Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 31 страниц)

Ви сміливий хлопчина. Я ніколи не сумнівався в цьому. Присягаюся вам, що не винен у злочинах, в яких мене обвинувачують. Проте мені доведеться пробути якийсь час у в'язниці, а вам краще взятися за щось корисніше, ніж опікуватися мною. Думайте про свою кар'єру, почніть роман, адже до кінця місяця ви повинні надіслати його видавцеві. Найважливіше для мене – ваша кар'єра. Не марнуйте часу на мене.

Назавжди ваш

Гаррі.

Р. S. Якщо попри все вам захочеться трохи побути в Нью-Гемпширі чи вряди-годи сюди приїздити, то знайте, що двері будинку в Гусячій бухті для вас завжди відчинені. Живіть там скільки захочете. Прошу тільки про одне: годуйте чайок. Кладіть хліб на терасі. Годуйте чайок, це важливо».

– Не кидайте його, – сказав Рот. – Ви потрібні Квебертові.

Я кивнув.

– Як його справи?

– Кепсько. Чули новини? Всі вже знають про книжку, це катастрофа. Що більше я дізнаюся, то тяжче замислююсь, як мені його захищати.

– Звідки сталося витікання інформації?

– Гадаю, простісінько з кабінету прокурора. Там хотіли посилити на нього тиск, залучивши громадську думку. Їм потрібне щиросерде зізнання, адже ясно, що в справі тридцятирічної давності важить лише воно.

– Коли я зможу його побачити?

– Завтра вранці. В’язниця штату розташована на виїзді з Конкорда. Де ви зупинитеся?

– Тут, якщо можна.

Він скривився.

– Ох, сумніваюся, – сказав він. – Поліція обшукала дім. Адже це місце злочину.

– Хіба місце злочину не там, де яма? – запитав я.

Рот пішов поглянути на вхідні двері, потім обійшов дім і, всміхаючись, підійшов до мене.

– З вас був би добрячий адвокат, Ґольдмане. На дверях печаток нема.

– Це означає, що я маю право тут поселитися?

– Це означає, що вам ніхто не забороняє поселитися тут.

– Не певен, що зрозумів вас.

– У цьому чар американського права, Ґольдмане: коли нема закону, то ви його вигадуєте. І якщо вам забороняють, ви дійдете аж до верховного суду, що визнає вашу правду і надрукує ухвалу під вашим іменем: Ґольдман проти штату Нью-Йорк. Знаєте, чому, перш ніж затримати, правоохоронці повинні зачитати вам ваші права? Бо в 60-х роках засудили за зґвалтування такого собі Ернесто Міранду на основі його власних зізнань. І ось, уявіть собі, його адвокат заявив, що це незаконно, бо ґвалтівник Міранда до школи не вчащав і не знав, що Білль про права дозволяє йому ні в чому не зізнаватися. Адвокат поставив під сумнів розслідування, здійняв бучу, звернувся до верховного суду і, уявіть собі, виграв! Зізнання визнали недійсними, з’явилася славетна ухвала «Міранда проти штату Арізона», і тепер кожен полісмен, який хоче вас заграбастати, повинен казати: «Ви маєте право мовчати і маєте право на адвоката, якщо у вас немає коштів, то адвоката вам надасть держава». Одне слово, всією тією дурнуватою скоромовкою, що ми її чуємо весь час у кіно, завдячуємо другові Ернесто! Висновок: правосуддя в Америці, Ґольдмане, це колективна праця, в ній може брати участь кожен. Отож поселяйтеся в будинку, ніхто вам не заважатиме, а якщо поліція здуру поткне сюди носа, кажіть, що тут юридична лакуна, посилайтеся на верховний суд і погрожуйте позовом за відшкодування збитків, до того ж величезних. Вони завжди цього бояться. Але ключів од хати в мене нема.

Я дістав із кишені цілу в’язку.

– Гаррі дав мені колись їх, – сказав я.

– Ґольдмане, ви справжнісінький чарівник! Але, заради бога, не заходьте за ці стрічки, якщо не хочете доскочити лиха.

– Обіцяю. Чекайте, Бенджаміне, а що виявили під час обшуку?

– Нічогісінько. Поліція нічого не знайшла. Тим-то вони й не опечатали будинок.

Рот поїхав, і я увійшов у величезний порожній дім. Замкнув за собою двері та попрямував простісінько до кабінету, щоб знайти ту кляту скриньку. Та її ніде не було. Куди ж Гаррі міг подіти її? Мені хотілося конче її роздобути, тож я заходився нишпорити у бібліотеці, у вітальні, проте все було марно. Врешті вирішив обшнирити кожну кімнату в домі, може, знайду бодай якусь зачіпку, що вкаже мені на події 1975 року. Невже в одній із цих кімнат убили Нолу Келлерґан?

Я знайшов декілька альбомів зі світлинами, яких ніколи не бачив, навіть поняття про них не мав. Розгорнув один навмання і побачив на картці себе з Гаррі, ми сфотографувалися, коли я ще навчався в університеті. Були там знімки з аудиторій, на рингу, в гуртожитку, де ми часто вечеряли разом. Було навіть фото церемонії вручення дипломів. Ще один альбом містив вирізки з газет, де йшлося про мене і про мою книжку. Декотрі рядки було обведено або підкреслено червоним фломастером; тієї миті я зрозумів, що Гаррі завжди пильно стежив за моєю письменницькою кар’єрою, побожно нотуючи все, що мене стосувалося. Знайшов там навіть вирізку з часопису «Ньюарк». То було число півторарічної давності, репортаж із ліцею Фелтона, де влаштували церемонію на мою честь. І де він вискіпав той примірник? Я добре пам’ятав ту днину. Це було проти Різдва 2006 року: мій роман продали накладом понад мільйон примірників і директор фелтонівського ліцею, де я здобув середню освіту, вражений моїм успіхом, вирішив ушанувати мене так, як я, на його думку, заслуговував.

Та неймовірно урочиста церемонія відбулась у суботу пополудні в актовій залі ліцею, де було повнісінько учнів, випускників, а також кілька кореспондентів місцевих часописів. Усі вони сиділи перед величезною полотняною завісою, яку врешті скинув додолу директор, і перед ними постала шафа з написом: «На честь Маркуса П. Ґольдмана, Неперевершеного, який навчався в цім ліцеї від 1993 до 1998 року», – а всередині тієї шафи, за шклом, був примірник мого роману, мої табелі з оцінками, кілька світлин, моя футболка гравця в хокей на траві та футболка команди бігунів.

Я всміхнувся, перечитавши той репортаж. Моє перебування в фелтонівському ліцеї, маленькому й дуже спокійному навчальному закладі на півночі Ньюарка, так запало в пам’ять моїм приятелям і викладачам, що мене прозвали Неперевершеним. Але того грудневого дня 2006 року ніхто з присутніх, які аплодували вітрині моєї слави, не знав, що тією славетною зіркою став я внаслідок низки непорозумінь, а потім – умілих маніпуляцій.

Епопея Неперевершеного розпочалася на першому році мого навчання в ліцеї, коли я мав обрати для себе вид спорту. Спершу вирішив, що це буде футбол чи баскетбол, але місць у тих командах було обмаль і, як на лихо, я ще й запізно прийшов до кабінету, де студентів розподіляли по секціях. «Зачинено, – сказала мені гладка жінка, яка завідувала тим ділом». – «Благаю вас, пані, – заходився скиглити я, – мені конче треба записатися в якусь секцію, бо мене виженуть!» – «Прізвище?» – суворо запитала вона. – «Ґольдман. Маркус Ґольдман, пані». – «Куди ідеш?» – «На футбол або на баскетбол». – «Обидві секції вкомплектовано. Можеш податись або на акробатичний танок, або на лякрос^[4]».

Акробатика чи лякрос… Або чума, або холера. Я знав, що як запишуся на акробатичний танок, то з мене й кури сміятимуться, тож обрав той клятий лякрос. Учні не любили тієї гри, тож у Фелтоні вже років зо двадцять не було путньої команди з лякросу; складалася вона тепер або ж із цілковитих невдах, або ж із тих, хто запізнилися на запис. Отож я став гравцем відсталої, млявої і незграбної команди, та саме в ній я й уславився. Сподіваючись перейти наступного сезону до футбольної команди, я намагався досягнути успіхів у спорті, щоб мене помітили, тож мав безпрецедентну мотивацію тренуватися, і за два тижні наш тренер уже бачив у мені довгоочікувану зірку. Я відразу ж став капітаном команди й не треба було докладати великих зусиль, щоб мене почали вважати найкращим гравцем у лякрос за всю історію ліцею. Я завиграшки побив рекорд за двадцять років із кількості забитих м’ячів, – той рекорд був надзвичайно низький, – і за це мене вписали на Дошку пошани ліцею, що ніколи досі не випадало учням першого року навчання. Це страшенно вразило моїх приятелів і привернуло увагу викладачів, а я з того всього втямив: щоб бути неперевершеним, треба вміти шити в дурні людей; все врешті-решт зводиться до облуди.

І я почав грати за цими правилами. Звісно, вже й мови не було про те, щоб покинути лякрос, адже єдине, чого я тепер прагнув, це будь-що стати найпершим, бути на видноті. Був, наприклад, загальний конкурс індивідуальних наукових проектів, де перемогла одна обдарована засранка на ймення Саллі, а я опинився на сьомому місці. Під час вручення премій в актовій залі я взяв слово і вигадав цілу історію про те, як вихідними працював волонтером із розумово відсталими дітлахами, що завадило мені як слід розробити свій проект, і виснував зі сльозами в очах: «Перша премія мені анідесь, якщо я можу подарувати бодай крихту щастя моїм маленьким друзям-калічкам». Усі були дуже зворушені, й це дало мені змогу применшити успіх Саллі в очах викладачів, учнів та й самої Саллі, яка мала братика з тяжкою інвалідністю (я цього й не знав), тому вона відмовилася від премії і зажадала, щоб її віддали мені. Внаслідок цього моє ім’я знову з’явилося на Дошці пошани (я прозвав її «дошкою ганьби», усвідомлюючи свою ницість), до того ж у рубриках «спорт», «наука» і «приз найкращому другові». Та зупинитися я вже не міг; мене наче чорти пхали в спину. Вже тиждень по тому я побив рекорд із продажу квитків речової лотереї, купивши їх у самого себе за грошенята, зароблені за два роки чищення муніципальних басейнів. Після того всі в ліцеї зійшлися в думці, що Маркус Ґольдман винятковий хлопчина. І саме завдяки цій думці мене почали називати Неперевершеним, наче заводське тавро поставили, гарантію цілковитого успіху; незабаром ота моя слава докотилася й до нашого кварталу в Ньюарку, сповнивши моїх батьків неабиякою гордістю.

Репутація, що я здобував її в такий сумнівний спосіб, спонукала мене опанувати шляхетне мистецтво боксу. Мене завжди тягнуло до боксу, я мав добрячий удар, але в бруклінському клубі, куди я потайці їздив цілу годину потягом, мене не знали, Неперевершений там не існував, там я діставав змогу бути слабким: я відвоював там право програвати дужчим за себе, право позбутися гонору. То був єдиний спосіб утекти від того страховиська досконалості, яке я сам і створив: там, на ринзі, Неперевершений міг програти, він міг бути невдахою. Там міг існувати простий хлопчина Маркус. Адже потроху моє прагнення бути першим номером вихлюпнулося через вінця: що більше я вигравав, то дужче боявся програти.

Третього року навчання бюджет ліцею скоротили, і директор вирішив ліквідувати команду з лякросу, бо вона обходилася задорого, а зиску з неї не було жодного. На превелике моє лихо, треба було шукати нову спортивну секцію; футбольна та волейбольна команди заклично позирали на мене, та я добре знав, що, приставши до них, доведеться конкурувати з набагато вправнішими гравцями, ніж мої розтелепи з лякросу. Я міг зійти на другорядні ролі, знову стати ніким або, ще гірше, опинитися за задвірках команди: що скажуть, якщо Маркус Ґольдман, на прізвисько Неперевершений, колишній капітан команди з лякросу, рекордсмен із забитих м’ячів за останні двадцять років, стане посміховиськом футбольної команди? Два тижні я просто-таки місця собі не знаходив, аж почув про досі невідому команду з бігу, що складалася з двох грубасів із куцими ніжками і якогось худого кволого парубійка. Крім того, то був єдиний вид спорту, з якого Фелтон не брав участі у міжліцейних змаганнях. Я подумав, що ніколи не стану до суперництва з набагато дужчими супротивниками: для мене це було б вельми загрозливо. Мені полегшало, і я без вагань приєднався до тієї команди, де на першому ж тренуванні під захопленими поглядами директора і кількох одногрупників завиграшки побив рекорди решти бігунів.

Усе було б добре, якби директор, зваблений моїми результатами, не надумав з доброго дива організувати змагання з бігу серед місцевих ліцеїв, щоб звеличити нашу школу, адже був переконаний, що Неперевершений в тій боротьбі виграє. Почувши цю новину, я запанікував, місяць тренувався як проклятий, та знав, що не зможу дорівнятися до бігунів з інших ліцеїв, що давно брали участь у таких перегонах. Я був лише фасадом, картонним героєм і став би для всіх посміховиськом.

Уболівати прийшов увесь Фелтон і половина мого кварталу. Прозвучала команда «старт», і, як я й боявся, відстань між мною та іншими бігунами почала збільшуватися. Настала вирішальна мить: ставкою була моя репутація. Перегони були на шість миль, двадцять п’ять кругів стадіону. Двадцять п’ять принижень, ось що це мало бути. І я мав прибігти останній, упосліджений і вкритий ганьбою. А переможець, либонь, випередить мене аж на коло. Отож репутацію Неперевершеного треба було кров із носа рятувати. Я зібрався на силі, ввімкнув усю свою снагу, у відчайдушному пориві метнувся вперед, виконуючи шалений спринт, і під шалений галас глядачів умить опинився на чолі змагальників. У такий спосіб я втілив у життя план, якому позаздрив би сам Макіавеллі: відчувши, що сила моя спливає, я вдав, ніби зашпортався, і полетів додолу, виконавши декілька переворотів через голову. Глядачі заревли й засвистіли, та честь мою було врятовано, хоч я незаплановано зламав ногу, тож довелося пережити операцію й два тижні пролежати в лікарні. Наступного тижня в ліцейському часописі про це написали:

«Під нас легендарних перегонів Маркує Ґольдман, на прізвисько Неперевершений, уже обігнав суперників і ладен був здобути блискучу перемогу, але став жертвою неякісної бігової доріжки: він упав і зламав ногу».

З біговою кар’єрою, та й зі спортом загалом, було покінчено: з огляду на те каліцтво мене звільнили від фізкультури аж до кінця навчання. За самовідданість і героїзм мене вшанували табличкою у «вітрині пошани», де вже було виставлено мою бігову футболку. А директор, проклинаючи кепську якість бігової доріжки у Фелтоні, поміняв на стадіоні все покриття, вгативши в нього кошти, передбачені на позакласну роботу, тому наступного року в ліцеї не відбувалося ніяких заходів.

Після закінчення ліцею, маючи купу чудових оцінок, похвальних грамот і рекомендацій, я ухвалив фатальне рішення: вступити до університету. І ось, лежачи пополудні на ліжку й роздивляючись три запрошення – з Гарварду, Єлю й Берроузу, маленького провінційного університету в Массачусетсі, – я й миті не вагався: треба вступати в Берроуз. Іти до великого університету означало ризикувати своєю репутацією Неперевершеного. Гарвард і Єль були зависокою планкою: мені не хотілося зустрічатися з невгамовною елітою, що сповзеться туди з усіх країв і заселить всеньку Дошку пошани. У Берроузі доступ до почестей був легший. Не хотілося Неперевершеному обсмалити крилець. Йому кортіло так і лишитися Неперевершеним. А Берроуз пречудово на це надавався: скромний кампус, де я буду зіркою першої величини. Я легко переконав батьків, що факультет філології того університету з будь-якого погляду набагато кращий, ніж у Гарварді чи Єлі, тож восени 1998 року подався з Ньюарка до того маленького промислового містечка в Массачусетсі, де й зустрів Гаррі Квеберта.

Десь надвечір, коли я сидів на терасі, гортаючи альбоми і поринувши у спомини, зателефонував схвильований Дуґлас.

– Ради бога, Маркусе! Я повірити не можу, що ти попхався до Нью-Гемпширу, не попередивши мене! Журналісти дзвонять і запитують, що ти там робиш, а я нічого не знаю! Довелося ввімкнути телевізор, щоб дізнатися про все. Повертайся в Нью-Йорк! Повертайся, поки не пізно, бо ця історія занапастить твою репутація! Завтра удосвіта виїжджай відтіля і катай до Нью-Йорка. В Квеберта пречудовий адвокат. Нехай він робить свою роботу, а ти зосередься на книжці. За два тижні ти повинен здати Барнаскі роман!

– Гаррі потрібно, щоб поруч був друг, – відтяв я.

Запала мовчанка, а потім Дуґлас промимрив, наче лише тепер збагнув те, чого не міг уторопати вже місяцями:

– То в тебе немає книжки, еге? До кінця терміну, що дав тобі Барнаскі, лишилося два тижні, а ти й досі не написав цієї клятої книжки… це правда, Маркусе? То ти допомагатимеш другові чи таки повернешся до Нью-Йорка?

– Заткни пельку, Дуґу.

Знову довге мовчання.

– Марку, скажи мені, що маєш ідею. Скажи, що в тебе є план і що є достатні підстави, щоб сидіти в Нью-Гемпширі.

– Підстави? А дружба – не достатня підстава?

– Послухай, чорти б тебе вхопили, чи ти йому щось винен, тому Гаррі, що взяв та й помчав туди?

– Усе винен. Геть усе.

– Як це – все?

– Дуґласе, мені непросто це пояснити.

– Марку, ти про що?

– Дуґласе, був у моєму житті епізод, про який я тобі не розповідав… Після закінчення ліцею я міг збитися на манівці. І тоді я зустрів Гаррі… Він, у певному розумінні, врятував мені життя. Тож я зобов’язаний йому… Без нього я не був би письменником. Це сталося в Берроузі, в штаті Массачусетс, 1998 року. Я зобов’язаний йому всім.

29. Чи можна закохатися в п'ятнадцятирічну дівчину?

– Я хотів би навчити вас писати, Маркусе. Та не для того, щоб ви вміли писати, а щоб стали письменником. Бо написати книжку – дрібниця: писати вміють усі, та не кожен – письменник.

– Гаррі, а як дізнатися, що ти письменник?

– Ніхто не знає, чи він письменник. Йому повинні сказати про це інші.

Усі, хто пам’ятав Нолу, казали, що вона була прегарна дівчина. З тих, які надовго закарбовуються в пам’яті: лагідна, уважна, сяйлива і всім обдарована. Здавалося, вона була переповнена тією світлою радістю життя, що може осяяти найпохмурішу днину. По суботах вона працювала кельнеркою в «Кларксі», немов та пташка, пурхала поміж столиками, а її світле волосся немов линуло в повітрі. Вона завжди знаходила добре слово для кожного клієнта. Всі тільки й дивилися на неї. Нола була наче світ у собі.

Єдина донька Девіда та Луїзи Келлерґанів, південців-євангелістів, народилася вона 12 квітня 1960 року в Джексоні, штат Алабама. Келлерґани перебралися до Аврори восени 1969 року, коли батько став настоятелем у парафії Святого Якова, головній громаді міста, що туди саме припливло чимало нових парафіян. Храм Святого Якова – чималий дощаний будинок, розташований коло південного в’їзду в Аврору; до сьогодні він не зберігся, бо віряни Аврори та Монберрі мусили об’єднатися в одну громаду з міркувань бюджетної ощадності і через замалу кількість парафіян. На тому місці зараз ресторан «МакДональдс». Прибувши до Аврори, Келлерґани поселилися в чудовому одноповерховому будинку на Терас-авеню, 245, що належав церковній громаді: либонь, у вікно того будинку й вислизнула Нола через шість років, у суботу 30 серпня 1975-го, назавжди розчинившись у просторі.

Про це мені розповіли відвідувачі «Кларксу», коли я прийшов туди вранці наступного дня після приїзду до Аврори. Прокинувсь я удосвіта від прикрого відчуття, не дуже тямлячи, що тут роблю. Пробігся берегом, погодував чайок, а потім замислився: а чи справді я приїхав до Нью-Гемпширу лише для того, щоб годувати птахів. Із Ротом я мав зустрітися у Конкорді аж об одинадцятій, щоб поїхати до Гаррі; а тим часом, щоб не бути самому, подався до «Кларксу» скуштувати млинців. Коли я приїздив до Гаррі студентом, він дуже рано піднімав мене з ліжка: будив удосвіта, безцеремонно торсаючи за плече, й казав, що пора вбирати спортивний костюм. Ми спускалися на берег океану, бігали там і боксували. Коли він трохи стомлювався, то вдавав тренера: зупинявся, буцімто для того, щоб поправити мої рухи та стійку, та я знав, що йому треба відхекатися. Повправлявшись у випадах і бігу, ми проходили декілька миль берегом, що поєднував Гусячу бухту з Авророю. Піднімалися береговими скелями і простували сонним містом. На головній вулиці, яка тонула в сутінках, ще здаля видніли освітлені вітрини ресторанчика, що був єдиним закладом, відчиненим о такій ранній порі. Всередині було тихо як у церкві; поодинокі відвідувачі, водії вантажівок та комівояжери, мовчки снідали. Тихо жебоніло радіо, завжди настроєне на новини, й часом звук був такий приглушений, що слів геть не було чути. За великої спеки під стелею з металевим скреготом крутився вентилятор, що здіймав пилюгу, що курилася у світлі ламп. Ми сідали за сімнадцятим столом, і Дженні відразу ж приносила нам каву. Вона завжди дарувала мені лагідну, майже материнську усмішку. Казала: «Ох, бідолашко Маркусе, він змушує тебе вставати ще нарозвидні, еге? Відколи я його знаю, він і сам так робить». І ми сміялися.

Та 17 червня 2008 року, попри ранню пору, в шинку вже панувало неабияке пожвавлення. Всі обговорювали останні події, й коли я ввійшов, усі, кого я знав, одразу ж з’юрмилися довкола мене й заходилися допитуватися, чи правда, що Гаррі мав стосунки з Нолою й чи вбив він її і Дебору Купер. Я не відповів на ті запитання й умостився за сімнадцятим столиком, де ніхто не хотів сідати. Там я побачив, що табличку на честь Гаррі вже зняли: зяяли тільки дві дірки від шурупів і темніший відбиток на столі.

Дженні принесла каву і чемно зі мною привіталася. Обличчя її було сумне.

– Ти поселився в Гаррі? – запитала вона.

– Авжеж. Ти зняла табличку?

– Так.

– Чому?

– Він написав книжку для того дівчиська, Маркусе. Для п’ятнадцятирічного дівчати. Я не можу більше бачити цієї таблички. Це не кохання, а гидота якась.

– Гадаю, там усе набагато складніше, – сказав я.

– А я гадаю, тобі краще не пхати носа до цієї справи, Маркусе. Їдь собі до Нью-Йорка і тримався подалі від усього цього.

Я замовив млинців і сардельок. На столі валявся замацаний примірник місцевої газети «Аврора Стар». На першій сторінці пишалося величезне фото Гаррі, зроблене за пори, коли він був у розквіті письменницької слави: поважне обличчя, глибокий, упевнений погляд. І тут-таки, внизу, – світлина, де він виходить із палацу правосуддя в Конкорді, в кайданках, нечупарний, змарнілий, зі скуйовдженою чуприною і зацькованими очима. Внизу овальні портрети Ноли та Дебори Купер. І напис: «Що вчинив Гаррі Квеберт?»

Незабаром до шинку нагодився Ерні Пінкас і підсів до мене з філіжанкою кави.

– Бачив тебе вчора ввечері в телевізорі, – сказав він. – Ти переселився сюди?

– Либонь, що так.

– Нащо?

– Я й сам уже не знаю. Задля Гаррі.

– Він не винен, правда ж? Не можу повірити, що він таке вчинив… це нечуване щось.

– Та вже хтозна, Ерні.

На моє прохання він розповів, як декілька днів тому поліція знайшла останки Ноли, закопані на метровій глибині у Гусячій бухті. Того дня, в четвер, Аврору збурили сирени поліційних авто, що поз’їжджалися з усього округу – від патрульних до автомобілів кримінальної поліції без розпізнавальних знаків, і навіть мікроавтобус поліційних експертів.

– Звістка, що то, напевно, останки Ноли Келлерґан, – казав мені Пінкас, – страшенно всіх приголомшила. Ніхто не хотів вірити: виявляється, вона весь час була тут, у нас під боком. Я про те, що стільки разів приходив до Гаррі перехилити по чарчині віскі на тій терасі… Майже за крок від Ноли… Скажіть, Маркусе, він справді написав ту книжку для неї? Не можу повірити, що в них була любов… А ти знав щось про це?

Щоб не відповідати, я заходився колотити ложечкою, аж у філіжанці утворився справжнісінький вир. Потім мовив просто:

– Тут уже хрін розбереш, Ерні.

Трохи згодом підійшов і сів до нас Тревіс Довн, начальник аврорівської поліції та ще й чоловік Дженні. То був один із найдавніших моїх тутешніх знайомців: шістдесятирічний добряга зі шпакуватою чуприною, типовий сільський полісмен, якого вже давно ніхто не боїться.

– Мені дуже шкода, синку, – сказав він, поздоровкавшись.

– За що?

– За те, що на тебе впала ця халепа. Знаю, ти дружив із Гаррі. Нелегко тобі, напевне.

Тревіс був перший, хто подумав про те, як воно мені зараз. Я кивнув, а потім запитав:

– Чому, відколи тут буваю, я ніколи не чув про Нору Келлерґан?

– Ця історія пішла в небуття, аж поки не знайшли тіло. Про це не люблять розповідати.

– Тревісе, що сталося 30 серпня 1975 року? І що сталося з тією Деборою Купер?

– Брудна справа це, Маркусе. Страшенно брудна. І я узяв її дуже близько до серця, бо працював тоді в поліції. Того дня саме чергував. Мені й перекинули ту звістку з диспетчерської… Дебора Купер – симпатична бабця, яка після смерті свого чоловіка жила в будиночку на узліссі Сайд-Крік. Знаєш, де Сайд-Крік? Це там, де починається той величезний ліс, за дві милі від Гусячої бухти. Добре пам’ятаю ту бабусю: я тоді ще недовго служив у поліції, та вона регулярно нам дзвонила. Надто ж уночі, казала, довкола будинку чути якісь підозрілі звуки. Їй було моторошно в тій здоровезній кам’яниці на узліссі, то вона хотіла, щоб хтось відвідував її вряди-годи. Відтак перепрошувала за дзвінок, частувала кавою з домашнім печивом. А наступного дня ще й приносила щось до відділку. Така вона ґречна була, та бабуня. Завжди хотілося стати їй у пригоді. Одне слово, 30 серпня 1975 року матінка Купер набрала номер поліції і сказала, що бачила в лісі дівчину, за якою гнався якийсь чолов’яга. Я тоді патрулював сам і відразу поїхав до неї. Це вперше зателефонувала нам удень. Коли я дістався, вона чекала на порозі. Сказала: «Тревісе, ви, певне, подумаєте, що я дурна, але я таки бачила щось дивне». Я обнишпорив узлісся, де вона угледіла ту дівчину, і знайшов клапоть червоної тканини. Довелося серйозно поставитися до цієї справи, тож я зателефонував до Пратта, тодішнього начальника аврорівської поліції. Він був у відпустці, та відразу ж приїхав. Ліс той величезний, тож ми розійшлися по одному, щоб розпочати пошуки. Пройшовши з милю, знайшли сліди крові, пасмо світлого волосся і ще кілька клаптів червоної тканини. Та думати про них було ніколи, бо від будинку Дебори Купер пролунав постріл… Ми побігли туди і знайшли її у кухні в калюжі крові. Потім ми дізналися, що вона встигла зателефонувати до поліції й сказати, що дівчина, яку вона бачила раніше, прибігла заховатися у неї в хаті.

– Вона заховалася у неї вдома?

– Так. Поки ми вешталися лісом, вона прибігла до неї вся в крові і попросила допомогти. Та примчавши туди, крім трупа старенької Купер, нікого там не знайшли. Здуріти можна.

– І та дівчина – то була Нола? – запитав я.

– Так. Незабаром ми це зрозуміли. Спершу зателефонував її батько і сповістив, що вона зникла, а потім стало відомо, що Дебора Купер назвала її прізвище, коли вдруге телефонувала до поліції.

– І що ж сталося потім?

– Після другого бабусиного дзвінка приїхала вже окружна поліція. Прибувши на узлісся, помічник шерифа помітив «шевроле монте-карло», що прямував на північ. Організували погоню, та авто втекло від нас, хоч на шляхах були поліційні заслони. Наступні тижні Нолу весь час шукали: ми обнишпорили весь край. Хто ж міг подумати, що вона була тоді в Гусячій бухті, у Гаррі Квеберта? Все вказувало, що вона десь у цьому лісі. Пошуки знай тривали, ліс той тягнеться аж до Вермонту, уяви собі! Проте не знайшли ні авто, ні дівчинки. Якби можна було, ми всю країну перевернули б догори дриґом, але поліційне начальство штату вирішило, що пошуки занадто затратні, а результат дуже непевний.

– Ви когось підозрювали?

Він повагався, потім сказав:

– Неофіційно, але… підозрювали Гаррі. І небезпідставно. Я про те, що ось він прибув до Аврори, а за три місяці зникає Нола Келлерґан. Дивний збіг, правда ж? А яке авто було в нього тоді? «Шевроле монте-карло». Та доказів проти нього було мало. А цей рукопис якраз і є той доказ, що ми його шукали тридцять три роки тому.

– Думаю, Гаррі її не вбивав. Та й нащо було йому залишати поруч із тілом такий доказ? І нащо загадувати садівникам копати саме там, де зарито труп? Усе це купи не держиться.

Тревіс знизав плечима.

– Повірте моєму досвіду: людиська здатні що завгодно втнути. Надто ж ті, яких добре знаєш.

Сказавши це, він підвівся і чемно зі мною попрощався. «Якщо я зможу щось для тебе зробити, то скажи», – мовив наостанку. Пінкас, який чув нашу розмову, хоч і не втручався в неї, недовірливо пробурмотів: «Ти ба… Ніколи не чув, щоб поліція підозрювала Гаррі…». Я не відповів. Віддер першу сторінку газети, що валялася на столі, й, хоч було ще зарано, поїхав до Конкорда.

*

Чоловіча в’язниця штату Нью-Гемпшир розташована на Норт-Стейт-стріт, 281, на північній околиці міста Кон-корд. Щоб дістатися туди з Аврори, треба з дев’яносто третьої автостради, після торгового центру «Капітолій» на розі Голідей-Ін, звернути на Норт-стріт і хвилин із десять їхати прямцем. Поминувши цвинтар Боттом-Гіл і озерце у вигляді підкови коло річки, ви попрямуєте вздовж ґратчастої огорожі з колючим дротом нагорі, що недвозначно вказують на призначення закладу за ними; трохи далі стоїть офіційний щит із назвою в’язниці, а потім видно похмурі споруди з червоної цегли, оточені височенними захисними мурами, і решітчасту браму головного входу. На протилежному боці дороги – автосалон.

Рот чекав мене на паркінгу, пахкаючи дорогою сигарою. Обличчя його було спокійне. Замість вітання він ляснув мене по плечу, наче ми з ним були давні друзі.

– Вперше у в’язниці? – запитав він.

– Так.

– То постарайтеся розслабитися.

– А хто вам сказав, що я напружився?

Він кивнув на табун журналістів, що з’юрмилися неподалік.

– Вони скрізь, – сказав він. – Не відповідайте на їхні запитання, це круки, Ґольдмане. Гасатимуть за вами, аж поки змусять ляпнути щось не те. Тримайте себе в руках і не кажіть їм і слова. Кожне ваше слово, що буде хибно витлумачене, обернеться проти нас і зашкодить стратегії захисту.

– А яка ваша стратегія?

Він поважно зиркнув на мене.

– Усе заперечувати.

– Усе заперечувати? – перепитав я.

– Усе. Їхні стосунки, викрадення, убивства. Я доможуся, щоб його визнали невинним, та ще й злуплю зі штату Нью-Гемпшир відшкодування за моральні та матеріальні збитки.

– А як же рукопис, що знайшли разом з останками Но-ли? Як зізнання Гаррі про те, що в нього був із нею роман?

– Той рукопис ні про що не свідчить! Написати – не означає вбити. Та й Гаррі добре пояснив цю обставину: Нола взяла той рукопис незадовго до зникнення. Що ж до їхнього роману, то це було просто захоплення. Нічого особливого. Нічого незаконного. Ось побачите, прокурор нічого не доведе.

– Я оце балакав із начальником аврорівської поліції, Тревісом Довном. Він каже, що Гаррі підозрювали вже тоді.

– Дурниці! – визвірився Рот, який, чуючи заперечення, завжди зривався на грубість.

– І підозрюваний тікав у чорному «шевроле монте-карло». Тревіс каже, що Гаррі теж мав тоді таке авто.

– Дурня в квадраті! – вигукнув Рот. – Але це треба знати. Ви добряче попрацювали, Ґольдмане, мені така інформація потрібна. Якщо вже ви знаєте всіх йолопів Аврори, то розпитайте, що вони говоритимуть у суді, якщо їх викличуть як свідків. І постарайтеся рознюхати, хто з них полюбляє перехилити чарчину чи віддухопелити свою дружину: таким свідкам немає віри.