося про Пратта, потім Гаррі не хотів, щоб я записував на плеєр, і я нотував у записнику. А потім сталося те витікання з видавництва, і Гаррі розгнівався на мене. Як я міг так дати маху?

– Нам обов’язково треба поговорити з Гаррі, – мовив Ґегаловуд, хапаючи пальто. – Ми повинні дізнатися, що він там виявив про Луїзу Келлерґан.

На превеликий наш подив, двері восьмого номера нам відчинив не Гаррі Квеберт, а висока білявка. Ми спустилися до адміністратора, і він нам сказав:

– Останнім часом тут не було ніякого Гаррі Квеберта.

– Це неможливо, – відказав я. – Він мешкав тут кілька місяців.

На прохання Ґегаловуда адміністратор переглянув журнал записів за останні півроку. І рішуче повторив:

– Гаррі Квеберта тут нема.

– Цього не може бути, – вибухнув я. – Таж я сам його тут бачив! Високий чоловік, сивий, розпатланий.

– А, цей! Авжеж, був такий, частенько вештався паркувальним майданчиком. Але номера він тут не наймав.

– У нього був восьмий номер! – вигукнув я. – Знаю, бо не раз бачив, як він сидить під дверима.

– Так, він сидів під дверима. Я дуже просив його забратися, але він щоразу давав мені сто доларів! За такі гроші він міг сидіти скільки влізе. Казав, з цим місцем у нього пов’язані приємні спогади.

– А коли ви бачили його востаннє? – устряв Ґегаловуд.

– Та як сказати… Десь кілька тижнів тому. Точно пам’ятаю, що перш ніж поїхати, він дав мені ще сто доларів, щоб як хтось зателефонує і попросить восьмий номер, я вдав, ніби перемикаю виклик. А телефон і далі дзвонив би просто так. Він, здається, кудись поспішав. Це сталося відразу після сварки…

– Після сварки? – гаркнув Ґегаловуд. – Якої сварки? Що за сварка тут сталася?

– Ваш приятель посварився з одним дідом. Приїхав такий собі дідок, наче навмисно, щоб зчепитися з ним. Лютий такий. Зчинив галас, ну і таке… Я вже хотів було встряти, але дідок сів в авто і поїхав. Після цього ваш приятель теж вирішив забратися відціля. Та я б його все одно витурив, бо не люблю, коли бучу здіймають. Клієнти скаржаться, а я тоді чортів заробляю.

– А через що та сварка сталася?

– Через якийсь лист. Мені так здається. Дідок репетував вашому приятелю: «То були ви!».

– Через лист? Який іще лист?

– А хіба я знаю?

– І що далі?

– Дідок поїхав собі, а ваш приятель накивав п’ятами.

– Ви зможете його впізнати?

– Діда? Та ні. А ви в колег запитайте. Бо той оглашенний іще раз приїздив. І, здається, хотів закатрупити вашого приятеля. Я багато розслідувань бачив, весь час дивлюся серіали по телевізору. Приятель ваш уже дременув, але я відчув, що тут пахне смаленим. І викликав поліцію. Приїхали дві патрульки, дуже швидко, перевірили його. Та й відпустили. Сказали, все гаразд.

Ґегаловуд відразу ж зателефонував у Головне управління поліції і попросив з’ясувати особу чоловіка, якого нещодавно перевіряв дорожній патруль у мотелі «Морський берег».

– Отримають інформацію – подзвонять, – сказав він мені, натискаючи «відбій».

Я нічогісінько не тямив. Пригладив чуба і сказав:

– Це маячня! Маячня якась!

Адміністратор якось дивно зиркнув на мене і запитав:

– А ви пан Ґольдман?

– Так, а що?

– А те, що ваш приятель лишив для вас конверт. Сказав, що приїде хлопчина, шукатиме його і напевне вигукне: «Це маячня! Маячня якась!». І сказав, що як такий приїде, щоб я віддав йому оце.

Він простягнув мені конверт із цупкого паперу, в якому лежав ключ.

– Ключ? – запитав Ґегаловуд. – Більш нічого?

– А від чого той ключ?

Я уважно розглянув той ключ і його форму. І раптом згадав:

– Шафа у фітнес-клубі в Монберрі!

За двадцять хвилин ми вже були в роздягальні фітнес-клубу. В шафці номер 201 лежав оправлений стос паперу і написаний від руки лист.

Любий Маркусе!

Якщо ви читаєте ці рядки, то довкола вашої книжки зчинилася неабияка буча і вам потрібні відповіді.

Це може бути цікаво для вас. Ця книжка і є правда.

                                           Гаррі

Стос паперу був не дуже грубий, видрукуваний на друкарській машинці рукопис, що називався:

Гаррі Л. Квеберт

ЧАЙКИ АВРОРИ

Роман

– І що це означає? – запитав Ґегаловуд.

– Не знаю. Здається, це його неопублікований роман.

– Папір старий, – зауважив Ґегаловуд, розглядаючи аркуші.

Я швидко погортав текст.

– Нола часто говорила про чайок, – мовив я. – Гаррі згадував, що вона любила їх. Тут має бути якийсь зв’язок.

– А чому він пише, що це і є правда? Може, тут ідеться про те, що сталося сімдесят п’ятого року?

– Хтозна.

Ми вирішили прочитати той машинопис потім, а тимчасом подалися в Аврору. Мій приїзд там помітили. Перехожі кидалися на мене і всіляко висловлювали зневагу. Біля дверей «Кларксу» Дженні, обурена тим, як я змалював її матір, і не вірячи, що її батько писав анонімні листи, прилюдно обзивала мене послідущими словами.

Єдина людина, яка захотіла з нами поспілкуватися, була Ненсі Геттевей, і ми пішли до її крамниці.

– Не розумію, – казала мені Ненсі, – я ж нічого не говорила вам про Нолину матір.

– Але ж ви мені казали, що бачили синці. А ще розповідали, що вас намагалися переконати, що Нола занедужала, коли вона на тиждень утекла з дому.

– Там був лише батько. І він не пускав мене в хату, коли Нола того ж таки липня наче крізь землю провалилася. Про матір я жодного разу вам не казала.

– Ви мені розповідали, що її били залізною лінійкою по грудях. Пам’ятаєте?

– Що били, казала. Та не казала, що била її мати.

– Я записав ваші слова! Це було 26 червня. І ось запис, погляньте на дату.

Я ввімкнув плеєр.

– Дивно, що ви так відгукуєтеся про панотця Келлерґана, панно Геттевей. Я бачився з ним декілька днів тому, і він видався мені радше м'яким чоловіком.

– Він може справляти таке враження. Принаймні на людях. Казали, в Алабамі він просто дива чинив, то його покликали на допомогу, бо парафія Сен-Джеймс геть занепала. І справді, щойно він очолив її, як по неділях у храмі стало повнісінько людей. А щодо іншого… хтозна, що коїлося в домі Келлерґанів.

– Що ви хочете сказати?

– Нолу били.

– Що?

– Так, її страшенно лупцювали. Пам'ятаю один жахливий епізод, пане Ґольдмане. На початку літа. Я тоді вперше помітила синці в неї на тілі. Ми пішли купатися на Ґранд-біч. Нола була сумна, я думала, через хлопця. Був там один хлопчина, Коді, старшокласник, він залицявся до неї. А потім вона зізналася, що дома її сварять, кажуть, що вона капосне дівчисько. Я спитала чому, і вона відказала, що був один випадок в Алабамі, та більше нічого не захотіла розповідати. А потім, коли вона роздяглася на березі, я побачила в неї на грудях страшенні шрами і синці. Я відразу ж запитала, що це таке і, уявіть собі, вона сказала: «Це мама, вона мене в суботу покарала, відлупцювала залізною лінійкою». Я, звісно, не повірила своїм вухам, гадала, чогось не втямила. Та вона повторила: «Це правда. Це вона мені каже, що я капосне дівчисько». У Ноли був такий засмучений вигляд, що я не стала наполягати. Потім ми пішли до нас додому, і я намастила їй груди бальзамом. Сказала, що їй треба з кимось побалакати про свою матір, наприклад, із медсестрою в школі, пані Сендерс. Але Нола більше не хотіла говорити про це».