Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 37 страниц)

ПОЇЗДКА НА АТЛАНТИЧНИЙ ВАЛ

– Як себе почуваєте, бароне? – запитав Еверс Генріха, коли за тиждень після описаних подій обер-лейтенант відрапортував, що він приступив до виконання обов'язків.

– Спасибі за увагу. Чудово, гер генерал!

– Ну, тоді ми, виходить, обидва почуваємо себе в найкращій формі, – Еверс вийшов з-за стола і закрокував по кабінету. – Моя поїздка до Ліона значно поліпшила і мій настрій.

– Не насмілюся запитати про причини, гер генерал.

– А ви про них зараз дізнаєтеся, бо я маю вам сказати дещо таке, чого, крім вас і мого ад'ютанта, ніхто з офіцерів не знає і певний час не повинен знати. Ви чули про Атлантичний вал?

– Звісно, чув, але уяви про нього не маю.

– Так само, як і я. Справа от у чому. Наше командування перекидає всі боєздатні дивізії на Східний фронт. Очевидно, там знову готується якась грандіозна операція. В зв'язку з цим найкраще укомплектовані дивізії, розташовані в районі Атлантичного валу, будуть передислоковані на Східний фронт, а наша дивізія займе оборону на валу… Як вам це подобається, гер обер-лейтенант?

– Я радий, що, нарешті, і наша дивізія відповідатиме за щось більше, ніж просто охорона воєнних об'єктів, гер генерал.

– Цілком поділяю вашу думку. Але наша дивізія, як відомо, укомплектована досі не повно і щодо особового складу, і щодо зброї. Дільницю, яку тепер відводять нам, зараз займає дивізія генерал-майора Толле. Але попереджаю, – поки що це таємниця навіть для офіцерів штабу.

– Я навчився зберігати таємниці, гер генерал.

– Я це знаю і тому саме вам доручаю виконати одне делікатне завдання. Певніше, не одне, а два. Почну з першого. Мені треба послати офіцера до штабу генерал-майора Толле, де цей офіцер повинен одержати інформацію про кількість вогневих засобів для стопроцентного вкомплектування вогневих точок і резервних позицій. На всіх цих точках, природно, встановлено зброю дивізії генерал-майора Толле і, переїжджаючи на Східний фронт, вона всю її забере, ясна річ, з собою. З тим, що є у нас, ми не зможемо цілком укомплектувати всі вогневі точки важкою зброєю, тому відомості, про які я говорив вище, нам вкрай потрібні – на їхній підставі ми негайно будемо вимагати від командування необхідну кількість зброї потрібних калібрів. Я хочу, щоб на новому місці моя дивізія якнайскоріше була готова до всіляких несподіванок. Це, так би мовити, офіціальне доручення, виконати яке буде дуже легко, оскільки штаб дивізії Толле вже одержав відповідні вказівки. Тепер друге завдання, трохи делікатніше…

Генерал пройшовся по кабінету. Генріх мовчки стежив за ним.

– Перед тим, як виїхати на нове місце, мені хотілося б мати повне уявлення про ту дільницю західного валу, яку нам доведеться захищати. Тому я й просив би вас особисто ознайомитися з станом бойових споруд, казарм, складів, з водопостачанням, системою зв'язку тощо. Якщо для виконання першого доручення ви матимете відповідні повноваження, то для виконання другого – їх не буде. Вас можуть прийняти в штабі, дати відповідні відомості, але не пустити на укріплені точки. Отже, завдання це і делікатне, і дипломатичне. Я просив командуючого корпусом дати на це офіціальне повноваження, але він відмовив на тій підставі, що, мовляв, у нас буде час дізнатися про все це вже після дислокації. А мені хотілося б приготуватися загодя. Зрозуміли, гер обер-лейтенант, ваші завдання?

– Якнайкраще, гер генерал! Коли накажете виїхати? Еверс подзвонив. Увійшов Лютц.

– Документи обер-лейтенанта готові?

– Яволь!

– Отже, завтра ранком, я гадаю, можна вирушити.

– Завтра вдосвіта я виїду машиною до Шамбері, звідти поїздом до штабу корпусу. А з Ліона вже рушу на Сен-Назер.

– Час відрядження не обмежую, але сподіваюся, що ви баритися не будете.

Лютц і Генріх вийшли з кабінету.

– Заздрю тобі, Генріх!

– Це чому ж?

– Ти їздиш, скрізь буваєш, а я, крім цього остогидлого штабу, нічого не бачу, – поскаржився Лютц.

– Сподіваюсь, ти не заздриш, що я потрапив у полон до макі, а ти ні?

– Це єдине відрядження, в яке б мені не хотілося їхати, – розсміявся Лютц.

– Гадаю, що останній вечір перед від'їздом ми з тобою, Карл, проведемо разом?

– Коли його знов не зіпсує Міллер.

– А я навмисне зайду до нього раніше і попрощаюся, щоб йому не спало на думку з'явитися до мене ввечері.

Генріх вийшов з штабу і хотів уже попрямувати до служби СД, коли його увагу привернула тачка, яку штовхав поперед себе старий антиквар, вигукуючи на всю вулицю:

– Старовинні гравюри! Мініатюри найкращих художників Франції! Репродукції картин світових скарбниць мистецтва! Художні твори виховують смак! Краще мати хорошу копію великого художника, ніж погану мазанину маляра! Купуйте старовинні гравюри, репродукції! Копії скульптур!

Генріх підійшов до старого:

– Скажіть, чи не міг би я дістати у вас хороші копії Родена?

Старий антиквар спинився:

– Навіть копія Родена надто велика дорогоцінність, щоб я її возив з собою. А що саме хотів би придбати месьє офіцер?

– Мені давно хочеться мати хорошу копію погруддя Віктора Гюго.

– Вам пощастило, месьє! Саме погруддя Гюго я нещодавно випадково придбав. Коли ви дозволите, я вам принесу його за півгодини.

– Моя адреса – готель «Темпль», номер дванадцятий! – кинув Генріх і пішов.

Відіславши Курта, Генріх схвильовано заходив по кімнаті, раз у раз поглядаючи на годинника. Зустріч з мандрівним антикваром явно його схвилювала. Вона була надто несподіваною, і саме це викликало занепокоєння, навіть тривогу.

Коли в двері номера постукали, Генріх полегшено зітхнув. І справді, на порозі з'явився старий антиквар, тримаючи в руках щось загорнуте у велику чорну хустку.

– Ви, здається, копію цієї скульптури хотіли мати, месьє офіцер?

Генріх навіть не глянув на погруддя.

– У номері ми самі! – тихо кинув він, замикаючи двері.

– Відімкніть! – наказав старий. – Які можуть бути секрети між обер-лейтенантом німецької армії і стариком-антикваром?

Генріх повернув ключ назад. Старий поставив бюст між собою і Генріхом і присів на краєчку стільця, як сідають звичайно маленькі люди в присутності особи, що займає вищий стан у суспільстві. Перед собою старий поклав на стіл кілька мініатюр, витягнутих з кишені. Тепер все мало цілком природний вигляд – коли б у номер хтось ненароком і зайшов, він не помітив би нічого підозріливого: бідак-антиквар намагається накинути офіцерові, що не розуміється на мистецтві, якусь підробку! Не змінюючи пози і навіть виразу обличчя, старий, проте, почав не зовсім звичайну розмову:

– Мені здається, товаришу капітан, і, до речі, не тільки мені, що останнім часом ви поводите себе надто рисковано!

– Уся моя робота тут – риск.

– Знаю, але ви надто попустили віжки. Мушу попередити, що стоїть питання про перевод вас звідси.

Генріх здригнувся.

– Та у вас, виявляється, і нерви почали здавати? – старий пильно глянув на Генріха. – Мені стало відомо, що про ваші зв'язки з макі і допомогу їм вже знають кілька чоловік, навіть більше – з добрий десяток людей. Ви цього не заперечуєте?

– Ні.

– І почуваєте себе у цілковитій безпеці?

– Небезпека породжується самим характером моєї роботи.

– Не про це йдеться! Чи знаєте ви, що про ваше необережне поводження на плато, коли ви затримали, а потім відпустили двох партизанів, знають не тільки макі, а й люди, які не мають нічого спільного з рухом Опору.

– Здогадуюсь, що про це знає хазяйка готелю, можливо, її дочка і ще одна стара селянка…

– Ви не помічали, що ваше оточення вже викликало зацікавлення гестапо?

– Знаю.

– Розкажіть, що ви знаєте!

Генріх розповів про свою останню розмову з Заугелем, його підозри щодо Моніки, про провокатора з електростанції.

– Яких заходів ви вжили?

– Ліквідував Заугеля, а про провокатора сповістив Моніку Тарваль, яка підтримує зв'язок з електростанцією, і командира загону макі…

– Старший електротехнік два дні тому нагло помер, уражений током високої напруги.

Генріх полегшено зітхнув.

– Ще є якісь підозри проти вас?

Генріх розповів про допит Курта Міллером і про анонімку Шульца.

Антиквар замислився.

– Шульца треба знешкодити. І якнайшвидше. Коли в нього з'явилася підозра і він почав діяти в такому напрямку, то не обмежиться однією анонімкою.

– Я мушу завтра виїхати на Атлантичний вал і сподіваюся, що там розшукаю Шульца, – адже його донос надійшов з Монтефлер.

– З яким дорученням ви їдете на Атлантичний вал?

Генріх розповів про завдання Еверса.

– Це саме те, що нам потрібне, як повітря! Адже наші союзники відволікають відкриття другого фронту, посилаючись на цей вал, який буцімто являє собою суцільну неприступну фортецю. Виконайте доручення якнайретельніше. Нас цілком задовольнить копія рапорту вашому генералові, ну і, звичайно, фотоплівка. Але пам'ятайте, що таємницю Атлантичного валу гестапо оберігає мов зіницю ока. Там уже загинуло кілька наших і англійських розвідників.

– Сподіваюсь, що мені більше пощастить!

– Ми теж. Вам пощастило дуже добре замаскуватися, що значною мірою полегшує вашу роботу. Було б неприпустимим безумством демаскувати себе через якусь необережність чи зайве молодецтво. Тому нас і так турбує той риск, якому ви себе часом піддаєте, втручаючись у справи, від яких повинні стояти осторонь. Зокрема це стосується Людвіни Декок.

– Я сам довго вагався. Але її арешт загрожував і моїй безпосередній безпеці.

– Мені здається, що ви керувались не тільки цим. Пам'ятайте, капітане, що іноді, рятуючи одну людину, ми рискуємо життям сотень, а то й тисяч. Рискуємо завалити ті плани, про які ми з вами навіть не здогадуємось. Такі плани є в командування і щодо вас. І було б дуже шкода, коли б їх довелося поламати. Отже, будьте обережні, у десять разів обережніші, ніж були досі… Тепер щодо Шульца. Я вживу всіх заходів, щоб його знешкодити – він заплямував себе такими злочинами, винищуючи мирне населення, що цілком заслуговує на найсуворішу кару. І те, що він надумав втручатися у справи нашої розвідки, тільки прискорить вирок, на який він заслуговує як воєнний злочинець. Але може статися так, що я не зможу виконати своєї обіцянки. Коли під час вашого перебування на дільниці Сен-Назер ви не матимете від мене ніяких повідомлень, на вас лежить обов'язок самому знешкодити Шульца. Мені дуже не хотілося б, щоб так сталось, але іншого виходу я не бачу, – треба діяти швидко, бо він може спричинитися до вашого викриття як розвідника, а ви нам зараз потрібні, як ніколи. До речі, денщик ваш надійна людина?

– Цілком.

– Гестапо часто вдається до послуг денщиків, доручаючи їм стежити за підозрілими офіцерами.

– Мій мені відданий.

– Це добре. Зробіть так, щоб він вам служив душею й тілом. Це дрібниця, але у нашій роботі від дрібниць багато залежить. Повторюю, вам пощастило так добре влаштуватися в гітлерівському лігві, що було б просто злочином завалити себе.

– Від четвертого лютого я офіціальний наречений дочки генерала Бертгольда.

– Знаю, – без тіні посмішки відповів антиквар. – Вашу інформацію про плани Бертгольда одержано. Але не завжди щастить запобігти їхньому здійсненню. Ваш тесть, капітане, жорстока людина, навіть серед гестапівців іде про нього слава. Будьте з ним обережні і постарайтесь якнайкраще використати його довіру.

– Зв'язок той самий? – запитав Генріх.

– Ні. Через вашу необережність ми змінили систему зв'язку. Після вашого повернення з відрядження одержите вказівки. Відомості про Атлантичний вал передасте людині, яку я пришлю до вас. Пароль той самий. Бувайте здорові, капітане, і ще раз нагадую: обережність не боягузтво у нашій справі, а найвища форма хоробрості.

Старий антиквар міцно потиснув руку Генріха і вийшов, залишивши на столі погруддя Гюго і одну мініатюру.

Генріх підійшов до вікна. На протилежному тротуарі з'явилася знайома згорблена постать. Старий антиквар зупинився, витяг гаманець і перерахував у ньому гроші. Задоволена посмішка майнула на старечому зморшкуватому обличчі. Не озираючись на готель, антиквар пошкандибав далі і швидко зник з очей того, хто потай, через відхилену завіску, спостерігав за ним.

Генріх стомлено впав у крісло і довго сидів замислений, переглядаючи кожен крок тут, у Сан-Ремі. Так, його несподіваний гість мав рацію. Скільки необережностей, скільки зайвого риску.

Із замислення його вивів телефонний дзвінок Міллера.

– Хто, хто приїздить замість Заугеля?.. О, я його дуже добре знаю! Кубіс чудовий офіцер і справжній друг. Генерал Бертгольд дуже цінив його здібності і кілька разів радив мені заприятелювати з ним. Це для вас знахідка, Ганс! Що? Хочете зайти? Буду дуже радий, бо ввечері я не зможу з вами побачитись, перед дорогою рано ляжу спати.

Не встиг Генріх переодягтися в домашній одяг, як прийшов Міллер:

– Я сподівався, Генріх, що проведу сьогодні вечір з вами. Адже ви завтра, як я довідався в штабі, від'їжджаєте і навіть не кажете, куди й на скільки!

– Ми відсвяткуємо разом і моє повернення з відрядження, і прибуття Кубіса, Ганс!

– А ви не забули, Генріх, що обіцяли після свого видужання сказати мені щось важливе?

– Не забув. Але я ніколи не поспішаю сповіщати друзям неприємні новини.

– Неприємні? Останнім часом у мене стільки неприємностей, що одною більше, одною менше – різниці не складає.

– Ви гадаєте?

– Генріх, у вас погана звичка – спочатку заінтригувати, а потім уже повідомляти суть!

– Гаразд! Коли ви виявляєте таку готовність зустріти першу-ліпшу неприємність, я не зволікатиму. Знаєте, хто допитував мене і Пфайфера в штабі макі?

Міллер стривожено глянув на свого співрозмовника.

– Сам Поль Шеньє! Так, так, Поль Шеньє – втікач з підземного заводу, за ліквідацію якого ви одержали п'ять тисяч марок і сподіваєтесь одержати ще одного хреста!

Запала мовчанка. Чути було, як важко дихає Міллер.

– Крім вас, Генріх, хто ще його бачив?

– Гер Пфайфер, шофер, який нас віз, і Бертіна Граузамель, про смерть якої я вчора мав нещастя сповістити генерала Бертгольда, оскільки вона була його племінницею.

– Про Поля Шеньє ви говорили комусь?

– Гер Міллер! Ви надто поганої думки про своїх друзів! Це буде нашою таємницею, Ганс, доки…

– Доки що? – стривожився Міллер.

– Доки ми будемо з вами друзями! – багатозначно кинув Генріх.

Посидівши для пристойності ще з чверть години, Міллер попрощався і вийшов. На душі в нього було тривожно і гірко.

Ранком Генріх рушив у дорогу і вже наступного дня виїхав з Ліона до Сен-Назера, невеличкого містечка в західній Франції, поблизу якого була розташована дивізія генерал-майора Толле.

У комендатурі Сен-Назера документи Генріха перевіряли довго і ретельно. Лише за годину після прибуття він зміг телефоном зв'язатися з штабом дивізії, щоб повідомити про свій приїзд і попросити вислати за ним машину.

З Сен-Назера пощастило виїхати лише опівдні. Машина повільно проїздила рівною, здавалося, зовсім безлюдною місцевістю, де-не-де вкритою чагарником. Поруч дороговказів, розташованих вздовж шляху, як правило, стояли низенькі стовпчики з нарисованими на них черепами і трафаретами: «Обережно, заміновано». Власне, замінована була майже вся місцевість обабіч дороги. Складалося таке враження, що варто ступити крок з шляху – і тої ж миті злетиш у повітря.

Дорога йшла понад самим берегом і лише за якийсь десяток кілометрів від міста круто повернула праворуч, до невеличкого лісочка, що виднівся на обрії. Під'їхавши ближче, Генріх помітив серед високих і густих дерев кілька будинків, де й було розташовано штаб дивізії генерал-майора Толле.

Начальник штабу дивізії, оберст Бушмаєр, прийняв Генріха з тою офіціальною привітністю, яка ні до чого не зобов'язує, проте нагадує про потребу триматися в рамках сугубо ділових.

– Про ваше прибуття нас повідомили, і ми зарані приготували дані, які вам доручено одержати. Але зараз генерал-майора немає в штабі, і вам доведеться зачекати до ранку. Я зараз накажу приготувати для вас кімнату, де ви можете відпочити з дороги.

Довелося пронудьгувати і, по суті, змарнувати цілий день.

Зате другого ранку Генріха сповістили, що генерал-майор Толле вже у себе і може прийняти його рівно о дев'ятій.

У призначений час Генріх доповів генералові про мету свого відрядження:

– Генерал Еверс особисто просив вас…

– Знаю, знаю, – перервав його високий і худий, мов тріска, генерал Толле. – Я вже ознайомився з вашими повноваженнями, гер обер-лейтенант. Ви одержите всі потрібні дані, до кожної гвинтівки включно. Оберст Бушмаєр приготував їх зарані, тільки нас повідомили про потребу це зробити, але я наказав ще раз усе перевірити, звіривши зібрані відомості з тим, що ми маємо в наявності на кожному пункті і на запасних позиціях. Завтра о десятій ранку вам усе буде вручено. А поки погуляйте в нас. Правда, ми не можемо запропонувати вам ані розкішного готелю, ані пристойного кабаре, але повітря в нас чудове – такого не знайдеш ніде.

– Воно нагадує мені Далекий Схід, берег Тихого океану!

– Ви там були? Коли ж ви встигли?

– Доводилося, гер генерал.

– А на Східному фронті, може, теж побували?

– Був і там. Восени сорок першого року.

– Тоді, гер обер-лейтенант, я беру з вас слово, що сьогодні ввечері, після мого повернення з Сен-Назера, ми зустрінемось і ви розкажете все, що знаєте про Східний фронт. Адже моя дивізія і я сам ще не бували там.

– З великою охотою, гер генерал, розповім все, що знаю.

– От і чудесно!.. Прошу! – крикнув генерал у відповідь на стукіт у двері.

Хтось увійшов. Генріх сидів спиною до дверей і не бачив, хто саме.

– Знайомтеся, мій ад'ютант, майор Шульц, а це наш гість – барон фон Гольдрінг, – відрекомендував він один одному офіцерів.

Здивування і страх побачив Генріх на обличчі майора, коли повернувся до нього і привітався.

– Майора Шульца, гер генерал, я знаю вже давно. Ми з ним друзі. Адже так, гер Шульц?

– Цілком справедливо!

– Тоді повечеряємо сьогодні втрьох і влаштуємо вечір спогадів з майором про Східній фронт.

– Мої спогади будуть надто блідими перед тим, що зможе розказати гер обер-лейтенант фон Гольдрінг! Адже він довгі роки жив в Росії, знає цю країну.

– Ви і в Росії жили, бароне? – зацікавився генерал. – Тоді я ще з більшим нетерпінням чекатиму вечора… Отже, я їду. Ви, гер Шульц, цілий день вільні. Сподіваюсь, ви розважите нашого гостя і подбаєте, щоб він не занудився до вечора. Якщо буде потрібно, можете розраховувати на мою особисту машину, оскільки я поїду штабною.

Генріх і Шульц вийшли з кабінету генерала.

– Зайдемо до мене! – запропонував Шульц, вказуючи на двері навпроти входу до кабінету генерала.

Сівши один проти одного, Шульц і Гольдрінг довго мовчали.

– Здається, гер Шульц, ви недуже раді нашій зустрічі? – першим перервав мовчанку Генріх. – А той здивований погляд, яким ви мене зустріли в кабінеті вашого начальника, свідчить про те, що ви сподівалися зустріти мене хіба що на тому світі?

– Не розумію вас, фон Гольдрінг!

– Ви, гер Шульц, довгий час працювали в розвідці і знаєте, що донос на якусь особу, як правило, закінчується перевіркою в гестапо, звідти ж мало хто потрапляє на світ божий. Отже, ви мали надію, що я вже покійник і, сподіваюся, молилися за упокій моєї душі?

– Ви, як і раніше, говорите двозначно і загадками, бароне!

– Помиляєтесь, бо я зовсім не збираюся грати з вами в піжмурки, Шульц! Ви порушили слово офіцера, нашу умову на Східному фронті! Я приїхав сказати вам, що так само порушу свою обіцянку і оцю фотографію генерала Даніеля – ви пізнаєте її? – негайно ж передам куди слід.

– Я не порушив умови! – глухо сказав Шульц.

– А донос з Монтефлер до гестапо в Сан-Ремі хто писав? А донос до штабу корпусу в Ліон? – навмання додав Генріх. – Гадаєте, я не знаю? Я сам напросився у командира нашої дивізії в це відрядження, щоб мати приємність побачити майора Шульца перед тим, як відрядити його в гестапо. Згодьтеся, що це лише зовсім незначна компенсація за ті, правда, невеличкі неприємності, яких я через вас зазнав під час перевірки доносів… Але тепер вони обернуться проти вас. Адже кожній дитині зрозуміло: ви весь час прагнули ліквідувати мене, щоб замести сліди своїх власних злочинів.

– Чого ви від мене хочете? – прохрипів Шульц.

– Від вас особисто нічого! Хай вашою дальшою долею клопочеться гестапо.

Шульц мовчав. Зігнувшись, піднявши плечі, вчепившись пальцями рук у свої коліна, він нагадував звіра, що приготувався зробити стрибок на жертву і зважує, чи вистачить у нього сил її подужати.

– Ну, здається, все ясно. Не смію більше надокучати вам, гер Шульц!

Генріх підвівся і попрямував до дверей.

– Гольдрінг! – крикнув, схопившись на ноги, Шульц.

Він стояв, заклавши руки в кишені, насуплений і лютий.

– Ви щось маєте сказати мені, майоре?

– Я хочу попередити: перше, ніж я потраплю до гестапо, ваша душа буде в пеклі! – голос Шульца хрипів, ніби після кількаденного перепою.

Гольдрінг швидкими кроками наблизився до майора. Той затиснув пістолет у кишені, але Генріх це помітив. Він схопив Шульца вище ліктів обома руками, з несподіваною силою підняв його і жбурнув у крісло.

– Ваша пам'ять, Шульц, ще зберегла спогади про наші змагання з стрільби у той день, коли ви подарували мені оту дорогоцінну фотографію? Чи ви хочете знову позмагатися у влучності і швидкості прицілювання?

– Скільки ви хочете за фото, Гольдрінг?

– Йолоп! Я достатньо багатий, щоб купити вас з усіма вашими потрохами, а ви питаєте, скільки я хочу! Порушення слова честі німецький офіцер змиває власною кров'ю! Але у вас, як і в кожного боягуза, не вистачить на це мужності! Тому-то я і вважаю за свій прямий і, щиро кажу, приємний обов'язок допомогти вам зробити це в присутності працівників гестапо. Вони зуміють дізнатися про причини вашого захоплення фотографією.

– Я тоді ж таки покинув фотографувати!

Генріх засміявся:

– І це знову-таки проти вас, Шульц! Виходить, ви так дорого продали більшовикам негатив плану операції «Залізний кулак», що вже не маєте потреби в грошах. А даремно! Ви, Шульц, могли б здорово заробити у англійців чи американців. Адже вони, напевне, непогано заплатили б вам за фото плану Атлантичного валу чи хоча б тої його дільниці, де розташовано вашу дивізію. Запевняю, якийсь десяток тисяч доларів ви б одержали! Чи, може, ви вже їх маєте і значно більше? Адже я погано знаюся на цінах шпигунських інфор-мацій і фотографій. Скажімо, у вас висить ось карта…

Генріх підійшов до шторки, що закривала карту і розсунув її.

– Що це? А-а, план мінних полів! Ну, за це ви могли б одержати не так-то вже й багато. Це дурнички… Але в ад'ютанта командира дивізії на Атлантичному валі є речі більш цікаві, ніж карта мінних полів!

Шульц підійшов до карти і засунув шторку:

– Гольдрінг! Клянуся честю офіцера, що жодним словом не нагадаю вам про своє існування.

– Слово офіцера? А воно у вас є? Адже ви давали його мені там, у Білорусії.

– Я боявся…

– Ви мали якісь підстави думати, що я порушив угоду? Шульц не відповів.

– Ви її порушили, ви й мусите за це відповідати!

– Гольдрінг! Благаю вас! Ну, все, що хочете…

– А мені нічого від вас не треба! Усі відомості про озброєння для мене готує начальник штабу. Завтра я попрошу у командира дивізії перепустку, об'їду дільницю, і завдання моє закінчилося. У чому ж ви можете мені допомогти?

– Вас можуть не пустити на укріплені пункти.

– Ну, й чорт з ними! Вони мене мало цікавлять. Скажу своєму генералу, що не пустили, – і все!

– Я здобуду вам перепустку! Я вам офіціально видам карту мінних полів, підготую всі потрібні документи. Ви можете поїхати в Сен-Назер, я вам дам адресу, де ви можете розважитись, а я тим часом зроблю для вас усе!

– І от такими дрібничками ви хочете купити мою мовчанку, Шульц?

– Гольдрінг! Гер фон Гольдрінг! Я знаю, що це не те, що вас може задовольнити. Але клянуся: я більше й словом ніколи і ніде не згадаю вас! Даю вам слово, що ваші підозри не мають ніякої підстави, отже, ваша совість може бути спокійною! З цим фото просто якийсь фатальний збіг обставин! І я зможу довести, що ні в чому не винний. Але вже одно те, що мене затримає гестапо, зіпсує всю мою кар'єру!

Генріх удав, що замислився:

– Гаразд, Шульц! Сьогодні ви мені показуєте укріплення, ввечері ми з вами у генерала, а завтра, після того, як я одержу всі документи, ми разом поїдемо до Сен-Назера і трохи розважимося. До речі, завтра субота і вам легко буде відпроситися у генерала на кілька годин, щоб вирядити дорогого друга, з яким вас зв'язує спільна служба на Східному фронті.

Якийсь дивний вираз майнув на обличчі Шульца.

– О, звичайно, відпустить! – дуже охоче погодився він, і це насторожило Генріха.

– Ось вам мій документ, оформляйте перепустку і поїдемо оглядати дільницю. Я чекатиму на вас в альтанці біля штабу.

Генріх був певен, що Шульц вдасться до всього, щоб усунути його з свого шляху. Але по дорозі на дільницю він цього не зробить, бо всі в штабі знатимуть, з ким поїхав Гольдрінг, а потім вони будуть увесь час на людях. Шульц чекатиме більш слушної нагоди. А вона може трапитись лише завтра, коли вони залишаться наодинці в Сен-Назері. Що ж, подивимося, хто кого!

– Можемо їхати! – сповістив майор, з'являючись на порозі альтанки.

Біля під'їзду стояла машина, але водія не було.

– Ми поїдемо без шофера? – запитав Генріх.

– Я сам керуватиму! – кинув Шульц.

Виїхавши з лісу, машина поволі рушила вздовж берега.

– Так де ж той славнозвісний Атлантичний вал? – позіхаючи, запитав Генріх.

– Ніякого валу, власне, немає, принаймні на нашій дільниці. Дивізію розтягнуто на сорок два кілометри, де є три міцно укріплені пункти. Зараз ми побуваємо на одному з них. Решта – точнісінька копія того, який побачимо. Поміж ними – мінні поля.

– Але ж наші газети твердять про неприступність… Шульц криво посміхнувся:

– Коли ваша дивізія передислокується сюди, самі побачите.

Хвилин за десять машина зупинилася. Генріх здивовано озирнувся. Ніяких укріплень він не помітив.

– Ви, майор, здається, маєте намір жартувати?

– І не подумав! Ви бачите оті сітки? Придивіться до них.

Біля самої води, замасковані густими сітками під колір піску, тягнулися три ряди протитанкових надовбнів з міцних таврових балок. Генріх помітив їх лише тоді, коли Шульц звернув на них його увагу. За надовбнями були розташовані замасковані контрескарпи, а за ними – вриті в землю залізобетонні вогневі точки з амбразурами або рухомими броньованими куполами. Біля кожної точки глибоко в землю спускалися кількаповерхові міцні каземати. Тут розміщалися солдати, продуктові склади, склади боєприпасів і запасної зброї, резервуари з водою для споживання. Кожному командиру роти було підпорядковано від шести до восьми таких вогневих точок. В підземному казематі ротного пункту був встановлений перископ і на стіні висіла карта, що давала точне уявлення про свою ротну дільницю. На ній були позначені всі вогневі точки з сектором обстрілу для кожної, мінні поля і проходи в них, зазначено кількість солдатів і боєприпасів тощо.

За першою лінією вогневих точок пролягала друга – більш потужна, а за нею третя – найпотужніша. І щодо своєї будови, і щодо озброєння. Всі три лінії були відокремлені одна від одної мінними полями.

Генріх зайшов на кілька укріплених точок, а далі запропонував Шульцу обмежитися лише ротними командними пунктами.

Щоб не викрити таємниці можливої передислокації дивізії, Шульц, знайомлячи Гольдрінга з командирами рот, рекомендував його як представника штабу корпусу. Генріх заводив з командирами жваву розмову, розповідав втішні відомості з Східного фронту, які він ніби одержав у штабі корпусу. Розглядаючи карту укріпленого району, він то захоплювався точністю визначення, то робив якісь побіжні зауваження. Командирам рот дуже сподобався цей веселий і дотепний офіцер, який так невимушено себе тримає. І нікому не здалося дивним те, що ліву руку він увесь час тримає на борту мундира, бо ніхто не здогадувався, що з звичайної його петлі визирає замаскований у ґудзику автоматичний фотоапарат.

Лише о сьомій вечора, оглянувши всі три укріплених райони, вкрай стомлені, повернулися Шульц і Гольдрінг до штабу дивізії.

– Ви задоволені, бароне? – запитав Шульц, коли обидва вони вмилися з дороги.

– Признатися, ні! Я сподівався, що тут створено справді неприступну фортецю, а бачив лише розрізнені укріплення, які противник легко може блокувати.

– Але ви звернули увагу, що між кожним районом налагоджено взаємодію, яка робить їх значно потужнішими, ніж на перший погляд здається?

– Я не такий великий фахівець у фортифікаційних спорудах, щоб моя думка мала будь-яку цінність. Я радий, що зможу інформувати про все генерала Еверса, а висновки хай вже робить він сам.

Прибув вістовий і запросив Гольдрінга і Шульца до генерал-майора Толле.

Стомленому після мандрівки по укріпленому району Генріху найбільше хотілося відпочити, і він у душі проклинав гостинність генерала. Тим більше, що аж ніяк не сподівався дізнатися від нього про щось нове й цікаве – після сьогоднішньої поїздки всі таємниці Атлантичного валу, в буквальному розумінні слова, лежали у Генріха в кишені, зафіксовані на особливо чутливій мікроплівці. Але відмовитися від запрошення було незручно.

Толле зустрів гостей дуже привітно. Він зарані подбав про вечерю, добір вин, і розмова за столом зав'язалася жвава і невимушена – вдома генерал тримав себе, як гостинний господар, і тільки господар. Говорили здебільшого про Росію. Перед відправкою на Східний фронт генерал хотів якнайкраще познайомитися з цією цілком загадковою для нього країною, і він засипав Генріха безліччю запитань, відповіді иа які вислуховував з великою увагою. Особливо цікавили генерала питання, пов'язані з життям і побутом народів Радянського Союзу, характерними рисами вдачі росіян, українців, білорусів. В них, за його висловом, він вбачав той ключ, яким можна пояснити всі невдачі німецької армії на Східному фронті.

– Ми поводили себе лише як завойовники, а завойовник, коли він хоче втриматись на захопленій території, мусить бути і дипломатом-психологом! – резюмував свою думку Толле.

Себе він, очевидно, вважав дуже тонким дипломатом і людиною широкого світогляду. Проте всі його зауваження і висловлювання свідчили про розум, хоч і допитливий, але обмежений. І Генріх не без зловтіхи думав, як швидко розвіються всі ілюзії генерала, тільки він зіткнеться на Східному фронті з населенням окупованих гітлерівцями територій.

Вже наприкінці вечері генерал сповістив Гольдрінгу і Шульцу зовсім несподівану для них обох новину:

– А знаєте, гер фон Гольдрінг, вам доведеться заїхати до штабу нашого корпусу в Діжон.

– Але ж усі матеріали для мене вже приготовано, принаймні гер Бушмаєр запевнив мене, що завтра вранці він їх мені вручить. Офіціально завірені і підписані. Невже знов якась затримка?

– Ні, ні, з нашого боку ніяких затримок. Ви, справді, о дев'ятій ранку одержите все, як і було обіцяно. Проте в Діжон все-таки доведеться поїхати. Справа, бачте, в тому, що я в свій час подав проект реконструкції першої лінії укріплень. Якщо цей проект буде прийнято, тоді дані, які ви у нас одержите, доведеться дещо змінити, зваживши на ті поправки, що, безумовно, виникнуть в зв'язку з реконструкцією. Нам перед виїздом на Східний фронт теж, мабуть, доведеться замінити частину зброї. Отже, ми зможемо дещо залишити вашій дивізії. Все це треба з'ясувати і уточнити. Я гадаю, що завтра, одержавши від нас всі матеріали, ви з майором Шульцом виїдете до Діжона і там остаточно з'ясуєте це питання. Адже ви не проти того, щоб ще один день провести у товаристві вашого друга?