Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 37 страниц)

А тим часом, поки Гольдрінг і Лютц в затишному номері ресторану «Темпль» вечеряли, Моніка мчала велосипедом у напрямі до невеличкого села Понтемафре, поблизу якого стояла електростанція, що постачала енергію навколишнім населеним пунктам.

Чотири кілометри асфальтованої дороги така хороша велосипедистка, як Моніка, проїхала за якусь чверть години.

– Мені треба бачити Франсуа, я привезла йому вечерю, – звернулася вона до знайомого слюсаря.

– Для вас, мадемуазель Моніка, розшукаю його і під землею! Ех, щасливий цей Франсуа! – додав він з щирою заздрістю. – Така красуня сама приїздить до нього на побачення!

Моніка нічого не відповіла.

І цей слюсар, і всі на електростанції були певні, що Моніка – наречена Франсуа, чого ні він, ні дівчина не заперечували.

Навпаки, щоб підкреслити свою близкість, Моніка навмисне при всіх простягла Франсуа маленький вузлик з вечерею. Франсуа відвів дівчину в глиб подвір'я і, сівши на дошки, розгорнув вузлик. Здаля вони справді скидалися на звичайну закохану пару. Але, якби хто підслухав їхню розмову, вій би дуже здивувався, – те, про що говорили ця красива дівчина і цей високий, худий і дуже рухливий чоловік з коротко остриженим волоссям, аж ніяк не нагадувало тих милих дурничок, які звичайно так потішають закоханих.

– Що трапилося, Моніка? – стривожено запитав Франсуа, беручись, про людське око, за вечерю.

Моніка розповіла про свою сьогоднішню зустріч з Гольдрінгом і слово в слово переказала розмову з ним. Франсуа замислився.

– Очевидно, це провокація, – тихо кинув він, – і досить невдала. Через свою молодість цей барон, певно, ще не навчився тримати язика за зубами, але з усього видно, що він відіграватиме в штабі значну роль. Інакше б йому не готували заздалегідь квартиру. Отже, Моніко, доведеться тобі…

Побачивши, як спохмурніло обличчя дівчини, Франсуа тихо розсміявся:

– Ну, ну, веселіше! Я ще нічого не сказав, а ти вже насупилася. Та не хмурся ж так! Від цього з'являються зморшки, і ти передчасно постарієш. А для такого гарного личка… Ну, ну, не сердься, а то візьму тебе й поцілую – адже я твій наречений!

– Ой Франсуа, ти просто неможливий! І подумати тільки, що тобі доручено таку серйозну справу!

– А бути серйозним – це не означає ходити з похоронним виглядом, моя крихітко! Бо там, де жарт, там і добрий настрій. А ти маєш уявлення, що то означає добрий настрій навіть при поганій грі? А у нас з тобою гра дуже погана, дівчинко, бо ми нічого не знаємо з того, що мають на думці оті зелені жаби. От тому тобі й треба цього балакучого барончика…

– Франсуа!

– От, знов розсердилась! Та повір же мені, що я нічого ганебного тобі не раджу! Просто треба з ним зав'язати знайомство. Яка ж ти будеш жінка, коли не обведеш його навколо пальця! Ти подумай, яка зручна нагода: офіцер живе в готелі твоєї матері – це раз; безумовно, працюватиме в штабі – це два; не дуже вміє тримати язика за зубами – це три; щоденно зустрічається з красивою дівчиною – це чотири. І що вимагається від цієї дівчини? Іноді посміхнутися, опустити отак вії, поменше балакати самій і побільше слухати… І ми знатимемо все, що робиться в штабі. А ти розумієш, що то для нас значить?

– Але ж він якийсь… ну, не такий, як всі вони. Не чіпляється, не тиче до рук подарунки. Навіть жодного комплімента не сказав. І дивиться цілком байдуже…

– Ну, це вже залежатиме від тебе.

– А коли він запросить мене повечеряти з ним чи піти в кіно?

– Звичайно, піди! Напідпитку ми всі, грішні, стаємо балакучішими.

– Еге ж, а потім мене острижуть, як стрижуть макі всіх дівчат, що водяться з гітлерівцями!

– Про це не турбуйся. Поки сама не відріжеш на пам'ять комусь одного кучерика, жодна волосинка не впаде з твоєї голови! Так домовились? Повторюю, це дуже важливо. І щоб ніхто – навіть рідна мати – не знав про це доручення і про те, що тобі пощастить витягти з того барона!

Моніка зітхнула.

– Коли це треба…

– Дуже треба, – вже цілком серйозно сказав Франсуа. – Цим ти допоможеш усім нам, в тому числі і своєму братові. До речі, ти скоро, можливо, побачиш Жана.

– Коли? – зраділа Моніка.

– Я тебе сповіщу про це. Мабуть, тут, на електростанції. На наше щастя, німці не цікавляться нами, оскільки вони не користуються енергією цієї станції. А без особливої потреби все ж сюди не приїзди. Хоч всі й думають, що ти моя наречена, але, знаєш, обережність не завадить. Та й не треба, щоб німці тебе часто бачили на цій дорозі.

Моніка і Франсуа підвелись і пішли до виходу з станції. До Франсуа знов повернувся його звичайний жартівливий настрій.

– Та кинься ж мені на шию, щоб усі бачили, що тобі важко розлучатися з нареченим! – дражнив він дівчину. – Або хоч хусточкою очі витри!

Моніка розсміялася, лукаві вогники блиснули в її очах. Несподівано нахилившись до Франсуа, вона чмокнула його в щоку. Франсуа почервонів і розгублено потер собі потилицю.

– Бачу, мої навчання пішли тобі на користь! – трохи ніяково сказав він.

– А я бачу, що ти зовсім не такий досвідчений і хоробрий з дівчатами, як на словах! – сміючись, гукнула йому Моніка вже з воріт.

Коли Генріх виводив з ресторану зовсім сп'янілого Лютца, Моніка вже була вдома і, лежачи в ліжку, думала про щойно одержане неприємне завдання.

* * *

Другого ранку, рівно о дев'ятій, Генріх прийшов уже в штаб. Вигляд у Лютца був такий, ніби він вперше підвівся після тяжкої хвороби.

– Мабуть, я вчора перехватив? Голова важка, просто на в'язах не тримається, – поскаржився гауптман і скуйовдив своє і так не дуже старанно зачесане волосся.

До приходу командира дивізії Лютц встиг трохи ознайомити нового колегу з справами.

По дорозі до себе в кабінет генерал Еверс спинився в кімнаті ад'ютанта. Незважаючи на похилий вік, це був ще стрункий чоловік з випещеним довгастим обличчям. Важкі повіки і набряклі під сірими очима півкола надавали йому значно суворішого вигляду, ніж то було насправді.

– Що нового, Лютц? – звернувся він до ад'ютанта.

– З нового – новий офіцер для особливих доручень, – спробував пожартувати Лютц.

Генерал Еверс повернувся до Генріха.

– Лейтенант фон Гольдрінг!

– А-а! Мені вас рекомендував оберст Бертгольд, мій давній друг. Прошу до кабінету!

У кабінеті генерала на маленькому столику, присунутому до письмового стола, стояло кілька пляшок з мінеральною водою. Генерал налив один бокал і поставив його перед собою.

– Вас не пригощаю, бо це така гірко-солона гидота! Але мушу пити – печінка! Втім, вас, молодих, такі речі не цікавлять… Ну, як там оберст? Ще невідомо, яке він одержав призначення?

– Він гадає, що лишиться в Берліні.

– О, тоді Бертгольда можна вітати! При підтримці Гіммлера він далеко піде! Вам пощастило, лейтенанте: адже не кожен має такого покровителя, як Бертгольд. Він навіть сказав мені, що вважає вас за свого сина…

– Гер Бертгольд був дуже ласкавий до мене. Він приятелював з моїм батьком і тому мене справді зустрів як сина.

– Так, так, Бертгольд розповів мені вашу історію. Дуже романтично! Я, до речі, теж знав Зігфріда фон Гольдрінга і був з ним у дружніх взаєминах. Мене дуже засмутила його передчасна смерть. Але ви можете пишатися нею. Це була смерть на посту, справжня смерть солдата!

– Я завжди це пам'ятаю.

– Мені говорив оберст, що ви були активним помічником батька?

– Так, я допомагав йому в міру своїх сил: збирав відомості, шифрував донесення, приймав завдання по рації…

– Я цілком поділяю думку Бертгольда, що у ваші роки ви вже багато зробили для Німеччини і було б несправедливим посилати вас на фронт.

– А як ви гадаєте мене використати, гер генерал?

– Ви працюватимете при мені як офіцер для особливих доручень. Доведеться багато їздити, але ви, як людина молодого віку, певно, любите мандрівки?

– Лише тоді, коли вони не заважають мені якнайкраще виконувати дані мені доручення. Про власні уподобання тепер, під час війни, доводиться забувати.

– Дуже розумний погляд на речі. Хвалю! – генерал відпив ковток води і, переходячи з інтимного тону розмови на сугубо діловий, додав: – Завдання будете одержувати безпосередньо від мене або через Лютца. Сподіваюсь, ви вже познайомились з ним?

– Так точно, гер генерал! І він справив на мене враження прекрасного офіцера.

– Я радий, що у вас склалось таке враження. Адже вам часто доведеться працювати разом… Ну, лейтенанте, ми ще зустрінемось з вами за обідом у казино, і тому я не «прощаюся.

– Як прийняв вас генерал? – запитав Лютц, коли Генріх вийшов з кабінету Еверса.

– Досить привітно. Попередив, що нам з вами часто доведеться працювати разом, і висловив задоволення з того, що ви справили на мене прекрасне враження.

– Дуже вдячний, бароне!

– Генерал казав, що завдання я одержуватиму від нього безпосередньо і через вас. Що саме я маю робити сьогодні?

– Поки відпочивати і оглядати місто, бо я сам сьогодні не в формі. А якщо виникне щось термінове, я вам скажу. Тільки, щоб денщик знав, де вас шукати. І не запізнюйтесь на обід – генерал цього не любить. Обідаємо в казино рівно о першій.

– А вечеряємо вдвох, там, де й учора, – додав Генріх.

– Боюся, що буде занадто дорого, – завагався Лютц.

– Не турбуйтесь про такі дрібниці, гер гауптман, – недбало кинув Генріх і вийшов.

Ознайомлення з містом не забрало багато часу. Генріх не помилився вчора, коли відзначив про себе, що автомагістраль править за головну вулицю Сан-Ремі. Тут були зосереджені готелі, вілли, кінотеатр, магазини, мерія. Всі інші вулички, що відходили від цієї головної артерії, були досить брудними, покрученими і такими вузькими, що на них не могли б розминутися навіть дві машини. Трохи поблукавши по них, Генріх повернувся до свого готелю і до обіду встиг попрацювати над словником – йому хотілося швидше вдосконалити свої знання з французької мови.

За кілька хвилин до першої Гольдрінг був у казино.

Там уже зібралося чоловік тридцять штабних офіцерів. Вони походжали по залу навколо довгого, вкритого білою скатертиною стола. Прибори на ньому вже стояли, і зараз дві офіціантки розставляли великі супові вази з розливними ложками. Генріх помітив кілька зацікавлених поглядів на собі – очевидно, на присутніх справляло враження те, що на ньому був новенький мундир з дорогого матеріалу, з якого шили тільки парадний одяг.

Усі виструнчилися, коли ввійшов генерал. Еверс попрямував на своє місце на чолі стола, але не сів, а став за своїм стільцем. Офіцери також стали, кожен за відведеним йому місцем. Еверс пальцем поманив Гольдрінга і рукою вказав йому на стілець праворуч від себе.

– Панове офіцери! – звернувся генерал до присутніх. – Дозвольте відрекомендувати вам нового офіцера нашого штабу, лейтенанта барона фон Гольдрінга.

Генріх вклонився присутнім.

– Він працюватиме моїм офіцером для особливих доручень. Досі лейтенант фон Гольдрінг був офіцером для доручень при начальникові відділу І-Ц штабу корпусу, яким командував генерал Іордан.

Дехто з офіцерів поштиво глянув на Генріха.

– Ближче ви познайомитесь з ним в процесі самої роботи. Генерал сів.

Слідом за ним посідали і офіцери. Генерал налив собі супу. Взялися по черзі за розливні ложки й інші. Генріхові було дуже кумедно спостерігати, як усі присутні наслідували свого начальника.

Обід тривав довго і нудно.

Нарешті генерал підвівся. Підвелись і офіцери. Генріх полегшено зітхнув.

– Після обіду я вам потрібний? – запитав він Лютца, коли вони вийшли з казино.

– Знаєте, давайте вже з завтрашнього дня. Якось ні до чого душа не лежить. Та й у генерала болить печінка – отже, він сидітиме в себе на віллі.

– Тоді до дев'ятої. Якщо я вас не знайду в штабі, приходьте прямо до моєї кімнати.

У вестибюлі готелю Генріх зіткнувся з Монікою.

– Доброго здоров'я, мадемуазель! – привітався він з дівчиною досить холодно.

На його здивування Моніка посміхнулася:

– Доброго здоров'я, бароне!

– А ви вмієте посміхатися? – з удаваним здивуванням запитав Генріх.

– Я, здається, жива істота. Що ж тут дивного?

– У вашій літературі є чудовий роман, який ви, звісно, читали: «Людина, котра сміється». Ну, а вас тут називають: «Дівчина, котра не сміється». Наші офіцери мені говорили, що жодного разу ви до них не посміхнулися.

– Посміхатися їм?

– Виходить, ви зробили для мене виняток?

Моніка, певно, згадала дане їй Франсуа доручення і прикусила губу, щоб утриматися від ущипливої відповіді. Але все-таки не втрималась.

– Ви надто високої думки про себе, бароне! Я привітніша до вас тому, що вважала вас більш культурним, ніж ваші колеги, які добрим вихованням аж ніяк не можуть похвалитися.

– Ви з упередженням ставитесь до нас, німецьких офіцерів, і тому всіх міряєте однаковою міркою.

Моніка глибоко перевела дух і опустила вії, мабуть, ховаючи гнівний блиск очей.

– Війна є війна, мадемуазель. Не ви й не я її почали, – примирливо сказав Генріх.

Дівчина не відповіла, але й не пішла, і у Генріха раптом майнула смілива думка:

– Мадемуазель Моніка, ви не вважатимете мене настирливим, якщо я насмілюсь просити вас зробити мені одну велику послугу?

– Навряд чи я зможу в чомусь вам допомогти.

– О, я певен, що зможете. Адже ви розмовляєте по-німецькому і вам легко буде допомогти мені вивчити французьку мову.

– У вас під час допитів є перекладачі!

– Невже ви гадаєте, мадемуазель… Адже я не есесівець, а звичайний собі офіцер, якого призвали в армію. Ще до війни я самотужки почав вивчати вашу прекрасну мову, мадемуазель, а тепер, коли трапилась така чудова нагода…

– Чудова для вас, бароне, але дуже сумна для нас, французів. Хоча… – Моніка труснула головою, і її хвилясте волосся розсипалося. – Я вірю, що Франція ще буде великою державою!

– Я теж у це вірю, мадемуазель. Хіба можна скорити надовго волелюбний народ, народ з такою славною історією?

Уста дівчини зовсім по-дитячому напіввідкрились від здивування. Генріх зробив вигляд, що не помічає враження, яке справили його слова.

– Так ви згодні допомогти мені?

– Вивчати мову не так просто, – ухилилася від прямої відповіді Моніка. – Для цього, крім словників і підручників, потрібні не лише здібності учня, а й учительки. Мені здається, ви могли б знайти далеко кращу помічницю, ніж я.

– Ні, ні, я все добре обміркував і саме на вас покладаю найбільші надії. Зважте на те, що я не матиму певного вільного часу для занять, А те, що я живу у вашому готелі, полегшує справу, – ви даватимете мені уроки тоді, коли ваші і мої вільні години збігатимуться. І не забувайте, цим ви робите не лише послугу мені, а й… ну, як би вам сказати… руйнуєте перепони, які віддаляють один народ від другого. Коли людина вивчає якусь чужу для неї мову, вона мимоволі проймається і духом того народу. Адже так? Починає краще розуміти його культуру, прагнення. Я все це виклав вам досить незграбно, плутано, але щиро.

– Ну гаразд! – нарешті погодилася Моніка. – Але ж треба мати словники, підручники…

– Все це я вже придбав! І коли ви зараз маєте час, я б просив вас поглянути на них. Можливо, доведеться купити інші.

Моніка завагалася. Розуміючи причини її нерішучості, Генріх поспішно сказав:

– Словом честі я можу вам гарантувати цілковиту безпеку.

Трохи почервонівши, дівчина ступила на сходи, що вели на другий поверх, де була кімната Генріха.

Пропустивши Моніку вперед, Генріх на мить затримався в передпокої.

– Фріц, – сказав він тихенько денщику, – ось тобі гроші, побіжи купи найкращих цукерок і фруктів.

Коли Генріх зайшов до кімнати, Моніка вже сиділа в кріслі біля стола і переглядала словники.

– Як ви вважаєте, стануть у пригоді?

– На мою думку, словники непогані. Тут є граматичні правила, а в кінці подано готові речення, необхідні для першого вжитку. Дуже зручно для туристів і… завойовників.

– Ви жорстокосерді, мадемуазель! Проте мені, як учневі, це піде на користь. Що ж до речень для першого вжитку, то я їх осягнув, принаймні настільки, щоб зрозуміти ту фразу, яку ви сказали вашій матері під час нашого першого знайомства.

– Невже вона така значна, що ви її запам'ятали?

– Принаймні досить образлива, щоб її не забути. Ви твердили, що я награбував багато грошей.

Моніка густо почервоніла.

– Я не знала, що ви мене почуєте. Адже ви говорили, що ані слова не розумієте по-французькому, – сказала вона, виправдуючись. – Ви спровокували мене своєю заявою про незнання мови! І це не тільки нечемно, а й нечесно! А тому і не чекайте, щоб я у вас попросила пробачення!

– Я чекаю лише одного: щоб ви мені сказали, коли ми можемо почати наші уроки? Звичайно, я мушу спочатку це погодити з вашою шановною матір'ю, мадам Тарваль?

– З мамою я погоджу все сама. А почнемо… – Моніка замислилась. – Ну, хоча б завтра! – сказала вона рішуче, підвелась і, холодно кивнувши головою, вийшла.

ОСОБОЮ ГОЛЬДРІНГА ЦІКАВИТЬСЯ ГЕСТАПО

– Вам термінове завдання генерала, Гольдрінг, – сказав Лютц. – Потрібно підшукати зручне місце, щоб на ньому провести пробну стрільбу з міномета. Довжина майданчика повинна бути не менша шестисот метрів, ширина – двохсот. Бажано, щоб місцевість не була вкрита високою рослинністю і щоб не треба було виставляти сторожову охорону.

– А трава не заважатиме?

– Зорієнтуйтеся на місці. Провадитиметься випробування нових запальних мін. Я гадаю, – продовжував Лютц, підійшовши до настінної карти, – що ось тут, на північний захід від Сан-Ремі, є плато, яке нас може влаштувати. Огляньте його. Зробіть це до обіду. Їхати доведеться верхи, бо машина там не пройде. Візьміть двох солдатів з комендантської роти і обов'язково захопіть з собою автомат.

– Мій новий шістнадцятизарядний пістолет не гірший від автомата!

– Будьте обережні. Є дані, що партизани вештаються в околицях міста.

– Негайно ж виїжджаю, гер гауптман!

Захопивши зброю, Генріх за чверть години вже їхав до плато, в супроводі солдата-коновода, озброєного автоматом.

Кілометрів за п'ять дорога закінчувалась, і далі до плато вела лише вузенька стежечка, що круто здіймалась вгору. Ненатреновані коні почали задкувати, лякаючись крутизни.

– Залишайся біля коней і чекай мене! – наказав лейтенант коноводові.

Кинувши йому повід, Генріх почав здиратися стежкою вгору і незабаром був уже на плато. Воно було справді великим – з кілометр завдовжки, метрів чотириста завширшки і впиралося в високу скелю. Крім трави, рослинності тут не було. Лише праворуч, на самому краєчку цього природою створеного полігона, росло кілька розлогих дерев. Генріх перетнув плато і підійшов до скелі. Вся площа біля неї була вкрита великими кам'яними брилами.

«Саме те, що треба», – подумав Генріх і рушив далі, щоб обійти все плато. Коли він вже звернув від скелі праворуч і був під деревами, до нього долинули голоси. Озирнувшись, Генріх побачив на протилежному боці плато двох одягнутих у цивільне французів, які тільки-но вийшли з-за скелі. У одного з них – старшого – висів на шиї німецький автомат, у другого зброї в руках не було. Вони йшли в напрямі до виноградників, голосно розмовляючи.

Думка про критичність становища блискавкою промайнула в голові Генріха. Справді, що робити? Його автоматичний пістолет діє безвідмовно, а ці двоє йдуть безтурботно, навіть не оглядаючись навкруги. Підпустити ближче і стріляти, поки вони його не побачили? Але ж це не вороги! Це друзі, які, так само, як і він, борються з ворогами і його, і свого народу! Вийти їм назустріч і миром покінчити справу? Але ж він не встигне сказати й слова! Досить, щоб партизани побачили його мундир, і вони стрілятимуть перші. Заховатися за деревом? Але його однаково тут помітять, бо партизани йдуть до виноградників, що починаються відразу за деревами.

Причаївшися за стовбуром одного з дерев, Генріх міцно стиснув свій пістолет і не зводив очей з тих двох, що наближалися. Коли партизани були від нього вже метрів за шість, він раптом вискочив з-за свого укриття і голосно, навіть надмірно голосно від хвилювання, вигукнув:

– Олюме!

Ще гаразд не збагнувши, що сталося, партизани зупинилися і, побачивши спрямований на них пістолет, повільно підняли руки.

– Турне ву! – суворо наказав Гольдрінг.

Не опускаючи рук, партизани повернулися спиною до Генріха.

– Один ваш рух, і я стріляю! – попередив Генріх, наближаючись до затриманих. Партизани стояли непорушно. Та й що вони могли вдіяти зараз, коли сила була на стороні цього офіцера німецької армії?

Не опускаючи руки з пістолетом, спрямованим у спини полонених, Генріх підійшов до них впритул і зняв з шиї старшого автомат, потім обшукав кишені обох затриманих. У старшого він витяг гранату, у молодшого – бельгійський браунінг. Покінчивши з обшуком. Гольдрінг поклав відібрану зброю до своєї кишені, а автомат почепив собі на шию.

– Опустіть руки і йдіть у тінь! – наказав він і озирнувся, щоб перевірити, чи немає нікого навколо.

Затримані слухняно виконали наказ.

Тепер партизани стояли навпроти, і Генріх міг їх розглянути. Старший з них виглядав років на сорок, молодший був, мабуть, однолітком Гольдрінга. Його великі чорні очі дивилися на офіцера з ненавистю і зневагою.

– Партизани? Макі? – запитав Генріх.

– Так! – твердо відповів молодший.

– Куди ви йшли?

– До сусіднього села, у нього померла мати, – відповів молодший, кивнувши на свого товариша. Старший, втупивши очі в землю, мовчав.

– Навіщо ж ви взяли в такому разі зброю? Ні старший, ні молодший не відповіли.

– Йолопи! – з серцем промовив Генріх. – Берете зброю, а не вмієте тримати її напоготові. Йдете, наче проспектом прогулюєтеся!

Партизани перезирнулися.

– Йдіть до тієї скелі! – наказав Генріх. – Зброю я покладу ось там, біля спуску. Коли я спущуся з плато, можете забрати її і йти, куди вам треба. Тільки добре запам'ятайте цю науку!

На мить в очах партизанів спалахнула радість, але відразу й пригасла. Вираз тривоги все виразніше проступав на їхніх обличчях. Обидва стояли, не рухаючись. Генріх зрозумів, що вони вважають його наказ якимсь підступним маневром і, підійшовши до молодшого, повернув його плече лівою рукою, підштовхнув в спину пістолетом.

Юнак пішов. За ним рушив і старший. Вони йшли спочатку повільно, очевидно, все ще чекаючи на кулю в спину, але чимдалі, хода їх прискорювалась, а потім вони побігли, раз у раз озираючись.

Генріх і собі рушив до спуску з плато. Партизани вже добігли до скелі і тепер пильно стежили за тим, що робитиме цей дивний німецький офіцер. Гольдрінг поклав відібрану зброю біля самого спуску, привітно махнув рукою своїм недавнім полоненим і почав швидко спускатися з плато.

Поки партизани добігли до місця, де лежала їхня зброя, Генріх був уже далеко. Макі побачили лише двох вершників, що галопом мчали по дорозі до міста.

– Ти щось тямиш? – здивовано запитав молодший старшого.

– Анічогісінько!

Нічого не зрозуміла і стара селянка, яка потай спостерігала з виноградника за всією цією сценою.

Пригнувшись між кущами, вона мало не вмерла від страху, коли побачила, що Жана Тарваля і П'єра Корвіля затримав німецький офіцер, навіть вуха затулила, щоб не чути пострілу. Але жоден постріл не пролунав. Замість цього до неї долинули уривки дуже дивної розмови, яка зовсім її спантеличила.

* * *

За якісь півгодини Генріх, веселий і збуджений, доповідав гауптману, яке чудесне плато буде в них для випробування нових мінометів.

– А коли саме відбудеться це випробування? – запитав він Лютца.

– Найближчими днями. Наш генерал – член приймальної комісії. День випробування залежатиме від нього. І гадаю, що відкладати він не буде. Тим більше, що міномети і міни до них виготовляються поруч з нами.

– Ну, це вже ви, мабуть, помиляєтесь! В околицях Сан-Ремі я не бачив жодного придатного для цього підприємства.

Лютц посміхнувся.

– А по дорозі на плато ви не помітили невеличкого заводу, праворуч від шляху?

– Кілометрів за півтора?

– Так. Ото якраз він і є.

– Ніколи не повірю! Навіть заводом його не назвеш – якесь кустарне підприємство.

– Це зовні. Зовні, справді, нічого схожого на великий воєнний завод, бо… – Лютц спинився, бажаючи справити своїми словами більший ефект, – бо весь він схований під землею! Там працює понад тисячу полонених – росіян, французів, поляків, чехів – одне слово, людей, які вже ніколи не побачать сонця. Під землею вони працюють, харчуються, сплять і… помирають. Їх і ховають під землею.

– Хитро придумано! – вихопилось у Генріха.

Він справді був вражений несподіваним і таким цінним для нього відкриттям. Треба поспішити повідомити про це своє командування.

– Коли я кажу, що їх там і ховають, це не означає, ніби є якесь підземне кладовище. Трупи померлих спалюють, а попіл, як добриво для полів, за недорогу ціну продають місцевим селянам. Звичайно, про походження цього добрива покупці нічого не знають… Як бачите, утилізація, повна, – криво посміхнувшись, закінчив Лютц.

Генріх не міг не помітити, що останні слова гауптман сказав з гіркою іронією. Пролунав дзвінок.

– Мене викликає генерал, можливо ненадовго. Якщо хочете, то чекайте на мене тут.

– Ні, я піду помиюся, трохи запилився під час поїздки. Зустрінемося в казино.

Генерал у кабінеті був не сам. Навпроти нього сидів керівник служби СД майор [1]1
  Для зручності всі есесівські звання даємо у військовій термінології.


[Закрыть]Міллер.

Ад'ютант генерала дуже не любив цього самовпевненого і нахабного гестапівця і був неприємно здивований, побачивши його в штабі – очевидно, Міллер пройшов до генерала, коли він, Лютц, кудись вийшов.

– Гер Лютц, – почав генерал, рукою вказуючи на крісло, – майор прийшов у справі, і я хочу, щоб і ви взяли участь в розмові. Гер Міллер цікавиться вашою думкою про нашого нового офіцера для доручень, лейтенанта фон Гольдрінга.

Лютц здивовано позирнув на генерала, потім перевів погляд на Міллера. Яка все-таки огидна пика! Особливо ці загострені ніс і підборіддя, що роблять майора схожим на хорта, і маленькі круглі очі, які, мов буравчики, свердлять співрозмовника.

– Я знайомий з лейтенантом Гольдрінгом з першого дня його перебування тут і можу сказати єдине – це культурний, здібний і цілком благонадійний офіцер.

– Як бачите, гер Міллер, думка мого ад'ютанта цілком збігається з моєю, – промовив Еверс.

– Я теж, гер генерал, не мав сумнівів у благонадійності барона фон Гольдрінга, але є сигнал, – Міллер багатозначно підняв палець, – який сигнал, звісна річ, я вам сказати не можу. Крім того, наш обов'язок полягає в тому – ви це добре знаєте, – що ми повинні перевірити кожного нового офіцера, який має доступ до секретних документів. Саме тому я й звернувся до вас, гер генерал. Не маю сумніву, що ви допоможете зробити цю перевірку.

– Але ви зважте, гер Міллер, що йдеться не про якусь не відому нам людину, а про барона фон Гольдрінга, якого оберст Бертгольд знав дитиною! Про це він говорив мені особисто. А сам оберст Бертгольд – друг рейхсміністра Гіммлера, а по лінії дружини – родич обергрупенфюрера Кальтенбрунера. До того ж тепер оберст Бертгольд працює в Берліні, при штаб-квартирі Гіммлера! Уявіть собі, гер Міллер, що про цю перевірку дізнається Бертгольд?

– Але ми маємо вказівки перевірити абсолютно всіх! І вчора, на жаль, не знаючи подробиць біографії лейтенанта фон Гольдрінга, я дзвонив з приводу одержаного нами сигналу своєму шефові і одержав від нього якнайсуворішу вказівку провести перевірку негайно. Запевняю вас, що про неї Гольдрінг не дізнається.

– Але яке відношення маємо до цього ми? – трохи роздратовано запитав Еверс.

– Нам потрібна ваша допомога, – пояснив Міллер. – Треба, щоб ви послали барона у відрядження до Ліона. Це допоможе здійснити розроблений нами план Краще за все послати його з пакетом на адресу штабу корпусу. Решту ми беремо на себе. Про наслідки перевірки я сповіщу вас особисто. Сподіваюся, що ви допоможете нам, гер генерал, і запевняю вас, що ніхто про це знати не буде.

– Гаразд! – погодився генерал. – Але нічого більшого від нас не вимагайте. Коли саме треба послати Гольдрінга?

– Сьогодні. Поїзд відходить о шістнадцятій сорок.

– Сподіваюся, майоре, що ви більше не турбуватимете нас, принаймні щодо особи барона?

– Признатися, мене самого непокоїть ця історія, після того, що ви мені повідомили про взаємини фон Гольдрінга з Бертгольдом. Але не зробити перевірки я вже не можу, оскільки одержав найкатегоричніше розпорядження і навіть погодив з шефом план цієї маленької операції. Отже, відступу немає, і ми про все домовилися! Моє шанування!

Міллер вклонився і вийшов з кабінету.

– Не подобається мені ця витівка, гер гауптман, – сердито зауважив Еверс, коли за Міллером закрилися двері. – Але й відмовитися ми не маємо права. Так чи так, а треба, щоб Гольдрінг не дізнався про перевірку. Інакше він наробить нам через Бертгольда неприємностей і чималих. Мати справу з Гіммлером – це однаково, що сидіти на бочці з порохом і тримати в руках запалений гніт.

– Такий горішок, як Гольдрінг, явно не по зубах Міллеру.

– Але ми мусимо сьогодні послати барона у відрядження, гер гауптман.

– Він офіцер для особливих доручень, і коли послати його до штабу корпусу навіть з звичайною стройовою запискою, це не викличе в нього ніякої підозри. Адже він не знатиме, що в пакеті. А решта – то не наша справа.

– Тоді приготуйте пакет і від мого імені дайте лейтенантові наказ відвезти його до Ліона. Тільки не прохопіться й словом!

– Не турбуйтеся, гер генерал!

* * *

Біля входу до готелю «Темпль» Генріх зустрів стару селянку. Він би, напевне, не помітив її, коли б жінка не окинула його довгим ласкавим поглядом і перша не привіталася:

– Бонжур, месьє!

– Бонжур, мадам! – відповів вкрай здивований Генріх. З власного досвіду він вже пересвідчився, що французи уникали вітатися з німцями.

Увійшовши в готель, Генріх хотів піднятися сходами просто до себе, але по дорозі його спинила мадам Тарваль. Цього разу на її устах не сяяла звичайна посмішка господині готелю. Обличчя жінки було схвильоване, і губи тремтіли. Але очі дивилися з незвичною лагідністю і якось запитливо.

– Надворі так парко, бароне! – співчутливо сказала мадам Тарваль.

– Я не звик до такої погоди в цю пору року, – погодився Генріх.

– То, може, хочете випити чогось прохолодного?

– А що у вас є?

– О, для вас у мене знайдеться пляшка чудового старого шампанського!

Генріх зайшов у зал ресторану, а мадам Тарваль кудись побігла. За хвилину вона повернулася з фужером і пляшкою в руках.

– Справді чудесне вино, мадам! – похвалив Генріх, відпивши з фужера. – Тепер я розумію, чому так далеко сягає слава французького шампанського.

– На жаль, це у мене остання пляшка, – я її берегла для якоїсь виключної, особливої нагоди!

– Тоді її треба було розпити в родинному колі, і я не розумію…

– О бароне, сьогодні у мене такий щасливий день!

– Не хочу бути нескромним, але з радістю вип'ю за ваш день. Тільки чому ж ви не налили й собі? За щасливий день годиться чокнутись!

Мадам Тарваль принесла ще один фужер, і Генріх сам наповнив його. Золотисте вино заіскрилося і зашумувало…