Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 31 страниц)

Я ваша навіки.

Янголе мій прекрасний!

Ми потанцюємо. Я вам обіцяю. Настане день, коли любов переможе і ми відкрито кохатимемо одне одного. І будемо танцювати на пляжах. На березі, як першого дня. Ви така гарна, коли ви на березі.

Одужуйте швидше! Колись ми потанцюємо на березі.

Кохання моє!

Танцювати на березі. Я тільки і мрію про це.

Скажіть мені, що якось поведете мене танцювати на березі, тільки ви і я…

18. Мартас-Віньярд

(Массачусетс, кінець липня 1975 року)

– У нашому суспільстві, Маркусе, понад усе цінують людей, які будують мости, хмарочоси або імперії. Та насправді найдужче варті захвату ті, кому щастить побудувати кохання. Бо немає на світі більшого і важчого завдання.

Вона танцювала на березі. Гралася з хвилями, бігала по піску; її волосся розвівалося за вітром, вона реготала, вона так раділа життю. Гаррі помилувався нею з тераси готелю і знову поринув в аркуші, що вкривали весь стіл. Він писав добре і швидко. Відколи вони сюди приїхали, написав уже декілька десятків сторінок і рухався вперед у шаленому темпі. Завдяки їй. Нола, люба Нола, його життя, його натхнення. Н-О-Л-А. Він нарешті писав свій великий роман. Роман про кохання.

– Гаррі, – гукнула вона, – зробіть перерву! Ідіть купатися!

Він відклав роботу, піднявся в номер, склав списані аркуші в портфель і вдягнув плавки. Потім спустився до неї на пляж, і вони попрямували понад океаном, далі від готелю, від тераси, від інших гостей і купальників. Обійшли низку бескидів і опинилися у відлюдній бухті, прихованій від сторонніх поглядів. Тут вони могли кохати одне одного.

– Обніміть мене, любий Гаррі, – сказала вона.

Він обхопив її руками, і вона повисла в нього на шиї, міцно пригорнувшись. Вони пірнули в океан, весело хлюпалися і бризкалися, а потім полягали на білі готельні рушники, щоб обсохнути на сонці. Вона поклала йому голову на груди.

– Я кохаю вас, Гаррі… Кохаю, як нікого ніколи не кохала.

Вони всміхнулися одне одному.

– Це найкраща відпустка в моєму житті, – сказав Гаррі.

Нола аж засяяла.

– Сфотографуймося! Сфотографуймося, і тоді ми ніколи це не забудемо! Ви взяли фотоапарат?

Він дістав із сумки апарат і подав їй. Вона пригорнулася до нього і, тримаючи апарат у простягнутій руці, спрямувала об’єктив на них і зробила знімок. Перш ніж натиснути на спуск, вона повернула голову і міцно поцілувала його в щоку. Вони зареготали.

– Здається, гарна буде світлина, – сказала вона. – Головне, зберігайте її все життя.

– Все життя. Ця світлина завжди буде зі мною.

Вони були тут п’ятий день.

За два тижні до того

Настала субота, 19 липня, день традиційного літнього балу. Вже третій рік поспіль бал відбувався не в Аврорі, а в кантрі-клубі Монберрі, що, на думку Емі Пратт, був єдиним місцем, гідним такого заходу. Адже відколи вона почала тут орудувати, намагалася перетворити це дійство на великосвітський вечір. Емі рішуче відмовилася від шкільної фізкультурної зали Аврори, замість «шведського столу» впровадила вечерею за столиками, ухвалила, що чоловіки мають бути в краватках, і, щоб пожвавити атмосферу, влаштувала поміж вечерею й танцями лотерею.

Тож місяць перед балом Емі Пратт заповзято ходила містом, невиправдано дорого продаючи лотерейні квитки, та їх усе одно купували, боячись отримати погане місце. Подейкували, прибуток від продажу (досить непоганий) вона клала собі до кишені, та відверто говорити про це ніхто не наважувався: з нею не варто було псувати стосунків. Казали, якогось року вона випадково «забула» надати місце за столиком жінці, з якою посварилася. І коли розпочалася вечеря, бідолашка так і лишилася стояти посеред зали.

Гаррі спершу вирішив не йти на той бал. Щоправда, за декілька тижнів перед тим купив собі місце, та зараз у нього не було настрою виходити з хати: Нола досі лежала в лікарні, і він почувався нещасним. Йому кортіло побути самому. Та просто в суботу ввечері в двері загрюкала Емі Пратт: вона вже давно не бачила його в місті, він уже не ходив до «Кларксу», тож Емі хотіла упевнитися, що він її не підведе. Гаррі неодмінно мусить бути на тому балу, вона вже всім сказала, що він буде. Вперше на її вечорі присутня зірка з Нью-Йорка, і, хтозна, може, наступного року Гаррі повернеться й привезе з собою всіх зірок шоу-бізнесу. А за декілька років увесь Голлівуд і весь Бродвей приїдуть до Нью-Гемпширу на одну з найголовніших світських вечірок Східного узбережжя, якою стане цей бал. «Гаррі, ви ж прийдете сьогодні ввечері? Ви ж будете, так?» – скиглила і благала вона, крутячись під дверми, і він урешті погодився, передусім тому, що не вмів відмовляти; їй навіть пощастило втелющити йому лотерей на п’ятдесят доларів.

Удень він поїхав відвідати Нолу в лікарні. Дорогою придбав у крамниці в Монберрі ще декілька оперних платівок. Не втримався, бо знав, що музика для неї – велике щастя. Та він забагато витрачав. І вже не міг собі таке дозволяти. Боявся й уявити стан свого банківського рахунка, не хотів навіть з’ясовувати, що там лишилося. Його заощадження оберталися димом, і якщо так триватиме й далі, то йому не буде чим заплатити за дім до кінця літа.

У лікарні вони погуляли парком, і в затишному гаю Нола пригорнулася до нього.

– Гаррі, я хочу поїхати звідси…

– Лікарі кажуть, що за кілька днів тебе випишуть.

– Ви не зрозуміли: я хочу поїхати з Аврори. З вами. Тут ми ніколи не будемо щасливі.

Він мовив:

– Колись.

– Що колись?

– Колись ми поїдемо звідси.

Вона засяяла.

– Справді? Гаррі, це правда? Ви повезете мене далеко-далеко?

– Дуже далеко. І ми будемо щасливі.

– Так, дуже щасливі!

Вона міцно пригорнула його до себе. Щоразу, коли вона до нього наближалася, його тілом пробігав солодкий дрож.

– Сьогодні ввечері бал, – сказала вона.

– Так.

– Ви підете?

– Їй-богу, не знаю. Обіцяв Емі Пратт, що прийду, але настрою нема.

– Ой, підіть, прошу вас! Я мрію туди піти. Завжди мріяла, щоб хтось повів мене на той бал. Та я ніколи не піду… Мама не хоче.

– Що мені там робити самому?

– Гаррі, ви будете не сам. Я теж там буду, у вас у голові. Ми будемо танцювати разом! Хоч би що сталось, я завжди буду у вашій голові!

Почувши те, він розгнівався.

– Як це – хоч би що там сталося? Що це означає?

– Нічого, Гаррі. Любий Гаррі, не гнівайтеся. Просто я хотіла сказати, що завжди кохатиму вас.

Із любові до Ноли він опанував себе і все-таки пішов на бал, сам. Прибувши туди, він одразу ж пошкодував: у тому натовпі йому було ніяково. Намагаючись додати собі впевненості, він підійшов до бару і, спостерігаючи, як потроху сходяться гості, вихилив кілька мартіні. Зала хутко наповнювалася людом, гамір дедалі гучнішав. Йому здавалося, ніби всі погляди прикипіли до нього, начебто всі тут знають, що він кохає п’ятнадцятирічне дівча. Відчуваючи, що витримка його зраджує, подався до вбиральні, вмився, потім замкнувся в кабінці й сів на унітазі, глибоко дихаючи, щоб оговтатися. Треба заспокоїтися. Про них із Нолою ніхто не може знати. Вони завжди були обережні й украй стримані. Немає причин хвилюватися. Головне, поводитися природно. Врешті йому пощастило вмовити себе, й він відчув, як у ньому все розслабилося. Відчинив двері кабінки – і тієї ж миті йому впав в око напис губною помадою на дзеркалі:

Трахальник дитини

Його охопила паніка. Хто тут? Він гукнув, роззирнувся, повідчиняв усі кабінки: нікого. У вбиральні було порожньо. Мерщій ухопив рушник, намочив і витер напис, розмазавши його на дзеркалі довгою червоною смугою. Остерігаючись, що його заскочать, вибіг з убиральні й повернувся в залу, – геть розбурканий, у горлі давкий клубок; на чолі виступали краплі поту, кров гупала у скронях. Хто знав про них із Нолою?

У залі саме розпочиналася вечеря, гості сідали за столики. Здавалося, він от-от збожеволіє. Хтось поклав йому руку на плече; він аж підскочив. То була Емі Пратт. З нього градом ллявся піт.

– Гаррі, з вами все гаразд? – запитала вона.

– Ага… Душно тут.

– Ваше місце за почесним столом. Ходімо, це там.

Вона провела його до великого столу, прикрашеного квітами, де вже сидів якийсь сорокарічний чоловік із виразом смертельної нудьги на обличчі.

– Гаррі Квеберте, – урочисто виголосила Емі Пратт, – дозвольте познайомити вас з Елайджею Стерном, щедрим покровителем нашого балу. Лише завдяки йому квитки такі дешеві. А ще він власник будинку в Гусячій бухті, де ви мешкаєте.

Елайджа Стерн усміхнено подав руку. Гаррі засміявся.

– То ви мій господар, пане Стерн?

– Називайте мене Елайджа. Радий знайомству.

Після основної страви чоловіки пішли покурити і трохи пройтися по газону кантрі-клубу.

– Вам подобається дім? – запитав Стерн.

– Неймовірно. Він чудовий.

Пахкаючи цигаркою, Стерн почав розповідати, що Гусяча бухта довгі роки була їхнім родинним приміським будинком: батько побудував його, бо мати страждала від страшенних мігреней, і лікарі порадили їй частіше перебувати на морському повітрі.

– Коли батькові показали цю ділянку на березі океану, він закохався в неї з першого погляду. Відразу ж придбав і заходився будувати дім за власними кресленнями. Я обожнював цю місцину. Ми так добре збували тут літо… Але минув час, батько помер, матінка переїхала до Каліфорнії, й Гусяча бухта спорожніла. Я й досі люблю цей дім. Навіть трохи полагодив його кілька років тому. Але я неодружений, дітей не маю, і мені вже не випадало нагоди користуватися ним; та й завеликий він для мене. Тоді я доручив агенції з нерухомості здавати його в оренду. Мені нестерпна була думка, що він безлюдний і занедбаний. І я радий, що в ньому живе така людина, як ви.

Стерн також розповів, що вперше пішов на бал в Аврорі ще хлопчиськом, вперше тут закохався і що тепер раз на рік приїздить сюди згадати дитинство.

Вони викурили ще по цигарці й сіли на кам’яну лаву.

– То над чим ви зараз працюєте, Гаррі?

– Пишу роман про кохання… Радше намагаюся. Знаєте, тут усі вважають, ніби я великий письменник, але це непорозуміння.

Гаррі відчув, що Стерна непросто обманути. Той відказав:

– Тутешній люд такий вразливий. Ось хоча б оцей бал: він перетворився на таку нудоту… Отже, роман про кохання?

– Так.

– Багато написали?

– Правду кажучи, він мені не йде.

– Розумію. Для письменника це лихо. Прикро?

– Та звісно.

– Ви закоханий?

– Чому ви запитуєте?

– Бо допитливий. Мені стало цікаво, чи треба бути закоханим, щоб писати романи про кохання. Хай там як, я дуже шаную письменників. Може, тому що сам хотів би бути письменником. Або просто митцем, у широкому сенсі. Страшенно люблю мистецтво. Та, як на лихо, в мене нема ніякого мистецького хисту. Як зветься ваш роман?

– Поки що не знаю.

– А що за історія кохання?

– Історія забороненого кохання.

– Здається, це справді цікаво, – сказав Стерн. – Нам треба буде якось зустрітися ще.

О пів на десяту, після десерту, Емі Пратт оголосила про початок лотереї; ведучим, як і щороку, був її чоловік. Мало не ковтаючи мікрофон, Пратт тягнув номери. Призи були переважно дешеві, від місцевих торгових фірм, але розіграш першого призу здійняв страшенний переполох: ішлося про тижневу путівку в розкішний готель на Мартас-Віньярді, на дві особи, з урахуванням усіх послуг.

– Хвилинку уваги, будь ласка! – волав Пратт. – Перший приз виграв… увага… номер 1385!

На мить запала тиша; потім Гаррі, усвідомивши раптом, що це номер одного з його квитків, приголомшено підвівся з місця. Його негайно вшанували громом оплесків; гості обступили його, привітання сипалися зусібіч. До самого кінця вечора всі дивилися тільки на нього: він був центром Усесвіту.

Та він не дивився ні на кого, адже центр його Всесвіту спав у маленькій лікарняній палаті, за п’ятнадцять миль звідси.

Покидаючи бал о другій годині ночі, Гаррі зіткнувся з Елайджею Стерном; той теж збирався додому.

– Головний приз у лотереї, – всміхнувся Стерн. – Щастить вам, мушу сказати.

– Так… І, уявіть собі, я мало не відмовився купувати квитки.

– Може, підвезти вас додому? – запитав Стерн.

– Дякую, Елайджо, я на авто.

Вони разом дійшли до паркувального майданчика. Чорний «седан» очікував Стерна, біля нього курив якийсь чолов’яга. Стерн кивнув на нього і сказав:

– Гаррі, хочу вас познайомити з моєю довіреною особою. Це виняткова людина. І, якщо ви не проти, я пошлю його до Гусячої бухти впорядкувати троянди. Їх незабаром треба обрізати, а він дуже хороший садівник, на відміну від тих невмійків, яких надсилає агенція з нерухомості і які торік погубили мені всі квіти.

– Та звісно ж. То ваш дім, Елайджо.

Підійшовши ближче, Гаррі побачив, що в того чоловіка жахливий вигляд: міцне, кремезне тіло і перехняблене, вкрите близнами лице. Вони потисли одне одному руки.

– Я Гаррі Квеберт.

– Допрого вешора, пане Квеберте, – відказав чолов’яга; він насилу балакав, та ще й дуже невиразно. – Мене жвати Лютер Калеб.

Наступного дня після балу Аврора вирувала: з ким Гаррі Квеберт поїде на Мартас-Віньярд? Тут його ніколи не бачили з жінкою. Може, в нього подруга в Нью-Йорку? Чи він візьме якусь дівчину з Аврори? Може, він уже встиг завоювати чиєсь серце, адже він такий потайний? І чи буде про це в часописах, що пишуть про життя зірок?

Єдина людина, яку не хвилювала ця мандрівка, був сам Гаррі. Вранці в понеділок, 21 червня, він сидів удома і був страшенно занепокоєний: хто знає про них із Нолою? Хто вистежив його навіть у вбиральні? Хто наквецяв на дзеркалі ті мерзенні слова? Та ще й помадою: жінка, звісно ж. Але хто? Щоб не думати про це, він сів за столом і вирішив упорядкувати свої папери; тоді він і побачив, що одного аркуша таки бракує. Сторінки, що він написав про Нолу в день, коли та намагалася накласти на себе руки. Він добре пам’ятав, що лишив її тут. За останній тиждень на столі накопичилася купа чернеток, та він завжди нумерував їх у хронологічному порядку, щоб потім дати з ними раду. І ось тепер, перебравши їх, переконався, що одного аркуша таки нема. То була важлива сторінка, він добре її пам’ятав. Він іще двічі порозкладав папери, витрусив портфель: ані сліду. Це неможливо. Він завжди ретельно перевіряв, чи не лишив бува чогось на столі у «Кларксі». В Гусячій бухті він працював лише в кабінеті, а як сідав часом на терасі, то потім усе заносив до хати. Аркуш не міг загубитися, але ж де він? Обнишпоривши весь дім і нічого не знайшовши, він подумав: а чи не заходив хтось до нього в пошуках компромату? Може, та сама людина, яка під час балу лишила під напис на люстрі у вбиральні? Від цієї думки йому до нудоти скорчило живіт.

Того ж таки дня Нолу виписали. Щойно повернувшись в Аврору, вона мерщій побігла до Гаррі. До Гусячої бухти прийшла надвечір; він сидів на березі з бляшанкою в руках.

Угледівши його, дівчина кинулася в обійми; він підхопив її й заходився кружляти.

– Гаррі, любий Гаррі! Бути тут із вами – мені так цього бракувало!

Він міцно обняв її.

– Ноло! Люба Ноло…

– Як ви, Гаррі? Ненсі казала, що ви виграли головний приз у лотереї.

– Так! Уявляєш собі?

– Путівка для двох на Мартас-Віньярд! І на коли?

– З відкритою датою. Як захочу, маю просто зателефонувати в готель і забронювати номер.

– Візьмете мене з собою? О Гаррі, візьміть мене, там ми зможемо бути щасливі й не треба буде ховатися!

Він не відповів. Вони трохи пройшлися понад морем, спостерігаючи, як хвилі закінчують на піску свій біг.

– Звідки котяться хвилі? – запитала Нола.

– Здалеку. Вони котяться здалеку, щоб побачити берег великої Америки і вмерти.

Він пильно поглянув на Нолу, і раптом гнівливо обхопив долонями її обличчя.

– А щоб тобі, Ноло! Чому ти хотіла вмерти?

– Річ не в тому, що хочеться вмерти, – відказала Нола, – а в тому, що не хочеться жити.

– Але ж ти пам’ятаєш той день на березі, після концерту? Ти тоді сказала, щоб я не хвилювався, бо ти зі мною! Як ти можеш бути зі мною, якщо помреш?

– Я знаю, Гаррі. Вибачте. Я прошу пробачення у вас.

І вона стала перед ним навколішки, перепрошуючи, на тому самому березі, де вони зустрілися і покохали одне одного з першого погляду. Знову попросила:

– Візьміть мене з собою, Гаррі. Візьміть мене на Мартас-Віньярд. Візьміть мене з собою, і ми будемо вічно кохати одне одного.

Він пообіцяв, адже був такий піднесений. Та згодом, дивлячись, як вона прямує дорогою з Гусячої бухти додому, подумав, що не може взяти її. Це неможливо. Хтось уже знав про них; якщо вони поїдуть разом, дізнається все місто. І тоді його кинуть за ґрати. Він не міг узяти її з собою, і якщо вона знову попросить, він відкладе ту заборонену мандрівку. Навіки відкладе.

Наступного дня він уперше за довгий час пішов у «Кларкс». Як завжди, клієнтів обслуговувала Дженні. Угледівши Гаррі, вона зашарілася з утіхи: він повернувся! Через той бал? Може, він ревнує її до Тревіса? Може, хоче запросити її на Мартас-Віньярд? Якщо поїде без неї, значить, не кохає її. Дженні так непокоїло це питання, що вона поставила його Гаррі, не встигнувши навіть узяти замовлення.

– З ким поїдете на Мартас-Віньярд, Гаррі?

– Хтозна. Либонь, ні з ким. Може, просто постараюся написати якомога більше.

Вона скривилася.

– У таку чудову мандрівку, і сам? Даремно згаєте час!

У душі сподівалася, що він скаже: «Твоя правда, Дженні, любове моя, їдьмо разом, будемо цілуватися, як сідатиме сонце». Та він тільки сказав: «Каву, будь ласка». І Дженні, рабиня, послухалася. Тієї миті з кабінету в глибині зали вийшла Тамара Квінн; вона підбивала баланс. Угледівши Гаррі за його столиком, кинулася до нього і, не вітаючись, розлючено й гірко заявила:

– Я підбиваю баланс. Ми більше не обслуговуємо вас у кредит, пане Квеберте.

– Розумію, – вимовив Гаррі, бо не хотів скандалу. – Мені дуже шкода, що не скористався вашим запрошенням минулої неділі… Я…

– Ваші вибачення мене не цікавлять. Я отримала ваші квіти і викинула їх у смітник. Прошу погасити заборгованість до кінця тижня.

– Неодмінно. Дайте мені рахунок, і я негайно заплачу.

Вона принесла йому детальний рахунок, і він мало не задихнувся: виявилося, він винен понад п’ятсот доларів. Він витрачав, не рахуючи: п’ять сотень на їжу й пиво, п’ятсот доларів на вітер, просто, щоб побути біля Ноли. Наступного ранку ще й прийшов лист із агенції нерухомості. Він уже оплатив половину свого перебування в Гусячій бухті, тобто до кінця червня. У листі йшлося, що за оренду до вересня йому треба заплатити тисячу доларів і що, згідно з домовленістю, цю суму знімуть із його рахунка. Та в нього не було тієї тисячі доларів. У нього геть не було грошей. Через той борг «Кларксу» у нього не лишилося й цента. Йому більше не було чим платити за оренду такого маєтку. Він більше не міг тут залишатися. Що робити? Телефонувати Елайджі Стерну і пояснювати ситуацію? А навіщо? Він так і не написав великого роману, як розраховував, він просто самозванець, та й годі.

Трохи поміркувавши, Гаррі зателефонував у готель на Мартас-Віньярді. Він вчинить так: відмовиться від цього будинку. Раз і назавжди припинить цей маскарад. Поїде на тиждень з Нолою, востаннє попустить віжки своєму коханню, а потім зникне. У готелі йому сказали, що лишився один вільний номер на тиждень від 28 липня до 3 серпня. Так він і зробить: востаннє кохатиме Нолу, а потім назавжди покине це містечко.

Забронювавши номер, він зателефонував до агенції з нерухомості. Пояснив, що лист отримав, але сталося так, що він не може платити за Гусячу бухту. Попросив розірвати угоду про оренду з 1 серпня і, посилаючись на доцільність, переконав службовця залишити дім у його розпорядженні до понеділка, 4 серпня: того дня він сам, прямуючи до Нью-Йорка, відвезе ключі в бостонську філію агенції. Він говорив по телефону, мало не плачучи: ось і закінчувалася історія буцім великого письменника Гаррі Квеберта, який мріяв створити великий шедевр і не написав ані рядка. В напівпритомному стані він мовив: «Чудово. То я завезу ключі від Гусячої бухти до вашої агенції в понеділок, 4 серпня, дорогою до Нью-Йорка», – і поклав слухавку. Та враз аж здригнувся, почувши позаду здушений голос: «Гаррі, ви їдете?». То була Нола. Вона ввійшла, не постукавши, і чула розмову. В очах у неї блищали сльози. Вона повторила:

– Ви їдете, Гаррі? Що коїться?

– Ноло… у мене проблеми.

Вона підбігла до нього.

– Проблеми? Які проблеми? Ви не можете поїхати! Гаррі, ви не можете поїхати. Якщо ви поїдете, я помру!

– Ні! Не кажи такого!

Вона впала навколішки.

– Не їдьте, Гаррі! Богом вас заклинаю! Я без вас ніщо!

Він сів біля неї на підлогу.

– Ноло… Маю тобі дещо сказати… Я брехав, од самого початку брехав. Я не славетний письменник… Я все набрехав! Про себе, про свою кар’єру! У мене більше немає грошей! Нічогісінько нема! У мене вже нема коштів, щоб мешкати в цьому домі. Я не можу залишатися в Аврорі.

– Ми щось придумаємо! Ви станете славетним письменником, я не сумніваюся. Ви заробите багато грошей! Ваша перша книжка чудова, а та, що її ви зараз так старанно пишете, матиме величезний успіх, я певна цього! Я ніколи не помиляюся!

– Ноло, ця книжка – суцільний жах. Самі лише жахливі слова.

– Що за жахливі слова?

– Слова про тебе, яких я не повинен був писати. Та я писав, бо так відчуваю.

– Гаррі, а що ви відчуваєте?

– Кохання! Таке кохання!

– То зробіть із тих слів красиві слова! До праці! Пишіть прекрасні слова!

Вона взяла його за руку і посадила на терасі. Принесла його папери, зошити, ручки. Зварила каву, поставила платівку з оперою і повідчиняла вікна у вітальні, щоб йому було чути. Вона знала, що музика допомагає йому зосередитися. Він слухняно зібрався з думками і почав усе наново; почав писати роман про кохання, так, наче у них з Нолою все було можливо. Він писав години зо дві, слова приходили самі, фрази лилися на папір, красиво і природно, перо так і літало сторінками. Вперше за весь час, що він тут перебував, Гаррі здалося, наче в нього і справді народжується роман.

Відвівши погляд від списаних аркушів, він побачив, що Нола заснула, вмостившись у плетеному кріслі віддалік, щоб не заважати йому. Сонце сяяло, було дуже гаряче. І раптом роман, Нола, дім на березі океану – все це здалося йому справжнім дивом, а саме життя – таким прекрасним. Він навіть подумав, що нічого страшного, якщо він поїде з Аврори: допише роман у Нью-Йорку, стане видатним письменником і чекатиме Нолу. Насправді, поїхати – ще не означає втратити її. Може, і навпаки. Вона закінчить школу і зможе податися до Нью-Йорка в університет. І вони будуть разом. А доти листуватимуться й бачитимуться під час шкільних канікул. Роки сплинуть швидко, і незабаром їхнє кохання перестане бути забороненим. Він лагідно розбудив Нолу. Вона всміхнулася й потягнулась.

– Добре писалося?

– Дуже.

– Чудово! Можна прочитати?

– Трохи згодом. Обіцяю.

Над водою шугонула зграя чайок.

– Вставте чайок! Вставте у ваш роман чайок!

– Вони будуть на кожній сторінці, Ноло. А що, як ми поїдемо на кілька днів на той Мартас-Віньярд? Наступного тижня там є вільний номер.

Вона засяяла.

– Так, їдьмо! Їдьмо удвох!

– А що ти скажеш батькам?

– Не переймайтеся, любий Гаррі. З батьками я сама все владнаю. А ви пишіть ваш шедевр і кохайте мене. То ви залишаєтеся?

– Ні, Ноло. Я мушу виїхати звідси наприкінці місяця, бо не можу платити за дім.

– Наприкінці місяця? Та це ж уже ось-ось!

– Знаю.

В очах її закипіли сльози.

– Не їдьте, Гаррі!

– Нью-Йорк недалеко. Ти приїжджатимеш до мене. Ми будемо листуватися, телефонувати одне одному… Та й чому б тобі не приїхати туди в університет? Ти казала, що мрієш побачити Нью-Йорк.

– Університет? Але ж це буде через три роки! Три роки без вас! Я не можу, Гаррі! Я не витерплю!

– Не хвилюйся, це недовго. Коли кохаєш, час летить швидко.

– Не кидайте мене, Гаррі. Не хочу, щоб Мартас-Віньярд став нашою прощальною мандрівкою.

– Ноло, в мене вже немає грошей. Я не можу тут залишатися.

– Ні, Гаррі, пожалійте мене. Ми знайдемо вихід. Ви кохаєте мене?

– Так.

– Якщо ми кохаємо одне одного, то знайдемо вихід. Коли люди кохають, вони завжди знаходять вихід, щоб кохати й далі. Принаймні обіцяйте подумати.

– Обіцяю.

Вони поїхали за тиждень, в понеділок, 28 липня 1975 року, вдосвіта, жодного разу більше не заговоривши про цю поїздку, що стала для Гаррі невідворотною. Він лютував на себе за своє честолюбство і мрії про славу: ото наївний, думав написати великий роман за два літні місяці!

Вони зустрілися о четвертій ранку на паркувальному майданчику біля пристані для яхт. Аврора спала. Було ще темно. Вони швидко дісталися до Бостона. Поснідали. І майже без зупинок дісталися до Фалмута, де пересіли на пором. На острів Мартас-Віньярд вони потрапили пізно ввечері. І відтоді жили, немов у казці, в розкішному готелі на березі океану. Купалися, гуляли, вечеряли вдвох у величезному готельному ресторані, й ніхто на них не звертав уваги, ніхто не ставив запитань. На Мартас-Віньярді вони могли жити.

Були тут уже чотири дні. Лежачи на гарячому піску у своїй бухточці, оподаль від чужих очей, вони думали тільки про себе, про те, яке це щастя бути разом. Вона возилася з фотоапаратом, а він думав про свою книжку. Нола сказала, що батьки вважають, начебто вона поїхала до подруги. Та вона обманула його. Насправді вона втекла з дому без попередження: придумати причину для недільної відсутності було б дуже непросто, тому вона поїхала, нічого нікому не сказавши. Вилізла вдосвіта з кімнати через вікно, і тепер, поки вони з Гаррі лежали на пляжі, панотець Келлерґан місця собі не знаходив від хвилювання. В понеділок він побачив, що кімната порожня. Не став заявляти в поліцію. Спершу спроба вкоротити собі віку, тепер утеча: якщо він заявить у поліцію, все місто знатиме. Він дав собі тиждень, щоб знайти її. Сім днів, упродовж яких Господь створив світ. Цілими днями він не вилазив з авто, їздив по всіх усюдах, шукаючи доньку. Боявся найгіршого. За тиждень він звернеться до властей.

Гаррі нічого не підозрював. Він був засліплений коханням. Вранці, коли вони вирушали на Мартас-Віньярд, побачивши Нолу на паркувальному майданчику, не помітив темної постаті, що причаїлася в пітьмі, наглядаючи за ними.

Вони повернулися до Аврори надвечір у неділю, 3 серпня 1975 року. На кордоні між Массачусетсом і Нью-Гемпширом Нола заплакала. Вона казала Гаррі, що не може жити без нього, що він не має права їхати, що таке кохання, як у них, буває лише раз у житті, і ще багато всього. Благала: «Не покидайте мене, Гаррі, не кидайте мене тут». Казала, що він багато написав за останні дні і тепер може не боятися, що втратить натхнення. Заклинала: «Я піклуватимуся про вас, вам залишиться тільки писати. Ви пишете винятковий роман, ви не маєте права зіпсувати все». І мала рацію: вона була його музою, його натхненням, тільки завдяки їй він раптом зміг писати так добре і так швидко. Та було запізно: у нього не лишилося грошей, щоб заплатити за дім. Він мусив поїхати.

Висадив Нолу за декілька кварталів від домівки, і вони востаннє поцілувалися. Її щоки були мокрі від сліз, вона вчепилася в нього, намагаючись утримати.

– Скажіть, що завтра вранці, як завжди, будете тут!

– Ноло, я…

– Я принесу гарячих булочок, зварю каву. Я робитиму геть усе. Буду вашою дружиною, а ви великим письменником. Скажіть, що ви будете тут.

– Я буду тут.

Вона засяяла.

– Правда?

– Я буду тут. Обіцяю.

– Мало обіцяти, Гаррі. Присягніться, присягніться нашим коханням, що ви мене не покинете.

– Присягаюся, Ноло.

Він збрехав, тому що було дуже тяжко. Щойно вона зникла за рогом, він подався до Гусячої бухти. Треба діяти швидко: бо що як вона повернеться і застане його приготування до втечі. Вже сьогодні ввечері він буде в Бостоні. Вдома він швидко зібрав речі, запхав валізи в багажник, а решту, що треба було взяти з собою, кинув на заднє сидіння. Потім зачинив віконниці, вимкнув газ, електрику і воду. Він тікав – тікав од кохання.

Йому захотілося лишити їй записку. Поспіхом написав на аркушику кілька рядків: «Любо Ноло, мені довелося поїхати. Я тобі напишу. Кохаю тебе навіки», – потім запхнув його під двері й одразу ж витягнув, остерігаючись, що папірець знайде хтось сторонній. Ніяких записок, так надійніше. Замкнув двері на ключ, сів у авто і натиснув на газ. Він мчав на повній швидкості. Прощавай, Гусяча бухто, прощавай, Нью-Гемпшире, прощавай, Ноло.

Це був кінець. Назавжди.

17. Спроба втекти

– Ви повинні готуватися до ваших текстів, як до боксерського двобою, Маркусе: декілька днів треба тренуватися відсотків на сімдесят від максимуму, щоб у вас зануртувала і заяріла лють, яку вихлюпнете лише увечері, під час бою.

– Що це означає?

– Як вам спадає щось на думку, не варто тієї ж миті перетворювати це на одне з ваших нечитабельних оповідань і друкувати на першій сторінці часопису, який ви сам і очолюєте, а зберігати глибоко в собі, щоб воно визріло. Ви повинні не давати йому виходу, дозволити розростатись усередині вас, аж поки відчуєте, що настала пора. Це у нас буде номер… Якого номера ми вже сягнули?

– Вісімнадцятого.

– Ні, сімнадцятого.

– Нащо питаєте, як знаєте й самі?

– Щоб перевірити, стежите ви чи ні.

– Ага, сімнадцятий, Гаррі… Перетворювати ідеї…

– …на осяяння.

У вівторок, 1 липня 2008 року, в залі для побачень в’язниці штату Нью-Гемпшир я, затамувавши подих, слухав розповідь Гаррі про те, як увечері 3 серпня 1975 року, коли він уже ладен був покинути Аврору й стрімголов вискочити на шосе номер один, якесь зустрічне авто раптом розвернулося й почало його переслідувати.

Неділя, 3 серпня 1975 року, вечір

Спершу він подумав було, що то поліція, та авто не мало ні мигалки, ні сирени. Воно гналося за ним майже впритул і хтозна чому сигналило. Він раптом злякався, що його пограбують, спробував додати швидкості, але переслідувач зумів його випередити і притиснути до узбіччя, ставши поперек дороги. Гаррі вискочив на шосе, готовий до бійки, аж із авто вийшов чоловік і він упізнав Лютера Калеба, Стернового водія.

– Ви геть здуріли! – заволав Гаррі.

– Перепрошую, пане Квеберте. Я не хтів ваш налякати. Це пан Штерн, він неодмінно хоше ваш башити. Я ваш вше кілька днів шукаю.

– І що треба від мене панові Стерну?

Гаррі весь трусився, від викиду адреналіну серце аж із грудей вискакувало.

– Не щнаю, пане Квеберте, – відповів Лютер. – Він шкажав, що це дуже вашливо. Він шекає ваш удома.

Гаррі неохоче послухався Лютерових наполягань і погодився їхати за ним до Конкорда. Западала ніч. Вони дісталися до величезного Стернового маєтку, і Калеб мовчки провів Гаррі в дім, на простору терасу. Елайджа Стерн у легенькому халаті сидів за столом і пив лимонад. Угледівши Гаррі, відразу ж підвівся і рушив йому назустріч з очевидним полегшенням на обличчі.

– Нехай йому всячина, любий Гаррі, я вже гадав, що вас ніколи не знайдуть! Дякую, що прийшли сюди о такій пізній порі. Я вам телефонував, навіть лист написав. Щодня посилав до вас Лютера. І хоч би що! Куди ви поділися?