Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 37 страниц)

Заугель кинув на свого співрозмовника запитливий, нетерплячий погляд.

– Але, – продовжував Генріх після паузи, – треба ж бути відвертим: Міллер – це вже анахронізм, він живе виключно за рахунок своїх старих заслуг і заступає шлях іншим! Слово «інші» я вживаю не в тому примітивному значенні, якого йому звичайно надають. Це не просто молодший і навіть талановитіший працівник. Це цілком нова порода людей, що народилися в добу найвищого пробудження духу Німеччини і тому несуть у собі всі ознаки людей цілком нової вдачі: завойовників, панів!

– Ви, бароне, виявляється, тонкий психолог і дуже цікавий співрозмовник. Зараз ще не так пізно, і я був би радий; якби ви зайшли до мене на часинку. Ми б продовжили цю розмову за чашкою міцної кави. На жаль, не можу запропонувати вам нічого іншого – мені ще треба сьогодні працювати і я мушу бути, як кажуть, у формі.

– Чашка міцної кави і розмова з людиною, яка може говорити про речі філософського порядку, це такі рідкісні явища в Сан-Ремі! Тому я з радістю приймаю ваше запрошення. Скучив і за першим, і за другим! – розсміявся Генріх.

У невеличкій трикімнатній квартирі Заугеля пахло парфумами, хорошими сигарами, справжнім мокко. Очевидно, кімнати рідко провітрювали, бо ці запахи так усталились, що створювали своєрідну задушливу атмосферу, яка буває в будуарах кокоток. Та й усе інше тут нагадувало швидше будуар, ніж кімнату офіцера, та ще у воєнний час: м'які килими, якими було завішано стіни і вкрито підлогу, мережані завіски на вікнах, безліч статуеток, вазочок, флакончиків. І єдиною річчю, яка дивно дисгармоніювала з усім, був великий портрет Ніцше, вправлений в чорну, без усяких прикрас, раму.

Помітивши погляд Генріха, що зупинився на портреті, Заугель патетично сказав:

– Мій духовний батько! З цим зображенням я не розлучаюся ніколи! І з цими книжками теж.

Заугель підійшов до етажерки і зняв з верхньої полиці кілька переплетених у дорогі палітурки книжок. Генріх одну за одною розгорнув їх: «По той бік добра і зла», «Так сказав Заратустра», «Присмерки богів» – Ніцше, «Майн кампф» – Гітлера.

«Ну і звалище!» – подумав Генріх, і йому здалося, що від книжок тхне гнилятиною. Нестерпно захотілося на свіже повітря, від задушливої атмосфери починало трохи нудити, і Генріх почав було підшукувати привід, щоб скоріше піти, але в цей час денщик приніс каву, лимони, пляшечку лікеру.

Попиваючи чорну каву, Генріх і Заугель довго розмовляли на різні філософські теми. Виявилося, що лейтенант трохи знайомий з новітніми течіями філософської думки, трохи знається на старій німецькій філософії. Цих куцих знань було замало, щоб привчитися бодай логічно мислити, але досить для того, щоб говорити про все з апломбом невігласа. І Заугель крушив Канта і Гегеля, висміював Маркса, поблажливо поплескував по плечу Шопенгауера і, захлинаючись від захвату, вихваляв геній свого улюбленого Ніцше – його він вважав предтечею нової зорі для раси звитяжців, які піднімуться понад гранню, що відділяє добро від зла, і досягнуть сяючих вершин, де пануватиме людина-бог. Генріху довелося мобілізувати всю свою витримку, щоб не розреготатися, слухаючи цю нісенітницю, і підтримувати розмову. А Заугель був у захваті, що знайшов такого уважного слухача і, як він висловився, однодумця.

Потроху від високих матерій розмова перейшла на теми більш життєві, зокрема на обстановку, що зараз створилася в зв'язку з посиленням активності макі. Генріх нагадав Заугелю про свою готовність допомогти йому під час хвороби Міллера, якщо в цьому виникне потреба.

– Яз радістю скористаюсь з ваших послуг, барон, і навіть маю дещо на увазі. Але спочатку я хотів вас застерегти… якщо ви дозволите, звичайно.

– О, прошу!

– Ви поводите себе трохи необережно, бароне, і дещо легковажно у виборі своїх знайомств…

– Що ви цим хочете сказати?

– А перегляньте всі свої прихильності і скажіть – ви можете поручитися за всіх?

– Розумію, розумію, любий Заугель, на що ви натякаєте! Спасибі за делікатність, з якою ви порушили це надто інтимне питання, але, запевняю вас, у даному випадку треба підходити з іншою міркою! У моїх стосунках з жінками я дотримуюсь однієї – красива ця жінка чи ні. На мій погляд, це єдина мірка, з якою можна підходити до жіноцтва, бо вони, жінки, як і ваша надлюдина, стоять по той бік добра і зла!

– Ви так гадаєте? А коли я скажу, що рідний брат мадемуазель Моніки французький терорист?

– Не може бути! Така добропорядна родина!

– Сумую, що доводиться вас розчаровувати, але це так. Вчора на слідстві один спійманий макі повідомив мені цю цікаву подробицю з біографії мадемуазель. Не виключена можливість, що і вона сама…

– Фу, як неприємно! І добре, що ви мене попередили, я перед вами в боргу! Треба буде придивитися уважніше…

– Я встановив за нею нагляд уже давно – мою увагу привернуло те, що вона надто часто їздить на електростанцію, буцімто до свого нареченого. Досі я це сприймав як цілком природну річ. Але той макі, якого я допитував, працює саме на станції і запевняє, що зустрічі мадемуазель з слюсарем Франсуа Флорентеном аж ніяк не нагадують побачень закоханих…

– Я взагалі вперше чую, що у неї є якийсь наречений. Так он чим пояснюється її неприступність! Ні, це просто комічно, що моїм суперником може бути якийсь слюсар! Барон і слюсар! Знаєте що, Заугель, зробіть мені приємність, дозвольте порозмовляти з цим макі!

– Це дуже легко зробити, але не сьогодні: він погодився давати мені деяку інформацію, і вчора я відпустив його. Тільки він з'явиться – спеціально викликати його мені не хочеться, щоб не привернути уваги! – я зараз же повідомлю вас.

– Прикинутися такою наївною, скромною… Ніколи не думав, що жінка може так мене ошукати!

– А що коли мадемуазель використала знайомство з вами, щоб здобувати для макі якісь відомості?

– Тоді їй не дуже пощастило! У мене правило – з жінками про справи, навіть серйозні речі, не говорити.

– Ну, іноді можна випадково обмовитися словом…

– Ви маєте рацію, чорт забери! Ні, тільки подумати: макі хочуть використати у своїх цілях сина генерал-майора Бертгольда! Парадокс, справжній парадокс!

– Я хочу попередити вас, бароне: все, що я сказав, поки наша з вами таємниця. Навіть гер Міллер не знає про мої підозри. Ми з вами самі перевіримо, мають вони якусь підставу чи ні.

– Я допоможу вам, гер Заугель!

– Це дуже легко зробити: завтра я вам дам один документ, ніби секретного характеру, ви лишіть його у себе в номері і пошліть кудись свого денщика, щоб мадемуазель не знала. Решту я беру на себе. Згодні?

– Я вважаю справою своєї честі допомогти вам у цьому. І сподіваюсь, що зможу у найближчий час віддячити вам за ту послугу, яку ви мені сьогодні зробили, відкривши очі на стан речей. Жених він їй чи не жених, мене дурили однаково! А я цього нікому не подарую!

Заходити до Лютца було пізно і, розпрощавшись з Заугелем, Генріх поспішив в готель. Дорогою він намагався не думати про ті неприємні речі, про які щойно дізнався. Треба було заспокоїтися, дати відпочити мозкові. І в голові, тільки він вийшов на вулицю, справді пояснішало. Свіже повітря, мов прохолодна купіль, змивало з тіла втому, і Генріх відчув себе зібраним, готовим до боротьби.

Так, боротися доведеться, це очевидно. І двобій з Заугелем у нього буде запеклий. Коли той уже схопився за ниточку, яка йде від клубка, то рано чи пізно, а ниточка приведе його до правди. Якщо її не перерубати відразу! Але як це зробити? Найперше знешкодити провокатора! Він може прискорити хід подій. Це особливо небезпечно тепер, коли Заугель уже натрапив на вірний слід: Франсуа – Моніка, Моніка – Франсуа. А від них до нього теж веде ниточка, і не сьогодні-завтра Заугель зможе намацати і її. Бо про те, що сталося на плато, коли Генріх відпустив двох партизанів, безумовно, знають не тільки мадам Тарваль і та стара селянка, а й дехто з макі, можливо, і той провокатор з електростанції. Якщо це так, то у Заугеля буде повна змога захопити ниточку далі: Гольдрінг – Моніка – Франсуа. Отже, будь-що і насамперед треба покінчити з провокатором!

Цієї ночі Генріх довго не спав, а ранком прийшов снідати значно раніше ніж звичайно. Але Моніка, мов на гріх, уже вийшла з дому в якихось господарських справах. Генріх зустрів її по дорозі вже біля самого штабу.

– Моніко, я мушу поговорити з вами у важливій справі. Дуже прошу, будьте сьогодні дома і нікуди не виходьте! Я постараюся повернутися додому якнайскоріше, але може статись, що генерал мене чомусь затримає. Однаково чекайте, поки я не прийду. Довго розмовляти на вулиці нам незручно з ряду причин, а тому ніяких пояснень я вам зараз дати не можу. Скажу лише одне – за вами встановлено нагляд.

Генріх, сміючись, потиснув дівчині руку і зник у дверях штабу. Моніка весело помахала йому вслід рукою. Нікому з перехожих, що спостерігали цю сцену, і на думку не спало, як тривожно калатали серця в цю мить у цього веселого офіцера і красивої усміхненої дівчини.

– Вам телеграма, гер обер-лейтенант! – сповістив черговий по штабу.

«Сьогодні о шістнадцятій двадцять буду в Шамбері. Зустрічайте. Бертіна».

«Якого диявола тобі тут потрібно!» – про себе вилаявся Генріх і ще раз перечитав телеграму, звірив дату – Бертіна телеграфувала сьогодні вранці, о шостій.

Генріх постукав до кабінету Еверса.

– Будуть якісь доручення, гер генерал?

– Сьогодні ні.

– Тоді дозвольте звернутися до вас з проханням!

– Радий буду його задовольнити.

– Я одержав щойно телеграму від племінниці Бертгольда, вона просить зустріти її о четвертій з хвилинами в Шамбері. Якщо ви дозволите…

Генерал глянув на годинника.

– Вам щастить, гер обер-лейтенант, як завжди: за тридцять хвилин заступник Міллера, гер Заугель, виїздить моєю машиною в супроводі охорони до Шамбері зустрічати пропагандиста від штаб-квартири. Ви можете поїхати з ним.

– Безмежно вам вдячний, гер генерал!

Заугель щиро зрадів, дізнавшись, що в нього буде такий супутник у поїздці, як Гольдрінг, і пообіцяв рівно за півгодини чекати з машиною біля готелю.

Не піднімаючись до себе в номер, Генріх розшукав Моніку.

Дівчина зустріла його стурбованим, запитливим поглядом.

– Обставини склалися так, що я зараз мушу їхати, за кілька хвилин за мною заїде заступник Міллера, Заугель, – сказав він поспішно. – Ось проти цього Заугеля я і хочу вас застерегти. Він сказав мені, що на електростанції, куди ви часто їздите, працює його агент, якого всі вважають за макі, і що цей агент має якісь підозри проти вас і Франсуа Флорентена. За розпорядженням Заугеля за вами встановлено пильний нагляд. Очевидно, і за Франсуа Флорентеном теж. Висновки зробіть ви самі. А тепер не треба, щоб Заугель мене бачив з вами, – я краще вийду і почекаю його біля входу в готель.

Зачувши, що до готелю під'їхала якась машина, Моніка швидко зникла в дверях буфетної, не встигши сказати навіть слова. Лише її вдячний погляд встиг спіймати Генріх.

– Кого це ви зустрічаєте з таким почтом? – запитав Генріх Заугеля, коли їхній «хорх» помчав по шосе слідом за автомашиною з п'ятьма автоматниками.

– Пфайфера! Самого Пфайфера, бароне!

Генріх знизав плечима, бо прізвище це не справило на нього найменшого враження.

– Як, ви не знаєте Пфайфера? – здивувався Заугель. – Та це ж один з найкращих ораторів Німеччини, один з найближчих помічників Геббельса!

Очевидно, Заугель мав рацію так говорити: принаймні в Шамбері їх повідомили, що виступи Пфайфера користуються виключним успіхом. Він, як виявилося, прибув ще вранці і вже встиг зробити доповідь перед офіцерами гарнізону і в двох підрозділах перед солдатами. Тема всіх виступів була одна – «Що сталося під Сталінградом».

У розшуках Пфайфера Генріх і Заугель побували на двох мітингах і вислухали дві промови сучасного Ціцерона. Пфайфер, присадкуватий чоловік з солідним черевцем, справді був непоганим оратором. Очевидно, пропагандист виступав на тему про Сталінград багато разів. Він сипав цифрами, фактами, іменами, назвами населених пунктів, не зазираючи ні в тези, ні в блокнот, яким вимахував, тримаючи то в лівій, то в правій руці. За Пфайфером виходило, що до поразки під Сталінградом спричинилося велике розтягнення лінії фронтів, утруднення з транспортом, і коли армія фюрера скоротить фронти, знову набереться сил, все піде гаразд і вже цього, 1943 року, вона помститься більшовикам за загиблих на берегах Волги.

Пфайфер говорив гаряче, навіть палко, голос у нього був дужий і добре натренований. Оратор то притишував його до шепотіння, чутного навіть у найвіддаленіших рядах, то підносив до лункого гуркоту, що розлягався над натовпом, як справжнє гуркотіння грому. Генріх спостерігав за обличчями слухачів і мусив констатувати – ораторське мистецтво Пфайфера впливало на аудиторію: солдати разом з ним кричали: «Гох!», – коли того хотів промовець, і мало не плакали там, де він. притишивши голос, з трагічним тремтінням у найбільш патетичних місцях говорив про загибель армії Паулюса.

Після другого мітингу Заугелю, нарешті, пощастило впіймати пропагандиста, але Пфайфер категорично заявив, що до восьмої вечора нема чого й думати виїхати з Шамбері, бо йому треба виступити ще в кількох місцях.

– Смію нагадати, гер Пфайфер, що в нас тепер не дуже спокійно, і краще було б або виїхати відразу, або заночувати в Шамбері і рушити в дорогу ранком, – зауважив Заугель.

– Аз якого це часу офіцери армії фюрера почали боятися темряви? Я звик до думки, що бояться її лише діти! – пожартував Пфайфер і окинув переможним поглядом численний почет, що його оточував.

Присутні зареготали. Заугель почервонів і відійшов.

– Гер Пфайфер, очевидно, не знає умов, які склалися в нас останнім часом, – поскаржився він Генріху.

– Гер Заугель, я вважаю, що ви цілком правильно зробили, попередивши гостя про небезпеку їздити ввечері. І мене дивує його легковажність і цей чисто демагогічний закид про боягузтво. Подивимось, куди подінеться його хоробрість вночі, та ще коли справді наскочать макі! Нам що, ми люди військові, звикли дивитися небезпеці в очі, а цей балакун, мабуть, і не нюхав пороху.

І Заугелю довелося приховати своє занепокоєння. Не міг же він признатися Генріху, що сам боїться їхати вночі, особливо тепер, коли великий загін макі спустився з гір.

О четвертій двадцять дня Генріх і Заугель зустрічали на вокзалі Бертіну.

– Який щасливий вітер заніс вас у наші краї? – запитав гостю Генріх, тільки вона з'явилася на східцях вагона.

Бертіна була в парадній формі, одягла навіть кашкета замість форменого берета, якого дозволялося носити жінкам-есесівкам.

Заугель, не приховуючи захоплення, дивився на гостю.

– Попутний, бароне, що завжди віє для тих, хто вміє вправлятися з парусами!.. А це хто? – Бертіна простягла руку Заугелю. – У мене таке враження, Генріх, ніби у вашій дивізії зібрано всіх красивих офіцерів нашої армії. Так куди і як ми поїдемо зараз?

– Це цілком залежатиме від вашого бажання: ми можемо виїхати машиною – сьогодні ввечері або поїздом – завтра вранці.

– Мене влаштовує і перший, і другий варіант, отже робіть, як хочете.

Генріх зарані замовив для Бертіни номер в офіцерському готелі, але вона заявила, що спочивати не буде, а воліє пообідати, а потім пройтися по місту.

Перепросившись, Заугель пішов уточнювати з Пфайфером час від'їзду, а Бертіна і Генріх спустилися в ресторан.

– Ви так і не пояснили, Бертіно, що то за попутний вітер прибив вас до наших берегів і чи надовго? – запитав Генріх, коли вони зручно розташувались в окремій кабіні і офіціант, подавши замовлення, вийшов.

– Інакше кажучи: звідки вас принесло і як довго ви надокучатимете мені? – розсміялася Бертіна і з викликом глянула на співрозмовника.

– Я, здається, не дав вам жодної підстави зробити такий висновок.

– А ваше вперте небажання відповісти на мій лист? А те, що ви навіть для форми не запросили мене на заручини?

– Ви жінка, Бертіно, і повинні здогадатися: я не листувався з вами і уникав вас бачити саме тому, що дуже хотів цього!

– О Генріх, – це майже освідчення! Дивіться, щоб я не спіймала вас на слові! Адже я тепер буду майже вашою сусідкою і мушу попередити: хочу віддячити цій широконосій Лорхен, викравши в неї з-під носа жениха!

– Як то будете моєю сусідкою? Адже концтабір, де ви працюєте, наскільки я пам'ятаю, у Східній Пруссії?

Бертіна підняла одне плече і повернулась ним до Генріха.

– Ви дуже неуважні, бароне! Зверніть увагу ось на це! – Бертіна постукала пальцем по невеликому погону.

– О, та вас можна поздоровити.

– Як бачите! А це означає не лише підвищення в чині, а й підвищення на посаді. Мене призначено начальницею жіночого концтабору посиленого режиму в Понте-Сан-Мартін, це, здається, недалеко від Сан-Ремі.

– Посиленого режиму? Що це означає, коли перекласти на звичайну людську мову?

– Це означає, що до мене виявили особливу довіру, – прийнявши табір, я маю скласти своєрідний іспит, тобто встановити в ньому такий режим, за якого всі ці полонянки перетворяться на живих роботів, на звичайну робочу худобу і забудуть думати не те що про непокору, а навіть про те, що вони колись вважали себе людьми!

Бертіна випила чарку коньяку і затяглася сигаретою. Її великі сині очі збуджено блищали, ніздрі тонкого носа здригалися, губи щільно стиснулися.

– Тоді я не розумію, чому саме вас призначили в цей табір. Адже ви все-таки жінка, Бертіно!

– Ви могли б сказати люб'язніше: красива жінка.

– О, це навряд чи насмілиться хтось заперечувати! А тим більше я. Але ви все-таки не відповіли на моє запитання.

– Боже мій, Генріх, ви страшенно старомодний, ви зворушливо старомодний! Тепер я розумію, чому ви обрали в подруги свого життя Лору! Самочка, що в'яже своєму володарю теплі шкарпетки і напульсники, Маргарита з прялкою в руках, у кращому разі маленька актриса кабаре з легким присмаком пороку – і вас не нудить від цього ідеалу добропорядних німців? Нас, справжніх арійок, принаймні вже занудило.

– Бертіно, це ж крамола, справжня крамола! Ви забуваєте, що сказав фюрер про обов'язки жінки і її місце в суспільстві…

– А, три «К»! Закони, настанови даються для мас, а у кожної нації є свої обранці, які ці закони створюють. І я належатиму до таких обранців! Я вже до них належу. Даремно ви не приїхали до мене в табір – пам'ятаєте, я вас запрошувала? – ви б побачили, як тремтить передо мною увесь цей набрід: француженки, росіянки, голландки, польки, бельгійки… навіть німкені, що зневажили свою расу! О, мені було надано необмежені права, і, будьте певні, я їх використала!

Відкинувшись на спинку стільця, Бертіна примружила очі, ніби вдивлялася у якусь далеку картину, що постала перед нею, і раптом розсміялася:

– Хочете, я вам розкажу, за що мені вже на третій місяць служби присвоїли звання ротенфюрера і призначили наглядачкою блоку ув'язнених жінок? Це настільки кумедно, що я завжди сміюсь, коли згадую. У мене був чудесний пес Рекс, і я його натренувала на моїй покоївці, дебелій голландці, хапати її за литки, тільки вона нахилиться. Рекс просто скаженів від люті, коли бачив жіночі литки! І от уявіть таку картину. Приїздить комісія служби СД оглядати табір. Я вишикувала всіх своїх жінок, проходжу повз них, ніби роблячи перевірку, витягаю з кишені брюк носовичок, і раптом кишеня ненароком вивертається і на землю сиплються дрібні монети. Цілком природно, що я наказую їх негайно підібрати. І от, коли всі жінки нахилилися за монетами, я тихенько свиснула, і до мене стрімголов летить Рекс. Ви не можете уявити, що тут вчинилося! Члени комісії мало не вмерли з реготу, і вже за тиждень я одержала своє перше підвищення по службі…

– Що ж допомогло вашому дальшому просуванню? Адже ви просунулися дуже швидко!

– О, просто блискавично швидко! Я запровадила деякі вдосконалення в системі охорони ув'язнених і в самому режимі для них. Крім того, я добре вивчила смаки свого начальства… Коли прибувала партія нових полонянок, я відбирала наймолодших і найкрасивіших серед них і знала, яку кому направити… На кінець року я вже була заступником начальника всього табору!

– Так ви скоро дослужитесь і до генерала!

– О, кар'єру я зроблю!

Захоплена своїми спогадами, Бертіна не помітила ні іронічності тону Генріха, ні лихих вогників у його очах.

– Щодо своєї дальшої кар'єри, то я велику надію покладаю саме на цей концтабір, який маю зараз прийняти. Нещодавно там убили начальника, старшу наглядачку і одного солдата – охоронця, що їх супроводжував. Спеціальна комісія розслідувала цю пригоду, багатьох повісили, але справжніх винуватців убивства так і не знайшли. Мені доручено встановити в цьому концтаборі найжорстокіший режим, і я вже розробила цілий план заходів. О, я цілком певна, що свого досягну! Якою завгодно ціною, навіть коли б мені довелося повісити кожну третю!

Генріх відчував, що у нього тьмариться в очах. Обличчя Бертіни відсунулось кудись назад і здавалось маленьким, немов гадюча голівка, потім знову наблизилось, стало таким великим, що він уже не відрізняв на ньому окремих рис.

– Що з вами, Генріх? – почув він голос Бертіни і раптом немов прокинувся від сну.

«Вона не доїде до табору. Як це зробити, – не знаю, але вона до табору не доїде!» – твердо вирішив він, і одразу йому стало легше.

– Чому ви замислились?

– Після контузії, яку я дістав під час нападу макі, у мене часто раптово починає боліти голова і тьмариться в очах! – навмання пояснив Генріх.

– Бідненький! – перехилилася через столик Бертіна і провела рукою по голові Генріха.

Поява Заугеля перервала цю ліричну сцену. Він повідомив, що Пфайфер погодився взяти з собою даму, навіть був задоволений з цього, тільки просив вчасно бути біля штабу корпусу.

З Шамбері виїхали рівно о восьмій вечора. На передньому сидінні поруч шофера сидів Пфайфер, на середньому Заугель, на задніх – Бертіна і Генріх.

Тільки машина від'їхала, Бертіна міцно притиснулася всім тілом до Генріха і взяла його під руку.

– Невже я гірша за ту широконосу качку Лору? – тихенько прошепотіла вона.

– Ви її перевершили в усьому! – багатозначно посміхнувся Генріх.

Бертіна вдячно потиснула йому руку і відсунулася, бо Пфайфер, трохи посовавшись на своєму місці, повернувся обличчям до пасажирів, що сиділи позад нього в машині.

– Так ви вважаєте, що ввечері їхати по цій дорозі небезпечно? – запитав він Заугеля, чомусь притишивши голос.

– Вдень безпечніше, – ухилився від прямої відповіді Заугель.

– А ви як гадаєте, гер обер-лейтенант?

– Я вважаю, гер Пфайфер, що під час війни скрізь небезпечно, – байдуже відповів Генріх. – Лише вчора, приміром, у нас тут з гір прорвалася велика група макі…

– Велика, кажете? – в голосі прославленого оратора звучав переляк.

– Більше роти.

– А хіба вони наважаться напасти на нас, коли попереду їдуть автоматники, а позаду ми – троє озброєних пістолетами мужчин і шофер з автоматом?

– Але зверніть увагу: дорога не пряма, вона круто повертає весь час то праворуч, то ліворуч, і ці повороти…

– Так, так, зрозуміло, – поспішно погодився Пфайфер. – Може, дійсно, нам краще повернутися до Шамбері?

Генріха розбирав сміх. Він згадав, як самовпевнено тримався прославлений оратор удень, його проголошені на мітингу слова – «німці бояться тільки бога і нікого іншого».

– Можна, якщо хочете, повернутися, але як це розцінять ваші слухачі в Шамбері? Ми ж не діти, щоб боятися, як ви казали, темряви! Та й повертати вже пізно: макі так само можуть бути ззаду, як і попереду.

Пфайфер замовк.

– А тут справді небезпечно? – злякано прошепотіла Бертіна.

– Дуже!

– Боже мій! А я у військовій формі!

У машині запанувала та напружена мовчанка, що часом виникає між людьми, які думають про одне, але не наважуються вголос висловити своїх думок.

– Ви мусили все це пояснити мені там, у Шамбері, а не тут, серед дороги! – раптом верескливо вигукнув Пфайфер і погрозливо глянув на Заугеля.

– Я вам говорив, але ви висміяли мене перед усіма присутніми під час нашої розмови! – огризнувся Заугель.

– Чорт знає що! Доручають охороняти тебе якимсь хлопчакам і навіть не попереджають про обстановку!

Машини на повному ходу проминули населений пункт Монт-Бреоль, дорога почала круто підніматися втору.

– А може, заночуємо в цьому селі? – запитав Пфайфер, звертаючись до Генріха.

– Тут нас уже напевне перестріляють, як курчат! – відповів той. Йому явно хотілося нагнати страху на цього товстого боягуза, який у Шамбері закликав інших до хоробрості.

Повороти все частішали, машини зменшили швидкість до мінімуму і їхали майже впритул одна до одної.

– Дайте сигнал автоматникам, хай вони їдуть швидше! В разі чого ми навіть не зможемо повернути назад! – роздратовано вигукнув Пфайфер.

– На цій дорозі взагалі машину повернути не можна, – спокійно пояснив Генріх.

Мотори ревли. Не маючи змоги розігнати машини, шофери натискували на газ, і лункий рокіт розлягався серед гір.

– Тепер нас чути кілометрів за п'ять, – ніби ненароком кинув Генріх.

– А чи не краще зупинити машини, приглушити мотори і ніч перечекати тут? – голос прославленого оратора втратив басові нотки.

– Ні, ми зараз у найнебезпечнішому місці.

Усі замовкли. Бертіна тремтіла, немов її била пропасниця.

У повній мовчанці проїхали кілометрів десять. Повороти порідшали, і автоматники від'їхали на потрібну дистанцію – метрів за сорок від легкової машини. Ось вони уже наближались до високої скелі, яку півколом огинає дорога.

Як все-таки неприємно їхати й їхати під навислими кам'яними брилами! Швидше б уже завернути, побачити, що попереду нема засідки! Перша вантажна машина вже напівсховалася за поворотом… зникла зовсім. У всіх з грудей виривається полегшене зітхання, і раптом цей віддих наче знов забиває назад у груди страшний грім, що луною прокочується над горами. Скеля немов розколюється надвоє, перетинаючи шлях машинам, а відкілясь згори на дорогу з гуркотом звалюються все нові й нові брили каміння, немов прибиваючи своєю вагою слабші звуки кулеметної черги.

Шофер легкової машини на повному ходу загальмував. Генріх відчув, як його кинуло вперед, і боляче вдарився підборіддям об переднє сидіння.

– У кювет! – крикнув він і, рвонувши дверцята машини, вистрибнув на дорогу.

Ховаючись за машиною, Генріх проплазував до схилу шосе і майже скотився в кювет. Довга кулеметна черга віялом трасуючих куль пройшла понад ним. Не підводячи голови, Генріх повернувся обличчям до скелі і витяг свій крупнокаліберний пістолет, потім обережно визирнув. Попереду, впоперек дороги, припавши на задній спущений скат, стояла вантажна машина. Через її борт обличчям униз перехилився вбитий солдат. Три непорушних тіла лежали біля грузовика. І тільки попереду його, біля найбільшої брили, що перетнула дорогу, з кювету злісно огризався німецький автомат.

Припавши обличчям до землі, Генріх подивився ліворуч. За кілька метрів від нього лежав Заугель. Виставивши автомат вперед і заховавши голову, він навмання чергами бив по скелі. Далі Генріх помітив тушу Пфайфера, що притиснувся до каменя, а за ним, очевидно, лежала Бертіна – Генріху здалося, що майнула її нога в світлій панчосі.

Кулеметна черга знову пройшла над самою головою Генріха, але нікого не зачепила.

«Макі хочуть притиснути нас до землі, щоб взяти живими!» – промайнуло в голові.

Генріх знову глянув на Заугеля. Той трохи змінив позу і лежав тепер так, що видно було його перекошене тваринним страхом обличчя. Огидне обличчя ката, що замордував сотні, а може, вже й тисячі людей, і катуватиме далі з садистською насолодою «поета допитів», як назвав його Міллер.

«Кращої нагоди не буде!»

Генріх повернув кисть правої руки з затиснутим пістолетом і вистрілив. Заугель хитнув головою і ткнувся лобом у приклад автомата…

Притиснувшись головою до землі, непорушно лежав і Генріх. Він підвів її лише тоді, коли кулемет раптом замовк. Але тепер до голови впритул присунули три автоматних дула.

– Стати! Руки вгору!

Генріх підвівся і побачив, як під дулами автоматів поволі піднімаються з кювету три постаті. Пфайфер, Бертіна, шофер. У сутінках, що почали швидко огортати все навколо, їхні обличчя здавалися білими масками.

Один з автоматників підійшов до Заугеля.

– Готовий! – кинув він комусь з партизанів. – У голову!

– Усіх зв'язати!

До Генріха підійшло двоє. Один швидко його обшукав.

– Іч, падло! Аж два пістолети мав! – злісно промовив він, простягаючи знайдений у кишені Генріха маузер і очима вказуючи на крупнокаліберний пістолет, що лежав на землі.

– І, мабуть, обидва навіть не розряджені!

– Вони перед мирними жителями хоробрі!

– У, гадина! – перший макі щосили вдарив Генріха по обличчю.

Той упав.

– Досить вам! – почувся владний голос. – В машину – і додому! Швидко!

Підштовхуючи затриманих автоматами в спину, макі підвели Генріха, Пфайфера, Бертіну і шофера до машини і наказали сісти на заднє сидіння. Навпроти них вмостилися два макі з пістолетами напоготові, на передньому сидінні – ще двоє. Один з них, очевидно командир, гукнув:

– Повертатися старою дорогою і не гаятись!

Машина дала задній хід і так їхала, мабуть, метрів з двісті, поки макі, що сидів за рулем, не завернув у якусь вузьку і в темряві майже непомітну ущелину. Їхали, не включаючи фар, переїжджаючи через купи якогось каміння, провалюючись передніми колесами у глибокі вибоїни і знов здираючись угору. Машину весь час кидало з боку на бік, і Генріх раз у раз стукався то лобом, то скронею об голову Пфайфера.

Нарешті машина вискочила з ущелини на якийсь рівніший шлях і помчала з великою швидкістю. Приблизно за годину вона зупинилася. Макі, що сидів поруч шофера, відкрив дверцята і завів з якимсь невидимим у темряві приглушену розмову, потім дверцята захлопнув, машина рушила далі.

Лише пізньої ночі прибули в гірське селище. Полонених по одному вивели і вкинули в якийсь сарай, де тхнуло гноєм і перепрілою соломою.

– Ніхто не поранений? – тихо запитав Генріх, почувши клацання замка на дверях.

– Я ні! – першим відповів шофер.

– А ви, гер Пфайфер?

– О, ради бога, не називайте хоч мого прізвища! – простогнав пропагандист.

– У вас забрано документи, отже, ваше прізвище вже відоме макі!

Пфайфер не то схлипнув, не то гикнув.

Генріх сів на солому. Від удару, яким його почастував макі, страшенно розболілася голова, а ліве око зовсім сховалося за опухом, що дедалі збільшувався.

– Генріх, Генріх! – почулося шепотіння Бертіни. – Як ви гадаєте, вони нас розстріляють?

– Спочатку допитають! – зло відрубав Генріх. Бертіна впала на солому, та враз знову схопилася:

– Вони не мають права так поводитись з жінками!

– По-перше, ви для них не жінка, а начальниця табору, де катують їхніх матерів, сестер, коханих, по-друге…

– Відірвіть зубами погони! – Бертіна присунула плече до обличчя Генріха, але той відсторонився.