Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 31 страниц)

– Мене не було в місті. А що сталося?

– Я все знаю! Все! І ви хотіли приховати від мене правду?

Гаррі похолов: Стерн знав про Нолу.

– Про що ви? – пробурмотів він, щоб затягнути час.

– Про Гусячу бухту, про дім, нехай йому чорт! Чому ви мені не сказали, що мало не повернули дім через гроші? Мені сповістили про це з бостонської агенції. Сказали, що ви з ними домовилися завтра привезти ключі, – ось чому все так терміново! Мені необхідно було з вами побалакати! Страшенно шкода, що ви зібралися їхати! Мені не потрібні гроші за оренду, я хочу підтримати ваші письменницькі плани. Хочу, щоб ви залишалися в Гусячій бухті, скільки потрібно буде, щоб закінчити роман, як ви на це дивитеся? Ви казали, що та місцина вас надихає, то нащо звідтіля їхати? З агенцією я вже все владнав. Я дуже ціную мистецтво і культуру; якщо вам добре в цьому домі, поживіть там іще декілька місяців! Я пишатимуся, що допоміг у створенні великого роману. Не відмовляйтеся, серед моїх знайомих небагато письменників… Я справді вважаю своїм обов’язком вам допомогти.

Гаррі впав на стілець, полегшено зітхнувши. Він одразу ж погодився на пропозицію Елайджі Стерна. То була нагода, якої він і не очікував: прожити ще декілька місяців у Гусячій бухті й скінчити свій роман, користуючись натхненням, яке дарує йому Нола. Якщо не смітити грішми і не платити за дім, йому цілком вистачить, щоб прожити. Він іще трохи посидів зі Стерном на терасі, поговорив із ним про літературу, аби лиш не здатися нечемним своєму доброчинцеві: він хотів лише одного – якнайшвидше повернутися до Аврори, побачити Нолу і сповістити їй, що він знайшов вихід. Потім йому спало на думку, що вона, може, вже побувала в Гусячій бухті, не попередивши. А що як побачила замкнені двері? А що як утямила: він дременув, він ладен був покинути її? Всередині у нього все аж стиснулося, і щойно з’явилася можливість піти, він чимдуж помчав до Гусячої бухти. Швиденько відімкнув дім, повідчиняв віконниці, ввімкнув воду, газ і електрику, порозкладав речі на свої місця й усунув сліди своєї спроби втекти. Нехай Нола ніколи не дізнається про це. Нола, його муза. Без неї він нічогісінько не міг.

– Отак, – сказав Гаррі, – я зміг лишитися в Гусячій бухті і писати далі. Власне, впродовж наступних тижнів я тільки те й робив – писав. Шалено писав, гарячково, не знав ні дня, ні ночі, забував про голод і про спрагу. Писав без упину, аж в очах щеміло, аж рука боліла, голова, все. Аж нудило, так писав. І весь час Нола про мене дбала. Приходила доглядати за мною, годувала мене. Вкладала спати, водила на прогулянку, як бачила, що я геть знесилився. Скромна, непомітна, повсюдна: завдяки їй усе було можливе. А головне, вона передруковувала рукопис на машинці, маленькому портативному «ремінгтоні». І частенько забирала з собою частину рукопису – прочитати. А наступного дня коментувала. Зазвичай вона дуже хвалила мене, казала, що текст прекрасний, що вона ніколи не читала таких чудових слів; її великі закохані очі додавали мені виняткової віри в себе.

– А що ви сказали їй про дім? – запитав я.

– Що я кохаю її понад усе на світі, що я хотів лишитися поруч із нею, тож зумів домовитися з банкіром про подальшу оренду. Цю книжку я зумів написати завдяки їй, Маркусе. Я більше не ходив до «Кларксу», майже не бував у місті. Вона опікувалася мною, вона всім клопоталася. Казала навіть, що я не зможу сам купувати харчів, бо не знаю, що мені треба, тож ми їздили по продукти разом, у віддалені супермаркети, де можна було поводитися спокійно. Коли вона бачила, що я пропустив обід чи вечеряв шоколадними батончиками, то дуже гнівалася. Ох, як же гарно вона гнівалася… І як мені хотілося, щоб вона так ніжно гнівалася завжди, у моїй творчості, в моєму житті…

– То ви справді написали «Початки зла» за декілька тижнів?

– Так. Мене охопила справжня творча гарячка: більше такого ніколи вже не було. Чи кохання її породило? Безперечно. Як на мене, коли Нола зникла, разом із нею пропала і частка мого таланту. Розумієте тепер, чому я вмовляю вас не хвилюватися, коли виникають проблеми з натхненням?

Охоронець оголосив, що час відвідин спливає, і звелів закінчувати.

– То ви кажете, Нола брала рукопис із собою? – швидко перепитав я, щоб не втратити нитку розмови.

– Вона брала з собою те, що передрукувала. Читала і казала про свої враження. Маркусе, той серпень сімдесят п’ятого – це був справжнісінький рай. Я був такий щасливий! Ми були такі щасливі… Та мене все одно переслідувала думка, що хтось про нас знає. Той, хто здатний наквецяти на дзеркалі ту гидоту. І оцей хтось міг стежити за нами з лісу і все бачити. Від тієї думки мені ставало недобре.

– Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня – чому?

– Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?

– Так.

– Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.

– Не турбуйтеся.

– Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б’ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, – наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.

– Звільнити?

– Звільнити від зла. Щось таке, наче хрещення. Ісус на Йордані чи що. Спершу я не міг повірити, та докази були очевидні. Тоді я запитав: «Хто ж із тобою таке робить?» – «Мама». – «А тато не втручається?» – «Він замикається в гаражі і вмикає музику, дуже гучно. Він завжди так робить, коли мама карає мене. Не хоче чути». Нола не могла більше, Маркусе. Я хотів розібратися з цією бідою, побалакати з Келлерґанами. Це треба було припинити. Але Нола благала мене нічого не робити, казала, що матиме страшенні неприємності, що батьки завезуть її кудись і ми ніколи більше не побачимося. Але так не могло тривати далі. І ось десь наприкінці серпня, числа двадцятого, ми вирішили, що треба звідціля забиратися. Негайно. Потайки, звісно ж. Ми призначили від’їзд на тридцяте серпня. Хотіли дістатися до Канади, перетнути кордон у Вермонті і податися хоча б до Британської Колумбії, оселитися в дерев’яній хатинці. Прекрасне життя на березі озера. І ніхто ніколи не дізнався б.

– Тим-то ви й хотіли втекти?

– Так.

– Чому ви хочете, щоб я нікому не казав?

– Це лише початок історії, Маркусе. Бо згодом я дізнався жахливу річ про Нолину матір…

Тієї миті нас урвав охоронець. Час уже скінчився.

– Поговоримо про це наступного разу, Маркусе, – підводячись, мовив Гаррі. – А поки що нікому це не розповідайте.

– Обіцяю, Гаррі. Скажіть лиш одне: що ви робили б із книжкою, якби втекли?

– Ну, став би письменником у вигнанні. Або й узагалі не став би. Тоді це було несуттєво. Важлива була тільки Нола. Нола була для мене цілим світом. Решта не мало значення.

Я був приголомшений. Ось який шалений план вигадав Гаррі тридцять років тому: втекти до Канади з дівчам, у яке він так безтямно закохався. Поїхати з Нолою, жити самотою на березі озера; він і не підозрював, що вночі вона зникне і її вб’ють, а книжка, яку він написав за рекордний термін і від якої він ладен був відмовитися, стане одним із найбільших бестселерів другої половини століття.

Коли ми зустрілися з Ненсі Геттевей удруге, вона розповіла, як сама собі уявляла ту мандрівку на Мартас-Віньярд. За її словами, коли Нола повернулася з клініки, вони весь наступний тиждень ходили купатися на Ґранд-біч, а потім Нола кілька разів у них вечеряла. Та вже наступного понеділка, подзвонивши в двері будинку номер 245 на Террас-авеню, щоб знову піти з Нолою на пляж, Ненсі почула, що подруга дуже хвора і не встає з ліжка.

– Цілий тиждень я чула: «Нола тяжко хвора, її не можна відвідувати». Навіть матінку мою не пустили до хати, коли вона занепокоїлася і пішла довідатися, що там і як. Я місця собі не знаходила, знала, що там щось коїться. Аж раптом збагнула: Нола зникла.

– Чому ви так вирішили? Вона справді могла бути хвора, лежати в ліжку…

– Моя мати помітила ось що: музики немає. Весь тиждень там жодного разу не лунала музика.

Я вирішив узяти на себе роль адвоката диявола.

– Та якщо вона заслабла, то, може, музику вимкнули, щоб не турбувати хвору?

– Музики не було вперше за довгий час. Дуже незвично. Тоді я вирішила сама про все дізнатися і, вкотре почувши, що Нола хвора і не встає з ліжка, потайки прокралася за дім і зазирнула крізь вікно до Нолиної кімнати. Там було порожньо, ліжко застелене. Ноли не було і близько. А потім у неділю ввечері знову заграла музика. Знову з гаража линула та клята музика, а наступного дня з’явилася Нола. І ви казатимете, що це збіг? Вона прийшла до мене ввечері, і ми подались у великий сквер на головній вулиці. Там я вже все в неї випитала. Надто про ті синці: відвела її в кущі, змусила задерти сукню і побачила, що її лупцювали мов Сидорову козу. Я не відступала, аж поки вона зізналася, що втекла з дому на цілий тиждень. Вона їздила з чоловіком, старшим за неї. Точно зі Стерном. Казала, було чудово і задля того можна витерпіти хлосту, що їй всипали, коли вона повернулася додому.

Я не сказав їй, що Нола весь той тиждень була на Мартас-Віньярді з Гаррі, а не з Елайджею Стерном. Утім, про стосунки Ноли зі Стерном Ненсі знала небагато.

– Думаю, зі Стерном була якась брудна історія, – провадила вона. – Надто ж зараз, коли згадую все це. Лютер Калеб приїздив по неї в Аврору блакитним «мустангом». Знаю, що він возив її до Стерна. Все це діялося, звісно, потайки, та якось я спостерігала ту сцену на власні очі. Нола сказала: «Головне, нікому і ніколи не кажи про це! Присягнися нашою дружбою. А то прикрощі будуть у нас обох». Я запитала: «Ноло, чому ти їздиш до того старигана?». І вона відповіла: «Заради кохання».

– А коли все це почалося? – запитав я.

– Не можу сказати. Дізналась я про це влітку, та вже не пам’ятаю, коли саме. Того літа стільки всього сталося. Може, та історія тривала вже давно, може, навіть кілька років, хтозна.

– А ви зрештою розповідали комусь про це чи ні? Коли Нола пропала…

– Та певно! Начальникові поліції Пратту. Розповіла йому все, що знала, все, що зараз вам розказала. Він відповів, щоб я не турбувалася, він усе це з’ясує.

– Ви готові повторити все це в суді?

– Як треба буде, то повторю.

Мені хотілося ще раз побалакати з панотцем Келлерґаном у присутності Ґегаловуда. Я зателефонував сержантові й виклав йому цю ідею.

– Допитати удвох панотця Келлерґана? Здається, ви щось замислили…

– І так, і ні. Хочу побалакати з ним про нові дані в розслідуванні: про зв’язки його доньки і про побої, яких їй завдавали.

– Що ви хочете від мене? Щоб я пішов до батька і запитав, чи його донька часом не хвойда була?

– Послухайте, сержанте, ви ж бачите, ми знаходимо дуже важливі речі. За тиждень усе, в чому ви були впевнені, щезло мов туман на воді. Ви можете мені сказати зараз, ким була насправді Нола Келлерґан?

– Гаразд, письменнику, умовили. Завтра приїду до Аврори. Зустрінемося в «Кларксі», чули про такий генделик?

– Та певно. А чому там?

– Зустрінемося о десятій ранку. Я вам усе поясню.

Наступного ранку я приїхав у «Кларкс» раніше, ніж ми домовлялися, щоб трохи побалакати про минуле з Дженні. Згадав літній бал 1975-го, і вона сказала, що він був один із найгірших у її житті, бо вона розраховувала піти туди з Гаррі. Найжахливіша була мить, коли він виграв у лотерею головний приз. Вона сподівалася стати його щасливою обраницею, дочекатися дня, коли він заїде по неї й подарує тиждень кохання в сонячному промінні.

– Я сподівалася, я так сподівалася, що він обере мене. Щодня його чекала. А потім, наприкінці липня, він раптом на тиждень зник, і я збагнула, що він, либонь, подався на Мартас-Віньярд без мене. Але не знаю, з ким…

Щоб не засмучувати її, я збрехав:

– Сам. Сам він туди подався.

Вона всміхнулася, їй аж полегшало. Потім сказала:

– Відколи я дізналася про Гаррі з Нолою, про те, що він написав ту книжку для неї, я більш не почуваюся жінкою. Чому він обрав її?

– Такі речі неможливо збагнути. Ти ніколи не здогадувалася про них із Нолою?

– Про Гаррі з Нолою? А кому ж таке могло спасти на думку?

– Твоїй матері, хіба ні? Вона каже, що від самого початку знала. Вона тобі ніколи нічого не казала?

– Вона нічого не говорила про їхні стосунки. Та коли Нола пропала, то й справді казала, що підозрює Гаррі. Пам’ятаю, якось у неділю Тревіс – він тоді залицявся до мене – прийшов до нас перекусити, і мама весь час товкла: «Я певна, що Гаррі причетний до зникнення цього дівчати!». Тревіс відповів: «Потрібні докази, пані Квінн, інакше це лише домисли». А матінка знову за своє: «У мене був доказ. Неспростовний. Та я загубила його». Я ніколи в це не вірила. Просто мама дуже гнівалася на Гаррі за той обід у саду.

Ґегаловуд прийшов у «Кларкс» точнісінько о десятій.

– Здається, ви поцілили в точку, письменнику, – сказав він, сідаючи за шинквасом коло мене.

– Чому ви так гадаєте?

– Я дещо знайшов про цього Лютера Калеба. Це було нелегко, та ось що я накопав: народився 1940 року в Портленді, штат Мен. Хтозна, як він тут опинився, та на початку 70-х перебував на обліку в поліції Конкорда, Монсберрі й Аврори за недостойну поведінку з жінками. Він вештався вулицями і чіплявся до жінок. Збереглася навіть скарга на нього від такої собі Дженні Квінн, тепер Довн. Вона господиня цього ресторанчика. Заява про сексуальні зазіхання, серпень 1975-го. Саме тому я й хотів, щоб ми тут зустрілися.

– Дженні заявила в поліцію на Лютера Калеба?

– Ви з нею знайомі?

– Авжеж.

– Покличте її сюди, добре?

Я звелів комусь із кельнерів погукати Дженні, вона була в кухні. Ґегаловуд назвався і попросив розповісти про Лютера. Вона стенула плечима.

– Знаєте, мені нема чого сказати. Він був непоганий хлопець. Дуже добрий, хоч і бридкий зовні. Вряди-годи заглядав сюди, у «Кларкс», і я давала йому каву і сандвіч. Грошей із цього сіромахи ніколи не брала. Мені було боляче дивитися на нього.

– І все ж таки ви подали на нього скаргу, – сказав Ґегаловуд.

Дженні здивувалася.

– Бачу, ви добре обізнаний, сержанте. Це діло давнє, дуже давнє. Це Тревіс звелів мені подати ту заяву. Він тоді сказав, що Лютер небезпечний і треба від нього триматися оподаль.

– Чому небезпечний?

– Того літа він весь час вештався Авророю. І часом поводився зі мною агресивно.

– У чому він поводився брутально?

– Та не брутально, – агресивно. Він наполягав… Хтозна, може, вам це здасться кумедним…

– Розповідайте нам усе, пані Довн. Для нас важлива кожна подробиця.

Я підбадьорливо кинув Дженні: кажи.

– Він домагався, щоб я йому позувала.

– Він хотів малювати вас?

– Так. Казав, що я гарна дівчина, що він вважає мене винятковою і хоче лиш одного – мати можливість мене малювати.

– Що з ним сталося? – запитав я.

– Він перестав з’являтися, – відповіла Дженні. – Кажуть, розбився на авто. Запитайте Тревіса, він напевне має знати.

Ґегаловуд підтвердив, що Лютер Калеб загинув у автокатастрофі 26 вересня 1975 року, тобто майже через місяць після зникнення Ноли. Його перекинуте авто знайшли біля підніжжя скелі неподалік Саґамора, в Массачусетсі, десь за двісті миль від Аврори. Крім того, Лютер навчався в школі живопису в Портленді, тож, як гадав Ґегаловуд, є поважні підстави вважати, що це він написав Нолин портрет.

– Здається, той Лютер був чудернацький чолов’яга, – сказав сержант. – Може, він вимагав того ж і від Ноли? Може, то він затягнув її до лісу Сайд-Крік? Убив її в нападі шаленства, позбувся тіла і втік до Массачусетсу. А потім, коли почало дошкуляти сумління, знаючи, що його шукають, кинувся просто в авто з бескиду. У нього в Портленді є сестра. Я намагався додзвонитися їй, але марно. Спробую ще раз.

– Чому ж поліція не взялася за нього тоді?

– Щоб притягнути його до відповідальності, треба було вважати одним із підозрюваних. Але в тій справі не було ніяких фактів, що вказували б на нього.

Я запитав:

– То, може, все-таки допитати Стерна? Офіційно. Чи обшукати його дім?

Ґегаловуд сумно скривився.

– У нього величезна влада. Поки що ми облизня зловили. І поки в нас не буде нічого вагомого, прокурор і не почухається. Потрібні вагоміші факти. Докази, письменнику, нам потрібні докази.

– А портрет?

– Портрет – доказ, роздобутий незаконним шляхом, скільки можна пояснювати? Скажіть ліпше, що ви збираєтеся робити в панотця Келлерґана?

– Мені треба з’ясувати деякі речі. Що більше дізнаюся про його дружину і про нього, то більше виникає запитань.

Я розповів про мандрівку Гаррі з Нолою на Мартас-Віньярд, про те, як мати била її, а батько ховався в гаражі. Мені здавалося, Нолу огортає запона таємниці: дівчинка була ясна і світла, та водночас – похмура; всі сприймали її осяйною, а вона тимчасом намагалося вкоротити собі віку. Поснідавши, ми вирушили в дорогу, в гості до Девіда Келлерґана.

Двері дому на Террас-авеню були відчинені, та панотця не видно: музика з гаража не лунала. Ми зачекали на ґанку. Він підкотив за півгодини на гуркітливому мотоциклі, тому самому «гарлі-девідсоні», що його він лагодив упродовж останніх тридцяти трьох літ. Шолома на чоловікові не було, з вух стирчали навушники від плеєра. Він поздоровкався з нами, перекрикуючи гучну музику у вухах, та врешті вимкнув плеєр і ввімкнув програвач у гаражі; оглушливі звуки заполонили весь будинок.

– До мене вже не раз приходила поліція, – пояснив він. – Через гучну музику. Всі сусіди скаржаться. Начальник поліції Тревіс Довн особисто прийшов умовляти мене відмовитися від музики. Я відповів: «Що ви хочете, ця музика – моя кара». Тоді він пішов до крамниці й придбав мені оцей плеєр і диск тієї платівки, що я весь час слухаю. Сказав, так я можу скільки завгодно калічити собі барабанні перетинки, не псуючи поліції статистику нескінченними дзвінками від сусідів.

– А мотоцикл? – запитав я.

– Я його таки полагодив. Гарний, еге ж?

Тепер він знав, що сталося з його донькою, і зміг нарешті впоратися з тим мотоциклом, що лагодив од того вечора, коли вона зникла.

Девід Келлерґан посадовив нас у кухні й почастував чаєм із льодом.

– Коли ви повернете мені доччине тіло, сержанте? – запитав він Ґегаловуда. – Треба ж її поховати.

– Незабаром, пане Келлерґане. Знаю, вам нелегко.

Панотець покрутив у руках шклянку.

– Вона полюбляла холодний чай, – сказав він. – Літніми вечорами ми часто брали велику пляшку і йшли на берег дивитися, як сонце сідає в океан і чайки танцюють у небі. Вона любила чайок. Так їх любила… Ви знали про це?

Я кивнув. Потім сказав:

– Пане Келлерґане, в цій справі є темні плями. Тим-то ми з сержантом Ґегаловудом і прийшли до вас.

– Темні плями? Уявляю собі… Мою доньку вбили й закопали в саду. Ви знайшли щось нове?

– Пане Келлерґане, ви знаєте чоловіка на ім’я Елайджа Стерн? – запитав Ґегаловуд.

– Особисто з ним не знайомий. Декілька разів бачив його в Аврорі. Та це було давно. Він дуже заможний чоловік.

– А його помічника? Такого собі Лютера Калеба?

– Лютер Калеб… Це ім’я нічого не каже мені. Але, знаєте, я міг і забути. Минув час, багато що стерлося з пам’яті… А чому ви запитуєте?

– Усе вказує на те, що Нола була пов’язана з цими двома чоловіками.

– Пов’язана? – повторив Девід Келлерґан, що був таки недурний. – Що дипломатичною мовою поліції означає «пов'язана»?

– Ми вважаємо, що в Ноли був зв’язок із паном Стерном. Шкодую, що доводиться бути з вами таким відвертим.

Панотець аж почервонів.

– Нола? Ви на що це натякаєте? Що моя донька була хвойда? Моя донька стала жертвою цього покидька Гаррі Квеберта, знаного педофіла, який незабаром скінчить своє життя на електричному стільці! Беріться до нього, сержанте, нічого приходити сюди й обливати брудом небіжчицю! Розмову закінчено. Бувайте, панове.

Ґегаловуд покірно підвівся зі стільця, та я все ж таки вирішив з’ясувати дещо.

– Ваша дружина била її?

– Прошу? – мало не вдавився Келлерґан.

– Ваша дружина лупцювала Нолу. Це правда?

– Ви з глузду з’їхали!..

Я урвав його.

– Наприкінці липня 1975 року Нола втекла з дому. Втекла, і ви нічого нікому не сказали, так? Чому? Вам було соромно? Чому ви не звернулися до поліції, коли вона втекла з дому наприкінці липня сімдесят п’ятого?

Він почав було пояснювати:

– Незабаром вона мала повернутися… За тиждень вона була вже вдома!

– За тиждень? Ви чекали цілісінький тиждень? Зате того вечора, коли вона зникла, зателефонували до поліції вже через годину, як побачили, що її нема. Чому?

Панотець почав кричати.

– Бо того вечора я пішов її шукати і почув, що на Сайд-Крік-лейні бачили закривавлену дівчину, і я відразу пов’язав ті дві події! Та й що ви хочете від мене, Ґольдмане? У мене більше нема родини, нічогісінько нема! Нащо ви ятрите мої рани! Забирайтеся звідси негайно! Котіться звідціля!

Та я не злякався.

– Що сталося в Алабамі, пане Келлерґане? Чому ви перебралися до Аврори? І що відбувалося тут улітку сімдесят п’ятого року? Відповідайте! Відповідайте, чорт би вас забрав! Це ваш обов’язок перед донькою!

Келлерґан схопився на ноги і, мов навіжений, кинувся на мене, згріб за комір із такою силою, що я від нього і не сподівався, а потім вигукнув: «Геть із мого дому!» – і потурив од себе. Я, либонь, повалився б додолу, якби Ґегаловуд не підхопив мене і не потягнув за двері.

– Ви геть сказилися, письменнику? – репетував він, коли ми йшли до авто. – Чи ви заплішений дурень? Хочете, щоб усі свідки піднялися проти вас?

– Тут не все зрозуміло, погодьтеся…

– А що тут незрозумілого? Його доньку прозвали мандрьохою, він розлютився, загалом це нормально, хіба ні? До речі, він вам замалим маку не втер. Міцний дідуган. І хто міг би подумати…

– Шкодую, сержанте. Не знаю, що це зі мною…

– А що за історія з Алабамою?

– Я вам казав: Келлерґани виїхали з Алабами й оселилися тут. І я певен, що на те була поважна причина.

– Спробую довідатися. Якщо обіцяєте надалі поводитися чемно.

– Сержанте, у нас усе гаразд? Я хочу сказати: з Гаррі знімуть обвинувачення?

Ґегаловуд пильно глянув на мене.

– Мені одне заважає, письменнику, – ви. У мене робота. Розслідую два вбивства. А у вас, здається, нав’язлива ідея: зняти з Квеберта обвинувачення в убивстві Ноли; вам наче кортить заявити на всю країну: ось бачите, він невинен, які ще можуть бути претензії до чесного писаки? Але претензії, Ґольдмане, ще ж і в тому, що він закохався в п’ятнадцятирічне дівча!

– Наче я не знаю! Я весь час думаю про це, уявіть собі!

– То чому ж ніколи про це не кажете?

– Я приїхав сюди відразу ж по тому, як вибухнув цей скандал. Ні на мить не вагаючись. Думав я передовсім про свого давнього друга, про свого брата Гаррі. Загалом, я міг би тут покрутитися кілька днів задля годиться і хутко повернутися до Нью-Йорка.

– То чому ви й досі мені тут очі муляєте?

– Бо Гаррі Квеберт – єдиний мій друг. Мені тридцять років, і в мене є тільки він. Він усього мене навчив, останні десять років він був моїм єдиним братом по розуму. Крім нього, в мене нікого нема.

Либонь, тієї миті Ґегаловуд і пожалів мене, бо несподівано запросив до себе додому повечеряти.

– Приходьте сьогодні ввечері, письменнику. Побалакаємо про розслідування, попоїмо… З дружиною познайомитеся, – і, певне, щоб не луснути від надміру чемності, докинув своїм прикрим тоном: – Узагалі, задоволена буде переважно дружина. Вона вже бозна-відколи голову мені гризе, щоб я запросив вас додому. Мріє з вами познайомитися. Якісь дивні у неї мрії.

*

Родина Ґегаловудів мешкала в затишному будиночку в житловому кварталі на сході Конкорда. Сержантова дружина, Гелена, була геть не схожа на свого чоловіка: тоненька мила жіночка. Зустріла вона мене дуже привітно.

– Мені так сподобалася ваша книжка, – сказала вона. – То ви і справді ведете розслідування разом із Перрі?

Її чоловік буркнув, що ніякого розслідування я не веду, що головний він, а я впав йому на голову, щоб життя медом не здавалося. З’явилися дві донечки, гарнюні дівчата-підлітки, чемно привіталися зі мною і зникли в своїй кімнаті. Я сказав Ґегаловудові:

– Правду кажучи, в цьому домі я не подобаюся лише вам.

Він усміхнувся.

– Стуліть писок, письменнику. Стуліть, і гайда надвір, ковтнемо холодного пивця. Така гожа днина.

Ми довго сиділи з ним на терасі, зручно вмостившись у плетених кріслах і підливаючи собі пива з пластикової пляшки. Ґегаловуд був у костюмі, але на ногах мав розтоптані капці. Вечір був гарячий, десь на вулиці галасували дітлахи. У повітрі приємно пахло літом.

– У вас така красива родина, – сказав я.

– Дякую. А ви як? Дружина є? Діти?

– Ні, нема.

– Пес?

– Ні.

– Навіть пса нема? Вам, либонь, справді самотньо, письменнику… Спробую вгадати: ваше помешкання набагато більше, ніж вам треба. В моднячому кварталі Нью-Йорка. Величезна порожня квартира.

Я й не намагався заперечувати.

– Раніше мій агент приходив до мене дивитися бейсбол, – сказав я. – Ми з ним робили начос із сиром. Було добре. Та через усю цю халепу вже й не знаю, чи захоче він прийти до мене в гості. Від нього вже два тижні жодних звісток.

– Що, письменнику, страшно?

– Авжеж. Та найгірше те, що я не знаю, чого боюся. Я зараз пишу книжку про все це. Маю отримати за неї щонайменше мільйон доларів. Безсумнівно, вона матиме шалений успіх. Та в глибині душі я нещасливий. Що мені вдіяти, як гадаєте?

Він вражено зиркнув на мене.

– Ви питаєте про це в людини, яка заробляє п’ятдесят тисяч доларів на рік?

– Так.

– Не знаю, що вам сказати, письменнику.

– Якби я був вашим сином, що ви мені порадили б?

– Ви? Моїм сином? Мене зараз занудить. Підіть до психоаналітика, письменнику. Знаєте, в мене вже є син. Молодший за вас, йому двадцять років…

– Ти ба! Я й не знав.

Він понишпорив у кишені й дістав маленьку світлину, наклеєну на картон, щоб не пожмакалася. На ній був юнак у парадному мундирі морської піхоти.

– Ваш син військовий?

– Другий піхотний дивізіон. Його послали в Ірак. Пам’ятаю той день, коли він пішов служити. Тут на паркувальному майданчику торгового центру був пересувний призовний пункт. Для нього все було ясно. Він прийшов додому і сказав мені, що зробив вибір: кидає університет і йде воювати. Через одинадцяте вересня. У нього ті кадри весь час були перед очима. Я дістав карту світу і питаю: «І де ж той Ірак?». А він мені: «Ірак – там, де треба бути». Як гадаєте, Маркусе (він уперше назвав мене на ім’я), правду він казав чи ні?

– Хтозна.

– Так ото ж. Знаю одне: життя – це низка виборів, з якими потім доведеться миритися.

То був чудовий вечір. Я давно вже не відчував такої приязні й турботи. Після вечері ненадовго лишився сам на терасі: Ґегаловуд допомагав дружині прибирати зі столу. Запала ніч, небо було темне, мов чорнило. Я знайшов мерехтливий контур Великого Воза. Довкола панував спокій. Чутно було тільки, як співають цвіркуни. Коли Ґегаловуд повернувся, ми підбили підсумки розслідування. Я розповів, як Стерн дозволив Гаррі задурно мешкати в Гусячій бухті.

– Той самий Стерн, який мав зв’язок із Нолою? – запитав Ґегаловуд. – Дивно.

– Ви самі бачите, сержанте. Кажу вам: іще тоді хтось таки знав про Гаррі та Нолу. Гаррі мені розповідав, що того вечора, коли відбувався міський бал, він побачив на дзеркалі у вбиральні напис, – його назвали «трахальником дитини». До речі, а що з написом на рукописі? Коли будуть результати графологічної експертизи?

– Теоретично, наступного тижня.

– То незабаром про все дізнаємося.

– Я ретельно вивчив поліційний рапорт про зникнення Ноли, – помовчавши, сказав Ґегаловуд. – Той, що написав колишній начальник поліції Пратт. І там жодного разу не згадується ні Гаррі, ні Стерн.

– Дивно, адже Ненсі Геттевей і Тамара Квінн кажуть, що коли зникла Нола, вони розповіли Праттові про свої підозри щодо Стерна та Гаррі.

– Але рапорт підписав сам Пратт. Він знав і нічого не зробив?

– І що все це може означати? – запитав я.

Ґегаловуд спохмурнів.

– Що в нього теж міг бути зв’язок із Нолою Келлерґан.

– І в нього? Гадаєте, що… О господи… Начальник поліції Пратт і Нола?

– Перше, що ми зробимо завтра вранці, письменнику, це поїдемо до нього і запитаємо.

*

Вранці в четвер, 3 липня 2008 року, Ґегаловуд заїхав по мене до Гусячої бухти, й ми вирушили до Пратта додому, на Маунтін-драйв. Двері нам відчинив сам Пратт. Спершу він побачив лише мене і привітно сказав:

– Пане Ґольдмане, яким вітром вас занесло сюди? Подейкують, ви провадите власне розслідування…

Я почув, як Емі спитала, хто прийшов, і Пратт відказав: «Це Ґольдман, письменник». Потім помітив Ґегаловуда і буркнув:

– А, то це офіційний візит…

Ґегаловуд кивнув.

– Лише кілька запитань, – сказав він. – Розслідування застряло, і нам бракує певної інформації. Гадаю, ви розумієте.

Ми посідали у вітальні. Емі Пратт зайшла привітатися. Чоловік звелів їй не розводити теревенів, а йти поратися в садок; вона мовчки наділа капелюха і пішла давати лад гарденіям. Та сценка могла би видатися кумедною, якби не раптове напруження, що зависло у вітальні.

Я надав змогу вести допит Ґегаловудові. Він був путній полісмен і, попри зачаєну агресивність, добре знався на людській психології. Спершу він поставив декілька несуттєвих запитань, а потім попросив Пратта пригадати низку подій перед зникненням Ноли Келлерґан. Та Праттові швидко урвався терпець, і він заявив, що 1975 року вже писав рапорт про розслідування, тому нам залишається тільки прочитати його. І тоді Ґегаловуд пішов у наступ.

– Правду кажучи, читав я ваш рапорт, і він не переконав мене. Знаю, наприклад, що Тамара Квінн розповідала вам про зв'язок Гаррі та Ноли, але в справі про це – жодного слова.

Пратт не дав збити себе з пантелику.

– Авжеж, стара Квінн приходила до мене. Казала, що знає про захоплення Гаррі Нолою. Та в неї не було доказів, і в мене теж.

– Неправда, – втрутився я. – Вона показувала вам списаний рукою Гаррі аркуш, що недвозначно свідчив проти нього.

– Показувала, один раз. А потім той аркуш зник! У неї нічого не було! І що я мав робити?

– А Елайджа Стерн? – запитав Ґегаловуд, вдавши, ніби змилувався над ним. – Що ви знаєте про Стерна?

– Стерн? – перепитав Пратт. – Елайджа Стерн? А він тут яким боком?

Ґегаловуд взяв гору. Заговорив дуже спокійно, проте безапеляційно.

– Облиште цю комедію, Пратте, я все знаю. Знаю, що ви провадили слідство не так, як зобов’язані були вести. Знаю, що після зникнення дівчинки Тамара Квінн ділилася з вами підозрами щодо Квеберта, а Ненсі Геттевей розповіла про сексуальні стосунки Ноли з Елайджею Стерном. Ви повинні були затримати Квеберта і Стерна, повинні були принаймні допитати їх, здійснити обшук у них удома і занести все це до рапорту. Але ви цього не зробили! Чому? Чому, скажіть? Адже мали вбиту жінку і зниклу дівчинку!