Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 37 страниц)

Спочинку для нього немає і бути не може! Генріх схопився з ліжка і почав одягатися. Спускаючись сходами, він згадав про свою обіцянку генералові і зайшов до ресторану.

– Доброго здоров'я, мадам!

– О, ви вже приїхали! А я боялася, чи не сталося чого. Адже ми на вас чекали ще до сніданку. Сідайте, прошу вас!

– Мадам Тарваль, у мене до вас велике прохання, і коли ви виконаєте його, я буду щиро вдячний.

– Ви ж знаєте, бароне, що для вас я зроблю все, що в моїх силах!

– Мені потрібно десять пляшок хорошого – але справді хорошого – шампанського, не гіршого від того, яким ви мене частували перед від'їздом.

– У мене особисто нема. Але я знаю, де можна здобути. За півгодини всі десять пляшок будуть тут.

– Ви запакуйте його, а я пришлю за ним свого нового денщика, він віднесе, куди слід.

Генріх повернувся, щоб іти, але в той час відчинилися бокові двері, і до залу вбігла Моніка.

– Мамо, ти знаєш, я… – почала вона ще від дверей, але, побачивши Генріха, зупинилася і почервоніла.

– Моє шанування, мадемуазель Моніко! Як себе почуваєте?

– Добре, тільки все турбувалася, що ваше навчання йде без жодного плану, – відповіла за дочку мати.

– Мамо!.. – з докором кинула дівчина.

– Ну, тепер я буду старанним учнем! А щоб моя маленька вчителька не запізнювалася на уроки, я привіз їй з Ліона ось це…

Генріх витяг з кишені футляр, взяв Моніку за руку і одягнув на зап'ястя дівчини мініатюрний годинник.

– Що ви? – Моніка шарпнула руку.

– Мадемуазель, прошу зважити, що це не подарунок, а тільки маленька компенсація за той час, який ви витрачаєте на мене. Адже було б дивним, коли б ви давали уроки німецькому офіцерові задурно.

– Але…

Репліка Генріха привела Моніку у велике замішання. І справді, з якої речі вона має витрачати свої вільні години на уроки з оцим офіцером? Ще уявить собі, що робить їй велику честь і приємність! І потім, мусить же вона, нарешті, встановити якийсь новий тон у взаєминах з бароном… Інакше вона ніколи ні про що від нього не дізнається. Як же бути?

Мимоволі Моніка звела запитливий погляд на матір.

– Ти краще б подякувала баронові, – сказала мадам Тарваль.

– Спасибі, бароне! – тихо прошепотіла дівчина.

– Сьогодні почнемо заняття рівно о шостій, якщо ви вільні.

– Тоді давайте звіримо наші годинники. От бачите, різниця майже на п'ять хвилин! Хто з нас поспішає жити, а хто спізнюється?

– Мабуть, поспішаю я. Саме перед тим, як спуститися сюди, я думав про те, що віддав би половину життя, щоб тільки прискорити біг часу.

– Навіщо це вам? – серйозно спитала Моніка.

– Щоб швидше дочекатися мети.

– Якої?

– Колись я, може, вам скажу, мадемуазель. Але і цієї нагоди треба чекати, – напівсерйозно, напівжартома сказав Генріх і, вклонившись матері і дочці, вийшов.

Біля під'їзду штабу він побачив машину, а біля неї Еверса і Лютца. Генріх підійшов.

– Гер генерал, дозвольте передати вам привіт від генерал-майора Бертгольда!

– Як? Він уже генерал-майор?

– Так! Я щойно одержав листа про це. Гер Бертгольд повідомляє, що зараз він працює при штаб-квартирі Гіммлера.

– О! – багатозначно промовив генерал. – Вітаю! Від щирого серця вітаю!

Генерал так довго тиснув Генріху руку, ніби це барон фон Гольдрінг, а не Бертгольд, удостоївся великої честі працювати з Гіммлером.

– Ми з капітаном Лютцом поїдемо в деяких справах, так що попередьте, з обідом хай нас не чекають, – вже сівши в машину, попрохав генерал.

– Тоді дозвольте замовити вечерю? В ресторані готелю «Темпль» чудесна кухня.

– З великим задоволенням повечеряю з вами. Треба ж якось відзначити ваше щасливе і таке переможне повернення! А ви як, гер гауптман?

– Я вже кілька разів вечеряв з бароном і мушу сказати: він великий знавець французької кухні.

– На яку годину замовити вечерю? – запитав Генріх.

– Ми повернемось о восьмій, – кинув генерал.

– Гер лейтенант, – звернувся до Гольдрінга Лютц, – ось ключі від мого сейфа. У ньому зверху лежить папка з паперами. З ними вам слід ознайомитися. Сядьте в моєму кабінеті і перечитайте. Тільки не загубіть ключа! На кожному прочитаному документі розпишіться.

Генріх скривився:

– Мушу признатися, що з усіх видів літератури я найменше люблю ту, якою ви збираєтесь мене частувати, гер гауптман!

Генерал засміявся і наказав шоферові їхати.

Папка, про яку казав Лютц, мала помітку – «Цілком таємно». Замкнувшись у кабінеті гауптмана, Генріх почав переглядати папери. В більшості вони були мало цікаві, і Генріх швидко пробіг їх очима, ставлячи в кінці свій підпис. Але один документ зацікавив Генріха. Це була інструкція про нові методи протитанкової оборони. Мова йшла про застосування нового типу карликових танків «Голіаф», призначених для знищення танків ворога і подавлення його укріплених точок: Танк «Голіаф» містив у собі великої сили вибухову речовину, керувався по радіо, мав велику маневреність і міг розвивати швидкість до 90 кілометрів. Зіткнувшись з іншим танком або наскочивши на дот, він вибухав і нищив водночас перепону, об яку вдарився. Це було щось нове! Генріх кілька разів сфотографував інструкції і всі креслення, які були при ній.

Тепер можна закрити папку і замкнути сейф.

Але йти додому не хотілося. Хіба трошки пройтися?

Адже до початку уроку ще є час. А потім, рівно о шостій, вони засядуть з Монікою за словники і зошити. І його маленька вчителька суворо зводитиме до перенісся брови, коли він помилятиметься і неправильно робитиме наголоси. Після уроку вони перекинуться кількома фразами, чи, скоріше, заведуть суперечку. І обоє вони ховатимуть свої справжні думки – адже їхні розмови швидше скидаються на турнір, а самі вони, і вчителька і учень, на двох фехтувальників, які, схрестивши шпаги, стоять один проти одного, чекаючи моменту для влучного удару.

Правда, останнім часом Моніка полагіднішала, навіть дивиться на нього якось дивно. Але саме це найбільше непокоїть Генріха. Бо він відчуває, що дівчина йому подобається. Навіть дуже подобається. А хіба він має право на особисте життя?! Навіть коли б дівчина переконалася, що він не ворог її народу, а справжній друг і однодумець усіх тих, хто бореться за свободу Франції, чи мав би він право допустити, щоб їх взаємини з Монікою переросли в щось більше, в кохання? Адже одружитися з Монікою він не може. На що ж тоді сподіватися? На короткочасний роман? Ні, цього він ніколи не допустить! Ця чудесна, мила дівчина заслуговує на справжнє щастя! А він може затягти її за собою у прірву…

А тут ще Бертгольд, який явно розраховує на нього як на майбутнього жениха своєї доньки! Звичайно, він не буде поки розчаровувати свого шефа. Це означало б значно погіршити свої взаємини з такою впливовою при штабі Гіммлера людиною, як генерал-майор Бертгольд, а цього ж ніяк не можна припустити. За спиною начальника одного з відділів штаб-квартири самого Гіммлера можна почувати себе безпечно. Адже й тут він це відчуває: приязнь генерала Еверса пояснюється дуже просто – він знає, що Генріх фон Гольдрінг є названим сином високопоставленого гестапівця. От і доведеться всіляко тішити Бертгольда сподіваннями на шлюб з його Лорою.

Як би сміялася Моніка, прочитавши бодай одного Лориного листа! Сентиментальність міщаночки, поєднана з дурістю і пихою дочки сановної особи! І от така дівчина має все! А красуня і розумниця Моніка повинна прислужувати в ресторані п'яним німецьким офіцерам! І це з її вдачею! Правда, вона зуміла так себе поставити, що її навіть побоюються. Але варто їй зробити один необережний крок, і віра в її неприступність похитнеться. Тоді офіцери дадуть волю і язикам, і рукам. Треба, щоб ніхто не дізнався про уроки, що їх дає йому Моніка. Не треба, щоб зв'язували його ім'я з її! Якщо з ним щось станеться, її обов'язково потягнуть у гестапо, і хто знає, чим все це скінчиться? Свою непричетність до його справ дівчина, можливо, зможе довести, а от щодо її зв'язків з партизанами, якщо вони є? А те, що вона може бути зв'язана з партизанами, цілком природно. Така дівчина, як Моніка, – горда, незалежна, не може стояти осторонь боротьби з ворогами свого народу. Генріх відчуває, що це так. Але як йому переконатися? Його маленька вчителька завжди насторожі, вона більше розпитує, ніж говорить сама… А так добре було б через Моніку зв'язатися з місцевими керівниками партизанського руху! І він би їм, і вони б йому стали у великій пригоді. Виходить, треба й далі підтримувати дружні взаємини з дівчиною. Затиснути своє серце і бути рівним, спокійним, розважливим. Це так важко, коли тобі двадцять один рік і коли перед тобою сидить красива, хороша дівчина, яка тобі дуже подобається. Але так буде краще для них обох.

Прийнявши таке рішення, Генріх відчув полегшення і під час уроку був значно рівнішим і спокійнішим, ніж завжди. Це трохи здивувало дівчину і навіть зачепило її самолюбство. Вона теж трималася сухо, офіціально, і урок, якого підсвідомо обоє вони так нетерпляче чекали, пройшов нецікаво, нудно.

А рівно о восьмій вечора в затишному кабінеті ресторану при готелі «Темпль» зібралися на вечерю: генерал Еверс, начальник штабу дивізії оберст Кунст, гауптман Лютц і Гольдрінг.

Побачивши сервіровку, закуски і вино, Еверс схвально поплескав Генріха по плечу:

– Ви, бароне, справжній офіцер для особливих доручень: вмієте відгадувати навіть смаки свого шефа!

Мадам Тарваль справді сьогодні перевершила саму себе. Одна страва зміняла іншу і до кожної подавалося спеціальне вино. Еверс, який завжди скаржився на печінку, виявилось, був хорошим гурманом і непоганим знавцем вин. Він високо оцінив кухню мадам Тарваль і добір вин. Кунст і Лютц взагалі не могли поскаржитись на поганий апетит, а тепер їли і пили за чотирьох. Тим більше, що Генріх увесь час дбав, щоб чарки і бокали не стояли порожніми.

На десерт мадам Тарваль подала фрукти, коньяк і нарізаний тоненькими шматочками сир. Сигари вже давно лежали на столі.

Розмова після перших чарок коньяку пожвавішала. Навіть мовчазний оберст Кунст, нарешті, заговорив. І, як завжди, не зовсім доречно. Те, що він сказав, аж ніяк не відповідало веселому настрою компанії.

– А ви знаєте, гер генерал, що сьогодні вночі на ділянці нашої дивізії, між населеними пунктами Сен-Жулієн і Лантерно, зникло два офіцери СД – гауптман Вайснер і лейтенант Рейхер? – запитав він. – Я не доповів вам про це раніше, щоб не псувати настрою перед вечерею.

– Тобто як це зникли? – здивувався Еверс.

– Вони вночі виїхали з села Лантерно в Сен-Жулієн, де на них чекав гер Міллер. Його повідомили про їх від'їзд, і тому, коли вони не прибули вчасно, Міллер занепокоївся і подзвонив у Лантерно. Звідти йому підтвердили, що офіцери виїхали на машині і вже давно. Занепокоївшись ще більше, Міллер вислав кілька мотоциклів їм назустріч. Але мотоциклісти не зустріли офіцерів, не знайшли навіть машини. На нашому одинадцятому опорному пункті було знято тривогу. На розшуки офіцерів кинули роту солдатів. І тільки ранком, недалеко від дороги, знайшли перекинуту машину, на якій виїхали Вайснер і Рейхер. Їх же не знайшли і досі. СД продовжує розшуки. На допомогу я виділив роту солдатів.

– Чорт забирай! – вилаявся Еверс. – Скидається на те, що скоро ми не зможемо і на вулицю вийти! Треба кинути на розшуки більше сил! Винних знайти, що б там не було! А коли знайдемо, ми їх покараємо так, що інші й думати не насміляться про напади на німецьких офіцерів!

Повідомлення Кунста зіпсувало настрій гостей Гольдрінга.

– Мені пора відпочивати, панове, – підвівся Еверс, глянувши на годинник.

Він витяг з кишені бумажник, щоб сплатити свою частку за вечерю, але Генріх спинив його:

– За вечерю вже сплачено.

– О! Навіть так! – генерал не без задоволення поклав бумажник до кишені. – Тоді ще раз дякую, бароне. Все було дуже добре! Гер Кунст, – звернувся Еверс до начальника штабу, – чи не здається вам, що барон фон Гольдрінг надто довго носить погони лейтенанта, і обер-лейтенантські були б більше йому до лиця?

– Цілком згоден з вами, гер генерал! – підтвердив оберст.

– Тоді завтра підготуйте потрібні документи.

Генерал повернувся до Генріха.

– А коли поїдете в надану вам відпустку? – запитав Еверс.

– Як тільки допоможу знайти зниклих, а може, вже й забитих, на жаль, офіцерів.

– Похвально! Дуже похвально! Не кидати товариша в біді – обов'язок офіцера! Німецького офіцера, – підкреслив Еверс.

* * *

Вже три дні тривали розшуки офіцерів гестапо, які так загадково зникли. В них брав участь і Генріх. Генерал, дізнавшись про швидке просування по службі Бертгольда, почав виявляти до свого офіцера для доручень особливу увагу і приязнь, і за його розпорядженням Гольдрінгу, в його особисте користування, було надано новеньку машину «опель-капітан».

Це значно полегшувало Генріху взяту на себе місію. Разом з Куртом, який, крім обов'язків денщика, виконував тепер і функцію шофера, Генріх обстежив майже кожен метр дороги між селами Лантерно і Сен-Жулієн, але на якийсь слід так і не натрапив. Не міг похвалитися успіхами і Міллер. Вище начальство щоденно запитувало його про наслідки розшуків, і кожного разу він мусив повторювати одну і ту ж фразу:

– Нічого нового!

Після перевірки, що закінчилася так вдало для барона і так невдало для провокатора, Міллер відчув до Гольдрінга безмежну довіру. Зростанню цієї довіри, ще в більшій мірі, ніж поведінка Гольдрінга підчас перевірки, сприяла і та обставина, що генерал-майор Бертгольд став прямим начальником Міллера. Досить було б Гольдрінгу в листі до свого названого батька висловити хоча б найменше незадоволення Міллером, і замість Франції він опинився б на Східному фронті. А така перспектива зовсім не викликала ентузіазму у старого гестапівця, який, проте, любив похвалитися своїми подвигами і при першій-ліпшій нагоді розповідав, як він брав участь у фашистському путчі 1933 року і як сам Гітлер потиснув йому руку.

Ось чому останні два дні Міллер не вилазив з машини Гольдрінга і користувався найменшою нагодою, щоб дати зрозуміти лейтенантові, як він високо цінує його енергію і здібності.

Сьогодні Міллер і Гольдрінг повернулися після другої години, коли офіцери вже пообідали, – до казино не було чого заходити. Та вони не дуже й шкодували, що пропустили час обіду, бо їсти не хотілося. Стомлені їздою і виснажені спекою, вони вирішили просто посидіти в літньому кафе і випити по склянці холодного секту [2]2
  Старе яблучне вино.


[Закрыть].

Але й прохолодний напій не відсвіжив Міллера, бо всередині в нього все кипіло. Тепер він ще більше, ніж будь-коли, скидався на хорта, який злиться і нервує, загубивши слід.

– Невже ми з вами, бароне, так нічого й не знайдемо? – злостився Міллер. – Мені соромно буде сьогодні навіть до телефону підійти. Ну, що я скажу?

– Двоє людей не можуть зникнути безслідно. Слід, хоч маленький, але обов'язково, повинен бути, і ми його знайдемо! – заспокоїв його Генріх. – Ось трохи спаде спека, відпочинемо і знову поїдемо. Можливо, на цей раз щастя нам не зрадить.

– Будемо сподіватися!

Міллер підвівся і попрощався з своїм супутником, умовившись зустрітися пізніше.

Генріх лишився біля столика під тентом, де повівав хоч невеличкий вітрець.

Перехожих на вулиці було мало – в цей час усі ховалися в затінок – і тому знайома фігура Моніки відразу привернула увагу Генріха. Дівчина йшла протилежним боком вулиці і про щось жваво розмовляла з високим, худорлявим, французом років тридцяти. Він вів Моніку під руку і, мабуть, щось дуже веселе розповідав, бо весь час кумедно морщив свого довгого носа і часом вибухав сміхом, зазираючи дівчині в очі. Заздрісне, неприємне почуття кольнуло Генріха в серце.

Генріх відвернувся, щоб не бачити ані Моніки, ані її веселого знайомого, і зустрівся з пильним, спрямованим на нього поглядом якогось літнього француза, що сидів за третім від входу столиком. Той втупив у Генріха свої чорні, як два тьмяних скельця, очі й дивився, не моргаючи, посмикуючи куточками щільно стиснутих уст.

До столика, де сидів француз, підійшла офіціантка, і він на хвилину, поки сплачував гроші за випите вино, відвів свій погляд убік. Але тільки на цю коротку мить. Потім його очі знову немов прикипіли до Генріха.

Зацікавлений поведінкою і гримасами цього дивака, Генріх і собі кілька разів пильно глянув на нього. Переконавшись, що німецький офіцер його помітив, француз швидко озирнувся, немов перевіряючи, чи хто-небудь не стежить за ним. витяг з кишені конверта, поклав на стіл і постукав по ньому пальцем, даючи Генріху зрозуміти, що конверт призначений для нього. Ще раз озирнувшись, француз вийшов.

«Знову якась провокація?» – промайнуло в голові Генріха.

Поклавши гроші за випитий сект на стіл, він теж підвівся і, поволі проходячи повз столик, біля якого щойно сидів француз, непомітно взяв конверт і сховав його за борт мундира.

Втома відразу зникла. Знов Генріх відчув ту напругу, яка примушує мозок працювати швидко і з максимальною чіткістю

За дві хвилини він був уже в себе в кімнаті. Наказавши Курту, який сидів у передпокої і писав листа, не турбувати його, Генріх щільно причинив двері і витяг конверт. Він був зовсім чистий – без будь-якої адреси. Покрутивши конверт в руках, Генріх обережно надрізав його краєчок. На підлогу впав маленький, вчетверо згорнутий аркушик. Те, що Генріх на ньому прочитав, безмірно вразило його і схвилювало.

Лист був написаний поганою німецькою мовою, але чітким, майже каліграфічним почерком. Невідомий кореспондент писав:

«Я француз, але я відданий вам, німцям, щиро і від душі і тому вважаю за свій обов'язок допомогти вам у одній справі. Я ще не знаю, кому саме віддам цього листа, тому пишу, ні до кого не звертаючись. Зайти просто до штабу я не можу. Місцеві жителі вже мають підозру, що я симпатизую вам, і коли переконаються, що я вам допомагаю, то макі вб'ють мене. Через те я написав цього листа, щоб вручити його при нагоді німецькому офіцерові, а він вже передасть, кому слід.

Я знаю, що ви вже кілька днів шукаєте двох офіцерів. Ви їх не знайшли і не знайдете, коли не допоможу вам я. Обох офіцерів убито. Тіла їх закопані біля самотнього дуба, що стоїть на схід від того місця, де ви знайшли машину. У вбивстві офіцерів брало участь чотири макі. Двох з них я знаю – це Жорж Марот і П’єр Гортран з села Понтемафре. Інших двох я не знаю, але міг би впізнати їх. Та я гадаю, що коли ви заарештуєте названих, то зумієте у них допитатися, хто ті двоє, яких я не знаю. Вам служити я готовий завжди, коли знадобляться мої послуги. Але ніколи не викликайте мене до себе, бо тоді мені смерть! Вигадайте якийсь інший спосіб, скажімо, заарештуйте мене, а після того, як ми з вами поговоримо, випустіть. Маю ще деякі відомості, які вам, безперечно, буде цікаво знати. Сподіваюсь на достойну нагороду за послугу. Моя адреса: село Потерн, Жульєн Левек».

Дати на листі не було.

Генріх замислився.

Що це: лист добровільного посібника гестапо чи провокація? Коли це провокація, то вона ще більш незграбна, ніж там, у Шамбері! Але чому листа треба було вручати в кафе, де завжди могли опинитися небажані свідки? Хіба під час першої перевірки він не витримав іспиту на відданість? Ні, це швидше скидається на звичайний донос. То чому ж отой мерзотник не підкинув листа, коли вони сиділи вдвох з Міллером? Адже тоді він напевне знав би, що його лист стане відомим німецькому командуванню.

А якщо все-таки провокація? Припустімо, він приховає цього листа… Тоді його можуть обвинуватити в тому, що він зробив це свідомо, почнуть перевіряти, докопуватися і, можливо, дізнаються, хто ховається під ім'ям барона фон Гольдрінга. Ні, так рискувати він не може! Треба знайти вихід. Але який? Віддати листа Еверсові, від якого він, безумовно, потрапить до Міллера, – це значить приректи до страти мінімум двох французьких патріотів. Попередити партизанів? Але як? Ні, треба все зробити інакше. Листа він мусить передати Еверсу, тільки…

– Курт! – покликав Генріх денщика. – Поклич зараз мадемуазель Моніку і скажи, що в мене є вільна година. Коли вона прийде сюди, піди до штабу і спитай у чергового, чи немає мені листа. Звідти подзвони мені. Зрозумів?

– Так точно! Буде виконано!

Курт вийшов.

Ще раз прочитавши листа, Генріх обережно зібгав його так, щоб фраза «у вбивстві офіцерів брало участь чотири партизани» була на верхній частині зібганого аркушика і її легко було прочитати. Тепер лишилось покласти цей пожмаканий папірець на стіл, проти крісла, в якому завжди сиділа Моніка.

– Ой, як ви накурили! – незадоволено скривилася Моніка, зайшовши до кімнати.

– А ви курців не полюбляєте?

– Тих, що не знають міри!

Моніка підійшла до вікна і навстіж відкрила його.

– А він знає міру?

– Хто це він?

– Ну той, кого я бачив сьогодні на вулиці разом з вами. Такий худорлявий, високий і, здається, дуже веселий?

– А-а! Це ви бачили мене з… – Моніка прикусила губу і замовкла.

– Ви боїтесь назвати мені його ім'я?

– Просто воно вам нічого не скаже. І це зовсім не «він», а один мій дуже хороший друг…

– А ви мене колись познайомите з вашими друзями? Генріх якось особливо допитливо глянув на дівчину.

– Якщо ви заслужите! – з притиском відповіла Моніка.

– О, тоді я сьогодні ж постараюся знайти таку нагоду! – так само підкреслюючи кожне слово, сказав Генріх. – Домовились?

– Домовились! А тепер давайте братися до словників.

Моніка сіла в крісло. Генріх відійшов у глиб кімнати, ніби за сигаретами, що лежали на тумбочці біля ліжка, і скоса спостерігав за дівчиною. По тому, як напружилася вся її постать і непорушно застигла трохи витягнута вперед голова, він зрозумів, що фраза з листа прочитана.

«Щось довго не дзвонить Курт!» – подумав Генріх. І саме в цей час пролунав телефонний дзвінок. Моніка здригнулася. Генріх узяв трубку.

– Слухаю… Так!.. Зараз буду! Мадемуазель Моніка, прошу пробачити! Мені буквально на п'ять хвилин треба зайти до штабу. Ви почекаєте мене? Згода?

– Добре, але не затримуйтеся, – охоче погодилася Моніка.

Виходячи з кімнати, Генріх помітив, що обличчя дівчини було блідим і схвильованим.

Генріх і Курт повернулися разом, і не за п'ять хвилин, а за десять. Моніки в кімнаті не було. Поверх словника лежала коротенька записка:

«П'ять хвилин минуло – отже, я вправі піти! Нечемно примушувати дівчину так довго чекати. Особливо, коли на неї чекають веселі друзі. Я вас, можливо, з ними колись познайомлю».

Генріх подер записку на дрібні клаптики.

– Курт, піди до хазяйки, попроси гарячий утюг і скажи мадемуазель, що я вже дома.

Курт повернувся через кілька хвилин. Утюг він приніс, але Моніки не знайшов. Мадам Тарваль сказала, що дочка поїхала покататися, бо в неї від тютюнового диму розболілася голова.

Що Моніка прочитала листа, було очевидно. Аркуш був зібганий зовсім не так, як це зробив Генріх, і покладено його зовсім не там, де він лежав раніш.

Та й записка була красномовною. Як розумно її склала Моніка! Ні до чого причепитися не можна, а в той же час кожне слово таке багатозначне: друг зрозуміє, а ворог не домислиться… І навіть підпису не поставила, конспіраторка!

«Поїхала кататись, бо розболілась голова», – сказала мадам. Тепер ясно, що макі будуть попереджені. Отже, він спокійно може передати листа Еверсу.

Генріх взявся розгладжувати утюгом зібганий аркушик.

– Невже я не міг цього зробити, гер лейтенант! – образився Курт, що зайшов до кімнати, щоб повісити в шафу знятий після поїздки і тепер добре почищений мундир.

– Є речі, яких нікому не можна довіряти, Курт!

– Мені ви можете довірити все, що завгодно! Бо немає людини, відданішої вам більше, ніж я! Хіба що моя мати!..

– А при чому тут твоя мати, Курт?

– А вона пише мені… От послухайте!

Курт витяг з кишені листа і, трохи запинаючись від хвилювання, почав читати:

– «Я щовечора молюсь за твого лейтенанта, синочку, бо це він врятував тебе від вірної смерті! А разом з тобою й мене. Бо хто ж у мене зостався, крім тебе? Служи йому вірно – це я тобі, як мати, наказую. Бо за добро треба платити добром. Інакше бог покарає і тебе, і мене, моя люба дитино…»

– У тебе, Курт, хороша мати, і вона тебе дуже любить… Передай їй від мене сердечне привітання і напиши, що ти добре виконуєш її наказ.

– О, я вже написав їй, що готовий кинутися за вас у вогонь і у воду. І я справді це зроблю, не вагаючись!

– У вогонь тобі ніколи не доведеться плигати з мого наказу, але, можливо, тобі доведеться виконувати деякі мої доручення, про які будемо знати тільки ти та я…

– Наказуйте, хоч зараз!

– Зараз такої потреби нема. Та, може, й не буде. А тепер дай мені мундир.

Генріх переодягнувся, щоб іти до генерала і передати йому листа, одержаного від Жульєна Левека, але, глянувши на годинника, сів у крісло і взяв книгу.

«Минуло лише двадцять хвилин. Мало! Треба почекати ще – поки повернеться Моніка».

* * *

Міллер почував себе на сьомому небі від радощів. Ще б пак! Найпізніше завтра ранком він надішле своєму шефові повідомлення, що трупи забитих знайдено, а вбивців покарано! А покарати він зуміє так, що вся округа заговорить про це! І в рапорті відзначить активність лейтенанта Гольдрінга. Треба зробити вигляд, що йому, Міллеру, невідомі подробиці з біографії барона і його взаємини з Бертгольдом. Так буде краще. Шеф відзначить об'єктивність Міллера у ставленні до молодих талановитих офіцерів. При нагоді він, безперечно, напише чи скаже це Гольдрінгу, а це лише зміцнить між ними дружбу.

А дружбу з Гольдрінгом Міллер розцінював як дорогу до слави і забезпеченої кар'єри. Бо дорога ця не така рівна, щоб по ній самотужки можна було дійти до поставленої мети. Правда, у нього є заслуги – він колись брав участь у путчі! Але про це вже стали забувати. Йому б давно слід поміняти майорські погони. Та й масштаб роботи треба було б збільшити. Ділянка дивізії важлива, цього не можна заперечувати, але краще було б жити в Парижі чи поблизу від нього, принаймні не сидіти в такому маленькому містечку, як Сан-Ремі.

Міллер уявляє, яке враження на шефа справить його рапорт. Він уже прикинув у думках, як його треба написати: дуже скупими словами, але так, щоб було видно, які величезні труднощі йому довелося перебороти під час розшуків. Наприкінці треба запитати, що робити з сім'ями злочинців. Що з ними зробити, Міллер, звісно, знає і сам! Але тепер, коли справу закінчено, можна ж прикинутися наївним і запитати начальство, щоб і воно відчувало свою участь в операції проти макі і згадало це в донесеннях самому Гіммлеру. Ні, його, Міллера, доля таки щедра, коли послала в штаб дивізії цього молодого і такого спритного барона! І дуже розумно було б не відстороняти Гольдрінга від участі в розшуках і в інсценуванні арешту отого Левека!

Міллер аж руки потер від задоволення, коли згадав, як хитро і дипломатично він поводив себе на нараді у генерала Еверса. Взяти хоча б оцю його заяву:

«Я не можу припустити, щоб лейтенант фон Гольдрінг ризикував життям, беручи участь в арешті злочинців, які напевно вчинять відчайдушний опір! Краще йому доручити арешт Жульєна Левека. Ця інсценівка безпечна, до того ж лейтенант його знає в обличчя, а це полегшить справу і забезпечить нас від будь-яких помилок. Операцію в Понтемафре я беру на себе!»

Хіба не розумно і не хитро сказано? Його підтримав і Еверс, і начальник штабу. Отже, вся честь затримки отих двох макі буде за Міллером. І Гольдрінг лишиться осторонь.

До речі, лейтенантові час було б і повернутися. Вже десята година, а виїхав він о сьомій. Їхати кілометрів шістдесят… Так, уже давно б слід було йому повернутися! А може?. Міллер аж похолов, коли йому спало на думку, що з Гольдрінгом, як з тими двома офіцерами, може трапитись нещастя. Тоді прощавай кар'єра, прощавай Франція! Бертгольд йому цього не подарує. Доведеться їхати до Росії. Це як мінімум.

Міллер схопився з місця і щосили натиснув на дзвоник.

– Негайно вишліть відділення мотоциклістів назустріч лейтенантові Гольдрінгу! – гукнув він ад'ютантові, що вбіг до кабінету.

Але не встигли мотоциклісти завести мотори, як до будинку, де містилася служба СД, під'їхав «опель-капітан» Гольдрінга. Міллер відійшов від вікна, поспішно сів за стіл і схилився над картою наступної операції. «Хай бачить, що і я не гаю даремно часу».

Він навіть не відразу відповів, коли у двері постукали. Лише коли стукіт повторився, майор гукнув:

– Увійдіть!

Побачивши в дверях Гольдрінга, Міллер, не поспішаючи, як людина, що вкрай стомилася, підвівся, його тонкі губи розтяглися в посмішку, яку він силкувався зробити якнайпривітнішою.

– З щасливим поверненням, бароне!

– Не зовсім! – сухо кинув Гольдрінг і простягнув Міллеру якогось папірця.

– Що це? – розгублено спитав Міллер, хоч з першого погляду зрозумів, у чому справа: він не раз тримав такі папірці в руках і добре знав їх зміст. Скільки їх вже прочитав начальник СД!

– «Смерть зрадникові французького народу!» – так там, здається, написано? – стомлено кинув Гольдрінг і сів у крісло.

– Так Жульєн Левек…

– Забитий двома кулями в груди за годину до нашого приїзду.

– Вбивцю спіймано?

– Його ніхто навіть не бачив.

– Очевидно, за Левеком стежили! – Міллер витер холодний піт, що виступив на лобі.

– Так! Він, здається, і в листі своєму згадував, що місцеве населення ставиться до нього не дуже прихильно, натякав на якусь підозру, – недбало кинув Генріх. – Мабуть, за кожним кроком його пильнували.

– Але ж тоді може завалитися вся справа! Ті, що здогадувалися про донос, могли попередити й макі! – простогнав пополотнілий Міллер.

– Я, на вашому місці, не гаяв би жодної хвилини, – порадив Гольдрінг.

– Ви маєте рацію! Ви маєте рацію! – заквапився Міллер і підбіг до дверей, гукаючи ад'ютантові:

– Тривогу! Негайно тривогу!

За якихось п'ять хвилин команда СД на чолі з Міллером виїхала на вантажних машинах в напрямку Понтемафре…

А ранком Міллер повернувся. Вигляд у нього був жалюгідний. Єдині трофеї проведеної операції – трупи відкопаних офіцерів – лежали на передній машині. Левек писав правду: забитих офіцерів, дійсно, знайшли під самотнім дубом. Місце, де їх закопали, було добре замасковано. Що ж до згаданих у листі Левека двох макі, причетних до вбивства німецьких офіцерів, то нікого з них в селі затримати не пощастило Без сліду зникли не тільки вони, а й їх сім'ї, навіть найближчі родичі. Вчора ввечері вони всі були, їх бачили, а вночі кудись поділися…

Коли Лютц сповістив Гольдрінга про невдачу, яка спіткала Міллера, Генріх співчутливо зітхнув, але відразу ж обличчя його прояснішало:

– Ну, тепер я можу їхати у відпустку!

– Ні, генерал просив вас почекати день чи два, – розчарував його Лютц.

– Аз якої причини? Не знаєте?

– Ні. Можливо, він сам про це скаже, – ухилився від прямої відповіді Лютц.

Втім, генерал нічого не казав, а Генріх не питав. Минуло вже два дні після невдалої операції Міллера, а справа з відпусткою все ще лишалася відкритою. На третій день перед обідом Генріх вирішив трохи проїхатися машиною по трасі. На сьогодні доручень у нього не було, але він все ж попередив про свій намір ад'ютанта генерала.