Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 37 страниц)

Глянувши на другого партизанського парламентера, Генріх ледве стримав рух здивування: оцей низенький лоб і надмірно широкі, кошлаті брови… Ні, він не помиляється, звісно, це той самий італієць, якого він бачив у приймальні Міллера на другий день свого приїзду до Кастель ла Фонте.

«Провокатор!» – майнуло в голові. Голосно Генріх запитав:

– Маємо перед собою парламентерів загону гарібальдійців?

– Це ми і є! – щиро посміхнувся партизан із шрамом.

– А ми парламентери штабу дивізії генерала Еверса, обер-лейтенант фон Гольдрінг і оберштабсарцт Матіні, – по-військовому відрекомендувався Генріх.

– Ой, аж слухати страшно! – знову широка і трохи насмішкувата посмішка промайнула на устах партизана з шрамом.

Другий партизан з-під кошлатих брів пильно дивився на Генріха.

– З ким маємо честь говорити? – запитав Матіні.

– З представниками загону гарібальдійців. А прізвища свої ми позабували!

– Ви, звичайно, знаєте, у якій справі ми прибули сюди? – запитав Генріх.

– Здогадуємось.

– Ми погоджуємося обмінятися заложниками. Обіцяємо відпустити таку ж кількість затриманих, яку відпустите ви, – сказав Генріх сухо офіціальним тоном, хоч йому нестримно хотілося підійти до цього чоловіка з шрамом, який тримав себе так спокійно і впевнено, і крикнути йому: «Стережись! Ворог поруч тебе!»

– Виходить, один на один? – подав, нарешті, голос другий партизан, з кошлатими бровами.

– Так!

Чоловік з шрамом тільки свиснув.

– Тоді ви прибули сюди передчасно: доведеться зачекати, поки ми наловимо ваших офіцерів стільки, скільки ваш полковник взяв за один день у Палермо… Гадаю, що чекати доведеться недовго – серед нас є добрі офіцеролови.

– Я змушений попередити від імені командування: коли ви не пристанете на наші умови, кілька населених пунктів буде спалено, а населення…

Але Генріх не докінчив. Чоловік з шрамом зблід, від чого рожева смуга недавньої рани стала майже червоною:

– Ви що, прийшли сюди умови диктувати? Коли так, розмови між нами зайві!

– Зачекайте, не можна ж так гостро! Ми прийшли для переговорів, а переговори часто скидаються на торг, – примирливо вставив Матіні.

– А ми людьми торгувати. не звикли. І з такими майстрами торгівлі людським життям, як ви, напевне проторгуємося, – голос людини з шрамом звучав насмішкувато, на устах грала презирлива посмішка. – Наша умова одна: ми вам віддаємо ваших, а ви – наших.

– Але ж у нас понад п'ятдесят заложників…

– П'ятдесят чотири, – уточнив партизан.

– А у вас тільки одинадцять, – нагадав Генріх.

– Одинадцять? Звідки ви взяли? У нас тільки троє.

– Давайте підрахуємо, – запропонував Генріх. – У вас мають бути: граф Альберто Районі…

– Є!

– … оберст Функ…

– Якого слід давно повісити!

– Офіцер Штенгель…

– Барон Штенгель, – поправив партизан з шрамом.

– І вісім чоловік з особистої охорони графа.

– Ви й цих хочете одержати? Не вийде! Це наші ж таки італійці і з ними у нас особливі рахунки. Як люди релігійні і богобоязливі, ми не можемо припустити, щоб за ними так довго чорти на тому світі сумували. Отже, мова може йти лише про трьох. Але яких! Графа, барона, полковника! А що ви нам можете запропонувати? Звичайних робітників і селян, дрібних ремісників… Хіба не образливо буде дізнатися графові, що його проміняли за одного робітника? Та він же вам цього ніколи не подарує! За нього треба дати простих людських душ з тридцять, коли не більше! Ну, барон теж високого роду. Правда, дешевше за графа, але душ двадцять варт узяти. Отже, полковник піде всього за чотирьох! Аж образливо для такого видатного полковника, як Функ! Він так заповзято воює з мирними, ні в чому не винними людьми! Але, як у всякому торзі, ми даємо вам знижку. Де вже наше не пропадало! Але… – Посмішка зникла з уст партизана, і голос став суворим і грізним: – Коли ви хоч одного з своїх заложників зачепите чи не погодитесь на наші умови, знайте: висітимуть ваші графи і барони вниз головами.

– Умови, які ви висунули, ми не вправі прийняти, не порадившись з нашим командуванням. Але коли командування на них пристане, який буде порядок обміну заложниками?

– А такий: завтра вранці ви на машинах підвозите своїх заложників сюди. Навіщо людям стомлюватися і пішки на гору дертися! Але машину зупините за кілометр нижче. Ніякої охорони не повинно бути. Звідти пішки приведете їх сюди. Це буде для них, як кажуть французи, ранковий променад. А ми сюди ж приставимо вам ваших. От і все! Але попереджаю: коли ви хоч одного затримаєте або покалічите, те ж саме ми зробимо і з вашими. А тепер погоджуйте з своїм начальством.

– Завтра вранці ми дамо відповідь, – кинув Генріх і, відкозирявши, пішов. Матіні за ним.

Сівши в машину, парламентери розреготалися.

– Ну й розумник, чорт забирай! – захоплено вигукнув Генріх.

– Зате той, броватий, справляє дуже неприємне враження.

Генерал Еверс, представник командування північної групи і Міллер з великим нетерпінням чекали на повернення Гольдрінга і Матіні в штабі дивізії. Коли ті прибули, здорові і неушкоджені, всі полегшено зітхнули.

– Доповідайте, бароне, – квапив генерал.

Генріх розповів про зустріч з партизанськими парламентерами і про вимоги, які ті висунули.

– Доведеться погодитися! – зітхнув генерал.

– А прізвищ своїх вам не назвали? – поцікавився Міллер.

– Це вже подробиці, що не стосуються справи, – перервав його генерал і знов звернувся до Генріха і Матіні. – Дуже прошу вас обох вранці докінчити справу, яку ви так щасливо почали.

– Гер генерал, у мене прохання, – звернувся до Еверса Міллер. – Як з'ясувалося, серед заложників, взятих у Палермо, є людина, причетна до випуску листівок. Через неї ми могли б дізнатися і про друкарню. Я дуже просив би вас залишити хоча б цього одного. Можна послатися на те, що він хворий, і пообіцяти приставити потім.

Міллер нагадував зараз пса, у якого з рота видирають ласий шматок.

– Що ви на це скажете, бароне? – запитав представник командування.

– Можна спробувати, але тоді справу обміну заложниками гер Міллер хай докінчує сам. Я особисто не візьму на себе такої відповідальності, бо переконаний: гарібальдійці зроблять так, як і попереджали їхні парламентери. Вони затримають котрогось з полонених, і боюся, що це буде майор Штенгель. Вони вже знають, що він барон, можуть дізнатися і про його обов'язки…

– Ні, ні, ні! – замахав руками Еверс. – Ніякого риску! Віддайте їм їхніх заложників до єдиного! Всі розмови на цю тему припиняю. Завтра вас, бароне, і вас, гер Матіні, чекаємо об одинадцятій з майором Штенгелем, графом Рамоні і Функом.

– Буде виконано!

Другого дня погода зіпсувалася. Мрячив дрібний осінній дощ. Сірі кучугури хмар низько пливли над горами, чіпляючись за верхівки дерев. У таку погоду хотілося посидіти в теплій кімнаті, перед каміном, з хорошою книжкою в руках чи бокалом доброго вина. А Генріх, Матіні і Марія-Луїза уже вдосвіта були в Палермо. Дізнавшись про наслідки переговорів з гарібальдійцями, графиня навіть поцілувала Генріха за добру звістку і наполягала на тому, щоб у цю, тепер уже явно безпечну, подорож взяли і її. Генріх мусив погодитись, а потім картав себе за виявлену слабодухість: графиня нервувала і всім заважала.

– Ну, навіщо Матіні оглядає кожного заложника та ще звіряється з списками, – скаржилася Марія-Луїза Генріху. – Не дочекавшись, гарібальдійці можуть піти, і тоді обмін не відбудеться!

– Я пообіцяв вам, що старий граф сьогодні вечерятиме, а може, й обідатиме у себе в замку, – заспокоював її Генріх, хоч знав, що не старого графа так нетерпляче чекає Марія-Луїза.

Нарешті, заложників підвели до машин. Вигляд у них був розгублений і переляканий, втім вони покірливо сіли у кузов, з байдужістю людей, які вже приготувалися до найгіршого.

– Слухай, Мартін, – раптом згадав Генріх, коли вантажні машини і «хорх», якого віддав сьогодні генерал у розпорядження своїх парламентерів, виїхали за межі міста. – Ми ж не попередили заложників, куди їх веземо. Побачивши, що нема охорони, вони можуть розбігтися, тільки ми доїдемо до лісу.

Матіні наказав шоферові дати сигнал. Передні вантажні машини зупинилися. Підбігши до них, Матіні пояснив переляканим людям, куди їх везуть і навіщо. Подих полегшення, здавалося, вихопився з єдиних грудей, обличчя заложників засяяли радісними посмішками, хтось схлипнув, хтось вигукнув: «Віва»!

Машини знов поїхали і спинилися лише на дев'ятому кілометрі.

Ковзаючи по мокрій дорозі, натягнувши капелюхи і кепки по самі вуха, але радісні і збуджені, заложники довгою низкою пішли по гірській стежці. Попереду йшов Матіні, показуючи дорогу. Позад усіх Генріх.

Після повороту до скелі йти стало значно важче, і дехто з заложників почав приставати. Спинився перепочити і Генріх. Стомлював не так підйом на гору, як слизька після дощу стежка, на якій важко було знайти надійну опору ногам. Та ось уже перші заложники, на чолі з Матіні, зійшли на плато. Ті, що йшли в хвості низки, теж почали прискорювати крок.

Генріх на плато піднявся останнім. Коли він наблизився до скелі, тут уже почали перекличку. Густобровий парламентер партизанів, заглядаючи в список, вигукував прізвища. Заложники один по одному виходили наперед, потім відходили вбік і ставали окремою групою. Партизан з шрамом зустрічав кожного міцним потиском руки і широкою посмішкою.

– А де ж ваші заложники? – запитав Генріх.

– А ось! – партизан з шрамом вказав на велику кам'яну брилу. Зазирнувши за неї, Генріх побачив графа, Штенгеля і Функа. Рамоні, брудний і неголений, лежав на ношах. Штенгель сидів, обхопивши руками коліна і звісивши на них голову. Він не поворухнувся, навіть не помітив Генріха. Лише Функ відразу схопився на ноги.

– Фон Гольдрінг! – вигукнув він голосно, і в його маленьких злих очах блиснула радість.

Штенгель і собі схопився з місця. Лише граф лежав непорушно. Він, мабуть, так і не зрозумів, що прийшло визволення.

– Все в порядку? – запитав Генріх, підійшов до партизана з шрамом.

– Так, всі п'ятдесят чотири, за списком… Виходить, з примусу і ви можете діяти чесно! – насмішкувато відповів той.

Генріх зробив вигляд, що не розуміє значення кинутої репліки.

– Отже, ми можемо забирати своїх?

– Тепер можете.

Взявши ноші з графом, Генріх і Матіні почали обережно спускатися вниз. Функ забіг збоку, силкуючись їм допомогти. Штенгель байдуже поплентався ззаду. Він не отямився гаразд – очевидно, після хвороби він все ще почував себе зле.

Коли вони відійшли від скелі метрів на сто, ззаду почувся голосний посвист. До нього приєднався другий, третій. За мить свистіли, сміялися, вигукували вже всі колишні заложники Функа.

Лише тепер Штенгель остаточно прийшов до пам'яті. Підбігши до Генріха, він вихопив з його руки один край нош.

– Функ, ставайте попереду і беріться разом з Матіні! – тоном начальника наказав він і, повернувшись до Генріха, з несподіваною теплотою в голосі сказав: – Ви вдруге врятували мені життя, бароне, тому я не хочу, щоб ви наклали своїм. Чуєте, як вони лютують?

Вчотирьох вони швидко донесли ноші до машини і за якихось двадцять хвилин були у Палермо. Тут Функ вийшов, а на його місце, між графом і Штенгелем, сіла Марія-Луїза.

Більше не затримуючись, машина поїхала на Кастель ла Фонте.

ВІДПЛАТА

Лист, надісланий Генріхом мадам Тарваль, повернувся назад з незрозумілою позначкою: «Адресат вибув».

Два коротеньких слова, написані байдужою рукою. Вони нічого не можуть пояснити, а тільки породжують тривогу і збуджують свіжий біль. Ось і перерізано ще одну ниточку, яка зв'язувала його з минулим! І він ніколи не матиме фото Моніки, про яке просив мадам Тарваль. «Адресат вибув»… Напевне, з таким написом повертались і листи, надіслані на ім'я самої Моніки її друзями, поки вони не дізнались про її смерть. Як це страшно!

Генріх ховає конверт у шухляду стола, але два чітко написаних слова – «Адресат вибув» – стоять перед його очима. Моніка теж «вибула». Можливо, це саме слово вписав проти її прізвища у своїх списках Міллер. Не міг же він написати «вбито», діставши спеціальні вказівки від Бертгольда з цього приводу. Яка нестерпна мука думати про це, щодня бачити Міллера, вітатися з ним, приязно розмовляти! І завжди, завжди відчувати цей невщухаючий біль у серці.

Кажуть, час гоїть рани. Ні, їх гоїть не час, а робота. Він переконався в цьому. Йому значно легше, коли він діє, коли всі свої думки він спрямовує на те, щоб якнайскоріше вирвати у ворога його таємницю. Його не обмежили часом, зваживши на особливу трудність завдання. Але він сам знає, що діяти треба швидко, бо від його дій залежатиме життя сотень тисяч людей. А зроблено ще так мало! Поки пощастило встановити лише адресу заводу. Може, щось нове дасть йому сьогоднішній візит до Штенгеля?

Так, Штенгель запросив, нарешті, обер-лейтенанта фон Гольдрінга до себе в гості! Після того, як Генріх витяг його з річки, а особливо після історії з обміном заложниками, майор Штенгель почав ставитись до Генріха з підкресленою приязню. Майор жив на одній з найбільш затишних вуличок містечка, в особняку інженера Альфредо Лерро, у якого він наймав дві кімнати.

– Чим менше люди знатимуть про цього Лерро, тим краще, – пояснив Штенгель своєму гостю, коли Генріх поцікавився особою його хазяїна.

– Очевидно, якась персона грата? Недурно біля його дому чергують два автоматники!

– Мені ця персона набридла, як комар улітку. Адже за його життя я так само відповідаю головою, як і за завод! Навіть оселили тут, мов няньку. Правда, до деякої міри це зручно тим, що я у них тепер і харчуюся. Дочка Лерро – він удівець – непогана господиня. Побачивши, як мій денщик нівечить форель, вона сама запропонувала мені снідати, обідати і вечеряти у них.

– Стривайте, це не та сім'я, де так чудово готують рибні страви? Ви обіцяли познайомити мене і почастувати маринованою фореллю.

– Треба про це домовитись з синьйорою Софією, вона любить порядок у домі.

– Синьйора Софія? Вона гарненька?

– Надто вже хоче вийти заміж, а я таких боюся, тому й не роздивився гаразд. А втім, здається, нічого. Тільки дуже балакуча. Цілковита протилежність батькові – той здебільшого мовчить. Якщо не зачепити теми про іхтіологію. Це, мабуть, єдине, що його цікавить на світі. Крім техніки, звичайно. Тут він просто кум королю, і на заводі з ним носяться, як з писаною торбою!

– Так коли я все-таки покуштую форель? І познайомлюся з синьйорою Софією? Без жіночого товариства якось обростаєш мохом. Марії-Луїзн я не рахую, бо вона просто зачарована вами, бароне, і на нас, грішних, не звертає уваги. І я дивуюсь, що ви так мало на це зважаєте. Адже гарна жінка!

Штенгель поморщився:

– Вона італійка. А я хочу, щоб у жилах моїх дітей текла чиста арійська кров.

– А замок і всі маєтності вас не спокушають? Що ж до крові, то вона у неї, як і у нас з вами, голуба. Старовинний аристократичний рід!

– Я майже зв'язаний словом з іншою і, по щирості сказати, останнім часом, коли події почали обертатися проти нас, сам починаю вагатися. Може, справді, краще обрати цю? Принаймні буде надійний притулок і якийсь цілком певний капітал у руках – нерухоме майно і земля завжди лишаються цінністю. У тої, правда, зв'язки… Але на біса вони здадуться, якщо все завалиться! Ви розумієте, я з вами говорю відверто і сподіваюся, що все лишиться між нами…

– Ви ображаєте мене цим попередженням. Є речі, зрозумілі самі собою!

Остаточно заспокоївшись, майор Штенгель ще довго мучив Генріха, звіряючи свої сумніви. Барон високо цінував свою персону і явно боявся продешевити.

Пообіцявши майору прийти наступного вихідного дня на обід, Генріх відкланявся і вийшов. Холодний осінній вітер жбурляв в обличчя мокрий сніг, і Генріх пошкодував, що не наказав Курту почекати біля штабу. Тепер доведеться йти до замку пішки. Зайти хіба до Міллера і попросити машину? Ні, краще ще поблукати і навести лад у своїх думках.

Виходить, що синьйор Лерро і є та особа, якою треба зацікавитись насамперед. З ним носяться на заводі, за його безпеку Штенгель відповідає головою. І вхід до особняка Лерро охороняють не есесівці Міллера, а люди з внутрішньої охорони заводу, особливо довірені. Треба познайомитись з Лерро і викликати його на розмову. Для цього варт прочитати хоча б усі книжки по іхтіології! Напевно в бібліотеці графа є такі. Виходить, форель ще не відіграла своєї ролі, а, як казкова золота рибка, ще раз стане йому в пригоді!

Міллер не сподівався на прихід Генріха і чомусь навіть розгубився.

– Я, бачу, вам завадив, але я лише на хвилинку: моєї машини тут нема і, якщо можна…

– Ні, ні, я вас так швидко не відпущу, великий дипломате! – заперечив Міллер, підсуваючи Генріху крісло. – Ми надто рідко бачимось з вами останнім часом! Ви зрадили мене спочатку з Кубісом, тепер з цим Матіні… – вдоволений з свого дотепу, Міллер розреготався і раптом хитро примружив очі. – До того ж я приготував вам маленький сюрприз – хай це буде мій новорічний подарунок!

– І ви про цей сюрприз згадали лише за три тижні після новорічного свята?

– Тисяча дев'ятсот сорок четвертий рік – це рік високосний і його годиться відзначати аж до двадцять дев'ятого лютого, інакше він принесе нещастя.

– Вперше чую про таку прикмету…

– І проте вона є. А я трохи забобонний, як більшість людей моєї професії, яким доводиться ходити по лезу ножа. Про всяк випадок з панею фортуною треба поводитись чемно, щоб вона не обійшла своїми дарами…

– Але причому ж тут я і сюрприз, який ви мені приготували? Складайте свої дарунки біля ніг цієї богині долі!

– А я хочу її умилостивити, зробивши добре діло.

– Ось ви мене вже й заінтригували, Ганс! Добре діло і ви – якось не в'яжеться.

– А послуги, що їх я вже вам зробив? Забули?

– Ні, не забув. І навіть сподіваюся віддячити разом за все.

– Заздрю вашій вдачі, Генріх! Ніколи не можна зрозуміти, говорите ви серйозно чи жартуєте. Іноді ви мені здаєтесь людиною дуже відвертою, безтурботною, а часом навпаки: потайною і байдужого до всього і всіх…

«Погано! Коли навіть цей товстошкірий Міллер починає вдаватися в психологічні екскурси…»

– Мене самого починають турбувати часті зміни мого настрою. Мабуть, стомився, нерви… Ви гадаєте, мені мало коштувала ця історія з обміном заложниками? Чути, як ці плебеї регочуть і свистять тобі в слід, і не мати права і змоги віддячити за образу! Мені здавалося, в цю мить всі мої предки, всі фон Гольдрінги аж до десятого коліна, попереверталися в своїх гробах!

– А ви б хотіли зустрітися з цими парламентерами за інших обставин? Хоча б з одним з них?

– Дивлячись за яких, – обережно відповів Генріх, силкуючись збагнути, до чого хилить його співрозмовник.

Міллер підвівся і натиснув на кнопку дзвоника.

– Посидьте, прошу вас, спиною до дверей і не озирайтесь, аж поки я не скажу.

Генріх чув, як увійшов вартовий, і Міллер щось прошепотів йому на вухо. Потім вартовий вийшов, а ще через кілька хвилин почулися чиїсь важкі кроки і переривисте дихання.

– Посадіть його там. Так… а тепер вийдіть. Ну, бароне, можете привітати вашого старого знайомого!

Генріх рвучко повернувся і, треба сказати, отетерів від несподіванки: перед ним сидів партизанський парламентер з шрамом на щоці. Але в якому вигляді! Обличчя було вкрито синцями, одяг пошматований і закривавлений.

– Бачу, бароне, що мій сюрприз справив на вас враження! Прошу познайомитися: парламентер гарібальдійців Антоніо Ментарочі, – іронічно відрекомендував Міллер. – Дипломати зустрічаються знову! Правда, не в звичних для дипломатів обставинах. Але що ж поробиш! Змінюються часи, змінюються й обставини.

Партизан з шрамом глузливо посміхнувся:

– Так, синьйори: змінюються часи, змінюються і обставини! Я рекомендував би вам це добре затямити!

Обличчя Міллера побагровіло.

– Виведіть його! – гукнув він у сусідню кімнату до вартового.

Антоніо Ментарочі вивели.

– Признатися, Генріх, я розчарований! Я сподівався, що вас більше потішить ця зустріч. Така добра нагода поквитатися, віддячити за всі прикрості, за зневагу!

– О, я не люблю чорної роботи! І притому цілком покладаюся на вас і Кубіса. Але за сюрприз вдячний, навіть дуже. І шкодую, що не захопив з собою пляшечку коньяку – ми б випили зараз по чарці, щоб відзначити ваші успіхи.

– У мене е пляшечка. І для такої нагоди…

Міллер витяг з шафи почату пляшку і налив дві чарки.

– За ваш талант, Ганс! Як вам пощастило захопити цього Ментарочі? Не уявляю, просто не уявляю!

– У мене тепер уже сотні вух і очей…

«І серед них ті, під кошлатими бровами», – подумав Генріх.

– За такий короткий час і так добре налагодити агентуру! Тоді я відрікаюсь від попереднього тосту і п'ю за ваш геній, геній розвідника! Знаєте що? Давайте покличемо Кубіса і втрьох вип'ємо за ваші дальші успіхи, за…

– Ніколи… – поморщився Міллер. – Треба по гарячих слідах кінчати допит цього дипломата. І я хочу це зробити сам, бо є деякі обставини, про які Кубіс не знає і які мені конче треба з'ясувати. Тоді я зможу добре притиснути цього Маті-ні, з яким ви так необережно заприятелювали.

Генріх здивовано підвів брови:

– Що завгодно можете говорити, але я вважаю Матіні цілком порядною людиною! Який зв'язок може бути між Матіні і цим… як його? Монта… Ментарочі?

– Поки у мене є лише підозра, а цей Ментарочі дасть мені докази. І я врешті-решт дізнаюся, хто сповістив партизанів про наших парламентерів перш, ніж вони виїхали з Кастель ла Фонте.

– Неможливо! Цілком неможливо! Я не відходив від Матіні ані на крок…

– О, він міг залишити записку, якусь умовну позначку… Сьогодні я ще не можу вам сказати, як він це зробив, але завтра чи позавтра… Я дав спеціальне завдання моєму агентові, який знаходиться в загоні гарібальдійців, і він приставить мені докази того, що я відчуваю інтуїтивно.

– Цей ваш агент не справляє на мене враження розумної людини.

Від несподіванки Міллер поставив на стіл чарку, яку підніс було до рота.

– Ви знаєте мого агента? Звідки?

– Ганс, ви мене недооцінюєте! Навіть більше – ви дуже поганої думки про мої розумові здібності. Адже тільки йолоп міг не помітити того, що само кидалося в вічі. Ну, подумайте самі, як усе просто: я тільки-но прибув у Кастель ла Фонте і перший візит роблю моєму другові, начальникові служби СД; в його приймальні я випадково зустрічаю чоловіка з великими кошлатими бровами, якого фельдфебелю наказують вивести через двір, щоб ніхто не бачив; за кілька хвилин після цього мій друг, Ганс Міллер, сповіщає мені, що він вже почав вербувати агентів серед місцевого населення. Скажіть, Ганс, які б висновки зробили ви, будучи на моєму місці?

– Єдиний, але незаперечний. Ваше місце не в армії, а в нас, у гестапо. І я перетягну вас сюди, присягаюся! Вип'ємо за це, Генріх!

Міллер ще довго славословив свого майбутнього колегу по роботі, запиваючи кожен тост новою чаркою коньяку, запаси якого, як виявилося, не обмежувалися однією пляшкою, і так сп'янів, що ледве міг замкнути сейф перед тим, як наказав везти себе додому. В машині він відразу заснув, привалившись головою до плеча свого «друга». Гидливо його відштовхнувши, Генріх наказав шоферові зупинитись біля штабу.

Лютц уже спав і довелося довго стукати, поки він відімкнув двері. Хитаючись, немов п'яний, гауптман знов звалився на ліжко, але, вслухавшись у розповідь Генріха про розмову з Міллером і його підозріння щодо Матіні, відразу схопився:

– Сволота! – зціпивши зуби, вилаявся він. – Я собі і тобі ніколи не прощу, що цей кат досі ходить по землі, коли його місце в пеклі. Ні, ти тільки уяви на хвилину Матіні на допиті у Міллера чи твого дружка Кубіса!

– Ти все докоряєш мені дружбою з Кубісом і Міллером, а вона, бачиш, стала в пригоді, – тихо кинув Генріх.

Лютц знову простягся на ліжку, підклавши під голову руки, і про щось напружено думав. Генріх підійшов до телефону і подзвонив Курту, щоб той приїхав по нього машиною.

– Залишайся ночувати у мене! – запропонував Лютц.

– Ні, я завтра маю їхати до Функа на обід, і треба переодягтися. Він так мені набрид, що я мусив прийняти його запрошення. Може, і ти зі мною?

– До Функа? А чого ж! – думаючи про щось зовсім інше, неуважно відповів Лютц. – Завтра неділя, можемо поїхати… – раптом його обличчя пожвавішало. – Кажеш, до Функа? А знаєш, давай і Міллера запросимо! Тільки не бери Курта, а веди машину сам…

– Єсть, запросити Міллера і залишити Курта! – відповів Генріх, пильно дивлячись в очі друга.

Наступного дня телефонний дзвінок рано збудив Генріха.

– Досить спати! Погода чудесна, від учорашнього снігу й сліду не лишилося! Ми зараз прийдемо в гості, щоб їхати з вами… ви знаєте куди, – почувся веселий голос Міллера.

– Хто це ми?

– Я і колишній «жених», якого звуть тепер «диваком». Поснідавши у Генріха, всі троє вирушили годині о дванадцятій до Палермо.

– Денщика я сьогодні відпустив, доведеться обов'язки шофера виконувати самому, – ніби між іншим кинув Генріх, коли вони сідали в машину.

– Коли ви стомитесь, я залюбки вас зміню, – озвався Міллер і, ледве помітно підморгнувши Генріху, багатозначно додав – Адже ви знаєте, що я чудесно керую машиною і в моїх руках вона слухняно виконує мою волю!

Генріх зробив вигляд, що не зрозумів його натяку.

– А все-таки, ви мусите віддати мені належне, як начальникові служби СД, – хвалькувато сказав Міллер, коли машина вискочила з містечка і помчала бетонованим шосе на Палермо. – От вже і можна цілком спокійно їздити по дорогах, не боячись нападу гарібальдійців!

– А вбивство мотоцикліста вчора? – нагадав Лютц.

– А підірвана машина третього дня? – додав Генріх.

– Ви забуваєте: всі ці випадки сталися вночі. Вдень партизани вже не рискують з'являтися на дорогах. А досягти цього було не так уже й просто. Запевняю вас! Зате тепер я знаю, чим кожен день живе той чи той загін. О, колись у своїх мемуарах я розповім цікаві речі!

– Ви збираєтесь писати мемуари? – здивувався Лютц.

– Обов'язково! Звичайно, всього не напишеш, доведеться деякі речі подавати завуальовано… зважати на смаки читачів, які, хоч і люблять, коли в книжках проливається кров, – це лоскоче їм нерви! – але одночасно вимагають, щоб усе їм подавалося під таким, знаєте, солоденьким соусом з доброчинності і цнотливості… Коли б я писав лише для розвідників, я б, звісно, не робив цих поступок, пам'ятаючи слова фюрера, з якими він звернувся до солдатів.

– Які саме слова? – наморщив брови Лютц, силкуючись пригадати. – Ні, не пам'ятаю…

– О, я їх можу процитувати напам'ять! «Солдати! Я звільняю вас від химери, яку простодушні люди називають совістю». Хіба погано сказано?

– Сказано сильно, – посміхнувся Генріх.

Попереджений телефоном, Функ чекав гостей. Він уже кілька разів запрошував Гольдрінга то на обід, то на вечерю, але Генріх під різними приводами ухилявся від цієї честі: оберст Функ був для нього особою мало цікавою. Він не поїхав би й сьогодні, якби не дізнався, що Міллеру відомо про дзвінок гарібальдійців до штабу полку відносно парламентерів. Цікаво було встановити, як саме інформували про це начальника служби СД.

Спочатку обід носив трохи офіціальний характер. Проголосивши перший тост за свого визволителя, як назвав оберст Генріха, Функ стримано побажав успіхів Міллеру і Лютцу. Присутні були нижче його чинами, і Функ, хоч і тримався привітно, але підкреслював це всією своєю поведінкою. Але в міру того, як змінювалися страви, а пляшки порожніли, розмова ставала жвавішою і більш невимушеною. З кожною чаркою обличчя оберста і Міллера все дужче червоніли. Лютца навпаки – бліднішало. Хміль цього дня його зовсім не брав. Тільки погляд став напруженішим і злішим.

– Гершафтен! – підвівся він з місця, наливши повну чарку. – Я пропоную випити за того, хто теж брав участь у визволенні оберста Функа, за мого друга і чудову людину, лікаря Матіні!

Міллер, хоч і був напідпитку, демонстративно поставив чарку.

– Ви, гер Міллер, не хочете випити за мого другого визволителя, якого, на жаль, зараз серед нас нема? – здивувався Функ.

– Я сподіваюсь, гер оберст, ви здогадуєтесь, чому саме.

– Ах так! Тоді і я не буду, – погодився Функ і поставив чарку.

– То вип'ю тоді я сам! – Лютц одним ковтком випив коньяк. – Люблю чесних людей, хто б вони не були!

Тост Лютца дещо розхолодив компанію. Але Функ знайшов тему, що всіх зацікавила, запропонувавши випити за успіхи на Східному фронті. Розмова знову стала загальною, чарки швидко порожніли. Лише Генріх, як завжди, не пив, а тільки пригублював.

– Ой, та вже вечоріє! – здивовано вигукнув Міллер, глянувши в вікно.

– Ви ночуєте в мене. Вже пізно! – тоном наказу промовив Функ.

– Я не можу. Завтра вдосвіта мушу бути разом з фон Гольдрінгом у генерала, – категорично заперечив Лютц.

– Ви, Міллер, лишайтеся у оберста, він вас завтра відвезе, – запропонував Генріх.

Лютц здивовано на нього глянув, але відчувши поштовх ноги під столом, підтримав пропозицію:

– А справді, чому вам не лишитися?

– Ні! Разом їхали сюди, разом поїдемо і додому. Тепер безпечно!

Як не умовляли Міллера залишитися у Функа, він не погодився.

Годині о шостій виїхали з Палермо. Міллер поривався сісти за руль, але Генріх примусив його посунутися з місця шофера і взявся за баранку сам.

Коли машина в'їхала у вузьке міжгір'я, недалеко від маленького гірського села Андатре, ліворуч у горах пролунав постріл, за ним довгими чергами загуркотіли автомати. Гірська луна, помножуючи ці звуки, створювала враження справжньої канонади. Генріх зупинив машину.

– Що ви робите? Зараз же повертайте назад! – верескливо вигукнув Міллер і спробував схопитися за руль.

Лютц злісно і зневажливо кинув:

– Не поспішайте, гер Міллер, можливо, що стріляють саме позаду нас.

– Тоді вперед! – вигукнув Міллер.

Не відповідаючи йому, Генріх і Лютц вийшли з машини.

Стрілянина наближалася, і тепер можна було упевнитися, що стріляють не по шосе. Міллер з автоматом у руках теж вискочив з машини і відразу ж збіг у канаву, напружено вдивляючись у гори.

– Мені здається, гер Міллер, що ви почуваєте себе не досить затишно? – глузливо спитав Лютц і теж стрибнув у канаву. Генріх побачив, як він нахилився і дужим ривком вирвав з рук начальника гестапо автомат.

– Що ви робите! – перелякано скрикнув Міллер і підвівся.

– Спокійно! – уже з погрозою в голосі вигукнув Лютц. – Солдатська зброя не любить потрапляти до рук боягузливого ката! Їй більше пристала чесна і смілива рука.

– Що за жарти, гер Лютц? – в переляканому голосі Міллера прорвалися звичайні для нього нотки пихи. – Ми з вами не настільки близькі друзі, щоб ви могли дозволити собі такі жарти?

– Жарти? Ви вважаєте, що це жарти?

– Генріх! Він збожеволів! Він навіжений! Відберіть у нього зброю! – Міллер позадкував і, наштовхнувшись на задню стіну канави, хитнувся. Лютц зробив за ним крок уперед.

– Гадаєте, навіжений? Так, можна було втратити розум, дивлячись, як ви стріляєте в живіт вагітній жінці! Можна було з'їхати з глузду, дізнавшись, як ви розправилися з Монікою! А тепер добираєтесь до Матіні?