Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 37 страниц)

Те, що Штенгель після кожної нової страви вихваляв господарські здібності Софії, підтримав її у суперечці, занепокоїло графиню.

– Ви б знайшли їй жениха серед ваших знайомих офіцерів. Адже вона непогана і, як каже барон Штенгель, не бідна, – анітрохи не жартуючи, говорила графиня Генріху, повертаючись з ним з обіду.

От тоді в голові Генріха і виник план одружити Кубіса.

– Коли ваш план здійсниться, я обіцяю вам пост незмінного друга дому! – кокетуючи промовила графиня.

– Боюсь, що Штенгель не затвердить мене на цій посаді…

– Треба, щоб він звикнув до думки, що ви невід'ємна частина мого посагу.

– Барон додержується досить патріархальних поглядів на родинне життя.

– Ось ви мені й допоможете його перевиховати. Він зіпсував собі смак, дивлячись на цю міщаночку! А Кубісу вона буде саме до пари – Софія його врівноважить. І я завтра ж поїду до неї, умовлю запросити Кубіса, розмалюю його так, що вона закохається в нього, ще не бачивши.

Другого дня вранці, зібравшись на прогулянку, графиня зайшла до Генріха і попередила:

– Даю вам на сьогодні відпустку, бо ви заважатимете нам з Софією. У нас буде інтимна жіноча розмова.

– А чи не занадто ви форсуєте події? – запитав Генріх.

– У мене правило: не відкладати на завтра того, що можна зробити сьогодні. Я чомусь певна, бароне, – ваша наречена зробила непоправну помилку, не повінчавшися з вами відразу після заручин. Я б не поклалася на вашу вірність.

– Ви такої поганої про мене думки?

– Навпаки, хорошої. У якогось письменника я вичитала чудовий афоризм: сталість у поглядах, каже він, це ознака обмеженості. Підставте замість слова «сталість» слово «вірність». Я певна, що ви знайдете якусь карооку італійку, і на згадку про заручини у вашої Лори, – так, здається, її звуть? – тільки й лишиться, що подарований вами перстень… До речі, чому ви не носите свого?

– Десь закинув у чемодан…

– Бідна Лора! – розсміялася графиня.

У коридорі почулася швидка хода, хтось постукав у двері – і до кімнати швидко ввійшов веселий і збуджений Матіні. Побачивши графиню, він зніяковів.

– Даруйте, я постукав, але… – розгублено перепросив він.

Графиня хитнула головою і вийшла.

– Як недобре це вийшло, я вскочив так раптово! Вона, здається, образилась?

– Її могли образити лише твої перепрошення, які підкреслили незручність становища… Та ну її до біса! Кажи краще, що з тобою? Ти просто сяєш весь.

– Ще б пак! Адже все скінчилося якнайкраще: акти про смерть Ментарочі складено, і головний прозектор його підписав. А сам Ментарочі, мабуть, уже далеко в горах.

Генріх свиснув:

– Як це сталося? Коли?

– Втік він удосвіта, а оформили опівдні. Правда, ще трохи раніше, ніж ти радив, але я скористався з щасливої нагоди: у прозектора було багато розтинів і він підписував документи, не дуже додивляючись до їх змісту… Але що з тобою? Ти невдоволений?

– Найгірше, що ти міг зробити, це відпустити Ментарочі зараз до партизанів!

– Але навіщо ж ми тоді брали його з СД? Для того, щоб випустити? Так?

– Я просив випустити Ментарочі, коли я скажу!

– Та яка різниця! Саме викопали братську могилу і ховали покійників…

– А завтра той провокатор, що вже раз виказав Ментарочі Міллеру, сповістить Лемке: Ментарочі, якого ви забрали, знову в горах, живий і здоровий! Лемке візьметься перевіряти, побачить акт про смерть під час операції…

– Боже, що я наробив! – Матіні зблід. – Який же я йолоп!

Генріх нервово закрокував по кімнаті. Матіні, охопивши голову руками, непорушно сидів на дивані, втупивши погляд у підлогу.

– Скажи точно, о якій годині ти його відпустив?

– Вдосвіта, годині о шостій. Я дав йому цивільний одяг, трохи грошей і пістолет…

– Знаєш, куди він пішов?

– Ні.

– Умовлялися про дальші зустрічі?

– Теж ні. Він потиснув руку… ми навіть поцілувалися, але жодного слова один одному не сказали.

Генріх знову заходив по кімнаті, на ходу кидаючи уривчасті фрази:

– Стан гірший, ніж ти гадаєш. У Лемке акт про смерть, а людина жива. Кубіс пошлеться, що ми його умовили. Я, ти і Лютц. Який висновок зробить Лемке? Що є якась організація сприяння партизанам. Адже нас троє…

– Я піду до Лемке і візьму всю провину на себе. Скажу, що недогледів, Ментарочі втік, а я, боячись відповідальності, рятуючи себе…

– Не кажи дурниць! Дочекатися, що війна ось-ось скінчиться, і загинути через одну припущену необережність! Ми щось придумаємо, ми повинні щось придумати. Нема такого становища, з якого не було б виходу…

– Я тобі його запропонував. Це єдиний вихід, який у нас лишився.

– Ти коли-небудь бачив, як дрібне звірятко, загіпнотизоване поглядом змії, само йде їй у пащу? Ось твій вихід! А ми знайдемо, мусимо знайти щось таке… Стривай, стривай, дай мені трохи подумати… Знаєш що? Йди зараз до Лютца і попередь його про все, а я тим часом спробую перевірити одну річ… Можливо, це і буде наш вихід! Тільки обіцяй – жодного кроку, не порадившись зі мною!

– Обіцяю!

– Я подзвоню до Лютца. А тепер я не хочу гаяти часу, чим скоріше ми на щось наважимось…

Матіні підвівся і попрямував до дверей, але на порозі зупинився і окинув Генріха сумним поглядом:

– Я так люблю тебе і Карла, і ось через мене…

– Коли хочеш, то у всьому винен я. Не продумав до найменших деталей нашого плану, не поговорив з цим Ментарочі, гадав, що встигну, і ось… Ну, та перепрошувати один одного будемо потім, а зараз… зараз іди!

Безнадійно махнувши рукою, Матіні вийшов.

Лишившись на самоті, Генріх міг спокійніше обміркувати план, який у нього почав зароджуватися ще під час розмови з Матіні.

Так, здається, це єдиний вихід! Адже діяти треба швидко, не гаючи часу. Саме час вирішує зараз успіх справи. І те, що він не помилився в своїх здогадках… А що, коли помилився? Тоді треба винайти новий варіант. І винайти якнайскоріше. А щоб у цьому впевнитись…

Генріх натиснув на кнопку дзвоника і викликав Курта.

– Поклич Лідію і простеж, щоб сюди, поки ми будемо розмовляти, ніхто не заходив. Навіть ти.

Курт стривожено і запитливо глянув на Генріха, але, помітивши, що обер-лейтенант чимсь роздратований, не наважився ні про що запитати і мовчки вийшов. За хвилину з'явилася Лідія.

– Ви кликали мене, синьойоре? Я вас слухаю! – голос дівчини звучав весело і привітно, як завжди, може, занадто спокійно для її жвавої вдачі.

– Сідайте, будь ласка, бо розмова у нас буде не коротка! – Генріх присунув дівчині стілець. – Ви не здогадуєтесь, про що я буду говорити?

– Ні, синьйоре! Але сподіваюсь, що ви задоволені мною. – Лідія опустила вії, ховаючи трохи тривожний блиск очей.

– Я чув від Курта, що ви збираєтесь одружитися з ним?

Обличчя Лідії зашарілося:

– Ми домовились почекати кінця війни…

– Ви його любите?

– Коли дівчина дала згоду…

– А він вас?

– Любить! – не замислюючись, відповіла Лідія.

– Тоді я дуже шкодую, що так сталось… Я добре ставлюся до Курта і хотів би, щоб його життя складалося щасливо, але…

– Ви хочете сказати, що йому не дозволять одружитися з італійською дівчиною? – з викликом запитала Лідія.

– Я хочу сказати, що ви з ним не поберетесь. Ніколи. І не тому, що хтось не дозволить, а тому… – Генріх спинився і продовжував, відрубуючи слово від слова, – тому, що зараз, після нашої розмови, я буду змушений вас заарештувати і відправити на допит!

Лідія здригнулась, як від несподіваного удару нагаєм. Чорні очі блиснули лихим вогнем:

– У вас для цього немає ніяких підстав. Всі ваші речі, здається, цілі. Я вже рік живу у графині, і за цей час у неї не пропало жодної дрібнички.

– Не прикидайтеся! Ви знаєте, що я маю на увазі.

– Я знаю лише те, що я нічим не завинила. Скривдити бідну дівчину, покоївку…

– Вдруге вам повторюю – не прикидайтеся!

– Але я ні в чому не винна!

– Це ви будете доводити на допиті в гестапо.

– А це хіба не допит?

У погляді дівчини Генріх побачив стільки зневаги до себе, що мимохіть в його голосі прорвалися нотки ніяковості:

– Я не працюю в гестапо і я не слідчий… – сказав він, ніби виправдуючись. – Я лише хотів переконатися, чи справді ви винні в тому, в чому вас обвинувачують. Щоб знати, як мені поводитися з вами…

– Отже, ви маєте зараз вирішити, винна я чи не винна? – голос дівчини тремтів від обурення.

– Вирішувати це буде суд…

– Суд? Який?

– Той, що судитиме вас, що судив би Ментарочі, коли б він не втік…

– Він утік! – Коли б щастя мало обличчя, воно скидалося б зараз на обличчя Лідії.

– Хіба ви його знали?

– Це мій батько!

– Так це ви сповістили його про приїзд наших парламентерів? Прочитавши записку, яку Курт мав необережність передати вам?

– Курт тут ні при чому!

– Це з'ясує гестапо.

– А він же на вас мало не молиться, він же казав…

– Мене не цікавить, що казав ваш співучасник!

– Курт нічого не знав!

– І це ви відкрили двері замку, впустили сюди вашого батька з партизанами, щоб вони взяли тут заложників.

Лідія схопилася з стільця і стояла перед Генріхом, виструнчившись у тому самозабутті гордої зневаги, гніву, зненависті, яке примушує людину забувати про власну небезпеку, кидати виклик сильнішому за неї.

– Я врятувала цим п'ятдесят ні в чому не винних людей! Адже ваші їх, напевне, розстріляли б у Палермо! Ну що ж, беріть, робіть зі мною, що хочете! Коли батько на волі, він однаково помститься…

– Його спіймали раз, спіймають і вдруге. За кожним його кроком слідкує наш агент, який є серед партизанів.

– Брехня! Серед гарібальдійців немає зрадників!

– Свята наївність! Гестапо відомий кожен крок ваших гарібальдійців.

– Вигадка, щоб залякати!

– І сьогодні, коли ваш батько радо розповідатиме, як йому пощастило втекти, наша людина дивитиметься на нього пильним поглядом з-під кошлатих брів, щоб зараз же…

– Боже мій, до чого тут брови? Я… я не розумію…

– До чого брови? Це я так, між іншим. Бо я вперше у житті побачив такі густі, широкі і кошлаті брови. Вони мене просто вразили..

– Не може бути!

– Ви не вірите, що бувають такі брови? Але ви матимете нагоду переконатися самі. Він часто буває в гестапо. А тепер його вже напевне викличуть для очної ставки…

Вперше за весь час на обличчі дівчини промайнув страх, вся вона якось знітилась, очі з благанням дивилися на Генріха:

– Це ви вигадали про брови… Цього не може бути… ви це навмисне кажете, щоб… – похитнувшися, дівчина сперлася на краєчок стола, помацала другою рукою позад себе, шукаючи стілець, і сіла, майже звалилася на нього.

Генріху стало невимовно шкода дівчину.

– Лідія! – сказав він лагідно і стиснув своїми руками її руки. – Вислухайте мене уважно. Вашого батька виказав агент гестапо, партизан з чорними кошлатими бровами. Я не знаю його прізвища, але добре запам'ятав зовнішність. Він був другим парламентером партизанів.

– Дядько Віктор! – простогнала дівчина.

– Треба негайно попередити про це начальника загону і вашого батька. Але нікому більше жодного слова. Ви мене розумієте? Ви чуєте, що я кажу?

– Я зараз піду і… – дівчина раптом спинилася, перелякана думкою, що її хочуть загнати у пастку, простежити, куди вона йде, а потім…

– Я знаю, чого ви боїтесь… Але у мене нема часу вас переконувати. Треба поспішати, під загрозою не тільки ваш батько, а й той, хто його випустив, – лікар Матіні…

– Я вам довіряю… Я йду. – Лідія попрямувала до дверей.

– Заждіть! Коли я дізнаюся про те, чи пощастило вам попередити командира загону?

– Дуже швидко.

– Гаразд, я чекатиму. І я просив би вас не говорити Курту про нашу розмову. Він хороший хлопець, але людина, не обізнана з конспірацією, та і в політиці теж, здається, не розуміється.

Лідія швидко вибігла.

Зараз, коли спало напруження, Генріх відчув, як стомила його сцена, яка щойно відбулась, і взагалі події сьогоднішнього ранку. І це саме тепер, коли приїзд Лемке вимагав від нього особливої зібраності, обережності! Звичайно, Лемке приїхав сюди з відома Бертгольда і, можливо, виконуватиме при ньому ті ж функції, що і Міллер.

Генріх знову перечитав листа, одержаного вчора ввечері від Бертгольда, певніше, ті рядки, що стосуються нового начальника служби СД: «Чи бачився ти вже з Лемке? По-моєму, він непоганий товариш. Тобі варто було б з ним заприятелювати. Дізнавшись, що ти в Кастель ла Фонте, він висловив задоволення з цього приводу».

Висловив задоволення, а проте досі не прийшов з візитом, як то годилося 6! Що ж, Генріх не піде до нього перший. Треба поставити себе так, щоб Лемке запобігав перед ним. Згадавши про свій допит у Бонвілі, Генріх посміхнувся. Тоді він інстинктивно знайшов правильну лінію поведінки з цим загонистим гестапівцем. На зухвалість відповідати ще більшою зухвалістю, на гонор – ще більшим гонором.

Генерал у від'їзді, і сьогодні можна не йти до штабу. Але бідний Лютц, мабуть, хвилюється. І Матіні теж. Треба їм подзвонити і заспокоїти. Але що він може сказати? Що, коли Лідія не встигне попередити гарібальдійців? Вона обіцяла повернутися швидко. Можливо, у неї є якісь зв'язки тут, у містечку. Отже, залишається одне – чекати.

Години чекання тягнуться нестерпно довго. Генріх не наважується запитати Курта, чи повернулась Лідія. Очевидно, ні. Бо Курт нервує, все вивалюється в нього з рук, коли він накриває на стіл, готуючись до обіду. Генріх уважно студіює книжку з іхтіології і вдає, що не помічає спроб Курта зав'язати розмову.

Коли почало сутеніти, Генріх не витримав і подзвонив Лютцу. «Так, все гаразд, можна спати спокійно, завтра вранці про все розповім».

Марія-Луїза вже давно повернулася з прогулянки. Вона грає на піаніно. Звуки якогось бравурного мотиву лунко розкочуються в порожніх кімнатах замку. Очевидно, вона в чудовому настрої. Треба до неї зайти. Дізнатися, чим закінчилась її розмова з Софією.

Вечір Генріх проводить на половині Марії-Луїзи у товаристві Штенгеля, графа Рамоні і самої господині. Лідії не видно. Графиня сама подає чай.

– Уявіть, моя покоївка раптом зникла – у неї хтось захворів, і вона відпросилася у графа на цілий день! – скаржилася Марія-Луїза.

Так, Лідія ще не повернулася! Тепер вона не повернеться вже до ранку. Бо після дев’ятої почався комендантський час. Отже, можна йти до себе і лягати.

Графиня не затримує Генріха. Але коли він підходить до неї, тихенько шепоче:

– У неділю ми з вами і вашим приятелем обідаємо у Лерро.

Майже цілий день нервового напруження вкрай стомив Генріха, і він з радістю подумав, що зараз засне і до ранку відсунуться всі його тривоги. Але вони обступили його ще щільніше, коли він роздягся і ліг у ліжко.

У цій історії з Ментарочі він знов поводив себе неприпустимо легковажно! Правда, йому конче треба було встановити зв'язки з партизанами. Але треба було чекати більш слушної нагоди. І дати загинути такій людині, як Ментарочі? Дати отому провокатору з кошлатими бровами вільно ходити по землі і зраджувати, виказувати чесних людей? Що ж. іноді треба затиснути своє серце. Хіба в нього є можливість врятувати кожного, хто потрапить у пазури гестапівських катів? Йому наказано берегти себе. Віднині він пам'ятатиме тільки про це. Поки не одержить потрібних документів. А чи одержить він їх взагалі? Які можливості у нього є, щоб їх одержали? Тільки цей Лерро!

Погляд Генріха зупиняється на карті Європи. При світлі нічника на ній можна відрізнити прапорці, що позначають лінію Східного фронту… Як швидко підійшов до тих кордонів, звідки почався в 1941 році. Як давно, здається, це було! Невже минуло мало не три роки? Невже три? Але кожний такий рік можна зарахувати за десять.

Генріх день за днем пригадує події перших днів війни, своє прибуття в ворожий табір, все. за цей час зроблене. Навіть коли йому не пощастить дожити до кінця війни, він помиратиме з спокійною совістю… А все-таки образливо було б померти саме зараз, коли все наближається до розв'язки. І не побачити Батьківщини! Чи розуміють ті люди, які ступають зараз по рідній землі, як би тяжко їм не доводилось, яке то безмірне щастя бути серед своїх? Мабуть, не в повній мірі.

Пройшло вже мало не півроку, як звільнено від окупантів Київ. І там знову рання весна. Дзюрчать перші струмочки. Дніпро незабаром скресне. З Володимирської гірки і з наддніпрянських круч можна буде охопити зором всю його весняну широчінь. По радіо передавали, що Київ дуже зруйновано. Можливо, нема і невеличкого будиночка на Боричевому узвозі!

Непомітно для самого себе Генріх заснув. Йому снилося, що він перепливає Дніпро і швидка течія не дає йому допливти до берега. Борючись з нею. він напружує всі сили, і золота смужка прибережного піску все наближається і наближається.

Він і прокинувся, засліплений цим золотистим сяйвом. Сонячне проміння широкою смугою перетинало кімнату і падало йому просто на обличчя. У сусідній кімнаті готував сніданок Курт. Почувши, що Генріх одягається, він тихенько постукав у двері.

– Гер обер-лейтенант, ви будете їхати чи підете пішки?

Голос у Курта веселий, і обличчя теж сяє, як оцей день ранньої весни. Отже, Лідія повернулася!

Передчуття того, що все склалося на добре, у Генріха настільки сильне, що і його проймає радість.

– Лідія нічого мені не переказувала?

– Вона просила сказати вам, що дуже дякує синьйору Матіні за добрі ліки. Вона двічі приходила, але не дочекалася – графиня її кудись послала.

Нашвидку поснідавши, Генріх пішов у Кастель ла Фонте. Весна! От і прийшла весна! На сонці вже зовсім тепло. Навіть приємно, що легенький вітрець трохи холодить обличчя. А може, воно палає так не від дотиків сонячного проміння, а від радісного збудження? Так хочеться швидше побачити Лютца і Матіні, сказати їм, що все гаразд.

Генріх прискорив ходу. Біля приміщення служби СД стоїть гурт солдатів. Крізь огорожу видно, що у дворі солдатів теж багато. Що це, Лемке робить огляд своїх опричників? Он маячить його довга постать. А поруч Кубіс. Треба відвернутись, щоб не помітив. Зробити заклопотаний вигляд і швидко пройти, ніби він поспішає до штабу.

Коли Генріх уже поминув приміщення СД, ззаду почулося важке гупання солдатських чобіт

– Гер обер-лейтенант!

Генріх неохоче зупинився. До нього підбіг ротенфюрер:

– Гер Лемке просить вас зайти до нього!

– Скажи, що я дуже поспішаю і зараз, на жаль, не можу виконати його прохання.

У кімнаті Лютца вікно розкрите навстіж. Отже, він дома. Генріх швидко піднявся на другий поверх.

– Ти знаєш про пригоду цієї ночі? – не вітаючись, запитав його Лютц.

– Анічогісінько.

– Сьогодні в парку, за приміщенням служби СД, знайдено забитого з написом на грудях: «Так буде кожному зрадникові Італії».

– Ти його бачив?

– Посилав денщика. Каже: чорнявий, кремезний, з широкими бровами.

– А Матіні знає про це?

– Забитого відвезли до моргу при госпіталі.

* * *

Альфредо Лерро дуже задоволений своїм співрозмовником. Він не пам'ятає, коли востаннє розмовляв з такою охотою і цікавістю, як сьогодні з цим молодим німецьким офіцером. Просто дивно, що цей обер-лейтенант так обізнаний з іхтіологією. Таких знань в жодному інституті не набувають. Треба кохатись у рибальстві, багато читати, любити природу і бути дуже спостережливим, щоб так добре вивчити все, що стосується поведінки різних риб, умов їх розмноження, прийомів лову. Це не просто практик, що тільки смикає рибу, не замислюючись над тим, який цікавий і мало ще відомий нам світ ховається на дні великих і маленьких водоймищ. Взяти хоча б його розповідь про те, як самці-осетри допомагають самицям перепливати пороги, коли ті піднімаються вверх по ріці, шукаючи затишних місць, щоб віднереститися. А кілька історій про страшного хижака рік Південної Америки – маленьку пірайю, яку прозвали річковою гієною. Зграя цих, з дозволу сказати, «рибок» з'їла бика, що перепливав річку завширшки у тридцять-сорок кроків! У річці, де водиться пірайя, небезпечно буває навіть помити руки!

Наука про риб – давня пристрасть Лерро. До війни він передплачував іхтіологічні журнали багатьох країн, збирав усі відомі йому твори з іхтіології і рибальства і може з гордістю сказати, що його бібліотека у цих питаннях одна з найкращих, які він знає.

Лерро витягає одну книжку за одною, обережно, як велику дорогоцінність, витирає їх, хоч і так на них нема ні порошинки, і простягає своєму гостеві. О, він певен, що така людина, як Гольдрінг, зуміє оцінити його зусилля по збиранню бібліотеки! Тим більше, що барон знає кілька європейських мов і може вільно читати більшість цих книжок. Шкода, що слабкі його знання з англійської: у Лерро є кілька дуже цікавих книжок авторів англійців. Зате барон дуже добре знає російську мову, а Лерро ні. Він би охоче скористався з пропозиції барона брати у нього уроки, щоб поповнити цю прогалину у своїй освіті, але, на жаль, не має вільного часу. З ранку й до пізнього вечора він на заводі, де виготовляють ним-таки винайдений прилад. Шкода, що він не може розповісти гостеві про суть свого винаходу, але хай гер Гольдрінг повірить йому на слово – останні два роки робота забирає у нього всі сили. Він навіть не радий, що винайшов цей прилад, хай йому біс! Так живучи, можна здичавіти. У нього зовсім немає особистого життя. Зовсім! Він часом навіть ночує на заводі і свою єдину доньку бачить кілька разів на тиждень… Правда, він має деякі переваги. По-перше, він не на фронті. Його добре, навіть дуже добре забезпечили, до нього ставляться з повагою. А проте у всій Європі, мабуть, нема людини, яка б так мріяла про закінчення війни, як він, Лерро!

Адже він, по суті, – в'язень. На роботу їздить під вартою і повертається так само, біля його будинку день і ніч ходять два автоматники. От коли б він вийшов зараз з бароном на вулицю, щоб просто пройтися, за ним обов'язково ув'язалася б охорона, хоче він цього чи не хоче. Може, це викличе посмішку в барона, але він мусить признатися, що й удівцем лишився через брак часу. Для того, щоб знайти собі пару, треба десь бувати, зав'язувати нові знайомства, нарешті, просто читати нові книжки, журнали й газети, щоб бути цікавим співрозмовником. А він позбавлений змоги навіть виспатися як слід!

Це барон став причиною того, що Штенгель запросив сьогодні ціле товариство: самого фон Гольдрінга, графиню і цього офіцера з таким симпатичним обличчям… як його… він уже й забув його ім'я… Кубіса!

Генріх співчутливо вислуховує скарги Альфредо Лерро, не перериваючи його запитаннями, лише інколи вставляє репліку. Так, він добре розуміє, як то важко опинитися в умовах штучної самотності людині з такими широкими інтересами… Він і сам дуже відчуває брак справді культурного товариства… Те, що йому пощастило познайомитися з синьйором Лерро, він вважає виключно щасливою нагодою хоч іноді відвести душу в цікавій розмові… О, він з радістю пристає до пропозиції збиратися отак, як сьогодні, щонеділі, тільки боїться, що це буде обтяжливо для господині. Ну, коли синьйор Лерро наполягає, – що ж, він згоден! Тільки з умовою, щоб це не завдавало зайвого клопоту синьйориті Софії. До речі, вона чудово готує рибні страви. Найближчої неділі вони вдвох варять російську юшку з риби і всіх частують. Це буде чудесно!

Генріх прощається з Лерро і просить передати іншим гостям, коли ті повернуться з прогулянки, що в нього трохи розболілася голова і він вирішив пройтися.

Фу, нарешті він може забути про форель, осетрів, пірайю… До біса все-таки цих клятих риб на світі! Його знань з іхтіології вистачить ще на кілька розмов, а потім знов читай, бо на звичайних «рибальських історіях» з цим диваком не виїдеш, треба показувати свою ерудицію. І навіть знання кулінара. Ну, на якого диявола він сам згадав про російську юшку з риби? Тепер доведеться варити, хоч він не має жодного уявлення, як це робиться! Доведеться десь розшукати кухарську книгу і самому скласти якийсь рецепт, скомпонувавши його з кількох там поданих.

А проте добре, що в інженера є ця пристрасть. На грунті спільних інтересів вони швидше здружаться. Кубіс Кубісом, але, крім одного плану, треба скласти і другий. Завдання надто важливе, і виконання його треба форсувати. Зведення з Східного фронту стають для гітлерівців все невтішнішими і подаються з запізненням на два-три дні проти радянських повідомлень. Так було, наприклад, з повідомленням про Корсунь-Шевченківську битву, в якому, до речі, втрати німецької армії були вдвоє применшені.

Ясна річ, що за таких умов гітлерівське командування всіляко форсуватиме виготовлення нової зброї.

Генріха вже кілька разів запитували, як посувається справа з виконанням дорученого йому завдання. Там знають, яке воно складне, але весь час підкреслюють, наскільки воно й важливе.

Сьогоднішній день, може, трохи наблизив його до мети. Безперечно, наблизив! Адже перші кроки даються найважче… А хто то йде назустріч? Невже Лемке? Так і є. Доведеться зустрітися. Можливо, навіть краще, що перша зустріч відбудеться на вулиці.

Лемке, побачивши Гольдрінга, прискорює ходу. Як все-таки звикнути до його обличчя, до цього немов ножем зрізаного підборіддя! Складається враження, що шия починається мало не біля рота, і тепер, коли майор привітно посміхається, це особливо потворно.

– Боже мій! Яка приємна зустріч! – вигукує Лемке, підходячи і ще здаля простягаючи обидві руки.

– Ви цю приємність могли б мати відразу по приїзді, – досить сухо відповідає Генріх. – Адже Бертгольд повідомив вас, що я тут А розшукати мене не так уже важко.

– Я сподівався, що ви зробите це першим, як молодший чином.

– У даному разі роль відіграє не звання, а вихованість.

– Ви образились, бароне?

– Анітрохи. Просто, після нашої зустрічі в Бонвілі, мені здавалося, що наші взаємини складуться зовсім інакше. Я навіть написав тоді Бертгольду, як шкодую, що таке приємне знайомство так скоро перервалося.

– Він мені говорив про це, і я дуже вдячний за добру характеристику, що ви мені тоді дали, незважаючи на кілька неприємних хвилин, які ви через мене пережили.

– Перед від'їздом сюди ви бачились з генералом, говорили про мене. Невже він мені нічого не переказував?

– Гер Бертгольд просив повідомити, що написав вам спеціального листа. І, звичайно, просив передати його найщиріші привітання.

– Листа я одержав, а ось привітання трохи запізнилися! Погодьтесь, що я маю всі підстави трохи ображатись?

– Справи, справи заїдають, бароне! Вдень і вночі на роботі…

– Навіть для телефонної розмови не можна було вибрати хвилинки?

– Але і ви відмовились зайти, коли я послав солдата вас запросити!

– І ви вважаєте, що це достойна форма запрошення?

– Я не надавав значення такій дрібниці, як форма запрошення. У питаннях етикету я, признатися, розуміюся мало І, можливо, чийсь гонор..

– Це не гонор, а повага до самого себе!

– Бароне, та зрозумійте ж, – не з лихої волі так усе сталося! Зважте на те, що після Бонвіля я вскочив, як кажуть, з вогню та в полум'я. Думав відпочити, а вийшло…

– Невже в Бонвілі і досі неспокійно? Ви так рішуче взялися після вбивства Гартнера за слідство, і я думав, що макі відчують, нарешті, тверду руку. До речі, вбивцю Гартнера так і не знайдено?

– Поки тяглося слідство, макі висадили в повітря весь ресторан, і це остаточно заплутало сліди. Можливо, в приміщенні було закладено кілька мін уповільненої дії, і Гартнер лише випадкова жертва… Взагалі, набридло це мені до біса! Не встиг приїхати сюди і відразу з головою занурився в ті ж таки справи, від яких гадав утекти. Така, видно, наша доля!

– Це правда, що біля будинку служби СД партизани забили якогось вашого агента?

– Після того вбито ще кількох. Просто не доберу, звідки ці кляті гарібальдійці про них дізнаються…

– Пробачте за нескромне, може, запитання: з своїми секретними співробітниками ви зустрічаєтеся в приміщенні служби СД?

– Боронь боже! Коли вербуємо – викликаємо до себе, але після того, як агента вже завербовано… Для зустрічей з ними існує спеціальна квартира.

– Перший забитий агент знав цю квартиру?

– Так. Кубіс і Міллер з ним зустрічалися там досить часто Це був один з найактивніших наших агентів серед гарібальдійців.

– За ним могли простежити, коли він ішов на явку, і таким чином дізнатися про адресу квартири! Нарешті, він міг при знатися, коли партизани його викрили.

Лемке зупинився, вражений простотою припущення.

– Дізнавшись про адресу цієї квартири, партизани простежили за тими, хто туди ходить. І відправили на той світ ще кількох агентів, яких Міллеру з таким трудом вдалося завербувати. Невже ні вам, ні Кубісу не спало на думку, що після вбивства першого агента явочну квартиру треба змінити?

Лемке зблід.

– Розумієте, його знайшли біля будинку служби СД, і якось випало з голови… Адже я тут ще так недовго…

– Та це ж звичайна азбука! Не треба знати місцевих умов, а просто логічно мислити… Коли б не моє хороше до вас ставлення, я б обов'язково написав Бертгольду про це, як про анекдот, який…

– Всі люди помиляються, бароне! І коли кожну їх помилку… виносити на суд начальства…

– Я ж вам сказав, що не писатиму Бертгольду. Хоча, коли б не ви, я б навряд чи змовчав. Адже зараз добре налагоджена агентурна сітка серед італійців нам потрібна, як повітря! Та врешті-решт і міркування родинного порядку. Бертгольд мене всиновив, він мій майбутній тесть, і його службові інтереси мені, цілком зрозуміло, близькі. Адже він відповідає за свою ділянку роботи перед фюрером! – Генріх сказав це так набундючено, що сам ледве не розсміявся.

Але Лемке було не до сміху. В штабі Північної групи, перед тим, як він мав виїхати сюди, його вводили в курс обстановки і особливо підкреслили, що створенню агентури серед місцевого населення штаб групи надає особливої ваги.

«Пам'ятайте, – говорив геру Лемке його прямий начальник, – зараз, коли на території Італії точиться війна, треба знати, чим дихає кожен італієць. Адже наші противники будуть серед них шукати собі і розвідників, і помічників!»

І після всіх цих попереджень він не зберіг навіть того, що придбав Міллер, провалив агентуру! Бажаючи познайомитися з кожним агентом особисто, він викликав протягом останніх днів мало не всіх, хто значився в списках.

– Бароне, може, зайдемо повечеряти! – несподівано запросив Лемке, коли вони порівнялися з рестораном.

Генріх посміхнувся. Він зрозумів, що переляканий Лемке хоче продовжити розмову за пляшкою вина.

– Яв ресторан не ходжу. Харчуюся в замку.

– Тоді, може, дозволите колись захопити пляшку-другу і завітати до вас?

– А коли зробите це зараз?

– Ні, зараз доведеться повернутися до себе на роботу, дати деякі розпорядження.

– Про явочну квартиру?

Відчувши іронію в голосі Генріха, Лемке почервонів, але втримався від гострої відповіді.

– Так, з цим треба поспішати. Дуже вдячний, що ви подали мені цю думку. І сподіваюсь, що все лишиться між нами

– Ми вже про це домовились…

Повернувшись додому, Генріх знайшов у себе в кабінеті Кубіса.

– Мусив супроводжувати графиню і вирішив вас зачекати, – пояснив він. – А даремно ви не поїхали з нами, вийшла чудесна прогулянка. І коли б мені не доводилося упадати за цією нудною, як заупокійна меса, синьйоритою..