Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 37 страниц)

– То за що ми вип'ємо, мадам?

– За ваше здоров'я, бароне! Бо саме через вас… бо саме ви… – голос мадам Тарваль затремтів, і вона чомусь озирнулась, хоч у залі нікого не було. – О бароне, ви мені зробили таку послугу!

Нічого не розуміючи, Генріх здивовано глянув на господарку готелю. Вона перехилилась через стіл, ближче до Генріха, і по-змовницькому прошепотіла, ніби їх хтось міг підслухати:

– Так, так, незабутню, незабутню послугу! На жаль, я не можу сказати про неї вголос! О, я розумію, месьє, у ці прокляті часи треба. мовчати! Але я прошу пам'ятати – мадам Тарваль уміє бути вдячною! Я завжди, завжди…

– Мені шкода вас розчаровувати, мадам, – у цілковитому замішанні перебив її Генріх, – але я, слово честі, навіть не здогадуюсь, про що йде мова!

– О, я розумію вас, бароне! І я мовчатиму… мовчатиму, поки не прийде час… щоб на весь голос…

– Ви дуже схвильовані, мадам Тарваль! Давайте відкладемо цю розмову, поки… не прийде час, про який ви говорите.

Генріх підвівся і хотів покласти на столик гроші.

– Сьогодні ви мій гість, бароне!

Здивований поведінкою мадам Тарваль, привітним «бон-жур, месьє» старенької селянки біля готелю, Генріх довго ходив по своїй кімнаті, роздумуючи, що б це все могло означати. Але жодне пояснення не приходило на думку. «Мабуть, у мене теж щасливий день!» – вирішив він, нарешті, і взявся за словник, згадавши, що вчора вони умовились з Монікою почати урок у першій половині дня.

Але Моніка у цей час була далеко від дому. Стоячи на подвір'ї електростанції, вона нетерпляче чекала на Франсуа і сердилася, що він так довго не йде.

– Я ж наказував без особливої потреби не приїздити, – почав було Франсуа, але, глянувши на схвильоване обличчя Моніки, стурбовано спитав: – Щось скоїлось?

– Сталося неймовірне!

– Та що саме? – нетерпляче вигукнув Франсуа.

– Півгодини тому прибігла мадам Дюрель і розказала, що на власні очі бачила, як у горах, біля її виноградника, німецький офіцер зустрів нашого Жана і П'єра Корвіля, забрав у них зброю…

– Боже мій! Жана і П'єра заарештовано!.. – простогнав Франсуа.

– Та зажди ж! Зовсім ні! Він відпустив їх обох і навіть зброю повернув… Ще й вилаяв на прощання за те, що вони так безтурботно ходять!

– Що-о-о? Ти з глузду з'їхала? Чи, може, збожеволіла ця мадам Дюрель?

– Мадам Дюрель при повному розумі, і вона заприсяглася, що все саме так і було! Вона навіть впізнала німецького офіцера!

– Хто він?

– Барон Гольдрінг! Вона його бачила у нашому ресторані – мама купує у неї вино, і вона часто в нас буває.

– Знову Гольдрінг?

Обоє перезирнулись.

Замислено потираючи свого довгого носа, Франсуа сів на лаву. Моніка напружено стежила за виразом його обличчя, але нічого, крім розгубленості, на ньому не побачила.

– Так чим же ти це все пояснюєш? – не витримала вона.

– Поки нічим. Сьогодні будь-що побачу Жана, розпитаю його, і коли це правда, тоді…

– Що тоді?

– Зараз я нічого не можу сказати, бо й сам нічого не розумію… Щоб фашистський офіцер, барон, спіймав двох макі, обеззброїв їх, а потім відпустив, повернувши зброю? Ні, тут щось не так. Можливо, це пастка. Можливо, він хоче спровокувати нас, втертися в довіру… Ні, у висновках треба бути дуже обережним… і ти ще пильніше повинна стежити за цим Гольдрінгом і бути особливо насторожі! До речі, як у тебе з ним справи?

– Він просив мене, щоб я допомогла йому вивчати мову.

– Ти, звичайно, погодилась?

– Мусила погодитись, пам'ятаючи твій наказ.

– І як він себе тримає? Пощастило тобі про щось дізнатись.

– Ні. Він дуже стриманий, ввічливий і не думає упадати за мною.

– Про що ви з ним розмовляєте?

Моніка передала свою розмову з Генріхом про французьку мову і майбутнє Франції. Франсуа задав дівчині ще кілька запитань щодо Гольдрінга, але й відповіді на них, очевидно, йому мало що пояснили.

– Загадкова особа цей барон! – сказав він, підводячись. – Про всяк випадок треба попередити наших, щоб його часом не підстрелили. Може статись, що він справді антифашист і хоче стати нам у пригоді. Але все це треба добре перевірити. А поки будь обережною і використовуй свої уроки французької мови, щоб більше дізнатися.

– Розумію.

– Не забудь попередити матір і мадам Дюрель, щоб вони нікому не розповідали про цей випадок. І сама поводь себе так, ніби ти нічого не знаєш.

Франсуа підштовхнув велосипед і, жартуючи, додав:

– І з подяки, що він відпустив твого брата, дивись, не закохайся в того барончика!

Моніка сердито блиснула очима і натиснула на педалі.

* * *

Як тільки закінчився обід і всі повставали з-за стола, Лютц підійшов до Гольдрінга.

– Вам, лейтенанте, важливе доручення від генерала. Доведеться в одній справі поїхати в Ліон. Ходімте в штаб, і там я вам усе поясню.

По дорозі до штабу завжди балакучий Лютц мовчав. Бачачи, що гауптман сьогодні в поганому настрої, не починав розмови і Генріх.

У себе в кабінеті Лютц теж почав мову про доручення генерала не відразу, і Генріха вже починала непокоїти ця дивна поведінка.

– Так в чому полягатиме доручення генерала, гер гауптман? – офіціальним тоном запитав він.

Лютц глянув на годинника.

– У вашому розпорядженні, бароне, є година сорок хвилин. О шістнадцятій сорок відходить поїзд на Ліон, і ви маєте відвезти важливого пакета до штабу корпусу. Пакета вже приготовано. Можете одержати його зараз.

Лютц витяг з сейфа досить великий, з кількома сургучними печатками конверт і простягнув його Генріху. Той пильно оглянув, як засургучено пакет, і, знайшовши, що все в порядку, поклав його до внутрішньої кишені мундира.

– Буде зроблено, гер гауптман! – промовив Генріх, розписуючись у книзі.

Лютц, як здалося Генріху, якось сумовито глянув на нього.

– Ви сьогодні в поганому настрої, Лютц? – по-дружньому запитав його Генріх.

Бридливо скривившись, гауптман махнув рукою і пройшовся по кабінету.

– От що, Гольдрінг, – сказав він раптом, спинившись навпроти Генріха і дивлячись йому в очі, – ви їдете один, без охорони. Стережіться і будьте в дорозі уважним і обережним. Не забувайте, що пакет важливий і його треба берегти, як зіницю ока. Вручіть його або начальникові штабу, або його ад'ютантові. Але обов'язково під розписку.

– Ви так виряджаєте мене, ніби це не звичайна поїздка, а важлива фронтова розвідка, – пожартував Генріх.

– Скоро, мабуть, важко буде сказати, де гірше – працювати в тилу, чи… воювати на фронті! Тому ще раз попереджаю: обережність і ще раз обережність!

– Пам'ятатиму ваші поради, Лютц. До побачення!

Офіцери міцно потиснули один одному руки. Готуючись до від'їзду, Генріх увесь час думав про якусь дивну поведінку людей сьогодні. Спочатку ота селянка, потім мадам Тарваль з її загадковими натяками, тепер оцей похмурий настрій Лютца і його підкреслені нагадування про обережність… Якийсь дивний гауптман сьогодні… А справді! Чому це посилають з пакетом його, офіцера для особливих доручень, а не офіцера-кур'єра, який є при штабі? Адже він у місті, сьогодні за обідом Генріх його бачив у казино… І, якщо пакет такий важливий, то чому посилають його самого, а не дають охорони, як це належить за статутом? Ні, щось тут не так! Лютц, очевидно, знає, але не наважується сказати. І це симптоматично. Адже між ними встановилися досить близькі, справді товариські взаємини, і коли гауптман мовчить, значить, йому наказано мовчати… Що ж, треба про всяк випадок приготуватися до найгіршого.

Генріх ще раз пильно оглянув пакет, обережно всунув його в целулоїдний футляр і поклав до внутрішньої кишені, старанно її застебнувши. Потім узяв маузер і разом з запальничкою поклав його в праву кишеню брюк. Тепер тільки почепити на ремінь автоматичний пістолет, і можна буде рушити назустріч усяким несподіванкам!

Генріх уже хотів виходити, коли в двері постукала Моніка.

– А наш урок? – здивувалася вона, побачивши Генріха, прибраного у дорогу.

– На жаль, мадемуазель, його доведеться відкласти до мого повернення з Ліона.

– Ви виїжджаєте? І так раптово! Певно, якась дуже термінова справа?

– Просто взяв на два дні відпустку, хочу побачитись з товаришем. Що вам привезти з Ліона, мадемуазель? Може, дасте мені якесь доручення?

– Ні, за люб'язну пропозицію дуже вдячна, але мені нічого не треба. Бажаю щасливої дороги, швидше повертайтесь!

– Це щире побажання чи звичайна данина ввічливості?

– Цілком щире, – не вагаючись, відповіла Моніка. Щоки її трохи порожевіли від думки, що вона справді бажає щасливого повернення цьому офіцерові ворожої армії, і, немов виправдуючись чи то перед Генріхом, чи то перед самою собою, дівчина поспішно додала: – Адже ви не зробили мені нічого поганого!

– Але ж і нічого хорошого!

– Ви ставитесь до нас, французів, доброзичливо. А це уже багато! Мені чомусь здається, що ви не такий, як інші..

– Ви чудесна дівчина, Моніка, і я від усієї душі бажаю, щоб ваше життя було таким же красивим, як ви самі. Але не будьте надто довірливою, особливо до людей доброзичливих

Довірливих часто ошукують. І самої доброзичливості замало, щоб довести своє дружнє ставлення. Потрібні діла. Ви зі мною згодні?

– Людина, якщо вона хоче довести свою дружбу, завжди може перейти від слів до діла, – тихо сказала Моніка.

В очах дівчини, звернутих до Генріха, було чекання й запитання. І трошки страху. Що, коли вона помиляється і перед нею зовсім не друг, а ворог? І як їй, зовсім недосвідченій у житті, це розгадати?

Генріх удав, що не побачив і не зрозумів цього погляду. Адже він теж не знав, хто перед ним: красива дівчина, дочка господині готелю чи, може?..

– Під час нашого наступного уроку ми поговоримо про це, Моніко. А зараз я маю поспішати на поїзд.

Міцно потиснувши руку дівчини, Генріх вийшов.

* * *

О дев'ятнадцятій годині двадцять хвилин Генріх зійшов на станції Шамбері. Тут він мав пересісти у поїзд, що їхав на Ліон, але в комендатурі дізнався, що ліонський поїзд відійшов хвилин десять тому, а наступний відійде лише завтра о восьмій годині ранку. Отже, цілу ніч треба було чекати. Комендант порадив Генріху зупинитися в готелі, розташованому навпроти вокзалу.

Одержавши ключ від кімнати номер 14, Генріх широкими сходами піднявся на другий поверх. Кімната його була недалеко від сходів, і він швидко її відшукав.

Стомлений поїздкою на плато, а потім подорожжю в залізничному вагоні, Генріх вирішив нікуди не ходити. Залишивши в номері плащ, він спустився в ресторан при готелі, повечеряв і знову повернувся в свою кімнату. Тепер можна було роздягтися, помитися і, лежачи в ліжку, проглянути перед сном куплену на станції газету.

Генріх вже скинув мундир, коли в двері хтось постукав. Номерантка? Але дивно, що вона, не чекаючи на дозвіл ввійти, відхиляє половинку дверей. Блискавичним рухом Генріх засунув руки в кишені брюк і, стоячи посеред номера, чекав. На порозі з'явився високий чоловік років тридцяти, в сірому цивільному пальто і такого ж кольору велюровому капелюсі.

Незнайомець швидким поглядом окинув кімнату, якусь мить затримав його на ремені з кобурою пістолета, що висів на бильці ліжка, потім з голови до ніг оглянув постать Гольдрінга.

«Хто він?» – промайнуло в голові у Генріха, і він стиснув у кишені ручку маузера.

– Бон суар, месьє! – м'яким баритоном промовив незнайомий.

– Бон суар! – холодно відповів Генріх.

– Парле ву франсе? – запитав незнайомий.

– Я розмовляю лише німецькою мовою!

– Можна й німецькою, – погодився гість і, знявши капелюха, поклав його на столик біля дверей.

– Ви барон фон Гольдрінг, лейтенант?

– Коли ви зайшли до мене, то, очевидно, знаєте, хто я, хоч я про вас не маю жодного уявлення. Чи не вважаєте ви, що вам слід назвати себе?

– Я зараз все поясню. Дозвольте сісти? – запитав незнайомий і, не дочекавшись запрошення, сів на стілець біля стола.

Генріх сів навпроти, поклавши перед собою пачку сигарет.

– У нас буде розмова, як кажуть німці, між чотирьох очей, – почав несподіваний гість, – ви згодні?

– Я вас слухаю! – кинув Генріх і повільно засунув руку в праву кишеню штанів.

Незнайомий настороженим поглядом простежив за рухом свого візаві. Генріх, не поспішаючи, витяг запальничку, припалив сигарету і поклав запальничку назад у кишеню. Незнайомець відкинувся на спинку стільця і зручно витягнув ноги.

– Я хотів би зробити коротенький вступ до нашої розмови, – почав він. – Ви, звісно, здивовані, що я, зовсім не знайома вам людина, будемо відверті, досить безцеремонно вдерся до вас у номер і збираюся говорити, очевидно, про справу дуже важливу, інакше я б не дозволив собі так порушити етикет. Так, ви мене ніколи не бачили. Зате я вас бачив і знаю дуже добре. Я і мої друзі, бароне, давно слідкуємо за вами, намагаючись встановити з вами контакт. Досі ми не могли створити такої обстановки, яка б дала нам змогу спокійно поговорити. Ваша подорож – дуже зручна для нас нагода… Ми знаємо, що ви майже все своє свідоме життя прожили в Росії. Відомо нам, і яку роботу ви там виконували. Але це нас зараз мало цікавить. І ось чому. Ми певні, що тривале перебування в тому чи тому середовищі не може не накласти свого відбитку на людину, яка так чи так потрапила в це середовище. Тому ми й гадаємо, що життя в Радянській Росії мусило якось позначитися на ваших поглядах, психіці, хай навіть підсвідомо. Восени ви під прізвищем Комарова перейшли на сторону німців. Зважте, що і це нам відомо. Але, знов-таки, ми не надаємо цьому великого значення. Це було патріотичне поривання юнака, не позбавлене, якщо хочете, романтичного забарвлення. Перше зіткнення з суворою дійсністю, напевно, вас розчарувало, бо по психіці, повторюю, ви швидше росіянин, ніж німець, бо в Росії ви прожили все своє життя, а в Німеччині лише кілька місяців.

Незнайомий на хвилину спинився, чекаючи якоїсь репліки від Генріха, але той кинув лише одне коротеньке слово:

– Продовжуйте.

Генріх уважно стежив за кожним рухом незнайомого.

– Досі я говорив лише про ваше минуле. А тепер поговоримо про майбутнє. Ви даремно перейшли до німців, бароне, бо не зважили на потенціальні можливості супротивного табору в цій війні. Кожна розсудлива людина повинна прийти до висновку, що Німеччина вже вичерпала себе і не зможе перемогти таких колосів, як Радянський Союз, Сполучені Штати і Англія. Це вже зрозуміли всі поневолені фашистами народи, які почали і посилюють партизанську боротьбу. Англо-американці ось-ось висадять свої війська на французькому березі Ла-Маншу. Все це факти, з якими ви не можете не погодитись. І кожна розсудлива людина, яка носить зараз німецький мундир, повинна подумати про своє майбутнє. Ви людина молода, багата, у вас все життя попереду. Але в разі поразки Німеччини, а така поразка неминуча, вам доведеться відповідати по суті за чужі гріхи. Чим ви тоді виправдаєте вашу участь у цій розбійницькій війні? Нічим! Ми вирішили дати вам таку можливість виправдатись.

Генріх сидів з закам'янілим обличчям, не перериваючи незнайомця. Що ж, хай веде свою гру! Обставини покажуть, як себе поводити!

– Вам, з нашого погляду, потрібно було б мати документи і свідків, які б підтвердили, що ви, хоч і були в німецькій армії, але допомагали французьким патріотам. Ви розумієте, яке б це мало значення?

Примруживши очі, Генріх дивився повз незнайомого, ніби роздумуючи над його словами. Заохочений мовчанкою свого слухача, той продовжував:

– Ви мене слухаєте уважно, і це вже хороша ознака. Тепер я можу назвати й себе. Я керівник однієї з секцій французького руху Опору, комуніст П'єр Кеспі. Ясна річ, що ми не тільки користуватимемось вашими послугами, а й матеріально допомагатимемо вам, залежно від значення матеріалів, які ви нам будете передавати…

Для Генріха тепер було цілком зрозуміло в чому річ.

– Чого ви від мене хочете? – запитав Генріх і сам здивувався, як спокійно прозвучав його голос.

– Оце практичне питання! – зрадів той, хто назвав себе П'єром Кеспі. – Я буду лаконічним: час від часу ви повинні давати нам відомості, які нас цікавитимуть. Як працівникові штабу дивізії вам це буде легко робити. Ціну за кожне повідомлення або документ ви визначатимете самі. Для початку ви мусите дати мені той пакет, який везете з собою. За годину я поверну його вам точнісінько таким, як і візьму, і жодна людина не дізнається, що його було розпечатано.

Генріх мовчав, спокійно дивлячись просто в очі співрозмовника, хоч мозок його в цей час гарячково працював. А, він знає і про цей пакет! Отже, відрядження до Ліона було своєрідним випробуванням? І все? Вони хотіли перевірити його відданість фатерландові? Що ж, він доведе її їм!

Повільно розім'явши сигарету, Генріх опустив руку в кишеню. Гестапівець і собі взяв сигарету. Він крутив її в пальцях, чекаючи, поки Гольдрінг витягне запальничку. Але коли гість, взявши сигарету в зуби, подався вперед, щоб припалити, замість запальнички, він побачив перед собою дуло пістолета.

Все дальше сталося протягом буквально якоїсь секунди: гестапівець ногою щосили штовхнув стіл і, скориставшись з того, що Гольдрінг, похитнувшись, на якусь мить опустив пістолет, вискочив з номера. Коли Генріх вибіг за двері, провокатор уже мчав коридором.

Один за одним пролунало два постріли, почувся несамовитий зойк і майже одночасно звук падіння важкого тіла.

Генріх озирнувся. В коридорі нікого не було. Але знизу почулися кроки, а за мить з'явився офіцер у формі СД, фельдфебель і двоє солдатів.

«Приготувалися!» – промайнуло в голові Генріха.

– Не стріляйте, ми – патруль! – вигукнув офіцер здаля.

– Покажіть документи! – голос Генріха звучав рішуче. Гестапівець витяг документи і показав їх Гольдрінгу. Солдати кинулися до тіла, що непорушно лежало на підлозі.

– Що тут сталося? – запитав офіцер.

– До готелю пробрався французький партизан і одержав по заслугах, – з люттю сказав Генріх, ховаючи зброю.

У себе в номері барон фон Гольдрінг точно передав офіцерові СД суть того, що говорив невідомий. Фельдфебель записав його свідчення і попросив Генріха розписатися.

– Ви на ніч добре замкніть двері! – порадив офіцер, прощаючись.

– А вам слід звернути увагу на охорону готелю. Неподобство! Французькі партизани заходять до привокзального готелю, як до себе додому! – сердито кинув Генріх, хоч самому хотілося зареготати.

МАЙОР МІЛЛЕР ПРАГНЕ ПОДРУЖИТИСЯ З ГОЛЬДРІНГОМ

Генерал Еверс вже збирався йти до казино обідати, коли Лютц сповістив:

– Гер Міллер просить прийняти його.

– Чого він унадився? – незадоволено запитав Еверс. – Знову щось вигадав? Може, й мене збирається перевіряти?

– Мабуть, скоріше мене.

– Просіть.

– Ви знову з якимись неприємностями, гер Міллер? – запитав Еверс.

– Навпаки, цього разу я приніс вам приємну звістку, гер генерал, – відповів Міллер, сідаючи.

Всупереч його заяві про те, що звістка приємна, обличчя майора мало досить кислий вигляд.

– Вчора ми здійснили свій план: провели перевірку вашого офіцера для доручень, лейтенанта фон Гольдрінга…

– Ну й що? – зацікавлено запитав генерал.

Міллер докладно і, треба сказати, об'єктивно розповів про події в номері готелю в Шамбері, не приховавши й того, що магнітофон, схований у номері, точно записав усю розмову.

– Лангхайн одержав дві кулі в праву легеню! Він зараз в госпіталі і, мабуть, не скоро звідти вийде…

Генерал щиро зареготав. Його підтримав і Лютц.

– Ну, гер Міллер! Тепер ви переконалися в благонадійності Гольдрінга?

– Цілком!

– Гер Лютц, сьогодні ж приготуйте реляцію про нагородження лейтенанта фон Гольдрінга залізним хрестом другого ступеня!

– Яволь!

– Адже лейтенант не знав, що перед ним сидить оберштурмбанфюрер СД Лангхайн, а стріляв у партизана! Так, гер Міллер?

– Так точно! Я певен, що коли б він здогадався, хто розмовляє з ним, то перевірка не закінчилася б так криваво. Але зате ми цілком переконані в благонадійності лейтенанта фон Гольдрінга.

– А тепер, гер Міллер, чи не бажаєте пообідати з нами? – запросив Еверс.

Розповідь Міллера про наслідки перевірки фон Гольдрінга привела генерала в явно хороший настрій.

– Вважатиму за честь, гер генерал, – вклонився Міллер.

Коли всі офіцери зібралися в казино і сіли за стіл, Еверс урочисто проголосив:

– Гершафтен! Я можу сповістити вам цікаву новину. Голови всіх присутніх повернулися до генерала.

– Вчора я послав свого офіцера для особливих доручень барона фон Гольдрінга з важливим пакетом у штаб корпусу. В готелі у Шамбері на барона вчинили напад французькі терористи, які, очевидно, хотіли заволодіти пакетом. Гольдрінг пострілом з пістолета одного з них тяжко поранив. За виявлену пильність я представив барона до нагороди залізним хрестом другого ступеня…

За обідом, який сьогодні, на відміну від багатьох попередніх, пройшов жваво і весело, тільки й розмови було, що про фон Гольдрінга і про потребу більш рішучих заходів проти партизанів, які чимдалі посилюють свою активність. Під кінець обіду генерал був у такому піднесеному настрої, що проголосив тост за успіх розпочатого на Східному фронті наступу, який багатьом з присутніх дасть можливість вже цього року побувати в Москві.

Генріх ніяк не сподівався, що чутка про події в Шамбері так швидко долине до Сан-Ремі, але вийшло, що слава випередила його. Коли він по приїзді попрямував у штаб, біля вхідних дверей його спинив обер-лейтенант Фельднер.

– А, барон! – привітно і поштиво промовив той. – З щасливим поверненням! Про ваші геройські діла в бою з французькими партизанами ми вже чули. Радий поздоровити вас першим!

– В якому бою? – не зрозумів Гольдрінг.

– Не скромничайте! Про ваші подвиги генерал розповів усім офіцерам учора під час обіду.

– А-а! Он ви про що… Дякую за поздоровлення!

Генріх увійшов до вестибюля і хотів уже підніматися сходами, коли його увагу привернув солдат, який, побачивши лейтенанта, виструнчився перед ним. Це був юнак років дев'ятнадцяти-двадцяти, білявий, худорлявий, з розумними блакитними очима. Саме вираз його очей і примусив Генріха зупинитися. У погляді юнака було стільки смутку, навіть відчаю, що не помітити цього було не можна. Біля ніг солдата лежав рюкзак.

– Хто ви такий? – запитав лейтенант.

– Єфрейтор Курт Шмідт, гер лейтенант! – чітко відповів солдат.

– Ви звідки?

– Служив у другій роті, другого батальйону, сто сімнадцятого полку, а зараз одержав призначення на Східний фронт.

На очах молоденького солдата, який здавався ще хлопчаком., забриніли сльози.

– А чому вас туди переводять?

– За рапортом командира роти обер-лейтенанта Фельднера!

– У чому ж полягає ваша провина?

– Чотири дні тому обер-лейтенант був трохи напідпитку. Йому здалося, що я не так, як слід, привітав його, хоч, слово честі, я привітав його, як годиться. Тоді він почав командувати: «Ляж», «Встань». Я виконував його накази, доки в мене вистачило сили. Але скоро я стомився. Він вилаяв мене, а потім написав рапорт, ніби я відмовився коритися наказові і просив відправити мене на Східний фронт.

– Це все правда, що ви мені розповіли?

– Свята правда, гер лейтенант, як перед богом! – юнак глянув на Гольдрінга з таким благанням, що тому стало шкода цього хлопчика в солдатській шинелі.

– А ви дуже боїтеся Східного фронту?

– Там, гер лейтенант, вже загинуло двоє моїх братів. У матері лишився я один. І коли вона дізнається, що й мене послано на Східний фронт, вона не переживе цього.

– А чому ви не сказали про все генералові?

– Навіть командир полку не захотів говорити зі мною…

– Наказ про відкомандирування при вас? – трохи подумавши, запитав Генріх.

– Ось! Мені наказано тут почекати попутної машини на Шамбері.

– Що ж, я можу поговорити з генералом. Але треба висунути якусь причину, щоб вас тут залишити. Якщо хочете, я можу сказати, що візьму вас денщиком. Ви згодні?

– Я буду виконувати всі ваші розпорядження і працюватиму так, як ніхто інший.

– Давайте ваші документи і чекайте на мене тут.

Солдат похапцем, ніби боячись, що офіцер може змінити своє рішення, тремтячими руками витяг папірці і передав їх лейтенантові.

Генріх піднявся на другий поверх і увійшов до кабінету Лютца.

– А-а! Гольдрінг! Радий вас бачити, – Лютц щиро потис руку Генріха. – Генерал просив, щоб ви негайно зайшли до нього.

Здавши гауптману розписку штабу про одержання пакета, Генріх попрямував до генерала.

– Ну, лейтенанте, розкажіть, як все це було? – вигукнув Еверс, побачивши Гольдрінга.

Генріх розповів усе до найменших деталей.

– Я представив вас до нагороди залізним хрестом другого ступеня, – сповістив Еверс.

– Щиро дякую, гер генерал! Я сьогодні напишу про це Бертгольду. І певен, що оберст буде теж вдячний вам за турботи про мене.

Ця відповідь дуже сподобалася генералові.

– Передайте оберсту щирий привіт від мене, – попросив він.

– Гер генерал! Дозвольте мені звернутися до вас з одним проханням?

– Прошу!

– Тут у вестибюлі знаходиться солдат, якого відправляють на Східний фронт за рапортом обер-лейтенанта Фельднера. Я не хотів би говорити про це, але запевняю, що обер-лейтенант вчинив дуже несправедливо, особливо, коли зважити, що солдат цей дуже кволий фізично і що його два брата вже поклали свої голови на Східному фронті. А мені саме потрібен денщик. Я прошу, гер генерал, змінити своє рішення і дозволити мені взяти його за денщика.

– Оце і все ваше прохання? – генерал був навіть трохи розчарований, що не може зробити чогось більшого для офіцера, який так відзначився.

Взявши з рук Генріха документи Курта, генерал перекреслив свою попередню резолюцію про відправку на Східний фронт і крупним почерком написав: «Залишити при штабі як денщика лейтенанта барона фон Гольдрінга».

– Дуже вдячний, гер генерал! А тепер, коли ви так швидко задовольнили моє перше прохання, дозвольте звернутися до вас з другим…

– Можливо, що виконаю і його, – посміхнувся Еверс.

– Тоді я прошу прийняти від мене десять пляшок шампанського, старого французького шампанського, яке я розшукав у Ліоні спеціально для вас. Мені гауптман Лютц якось сказав, що ви любите хороше шампанське.

– Це ваше прохання я виконаю ще з більшою охотою, ніж перше!

– Дозвольте йти? – запитав Генріх.

– Можете йти, тільки сьогодні ж подайте рапорт про надання вам тижневої відпустки за сімейними обставинами.

– О! Безмежно вдячний, гер генерал! Про це я давно мріяв, але просити не наважувався.

Коли Генріх спустився вниз, Курт Шмідт схопився з лави і, забувши про субординацію, кинувся до лейтенанта.

– Ну, Курт, – сказав Генріх, – ви тепер мій денщик!

Радість, що буквально осяяла обличчя молодого солдата, мимоволі передалася й Генріхові. Він з теплою посмішкою позирав на цього хлопчика в солдатській шинелі, що стиснув свою пілотку з такою силою, ніби намагався вдавити її у власні долоні.

– Я не знаю, чим я зможу віддячити вам, гер лейтенант! – з сльозами на очах тихо прошепотів Курт Шмідт, не зводячи з лейтенанта погляду, сповненого подяки.

– Віддячиш хорошим виконанням своїх обов'язків, – відповів Генріх, – а зараз знайди мого колишнього денщика Фріца Зеллера, він тобі все покаже і, взагалі, введе в курс справ. Дізнайся в штабі, де ти житимеш, і приходь у готель «Темпль», що навпроти штабу.

Генріх попрямував до готелю, але на півдорозі його наздогнав писар штабу.

– Вам лист, гер лейтенант.

Гольдрінг недбало засунув його в кишеню і лише в номері побачив, що це лист від Бертгольда.

«Мій хлопчику, – писав він, – я скучив за тобою, як за рідним сином! Довго не писав тобі, бо було багато справ. Зараз я працюю при штаб-квартирі керівником одного з відділів. Три дні тому мені присвоїли звання генерал-майора. Забрати тебе до себе зараз можливостей нема. Але при першій нагоді я зроблю це. Фрау Ельза і твоя сестра Лора дуже хочуть тебе побачити і вимагають, щоб я просив твого генерала дати тобі таку можливість. Сподіваюся, що мій друг, гер Еверс, не відмовить мені. Як ти живеш? Взагалі, ти міг би писати частіше.

Твій Вільгельм Бертгольд».

Дочитавши листа, Генріх швидко роздягнувся і кинувся в ліжко. Тільки тепер він відчув, як стомився. І не лише тому, що ніч у Шамбері коштувала йому великого напруження нервів. От і сьогодні! Йому треба було вдавати з себе безжурного і веселого, а ліонські газети заповнені кореспонденціями, фото і зведеннями з Східного фронту – розпочався великий наступ гітлерівських полчищ. І, як твердять газети, наступ розвивається невпинно. Правда, треба зробити велику знижку на всім відому геббельсівську галасанину, але все ж частка правди у цих зведеннях, мабуть, є. Отже, гітлерівці наступають. З якою насолодою кинув би він усе це і, зодягнувшись у звичайну шинелю червоноармійця, взяв би до рук автомат! Читати переможні зведення з фронту і робити вигляд, що вони тебе тішать, пити тости за перемогу, коли хочеться вихопити з кобури пістолета і розрядити його в тих, з ким сидиш за столом! Але так йому наказано. Треба грати роль далі і… чекати.

Мабуть, ніхто з людей так гостро не відчуває, яке то страшне слово «чекати»!

Людина їде поїздом, дуже поспішає. Шлях їй здається нудним, а поїзд занадто повільним. І в людини виникає думка: а що, коли б можна було зараз, негайно опинитись у тому місці, куди їдеш, навіть вкоротивши своє життя на ті кілька годин, які треба витратити на дорогу!

Юнак вийшов на побачення. Дівчини немає, вона запізнюється. З якою б радістю закоханий скоротив своє життя на ось ці хвилини болісної непевності і чекання.

І так у всьому! Коли б доля була слухняною і корилася волі людини, життя багатьох було б куди коротшим, бо люди б самі вкорочували свій вік, тільки б швидше досягти мети, тільки б позбутися хвилин, годин, днів нестерпного чекання.

А Генріх віддав би, не вагаючись, навіть половину життя, щоб опинитись зараз на Батьківщині!..

Що це за дурні в нього думки: «Якби доля була слухняна!» Ми повинні примусити її служити собі!

Для цього треба не філософствувати, а боротися, берегти кожну хвилину, а коли треба, і чекати, чекати, зціпивши зуби, безтурботно ходити на краю прірви, куди можна зірватися щохвилини. Ось і зараз можуть увійти до його кімнати, і все скінчиться!

І все ж йому не так важко, як тим, хто працює отут, поблизу Сан-Ремі, під землею. Він, Генріх, якщо буде пильним, побачить світлий День Перемоги, адже все залежить від нього самого – від його сміливості, вправності, вміння. А що можуть зробити для свого порятунку ті росіяни, французи, чехи, поляки, яких кинуто в підземелля без будь-якої перспективи побачити колись світло сонця, дихнути свіжим повітрям, помилуватись красою світу, повернутися на батьківщину і зустрітися з рідними, близькими, друзями?

І вони ще мусять працювати на ворога, виковувати для нього нову зброю, хоч кожен новий міномет – то наближення їх власної смерті. Страшної смерті всіх тих, кого кинули в підземелля.

Лютц тоді, на щастя, проговорився про існування цього підземного заводу! От за те, щоб не було таких таборів смерті, він і мусить боротися. Ні, він не має права на втому і спочинок! Він не має права відчувати, що в нього є нерви! Бо кожне виконане ним завдання – то наближення часу перемоги, то помста за всіх тих, кого, може, саме в цю мить, коли він лежить у своїй кімнаті, спалюють в крематорії, щоб завтра продати попіл у магазин добрив, який міститься в кінці цієї ж головної вулиці колись такого мирного містечка Сан-Ремі.