Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 37 страниц)

Провокація завдала великої шкоди партизанському рухові: багато активних його учасників було заарештовано, але все ж до розгрому організації справа не дійшла. Ті керівники руху Опору, які залишилися на волі, зуміли швидко змінити явочні квартири, перемінити адреси, прізвища, місцеперебування багатьох учасників руху.

За Дежене партизани буквально полювали. Правда, тепер він вже називав себе своїм справжнім ім'ям – Віллі Мейєр. Протягом першого тижня після викриття провокатора, в Дежене-Мейєра стріляли п'ять разів: його підстерігали на вулицях, на квартирі, яку за цей час він змушений був тричі міняти, і, нарешті, в ресторані офіціантка послала йому в груди дві кулі.

З Бонвіля тяжко пораненого Мейєра вивезли до якогось госпіталю, і кілька місяців про нього нічого не чули. Як же були вражені місцеві партизани, коли дізналися, що Дежене-Мейєр знову з'явився на вулицях Бонвіля вже в ролі ад'ютанта нового начальника гестапо оберста Гартнера. Усім було відомо, що провокатор знає в обличчя багатьох учасників руху Опору. Ті партизани, що під виглядом рознощиків газет, зеленщиків або молочників досі спокійно походжали вулицями міста, мусили тепер ховатися, щоб не потрапити на очі провокатора.

До цього додалися і ускладнення, викликані діяльністю самого оберста Гартнера. Це був старий, досвідчений гестапівець, якого надсилали в місця, де складалася найнебезпечніша обстановка. Гартнер відразу скасував комендантську годину, патрулювання на вулицях вночі і цими пом'якшеннями режиму завоював собі деяку популярність. Невдовзі після прибуття він випустив з тюрми багатьох в'язнів, серед яких було чимало й карних злочинців. Більшість з них була підкуплена і завербована Гартнером.

Кілька днів тому партизанам пощастило перехопити повідомлення Гартнера до Берліна, в якому він обіцяв в найближчий час ліквідувати найвидатніших керівників руху Опору і натякав на те, що йому пощастило натрапити на слід якоїсь організації, що існує в лавах самої німецької армії. Оберст вихваляв діяльність Мейєра, з допомогою якого йому пощастило встановити таємний нагляд за видатними учасниками партизанського руху.

Гартнер діяв і поводив себе надзвичайно обережно. Після невдалої спроби макі висадити в повітря приміщення гестапо він працював невідомо в якому приміщенні, на вулиці з'являвся лише в супроводі автоматників-гестапівців і Дежене-Мейєра, якого від себе не відпускав ні на крок.

Обідав Гартнер в офіцерському ресторані «Савойя», який охоронявся вдень і вночі.

Потреба якнайскоріше ліквідувати Гартнера і Мейєра була очевидною.

Генріх так замислився, що навіть не чув, як повернувся денщик.

– Ну, що нового, Курт?

– Усі рекомендують спеціальний ресторан для офіцерів «Савойя».

– Далеко до нього?

– На паралельній вулиці, навпроти.

За десять хвилин Гольдрінг уже був там. Ресторан раніше належав французові, але недавно колишнього господаря заарештували, а ресторан віддали інвалідові-гітлерівцю.

«Вхід тільки для німецьких офіцерів», – прочитав Генріх на вхідних дверях, біля яких стояв вартовий.

За стойкою буфету він побачив товстого німця з густими рудими вусами.

– Маю честь говорити з господарем ресторану? – запитав Гольдрінг.

– Так точно, гер обер-лейтенант! – по-військовому відповів той. – Швальбе, власник ресторану.

– Я тільки-но приїхав, гер Швальбе, але встиг уже дізнатися, що найкращий в місті ресторан – це ваш. Сподіваюся, ви не відмовите тижнів два-три частувати мене своїми обідами?

– О, з радістю! Той, хто рекомендував ресторан, гарантую, не помилився.

– Тоді дозвольте познайомитися – обер-лейтенант барон фон Гольдрінг.

– Я щасливий мати таких високопоставлених гостей!

– То, може, для знайомства ми вип'ємо з вами по бокалу хорошого вина? – запропонував Гольдрінг.

– Вважатиму за честь! – Швальбе пошкутильгав до шафи – у нього замість лівої ноги був протез, – взяв пляшку вина і підійшов до столика, за який сів Гольдрінг.

Генріх витяг з кишені і поклав на стіл пачку хороших гаванських сигар.

– О, яка розкіш, – захоплено вигукнув Швальбе, беручи одну з них, – тепер не часто доводиться курити справжні гаванські сигари!

Генріх запалив одну сигару, решту підсунув Швальбе.

– Візьміть собі, я маю можливість діставати такі.

– Це для мене найкращий подарунок! Так довго ви гадаєте пробути в нас?

– Два-три тижні, а може, й місяць, – Генріх підняв бокал. Швальбе зробив те саме.

– Ваше здоров'я! – промовив Гольдрінг.

– За наше знайомство! – додав Швальбе. – Обіди, гер барон, ви будете замовляти, а столик чи окремий номер, виберіть самі.

– Обідатиму в окремому номері, і я хочу оглянути його зараз.

– Прошу! Он у ті двері, що за буфетом.

У супроводі господаря ресторану Гольдрінг опинився в довгому коридорі з великою кількістю дверей праворуч і ліворуч.

– Дозвольте зайти сюди? – запитав Гольдрінг, беручись за ручку перших дверей праворуч.

– Туди не можна заходити. Цей номер кожного дня, з двох годин до чотирьох, зайнятий. В ньому обідає оберст Гартнер з ад'ютантом. А ви о якій годині будете обідати?

– Обідатиму я рівно о першій, але я звик не поспішати за обідом, отже, мені цей номер не підходить.

– То огляньте цей! – господар відкрив перші двері ліворуч – навпроти входу в номер Гартнера.

– О, це мене цілком влаштовує! – погодився Гольдрінг, окинувши оком добре умебльований номер.

Замовивши обід на завтра, Генріх пішов до готелю і весь вечір просидів дома, не стільки перечитуючи куплені газети, скільки обдумуючи план.

… Ранком другого дня Гольдрінг був у офіцера, який відав розподілом нової автоматичної зброї. Вислухавши Генріха і навіть не глянувши на наряд, він заявив, що не може назвати строку виконання наряду бодай орієнтовно. Але прозорий натяк на грошову винагороду значно пом'якшив неприступність офіцера. Коли ж Гольдрінг досить-таки безцеремонно поклав перед ним на стіл пачку новеньких банкнот, підкресливши, що це лише завдаток, офіцер став привітнішим і люб'язним.

– Два тижні, я гадаю, не буде задовгий строк? – догідливо запитав він Гольдрінга.

– Саме те, що треба!

Коли Гольдрінг за півгодини після розмови з офіцером подзвонив до Еверса і попередив, що, можливо, за два тижні «сигари буде куплено», той зрадів неймовірно.

– Нагорода, обов'язково нова нагорода, бароне, даю слово! – кричав у трубку Еверс.

О першій годині дня, хвилина в хвилину, Гольдрінг був у ресторані. Обід подавала німкеня, яка під подвійним шаром – фарби і пудри – намагалася приховати коли не руїнницький вплив часу, то наслідки бурхливо проведеної по ресторанах молодості.

Два-три компліменти, сказані Гольдрінгом, так припали до смаку офіціантці, що вона говорила без угаву, прозоро натякаючи на свою самотність. Коли, нарешті, вона забрала посуд і пішла, Генріх трохи відхилив двері в коридор і лишився в номері, помалу п'ючи коньяк.

За десять хвилин до другої, як показав годинник, два гестапівці зайшли до кабінету Гартнера і за хвилину повернулися в коридор. Побачивши відхилені двері протилежного номера, гестапівці без стуку зайшли до нього.

– Що означає це вторгнення? – сердито запитав їх Генріх.

– Гер обер-лейтенант! Ми зобов'язані перевірити ваші документи, – відповів старший з них, з погонами фельдфебеля.

Генріх вийняв офіцерську книжку і кинув її на стіл. Фельдфебель уважно прочитав першу сторінку.

– О, пробачте, гер барон, такий наш обов'язок! – з щирою поштивістю пробачився фельдфебель, повертаючи книжку.

– Гаразд. Але майте на увазі, що протягом двох-трьох тижнів я в цей час тут обідатиму, номер за мною.

– Будь ласка! Для нас це буде навіть зручно!

Рівно о другій в коридорі з'явилася згорблена фігура оберста Гартнера в супроводі молодого ад'ютанта і двох здоровенних гестапівців.

Генріх посидів ще кілька хвилин і вийшов.

Другого дня повторилося те ж саме: за десять хвилин до другої з'явилися два гестапівці, оглянули номер і вийшли. Відхиливши двері до номера, в якому сидів Гольдрінг, фельдфебель привітав його і зник. Рівно о другій, хвилина в хвилину, з'явився оберст у супроводі своїх охоронників і ад'ютанта.

Офіціантка і цього разу крутилася в номері, але Генріх відповідав їй досить холодно. «Треба привчити її, щоб вона не затримувалась!» – подумав він. Цього дня Генріх обідав довго. Коли о третій годині він вийшов з номера, Гартнерові тільки несли солодке.

Так тривало п'ять днів.

На шостий Генріх прокинувся вдосвіта. Він силкувався відволікати свої думки від того, що сьогодні мало статись, і не міг. Обережно підвівшись з ліжка, так, щоб не розбудити Курта, Генріх пришив до сорочки з внутрішнього боку невеличку кишеню. Маленький чорний браунінг легко туди входив. Генріх ще раз і ще раз вкладав у кишеню револьвер і витягав його. Так, дуже зручно! Він встигне вихопити його. Може, написати записку до Моніки і передати через Курта? Генріх вже написав було кілька рядків, але відразу подер аркушик. І без цього їй, можливо, буде багато неприємностей в разі чого. Адже Міллер бачив, як він захистив її від п'яних солдатів. А йому й цього буде досить, щоб присікатися до дівчини.

Курт прокинувся.

– Наша машина напоготові? – запитав Генріх.

– В повному порядку.

Генріх пройшовся по кімнаті і недбало кинув:

– Сьогодні після обіду, можливо, поїдемо на прогулянку. Держи її напоготові.

До обіду Генріх з кімнати не виходив. Рівно о першій Генріх увійшов до ресторану.

– По вашому приходові, бароне, можна перевіряти час, – зауважив Швальбе, позирнувши на великий годинник, що висів над буфетом.

– А він іде точно? – запитав Генріх.

– Кожного дня перевіряю по радіо.

– Ну, мені час обідати. Генріх зайшов до номера, і відразу ж туди прибігла офіціантка. Хоч закуски він ще не торкався, але офіціантка, як завжди, стояла, чекаючи, поки він доїсть рибу.

– Ви любите вино в натуральному вигляді? – запитав її Генріх.

– Дуже.

– Коли воно у вас є, то принесіть мені пляшку просто з льоху.

– О, я знаю, як подавати вино в натуральному вигляді!

Нарешті, він позбувся цієї настирливої офіціантки! Але треба поспішати. Генріх витяг з кишені невеличку міну з двома металевими вусиками, поставив стрілку підривника на дві години тридцять п'ять хвилин і вийшов у коридор. Як завжди в цей час, там не було нікого. За мить він уже був у кабінеті Гартнера. Прикріплення міни до нижньої кришки стола забрало лише кілька секунд.

Коли захекана офіціантка прибігла з пляшкою вина, Генріх спокійно доїдав рибу.

Після двох випитих бокалів хорошого вина офіціантка почала тримати себе фривольніше, ніж завжди. Щоб швидше позбутися її, Генріх мусив пообіцяти їй прогулянку в машині за місто. За обідом Генріх їв повільніше, ніж будь-коли. Принаймні з першою стравою він упорався, коли вже було без чверті друга.

Минуло ще п'ять хвилин, а гестапівців, які завжди приходили раніше від Гартнера, не було. Не було їх і о другій, і о чверть на третю. Генріх докінчив обід і сидів, відпочивав. Очевидно, Гартнер сьогодні не прийде обідати! Думку, що треба вийняти міну, Генріх відкинув: настав час обіду, і в коридорі чулися кроки відвідувачів. Отже, міна зірветься, а Гартнер після цього стане ще обережніший.

Двадцять п'ять хвилин на третю… Гестапівців усе немає, Генріх одяг фуражку і, обсмикнувши мундир, повільно попрямував до дверей. При вході до загальної зали він зіткнувся із знайомими гестапівцями. Ті привітали його і зникли в коридорі. Підійшовши до буфету, Генріх глянув на годинника. Двадцять сім хвилин на третю! Отже, якщо Гартнер і сьогодні прийде через десять хвилин після гестапівців, він спізниться на дві хвилини…

Мозок працював чітко і напружено. Гартнер завжди йшов до ресторану вулицею праворуч. Отже, Генріх вийде йому назустріч рівно о пів на третю і на вулиці вистрілить з револьвера… А там видно буде, як діяти. Жаль, що він не перевірив двір навпроти ресторану: прохідний він чи закритий?

Дві години тридцять хвилин. Треба ні найменшим рухом не показати, що ти поспішаєш. Чемно вклонившись Швальбе, Генріх неквапливо пішов до виходу, і саме в дверях він стикнувся з Гартнером і його ад'ютантом. Позаду йшли два гестапівці. Відкозирявши оберстові, Гольдрінг пропустив їх і позирнув на годинника.

Тридцять дві хвилини на третю.

Встигне чи не встигне Гартнер зайти до кабінету? Так чи не так, а треба відійти трохи, а після повернутися.

Генріх перетнув вулицю. Він нарахував тридцять довгих – о, довших за кілометри кроків, – і лише після цього почув вибух і водночас брязкіт скла.

За кілька секунд Генріх уже був у ресторані. В загальному залі знялася страшенна паніка, але ніхто не потерпів. Лише частина стіни біля буфету відвалилася і впала на один з незайнятих столиків. Через велику дірку, яка зяяла внаслідок обвалу, видно було клуби куряви і диму в кабінеті Гартнера.

Разом з іншими відвідувачами Генріх кинувся на місце події. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: віднині Гартнер і його ад'ютант не страшні ані партизанам, ані жителям Бонвіля.

Генріх повернувся до виходу. Коли він уже перейшов на другий бік вулиці, з-за рогу вискочила машина з гестапівцями.

Не озираючись, Генріх поволі попрямував до себе в готель.

– Поїдемо на прогулянку? – запитав Курт. Він стояв біля машини перед під'їздом готелю.

– А хіба я тобі наказував тримати машину біля готелю?

– Ні, але я гадав, що ви зразу ж після обіду захочете поїхати.

– Нікуди я не поїду. Кілька хвилин тому я ледве не відправився на прогулянку, з якої б ніколи не повернувся… – стомлено сказав Генріх.

– Як то? – перелякався Курт.

– В ресторані стався вибух, саме проти того номера, де я обідаю.

– Так отой гуркіт, що я тільки-но чув…

– Так, то був замах. Загинуло кілька гестапівців, в тому числі й полковник Гартнер… Я піду до себе і спробую заснути. Ти сиди в своїй кімнаті і нікого не пускай. Коли вже надто хтось домагатиметься побачення зо мною, розбудиш. Розумієш?

– Так точно!

Не роздягаючись, Генріх ліг на диван. Після щойно пережитого нервового напруження він відчував страшенну втому. Заплющив очі, але відчув, що спати не може. Мозок свердлила думка – чи запідозрять його в замаху? Коли запідозрять, то заарештують. Навіть коли після арешту його випустять, до нього вже не буде довіри такої, як раніше. А для нього це рівнозначно провалові. Отже, виходить, коли прийдуть гестапівці, треба не датися їм у руки. Треба стріляти… Генріх підвівся і ще раз перевірив автоматичний пістолет і маузер. Як завжди, вони були в порядку. Гестапівці дорого заплатять за його життя…

А допитати його мусять. Обов'язково. Адже він шість днів обідав у номері навпроти того, де стався вибух. Швальбе. звісно, розповість, що Гольдрінг сам собі обрав кабінет для обіду. Підозра, безперечно, виникне. Але ж прямих доказів не може бути? їх просто немає. Виходить, гестапівці можуть прийти за ним просто для того, щоб допитати його як свідка. Отже, коли він відразу почне стріляти, то цим самим і викаже себе. І тоді сподіватися на порятунок… А йому ж будь-що, а треба дізнатися про той підземний завод, де виготовляють зброю. Це завдання, як підкреслено, надзвичайної ваги. Ні, стріляти він не буде… Але підозра проти нього може виникнути під час допиту. Його можуть заарештувати у слідчого. Тоді він не встигне використати своєї зброї, принаймні автоматичного пістолета. Не брати ж його, йдучи до слідчого, – це тільки викличе зайву настороженість! Отже, доведеться йти з маузером і браунінгом. Цього замало, але нічого не вдієш.

Генріх спустив штори на вікнах, роздягнувся і ліг спати. Курт розбудив обер-лейтенанта під ранок.

– Гер обер-лейтенант, гер обер-лейтенант! – легенько Струсуючи барона за плече, кликав він. – До вас прийшли!

– Хто?

– Гестапо, – перелякано прошепотів Курт.

– Скажи, хай почекають, я одягнусь, – навмисне голосно сказав Генріх і схопився з ліжка.

Курт вийшов.

«Чекають… коли б прийшли заарештовувати, зайшли б разом з Куртом!» Ця думка трохи заспокоїла. Генріх навмисне одягався повільніше, ніж завжди.

Генріх вийшов і витяг руку в нацистському привітанні. Гестапівці відповіли.

«Заарештованому відповідати б не стали!» – майнуло в голові.

– Я слухаю вас.

– Майор гер Лемке наказав прибути до нього зараз для дачі свідчень у справі вибуху в ресторані «Савойя», – відповів фельдфебель.

«Наказав». Адже годилося б сказати «просив».

– А чому вас двоє і з автоматами?

– Зараз ніч, а вночі ходити і їздити по місту небезпечно, – кинув другий гестапівець у формі унтер-офіцера.

Глянувши на годинник, Генріх відзначив час – сорок хвилин на шосту.

– Гаразд, пішли!

Генріх одяг плащ і попрямував до дверей.

– Наказано прибути і денщикові, – кинув фельдфебель.

«Це вже погано, навіть дуже», – блискавкою промайнула думка.

– Зброї брати не треба! – наказав унтер Курту, коли той взявся за автомат.

– А чи безпечно кидати зброю в порожньому номері готелю? – запитав Генріх.

– Цей готель добре охороняється, – пояснив унтер і, взявши з рук розгубленого Курта автомат, поклав його на ліжко.

– Пішли! – сказав Генріх і перший вийшов з номера. За ним Курт, а позаду гестапівці.

Біля під'їзду стояла велика, на сім місць, машина. Біля неї чекали ще два гестапівці. Побачивши Генріха, вони відразу сіли на переднє сидіння.

Фельдфебель відкрив задні двері і, відкинувши середні сидіння, жестом показав на них Генріхові і Куртові. Фельдфебель і унтер сіли на задніх сидіннях. Автомати вони тримали в руках.

«Схоже на арешт. А чи не зробив я помилки, погодившись їхати на допит?.. Але вже однаково пізно… Доведеться там вирішувати, як бути… А Курта шкода! Пропаде хлопець ні за що». Думки одна швидше другої виникали в голові. Страху не було. Була зібраність і така ж напруженість, як і вчора, коли він стояв біля буфету в ресторані і, дивлячись на годинник, розраховував хвилини.

Дорога до слідчого-гестапівця не зайняла й п'яти хвилин, а Генріхові здалося, що вони їхали надто довго.

Перед дверима кабінету слідчого стояв вартовий з автоматом. Курт хотів іти за Генріхом, але вартовий зупинив його.

Генріх увійшов один. У дверях він зупинився і швидким поглядом окинув просторий, розкішно умебльований кабінет.

«Звідси не втечеш!» – промайнуло в голові.

За великим письмовим столом у низькому кріслі сидів слідчий – майор Лемке, – це прізвище Генріх встиг прочитати на дверях. Він мовчки, не вітаючись, рукою вказав на крісло навпроти. Генріх сів. Якусь мить він і Лемке мовчки дивилися один на одного. Генріх навіть з цікавістю. Обличчя Лемке, вузьке і довге, несподівано закінчувалося вузеньким ротом з тоненькими смугами губ. Підборіддя не було. Замість нього йшов зріз, що переходив у шию. Великий кадик то піднімався до самого, здавалося, рота, то знову падав аж за високий комір коричневої сорочки. Майор палив дешеву сигару і постукував пальцями по столу. На одному з пальців тьмяно виблискував срібний перстень з черепом, на другому – великий золотий, вінчальний.

«І знайшлася ж така, що й за цю потвору заміж вийшла», – промайнуло в голові. Генріх посміхнувся. Йому раптом стало весело.

– Дозвольте закурити? – недбало запитав він слідчого.

Той мовчки підсунув коробку з сигарами.

– Я хотів би закурити свої!

Генріх зробив рух, щоб засунути руку в кишеню брюк, але відразу пролунало грізне майорове:

– Назад!

Лемке стояв за столом і пильно вдивлявся в глиб кабінету. Генріх озирнувся: великий дог, вишкіривши зуби, уставився на нього сторожким поглядом.

– Якщо цей пес буде в кабінеті, я не відповідатиму ні на одне ваше питання, – рішуче заявив Генріх.

– Це чому?

– Ненавиджу собак всіляких порід.

Лемке натиснув кнопку дзвоника.

– Забрати! – кинув він одне слово, кивнувши в бік дога.

Автоматник вивів пса. Генріх витяг пачку гаванських сигар і, не поспішаючи, закурив.

– Де ви берете гаванські сигари? – спокійно запитав Лемке.

– Сподіваюся, ви не для того мене розбудили вночі і в супроводі двох автоматників привезли сюди, щоб питати адресу, де дістати гаванські сигари?

Ліва щока майора смикнулася. Він сів.

– Вам відомо, що сталося вчора в ресторані «Савойя»?

– Не тільки відомо. Я на власні очі бачив наслідки вибуху. Але я відразу вийшов…

– Чому?

– Мені було неприємно дивитися на пролиту людську кров.

Обличчя Лемке перекосила презирлива посмішка:

– Гер обер-лейтенант весь час воює в тилу і вигляд крові…

Генріх сердито перервав його:

– За своє коротке життя, гер майор, я бачив крові куди більше ніж ви, запевняю вас…

«А чи варт так гостро»? – Відвернувшись, Генріх вже іншим тоном додав:

– Але то була ворожа кров, а тут наша…

– В цьому місті ви у відрядженні?

– Так.

– Скільки днів?

– Сьогодні восьмий.

– З якого дня ви обідаєте в ресторані «Савойя»?

– З другого дня.

– Хто вам його порекомендував?

– Я послав свого денщика дізнатися, де є хороший ресторан і йому хтось порекомендував «Савойю», – пригадав Генріх.

Перевірте, – спокійно кинув Лемке.

Гольдрінг здивовано глянув на нього.

Але слово «перевірте», виявляється, було сказано не йому, а тому лейтенантові, що вийшов з-за портьєри і зник за дверима.

«Вражає несподіванками! Ну що ж, буду чекати дальших», – подумав Генріх і посміхнувся. Лемке не зводив з нього погляду.

– О якій годині ви обідали?

– Завжди о першій.

– А закінчували?

– Коли як, залежно від апетиту і якості страв у ресторані.

– Коли ви залишили ресторан вчора, о якій годині?

– Не пам'ятаю.

– Де ви були під час вибуху?

– За кілька кроків від вхідних дверей, я йшов додому.

– У скільки хвилин на третю стався вибух?

– Не знаю, я не глянув на годинника. Але коли я прийшов до готелю, було без п'яти три.

Майор посміхнувся.

– А чи не здається вам, Гольдрінг…

– Гер фон Гольдрінг! – поправив його Генріх.

Лемке рвонувся на кріслі, ніби хотів підвестися, очі його, маленькі і злі, вп'ялися в Генріха. Той, не приховуючи свого презирства, дивився на Лемке.

«А може, вже досить гратися? Доведеться обмежитися майором і першими двома чи трьома, які кинуться на допомогу… А дві кулі треба лишити для себе… Запас не завадить!.. Ні, ще почекаю».

Генріх поклав на попільницю недокурену сигару і витяг з кишені нову.

«Хай звикне, що я часто посилаю руку до кишені!»

– Гер обер-лейтенант, здається, нервує? – в голосі Лемке звучить не іронія, а неприховане глузування.

– Не нервую, а лютую, – поправив Генріх.

– А чи не здається вам дивним, що офіцер, німецький офіцер, – підкреслив Лемке, – прибув на місце вибуху і забув глянути на годинника, хоч напевне знав, що це немаловажна подробиця.

– Я не сподівався, що буду єдиним джерелом, з якого ви сподіваєтеся дістати відомості про час вибуху.

– О ні, у нас джерел багато, принаймні більше, ніж ви гадаєте!

– Тим краще для вас.

– А для вас?

– Не чіпляйтеся до слів!

– Документи на стіл! – щосили вигукнув Лемке. стукнувши по столу.

«Кінець! Тепер саме час. Інакше можна запізнитися» Генріх, як і Лемке, підвівся з крісла, поклав сигару на попільницю і поволі розстебнув ґудзик мундира, щоб дістати документи.

«Коли він їх роздивлятиметься, буду стріляти», – вирішив він і сам здивувався, який він спокійний зараз, коли йому лишилося жити навіть не хвилини, а секунди.

Генріх витяг книжку і поклав її на стіл.

«Зараз, коли він над нею схилиться…»

Але Лемке, взявши документи, не став відразу ж їх розглядати. Обидва вони стояли один проти одного і, не приховуючи люті, дивилися один на одного.

Двері безшумно відкрилися, і на порозі з'явився той лейтенант, що виходив з-за портьєри. Лемке запитливо глянув на нього.

– Підтверджує! – тихо промовив той.

«Ще один кандидат у покійники… Доведеться почекати, коли він вийде з-за спини, хоча, якщо діяти швидко…»

– Лейтенант Гольдрінг, за віщо ви одержали залізного хреста другого ступеня?

– Не ваша справа!

«Тепер однаково… Хай цей лейтенант трохи все-таки підійде, тоді!»

– Перевірте документи, гер лейтенант! – сердито кинув Лемке.

Він, як і раніше, не зводив очей з Генріха, але тепер засунув руку в шухляду.

«Невже здогадався і взяв пістолет з шухляди?» – жахнувся Генріх.

Лейтенант підійшов до стола, взяв документи Гольдрінга і відійшов убік.

Генріх поклав руку в кишеню. Лемке здригнувся і весь напружився. Генріх спокійно витяг пачку сигар.

– Гер майор! Гер майор! – в голосі лейтенанта чулися і здивування, і переляк водночас.

– Що сталося? – на якусь мить відвернувся Лемке вбік. «Стріляти! Негайно стріляти! Але що це з лейтенантом?» Лейтенант, що перевіряв документи, мовчки подав розгорнуту книжку Гольдрінга майорові.

Там лежала фотографія генерал-майора військ СС Бертгольда з написом: «Генріху фон Гольдрінгу від батька».

– Гер генерал-майор Бертгольд ваш батько?

Очевидно, постріл, який мить тому хотів зробити Генріх, був би меншою несподіванкою, ніж ця фотографія.

– Це ваш батько?! – повторив приголомшений Лемке.

– Досить комедії! – Гольдрінг схопився, мов божевільний. Коробка з сигарами Лемке полетіла в куток кабінету. – На якій підставі ви будите мене серед ночі і тримаєте вже більше години на допиті?!

– Але, гер Гольдрінг…

– Ніяких «але». Негайно машину і відвезіть мене в готель. Завтра ж Бертгольд знатиме про це!

«Наступ! Тільки наступ! Одчайдушний і нестримний, як годиться юному синові гестапівського генерала».

– Але ж забитий оберст Гартнер був офіцером для доручень генерала Бертгольда, – пробелькотів Лемке.

– Без вас знаю!

«Так я можу відправити на той світ і своїх можливих родичів, – Генріх відчув, як безмежна, невимовна радість заповнює його всього… – А може, не варт передавати куті меду? Чорт з ними, з цими йолопами!»

– Але ж ми не знали цього! – втрутився лейтенант.

– Чарку коньяку! – Генріх впав у крісло. Йому здавалося, що ще мить і він на весь голос розрегочеться або заспіває свою улюблену пісню отут, у кабінеті гестапівського слідчого. Він прикрив долонею очі, щоб вони не виказали його радості.

– Гер барон! Гер барон! – почув він тихе і поштиве.

Генріх відвів руку. Перед ним стояв лейтенант і тримав у руках піднос і на ньому пляшку коньяку і кілька чарок. Пляшка була вже почата.

«А вони непоганий коньяк дудлять», – подумав Генріх, глянувши на етикетку.

Лейтенант налив. Генріх випив одним духом. Витяг пачку з сигарами і подав її лейтенантові. Той схопив сигару так поквапливо, що Генріх мусив зціпити зуби, щоб не розсміятися. Лемке, перехилившись через стіл, і собі взяв одну. Усі троє мовчки припалили від запальнички Генріха.

– От тепер, коли ви трохи заспокоїлися, гер обер-лейтенант фон Гольдрінг…

«А недавно я був для тебе просто Гольдрінг…»

– … Ви подумайте і зрозумійте нас. Вбивають таку персону, як оберст Гартнер, ви єдиний, хто вийшов з ресторану перед вибухом…

Задзвонив телефон.

– Це з Берліна! – майор кинувся до телефону. – Слухаю!.. Знову генерал Бертгольд! Він уже втретє дзвонить сьогодні, – прикривши трубку рукою, прошепотів Лемке. – На жаль, нічого нового…

Генріх простяг руку до трубки.

– Гер генерал-майор! З вами хоче говорити обер-лейтенант фон Гольдрінг. Так, він тут.

Лемке подав трубку Генріхові з такою поштивістю, ніби сам генерал сидів перед ним. Той взяв.

– Так, це я… у відрядженні. Чого тут і так пізно? – Гольдрінг глянув на майора і лейтенанта. Жестами, мімікою, очима ті благали – мовчи!

– Коли терористи вбивають офіцера для доручень мого батька, хіба я можу бути спокійний!.. Звісно, допоможу… А що з нею? Поцілуйте Лору від мене… І від брата і від нареченого, тільки не говоріть їй цього, я сам хочу сказати… До швидкого і бажаного побачення…

Генріх поклав трубку.

– Барон фон Гольдрінг! Я дуже прошу вас забути про це непорозуміння! – перепросився Лемке. – Думаю, що наше знайомство, так нещасливо почате…

– Воно дало мені нагоду порозмовляти з батьком, і це мене трохи компенсувало, – весело перебив його Генріх.

– А уявляєте, що було б з нами, коли б ви на кілька хвилин залишилися в ресторані? – сам жахаючись свого припущення, запитав Лемке.

– Ну, я стомився, накажіть подати машину.

– О, прошу! Але я сподіваюся, що ви не забудете своєї обіцянки допомогти нам.

– Чим зможу!

Ледь цокнувши шпорами, Генріх вклонився і вийшов. За чверть години він уже спав міцним сном.