Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 31 страниц)

– Годі, Маркусе!

– А яке розкішне закінчення у цієї книжки! Ви відмовляєтеся від Ноли, вона зникла назавжди і ви це знаєте, але попри все, чекаєте на неї… Тепер, коли я по-справжньому зрозумів ваш твір, маю лише одне запитання – про назву. Чому такій чудовій книжці ви дали таку похмуру назву?

– Це непросто, Маркусе.

– Я ж і прийшов, щоб збагнути…

– Це дуже непросто…

Ми дивилися один одному в очі, стоячи в бойовій позиції, як два супротивники. Врешті він сказав:

– Хтозна, чи я зумію простити вам, Маркусе…

– Простити мені? Та я відбудую Гусячу бухту! Я все зможу оплатити! На гроші за книжку ми відновимо дім! Ви не можете отак просто взяти і знищити нашу дружбу.

Він заплакав.

– Маркусе, ви не розумієте. Причина не у вас. Ви ні в чому не винні, та все-таки я не можу вам простити.

– За що?

– Я не можу сказати. Ви не зрозумієте…

– Гаррі, та що ж це таке! Нащо ці загадки? Що відбувається, чорт вас забирай?

Він утер сльози зворотним боком долоні.

– Пам’ятаєте мою пораду? Коли ви були студентом, я вам якось сказав: ніколи не пишіть книжку, не знаючи напевно, як вона завершуватиметься?

– Авжеж, добре пам’ятаю. І завжди пам’ятатиму.

– То як закінчується ваша книжка?

– Дуже добре закінчується.

– Але ж наприкінці вона помирає!

– Ні, книжка не закінчується смертю героїні. Потім відбуваються різні хороші події.

– І які?

– Чоловік, який чекав на неї тридцять років, починає нове життя.

З роману Гаррі Квеберта «Початки зла»

(остання сторінка)

Він зрозумів, що ніщо ніколи не збудеться, що всі надії марні, й написав їй востаннє. Любовні листи скінчилися, настала пора сумних листів. Доводилося змиритися. Віднині він лише чекатиме. Все життя він чекатиме. Але чудово знав, що вона вже не повернеться. Знав, що вже її не побачить, не зустріне і не почує.

Він зрозумів, що ніколи ніщо не збудеться, і написав їй востаннє.

Люба моя!

Це мій останній лист. Мої останні слова. Пишу, щоб сказати вам «прощавайте».

Відсьогодні «ми» перестає існувати. Закохані розлучаються і не зустрічаються знову; так закінчуються всі історії кохання.

Люба моя, мені бракуватиме вас. Мені вас так буде не вистачати.

Очі мої плачуть. Усе в мені горить.

Ми не побачимося більше ніколи; мені вас так бракуватиме.

Сподіваюся, ви будете щасливі.

Кажу собі, що ви і я – то був сон, а тепер пора прокидатися.

Мені не вистачатиме вас усе життя.

Прощавайте. Я кохаю вас так, як більше ніколи й нікого не полюблю.

12. Чоловік, який писав картини

– Навчіться любити свої поразки, Маркусе, адже саме вони зроблять із вас бійця. Тільки поразки дадуть вам змогу повною мірою відчути смак перемоги.

Ми приїхали в Портленд до Лютерової сестри Сілли Калеб-Мітчелл чудової сонячної днини. То було 18 липня 2008 року. Родина Мітчеллів мешкала у передмісті, в ошатному будиночку біля пагорба. Сілла прийняла нас у кухні; до нашого приїзду на столі вже парували дві однакові чашки з кавою, а неподалік лежали родинні альбоми.

Ґегаловуд зателефонував їй напередодні. Дорогою з Конкорда до Портленда він мені розповів, що коли вона взяла слухавку, йому здалося, ніби жінка чекала цього дзвінка.

– Я назвався, сказав, що з поліції, розслідую вбивство Дебори Купер і Ноли Келлерґан, і що мені треба зустрітися з нею й дещо запитати. Зазвичай, почувши слова «поліція штату», люди починають хвилюватися, запитують, що сталося і який стосунок мають до цього вони. А Сілла Мітчелл лише сказала: «Приїздіть завтра о будь-якій порі, я буду вдома. Нам треба поговорити, це важливо».

У кухні вона сиділа напроти нас. Красива п’ятдесятирічна жінка, мати двох дітей, доглянута, ґречна. Чоловік її теж був під час розмови, хоча тримався оддалік, наче не хотів здатися нав’язливим.

– То що, все це правда? – поцікавилася вона.

– Що саме? – запитав Ґегаловуд.

– Те, що я читала в газетах… Усі ці страшні речі про вбивство аврорівської дівчинки.

– Так. Преса трохи поперекручувала все, але факти саме такі. Пані Мітчелл, вас, здається, не здивував мій учорашній дзвінок…

Вона посумнішала.

– Я вже казала вам учора по телефону: імен названо не було, та я зрозуміла, що Е. С. – це Елайджа Стерн. А його водій – це Лютер, – вона дістала газетну вирізку і почала читати вголос, наче хотіла збагнути незрозуміле. – «Е. С., один із найзаможніших людей у Нью-Гемпширі, посилав свого водія до середмістя по Нолу, і той віз її до нього додому, в Конкорд. Через тридцять три роки одна з Нолиних подруг, натоді ще дівчинка, розповість, як одного разу була присутня під час зустрічі з тим водієм і що Нола їхала з ним, наче на смертну кару. Жінка-свідок змальовує водія як страшного чолов'ягу з могутнім торсом і понівеченим обличчям». Судячи з цього портрета, це міг бути лише мій брат.

Вона замовкла і звела на нас очі. Вочевидь чекала на відповідь, тому Ґегаловуд виклав карти на стіл.

– Удома в Елайджі Стерна ми знайшли портрет Ноли Келлерґан, там її зображено у менш чи більш оголеному вигляді. Стерн каже, що його написав ваш брат. Судячи з усього, Нола погодилася позувати йому за гроші. Лютер їздив по неї до Аврори і возив до Конкорда, у Стернів маєток. Що там відбувалося, до пуття невідомо, але так чи так Лютер її намалював.

– Він багато малював! – вигукнула Сілла. – Він був дуже талановитий, міг розбудувати успішну кар’єру. А ви… ви підозрюєте його у вбивстві цієї дівчинки?

– Ну, точніше сказати: він належить до осіб, підозрюваних у вбивстві, – відповів Ґегаловуд.

Сіллиною щокою скотилася сльоза.

– Знаєте, сержанте, я пригадую день його смерті. Це було в п’ятницю, наприкінці вересня. Я щойно відсвяткувала день народження, двадцять один рік. Нам зателефонували з поліції й сповістили, що Лютер загинув у автокатастрофі.

Добре пам’ятаю, як задзеленчав телефон і мама взяла трубку. Поруч були ми з батьком. Матінка послухала і прошепотіла нам: «З поліції». Далі уважно вислухала і мовила: «Окей». Ніколи не забуду тієї миті. На тому краю дроту полісмен сповістив їй про синову смерть. Сказав щось на кшталт: «Пані, мені доручили нелегкий обов'язок повідомити:, що ваш син загинув у автомобільній катастрофі», – а вона відказала: «Окей». Потім поклала слухавку, глянула на нас і сказала: «Він помер».

– Як це сталося? – запитав Ґегаловуд.

– Він упав із тридцятиметрової кручі, з бескидів коло берега в Саґаморі, в Массачусетсі. Кажуть, напідпитку був. Шлях там зміїстий, і вночі немає світла.

– Скільки йому було років?

– Тридцять… Йому було тридцять років. Мій брат був добрий хлопчина, але… Знаєте, я рада, що ви приїхали. Здається, я повинна розповісти вам про випадок, що про нього слід було розповісти ще тридцять три роки тому.

І Сілла, затинаючись, розповіла нам про епізод, що стався тижні за три до нещастя. То було 30 серпня 1975 року.

30 серпня 1975 року, Портленд, штат Мен

Того вечора вся родина зібралася йти вечеряти у «Підкову», улюблений Сіллин ресторан, щоб відсвяткувати її двадцять перший день народження. Вона народилася 1 вересня. Батько, Джей Калеб, вирішив зробити їй сюрприз і забронював окрему залу на другому поверсі; запросив усіх її друзів і декількох родичів. Загалом душ зо тридцять разом із Лютером.

Калеби, Джей, Сілла та її матінка Надя, прийшли до ресторану о шостій вечора. Всі гості вже чекали Сіллу в залі, і щойно вона з’явилася, весело її привітали. Свято розпочалося – музика, шампанське. Лютер іще не прибув. Батько спершу гадав, що він десь затримався дорогою. Та о пів на восьму, коли подали вечерю, сина досі не було. Він не звик запізнюватися, тому Джей стривожився. Спробував зателефонувати Лютерові додому, до його кімнати у Стерновому флігелі, але там ніхто не брав слухавку.

Лютер пропустив вечерю, пиріг і танці. О першій ночі Калеби повернулися додому, мовчазні й стривожені. Лютер нізащо не пропустив би сестрин день народження. Вдома Джей, як зазвичай, увімкнув у вітальні радіо. В новинах сповіщали про масштабну поліційну операцію в Аврорі: пропала п’ятнадцятирічна дівчина. Назва «Аврора» була їм знайома. Лютер казав, що часто їздить до Аврори доглядати троянди, адже в Елайджі Стерна там розкішний дім на березі океану. Джей Калеб подумав, що це збіг. Він уважно послухав решту новин, потім – новини на ще кількох радіостанціях, щоб дізнатися, чи не сталося десь дорожніх пригод, та ніде про транспортні аварії не йшлося. Він страшенно занепокоївся і довго не міг заснути, не знаючи, що ж удіяти: телефонувати в поліцію, чекати вдома чи їхати до Конкорда. Врешті він таки заснув у вітальні на канапі.

Наступного дня, зранку, змучений невідомістю, він зателефонував Елайджі Стернові і запитав, чи той бачив його сина. «Лютера? – озвався Стерн. – Нема його. Він узяв відпустку. Хіба нічого вам не казав?» Усе це було дуже дивно. Чому Лютер подався кудись, не попередивши їх? Джей Калеб був розгублений, він уже не міг чекати, тому вирушив шукати сина.

*

Згадавши це, Сілла Мітчелл затремтіла. Вона квапливо підвелася зі стільця і зварила ще кави.

– Того дня, – провадила вона, – батько подався в Конкорд, мама лишилася дома на той випадок, якщо Лютер таки з’явиться, а я пішла погуляти з подругами. Додому повернулася пізно. Батьки розмовляли у вітальні. Я почула, як батько сказав: «Здається, Лютер утнув величезну дурницю». Я запитала, що діється, і він звелів мені не казати нікому, що Лютер зник, надто ж поліції. Сказав, що сам його знайде. Він марно шукав його понад три тижні. До самої катастрофи.

Вона ледве стримувала сльози.

– Що ж сталося, пані Мітчелл? – лагідно запитав Ґегаловуд. – Чому ваш батько вважав, що Лютер утнув дурницю? Чому він не хотів залучати поліцію?

– Ох, це так непросто, сержанте… Все так непросто…

Вона розгорнула альбом зі світлинами і почала розповідати про сім’ю – про Джея, їхнього лагідного батька, про матінку Надю, яка була колись переможницею конкурсу краси штату Мен, це вона прищепила їм смак до прекрасного. Лютер був на дев’ять років старший за Сіллу. Обоє народилися в Портленді.

Показала нам дитячі світлини. Батьківський дім, відпочинок у Колорадо, велетенський склад батькового підприємства, де вони з Лютером завжди гралися влітку. Було декілька світлин родини з Йосемітського парку: 1963 рік, Лютерові вісімнадцять, він гарний, ставний і витончений хлопчина. Потім нам трапилася світлина, датована осінню 1974-го: Сіллі двадцять років. Батьки постаріли. Джею, гордому батькові родини, шістдесят, у нього проступило черевце. На материному обличчі з’явилися зморшки, що вона з ними вже нічого не може вдіяти. Лютерові років зо тридцять, лице понівечене.

Сілла довго дивилася на ту світлину.

– До того часу ми були чудовою родиною, – врешті сказала вона. – І були щасливі.

– До якого часу? – запитав Ґегаловуд.

Вона глянула на нього, наче відповідь була очевидна.

– До того, як на нього напали.

– Напали? – перепитав Ґегаловуд. – Я не знав про це.

Сілла поклала поруч два братових фото.

– Це сталося восени після наших вакацій у Йосеміті. Погляньте на ці знімки… Погляньте, який гарний він був. Знаєте, він був особливий. Любив мистецтво, мав справжній малярський хист. Щойно вступив до академії образотворчого мистецтва в Портленді. Всі казали, що він може стати великим художником. У нього талант. Він був щасливий.

Але тоді саме розпочиналася війна у В’єтнамі, Лютер збирався до війська. Його допіру призвали. Казав, що як повернеться, одружиться і малюватиме далі. У нього вже була наречена. Її звали Елеонора Сміт. Дівчина з його школи. Кажу ж вам, він був щасливий. Аж до того вечора у вересні 1964 року.

– Що сталося того вечора?

– Сержанте, ви колись чули про таку собі «ватагу футболістів» або ж «філдголів»?

– Про «філдголів»? Ні, не чув.

– Поліція так охрестила групу мерзотників, які зчиняли тоді розбої в нашому районі.

Вересень 1964 року

Була десята година вечора, що Лютер провів його з Елеонорою, а тепер пішки повертався додому. Завтра він мав іти на збірний пункт. Вони з Елеонорою сьогодні вирішили одружитися, коли він повернеться: заприсяглись бути вірними одне одному і вперше кохалися на вузенькому дівочому ліжку, поки її мати пекла для них у кухні печиво.

Лютер пішов не відразу, він іще кілька разів повертався до хати Смітів. У світлі ліхтарів бачив Елеонору – вона стояла на ґанку і, плачучи, махала йому рукою. Тепер він простував Лінкольн-роуд. Вулиця о тій порі була порожня і погано освітлена, зате це найкоротший шлях додому. Іти залишалося три милі. Його випередило авто, і фари вихопили велику частину дороги попереду. Трохи згодом позаду з’явилося ще одне. Воно мчало з великою швидкістю. З вікна долинав галас: пасажири були добряче напідпитку і вирішили полякати хлопця. Лютер не відповідав, і авто, проїхавши ще кілька десятків метрів, раптом загальмувало.

Він ішов далі; а що ще мав робити? Порівнявся з автівкою, і водій запитав:

– Гей, ти! Тутешній?

– Так, – відповів Лютер, і на нього линули пивом.

– Та ти ж селюк! Лох! – заволав водій. – У Мені самі лохи живуть!

Пасажири заревіли. Їх було четверо, але в пітьмі Лютер не міг розгледіти їхніх облич. Здогадувався, що вони молоді, років по двадцять п’ять, по тридцять, усі дуже агресивні. Йому стало страшно, і він пішов далі, відчуваючи, як шалено гамселить серце. Битися він не любив, і йому не хотілося встрявати в халепу.

– Гей! – погукали ззаду. – Куди зібрався, лошаро?

Лютер мовчки наддав ходу.

– Ану йти сюди! Сюди йди! Зараз ми тобі покажемо, як учать чемності таких засранців, як ти!

Лютер почув, як відчинилися дверцята і водій гукнув: «Панове, полювання на селюка відкрито! Хто зловить, тому сто баксів!». Він щодуху побіг, сподіваючись, що проїде ще якесь авто. Але порятувати його не було кому. Один із нападників наздогнав його, повалив додолу і заревів: «Ось він! Зловив! Сто баксів мої!» Всі кинулися до Лютера і заходилися його лупцювати. І коли він уже не зміг підвестися, один гукнув: «А пограймо у футбол! Хто хоче забити field goal?^[14]». Усі заревіли від захвату і заходилися по черзі гилити його носаками в обличчя, наче забивали м’яч у ворота. Натішившись усмак, покинули його непритомного на узбіччі. За сорок хвилин його знайшов якийсь мотоцикліст і викликав «швидку».

*

– Декілька днів Лютер перебував у комі, – сказала Сілла. – А як отямився, зрозуміли, що на обличчі в нього немає жодної цілої кістки. Йому робили пластичні операції, але так і не повернули колишньої зовнішності. Два місяці він пролежав у лікарні й вийшов, щоб жити зі скаліченим обличчям та невиразним мовленням. Про В’єтнам, звісно, можна було забути, про все інше теж. Він цілісінькими днями стуманіло сидів у хаті, не малював, не будував якихось планів. За півроку Елеонора розірвала заручини і навіть виїхала з Портленда. Хто її засудить? Їй було вісімнадцять років, і вона не хотіла решту життя опікуватися Лютером, який перетворився на бліду тінь самого себе, поринувши у власне горе. Він став іншою людиною.

– А злочинці? – запитав Ґегаловуд.

– Їх так і не знайшли. Ця ватага тоді вже не вперше сваволила в наших краях. І щоразу покидьки всмак тішилися тими «польовими голами». Але випадок із Лютером був найжахливіший: вони мало не вбили його. Про це писали всі газети, поліція скрізь їх шукала. Та про них ніхто більше не чув. Либонь, полякалися, що їх зловлять.

– Що сталося з вашим братом потім?

– Наступні два роки Лютер нічого не робив, лише цілісінькими днями вештався по хаті. Наче примара, їй-богу. Батько до пізньої ночі працював, а мати намагалася знайти собі справи поза домом. То були нестерпні два роки. А потім, 1966-го, хтось раптом подзвонив у двері.

1966 рік

Він не відразу відчинив: Лютерові нестерпно було показуватися комусь на очі. Та, крім нього, вдома нікого не було: а раптом щось важливе? Він таки відчинив. Перед ним стояв чоловік, років із тридцять, ошатно вбраний.

– Вітаю, – мовив він. – Даруйте, що без попередження, але в мене авто вийшло з ладу. Метрів за п’ятдесят звідціля. Ти часом не знаєшся на механіці?

– Це жалежить від того, шо у ваш, – відказав Лютер.

– Нічого особливого, просто колесо спустило. А я ніяк не можу впоратися з домкратом.

Лютер погодився допомогти. Авто, розкішне купе, стояло на узбіччі неподалік. Переднє праве колесо нахромилося на цвях. Домкрат було погано змащено, тож його заклинило, та Лютер усе-таки підвів його під авто і поміняв колесо.

– Ого, вражає, – сказав чоловік. – Пощастило, що я тебе зустрів. Ти що робиш? Механік?

– Нішого. Раніше малював. А потім шталася біда.

– А грошенята чим заробляєш?

– Я не жаробляю.

Чоловік пильно глянув на нього і простягнув руку.

– Я Елайджа Стерн. Дякую тобі, дуже дякую.

– Лютер Калеб.

– Радий знайомству, Лютере.

Якусь хвилю вони розглядали один одного. Врешті Стерн поставив запитання, що непокоїло його, відколи Лютер відчинив двері.

– Що з обличчям?

– Ви шули про «ватаху футболіштів»?

– Ні.

– Вони нападали на людей жадля жабави. І били по голові, як по м’яшу.

– Господи, який жах… Співчуваю.

Лютер похмуро стенув плечима.

– А ти не вішай носа! – приязно підбадьорив Стерн. – Якщо життя б’є тебе, вгати і йому! Як дивишся на те, щоб улаштуватися на роботу? Я шукаю людину, яка би доглядала мої авто і була моїм водієм. Ти мені подобаєшся. Якщо погодишся, візьму тебе.

Отак за тиждень Лютер перебрався до Конкорда, у флігель для прислуги у величезному родинному маєтку Стерна.

*

Сілла вважала, що братова зустріч зі Стерном – неймовірна удача.

– Завдяки Стернові Лют знову став людиною. У нього з’явилася робота і гроші. А головне, він знову почав малювати. Вони зі Стерном чудово знаходили спільну мову: він був не лише його водієм, а й помічником, ба навіть другом. Стерн нещодавно перейняв справи від батька і мешкав у величезному домі, що був завеликий для нього. Як на мене, він радий був Лютеровому товариству. Вони дуже прихилилися один до одного. Лют служив у нього наступні дев’ять років. До самісінької своєї смерті.

– Пані Мітчелл, – озвався Ґегаловуд, – а які стосунки були з братом у вас?

Вона всміхнулася.

– Він був несхожий на інших людей. Добрий, лагідний! Любив квіти, мистецтво. Не повинен він був померти, як звичайний водій лімузина. Зрозумійте мене правильно, я нічого не маю проти водіїв, але Лют був особливий! У неділю він частенько приїздив до нас обідати. З’являвся вранці, був із нами весь день, а ввечері повертався до Конкорда. Я дуже любила ті неділі. Надто ж як він починав малювати в своїй колишній кімнаті: він улаштував там робітню. У нього був величезний талант. Щойно він починав малювати, відразу ставав надзвичайно вродливий. Я сідала на стільці у нього за спиною і дивилася. Дивилась, як із хаосу мазків вимальовуються реалістичні, приголомшливої сили сцени. Спершу здавалося, наче він малює казна-що, а потім посеред тих плям і рисок поставав образ, і кожен штрих набував сенсу. То були неповторні миті. Я казала, що він повинен далі навчатися живопису, подумати все-таки про школу образотворчого мистецтва, влаштовувати виставки свої робіт. Але він не хотів, через своє обличчя, через дикцію. Через усе. До тієї трагедії він казав, що малює, бо не може не малювати. А як отямився після того всього, казав, що малює, щоб не було так самотньо.

– Можна поглянути на його картини? – запитав Ґегаловуд.

– Авжеж. Батько зібрав цілу колекцію, всі картини, що лишилися в Портленді, й ті, що їх він забрав у Стерна, з Лютерової кімнати після його загибелі. Він казав, що можна буде віддати їх до музею, що вони матимуть успіх. А тимчасом поскладав їх у коробки, на згадку; потім батьки повмирали, і тепер картини в мене.

Сілла провела нас у підвал; в одному з приміщень височіла ціла гора дерев’яних ящиків. Із них стирчало декілька великих картин, поміж рамами купою лежали шкіци та малюнки. Їх було на диво багато.

– Такий гармидер тут, – вибачливо сказала вона. – Просто жмут спогадів. У мене рука не піднялася щось викинути.

Перебираючи картини, Ґегаловуд дістав полотно з портретом юної білявочки.

– Це Елеонора, – пояснила Сілла. – Ці картини написано ще до каліцтва. Він полюбляв її малювати. Казав, може малювати її хоч усе життя.

Елеонора була молода красива білявка. Цікава деталь: вона була страшенно схожа на Нолу. В коробках знайшлося чимало інших жіночих портретів; усі ті жінки були біляві, всі картини датовано роками після нападу.

– Хто ці жінки? – запитав Ґегаловуд.

– Хтозна, – відказала Сілла. – Певне, просто плід Лютерової уяви.

І тоді ми натрапили на серію шкіців вугіллям. На одному я впізнав залу «Кларксу»; за шинквасом стояла гарна, але сумна дівчина. Схожість із Дженні було разюча, та я подумав, що це збіг, але, перевернувши аркуш, побачив на звороті напис: «Дженні Квінн, 1974».

Я запитав:

– Звідки у вашого брата ця нав’язлива ідея – малювати самих білявок?

– Не знаю, – відповіла Сілла. – Їй-богу, не знаю…

І тоді Ґегаловуд, лагідно і водночас поважно дивлячись на неї, мовив:

– Пані Мітчелл, настала пора розповісти, чому ввечері 31 серпня 1975 року ваш батько сказав, що Лютер утнув дурницю.

Вона кивнула.

31 серпня 1975 року

О дев’ятій ранку, поклавши слухавку після розмови з Елайджею Стерном, Джей Калеб зрозумів, що справи кепські.

Стерн сказав, що Лютер пішов у відпустку на невизначений термін. «Ви шукаєте Лютера? – здивувався він. – А його нема. Я думав, ви знаєте». – «Його нема? А де ж він? Учора ми чекали його на день народження сестри, та він не прийшов. Я дуже непокоюся. А що він конкретно вам сказав?» – «Сказав, що, можливо, більше не працюватиме в мене. Це було в п’ятницю». – «Не працюватиме у вас? Але чому?» – «Хтозна. Я думав, ви знаєте».

Не встигнувши покласти слухавку, Джей знову притис її до вуха, щоб зателефонувати в поліцію. Та чомусь не зробив цього. У нього було дивне передчуття. До кабінету ввійшла Надя, його дружина.

– Що сказав Стерн?

– Що Лютер у п’ятницю звільнився.

– Звільнився? Як це звільнився?

Джей зітхнув. Безсонна ніч геть вимучила його.

– Не знаю, – відказав він. – Взагалі не розумію, що коїться. Зовсім… Я мушу його розшукати.

– А де ж його шукати?

Чоловік стенув плечима: він і гадки про це не мав.

– Залишайся тут, – звелів він Наді. – А що як він з’явиться. Я дзвонитиму тобі щогодини і про все розповідатиму.

Узяв ключі від свого «пікапа» і вирушив у дорогу, не знаючи до ладу, звідки розпочинати пошуки. Врешті вирішив навідатися в Конкорд. Місто він знав погано і їздив ним навмання. Кілька разів минав один і той же поліційний пост, хотів було зупинитися і попросити про допомогу, та щось його стримало. Врешті подався до Елайджі Стерна. Той кудись поїхав; слуга провів його до Лютерової кімнати. Джей сподівався, що син залишив записку, та нічого не знайшов.

У кімнаті панував лад: ні листа, ні якихось інших ознак, що свідчили б про від’їзд.

– Лютер вам щось казав? – запитав Джей у слуги, який стояв поруч.

– Ні. Мене два дні не було, та мені сказали, що Лютер якийсь час працювати не буде.

– Якийсь час? То він узяв відпустку чи звільнився?

– Не можу сказати.

Уся ця плутанина була дуже дивна. Джей упевнився, що сталося щось серйозне, адже його син не міг отак розчинитися, не сказавши жодного слова. Він покинув Стернів маєток і знову подався до міста. Зупинився біля якогось генделика, щоб зателефонувати дружині та бодай щось з’їсти. Надя сказала, що теж не має від Лютера звісток. За сніданком він переглянув газети: скрізь тільки й писали про події в Аврорі.

– Що це за халепа зі зниклою дівчинкою? – запитав він у господаря.

– Кепські справи… Це сталося в містечку за годину їзди відціля: вбили бідолашну жінку і викрали п’ятнадцятирічне дівча. Вся поліція штату шукає її…

– А як дістатися до Аврори?

– Їдьте сто першим шосе на схід. Дістанетеся до океану, далі по шосе номер один, і ви в Аврорі.

Недобре передчуття не покидало Джея Калеба, тож він подався до Аврори. На першому шосе його двічі зупиняли на поліційних заставах. Проїжджаючи повз густий ліс Сайд-Крік-лейн, він на власні очі оцінив масштаби пошуків: десятки карет швидкої допомоги, скрізь полісмени з собаками. Діставшись середмістя, він зупинився біля ресторанчика на головній вулиці, відразу за яхтовою пристанню. У закладі було повнісінько люду. Він увійшов і сів за шинквасом. Гарненька молода білявочка налила йому кави. На мить здалося, начебто він її десь бачив, хоч ніколи досі тут не бував. Придивився; дівчина до нього всміхнулася. Потім побачив на бейджику її ім’я – Дженні. І раптом збагнув: жінка на малюнку Лютера, на тому вугільному шкіцу, що йому особливо подобався, – це вона! Він чудово пам’ятав напис на звороті: «Дженні Квінн, 1974».

– Я можу вам чимсь допомогти? – запитала вона. – У вас такий розгублений вигляд.

– Я… таке жахіття тут сталося…

– Ой, не кажіть… Досі ніхто не знає, що з дівчинкою. Така молодесенька! П’ятнадцять років лише! Я добре її знаю, вона тут працює по суботах. Її звати Нола Келлерґан.

– Як… як ви сказали? – затинаючись перепитав Джей, сподіваючись, що не розчув.

– Нола. Нола Келлерґан.

Почувши це ім’я, він заточився. Його нудило. Треба вшиватися відціля, якнайдалі. Він кинув на шинквас десять доларів і поспіхом вийшов.

Коли повернувся додому, Надя тієї ж миті помітила, що чоловік страшенно схвильований. Вона кинулася до нього і майже впала в його обійми.

– Ох, Джею, що коїться?

– Три тижні тому ми з Лютером ходили ловити рибу, пам’ятаєш?

– Аякже, наловили окунців, яких геть неможливо було їсти. А чому ти запитуєш?

І Джей розповів дружині про той день, неділю, 10 серпня 1975 року. Лютер приїхав до Портленда напередодні ввечері: вони домовилися піти зранку на озеро ловити рибу. День був погожий, клювало чудово, вони знайшли затишну місцинку, і їм ніхто не заважав. Попиваючи пиво, заговорили про життя.

– Тату, я хошу тобі шкажати, – озвався Лютер. – Я жуштрів нежвишайну дівшину.

– Та невже?

– Ій-богу! Шешне шлово. Вона не така, як уші. Вона жмушила калатати моє шерче, і жнаєш, вона мене кохає. Вона шама шкажала. Якошь я тепе ж нею пожнайомлю. Певен, вона топі шпотопаєтьшя.

Джей усміхнувся.

– А ім’я в неї є?

– Нола, тату. Нола Келлерґан.

І ось, згадавши той день, Джей Калеб сказав дружині:

– Нола Келлерґан – так звати викрадену в Аврорі дівчинку. Як на мене, Лютер утнув величезну дурницю.

Тієї миті до кімнати ввійшла Сілла і почула батькові слова.

– Що це означає? – вигукнула вона. – Що Лютер накоїв?

Батько пояснив їй ситуацію і суворо звелів нікому не казати про цю історію. Ніхто не повинен був пов’язувати Лютерове ім’я з Нолою. Цілісінький наступний тиждень, шукаючи сина, він майже не бував удома: об’їздив увесь Мен, потім усеньке узбережжя від Канади до Массачусетса. Зазирав до найглухіших куточків, до озер, у курені, що їх так любив Лютер. Казав собі, що він може зачаївся там, переляканий, зацькований місцевою поліцією, мов дикий звір. Та ніде і близько не знайшов синових слідів. Щовечора він чекав, прислухався до щонайменшого шереху. І коли з поліції зателефонували і сповістили, що Лютер загинув, він замалим не зітхнув полегшено. І звелів Наді з Сіллою більше ніколи не згадувати цієї історії, щоб не заплямовувати пам’ять про сина.

*

Сілла закінчила розповідь, і Ґегаловуд запитав:

– На вашу думку, брат був причетний до викрадення Ноли?

– Він, сказати б, дуже дивно поводився з жінками… Любив їх малювати. Надто ж білявок. Знаю, що деколи малював їх у громадських місцях, потайки. Ніколи не розуміла, що йому в них так подобалося… Так, вважаю, в нього могло щось статися з тією дівчиною. Батько думав, що Лютер ошалів, почувши відмову, і вбив її. Коли зателефонували з поліції й сказали, що він загинув, батько довго плакав. І я чула, як він крізь сльози сказав: «Краще б він помер… Якби я його знайшов, то, певне, сам убив би, тільки б він не скінчив життя на електричному стільці».

Ґегаловуд схилив голову. Потім швидко оглянув Лютерові речі й дістав нотатник.

– Це почерк вашого брата?

– Ага, тут записано, як обрізати ружі… Він, крім усього іншого, доглядав у Стерна троянди. Не знаю, чому я зберегла його.

– Можна взяти?

– Взяти? Беріть. Але, боюся, ці нотатки навряд чи становлять інтерес для вашого розслідування. Я їх переглядала: це просто посібник з догляду за квітами.

Ґегаловуд кивнув.

– Розумієте, мені потрібно зробити експертизу почерку вашого брата.

11. В очікуванні Ноли

– Маркусе, бийте по цій груші. Бийте так, наче від цього залежить ваше життя. Ви повинні боксувати, як ви пишете, і писати так, як боксуєте, ви повинні цілком викладатися, тому що кожен матч і кожна книжка можуть виявитися останніми.

Літо 2008 року видалося для Америки дуже спокійне. Бої довкола списку кандидатів у президенти скінчилися наприкінці червня, коли після домовленості в Монтані демократи висунули Барака Обаму; республіканці ж проголосували за Джона Маккейна ще в лютому. Тепер настала пора гуртувати прихильників: найближчі важливі події очікувалися тільки з кінця серпня, коли на з’їздах двох провідних і найдавніших партій країни мали офіційно затвердити своїх претендентів на Білий дім.

У той період затишшя перед виборчою бучею, що шаленітиме аж до Election day – дня виборів 4 листопада, вся преса накинулася на справу Гаррі Квеберта, зчинивши неабияку веремію в суспільстві. Воно поділилося на квебертистів і антиквебертистів, з’явилися прибічники теорії змови і ті, хто вважав звільнення під заставу результатом грошової оборудки з панотцем Келлерґаном. А відколи мої нотатки опинилися на сторінках газет, почали обговорювати і мою книжку; тільки й мови було про «нового Ґольдмана, що вийде восени». Щоб завадити виходу книжки, Елайджа Стерн подав позов про образу честі, гідності та ділової репутації, хоч ім’я його прямо і не згадувалося в нотатках. Девід Келлерґан теж шалено відбивався від обвинувачень у жорстокому поводженні з дочкою і теж хотів позиватися. У цій бучі радісно потирали руки двоє – Барнаскі та Рот.

Рой Барнаскі нагнав цілі орди своїх адвокатів, які були навіть у Нью-Гемпширі, щоб усунути всі юридичні негаразди, які могли затримати вихід книжки, і тепер тішився: витікання інформації (влаштував він його сам, тепер уже не було в цьому сумніву) дозволило йому посісти весь медійний простір і забезпечило нечувані продажі. Він уважав свої методи не гіршими і не кращими за будь-які інші, казав, що книжковий світ уже не шляхетне видавниче мистецтво, а капіталістичний шал XXI століття, і що віднині книжку треба писати задля продажу, а щоб продати книжку, треба, щоб про неї говорили, а щоб про неї говорили, треба силою захопити собі простір, бо його посядуть інші. Поглинай або поглинуть тебе.

Стосовно ж судового процесу, то майже ні в кого не залишалося сумніву, що кримінальна справа незабаром розвалиться. Бенджамін Рот мав усі шанси стати адвокатом року і здобути всенародну популярність. Він навсібіч роздавав інтерв’ю і день при дні був гостем телестудій і місцевого радіо, не гребував нічим, аби лише говорили про нього. «Уявляєте, я тепер можу вимагати тисячу доларів за годину, – казав він мені. – Щоразу, як мене друкують у газеті, мій погодинний тариф для майбутніх клієнтів зростає на десять доларів. Несуттєво, про що ти говориш в інтерв’ю, важливо, що ти там є. Люди пам’ятають твою світлину в „Нью-Йорк Таймс“, а не те, що ти сказав». Рот усе життя чекав на епохальну справу, і врешті таки запопав її. Тепер, у промінні софітів, кидав журналістам ту поживу, що від нього хотіли отримати: розповідав про Пратта, про Елайджу Стерна, весь час казав, що Нола була дівчиною сумнівної поведінки, напевне, маніпулювала людьми, і що зрештою справжня жертва – це Гаррі. Щоб остаточно збурити авдиторію, він навіть почав вигадувати якісь подробиці, натякаючи, що пів-Аврори мало сексуальні стосунки з Нолою. Я мусив зателефонувати йому, щоб розставити всі крапки над «і».