Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 31 страниц)

– Гаррі, любий! – погукала Нола, даючи про себе знати.

Відповіді не було. Дім, здавалося, був порожній. Вона гукнула ще раз. Тиша. Зазирнула до їдальні й вітальні, та його і там не було. У кабінеті теж. І на терасі. Тоді вона спустилася східцями на берег і голосно покликала. Може, пішов купатися? Він так робив, коли стомлювався. Але й на пляжі нікого не було. Вона стривожилася: де ж він подівся? Повернулася в дім, знову погукала. Нікого. Обійшла весь перший поверх, піднялася на другий. Відчинила двері спальні й побачила, що він сидить на ліжку і читає якісь папери.

– Гаррі, ви тут? А я вже хвилин із десять шукаю вас у всіх усюдах…

Він здригнувся.

– Ох, Ноло, я зачитався й не чув…

Підвівся, склав аркуші у стосик і поклав до шухляди в шафці.

Вона всміхнулася.

– Що це ви таке захопливе читали, що й не чули, як я волала на всю хату?

– Нічого особливого.

– Продовження роману? Покажіть мені!

– Та пусте, покажу якось.

Вона лукаво зиркнула на нього.

– Гаррі, у вас справді все гаразд?

Він зареготав.

– Та все добре, Ноло.

Вони спустилися до берега. Їй кортіло поглянути на чайок. Розкинувши руки, мов крила, почала бігати широкими колами.

– Мені літати хочеться. Гаррі! Десять днів! За десять днів ми полетимо! Назавжди зникнемо з цього клятого містечка!

Гадали, що самі на березі, не підозрюючи, що з лісу понад скелями за ними наглядає Лютер Калеб. Зачекав, коли вони підуть додому, і лише тоді вийшов зі свого сховку і бігцем помчав до покинутого на паралельній просіці «мустанга». Приїхавши в Аврору, він припаркувався перед «Кларксом» і побіг усередину: йому конче потрібно було побалакати з Дженні. Треба, щоб хтось про це знав. У нього було погане передчуття. Але Дженні його й бачити не хотіла.

– Лютер? Тобі не варто приходити сюди, – сказала вона, коли він підійшов до шинквасу.

– Шенні… Випач мені за той ранок. Я не повинен був хапати тепе за руку.

– У мене он який синець…

– Випач, прошу тепе.

– Тобі треба йти.

– Ні, зашекай…

– Я заявила на тебе в поліцію, Лютере.

Здоровань спохмурнів.

– Ти жаявила на мене в полішію?

– Авжеж. Ти так перелякав мене тоді…

– Але я хошу шкажати тобі дещо вашливе.

– Нема нічого важливого, Лютере. Йди собі.

– Це з приводу Харрі Кфеперта…

– Гаррі?

– Так. Скаши, шо ти про нього думаєш?

– Чому ти запитуєш?

– Ти йому віриш?

– Вірю? Авжеж. А чому ти питаєш?

– Мені трепа тобі дешо сказати.

– Сказати? І що ж?

Лютер збирався відповісти, але тут на майданчику перед «Кларксом» загальмувало поліційне авто.

– Це Тревіс! – вигукнула Дженні. – Тікай, Лютере, тікай! Не хочу, щоб ти мав проблеми.

Лютер кинувся навтьоки. Дженні бачила, як він плигнув в авто і поїхав. За хвилю до шинку забіг Тревіс Довн.

– Тут був Лютер Калеб? – запитав він.

– Так, – мовила Дженні. – Та він нічого від мене не хотів. Він хороший хлопчина, шкода, що я написала скаргу.

– Я ж просив тебе сповістити! Ніхто не має права підняти на тебе руку! Ніхто!

Тревіс кинувся до свого авто. Дженні вибігла надвір і перепинила його на хіднику.

– Благаю, Тревісе, дай йому спокій! Прошу тебе. Він усе вже зрозумів.

Тревіс глянув на неї й раптом усе збагнув. Так ось чому вона так почужіла останнім часом!

– Ні, Дженні… Тільки не кажи мені, що…

– Що саме?

– Ти закохалася в цього дурнуватого?

– Що? Що ти мелеш?

– Ох же ж і йолоп я був!

– Тревісе, що ти таке кажеш…

Та він уже не слухав її. Заскочив в авто і помчав, як навіжений, увімкнувши блимавку і сирену.

На шосе номер один, перед Сайд-Крік-лейном, Лютер побачив у люстерко заднього виду, що за ним женеться поліція. Спинився на узбіччі. Йому стало страшно. Тревіс, мов чорт, вискочив із авто. У його голові перемежалися тисячі думок. Як могла захопитися Дженні цією потворою? Як могла проміняти його на Лютера? Він робив для неї все, він лишився в Аврорі, щоб бути поруч, а вона – з ним, із цим прителепкуватим! Він звелів Лютерові вийти з авто і зміряв його поглядом від голови до ніг.

– Ти, обревку недороблений, чого лізеш до Дженні?

– Ні, Тревіше. Пришягаюшя, це не те, про шо ти подумав.

– Я бачив у неї синці!

– Я не рожрахував шили. Мені шправді душе шкода. Я не хошу проблем.

– Проблем не хочеш? Та від тебе самі проблеми! Ти її трахаєш, так?

– Шо?

– Ви з Дженні трахаєтеся?

– Та ні, шо ти!

– Я… я роблю все, щоб вона була щаслива, а пораєш її ти? Чорт, що це за життя таке!

– Тревіше… Це жовшім не те, шо ти думаєш!

– Стули писок! – заволав Тревіс і, згрібши Лютера за барки, пхнув додолу.

Він не дуже тямив, що робить. Подумав про Дженні, яка не хотіла його, і відчув себе упослідженим і жалюгідним. Та в ньому скипав гнів: годі, доки ж це всі об нього ноги витиратимуть, пора показати, що він таки чоловік! І він зняв із пояса кийка, замахнувся і взявся щосили гамселити Лютера.

15. Перед бурею

– То як, сподобалося вам?

– Непогано. Та, як на мене, ви завеликого значення надаєте словам.

– Словам? Але ж, коли пишеш, слова мають значення, хіба ні?

– І так, і ні. Сенс слова все-таки важливіший за саме слово.

– Що ви маєте на увазі?

– Бачите, слово – це просто слово, і всі слова належать усім. Досить розгорнути словник і обрати котресь зі слів. І тоді розпочинається найцікавіше: чи здатні ви надати цьому слову особливого змісту?

– Як це?

– Оберіть слово і повторюйте його в своїй книжці з будь-якого приводу. Візьмімо навмання будь-яке слово, наприклад, «чайка». Люди про вас казатимуть: «Знаєш, Ґольдман – це той чоловік, що пише про чайок». А далі настане така мить, коли ті ж таки люди, вгледівши чайок, раптом подумають про вас. Вони подивляться на цих галасливих птахів і скажуть: «Цікаво, що Ґольдман у них знайшов?». І незабаром чайки асоціюватимуться у них із Ґольдманом. Щоразу, побачивши чайок, люди думатимуть про вашу книжку і взагалі про вашу творчість. І сприйматимуть цих пташок уже інакше. І тільки тоді ви збагнете, що пишете щось вартісне. Слова належать всім доти, доки ви не доведете, що здатні присвоїти їх. Це і визначає письменника. Ось побачите, Маркусе, дехто буде вас запевняти, начебто книжка – це стосунки зі словами. Неправда: насправді це стосунки з людьми.

Понеділок, 7 липня 2008 року, Бостон, штат Массачусетс

Через чотири дні після арешту Пратта я зустрівся з Роєм Барнаскі в Бостоні, в окремому кабінеті готелю «Плаза», для підписання видавничої угоди на суму один мільйон доларів за книжку про справу Гаррі Квеберта. Присутній був і Дуґлас, вочевидь радий із того, що ситуація так добре виправилася.

– Повертаємося до початку, – сказав Барнаскі. – Великий Ґольдман урешті взявся до праці. Тривалі й бурхливі оплески!

Замість відповіді я просто дістав із портфеля стос аркушів і простягнув йому. Він широко всміхнувся.

– Ага, це ваші перші п’ятдесят сторінок…

– Так.

– Мені потрібен час, щоб переглянути, ви дозволите?

– Авжеж.

Щоб не заважати йому читати, ми з Дуґласом вийшли з кімнати, спустилися в готельний бар і замовили темного діжкового пива.

– То як воно, Марку? – запитав Дуґлас.

– Помалу. Останні чотири дні були просто шалені…

Він підхопив, кивнувши:

– Авжеж, божевільна історія! Ти навіть не уявляєш, який успіх матиме твоя книжка. Зате Барнаскі знає, тим-то і пропонує такі грошенята. Мільйон доларів – дрібниця порівняно з тим, як він сам нагріє на цьому руки. Знав би ти, що коїться в Нью-Йорку навколо цієї справи. Кіностудії вже говорять про фільм, а кожне видавництво мріє видати книжку про Квеберта. Проте всі знають, що справжню книжку можеш написати лише ти. Ти єдиний, хто знає Гаррі, єдиний, хто знає Аврору зсередини. Барнаскі хоче всіх випередити і заграбастати цю історію собі. Каже, що як ми зуміємо перші видати книжку, то Нола Келлерґан стане фірмовим знаком видавництва «Шмід і Гансон».

– А що про все це думаєш ти? – запитав я.

– Що це рідкісний письменницький успіх. І добряча нагода дати відкоша тим, хто поливає брудом Гаррі. Ти ж від самого початку збирався його захищати?

Я кивнув. І поглянув угору, туди, де Барнаскі знайомився з фрагментом мого роману, що завдяки подіям останніх днів суттєво збагатився.

3 липня 2008 року, за чотири дні до підписання угоди

Відколи заарештували Пратта, минуло декілька годин. Я повертався до Гусячої бухти з в’язниці штату, де Гаррі, втративши самовладання, мало не зацідив мені стільцем у мармизу, коли я розповів йому про те, що в Елайджі Стерна висить Нолин портрет. Припаркувавшись перед домом, я вийшов з авто і відразу помітив клапоть паперу, що стирчав із дверей. Ще один лист. Цього разу тон його був інший:

Останнє попередження, Ґольдмане.

Я не надав йому значення: перше попередження чи останнє, яка різниця? Кинув лист у смітник і ввімкнув телевізор. На всіх каналах ішлося про арешт Пратта; дехто навіть ставив під сумнів результати розслідування, що він свого часу особисто очолював, і всі допитувалися, чи колишній начальник поліції не провадив пошуки навмисне недбало.

Вечоріло. Ніч мала бути темна і дуже красива; таким літнім вечором треба тішитися разом із друзями, підсмажуючи на грилі величезні стейки і смакуючи пиво. Друзів я не мав, та подумав, що стейки і пиво таки є. Відчинив холодильник, та він виявився порожній: я забув купити харчі. Бач, забув про себе. І тоді збагнув, що у мене холодильник Гаррі – холодильник самотнього чоловіка. Тож замовив піцу по телефону і з’їв її на терасі. Маю принаймні терасу та океан; для чудового вечора бракувало тільки барбекю, друзів і подруги. Тієї миті задзеленчав телефон. Дзвонив один із небагатьох моїх друзів, який давненько вже не озивався, – Дуґлас.

– Що нового, Марку?

– Що нового? Від тебе вже два тижні жодної звістки! Ти куди пропав? Ти мій агент чи хто?

– Знаю, Марку. Вибач. Просто становище було непросте. І в тебе, і в мене. Та якщо ти й надалі хочеш бачити мене своїм агентом, вважатиму за честь продовжити співпрацю.

– Авжеж. Тільки за однієї умови: ти й надалі приходитимеш до мене дивитися чемпіонат з бейсболу.

Він засміявся.

– Згода. З тебе пиво, з мене начос із сиром.

– Барнаскі запропонував мені добрячу угоду, – сказав я.

– Знаю. Він мені казав. То ти згоден?

– Начебто.

– Барнаскі страшенно схвильований. Хоче якнайшвидше бачити тебе.

– Нащо йому мене бачити?

– Щоб підписати угоду.

– Уже?

– Так. Здається, він хоче переконатися, що ти вже справді працюєш. Терміни стислі, писати доведеться швидко. Він аж казиться: треба встигнути до перевиборної кампанії. Ти готовий?

– Як піде. Я пишу. Та не знаю, що вдіяти: розповісти все, що вже відомо? Що Гаррі збирався втікати з неповнолітнім дівчам? Уся ця історія, Дуґу, якась маячня. Ти навіть не уявляєш собі.

– Пиши правду, Марку. Просто розповідай правду про Нолу Келлерґан.

– А якщо та правда зашкодить Гаррі?

– Казати правду – твій письменницький обов’язок. Навіть якщо це прикра правда. Це я тобі раджу як друг.

– А як агент що радиш?

– Головне, прикривай свою сраку: постарайся уникнути стількох судових позовів, скільки є у Нью-Гемпширі мешканців. Ось ти, скажімо, пишеш, що дівчинку били…

– Так. Мати била.

– Напиши просто, що Нола була «бідолашна дівчинка, і з нею жорстоко поводилися». Всі зрозуміють, що це батьки поводилися з нею жорстоко, та прямо про це не буде сказано… Тоді ніхто не потягне тебе до суду.

– Але ж мати в цій історії відіграє дуже важливу роль…

– Марку, як агент раджу тобі: щоб обвинувачувати людей, тобі потрібні залізобетонні докази, інакше тільки й ходитимеш по судах. Ти вже й так мав достатньо проблем останніми місяцями. Знайди надійного свідка, нехай підтвердить, що мати була та ще лярва і лупцювала дівча як Сидорову козу, а як не знайдеш, просто пиши «бідолашна дівчинка». Кому воно треба, щоб якийсь суддя вилучив книжку з продажу через наклеп і образу честі. Зате про Пратта тепер усе відомо, тож можеш підлити бруду. Таке добре продається.

Барнаскі пропонував зустрітися в понеділок, 7 липня, в Бостоні. Місто мало ту перевагу, що було розташоване за годину літаком від Нью-Йорка і за дві години авто від Аврори; я погодився. У мене залишилося чотири дні, щоб напружено попрацювати і показати йому декілька розділів.

– Як щось треба буде, дзвони, – сказав мені Дуґлас наостанок.

– Дякую, зателефоную. Дуґу, зажди…

– Що?

– Пам’ятаєш, як ти робив мохіто?

Я відчув, що він усміхнувся.

– Аякже!

– Хороша була пора, так?

– Пора завжди хороша, Марку. У нас у всіх непогане життя, хоч і трапляються часом тяжкі хвилини.

1 грудня 2006 року, Нью-Йорк

– Дуґу, можеш іще зробити мохіто?

Обв’язавшись фартухом із принтом голої жінки, Дуґ порався в моїй кухні; почувши моє прохання, він загарчав наче вовк, ухопив пляшку з ромом і вилляв її в шейкер із подрібненим льодом.

Усе це відбувалося через три місяці після виходу моєї першої книжки; я був у зеніті слави. Протягом трьох тижнів, що минули від часу мого переїзду до нового помешкання в Грінвіч-Вілледжі, я вже вп’яте влаштовував у себе вечірку. У вітальні юрмилися десятки людей, я знав із них від сили чверть, і мені це страшенно подобалося. Дуґлас відповідав за мохіто, а я за white russian^[12], що давно вже вважав більш чи менш пристойним коктейлем.

– Оце вечір! – сказав Дуґлас. – Ото ваш швейцар танцює у вітальні?

– Ага. Я запросив і його.

– Ти ба, і Лідія Ґлур тут! Нічого собі! Лідія Ґлур у тебе вдома!

– А хто така Лідія Ґлур?

– О боже, Марку, таке треба знати! Вона зараз акторка номер один. Грає в отому серіалі, який всі дивляться… Тобто всі, крім тебе. Як ти зумів притягнути її сюди?

– Не знаю. Люди дзвонять у двері, я їм відчиняю. Мі casa es tu casa!^[13]

Я повернувся до вітальні, навантажений шейкерами і птіфурами. Потім побачив, як падає сніг за вікном, і мені раптом закортіло дихнути свіжим повітрям. У самій сорочці я вийшов на балкон. Було морозно. Я окинув поглядом неозорий Нью-Йорк, що лежав перед мною, тисячі вогнів, що сяяли, стільки око засягне, і щосили заволав: «Маркус Ґольдман!» І тоді позаду пролунав чийсь голос.

– Маркусе Ґольдмане, у тебе телефон дзвонить, – мовила гарнюня білявочка мого віку; бачив її вперше в житті, та обличчя видалося наче знайоме.

– Я тебе десь бачив? – запитав я.

– У телевізорі, мабуть.

– Ти – Лідія Ґлур…

– Так.

– Ого!

Я попросив її нікуди не йти і зачекати мене, а сам побіг до телефону.

– Гало?

– Маркус? Це Гаррі.

– Гаррі! Страшенно радий чути. Як ви?

– Нічогенько. Просто закортіло побажати вам доброго вечора. У вас, здається, гармидер… Гості? Я, мабуть, невчасно…

– Та пусте, невеличке свято. У моєму новому помешканні.

– Перебралися з Ньюарка?

– Ага, придбав квартиру в Грінвіч-Вілледжі. Тепер живу в Нью-Йорку! Ви неодмінно маєте приїхати подивитися, тут такий краєвид, аж дух забиває!

– Не сумніваюся. Принаймні ви, здається, не нудьгуєте, радий за вас. У вас, либонь, чимало друзів…

– Та ціла купа! І це ще не всі: одна дуже вродлива акторка чекає мене на балконі, уявляєте? Аж самому не віриться! Життя така чудова річ, Гаррі, така чудова! А ви? Що ви робите цього вечора?

– Ну… в мене теж вечірка. Друзі, стейки, пиво – що ще треба людині? Розважаємося, тільки вас тут бракує. Та я чую, хтось дзвонить у двері. Ще гості прийшли. Доведеться з вами попрощатися і йти відчиняти. Хтозна, як ми помістимося в домі, а він таки чималенький!

– Вдалого вечора вам, Гаррі, бажаю добре повеселитися! Неодмінно вам зателефоную.

Я повернувся на балкон; від того вечора я почав зустрічатися з Лідією Ґлур, яку моя матінка прозиватиме «телеакторка». А в Гусячій бухті Гаррі відчинив двері носієві піци. Забрав своє замовлення і сів вечеряти перед телевізором.

Я зателефонував Гаррі після того вечора, як і обіцяв. Та між двома дзвінками минув рік. Сталося це в лютому 2008-го.

– Гало?

– Гаррі, це Маркус.

– О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.

Я відповів прямо:

– Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.

Він одразу ж споважнів.

– Маркусе, та що ви оце кажете?

– Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.

Він приязно і заспокійливо зареготав.

– Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися потрахатися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.

– Ви так вважаєте?

– Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість – це поважне діло. Мені здавалось, я переконав вас у цьому.

– Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І попри це, результату нуль.

– Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?

4-6 липня 2008 року

За ті дні, що передували нашій бостонській зустрічі з Барнаскі, розслідування відчутно просунулося вперед.

По-перше, Пратта обвинуватили в діях сексуального характеру стосовно неповнолітньої, яка не сягнула шістнадцятирічного віку, й наступного дня після арешту випустили на поруки. Він тимчасово оселився в мотелі у Монберрі, а його дружина Емі поїхала до сестри в інший штат. На допиті Пратт підтвердив, що не лише Тамара Квінн показувала йому знайдений у Гаррі аркуш із записом про Нолу, а й Ненсі Геттевей розповідала йому те, що знала про Елайджу Стерна. Але Пратт свідомо знехтував свідченнями, боячись, що Нола обмовилася котрійсь із них про епізод в авто, й не хотів, допитуючи їх, накликати на себе лихо. Проте він присягався, що немає жодного стосунку до загибелі Ноли і Дебори Купер і що керував пошуками бездоганно.

На основі тих заяв Ґегаловуд зумів переконати прокуратуру видати ордер на обшук у домі Елайджі Стерна. Обшук відбувся вранці в п’ятницю, 4 липня, в День незалежності. Портрет Ноли виявили в майстерні та конфіскували. Елайджу Стерна доправили до поліції штату і допитали, проте обвинувачення йому не пред’явили. Цей новий поворот подій спричинив іще більшу зацікавленість у суспільстві: мало того, що в справі про смерть Ноли Келлерґан заарештували славетного письменника Гаррі Квеберта і колишнього начальника поліції Ґаррета Пратта, – до неї також була причетна найзаможніша людина Нью-Гемпширу.

Ґегаловуд докладно розповів мені про допит Стерна. «Неймовірний чолов’яга. Цілковитий спокій. Навіть своїм адвокатам звелів зачекати за дверима. Такий поважний, погляд мов криця, я аж зніяковів у його присутності, хоч на таких справах не одного собаку з’їв. Показав йому картину, і він сказав, що це справді Нола».

– Чому у вас вдома висить ця картина? – запитав Ґегаловуд.

Стерн відповів таким тоном, наче все і так зрозуміло.

– Бо вона моя. Хіба в цьому штаті є закон, що забороняє чіпляти на стіну картини?

– Ні. Але це портрет дівчинки, яку вбили.

– А якби в мене висів портрет Джона Леннона, якого теж убили, це мало б якесь значення?

– Ви чудово розумієте, про що мені йдеться, пане Стерне. Звідки взялася ця картина?

– Її написав один із моїх тодішніх службовців. Лютер Калеб.

– Чому він написав цей портрет?

– Тому що любив малювати.

– Коли було написано цю картину?

– Влітку сімдесят п’ятого року. В липні чи в серпні, якщо пам’ять мене не підводить.

– Тобто безпосередньо перед зникненням дівчинки.

– Так.

– Як її було написано?

– Гадаю, пензлем.

– Годі дурня клеїти. Звідки він знав Нолу?

– В Аврорі всі її знали. Дівчина його надихнула, то й написав портрет.

– А вас не хвилювало, що у вас вдома висить портрет зниклої дівчинки?

– Ні. Це чудове полотно. Це мистецтво. А справжнє мистецтво бентежить. Мистецтво, що подобається всім, – це результат звиродніння нашого світу, зіпсованого політкоректністю.

– Ви усвідомлюєте, що, володіючи полотном з оголеною п’ятнадцятирічною дівчинкою, можете накликати на себе неприємності, пане Стерне?

– Оголеної? У неї не видно ні грудей, ні статевих органів.

– Але ж вона вочевидь гола.

– Ви готові відстоювати свій погляд у суді, сержанте? Адже ви програєте і знаєте це незгірше за мене.

– Я хочу лише з’ясувати, чому Лютер Калеб малював Нолу Келлерґан.

– Я вже сказав: він любив малювати.

– Ви знали Нолу Келлерґан?

– Трохи. Як і всі в Аврорі.

– Лише трохи?

– Лише трохи.

– Ви брешете, пане Стерне. У мене є свідки, які стверджують, що у вас був із нею зв’язок. Що її привозили до вас додому.

Стерн зареготав.

– І ви можете це довести? Сумніваюся, бо це брехня. Я й пальцем не доторкнувся до цієї дівчинки. Послухайте, сержанте, мені вас шкода: ваше розслідування забуксувало, і ви насилу формулюєте запитання. То я вам допоможу. Нола Келлерґан сама прийшла до мене. Однієї гожої днини вона прийшла до мене додому і сказала, що їй потрібні гроші. І погодилася позувати для портрета.

– Ви платили їй за те, що вона позувала?

– Так. Лютер був дуже талановитий художник. Страшенно талановитий! Він уже писав для мене чудові полотна: краєвиди Нью-Гемпширу, сцени з повсякденного життя нашої чудової Америки – і я аж загорівся. Як на мене, Лютер міг стати одним із великих митців століття, і я подумав, що, малюючи цю прекрасну дівчину, він зможе створити щось грандіозне. І ось вам доказ: якщо я зараз, на хвилі скандалу довкола цієї справи, захочу продати картину, то спокійнісінько візьму за неї один або й два мільйони доларів. А чи багато ви знаєте митців, що продаються за два мільйони доларів?

Сказавши це, Стерн рішуче заявив, що згаяв уже достатньо часу і що допит закінчено, й пішов у супроводі юрми адвокатів, а в приголомшеного Ґегаловуда до розслідування додалась іще одна загадка.

– Ви щось розумієте, письменнику? – запитав Ґегаловуд, закінчивши розповідь про допит Стерна. – Одного прекрасного дня дівча приходить до Стерна і пропонує за грошики позувати для картини. Можете ви цьому повірити?

– Дурість якась. Нащо їй потрібні були гроші? Щоб утекти?

– Можливо. Але, втікаючи, вона й заощаджень своїх не взяла. В її кімнаті лишилася коробка з-під печива, там було сто двадцять доларів.

– А що ви зробили з картиною? – запитав я.

– Поки що лишили в себе. Доказ.

– Який доказ, якщо Стернові й обвинувачення не пред’явили?

– Проти Лютера Калеба.

– То ви його серйозно підозрюєте?

– Не знаю, письменнику. Стерн підтримує малярство, Пратт дає за щоку, але які в них можуть бути мотиви, щоб убити Нолу?

– Боялися, що вона розповість? – припустив я. – Може, вона погрожувала все розповісти, і хтось із них у паніці завдав їй смертельного удару, а потім закопав?

– А звідки тоді напис на рукописі? «Прощавай, люба Ноло» означає, що той чоловік кохав дівчинку. А єдиний чоловік, який її кохав, це Гаррі Квеберт. Ми весь час повертаємося до Квеберта. А що як Квеберт, дізнавшись про Пратта і Стерна, сказився і вбив Нолу? Вся ця історія може бути простісіньким убивством із ревності. До речі, то була ваша гіпотеза.

– Гаррі вчинив убивство через ревнощі? Ні, це якась маячня. Коли нарешті будуть результати цієї клятої графологічної експертизи?

– Скоро. Днями, мені казали. Маркусе, я мушу сповістити вам ось що: прокуратура збирається запропонувати Гаррі угоду зі слідством. З нього знімають викрадення, а він зізнається в убивстві на ґрунті ревності. Двадцять років в’язниці. Поводитиметься зразково, відбуде п’ятнадцять. Без смертної кари.

– Угоду? Нащо? Адже Гаррі ні в чому не винен.

Я відчував, що ми щось випускаємо, якусь подробицю, що пояснює все. Та, перебираючи подумки останні дні Нолиного життя, я не міг знайти за весь серпень 1975 року жодної значної події, аж до того вечора тридцятого числа. Правду кажучи, коли я розмовляв з Дженні Довн, Тамарою Квінн і ще кількома аврорівцями, мені здалося, що ті три тижні були для Ноли щасливі. Гаррі ж розповідав, що її топили, Пратт – що її змушували брати за щоку, Ненсі казала про мерзенні зустрічі з Лютером Калебом, але Дженні й Тамара стверджували зовсім інше: за їхніми словами, не можна було вважати, що Нолу били і що вона була нещасна. Тамара Квінн навіть згадала, що попросила Нолу повернутися працювати в «Кларкс» на початку навчального року, й та погодилася. Я так здивувався, що двічі в неї перепитав. Чому Нола хотіла знову стати кельнеркою, якщо збиралася втекти? А Роберт Квінн казав, що бачив її з друкарською машинкою, та вона прямувала легкою ходою та ще й наспівувала. Скидалося на те, що в серпні 1975 року Аврора була просто-таки раєм на землі. І я подумав, чи справді Нола хотіла покинути це містечко. У мене виник страшенний сумнів: чому я такий переконаний, що Гаррі каже правду? Звідки я знаю, що Нола і справді просила його поїхати з нею? А що як це виверт, щоб зняти з себе обвинувачення у вбивстві? А що як Ґегаловуд все-таки має рацію?

З Гаррі я знову зустрівся надвечір 5 липня у в’язниці. Вигляд у нього був кепський. Обличчя сіре, на чолі з’явилися нові зморшки.

– Прокурор хоче запропонувати вам угоду, – сказав я.

– Та знаю. Рот уже казав мені. Вбивство з ревнощів. За п’ятнадцять років я зможу вийти на волю.

З інтонації видно було, що він ладен розглянути цю пропозицію.

– Тільки не кажіть, що погодитеся, – розгнівався я.

– Не знаю, Маркусе. Адже я зможу уникнути смертної кари.

– Уникнути смертної кари? Що це означає? Що ви таки винний?

– Ні, але всі докази проти мене! І в мене немає щонайменшого бажання грати в покер із присяжними, які вже один раз мене звинуватили. П’ятнадцять років усе-таки ліпше, ніж довічне ув’язнення чи камера смертників.

– Гаррі, я востаннє запитую вас: це ви вбили Нолу?

– О господи, звісно ж, ні! Скільки вам казати!

– То ми це доведемо!

Я дістав плеєр і поклав його на столі.

– Знову ця машинка, Маркусе? А нехай їй!

– Мені треба збагнути, що сталося.

– Я не хочу, щоб ви записували. Прошу вас.

– Добре. Тоді я записуватиму рукою.

Я дістав зошит і ручку.

– Мені хотілось би поговорити ще про вашу втечу 30 серпня 1975 року. Як я розумію, коли ви з Нолою вирішили втекти, книжку було майже завершено…

– Я її дописав за декілька днів до від’їзду. Працював я швидко, дуже швидко. Наче в трансі. Все було так неймовірно: Нола – весь час поруч. Перечитувала, правила, друкувала. Може, видамся вам сентиментальним, але це була просто казка. Книжку я завершив 27 серпня. Пам’ятаю це, бо того дня востаннє бачив Нолу. Ми домовилися, що мені треба поїхати з міста на два-три дні раніше, щоб не виникло підозри. Тож 27 серпня – останній день, що ми провели разом. Я написав роман за місяць. Здуріти можна! Я так собою пишався. Пам’ятаю, на терасі, на столі, лежало два тексти: один рукописний, а другий – плід неймовірних Нолиних зусиль, – видрукуваний на машинці. Ми пройшлися берегом, тією місциною, де зустрілися три місяці тому. Довго йшли. Нола взяла мене за руку і сказала: «Гаррі, зустріч із вами змінила моє життя. Ми будемо такі щасливі вдвох, ось побачите». Ми ще погуляли. Наш план було розроблено до дрібниць: я повинен був поїхати з Аврори наступного ранку, та перед тим з’явитися в «Кларксі», розповісти всім, що маю термінові справи у Бостоні й мене тижнів зо два не буде в містечку. Потім я мав два дні пожити в Бостоні, зберегти готельні рахунки, щоб усе збігалося, якщо мною раптом зацікавиться поліція. Далі, тридцятого серпня, повинен був поселитися в мотелі «Морський берег», на першому шосе. Нола просила мене найняти восьмий номер, вона любила це число. Я запитав, як вона дістанеться до мотелю, адже він усе-таки за кілька миль від Аврори, і вона сказала не перейматися цим, бо ходить швидко і знає короткий шлях берегом. Вона прийде до мене у восьмий номер надвечір, о сьомій годині. Ми відразу ж поїдемо, дістанемося Канади, знайдемо затишний куточок і наймемо маленьке помешкання. Потім я мав повернутися в Аврору. Нолу напевно розшукуватиме поліція, та я повинен був зберігати спокій, казати, що був у Бостоні, й пред’явити готельні рахунки. Потім мені треба було з тиждень прожити в Аврорі, щоб не виникло підозр, а вона спокійно чекатиме на мене в нашому помешканні. Далі я мав повернути дім у Гусячій бухті й назавжди покинути Аврору, пояснивши, що дописав роман і тепер мушу взятися до його публікації. Я повернувся б до Ноли, рукопис відіслав би в нью-йоркські видавництва, а потім їздив би з нашого канадського притулку до Нью-Йорка й назад, аж доки книжка вийде друком.

– А що збиралася робити Нола?

– Ми роздобули б їй фальшиві документи, вона закінчила б школу, а потім університет. Дочекалися б, коли їй виповниться вісімнадцять. І вона стала би пані Квеберт.

– Фальшиві документи? Та це ж якесь божевілля!

– Знаю. То було повне божевілля. Цілковита маячня.

– А потім що було?

– Того дня, 27 серпня, на березі, ми ще кілька разів повторили план і повернулися додому. Сіли на старій тахті у вітальні – тоді вона ще не була стара, це вже потім зносилася, бо я так і не зміг із нею розлучитися, – і відбулася наша остання розмова. Ось її останні слова, Маркусе. Я ніколи їх не забуду. Вона сказала: «Ми будемо дуже щасливі, Гаррі. Я стану вашою дружиною. Ви будете великим письменником. І викладачем в університеті. Я завжди мріяла вийти заміж за університетського викладача. З вами я буду найщасливішою жінкою. Ми заведемо великого, рудого, мов сонце, пса, лабрадора, і назвемо його Шторм. Дочекайтеся мене, прошу вас, дочекайтеся мене». І я сказав: «Ноло, якщо треба буде, я чекатиму тебе все життя». То були останні її слова, Маркусе. А потім я заснув, а як прокинувся, сонце вже сідало, і Нола пішла. Океан тонув у рожевому сяєві, над ним галасливо ширяли зграї чайок. Тих клятих чайок, що вона їх так любила. На столі на терасі лежав тільки один рукопис, той, що зберігся в мене, оригінал. А поруч записка, та, що ви знайшли у скриньці, я пам’ятаю її слово в слово. «Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди». Я не шукав рукопис, бо зрозумів, що вона забрала його з собою, щоб перечитати ще раз. А може, щоб бути певною, що я приїду тридцятого в мотель. Вона взяла той клятий рукопис, Маркусе, вона іноді так робила. А я наступного дня поїхав з міста. Як ми і домовилися. Зайшов у «Кларкс» випити кави, навмисне, щоб усі мене бачили, і щоб сказати, що мене кілька днів не буде. Як завжди уранці, там була Дженні, я сказав, що маю справи в Бостоні, що книгу я майже дописав і в мене важливі зустрічі. Та й поїхав. Поїхав, і мені й на думку не спало, що я більше ніколи в житті не побачу Ноли.