Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 37 страниц)

– Що ж, їдьте! – погодився Лютц. – Тільки не спізнюйтесь на обід, генерал спеціально мене попереджав, щоб ви прийшли в казино вчасно.

– Тоді доведеться відкласти поїздку, може, у генерала буде якесь доручення по обіді. Ви не знаєте, в чому річ?

Лютц знизав плечима.

– Слухайте, гауптман, чи не здається вам, що ви останні дні поводите себе зовсім не по-товариському?

Лютц глянув на друга і посміхнувся:

– У чому ж ви вбачаєте моє нетовариське ставлення до вас?

– А в тому, що ви весь час ухиляєтесь від прямих відповідей. Ви знаєте, чому генерал затримав мій від'їзд у відпустку, і не кажете мені! Напевно знаєте й про те, чому мені обов'язково треба бути в казино, і мовчите! І потім оця якась загадкова посмішка… замість відповіді – знизування плечима!

– Любий бароне, я – за приємні сюрпризи! Повірте мені, якби йшлося про щось неприємне, я б обов'язково вас попередив!

– Ну, коли так, то беру свої слова назад.

Про приємний сюрприз, на який натякав Лютц, Генріх дізнався перед самим початком обіду, коли зібралися всі офіцери. Привітавшись з присутніми, Еверс урочисто оголосив, що вище командування нагородило лейтенанта фон Гольдрінга залізним хрестом другого ступеня і присвоїло звання обер-лейтенанта.

Генріхові довелось потиснути багато рук, бо всі кинулися його вітати, і вислухати чимало прозорих натяків на те, що такі дві значні події слід відзначити в товариському колі.

З дозволу генерала Генріх послав за вином, і обід перетворився у справжнє бенкетування. Такої пиятики молодий обер-лейтенант не бачив протягом усього свого життя. Пили всі – старші й молодші, і скоро офіцери забули не тільки про субординацію, а навіть про присутність самого генерала. Генріхові вдруге, втретє, вчетверте доводилося посилати за вином і коньяком. Частина офіцерів уже звалилася. Не дуже міцно тримався на ногах і генерал Еверс. Але він ще настільки зберіг свідомість, що зрозумів – треба йти, щоб не втратити свого престижу.

Коли Еверс з начальником штабу і кількома старшими офіцерами пішов, пиятика перетворилася у справжню оргію. Тільки Генріх і частково Лютц не втратили свідомості.

Диким ревищем зустріли офіцери появу лейтенанта Кронберга, який після того, як пішло вище начальство, теж кудись таємниче зник.

– Гершафтен! Гершафтен! [3]3
  Панове! (Нім.)


[Закрыть]– вигукнув Кронберг, скочивши на стіл. – Шановного обер-лейтенанта, барона фон Гольдрінга, прийшли вітати дами.

– Спустіть штори на вікнах! – вигукнув хтось.

Найменш сп'янілі кинулися до вікон, але більшість з тих, хто ще міг триматися на ногах, ринула стрічати так званих дам. Вони заходили до кімнати з застиглими посмішками і переляканими очима – огидливі, жалюгідні і смішні одночасно, в своїх пишних відкритих сукнях, що цинічно мали підкреслювати всі їхні принади.

Генріх здригнувся від огиди, жалю, люті і відійшов далі, в глиб кімнати. До нього підійшов Лютц.

– Бенкетування богів! – хитнув він головою у бік офіцерів, що тягли дам, і додав: – Чи не здається вам, бароне, що нема нічого огидливішого, ніж людина, яка дала волю своїм тваринним інстинктам, втратила контроль над собою?

– Ви тому й пили так мало?

– Я не люблю пити у великій компанії. Та й ви, я бачив, тільки пригублювали.

– У мене дуже розболілася голова.

– У мене теж.

– То, може, непомітно зникнемо? – запропонував Генріх.

– Яз великою охотою, – погодився Лютц.

Знайшовши хазяїна казино, Гольдрінг попросив його прислати рахунок за все випите і разом з Лютцом вийшов чорним ходом.

Бенкетування тривало…

* * *

Цього ранку Моніка ходила роздратована й сердита. На запитання матері, що з нею, дівчина не відповідала. Не дуже привітно поводилася вона і з кількома постійними відвідувачами-французами, які зайшли до мадам Тарваль випити склянку-другу доброго вина з нагоди місцевого релігійного свята. Взагалі французи уникали заходити до ресторану ввечері, коли тут бували німецькі офіцери, і приходили лише вдень або вранці.

Але сьогодні їм не пощастило, хоч час і був ще дуже ранній. Не встигли вони випити і по склянці вина, як перед готелем зупинилася вантажна машина і шість німецьких солдатів з черепами на погонах зайшли до ресторану. Побачивши непроханих гостей, та ще й есесівців, французи припинили загальну жваву розмову. Кожен півголосом розмовляв лише із своїм найближчим сусідом і намагався не дивитися в той бік, де сіли німецькі солдати.

Есесівці по дорозі, мабуть, вже не раз прикладалися до чарки, бо поводили себе надто вільно: кидали образливі репліки на адресу інших присутніх, в'язли до мадам Тарваль з непристойними дотепами і без закуски пили виноградну горілку, так звану грапа.

За якісь півгодини солдати вже остаточно сп'яніли і зовсім втратили почуття міри.

– Гей, ще пляшку грапа! – гукнув здоровенний рудий солдат і стукнув кулаком по столу.

– Подай їм пляшку і негайно піднімись до себе в кімнату, щоб вони тебе не бачили, – наказала дочці мадам Тарваль, заклопотана приготуванням салату.

Моніка поставила на стіл замовлену пляшку і вже повернулася, щоб іти, як той-таки рудий есесівець схопив її за руку і силоміць посадив собі на коліна.

– Пустіть! – крикнула Моніка і рвонулася.

Але есесівець зареготав і міцно схопив її за талію. Його супутники зареготали й собі.

– Пустіть, я вам кажу! – вже зовсім несамовито вигукнула Моніка.

Цей несамовитий зойк і почув Генріх, що разом з Лютцом і Міллером саме в цей час зайшов до вестибюля. Генріх кинувся до ресторану. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, в чому річ. Звичним, добре натренованим рухом він міцно схопив руку рудого есесівця біля зап'ястя, а другою загнув кисть затиснутої руки. Рудий заревів від болю і, схопившись на ноги, зробив крок назад. Але було пізно: напівзігнутою правою рукою Генріх щосили вдарив його в нижню щелепу. Есесівець звалився, перекинувши столик.

Супутники рудого підскочили до Генріха, але тої ж миті перед ними блиснула сталь пістолета.

– Геть звідси! – люто вигукнув Генріх.

З-за його спини, також з пістолетами в руках, вийшли Лютц і Міллер.

Побачивши трьох озброєних офіцерів, а серед них і гестапівця, есесівці, збиваючи один одного з ніг, кинулися до виходу.

– Гер гауптман! – спокійно, немов нічого не трапилося, сказав Генріх Лютцу. – Ви знаєте, де моя кімната, пройдіть, будь ласка, туди з Міллером, а я тут дещо замовлю.

Переконавшись, що машина з п'яними солдатами від'їхала, Лютц і Міллер піднялися до кімнати Генріха. Побігла до себе і Моніка. Сльози образи ще тремтіли на її віях. Пробігаючи повз Генріха, вона на ходу, поспіхом кинула: «Спасибі» – і зникла за дверима.

Генріх підійшов до буфета.

– Пришліть мені в номер пляшку коньяку, – попросив він мадам Тарваль і, відрахувавши гроші, додав: – А це за тих тварюк, – адже вони вам не заплатили.

Мадам Тарваль замахала руками:

– Що ви! Що ви! Я й так перед вами в боргу! Ця шалена дівчина могла такого накоїти, що і їй, і мені перепало б!

Не слухаючи заперечень мадам Тарваль. Генріх перехилився через стойку і сам вкинув гроші в касу.

– Адже я вигнав відвідувачів…

Коли він уже попрямував до виходу, до нього підійшов один з відвідувачів ресторану – француз.

– Дозвольте, месьє офіцер, випити за людське благородство! – вклонився він Генріху.

Всі присутні підвелися з бокалами в руках.

Генріх повернувся до стойки, взяв з рук мадам Тарваль фужер з вином і, чокнувшись з французом, який запропонував цей тост, вклонився в бік решти присутніх.

Усі дружно випили.

Генріх вийшов.

Хвилин за двадцять до відходу поїзда, коли Курт вже зносив речі на машину, Генріх зайшов до ресторану попрощатися з хазяйкою і Монікою.

– Я на тиждень виїжджаю у відпустку і хочу попрощатися з вами і мадемуазель.

– О, це дуже люб'язно з вашого боку, месьє барон. Приїздіть швидше. Ми будемо чекати на вас. А Моніку я зараз покличу.

Попрощавшись з Генріхом, мадам Тарваль пішла розшукувати дочку. Генріх сів до столика. Минула хвилина, друга, а Моніки все не було.

Нарешті, коли Генріх вже втратив надію її побачити, дівчина з'явилася.

– Ви хотіли мене бачити, месьє фон Гольдрінг? – сухо запитала вона.

– Чому така офіціальність? Чим я завинив перед вами, що ви на мене й поглянути не хочете?

Дівчина дійсно стояла з опущеними очима, бліда й похмура.

– Навпаки, я вам дуже вдячна за ваш лицарський вчинок…

– Я їду у відпустку і зайшов попрощатися з вами.

– А ви вже попрощалися з тими дамами, з якими так бучно відсвяткували свої нові погони і залізний хрест?

У підкреслено безжурному тоні, яким було задано це запитання, звучали нотки образи.

– Моніко, хороша моя вчителько! Та я їх навіть не розгледів. Тільки вони з'явилися, ми з Лютцом пішли додому.

– Це ви виправдуєтесь передо мною?

– А ви ніби докоряєте мені…

– Я докоряю на правах вашої вчительки, – вперше за весь час посміхнулася Моніка.

– Ну, а я виправдуюсь на правах вашого учня. То які ж настанови ви мені дасте на час відпустки?

– А хіба вам потрібні мої настанови? Адже ви їдете до своєї названої матері і… сестри. І вони, певно, добре вас доглянуть.

– Чому ж ви зупинилися перед словом «сестра»?

– Бо я не уявляю, як можна назвати сестрою дівчину, яку ви зовсім не знаєте. Ви ж самі казали, що бачили її лише хлопчиком. І, крім того, сестрам не возять таких коштовних подарунків…

– Виходить, ви не дасте мені жодної настанови або поради?

– Поводьте себе добре і… повертайтеся швидше!

– Обидві ці настанови я приймаю з радістю, бо…

Генріх міцно потиснув руку дівчині і швидко вийшов. «Невже вона мене любить?» – думав Генріх по дорозі на вокзал.

Йому було радісно і водночас сумно.

РИБАЛКИ І РИБКИ

Телеграму про приїзд Гольдрінга до Мюнхена Вільгельм Бертгольд одержав пізно ввечері, коли він уже збирався залишити приміщення штаб-квартири, щоб іти на спочинок після цілоденної роботи. Він давно чекав такої телеграми, робив усе можливе, щоб прискорити приїзд Генріха до Мюнхена, а одержав звістку про це саме тоді, коли вона була невчасною: адже поїхати додому він зараз ніяк не зможе. А чи зроблять Ельза і Лорхен все, як слід?

Бертгольд з телеграмою в руках опустився у велике крісло біля стола і замислився. Скільки планів, сподівань, надій він покладав на приїзд Генріха до Мюнхена, і – ось маєш! – він прибув саме тепер, коли навіть на один день відпроситися не тільки не можна, а навіть незручно.

Про зустріч з Гольдрінгом усією сім'єю він кілька разів писав дружині, між ним і нею була домовленість, що він обов'язково прибуде. А от тепер треба давати телеграму, щоб його не чекали… Невже не можна нічого придумати? Невже всі плани можуть піти під три чорти тільки через те, що у штаб-квартирі зараз роботи більше ніж будь-коли? Адже за все своє свідоме життя він жодного разу не поступився інтересами служби на користь своєї сім'ї!

Минуло вже двадцять вісім років, як він у розвідці. Невже двадцять вісім? А пам'ять так добре зберігає найменші подробиці того дня, коли він, молодий офіцер, їхав до Відня, щоб влаштуватися при генштабі австро-угорської армії і регулярно сповіщати свого шефа оберст-лейтенанта Брандта про настрої й поведінку офіцерів штабу.

Скільки тоді було райдужних надій на блискучу кар'єру, скільки юнацької романтики!

Вільгельм Бертгольд – розвідник з походження, за освітою і за фахом. Полювання на людей, довірливих і щирих, балакучих і надто одвертих, високопоставлених і маловідомих, але таких, чиї посади обумовлювали обізнаність зі справами таємного порядку, – це полювання у роду Бертгольдів вважалося такою ж потрібною і не менш почесною професією, як робота лікаря, викладача богослов'я чи гірничого інженера. І коли молодий Віллі їхав до Відня, він разом з матір'ю пішов до кірхи і гаряче молився богові, благаючи у нього підтримки і допомоги у такій важливій справі, як робота агентурного розвідника, успіх якої залежить від кількості простодушних дурників.

Спочатку молодий Бертгольд не мав підстав скаржитися на долю. Вона була ласкавою до нього, і ця ласка виявлялася в численних відгуках Брандта. Але в 1916 році Віллі Бертгольд, тоді вже гауптман, зробив неприпустиму помилку: він не розпізнав в одному високопоставленому офіцері австро-угорського генштабу німецького професіонала-розвідника і в черговому рапорті змалював його діяльність дуже темними фарбами.

Після цього зірка Бертгольда затьмарилася на досить довгий час. Правда, його не вигнали, але й не помічали, дозволяючи виконувати лише ті завдання, з якими легко впорався б навіть жовторотий філер. Бертгольд мовчки терпів зневагу аж до 1918 року, коли доля, здавалося, знову посміхнулася до нього. В той час раптом виникла потреба набрати повний контингент розвідників-шпигунів різних профілів, щоб експортувати їх до окупованої України. Згадав про Бертгольда його друг дитинства і однокашник по школі розвідників Зігфрід фон Гольдрінг, баронський титул якого правив йому за перепустку не тільки до кабінетів високопоставлених начальників, а й до віталень їхніх дружин.

Гольдрінг і Бертгольд поїхали на Україну разом, хоч одержали різні завдання: Зігфрід мав вивчати транспорт і вербувати там агентуру, а Вільгельму доручили збирати відомості про економіку півдня України.

Щоб замолити колишній гріх, Віллі Бертгольд працював без просвітку, не знаючи втоми. Він вивчав земські архіви, статистичні дані, перечитував запорошені пилом доповідні записки геологічних розвідок. Та коли восени 1918 року німецька армія тікала з революційної України, Бертгольд мусив втекти, захопивши як найбільші дорогоцінності: Козельщанську ікону божої матері, поспіхом вкрадену ним з монастиря, і свою доповідь про економіку півдня України. Камені на іконі, як згодом виявилося, були фальшивими, а доповіді ніхто навіть не проглянув, бо сама Німеччина стояла напередодні краху – було не до того.

На цьому і закінчилася б кар'єра потомственого розвідника, коли б про нього не згадав бувший шеф, оберст-лейтенант Брандт. Не звиклий до уваги начальства, Бертгольд не встиг і отямитися, як став заступником Брандта і, майже одночасно, чоловіком його доньки Ельзи, єдиним посагом якої був високий пост її батька. Але батько за два роки по тому помер, дочекавшись онуки Лорхен, якій міг заповісти лише колекцію поштових листівок, зібрану мало не за півстоліття.

Бертгольд любив свою дочку безмірно, як може любити людина, що за все своє життя не відчувала не тільки щирої приязні до будь-кого, а навіть симпатії. Він завжди був замкненою людиною і оцінював взаємини з іншими з погляду корисності для своєї кар'єри. Так він став і чоловіком Ельзи, яку ніколи не любив і лишався для неї чужим навіть досі. Єдиним, що зв'язувало подружжя Бертгольдів, була донька Лора, доля якої однаково хвилювала і батька, й матір.

Маленька Лорхен була напрочуд милим дівчатком: з пухкими ручками і ніжками, рожевими щічками, золотистими кучерями. Зачаровані красою своєї доньки, батьки не помічали, як поступово змінювалася її зовнішність. В міру того, як Лора тяглася вгору, якось витягувалися і всі риси її обличчя. А це аж ніяк не прикрашало дівчину. В дванадцять-тринадцять років вона перетворилась на досить незграбного підлітка, та ще й з препоганими нахилами: Лора любила підслухувати під дверима, підглядати за дорослими, і її обізнаність з деякими інтимними сторонами життя сягала значно далі, ніж то буває у інших дівчат одного з нею віку.

Саме в цей час у Лори з'явився нестримний потяг до хлопчачого товариства. Скориставшись з поблажливості матері і частої відсутності батька, який багато їздив у службових справах, дівчина приводила додому своїх однокласників-хлопчаків цілими табунами, щедро частувала їх ласощами, які потай тягла з буфета, а потім вигадувала ігри з обов'язковими поцілунками, занадто тривалими, щоб їхнього характеру не могла не помітити, нарешті, фрау Ельза. Стурбована мати заборонила дочці приймати у себе вдома своїх нових друзів і цим ще погіршила справу: веселі забави Лора перенесла на подвір'я вілли, де наглядати за поведінкою дочки було ще важче. Не бажаючи признатися чоловікові в своєму недогляді за донькою, фрау Ельза приховала від Бертгольда і те, що сталося, і свої турботи, пов'язані з вихованням Лори. Та Бертгольд сам одного разу побачив крізь вікно, як його одиначка бавилася з хлопцями. Відтоді Лора почала виходити на прогулянки лише з матір'ю, а час її повернення з школи контролювався. Дівчина опиралася, впадала в істерики, але воля батька була незламна.

Ці розумні міри, здавалося, добре вплинули на Лору. Вона стала рівнішою у поводженні, та й фізично дуже змінилася. Зелений пуп'янок почав розквітати у пишну квітку, навіть занадто пишну для її років.

Тепер вже Лора й сама більше тяглася до товариства дівчат, обмінювалася з ними зошитами з переписаними віршами, а під час вакацій палкими й довгими листами, сповненими клятв у вічній вірності.

Заспокоєні батько й мати милувалися тепер дочкою, мрійним поглядом її блакитних очей і довгими й товстими золотистими косами. Занадто м'ясистого на кінці носа доньки батьки намагалися не помічати, потішаючи себе думкою, що він ще сформується.

Правда, іноді Лора ніби вибивалася з колії. Тоді вона знов починала коверзувати, ставала надто дражливою, допікала всіх присутніх чи то виявами несподіваної ніжності, чи то вибухами такої ж незрозумілої люті. З цього приводу батьки навіть радилися з лікарями, але всі вони в один голос заспокоювали:

– Звичайні явища перехідного віку! Вийде заміж, народить дитину, і все буде гаразд!

Бертгольд вже давно мріяв про те, як його Лорхен вийде заміж, народить сина і цим продовжить рід Бертгольдів, коріння якого губилося десь у сутінках XVII сторіччя і який міг так несподівано закінчитися на ньому, Вільгельмові Бертгольді. Треба бути справедливим: люблячий батько зробив усе можливе, щоб майбутній чоловік його доньки не докоряв їй нікчемним посагом, як доводилось докоряти йому самому фрау Ельзі.

Ні, посаг у його доньки буде чималий! В 1933 році, після гітлерівського путчу, Бертгольду було подаровано велику віллу в Мюнхені, що належала раніш якомусь єврею – професору музики, а згодом, завдяки зв'язкам з Гіммлером, Вільгельм одержав ще й два хлібних заводи. Та й своє перебування на Східному фронті Бертгольд розглядав як рідкісну можливість забезпечити і майбутнє Лори, і самого себе на старість. О, він не кидався, як інші, на дрібниці – одяг, меблі чи продовольчі посилки. Усі підлеглі офіцери знали, що найкращим подарунком для їх шефа було срібло, старовинне російське срібло. Його розшукували спеціально для начальника відділу І-Ц, і він, одержавши якийсь сервіз, любив довго і старанно розлядати його на самоті, перше ніж відправити фрау Ельзі додому. Вважаючи себе тонким знавцем мистецтва, Бертгольд замолоду купував дешевенькі копії з відомих скульптур і завішував усі стіни своєї квартири такими ж дешевенькими, фабричного виробу килимами. Тепер він міг задовольнити свою пристрасть і до скульптури, і до килимів, компенсувати себе за те, що йому такий тривалий час доводилося задовольнятися підробками, замість справжніх мистецьких витворів. Так, його апетити з часом збільшувались, а художні смаки вдосконалювались. Тепер він брав і скульптури, і килими лише з музеїв. Адже так маєш гарантію, що не потрапить до твоєї колекції якась копія чи другорядна річ. І, з властивою йому акуратністю, Бертгольд, перед відправкою кожної нової «знахідки», власноручно приклеював до скульптури чи пристібав до килима маленьку картку, де позначав все, що міг позначити: назву скульптури, ім'я її автора, час, коли було вироблено той або той килим, і навіть адресу музею, звідки цю річ було взято. Всі ці картки фрау Ельза за наказом чоловіка зберігала, як зберігають ощадні люди все, що може стати під старість джерелом їхнього існування.

Фрау Ельза акуратно, двічі на тиждень, сповіщала Бертгольдові всі сімейні новини. Звичайно, головною темою цього листування була Лора – її здоров'я, поведінка, настрої. Мати уникала скаржитися на дочку, щоб не хвилювати чоловіка, обтяженого зараз такою величезною роботою, але в її листах все частіше стали прориватися тривожні натяки на те, що з Лорою не все гаразд. На категоричну вимогу Бертгольда написати врешті-решт у чому справа, фрау Ельза відповіла довгим листом, де змалювала Лору з зовсім несподіваного боку.

Виявилось, що несподіване захоплення Лори фермою, яку рік тому придбав Бертгольд недалеко від Мюнхена, пояснюється не звичайним потягом до господарства, а причинами зовсім іншими і навіть дивними.

Цю ферму Бертгольд придбав майже за дурничку і покладав на неї великі надії. І не тільки тому, що відправив туди чудових породистих голландських корів. Головний зиск мала дати безплатна робоча сила, бо під час свого перебування на Східному фронті Бертгольд послав на свою ферму дев'ять білоруських дівчат, що нібито мали зв'язок з партизанами.

Лора спочатку байдуже поставилася до нового надбання батька, але останнім часом почала вчащати на ферму, навіть купила собі довгого нагая, буцімто від собак, яких тримали як охорону.

Ні, фрау Ельза не турбувалася спочатку, бачачи, що її донька збирається в дорогу. Вона навіть вихвалялася перед знайомими, яка то добра господиня вийде з Лори. Але одного разу вона випадково змушена була поїхати на ферму слідом за дочкою, і те, що побачила там, страшенно вразило і налякало її. О, справа, звісно, була не в отих білоруських дівчатах, яких Лора шмагала нагаєм! Для фрау Ельзи це була звичайна робоча худоба, а худобу завжди треба поганяти. Отже, не сльози дівчат і їх зойки приголомшили фрау. Вона спинилася, мов уражена блискавкою, побачивши обличчя своєї дочки: воно палало якоюсь нелюдською насолодою, а мрійні очі Лори з розширеними зіницями скидалися на очі божевільної. Як дізналася фрау Ельза, це не був випадковий вибух люті. Дівчина їздила на ферму саме за тим, щоб катувати дівчат.

Бертгольд мусив відпроситися у вищого начальства і примчати до Мюнхена, щоб самому переконатися у вірогідності повідомлень дружини і, в разі потреби, скликати консиліум лікарів, які б обстежили стан здоров'я Лори всебічно.

Цього разу лікарі не були такими оптимістичними в своїх висновках, хоч знову наполягали на тому, що дівчину треба швидше видати заміж. Поїздки на ферму вони порадили заборонити категорично, бо вони можуть розвинути садистичні нахили у Лори, а це може призвести до всіляких ухилів від нормального статевого і психічного життя.

І Бертгольд, і фрау Ельза стали перед проблемою – видати дочку заміж якнайскоріше. Вона повинна мати чоловіка, дітей, жити цілком нормальним життям. Рід Бертгольдів мусить мати нового, здорового нащадка, чорт забирай!

Але легко сказати – видати дочку заміж!

Звісно, Бертгольд міг би обрати серед підлеглих йому офіцерів більш-менш пристойну кандидатуру. Взяти якогось бідного, малопомітного лейтенантика і допомогти йому висунутися, з тим, щоб він потім став його зятем. Але Бертгольд мав переконливий приклад того, що подібна цілковита залежність від майбутнього тестя мало сприяє пробудженню ніжних почуттів до силоміць нав'язаної дружини, – себе самого! Що ж, треба признатися: його Ельза, хоч і не зазнавала великих недостатків, а останні роки навіть могла вважати себе багатою, щасливою все ж ніколи не була. Не зазнав щастя у подружньому житті і сам Вільгельм Бертгольд. Про людське око вони з дружиною були чемні і уважні одне до одного, але, залишившись віч-на-віч, не знали про що говорити, були холодними й чужими, доки справа чи розмова не стосувалася Лори. Так, тільки Лора була його єдиною втіхою!

Будуючи плани про майбутнє дочки, сухий і розсудливий Вільгельм Бертгольд ставав навіть мрійником. Під час своєї першої поїздки до Мюнхена він зробив все від нього залежне, щоб увести Лору у вище мюнхенське товариство. І не його вина, що Ельза не змогла закріпити цих зв'язків. Так чи інакше, а шлях до салонів, де Лора могла знайти свого обранця, лишався закритим, і Бертгольда вже почала непокоїти думка, що йому у своїх планах про одруження дочки доведеться дечим поступитися. Тим більше, що Лора з роками значно погіршала. Обличчя стало занадто кругловидим, а ніс на кінці ще потовщав. Від цього Лорині очі здавалися значно меншими, ніж були насправді. Лише волосся дівчини лишилося незмінно буйним і золотистим.

Появу Генріха фон Гольдрінга в своєму службовому кабінеті Бертгольд, тоді ще оберст, сприйняв як щасливий дарунок долі, і справді, тільки випадковим щасливим збігом обставин можна було пояснити те, що саме до Бертгольда потрапив цей юний барон, син його покійного друга, спадкоємець двох мільйонів! Розчулений зустріччю з сином покійного Зігфріда і листом свого давнього друга, оберст тоді в цілком щирому пориві пообіцяв Генріхові заступити йому батька. Тільки вночі, розмірковуючи про все, оберст зрозумів, який крок він зробив!

Так, кращого нареченого для Лори і не знайти! Генріх має заслуги перед фатерландом, трохи гарячкуватий для розвідника, як показала вся ця історія з Шульцом, але дальша робота в розвідці дисциплінує його, і він має всі підстави розраховувати на блискучу кар'єру… А головне, багатий і до того ж барон! Правда, в нинішні часи титулам не надають великого значення, але не завадить, коли Лора стане баронесою. Та й на вроду Генріх фон Гольдрінг непоганий – високе чоло і тонкий, з горбинкою, ніс, розумні світло-карі очі, струнка постать. Ні, навіть найвибагливіша дівчина на виданні не відмовиться від такого жениха!

Про свої плани і сподівання Бертгольд негайно ж повідомив дружину, наказавши їй виявляти якнайбільше ніжності до свого названого сина. Лору й попереджати було не треба. Вона була просто в захваті, що у неї з'явився брат, доля якого склалася так романтично.

Між Генріхом, фрау Ельзою і Лорою зав'язалося жваве. листування. Отже, все йшло якнайкраще.

У розробленому плані Бертгольд великого значення надавав першій зустрічі Генріха з фрау Ельзою і Лорою. Він зарані продумав всі деталі цієї зустрічі і, як хороший режисер, розподілив усі ролі. Першу, звичайно, він залишив за собою, причому він мав не тільки добре грати, а керувати ходом усіх подій. І от раптом усі його плани завалюються, бо Генріх приїздить до Мюнхена саме тоді, коли його, Бертгольда, не буде!

А що, коли все-таки відпроситися на один день, всього на один день!

Бертгольд пригадує всі термінові справи, які чекають на вирішення завтра й позавтра. Ні, він зробить інакше, – попрацює сьогодні цілу ніч, а завтра – день. Надвечір він відпроситься в одноденну відпустку і ввечері виїде машиною. Траса в чудовому стані, її не пошкоджено бомбардуванням, і до Мюнхена можна буде доїхати за вісім-дев'ять годин. Отже, день, цілий день буде в його розпорядженні. А за день можна гори перевернути! Але про всякий випадок треба дати дружині телеграму, що прибути додому він не може.

Телеграма чоловіка страшенно схвилювала фрау Ельзу. Генріх лише один день у них, а вона стомилася до краю. І не Генріх винен у цьому. О ні! Вона цілком поділяє думку Віллі про чемність і вихованість молодого барона. Більше того – він справив на неї таке велике враження, що навіть без докладних інструкцій чоловіка вона вжила б усіх заходів, щоб цей стрункий, випещений офіцер, з такими тонкими і благородними рисами і двома мільйонами марок у Швейцарському і Німецькому банках, став нареченим, а потім і чоловіком її дочки.

Генріх прибув сьогодні вранці, коли на нього не чекали, і фрау Ельза не встигла настановити Лору, як себе поводити з названим братом. Дівчина діяла, як їй підказувало серце, і, на думку фрау, припускала помилку за помилкою. Звісно, те, що Лора і Генріх – названі брат і сестра, усувало потребу додержуватися всіх церемоній, яких вимагали правила хорошого тону. Генріх мав рацію, коли під час першої зустрічі заявив, що він не може називати свою сестричку на ви. Цілком припустимо і те, що, вітаючись, Генріх і Лора поцілувалися. Адже вони названі брат і сестра. Але пильне і тепер уже досвідчене око фрау не могло не помітити, що Лора сама затягла цей поцілунок і, взагалі, надто палко виявляє свої сестринські почуття. Це може відштовхнути барона або навпаки – заохотить його до легкої перемоги над дівчиною, яка сама йому в'язне на шию. І тоді – прощавай усі плани і сподівання!

Ні, до приїзду Віллі не можна залишати Лору і Генріха наодинці! І фрау Ельза мусила відкласти всі свої справи по господарству і цілий день тягатися за дочкою і гостем, куди б ті не пішли. Після сніданку вони втрьох оглянули садок, прогулялися вулицями міста, навіть зробили до обіду прогулянку на машині. Генріх сам сидів біля руля, а Лора захоплено вихваляла його майстерність водія. Вона взяла з барона слово, що він навчить її керувати. Звісно, нічого дивного і недозволеного в цьому не було б, якби Лора вміла себе краще тримати. Але покластися на неї аж ніяк не можна. Отже, доведеться їздити і їй, фрау Ельзі. А вона вже зараз так стомилася, що не знає, чи вистачить у неї сил на завтра. Барон, правда, поводить себе з Лорою чемно, стримано, але хто його знає, як він триматиме себе, коли лишиться з дівчиною наодинці?

Фрау сподівалась, що вночі прибуде чоловік, і тоді весь тягар і вся відповідальність ляжуть на його плечі, і раптом телеграма, що він прибути не може.

Довелось діяти на свій страх і риск. Після обіду фрау Ельза, пославшись на те, що Генріху треба відпочити з дороги, закликала доньку до себе в кімнату. Лора охоче погодилась, бо їй хотілось як слід роздивитись привезені Генріхом подарунки. Вона кинулась приміряти сукні, туфлі, прикладала ту або ту матерію до лиця, чіпляла на шию коштовне намисто і в одне вухо слухала, а в друге випускала все, що говорила їй мати. Та була в розпачі, бачачи, що її слова навіть не доходять до свідомості дівчини. Довелося вдатися до крайнього заходу:

– Ти не забувай, що сьогодні він твій названий брат, а завтра може стати нареченим, а потім і мужем!

Лора аж присіла від несподіванки, а за мить схопилася і кинулася матері на шию.

– Боже мій, яка ти ще наївна! Дитина, справжня дитина! – розчулено гладила доньку по голові фрау Ельза.

Так, фрау Ельза зробила розумно, відкривши всі карти перед Лорою. Дівчина раптом споважніла і уважно вислухала всі поради матері. Стати баронесою фон Гольдрінг, дружиною цього красивого офіцера! Віднині вона у всьому слухатиметься своєї мами і слово в слово переказуватиме їй все, що буде говорити Генріх наодинці. Так, так, вона розуміє, що і батько, і мати бажають їй тільки щастя, і вона робитиме все так, як їй звелять.

… Генріх з задоволенням роздягнувся і поклався в ліжко у відведеній для нього кімнаті. Фу, як він стомився! Він навіть не уявляв собі, що то значить півдня провести у товаристві дурної і балакучої дівчини і запопадливої матері, яка ловить своїй доньці жениха. Вже краще, коли б був тут сам Бертгольд. Той принаймні розумніший і більш тактовний. Огидлива вся ця комедія, але нічого не вдієш. Треба якомога довше тягти, під усякими приводами зволікати, щоб не рвати відносин з Бертгольдом, особливо тепер, коли він став такою високою особою. І жити серед цього награбованого у рідній країні добра. З якою гордістю показувала фрау Ельза «трофеї» свого чоловіка, вивезені з російських музеїв! Як настирливо під час обіду намагалася привернути його увагу до столових приборів з старовинного російського срібла! Мабуть, у цій віллі все крадене і награбоване… Від старого лишилася хіба оця бронзова фігура Бісмарка, яку навмисне поставили до нього в кімнату, як милий спогад про дитячі роки, і яку Лора подарувала йому сьогодні на згадку про зустріч. Згадавши про свою першу розмову з Бертгольдом, в якій фігурувала і ця скульптура, Генріх посміхнувся. Як все-таки багато важать в його роботі отакі деталі!