Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 31 страниц)

– Хто мешкає тут тепер?

– Подружжя з Бостона, та лише влітку. Приїздять у липні, їдуть наприкінці серпня. А так ніхто більше не живе.

Він показав мені на задню хвіртку напроти кухні й пояснив:

– Коли я востаннє бачив Дебору Купер живою, вона стояла біля цієї хвіртки. Саме під’їхав начальник Пратт, звелів їй спокійно сидіти в хаті й не хвилюватися, і ми з ним пішли шукати в лісі. Хто ж би міг подумати, що за двадцять хвилин її вб’ють пострілом у груди.

Ото так розповідаючи, Тревіс прошкував у гай. Я зрозумів, що він знайшов стежину, якою вони з Праттом ішли тридцять три роки тому.

– А що сталося з начальником поліції Праттом? – запитав я, простуючи за ним услід.

– Вийшов у відставку. Живе в Аврорі, на Маунтін-драйв. Ти його бачив, звісно ж. Кремезний чолов'яга, завжди в штанях для гольфу.

Ми дедалі глибше заходили в гай. Трохи нижче крізь ряди дерев і густу зелень видно було берег. Минуло зо чверть години, аж Тревіс раптом зупинився біля трьох сосон, прямих, мов свічки.

– Отут воно було.

– Що саме?

– Отут ми знайшли всю ту кров, пасма світлого волосся, клапоть червоної тканини. Ніколи не забуду це місце: моху на камінні побільшало, дерева повиростали, та для мене все лишилося як раніш.

– І що ж ви робили?

– Ми збагнули, що коїться щось недобре, та часу вже не було – пролунав отой постріл. Сказитися можна, ми ж нікого не бачили… Тобто хочу сказати, ми напевне таки пройшли повз дівчинку чи її вбивцю… Мабуть, вони ховалися в кущах і він затискав їй рота долонею. Ліс великий, тут можна легко сховатися. Здається, якоїсь миті вбивця заґавився, а Нола, скориставшись цим, видерлася від нього і прибігла до хати, щоб порятуватися. Він увійшов за нею в дім і позбувся старої.

– Отож ви почули постріл і побігли до хати…

– Авжеж.

Ми попрямували назад і повернулися до будинку пані Купер.

– Все сталося в кухні, – сказав Тревіс. – Нола прибігла з лісу, просить допомогти, стара впускає її й іде до вітальні телефонувати в поліцію, сповістити, що дівчина в неї. Я знаю, що телефон у вітальні: сам півгодини тому дзвонив з нього начальникові поліції Пратту. Поки її нема, злочинець іде в кухню і хапає Нолу, та цієї миті заходить стара, і він її вбиває. А потім тягне Нолу до свого автомобіля.

– А де було авто?

– На шосе номер один, отам, попід гаєм. Ходімо покажу.

Тревіс знову провів мене від хати у гай, та вже в іншому напрямку: він упевнено простував поміж деревами, аж ми вийшли на шосе.

– «Шевроле» стояв отут. За тієї пори узбіччя не були такі розчищені, як оце зараз, і його затуляли кущі.

– А як зрозуміли, що він пішов саме сюди?

– Зі слідів крові – від хати аж до цього місця.

– І що сталося з «шевроле»?

– Здимів. Я вже казав, помічник шерифа їхав цим шляхом і помітив його. Організував погоню, перекрили всі шляхи, але він таки втік.

– І як пощастило вбивці вислизнути з того невода?

– Та я й сам хотів би це знати. Тридцять три роки не перестаю ставити собі це запитання. Знаєш, я щодня, сідаючи до поліційної чортопхайки, запитую себе, що було, якби ми наздогнали той клятий «шевроле». Може, дівча пощастило б урятувати…

– Гадаєш, вона була в авто?

– Зараз, коли її тіло знайшли за дві милі відціля, я певен цього.

– Переконаний, що за кермом був Гаррі?

Він стенув плечима.

– Скажу ось що: з огляду на останні події, я не бачу, хто б там іще міг бути.

Колишній шеф поліції Ґаррет Пратт, до якого я подався того ж таки дня, вочевидь поділяв думку свого тодішнього підлеглого про те, що Гаррі винен. Він зустрів мене на відкритій терасі, вбраний у штани для гольфу. Його дружина Емі принесла нам випити, а потім удала, ніби порається коло вазонів, щоб послухати нашу розмову; втім, вона й не приховувала цього, весь час устряючи в балачку.

– Я вас раніше бачив чи ні? – запитав Пратт.

– Це хлопчина, який написав оту книжку, – пояснила дружина.

– То ви отой хлопець, який написав книжку? – перепитав він.

– Еге ж. І не тільки.

– Я ж допіру тобі сказала, Ґаррете, – знов устряла Емі.

– Люба, не заважай нам, прошу тебе, люди приходять до мене, то й добре. То чим же, пане Ґольдмане, зобов’язаний щастям вас бачити?

– Правду кажучи, я намагаюся сам собі відповісти на декілька запитань у зв’язку з убивством Ноли Келлерґан. Я розмовляв із Тревісом Довном, і він сказав, що ви вже тоді підозрювали Гаррі Квеберта.

– Це так.

– І на яких підставах?

– Нас насторожили деякі факти. Особливо те, чим обернулася погоня: зрозуміло було, що вбивця з місцевого люду. Щоб так ото вислизнути, коли вся поліція штату на ногах, треба було добряче знати місцевість. Та ще й отой чорний «монте-карло». Як ви здогадуєтеся, ми склали список усіх власників тієї моделі в нашому районі: всі вони мали алібі, крім Квеберта.

– І все-таки ви не пішли цим слідом…

– Не пішли, бо, крім цієї історії з «шевроле», нам не було що йому закинути. Отож ми викреслили його з переліку підозрюваних… Але ми поквапилися. Про це свідчить тіло цієї сердешної дитини в його саду. Здуріти можна, я так йому симпатизував… Може, тому я й ставився до нього небезсторонньо. Він завжди був такий привабливий, привітний, усі йому вірили… Оце хочу запитати вас, пане Ґольдмане. Як я зрозумів, ви добре його знаєте: то чи не спадало вами на думку, тепер, коли відомо про це тіло в саду, що якісь його слова чи вчинки могли би викликати у вас підозру?

– Ні, начальнику. Нічогісінько, настільки я пам’ятаю.

Повернувшись до Гусячої бухти, я побачив саджанці гортензії за стрічкою загороди, що засихали догори корінням на краю ями. Подався до невеличкого прикалабка, що правив за гараж, і дістав звідтіля заступ. Потім проліз під стрічками, перекопав ділянку м’якої землі просто над океаном і посадив квіти.

30 серпня 2002 року

– Гаррі?

Була шоста ранку. Він сидів на терасі Гусячої бухти з філіжанкою кави в руках. Обернувся.

– Маркусе? Ви геть спітніли… Тільки не кажіть, що вже побігали.

– Побігав. Вісім миль.

– Коли ж ви встали?

– Удосвіта. Пам’ятаєте, два роки тому, коли я допіру почав сюди їздити, ви будили мене на світанку? Тепер у мене звичка. Встаю вдосвіта, щоб увесь світ був мій. А ви що робите надворі?

– Дивлюся, Маркусе.

– І куди ви дивитеся?

– Бачите он той лужок просто над берегом, поміж соснами? Я давно вже хочу щось там утнути. Це єдина рівна ділянка в моєму маєтку, там можна закласти садочок. І влаштувати чудовий куточок – дві лави, залізний стіл, а довкола гортензії. Багато гортензій.

– Чому саме гортензії?

– Була колись одна людина, що дуже любила їх. Тож я хочу посадити гортензії, щоб завжди пам’ятати про неї.

– Ви кохали цю людину?

– Так.

– Ви такий засмучений, Гаррі.

– Не зважайте.

– Гаррі, чому ви ніколи не розповідаєте про своє кохання?

– Бо нема чого розповідати. Он ліпше погляньте, погляньте як слід! Або ні, краще заплющте очі! Еге ж, заплющте якомога щільніш, щоб світло геть не проникало. Бачите? Он доріжка, вимощена кахлями, від тераси до гортензій. І дві лавочки, з них видно й океан, і розкішні квіти. Що може бути краще, ніж дивитися на океан і гортензії? Там є навіть озерце, а посередині водограй у вигляді статуї. Якщо озерце буде чималеньке, я напущу пістрявих японських коропів.

– Рибу? Вони там і півгодини не протримаються, їх з’їдять чайки.

Він усміхнувся.

– Чайки тут мають право робити все, що їм закортить, Маркусе. Та ваша правда: коропів я в озеро не запускатиму. І підіть, заради бога, в гарячий душ, бо вмрете чи застудитеся, або ще щось доскочите, й ваші батьки подумають, наче я геть не дбаю про вас. А я піду та приготую сніданок. Маркусе…

– Що, Гаррі?

– Якби в мене був син…

– Я знаю, Гаррі. Знаю.

*

В четвер 19 червня 2008 року я зранку подався до мотелю «Морський берег». Знайти його було легко: проїхавши по шосе чотири милі на північ від Сайд-Крік-лейн, неможливо було не помітити величезного дерев’яного щита з написом:

SEA SIDE Мотель і ресторан,

заснований 1960 року

Місце, де Гаррі чекав Нолу, й досі існувало; разів зі сто проїздив я повз нього, та ніколи не звертав уваги, – зрештою, яке діло було мені досі до того мотелю? То була дерев’яна будівля з червоним дахом, оточена трояндовими кущами; простісінько за нею розпочинався гай. Двері всіх номерів на першому поверсі виходили на паркувальний майданчик; до другого поверху провадили зовнішні східці.

За словами адміністратора, мотель, відколи його збудували, нітрохи не змінився, тільки номери стали сучасніші, а до основної будівлі прибудували ресторан. На підтвердження він дістав пам’ятний альбом до сорокаріччя готелю і показав мені світлини з тієї пори.

– Чому вас так цікавить це місце? – врешті запитав він.

– Бо я шукаю одне дуже важливе свідчення, – відказав я.

– Слухаю вас.

– Я хочу знати, чи перебував тут хтось у восьмому номері в ніч із суботи 30 серпня на неділю 31 серпня 1975 року.

Він зареготав.

– Сімдесят п’ятого? Ви це серйозно? Відтоді як запровадили комп’ютерну реєстрацію, в базі зберігаються дані щонайбільше за останні два роки. Якщо хочете, можу вам сказати, хто ночував тут 30 серпня 2006-го. Тобто суто теоретично, бо я, звісно, не маю права розголошувати цієї інформації.

– Отож дізнатися ніяк не можна?

– Крім бази, ми зберігаємо лише адреси електронної пошти нашої розсилки. Може, хочете отримувати нашу розсилку?

– Ні, дякую. Мені хотілося б поглянути на восьмий номер, якщо можна.

– Просто так дивитися не можна. Але номер вільний. Хочете найняти його на ніч? Сто доларів.

– У вас на рекламному щиті написано, що всі номери по сімдесят п’ять доларів. Знаєте що, я вам дам двадцять доларів, ви мені покажете номер, і всі будуть задоволені.

– Хитрий ви! Що ж, нехай так.

Восьмий номер був на другому поверсі. Звичайнісінька кімната: ліжко, міні-бар, телевізор, маленький письмовий стіл і ванна.

– Чому вас так цікавить цей номер? – запитав адміністратор.

– Важко сказати. Один мій друг каже, що ночував тут тридцять років тому. Якщо це правда, тоді він не винен у тому, в чому його обвинувачують.

– А в чому його обвинувачують?

Я не відповів, натомість запитав:

– Чому ваш мотель зветься «Морський берег»? Звідси моря геть не видно.

– Не видно, але через гай прямує стежка до берега. Це написано в проспекті. Хоча клієнтам на те начхати: хто в нас зупиняється, той до моря не ходить.

– Ви хочете сказати, що можна йти понад морем від Аврори, пройти гаєм і потрапити до вас?

– Теоретично, так.

Решту того дня я пробув у міській бібліотеці – порпався в архівах, намагаючись відновити події минулого. Дуже став мені у пригоді Ерні Пінкас, який не шкодував часу, щоби полегшити мої пошуки.

Судячи з тодішніх газет, у день зникнення Ноли ніхто не помітив нічого дивного: ні самої дівчинки, ні когось, хто би вештався коло її хати. Всі вважали її зникнення великою загадкою, яку тільки посилювало вбивство Дебори Купер. Проте декотрі свідки, переважно, сусіди, казали, що того дня з дому Келлерґанів долинав галас і шум; інші, втім, пояснювали, що той шум – то музика, яку превелебний Келлерґан зазвичай вмикав на повну гучність. За інформацією з «Аврора Стар», старий Келлерґан полюбляв майструвати у себе в гаражі й, працюючи, завжди слухав музику. Звуку він піддавав, щоб заглушити гуркіт знаряддя: він вважав, що добра музика, хоч і занадто гучна, все одно краща за гупання молотка. Тож якби донька його хоч на ґвалт гукала, він міг і не почути. Пінкас казав, що старий Келлерґан не може простити собі, що ввімкнув музику так гучно; відтоді він живе схимником в їхньому домі на Террас-авеню і весь час крутить один і той самий диск, аж оглухнути можна, – буцім карає себе отак. З усієї родини тільки він лишився живий. Нолина матінка, Луїза, давно вже померла. За словами Пінкаса, коли стало відомо, що викопали Нолине тіло, дім старого Девіда Келлерґана взяли в облогу журналісти.

– То було дуже сумне видовище. Він пробурмотів щось на кшталт: «То вона померла… Я весь час оце збирав грошенята, щоб вона могла вступити в університет». І ось уяви собі, наступного дня під дверима у нього вишикувалося п’ять фальшивих Нол. По грошенята прийшли. Неборак від того й геть ума рішився. Страшна пора, в якій ми живемо, Маркусе, слово честі: стільки лайна в людях. Така моя думка.

– А батько часто вмикав музику на повну гучність? – запитав я.

– Так, весь час. До речі, про Гаррі… Знаєш, я вчора зустрів у місті пані Квінн…

– Пані Квінн?

– Атож, це колишня власниця «Кларксу». Вона оце всім торочить, що завжди знала, що Гаррі поклав око на Нолу… Наче має неспростовний доказ.

– Що за доказ?

– Хтозна. Від Гаррі є новини?

– Я до нього завтра їду.

– Переказуй вітання від мене.

– Відвідай його, як хочеш… Йому буде приємно.

– Не певен, що мені хочеться цього.

Я знав, що сімдесятип’ятирічний пенсіонер Пінкас, який усеньке життя працював на текстильній фабриці в Конкорді, ніде не навчався і дуже шкодував, що може задовольняти свою пристрасть до книжок лише на посаді бібліотекаря на громадських засадах, був навіки вдячний Гаррі за те, що той дозволив йому відвідувати вільним слухачем лекції з літератури в Берроузькому університеті. Тож я завжди вважав його одним із найвірніших друзів Гаррі; а тепер навіть він воліє триматися від нього оподаль.

– Знаєш, – сказав він, – Нола була така незвичайна дівчина, лагідна, привітна завжди… Її в нас усі любили! І всім нам вона була як рідна дочка. То як же Гаррі міг оце… Я хочу сказати, навіть якщо він її не вбивав, то він таки написав цю книжку для неї! Нехай йому всячина, таж їй п’ятнадцять років було! Дитина геть! І так він її любив, що книжку написав? Я зі своєю жінкою п’ятдесят років прожив, і мені жодного разу не кортіло написати для неї книжку.

– Але ж ця книжка шедевр.

– Ця книжка – чортяче поріддя! Збочення! До речі, я повикидав усі примірники, що тут були. Люди приголомшені.

Я зітхнув, але промовчав. Не хотів сперечатися з ним. Тільки запитав:

– Ерні, можна мені надішлють посилку сюди, на адресу бібліотеки?

– Посилку? Авжеж. А чому?

– Я попросив служницю взяти в мене вдома одну важливу річ і надіслати мені через «Федекс». Та нехай краще її доправлять сюди: я нечасто буваю в Гусячій бухті, й там скринька напхана різним мотлохом, я туди навіть не заглядаю… Тут я принаймні буду певен, що воно дійде.

Поштова скринька в Гусячій бухті досить точно відбивала теперішню репутацію Гаррі: вся та Америка, що досі поклонялася йому, тепер його кляла і закидала образливими листами. Набував розмаху найбільший скандал в історії книговидання: віднині «Початки зла» вилучили в книгарень і зі шкільної програми, «Бостон Ґлоуб» в односторонньому порядку припинила співпрацю з ним, а керівна рада Берроузького університету вирішила негайно звільнити Гаррі з посади викладача. Всі газети безсоромно змальовували його сексуальним маніяком, усі суперечки, всі балачки були тільки про нього. Відчувши, що справа пахне величезним зиском, Рой Барнаскі вирішив не проґавити її й видати про це книжку. Й оскільки Дуґлас переконати мене так і не зумів, директор врешті сам зателефонував, щоб прочитати лекцію про ринкову економіку.

– Публіка прагне, вимагає такої книжки, – торочив він. – Ось послухайте, коло нашого будинку навіть зібралися фанати, які скандують ваше ім’я.

Він увімкнув гучний зв’язок, подав знак асистенткам, і ті зарепетували на всю горлянку: «Ґольд-ман! Ґольд-ман! Ґольд-ман!»

– Це не шанувальники, Рою, це ваші асистентки. Добридень, Маризо.

– Добридень, Маркусе, – відгукнулася Мариза.

Барнаскі знову взяв слухавку.

– Одне слово, подумайте, Ґольдмане: до осені видаємо книжку. Успіх гарантовано! Півтора місяця, щоб написати книжку, вам вистачить?

– Півтора місяця? Та в мене на першу книжку два роки пішло. Та й хтозна, про що писати, ніхто ще до ладу й не знає, що тут сталося.

– Послухайте, щоб пришвидшити процес, я можу надати вам письменників-примар^[7]. Та й не треба ніякої високої літератури: люди передовсім хочуть знати, що той Квеберт учинив із дівчинкою. Просто змалюйте факти, дайте трохи саспенсу, бруду і, звісно ж, сексу.

– Сексу?

– Та облиште, Ґольдмане, не навчатиму ж я вас ремесла: хто стане купувати книжку без непристойних сцен поміж дідуганом і семирічною дівчинкою? Люди ж цього хочуть. Навіть якщо книжка погана, вона продаватиметься тоннами. І це важливо, хіба ні?

– Гаррі було тридцять чотири, а Нолі п’ятнадцять!

– Не чіпляйтеся до дрібниць… Зробите книжку, і я анулюю попередню угоду, та ще й дам вам півмільйона доларів авансу з удячності за співпрацю.

Я рішуче відмовився, й Барнаскі сказився.

– Що ж, як хочете, щоб я вам хвоста вкрутив, то будь ласка: рукопис має бути в мене на столі за одинадцять днів, бо я вас потягну до суду й пущу по світу з торбами!

Він кинув слухавку. Трохи згодом, коли я ввійшов до супермаркету на головній вулиці, мені зателефонував Дуґлас, якого вочевидь настренчив сам Барнаскі, і знову спробував мене вмовити.

– Марку, не пора вередувати. Ти забув, що Барнаскі тримає тебе за яйця? Твоя попередня угода поки що дійсна, і єдиний спосіб її анулювати, це пристати на цю пропозицію. Така книжка уславить тебе як ніколи. Ти ще скажи, що аванс у півмільйона, це найгірше, що може статися в житті!

– Барнаскі хоче, щоб я написав якийсь пасквіль! Це навіть не обговорюється. Мені не потрібна така книжка, не хочу я писати дурні, що проживе кілька тижнів. Хороша книжка потребує часу.

– Але ж зараз так роблять, задля більшого накладу! Письменники-мрійники, які сидять, чекаючи натхнення, нікому не потрібні! Їм уже кінець! Із твоєї книжки ще й рядка нема, а її вже вимагають, бо всім кортить усе знати. І негайно. Прогалина на ринку незабаром заповниться: восени президентські вибори, кандидати видадуть свої книжки, і ті видання захоплять увесь медійний простір. Ти не повіриш, але вже всі балакають про книжку Барака Обами!

Я й так уже нічому не вірив. Заплатив на касі й пішов до автівки, припаркованої коло супермаркету. І побачив аркушик, устромлений за двірники. Та сама записка:

«Ґольдмане, повертайся додому».

Я роззирнувся: нікого. Лише декілька душ за столиками на сусідній терасі й покупці, які виходять із супермаркету. Хтось за мною стежив. Комусь дуже не хотілося, щоб я розслідував смерть Нори Келлерґан.

Наступного дня після цієї нової події, в п’ятницю 20 червня, я знову поїхав до Гаррі у в’язницю. Та спершу зазирнув до бібліотеки, бо туди щойно доправили мою посилку.

– Що там? – запитав Пінкас, бо сподівався, що я відкрию її при ньому.

– Там потрібне мені знаряддя.

– Для чого?

– Для праці. Дякую, що отримав, Ерні.

– Зачекай, хочеш кави? Я щойно зварив. Хочеш, дам ножиці розпакувати посилку?

– Дякую, Ерні. Наступного разу вип’ю кави. Мені вже пора.

Діставшись до Конкорда, я вирішив заїхати до Головного управління поліції штату, щоб побачитися з сержантом Ґегаловудом і поділитися з ним тими гіпотезами, що виникли в мене після нашої короткої зустрічі.

Головне управління поліції штату Нью-Гемпшир, велика червона будівля, де були розташовані приміщення кримінального відділу, містилося на Гейзен-драйв, 33, в середмісті Конкорда. Була майже перша година дня; мені сказали, що Ґегаловуд пішов обідати, і попросили зачекати в коридорі, де стояв кавовий автомат і лежали глянсові журнали. Прийшов він аж за годину, з тим-таки сердитим виразом на обличчі.

– То це ви? – розлютився, угледівши мене. – Мене кличуть, кажуть: «Перрі, ворушися, там якийсь чолов'яга тебе вже цілу годину чекає», – я кидаю обідати, біжу поглянути, що там таке, може, якась нагальна справа, а тут на тобі, писака!

– Не гнівайтеся! Я подумав, що ми виходили з хибних даних, то, може…

– Я вас ненавиджу, письменнику, затямте собі. Моя дружина прочитала вашу книжку і вважає вас красенем і розумником. Ваша мармиза на звороті палітурки кілька місяців пишалася на її нічному столику. Ви жили в нашій спальні! Ви спали з нами! Вечеряли з нами! У відпустку з нами їздили! Ванну з моєю дружиною брали! Через вас усі її подруги з неї реготали! Ви мені життя отруїли!

– Сержанте, ви одружений? Здуріти можна, ви такий огидний, що я присягнувся б, що ви самотній.

Він втягнув голову в подвійне підборіддя і гаркнув:

– Що вам треба, дідько б вас ухопив?

– Зрозуміти.

– Нічого собі!

– Та знаю.

– Може, нехай таки поліція розбереться?

– Мені потрібна інформація, сержанте. Полюбляю бути обізнаним у всьому, недуга в мене така. Тривожний розлад, усе мушу тримати під контролем.

– То тримайте під контролем самого себе!

– Ми можемо зайти у ваш кабінет?

– Ні.

– Скажіть, Нола справді загинула в п’ятнадцять років?

– Так. Аналіз кісток це підтвердив.

– То викрадення і вбивство сталися одночасно?

– Так.

– А ота торбинка… Чому її закопали з торбинкою?

– Хтозна.

– А якщо в неї була торбинка, то можна вважати, що вона втекла з дому?

– Якщо готуватися до втечі, то можна було б і одяг туди покласти, еге ж?

– Ваша правда.

– А там була тільки та книжка.

– Одне очко на вашу користь, – сказав я. – Вражений вашою пильністю. Але ця торбинка…

Він урвав мої міркування.

– Лихий сіпнув мене тоді за язика розповісти вам про ту торбу. Хтозна, що зі мною сталося…

– Я теж дивуюся.

– Либонь, пожалів. Еге ж, дивлюся на вас, а воно стоїть таке перелякане, черевики в багні…

– Дякую. А можна ще запитання: що ви можете сказати про розтин? До речі, стосовно скелета кажуть «розтин»?

– А хіба я знаю?

– А може, ліпше сказати «судово-медична експертиза»?

– Та начхати мені на терміни. Одне можу сказати з певністю: їй розтрощили череп! Бах, бах – і розтрощили!

Він замахав руками, наче орудував биткою.

– То її забили битками? – запитав я.

– Та хіба я знаю!

– Жінка це? Чоловік?

– Що?

– Чи могла жінка завдати таких ударів? Чому обов’язково чоловік?

– Бо тоді був свідок, Дебора Купер, вони бачила на власні очі й однозначно впізнала чоловіка. Гаразд, письменнику, розмову закінчено. Ви надто вже мене розлютили.

– А ви що самі думаєте про цю справу?

Він дістав із гамана родинну світлину.

– У мене дві доньки, письменнику. Чотирнадцять років і сімнадцять. І не уявляю, як би я пережив те, чого зазнав отець Келлерґан. Мені потрібна правда. Правосуддя – не просто сума фактів, а набагато складніша праця. Тож я продовжуватиму розслідування. І якщо знайду докази Квебертової невинності, то, повірте, він вийде на волю. Та якщо він таки винен, то вже будьте певні: я не дам Ротові пошити в дурні журі, бо він великий мастак звільняти злочинців. А це вже ніяке не правосуддя.

Ґегаловудова філософія з манерами розлюченого бугая мені сподобалася.

– По суті, ви непоганий дядько, сержанте. Може, я пригощу вас пиріжками і ми ще побалакаємо?

– Не хочу я пиріжків, мені хочеться, щоб ви вшилися відціля. Мені працювати треба.

– Але ж ви повинні пояснити мені, як провадять розслідування! Бо я не вмію. Що мені треба робити?

– Бувайте, письменнику. Надивився я на вас, на весь тиждень вистачить. А може, й на все життя.

Він не сприймав мене поважно; я розчарувався і вже не наполягав. Простягнув йому руку на прощання, й він мало не розчавив мені пальців своєю лапою; я пішов собі. Та вже надворі, на паркувальному майданчику, почув, як він гукнув: «Письменнику!». Я обернувся і побачив, як він жене на мене мов слон.

– Письменнику, – захекано сказав він, – хорошого поліціянта цікавить не вбивця… А жертва. Ви мусите думати про жертву. Починати треба від самого початку, від того, що було до вбивства. А не з кінця. Ви зосередилися на вбивстві й ідете хибним шляхом. Вам треба зацікавитися жертвою… Запитайте себе, хто така Нола Келлерґан…

– А Дебора Купер?

– Якщо хочете знати мою думку, все обертається округ Ноли. Дебора Купер просто побічна жертва. Шукайте, хто така була Нола, і знайдете її вбивцю, а заразом і вбивцю старенької Купер.

Хто така Нола Келлерґан? Прямуючи до в’язниці штату, я дуже хотів поставити це запитання Гаррі. Він мав кепський вигляд. Видно було, що його хвилює вміст шафки у фітнес-клубі.

– Ви все знайшли? – запитав він, навіть не привітавшись.

– Так.

– І все спалили?

– Так.

– І рукопис?

– І рукопис.

– Чому ви не сповістили мені, що все зробили? Я мало не вмер від хвилювання! І де ви були ці два дні?

– Розслідував справу. Гаррі, чому скринька була в роздягальні фітнес-клубу?

– Що ж, це вам може видатися дивним… Після вашого приїзду до Аврори, тоді, в березні, я злякався, що скриньку може знайти ще хтось. Подумав, що на неї може натрапити будь-хто – якийсь безцеремонний відвідувач або прибиральниця. І вирішив, що ліпше заховати мої спогади в іншому місці.

– Ви їх заховали? Але ж це свідчить про вашу провину. А рукопис… То були «Початки зла»?

– Так. Найперший варіант.

– Я впізнав текст. Заголовка там, правда, не було…

– Заголовок з’явився згодом.

– Ви хочете сказати, після зникнення Ноли?

– Так, але облишмо цей рукопис, Маркусе. Він проклятий, накликав на мене саме зло, і ось результат: Нола загинула, а я за ґратами.

Якусь хвилю ми мовчки дивилися один на одного. Я поклав на стіл пластиковий пакет із сьогоднішньою посилкою.

– Що це? – запитав Гаррі

Замість відповіді я дістав плеєр з мікрофоном для запису. І поставив перед Гаррі.

– Лихий би вас ухопив, Маркусе, що ви оце творите? Тільки не кажіть, що зберегли цей чортів пристрій…

– Авжеж, Гаррі. Я беріг його мов зіницю ока.

– Заради бога, заберіть його!

– Та не лютуйте, Гаррі…

– А що ви хочете з цим робити?

– Хочу, щоб ви розповіли мені про Нолу, про Аврору, про все. Про літо сімдесят п’ятого, про вашу книжку. Мені треба знати. Мусить же десь ховатися та клята правда.

Він сумно всміхнувся. Я ввімкнув запис, і він почав говорити. Дивне то було видовисько: у кімнаті для побачень із пластиковими столами, де чоловіки зустрічалися з дружинами, а батьки з дітьми, я зустрівся з моїм давнім учителем, і він розповідав мені свою історію.

Того дня повечеряв я рано, повертаючись до Аврори. Мені не хотілося відразу їхати до Гусячої бухти, сидіти самому в тому величезному домі, тому після вечері я подався вздовж узбережжя. Сонце сідало за обрій, океан мерехтів, усе було добре. Я поминув мотель «Морський берег», гай Сайд-Крік, Сайд-Крік-лейн, Гусячу бухту, проїхав Аврору і дістався до берега Ґранд-біч. Підійшов до води, а потім сів на камінні, щоб помилуватися народженням ночі. Вдалечині в дзеркалі хвиль танцювали вогні Аврори; до мене долинав галас чайок, дудоніли імлисті сурми маяків, в кущах довкола мене щебетали соловейки. Я ввімкнув плеєр, і в пітьмі пролунав голос Гаррі:

Знаєте берег Ґранд-біч, Маркусе? Перший пляж Аврори, якщо їхати з Массачусетса. Часом я їду туди, як сідає сонце, і дивлюся на міські вогні. І думаю про все, що сталося там упродовж останніх тридцяти років. На тім березі я зупинився, коли вперше приїхав до Аврори. Це було 20 травня 1975 року. Мені було тридцять чотири. Я прибув із Нью-Йорка, щоб узяти долю в свої руки: покинув усе, звільнився з посади вчителя літератури, зібрав усі свої заощадження і вирішив спробувати себе в ролі письменника, тобто знайти затишну місцину в Новій Англії і написати роман, що про нього мріяв.

Спершу хотів був винайняти дім у Мені, та один агент із нерухомості переконав мене обрати Аврору. Він розповів, що там є дім, про який тільки мріяти можна і який достеменно відповідав тому, що я шукав, а стоїть він у Гусячій бухті. Ледь під'їхавши до будинку, я відразу ж у нього закохався. То було те, що треба, – спокійний, первісний притулок, та й не такий уже віддалений, бо Аврора лише за декілька миль. Місто теж мені сподобалося. Тихо, мирно, дітлахи безтурботно граються на вулицях, рівень злочинності нульовий; куточок із поштової листівки. Дім був дорогий для мене, та агенція з нерухомості погодилася поділити оплату на два рази, і я подумав: якщо витрачати небагато, то зможу викрутитися. І я не помилився, бо те рішення змінило все моє життя: книжка, що я написав того літа, принесла мені багатство і славу.

В Аврорі понад усе мені подобалося те, що я хутко здобув особливий статус: в Нью-Йорку я був лише вчитель літератури і невідомий письменник, а в Аврорі – Гаррі Квеберт, письменник із Нью-Йорка, який приїхав сюди писати новий роман. Знаєте, Маркусе, ця ваша шкільна історія з Неперевершеним, коли ви, задля того, щоб бути на першому місці, всіляко ухилялися зіставлень із іншими людьми, – так ось, те саме сталося тут зі мною. Я був молодий, упевнений в собі, елегантний, привабливий, показний, освічений, та ще й поселився в чудовому маєтку, в Гусячій бухті.

Поки мешканці міста не знали мого імені, про мої успіхи вони судили з того, як я поводився і в якій оселі жив. Цього було доста: всі подумали собі, що я – нью-йоркська зірка, і я враз там зробився знаменитістю. В Нью-Йорку мене не цінували як письменника, зате відразу оцінили в Аврорі. Я подарував міській бібліотеці декілька примірників першої книжки, що взяв їх із собою, й, уявіть собі, цей жалюгідний стос аркушів, на який у Нью-Йорку ніхто й дивитися не хотів, в Аврорі у всіх викликав неабиякий захват. Це було 1975 року, задовго до інтернету й решти передових технологій, в малесенькому містечку штату Нью-Гемпшир, що шукало сенс свого існування і здобуло в моїй особі зірку місцевого масштабу, про яку завжди мріяло.

*

До Гусячої бухти я повернувся десь об одинадцятій вечора. Звернувши на посипану жорствою дорогу, що вела до хати, раптом угледів у світлі фар чоловіка в масці, який притьмом побіг до лісу. Я загальмував і, заволавши, виліз із автівки, маючи намір наздогнати зловмисника. Аж погляд мій упав на яскраве світло коло будинку: там щось палало. Я побіг перевірити і побачив, що «корвет» Гаррі горить мов свічка. Полум’я гоготіло, в небо здіймався стовп чорного диму. Я гукав на поміч, та не було кого гукати. Довкола був лише ліс. Шиби «корвета» луснули від високої температури, метал уже коробило, й полум’яні омахи, що спалахнули з подвійною силою, лизнули стіни гаража. Я нічого не міг удіяти. Маєток палав.

26. Н-О-Л-А

(Аврора, Нью-Гемпшир, субота, 14 червня 1975 року)

– Письменники, Маркусе, такі вразливі тому, що можуть зазнавати двох видів любовних мук; тобто вдвічі більше, ніж усі нормальні люди, – мук від кохання й мук від книжки. Писати книжку – все одно що когось кохати: це може завдавати неабиякого болю.

Службова інструкція

ДО УВАГИ ПЕРСОНАЛУ!

Як ви всі помітили, в нашому закладі вже з тиждень щодня снідає Гаррі Квеберт. Пан Квеберт – великий нью-йоркський письменник, йому треба приділяти особливу увагу. Всі його потреби задовольняти дуже тактовно. В жодному разі не турбувати.

Столик номер 17 зарезервовано за ним аж до нових розпоряджень. Він має бути завжди для нього вільний.

Тамара Квінн

Рівновагу порушила пляшка з кленовим сиропом. Щойно вона поставила її на тацю, як та похитнулася; намагаючись її підхопити, вона сама заточилася і разом із тацею з гуркотом полетіла додолу.