Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 37 страниц)

ГЕНРІХ ВИКОНУЄ ВИРОК

– Люба дівчинко, ти не вмієш себе тримати! Не забувай, що ти сидиш із своїм нареченим, який зайшов до тебе випити вина. А ти дивишся на мене такими переляканими очима, ніби ми вже десять років як жонаті і я ось-ось жбурну тобі в голову цю пляшку!

– Франсуа! Як ти можеш жартувати, завжди жартувати, навіть зараз! Ну, скажи, чому Людвіна приїздить саме тепер, коли обстановка така небезпечна?

Моніка була вражена звісткою про приїзд своєї «кузини» з Бонвіля і не могла приховати свого хвилювання, навіть переляку.

– Посміхнись… пригуб вино. На нас уже звертають увагу! Я й так зробив необережність, що прийшов у ресторан. Ну, от так краще! Тепер ти справді скидаєшся на дівчину, у якої на думці тільки любощі!.. Тебе дивує, чому Людвіна приїздить саме тепер? Та тому, що почалося, нарешті, щось схоже на справжню боротьбу з окупантами! А в цьому разі зв'язок з Бонвілем має бути постійним…

– Але в неї є перепустка на приїзд?

– Я знаю не більше за тебе. Приїздить Людвіна Декок, треба її зустріти – ось все, про що мене повідомили

– А яким поїздом?

– Сьогодні о шістнадцятій двадцять.

– Гаразд, я зустріну її.

– Зустрічати підемо вдвох. Але не разом – ти мене, а я тебе не помічаємо. Я чекатиму на пероні праворуч від головного входу у вокзал, а ти ліворуч. Той, хто перший побачить Людвіну, змішається з натовпом і піде поруч неї, не виказуючи, проте, що з нею знайомий. Другий, зачекавши дві-три хвилини, йтиме позаду і спостерігатиме, чи ніхто за нею не стежить. Відразу за вокзалом, на розі Паризької і Виноградної, той, хто зустрів Людвіну, непомітно робить їй знак зупинитися біля кіоска з водою. Ні в кого не викличе підозри, що двоє пасажирів зупинилися, щоб напитися. Той, хто спостерігатиме ззаду, – проходить повз них. Коли він переконається, що за Людвіною ніхто не стежить, – може приєднатися до гурту. Коли ж помітить щось підозріле, проходить далі. Зрозуміло?

– Все, крім того, що ж робити тому, хто питиме з Людвіною воду біля кіоска?

– У разі небезпеки він, не озираючись, піде далі, а Людвіна вже не його клопіт. Поблизу чатуватимуть наші люди, яким дано відповідні інструкції.

– За десять хвилин до приходу поїзда я буду на вокзалі.

– Рано. Прийди о шістнадцятій дев'ятнадцять. Не треба, щоб тебе на пероні помітили. Зроби вигляд, що прийшла на вокзал купити ілюстровані журнали… А тепер давай лапку, попрощаємося, як годиться справжнім закоханим, і я побіжу…

Франсуа довго тиснув руку дівчині і зазирав їй у очі, гукнув з порога, що перший танець за ним, помахав кашкетом і зник за дверима. Моніка й собі помахала рукою, посміхнулася, хоч їй було зовсім не до сміху.

Дівчину дуже непокоїв приїзд «кузини», як вона назвала Генріху Людвіну Декок, коли той з машини побачив її у Бонвілі. Чим пояснити такий несподіваний приїзд, та ще тепер, коли гестапо ввело перепустки для всіх, хто виїздить з Бонвіля або їде туди? Людвіні, як і всім іншим пасажирам, напевне доведеться кілька годин простояти на привокзальному майдані, оточеному солдатами, і чекати, поки гестапівці перевірять документи. Хтозна, чим скінчиться для неї ця перевірка! Ті, що її сюди послали, мабуть, пішли на такий риск, лише зваживши на особливу важливість доручення. Тим більше, що всього три дні тому Моніка відправила Людвіні листа. Для стороннього ока він був зовсім невинний – звичайне листування двох обивательок, заклопотаних своїми дрібними справами! Моніка писала, що сніг у Сан-Ремі випадає досить часто, чого раніше майже не було, що віють непривітні, холодні вітри, що з продуктами дуже важко і ціни на ринкові знову стрибнули вгору. А читати це слід було так: в Сан-Ремі почастішали арешти, чого досі майже не було, партизани посилили активність, приїзд до Сан-Ремі тепер рискований…

І після такої перестороги Людвіну все-таки послано сюди! Не інакше, як вона їде у дуже важливій справі!

Та й події тепер розгортаються так, що кожного дня треба чекати великих несподіванок. З того часу, як росіяни оточили велику німецьку армію під Сталінградом, Моніка і її мати щоранку і щоночі слухають радіо. Вранці – зведення німецького командування, вночі, якщо пощастить натрапити на потрібну хвилю, передачі з Лондона французькою мовою.

Як і для мадам Тарваль, для Моніки Радянський Союз був країною не тільки невідомою, а й зовсім незрозумілою. Мабуть, єдиною її ознакою в устах обох жінок була фраза: «Там все не так, як у нас». У чому полягала ця різниця, вони не знали, та й не цікавились дізнатися.

І ось раптом з невідомого далекого ця загадкова Росія почала наближатися все ближче, аж поки не стала для серця Моніки майже такою ж дорогою, як і Франція. Моніка почувала себе в боргу перед росіянами і сплачувала цей борг єдиним скарбом, яким володіла сама: любов'ю, захопленням перед силою незламного людського духу, щирим бажанням і самій прилучитися до цієї величезної армії борців за справедливість.

Кожен рядок у газеті, в якому йшлося про бої на далеких просторах Росії, дівчина перечитувала з напруженою увагою. Від Франсуа вона навчилася читати між рядками і вже знала: коли йдеться про винятковий героїзм німецьких частин, що захищають той або той населений пункт, значить, згадане місто росіяни вже визволили чи принаймні оточили; коли пишеться про планомірний відхід на зарані приготовлені позиції – це означає, що гітлерівцям довелося кидати все і тікати, рятуючи життя.

Читаючи такі повідомлення, Моніка кидала вдячний погляд на куточок полиці, де окремо лежала єдина книжка, яку вона могла знайти тут, в Сан-Ремі, щоб краще впізнати Росію. Як мало і водночас багато!

Томик Ромена Роллана, де він пише про Льва Толстого… Цю книжку колись забув дядько Андре, і вона довго лежала ніким не читана на горищі у великій скрині мадам Тарваль, де вона, про всяк випадок, складала непотрібні речі: поламані замки і свої старі капелюшки, проспекти різних фірм і відірвані дверні ручки, платтячка Моніки і подерті штанчата Жана. Розшукуючи щось серед цього старого мотлоху, Моніка випадково натрапила на цю книжечку, забрала її до себе як найбільший скраб, а потім цілу ніч читала, намагаючись збагнути через душу однієї людини душу всього народу. Як важко було розібратися дівчині в тому, що писав Роллан. Адже сама вона не прочитала жодного рядка Толстого, їй довелося навпомацки йти за думкою свого великого співвітчизника, який не знати перед ким більше схилявся: перед геніальним художником, чи перед величчю людини, яка пристрасно, все життя в тяжкому борінні шукала істини… Але як же міг Толстой писати про непротивлення злу?

О, Моніка добре пересвідчилася, що злу треба противитись, інакше воно розчавить тебе! Бо у зла на озброєнні все – гармати, бомби, автомати, концтабори, насильство, підступ, жорстока байдужість до людського серця… Виходить, і великі люди помиляються! Що ж тоді може вона, звичайна дівчина з маленького містечка, що притулилося у передгір'ях Альп? І чому все-таки так тремтить її серце, коли вона читає про цього невідомого їй росіянина? Адже і його народ не згодився не противитися злу: він повстав проти своїх гнобителів і скинув їх, він і тепер взяв до рук зброю, щоб захищати своє життя і свою правду.

Іноді Моніка розгортала томик Роллана на тому місці, де було вміщено портрет Толстого, і довго вдивлялася в обличчя письменника. Чого вимагає від неї цей дивний погляд: заглиблений у самому собі і водночас спрямований назовні – просто їй в очі. Суворий, гострий, вимогливий погляд, що збуджує в її серці таку тривогу? Він, певно, так же впливав і на всіх, хто його бачив у житті. Бо він вимагав правди, істини і, якщо навіть помилився, обравши шлях до цієї істини, однаково кликав людину шукати, досягти! Мабуть, це прагнення до правди є у всіх росіян. Саме воно, певне, і зробило їх такими незламними у борні.

А хіба воно не живе і в її серці, не мучить її вже багато часу?

Як просто і ясно все було раніше для Моніки! їй припало щастя народитися в такій прекрасній країні, як Франція, вона вдячна долі за це і безмежно любить свою батьківщину, свій народ. І народ, і Франція були для дівчини поняттями надто великими, щоб їх осягнути. Як вразило її, коли вона побачила, що про Францію вона має уявлення не набагато більше, ніж про Радянський Союз. І про французів теж. Є Лаваль, уряд Віші, який запродав її батьківщину, мерзенний Левек, що виказував чесних людей і прислужувався перед ворогами. І є Франсуа, дядько Андре, Жан, сотні, тисячі людей, які не скорилися гітлерівцям і пішли в гори, щоб боротися з ворогом. Виходить, є два табори французів, отже, й дві Франції. А може, не дві, а навіть більше? Чому до макі з їхнього містечка пішли переважно ті, кому найменше давала власна батьківщина? І які самі створювали в ній усе – вирощували виноград, пасли отари в горах, працювали в майстернях, прокладали шляхи по крутих гірських схилах? А ті, хто багатів з їхньої праці, заховалися, мов миші, по шпарках і звідти зрідка, коли поблизу нікого не було, попискували про свій патріотизм, свою любов до Франції… Ну, а припустимо, гітлерівців проженуть… Що ж буде тоді? Пастухи повернуться до своїх отар, каменярі до своїх кайл, виноградарі до виноградників… робітники знову схиляться над верстатами. А оті миші повилазять із шпарок і точитимуть, гризтимуть тіло народу, відкриватимуть нові магазини, заводи, купуватимуть шикарні, останнього випуску авто. А в них у містечку знову з'являться відгодовані і вередливі курортники. І в її прекрасній Франції знову все буде так, як і було. Прекрасній… А ти переконана в цьому?

Як важко прокидатися тобі, Моніко, від безтурботного сну юності, в яких муках народжується твоя нова душа, бо ні до кого тобі звернутися за порадою. Хіба до Франсуа? Та чи матиме він час навести лад у твоїй дурненькій дівочій голові? Пожартує, як завжди, і все…

Проте Моніка звернулась до Франсуа. І він, на її подив, цього разу не жартував. Події розгорталися так, що Моніці здавалося, ніби на далекому обрії з'явилася рожева смуга, яка віщує прихід сонячного дня після довгої тривожної ночі.

А може, саме Людвіна і має привезти якісь важливі вісті? Адже її прислали ті, хто керує всіма макі. Франсуа, звичайно, їй про це не говорив, але вона не дитина і сама здогадується: досить було сказати «кузині» номер поїзда із зброєю і час його відходу з Бонвіля, і ешелон пішов під укіс – Людвіна негайно повідомила про це кого слід. А зараз вона везе якісь важливі вказівки їм. Франсуа, може, й знає, в чому річ, але він все ще вважає Моніку за дівчинку. Скільки раз вона просилася на якусь важку операцію, а він тільки посміхається і каже, що вона вже зробила навіть більше, ніж він сподівався. І про Генріха, здається, зовсім змінив думку. Він уже не закликає її до обережності, а одного разу недвозначно натякнув, що і серед німців є багато антифашистів. Ні, не треба зараз думати ні про Генріха, ні про те, з яким дорученням їде Людвіна. Лише пильнувати, щоб усе вийшло гаразд. Он уже гудок паровоза. Треба прискорити ходу, щоб бути на вокзалі саме в час приходу поїзда.

Моніка виходить на перон і, не звертаючи уваги на гестапівців, які тут вештаються, підходить до газетного кіоска, розташованого ліворуч від головного входу у вокзал. Купивши газету, вона бере з прилавка номер ілюстрованого журналу і уважно розглядає вміщені на останніх сторінках моди до весняного сезону.

Поїзд зупинився. Їй треба зробити вигляд, що вона з жіночою цікавістю оглядає туалети дам, міряючи кожну з ніг до голови очима. Але в якому ж вагоні Людвіна? Ага, ось у вікні третього від кінця поїзда промайнуло її обличчя. Ось Людвіна виходить. На ній світле пухнасте пальто модного крою і чорний маленький капелюшок, що так чудово відтіняє золотисте волосся. Справжня елегантна дама, нікому й на думку не спаде. Боже, що це?!

Моніка майже затуляє обличчя сторінками розгорнутого ілюстрованого журналу і поверх них дивиться на Людвіну.

Так, сталося!.. Один гестапівець праворуч, один ліворуч, третій позаду. Людвіну заарештовано! Чи побачив це Франсуа? А коли побачив, чому не кинувся на допомогу?

Моніка робить крок уперед і зустрічає суворий, застережливий погляд. У супроводі гестапівців Людвіна зникає в дверях одного з службових ходів до вокзалу.

У Моніки вистачило сил не скрикнути і не поворухнутися, коли повз неї проводили заарештовану, але в очах її все пішло обертом. Дівчина мусила притулитися до стінки газетного кіоска, щоб не впасти.

– Іди додому і не роби дурниць! – ніби відкілясь здалеку долинув до її слуху сердитий шепіт Франсуа.

Моніка повернулася і поволі пішла з перону. Біля самого готелю її наздогнав Франсуа.

– Я зайду з чорного ходу, – кинув він, не спиняючись, і зник у воротях, що вели на подвір'я.

Все, що сталося, здавалось Моніці страшним сном. Ось зараз вона зайде у свою кімнату, у свою маленьку фортецю, і видовисько страшного кошмару зникне. Але ні, це правда, – на стільці сидить Франсуа, і обличчя в нього бліде, змарніле.

– Франсуа! – вихопилося у дівчини. – Невже ми не можемо врятувати Людвіну? Адже нас багато! Наскочити на гестапо, відбити її!

Франсуа гірко посміхнувся:

– Я саме й зайшов до тебе, щоб попередити: жодного необережного жесту, кроку, погляду. Арешт Людвіни може бути випадковим, але не виключено й те, що вони натрапили на сліди нашого зв'язку з Бонвілем. Отже, треба бути готовим до всього. Переглянь всі свої папери і взагалі всі свої речі. Пам'ятай – кожна дрібничка може спричинитися до серйозних наслідків. Ти знищила квиток, яким їхала до Бонвіля? Переглянь сумочку і ще раз перевір. Як мене знайти, ти знаєш – зв'язок і далі будемо підтримувати через прикажчика галантерейної крамнички. Якщо заберуть і мене, він знатиме, як діяти далі – я лишу йому інструкції. Проти тебе у них може бути лише два обвинувачення: твоя поїздка до Бонвіля і зустрічі зі мною. Зі мною зустрічі природні – я твій наречений. Що ж до Бонвіля… Ага, можеш теж послатися на мене: я, мовляв, ревнував, і ти поїхала до Бонвіля, щоб провести час наодинці з Гольдрінгом. Він це підтвердить, бо зовні так і було. До того ж, мені здається, він людина порядна. І передусім спокій! Лягай і відпочинь, забудь про все, що сталося.

– Але вони закатують Людвіну!

– Вони можуть закатувати Людвіну, мене, те… когось іншого. Але всіх вони не вб'ють. А ми знали, на що йшли, дівчинко, правда? Але це я тільки про всяк випадок. Я певен, що все буде гаразд. І я ще потанцюю на твоєму весіллі.

Моніка обхопила шию Франсуа руками і міцно його поцілувала.

– Це я теж про всяк випадок. За все, що ти для мене зробив. І… і я хочу, щоб ти знав – на мене ти можеш покластися!

– Я знаю… – голос Франсуа здригнувся.

Але мужність залишила Моніку, коли вона зосталася в кімнаті сама… Перед її очима стояло обличчя Людвіни, її струнка постать у модному пальті, а поруч зловісні фігури гестапівців. Невже не можна врятувати Людвіну, невже вона загине в руках катів?

Моніка відчула, як хвиля холоду пройшла по всьому її тілу. Ні, не можна так сидіти, треба діяти. Насамперед знищити всі листи, ще раз переглянути фото, перебрати все в сумочці. Ну от, маєте – вона купила у Бонвілі рогові шпильки, а їх загорнуто у рекламне оголошення місцевої крамнички. Франсуа мав рацію, коли твердив, що кожна дрібничка може спричинитися до серйозних неприємностей. Проїзний квиток до Бонвіля вона знищила. А втім, навіщо їй це приховувати? Можливо, її бачили в поїзді. Тоді як відповідати, коли її запитають, де вона зупинилася? У Генріха в номері. Той портьє в готелі дуже пильно оглянув її і, мабуть, запам'ятав. Можна буде послатися на нього. Треба попередити і самого Генріха, особливо, щоб він мовчав, що бачив її з «кузиною». Вона не пояснюватиме йому, що і як, а просто скаже, що кузину заарештували, коли та приїхала до неї, що це якесь непорозуміння… А що, коли попросити Генріха дізнатись про Людвіну у Міллера? Цілком природно, що вона клопочеться долею своєї родички…

Моніка вихором збігла у вестибюль, знову піднялася на другий поверх, і ту частину будинку, де була розташована кімната Гольдрінга, і, не вагаючись, постукала у двері.

– Що з вами, Моніко? Ви бліда, аж біла, а руки у вас, мов дві крижинки.

Генріх і сам зблід від неспокою, побачивши дівчину в такому стані. Моніка, не відповівши, впала на стілець. Гарячі долоні Генріха стискували її захололі пальці, вони здавалися такими надійними, ці міцні руки. Довіритись йому, сказати правду, він мусить їй допомогти врятувати Людвіну!

– Генріх, те, що ви зараз почуєте, я, можливо, і не маю права вам казати. Але я у безвиході. Заарештували кузину, яку ви бачили в Бонвілі. Тут, на вокзалі. Вона їхала до нас з мамою. Кожної хвилини можуть заарештувати й мене. Не питайте, чому і як, коли б це була моя таємниця, я б вам її звірила. Але я не можу сказати вам більше ніж сказала. І проте я звертаюся до вас за порадою. Що мені робити? Можете ви мені в чомусь допомогти?

Генріх стиснув пальці дівчини так, що вона мало не скрикнула.

– Я зроблю все можливе, Моніко. І не буду вас ні про що запитувати. Крім того, що допоможе мені орієнтуватися в справі. Але… в чому може запідозрити гестапо вас?

– Бонвіль і зустріч з кузиною, якщо вони дізналися про мою поїздку.

– Вони про поїздку знають. Але я запевнив Міллера, що ви їздили на побачення зі мною, і він, здається, повірив. Даруйте мені це зізнання. Але Міллер пов'язував вашу подорож з нападом макі на ешелон із зброєю, і я мусив..

Моніка густо почервоніла:

– Я вас розумію. Спасибі, Генріх! В разі чого, я можу послатися, що зупинилася у вас?

– Безумовно. Але в той час, коли Курт передавав мені розмову з Фельднером, вас у номері не було! Запам'ятаєте?.. А тепер щодо кузини. Вона може вас чимсь скомпрометувати?

– Вже одне те, що вона їхала до мене…

– Так, розумію… Ім'я вашої кузини?

– Я не знаю, під яким вона сюди приїхала, але насправді її звуть… – Моніка хвилину вагалася, – я вам довіряю, Генріх, – насправді її звуть Людвіна Декок. Але коли вона назвалася інакше, ви повинні забути це ім'я.

– Послатися на те, що з симпатії до господині готелю я зацікавився долею її родички, можна?

– Ні, Людвіна нам не родичка.

– Це утруднює справу! Але я все ж спробую розвідати. Хоч не гарантую, що мені пощастить…

– Боже, невже вона загине, і немає жодної надії на порятунок! – простогнала Моніка. – Коли б справа стосувалася лише мене, я б сама пішла у гестапо і наполягла б, вимагала…

– Ви цього не зробите, Моніко! Умовимося так: ідіть до себе і чекайте, абсолютно нікуди не виходьте, навіть у ресторан. Я спробую дізнатися, наскільки серйозні обвинувачення проти Людвіни Декок, і негайно сповіщу вас. Але запасіться терпінням – з Міллером мені треба зустрітися в більш-менш інтимній обстановці, зробити це можна буде лише ввечері. Домовились?

Моніка на знак згоди хитнула головою і мовчки простягла свою маленьку, трохи шорстку руку. Генріх нахилився і притулився до неї щокою.

– Я зроблю все можливе і навіть неможливе, тільки б оці тоненькі пальчики не тремтіли так від хвилювання! – прошепотів він тихо.

Коли Моніка пішла, Генріх покликав Курта і наказав йому замовити у мадам Тарваль шість пляшок коньяку, лимонів, цукру і все це віднести в машину.

– Кудись поїдемо, гер обер-лейтенант?

– Поїду я сам. А зараз трохи засну – мені щось нездужається. Не буди до восьмої, якщо не трапиться нічого надзвичайного. Коли я поїду, можеш іти до себе в казарму, бо я повернуся пізно.

– Буде виконано!

Генріх поклався спати, щоб мати на вечір ясну голову, але заснути не міг. Бо сон проганяла не лише тривога за Моніку, а й сумніви.

«Чи маю я право братися за цю справу?» – знов і знов запитував себе Генріх.

Після вибуху в Бонвілі його попередили, що він не повинен піддавати себе зайвому риску. Виходить, він збирається зараз порушити наказ! Та хіба йдеться тільки про наказ! Адже він і сам добре знає: чим довше його не викриють, тим більше він зможе зробити для своєї Батьківщини, далеко більше, ніж хто інший, бо досі баронові фон Гольдрінгу довіряють цілком. Отже, жодного необережного кроку! Він може йти на риск в крайньому випадку. Але мовчки спостерігати, як небезпека нависає над головами чесних людей! Адже, коли Людвіна не витримає і зізнається, що їхала до Моніки… тої самої Моніки, проти якої у Міллера вже виникли підозри…

Генріх відчуває, що всього його обсипає морозом від однієї думки, що дівчина може потрапити у пазури гестапівців. Ні, він цього не може припустити! Тим більше, що сам затягнув її під цей зашморг. Не скажи він їй про поїзд зі зброєю, вона не поїхала б до Бонвіля, не зустрічалася б з кузиною, і все зараз було б гаразд. Але ж він хотів, щоб зброю не приставили до місця призначення, і лише через Моніку міг попередити макі! А коли так?..

Генріх схопився з ліжка. Так! Як же він не подумав про це відразу! Єдине джерело, звідки Моніка могла дізнатися про поїзд, – він сам, Генріх фон Гольдрінг! Отже, в разі арешту Моніки йому доведеться давати офіціальні пояснення і тоді до нього не буде вже тої довіри, до всіх його вчинків почнуть приглядатися пильніше… І провал його як розвідника тоді неминучий.

Може, вперше за життя Генріх зрадів, що небезпека загрожує і йому самому. Отже, він має право втрутитися, повинен врятувати, поки не пізно, Людвіну Декок!

Коли Курт рівно о восьмій постукав у двері номера, Генріх уже був при повному параді, немов зібрався кудись на банкет.

Пересвідчившись, що пляшки з коньяком у машині, Генріх сів за руль і за кілька хвилин вже в'їжджав у подвір'я резиденції Міллера. Вартові біля воріт пропустили машину, не спитавши навіть перепустки, – вони добре знали, що обер-лейтенант Гольдрінг тут своя людина.

Міллер був у себе в кабінеті не сам – навпроти нього сидів молодий, дуже красивий офіцер у формі лейтенанта.

– Знайомтеся, дорогий Генріх, мій заступник, що повернувся з відпустки, лейтенант Заугель, про якого я вам говорив.

– І мушу додати – дуже багато приємного. Я щиро шкодую, що досі не мав нагоди зустрітися з вами, гер Заугель!

Щоки лейтенанта, забарвлені ніжним рожевим рум'янцем, зашарілися, як у дівчини. Він і справді більше скидався на дівчину з своїм золотистим хвилястим волоссям, великими блакитними очима, по-дитячому пухлими вустами. Лише підборіддя лейтенанта, загострене і занадто довге, порушувало загальну гармонійність рис і робило його обличчя, не зважаючи на красу, неприємним.

– Яка щаслива нагода привела до нас такого дорогого гостя! – вигукнув Міллер, потискуючи двома руками руку Генріха. – Ні, справді, що навело вас на щасливу думку завітати до нас?

– Я звик бачитися з друзями щодня, принаймні через день. А вже три дні, як я вас не зустрічаю навіть у казино, під час обіду. Отже, мій приїзд пояснюється тільки вашою неувагою до моєї персони.

– Любий бароне, ви мене ображаєте! Ви знаєте, як я до вас ставлюсь. Але зараз стільки роботи! Я просто задерев'янів весь, бо не маю часу навіть пройтися.

– Ви хочете натякнути на те, що і зараз я вам завадив? – на обличчі Генріха можна було прочитати явне розчарування. – А я сподівався, що ми можемо посидіти, навіть захопив з собою кілька пляшок коньяку.

– Бароне, дорогий! Невже я прямо не сказав би, коли б ви приїхали невчасно? Адже ми друзі, а між друзями не повинно бути церемоній. Гер Заугель, замкніть, будь ласка, двері і накажіть, щоб мене не турбували. А де ж ті чарівні пляшки, Генріх?

– Вони в машині. Накажіть принести їх сюди, і хай захоплять пакунок з лимонами і цукром…

– Яка завбачливість! Зараз доручу ад'ютанту… хоча ні, вийде незручно. Гер Заугель, не в службу, а в дружбу, візьміть самі і тягніть до моєї кімнати. А я поки все приготую. Прошу, Генріх, проходьте сюди!

Міллер відкрив двері до суміжної кімнати, яка правила Міллеру і за спочивальню, і за їдальню в ті дні, коли він затримувався в гестапо. Крім широкого дивана з подушкою, тут стояв невеличкий столик і буфет.

– Обійдемося без послуг денщика, так буде інтимніше, – говорив Міллер, розставляючи чарки і тарілочки.

– Це добре, що не буде сторонніх, бо сьогодні, здається, і я добре нап'юся. Такий настрій, хоч вовком вий!

– Що й казати, веселого мало…

– І заслати ж нас в таку глушину! Ні розваг, ні веселощів, – поскаржився Генріх.

Міллер двозначно посміхнувся.

– А як же мадемуазель Моніка? Вже набридла?

– То-то й воно, що не встигла набриднути! Як кожна порядна дівчина, вона на наші взаємини дивиться дуже серйозно, значно серйозніше, ніж я хотів би. З нею без цієї прелюдії – зітхань, упадань – не обійдешся! А я не хочу привертати уваги відвертим залицянням. Ви, можливо, не знаєте, але я маю наречену, з якою найближчим часом маю обмінятися перснями.

Увійшов Заугель і поставив на стіл пляшки. Міллер від задоволення прицмокнув.

– Тоді перший тост за вашу наречену! Але, Генріх, хто вона, ця майбутня баронеса?

– Лора Бертгольд.

– Донька генерал-майора Бертгольда? – перепитав Заугель. – Чудова партія! – Блакитні очі лейтенанта сяяли, ніби він сам мав одружитися з дочкою Бертгольда.

Міллер поздоровив Генріха стриманіше, але підкреслено поштиво.

– За майбутню баронесу Лору фон Гольдрінг! – проголосив він урочисто, піднімаючи чарку.

Всі троє дружно випили. Генріх негайно налив ще по чарці.

– Ну, тепер, бароне, вам сам бог звелів переходити на роботу до нас. Ви зв'язані з генерал-майором подвійними узами, і для вас він зробить усе! Це каже вам ваш друг, старий контррозвідник, який трохи розуміється на тому, як треба робити кар'єру!

– Гер Міллер має рацію, – підтримав Заугель. – Уявіть, як би ми втрьох чудово працювали разом!

– Ми з Гансом уже говорили про це… Стривайте, наллю ще по одній, бо не годиться, щоб чарки стояли порожні!.. Так от, ми з Гансом уже говорили, і я йому висловив свої сумніви. Боюсь, що в мене не вистачить хисту до цього. А робота в гестапо потребує спеціальних здатностей, я б сказав – навіть таланту.

– Ви маєте рацію, – охоче погодився Міллер. – Але я гадаю, що кращу кандидатуру для роботи в нашому відомстві важко й підшукати. Крім того, ваш названий батько і майбутній тесть зможе багато в чому вам допомогти. От, скажімо, гауптман Лютц у нашому відомстві був би зовсім чужою людиною, він надто м'якотілий…

– Гер Міллер дає вам чудесну пораду, бароне! Взяти мене – я всього третій рік працюю в гестапо, а навіть не уявляю, як би жив, коли б довелося змінити місце роботи, – признався вже трохи сп'янілий Заугель.

Коньяк починав діяти. Рум'янець на ніжних щоках Заугеля ставав все яскравішим, блакитні, аж сині, очі посоловіли. Міллер був тверезіший, але й він уже розстебнув комір сорочки і все частіше витирав хусточкою спітніле чоло.

– Заугель природжений слідчий! – підтвердив Міллер. – Він може з ранку до вечора продовжувати допит, а свого доможеться. Він поет допитів, коли можна так висловитись!

– Але поетові потрібне натхнення, а воно, кажуть, приходить не щодня, – зауважив Генріх.

– О, тоді ви не розумієте сенсу нашої роботи, бо саме вона і породжує натхнення! Вона п'янить мене, як цей коньяк. Ні, брешу! Хіба можна зрівняти звичайне сп'яніння з тонкою насолодою відчуття своєї цілковитої влади над людиною?

Прикинутися наївним, поблажливим, дати допитуваному – відчути, що він вислизнув з пастки, і раптом одним ударом захлопнути її перед самим його носом! І різко змінити тактику: приголомшувати його, не даючи часу опам'ятатися, примусити впасти перед тобою ниць, благати, кричати, цілувати руки! О, в такі хвилини справді почуваєш себе надлюдиною!

– Бльонде бестіє! – п'яно розреготався Міллер.

– О, Ніцше – мій бог! Він вилікував нас, німців від слинявого ідеалізму. Хай гине людина, сотні, тисячі, мільйони людей в ім'я надлюдини! Чого ви на мене так дивитесь, бароне?! Ха-ха-ха! Ви боїтесь переступити межу, що відокремлює людину від надлюдини? Один-два допити, і ви переконаєтесь, що це не так важко, якщо ви народилися справжнім аристократом духу, а не жалюгідним рабом!

Заугель все дужче п'янів. Його золотисте волосся розсипалося, очі почервоніли, пухкі губи розтяглися в глузливу посмішку, довгі пальці випещених рук то судорожно стискувались у кулак, то знову повільно розгиналися.

Генріх ледве стримував себе, щоб не жбурнути пляшкою у голову цього «аристократа духу».

– Так приймаєте мою пропозицію, Генріх? – запитав Міллер, якому набридла п'яна балаканина свого заступника.

– Я мушу порадитись з батьком. І коли він дасть свою згоду, то, сподіваюся, втрьох ми якось умовимо генерала Еверса відпустити мене до СД.

– Я певен, що гер Бертгольд погодиться і навіть благословить. Так вип'ємо за його згоду! І за те, щоб ми швидше побачили тут, у Сан-Ремі, баронесу Лору Гольдрінг! – підняв свою чарку Міллер.

– Боюся, що це буде не так скоро! Повінчатися ми вирішили лише по закінченні війни. Але заручини призначено на початок лютого, у день народження моєї нареченої.

– І ви хочете мене переконати, що весь час поводитимете себе, як святий Антоній? – посміхаючись, запитав Міллер.

– Боронь боже, ви не так мене зрозуміли! Треба бути справді святим, щоб встояти проти красивої жінки. Але стан нареченого примушує мене бути обережним і, по секрету вам скажу, приховувати свої пустощі. Хоч, власне, і приховувати нічого: тут у Сан-Ремі, я примушений терпіти такий режим…

Заугель нахилився до свого начальника і щось прошепотів йому на вухо. Міллер зареготав.

– Хочете трохи розважитись, святий Антонію? – раптом запропонував він.

– Дивлячись, як…

– Гер Заугель, ту француженку з Бонвіля ви вже допитували?

– Друга стадія! – кинув той, гикнувши.

– Я не розумію, про що мова? – насторожився Генріх.

– Гер Заугель розробив свій метод допитувати. Він має три стадії: перша, як ви вже чули, – внутрішня обробка, друга стадія – зовнішня, а третя – комбінація з двох перших, – сміючись, пояснив Міллер.

– І що ж дала ваша обробка, гер Заугель? Жінка у чомусь призналася? – запитав Генріх і, відчувши, що його голос здригнувся, закашлявся.

Заугель незадоволено поморщився.

– Поки ні, але це мене не турбує, – до другої стадії обробки ми лише приступили! Сьогодні… як це, як це кажуть? Ага! Сьогодні вона побачила лише квіточки, а завтра скуштує і ягідок. Будьте певні, спробує їх смак, відразу скаже, чого їхала і до кого.

– Але жінка може бути невинуватою.

– Дорогий Генріх! – втрутився Міллер. – Вам, як майбутньому нашому співробітникові, треба знати: з гестапо людина може потрапити або на той світ, або до концтабору. Концтабору поблизу немає. Таким чином, лишається єдине – той світ! І на місці Заугеля я б з нею довго не морочився – я додержуюсь принципу: менше французів – менше ворогів. Цю, правда, шкода відпустити, не приголубивши, – дуже гарна.