Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 37 страниц)

ГЕНРІХ СТАЄ ДИПЛОМАТОМ

«Любий друже! Ви питаєте, яких заходів я вжив, щоб поправити своє здоров'я, і чи знайшов я тут добрих лікарів? Дуже вдячний Вам за увагу, яку я розцінюю, як вияв щирих, дружніх почуттів. На жаль, не можу потішити Вас доброю звісткою: почуваю себе зле. А найгірше те, що не маю зараз ані часу, ані змоги подбати про себе, бо…»

Генерал спинився, ще раз перечитав написане і з роздратуванням захлопнув бювар. Ні, він не може сьогодні відповісти Гундеру! І не тільки через те, що не має чого відповісти, а й тому, що всі його думки зараз лежать в зовсім іншому плані. Щоденні турботи і неприємності навалилися на генерала горою!

Вони впали на нього, як лавина, що посунула з гір. І, як лавина, зародилися з однієї маленької грудочки, яка, покотившися вниз, по дорозі обростала все новим і новим шаром снігу, аж поки не перетворилася на велетенську сніжну гору, на грізну небезпеку.

Цією маленькою грудочкою для німецького командування став наказ про обеззброєння італійських військ. Рушивши з місця, ця грудочка відразу обросла шаром ускладнень і неприємностей. Почалося з того, що не всі італійські частини покірно скорилися наказові: одні лишилися на місцях, але відмовилися скласти зброю, і їх довелося оточити в казармах і обеззброїти силоміць; інші просто втекли в гори до партизанів – і таких втікачів в районі розташування дивізії було не так-то вже й мало, щось близько батальйону.

Розуміючи всю небезпечність становища, генерал Еверс діяв на своїй дільниці рішуче і оперативно: після обеззброєння він не випустив італійців з казарм, а наказав охороняти їх ще пильніше, аж поки не скінчиться вербовка добровольців для формування нових італійських частин, відданих спільній справі. Здавалося б, захід розумний. Але і він призвів до несподіваних ускладнень. Побачивши кулемети, звернені дулами на казарми, де, мов арештантів, тримали італійських солдатів і офіцерів, місцеве населення обурилося і в ряді випадків вдалося навіть до спроб силою звільнити своїх співвітчизників. Ці спроби, правда, зазнали невдачі, але вони могли повторитися; на допомогу населенню рано чи пізно, а обов'язково прийдуть партизани, і тоді…

Відпивши ковток міцного, вже прохололого чаю, генерал Еверс поморщився і з силою натиснув на кнопку електричного дзвоника.

– Гарячого, міцного, з лимоном! – наказав він денщику і, підвівшися з місця, пройшовся по кімнаті.

Ось знову затерпли ноги і під грудьми тисне. Не повелося йому в Кастель ла Фонте! Саме тепер, коли він мусить бути в формі, сили почали швидко підупадати, з'явилася оця слабість у ногах і страшенна дражливість. Може, він зловживає міцним чаєм? Треба порадитися з лікарем. Цей Матіні, кажуть, добре розуміється і на нервових хворобах. Але все це потім. Ніякі ліки, ніякий режим йому не допоможе, поки він не покінчить з вербовкою добровольців і не доможеться, щоб у районі розташування його дивізії встановився відносний спокій.

Йому треба сформувати дві таких дивізії добровольців: «Монте-Роза» и «Гранд-Парадіссо». Але поки є тільки ці бучні назви, а солдатів, як не прикро це визнати, нема. А за даних умов навіть такі погані вояки, як італійці, дуже б здалися. Бо все помітнішою стає нестача людських резервів для поповнення знекровлених армій.

Так, солдатів фатерландові явно не вистачає! Досить глянути на поповнення, що прийшло нещодавно до Міллера. Раніше до військ СС брали лише тих, хто був не нижче як сто сімдесят два сантиметри на зріст, а тепер прибули якісь карлики – сто шістдесят п'ять сантиметрів. Це вже межа, далі якої нікуди котитися. Та хіба тільки зріст? А вік? Нові й нові мобілізації все більше вливають до армії жовторотих хлоп'ят, яких і юнаками не можна назвати, або підстаркуватих білобілетників, що часто-густо мають вже онуків, не те що дітей. Спробуй повоюй з такими солдатами, коли всі їхні думки вдома, біля тих, кого вони залишили. Тут уже не діють належні перед атакою порції шнапсу, які кидали раніше людей під кулеметний вогонь. Нашвидку проковтнувши свою порцію, такий солдат починає молитися богові і хреститися, перш ніж висунути голову з окопу.

А тим часом гігантський Східний фронт перемелює все нові й нові дивізії військ, вимагає все нового поповнення!

Генерал Еверс тяжко зітхнув. Він почуває і свою відповідальність за те, що німецькі частини, такі потрібні на фронті, доводиться використовувати для підтримки ладу в тилу і охорони розташованих тут воєнних об'єктів. Для цієї мети можна було б використати оті дивізії італійських добровольців, сформувати які йому доручили.

«Монте-Роза», «Гранд-Парадіссо»… Ці милозвучні слова переслідують Еверса, мов дзижчання настирливої мухи, навіть тоді, коли він силкується думати про щось інше, ніж вербовка добровольців. А сьогодні вони дратують його особливо. Перед тим, як генерал виходив з штабу, Лютц вручив йому чергове зведення про хід вербування добровольців протягом дня і при цьому так скривився, що Еверс зрозумів – зламу нема.

Згадавши, що він так і не поглянув на ці зведення, генерал знов підійшов до стола і розкрив свій портфель. Так, змін немає. Навіть невеличкий спад. Вчора завербувалося 150 чоловік, а сьогодні 120. Особливо погано на дільниці, де розташовано сто сімнадцятий полк оберста Функа.

Цей Функ просто бовдурі Жодної уяви про дипломатію. Для нього всі, хто не мають права називатися арійцями, люди другого сорту, з якими треба розмовляти тільки мовою наказів. Він вважає нижчим за свою гідність вдаватися до умовлянь, пропаганди. І ось наслідки – жоден з італійських солдатів на його дільниці, незважаючи на весь тиск, не подав рапорту про своє бажання знову взяти зброю до рук і воювати на стороні німців. Ні, цей грубий солдафон непридатний для такої тонкої дипломатичної справи! Єдина надія тепер на графа Районі, якого Еверсу порекомендували використати як людину впливову, розумну і хитру, до того ж непоганого промовця. Сьогодні ж, зараз треба поїхати до Районі!

Граф Районі прийняв генерала Еверса дуже привітно, але на його пропозицію погодився не відразу.

– Не буду від вас критися, – сказав він Еверсу, – я волів би себе не виставляти на передній план як політичного діяча і, признаюся вам щиро, рискувати не лише своїм добробутом, а й життям. Досі мені щастило залишатися в тіні і впливати на події здалеку…

– Пробачте, граф, але вже одно те, що вас охороняють чорносорочечники…

– Відкрило, так би мовити, забрало, за яким я ховав досі своє обличчя? Це ви хочете сказати?

– Ви вгадали мою думку

– Але згодьтеся, немічний старий і самотня жінка могли вдатися до послуг чорносорочечників як до звичайних охоронців, незалежно від того, до якої партії вони належать, просто як до озброєної сили!

– Дуже наївне пояснення, граф, особливо для гарібальдійців, які являють тут таку силу. Ви могли б переконати мене, але не їх.

– Ці гарібальдійці! – Голова графа хитнулася на тонкій шиї, і зморшки на обличчі засмикались з такою швидкістю, що неможливо було відразу збагнути, сердиться граф чи сміється, тим більше, що очі, як і завжди, дивилися байдуже, спокійно. – Хами, які захотіли стати господарями!

– Отже, ви бачите, що інертним лишатися не можна, – вів свою лінію генерал. – Тут уже не звичайна зненависть до нас як носіїв ворожої їм ідеї, а й прагнення якихось соціальних перетворень… І тепер, коли генерал Бадольйо… коли італійська армія…

– Мерзенний зрадник! Граючись вогнем, він підпалив власну домівку! Але цей вогонь зжере і його!

– Тільки його? А не всіх нас, якщо не вжити заходів?

Розмова між графом і Еверсом затягнулася допізна, але генерал поїхав з замку заспокоєний: Районі погодився об'їздити всі італійські частини і виступити перед ними з патріотичним закликом – в ім'я Італії не припиняти боротьби з ворогом.

І вже другого дня вранці старий граф виїхав на найбільш небезпечну дільницю – район розташування 117-го полку оберста Функа.

Перший виступ Районі пройшов не без успіху. Навіть маленький, вузькогрудий, з гострим пташиним обличчям оберст Функ мусив признатися самому собі, що він досі недооцінював сили пропаганди.

Граф почав свою промову дуже просто: послався на своє каліцтво і попросив пробачення у присутніх за те, що говорити буде сидячи, можливо, надто тихо для такої великої аудиторії – адже він людина стара і квола, не звикла до прилюдних виступів. Його спонукали підвестися з ложа страждання лише палка любов до батьківщини і свідомість свого обов'язку перед ними, своїми земляками і співвітчизниками, які – не з злої волі, а через свою необізнаність! – стали на хибний шлях.

Та в міру того, як граф говорив, його старечий тремтячий голос міцнішав, слова починали звучати все пристрасніше, навіть похила постать графа виструнчилась у кріслі, немов її оживила, збудила для борні за долю Італії і за долю всіх присутніх якась могутня сила. І не так аргументація графа, як оцей його зовнішній вигляд справив найбільше враження на вчорашніх італійських солдатів. Нестерпним соромом обпекла багатьох з них думка, що їх, молодих і здорових, мусить закликати до боротьби за батьківщину оцей старий з паралізованими ногами.

Після промови графа справа з вербуванням добровольців у частині, перед якою він виступив, пішла значно краще.

Виступи Районі з незмінним успіхом тривали три дні. А на четвертий сталося несподіване: серед італійських солдатів, як і раніше замкнених у казармах, поширилися листівки, що висміювали і самого графа, і його легковірних слухачів. Граф змальовувався в них як старий лис, що намагається під пишною словесною мішурою приховати свою фашистську суть. А на доказ наводився список пожертвувань графа на утримання фашистської партії. Листівка закінчувалася дотепним віршиком про те, як тепер граф Рамоні шукає дурників, які б наклали життям за його землі і замки.

Свою промову цього дня граф почав, як звичайно, в інтимному тоні батька, що повчав своїх дітей. Але закінчити йому не довелося. Хтось затяг пісеньку, надруковану в листівці, і відразу її підхопили всі солдати. Старий граф спочатку розгубився, потім, вслухавшись у слова, розлютився, а під кінець просто злякався і мусив утекти під захист Функа – подія відбулася на його дільниці, в одній з казарм, розташованій на околицях Палермо.

Функ був обурений і розлючений не менш самого Рамоні. В підлеглому йому районі хтось сміє друкувати листівки!

За півгодини в казармі, оточеній посиленим нарядом німецьких солдатів, почався поголовний трус. Було знайдено п'ятдесят листівок з текстом згаданої пісеньки і кілька листівок ще крамольнішого змісту – гарібальдійці закликали італійських солдатів і офіцерів не піддаватися на агітацію і тікати в гори. Всі спроби дізнатися, хто приніс ці листівки, де вони друкувалися, наслідків не дали.

– Хтось підкинув уночі, а хто – не бачили! – чулася одна і та ж відповідь.

Лють Функа мусила знайти вихід. Взявши кількох заложників з офіцерів і солдатів неблагонадійної італійської частини, він наказав заарештувати кілька десятків чоловік і серед місцевого населення. А ввечері було вивішено наказ, в якому жителі району попереджалися: в разі вияву якоїсь непокори чи повторення випадку, подібного тому, що стався в казармі, заложники будуть розстріляні.

Суворість покарання перевершувала все, на що можна було чекати, навіть знаючи жорстокість Функа. Вона вразила не тільки жителів Палермо, а й самого генерала Еверса. Він наказав оберсту Функу негайно прибути до штабу дивізії в Кастель ла Фонте.

Еверс не належав до м'якосердих людей. Такі заходи, як взяття заложників і навіть їх покарання за гріхи інших, він вважав справою звичайною, цілком припустимою на війні, де тактичні міркування командування мають обумовлювати і виправдувати все. Але за даної ситуації дії Функа йому здалися передчасними, здатними тільки погіршити, а не поліпшити справу вербування добровольців. Ось чому він довго і терпляче пояснював оберсту необхідність зменшити кількість заложників, не вдаватися без серйозної потреби до крайніх заходів і, загалом, хоча б у дні вербування, не демонструвати перед італійцями своєї зневаги до них як до людей неарійської раси.

Була вже пізня година, коли Роберт Функ залишив кабінет генерала Еверса. Повертатися до Палермо вночі він не рискнув, і через це з радістю прийняв запрошення графа Районі переночувати у нього.

Після невдалого виступу в Палермо граф Районі припинив свою пропагандистську діяльність, збільшив охорону біля замку. І однаково він не почував себе в безпеці. Кожен шерех вночі примушував його прокидатися і з жахом чекати нападу партизанів. Особливо після того, як він у себе на письмовому столі, після повернення, знайшов горезвісну листівку з пісенькою. Хтось проніс її до замку, проминувши охорону. А може, і серед самих охоронців є зрадник? Правда, барон фон Гольдрінг добре проінструктував чорносорочечників, але перевірити їх складу він не міг. Доведеться, мабуть, вдатися до послуг начальника служби СД. Хай усіх допитає особисто – не могла ж та листівка звалитися з неба! І як це він не надумав раніше звернутися до Міллера! Поки в замку лежить хворий барон Штенгель, дуже зручно порушити питання про посилення охорони за рахунок солдатів-есесівців. Виключно з міркувань безпеки майора Штенгеля. Тим більше, що останнім часом і фон Гольдрінг мало коли буває вдома. Він здебільшого залишається ночувати на штуцпунктах чи в гарнізонах. Ось і сьогодні не приїхав, певне, його генерал знов кудись відрядив. Ще добре, що нагодився цей Функ! А може, ще встигне повернутися і Гольдрінг?

Але Генріх повернувся до Кастель ла Фонте лише наступного ранку. Він заїхав просто в штаб, щоб доповісти генералові про стан на місцях, і лише опівдні вибрався додому, захопивши з собою Лютца, якому Еверс доручив офіціально, від його імені, перепроситися перед графом Районі за ті неприємності, які зазнав, і умовити його виступити в іншому районі.

– Не жени машину, Курт! – попросив Лютц, коли вони від'їхали від штабу. – Я хоч трохи подихаю свіжим повітрям.

– А може, хочеш, трохи пройтися? – запропонував йому Генріх.

– Ні, я краще на зворотному шляху піду пішки. Ти ж, мабуть, цієї ночі не лягав – зовсім сонний.

Прихилившись головою до спинки сидіння, Генріх, справді, куняв, не в силі подолати дрімоту. Не бажаючи його турбувати, Лютц сидів мовчки, з задоволенням підставляючи обличчя під струмінь свіжого повітря, що вливалося через опущене вікно машини. Шкода, що ось уже і замок. А предки графа Рамоні вибрали для нього мальовниче місце! І дуже зручне з стратегічних міркувань. Справжня маленька фортеця. Похмурі башти, завжди щільно зачинені ворота…

Ковзнувши поглядом по знайомих контурах замку, Лютц раптом увесь подався вперед. Що це таке? Чому ворота сьогодні відчинені?

– Жени щодуху, а біля воріт зупинись! – наказав Лютц Курту.

Курт переключив швидкість, машина рвонула вперед. Від несподіваного поштовху Генріх прокинувся і, солодко потягаючись, почав було картати Курта за необережну їзду. Та раптом очі його розширилися, сон зняло, мов рукою: біля розчинених воріт не було звичайної охорони!

– Приготувати зброю! – наказав Генріх і дав Курту знак, щоб він їхав обережніше.

Машина поволі під'їхала до головного входу. Парадні двері теж були відчинені навстіж, а на підлозі у вестибюлі лежала непорушна постать одного з чорносорочечників. Не зупиняючись біля нього, всі троє кинулися в покої графа. Вони були порожні. З ліжка звішувалися зім'яті простирадла, на підлозі валялася ковдра.

На половині Марії-Луїзи зовні все було в порядку, але і тут жодної живої душі Генріх з Лютцом не знайшли.

Гер обер-лейтенант! – долинув схвильований голос Курта з коридора, що відокремлював покої графині від кімнат, в яких оселився Гольдрінг.

Курт щойно вибіг з кабінету Генріха і стояв посеред коридора блідий і вкрай переляканий.

– Та-ам, та-ам, – белькотів він, мов заїка, тремтячими губами.

Не чекаючи на його пояснення, Генріх і Лютц вбігли в кабінет і, побачивши, що тут нікого нема, попрямували до спальні. На ліжкові, яке займав хворий Штенгель, лежала якась туго сповита простирадлами постать.

Гадаючи, що то Штенгель, Лютц не зовсім поштиво почав розмотувати простирадла і раптом здивовано скрикнув і мало не впустив голову напівнепритомної графині назад на подушку.

Пояснити, що сталося, Марія-Луїза не могла. За її словами, вона, як завжди, поклалася спати о дванадцятій у своїй опочивальні і відразу заснула. Вночі вона відчула задуху, але прокинутись не могла, а немов полетіла в якусь чорну безодню. Де Штенгель – і як сама вона опинилася тут, Марія-Луїза не знала, як її сповивали – не чула. Їй дуже погано і вона просить відкрити всі вікна – її переслідує якийсь солодкуватий запах, від якого і зараз робиться млосно…

Генріх мовчки вказав Лютцу на пов'язку, що лежала долі біля ліжка. Від неї ще йшов ледве чутний запах хлороформу.

Подзвонивши генералові і Міллеру, Генріх з Лютцом почали крок за кроком обшукувати замок. В підвалі, в льоху, вони знайшли покоївку і старого камердинера графа. Обоє тремтіли від холоду і пережитого страху і теж до пуття нічого не могли пояснити. Якісь люди підвели їх з постелей і привели сюди; що сталося з графом, Штенгелем і тим полковником, який лишився ночувати в замку, вони не знають; куди поділася охорона, сказати не можуть.

Міллер прибув негайно, схвильований, як ніколи. Його мало турбувала доля графа. Він врешті-решт спокійно пережив би і зникнення Функа. Але те, що разом з ними партизани захопили в полон і Штенгеля – начальника внутрішньої охорони такого секретного об'єкта перелякало його вкрай.

Мов хорт, бігав Міллер по покоях графа і графині, плазував по підлозі, крізь лупу оглядав ручки дверей і шпінгалети вікон, хоч і так було ясно, що партизани ввійшли з чорного ходу. Двері були незамкнені, а в коридорі біля них виразно виднілися сліди багатьох ніг.

Так, партизани пройшли з чорного ходу. Але хто його відкрив? Чому ніхто, навіть Штенгель, до кімнати якого двері були найближче, цього не почув? Адже при ньому була зброя і він міг зняти тривогу, ледве зачувши підозрілий шум. Чому, нарешті, не зняла тривоги охорона? А головне, куди поділися граф Районі, Функ, Штенгель?

Справа з'ясувалася лише згодом, та й то частково, коли Міллер почав оглядати кабінет графа. На його письмовому столі він знайшов друкованим шрифтом написану записку:

«Старого графа, полковника Функа, майора Штенгеля і всю охорону чорносорочечників взято як заложників. Ми не вдалися б до цього заходу, якби ви не затримали десятки невинних людей у Палермо. Якщо хоч один з заарештованих у Палермо буде страчений, ми повісимо всіх ваших заложників, навіть не вступаючи в переговори про обмін полоненими. Командир загону імені великого Гарібальді (далі стояв нерозбірливий підпис)».

Напад гарібальдійців на замок буквально приголомшив усіх. І не так своєю несподіваністю, як доброю організованістю. Бійниці в стінах, грати на вікнах, важкі ковані ворота – все давало охороні можливість витримати не те що зухвалий наскок групи партизанів, а й облогу численнішого ворога. А проте охорона не зробила жодного пострілу, мабуть, взагалі не чинила опору. Крім того чорносорочечника, якого забили у вестибюлі.

«Як же все сталося? Що доповісти вищому начальству? Чим себе виправдати?» – запитували один одного Еверс і Міллер, даремно шукаючи виходу з скрутного становища.

Вони знали, що насамперед спитають з них, і розуміли, якої непоправної помилки припустилися, не подбавши своєчасно про охорону Штенгеля. Ні, їхніх виправдань навіть не схочуть вислухати, якщо з майором станеться якесь нещастя!

Думки про Штенгеля найбільш непокоїли і Марію-Луїзу. Як нещасливо, як фатально все склалося! І саме тоді, коли її взаємини з бароном почали налагоджуватись саме так, як вона того хотіла.

– Ви… ви повинні їх врятувати! Ви обіцяли бути моїм рицарем, а самі залишили мене і дядю напризволяще, та ще з хворим бароном на руках! Умовте генерала відпустити тих клятих заложників, через яких усе сталося! – благала графиня Гольдрінга.

– Завтра ж вранці піду до генерала. Спробую на нього вплинути, – пообіцяв Генріх.

Але генерал сам згадав про свого офіцера для особливих доручень. Напад на замок стався з суботи на неділю, а в понеділок ранком Лютц повідомив свого друга, що генерал викликає його в дуже важливій і негайній справі.

– Генерал доповів учора командуванню північної групи про наші події, і йому наказали вжити всіх заходів, щоб негайно звільнити Штенгеля, – пояснив Лютц, коли Генріх прибув до штабу. – А сьогодні вранці до нас з'явився представник штабу північної групи і привіз офіціального наказа. В ньому теж ідеться головним чином про Штенгеля, а про графа і Функа згадується лише постільки-поскільки… Втім, швидше йди, – генерал уже двічі запитував про тебе!

В кабінеті генерала, крім самого Еверса, були Міллер і офіцер з погонами оберст-лейтенанта, очевидно, представник командування.

– А, гер обер-лейтенант! Нарешті! – зрадів Еверс. – Прошу, знайомтеся і сідайте. Розмова у нас буде цікава і… трохи несподівана. Йдеться про дуже відповідальне доручення.

– Я весь увага, гер генерал!

– Завдання, яке ми вирішили вам дати, виходить за рамки ваших обов'язків офіцера для особливих доручень, – якось урочисто почав генерал. – Воно виключне і справді особливе. Коротше: ми вирішили вас надіслати до загону гарібальдійців!

Доручення, дійсно, було настільки несподіване, що Генріх здивовано глянув на присутніх.

– Так, так, вам не вчулося. На вас покладається місія знайти командира загону гарібальдійців і почати з ним переговори про обмін заложниками. Ми згодні випустити заарештованих у Палермо, коли вони погодяться відпустити тих, кого захопили в замку. Якщо виникнуть якісь ускладнення, висуньте пропозицію повернути одного майора Штенгеля!

– Смію зауважити, – втрутився представник командування, – що коли ми наполягатимемо на тому, щоб повернули саме Штенгеля, ми цим його демаскуємо. Партизани почнуть цікавитись і…

– Маєте рацію, маєте рацію, – погодився генерал.

– Треба так вести переговори, щоб партизани думали: найцінніша для нас фігура – граф Районі, – порадив Міллер.

– А якої думки ви, бароне, про доручення загалом? – Еверс запитливо глянув на Генріха.

– Я ладен виконати перше-ліпше завдання, гер генерал, яким би важким воно не було. Тому дозволю собі висловитись лише про форму виконання доручення, а не про його суть. Ви не заперечуєте?

– Говоріть, бароне!

– Мені доводилося стикатися з партизанами в Білорусії, і я переконався – вони дуже ревно стежать, щоб якось не зачепили їх військову честь. Гадаю, що гарібальдійці не становлять винятку. Коли я піду до них один, вони вважатимуть це за зневагу і напевне відмовляться від переговорів. Треба скласти офіціальну делегацію парламентерів, хоча б з двох чоловік. Це матиме солідніший вигляд і буде зручніше – можна порадитись, коли виникнуть якісь утруднення.

– Я вважаю, що обер-лейтенант зробив непогану пропозицію, – першим погодився представник командування.

– Гер Міллер міг би бути другим, – кинув Еверс. Генріх помітив, як Міллер зблід.

– Насмілюсь заперечити проти цієї кандидатури, хоч не бажав би собі кращого супутника. – Генріх спіймав вдячний погляд майора. – Боюся, що гер Міллер надто популярний серед партизанів, – його машину вже раз обстріляли. Парламентером мусить бути людина, не зв'язана з службою СД.

На Східному фронті в таких випадках беруть або священників, або лікарів…

Довга пауза запала в розмові. Кожен у думках підшукував придатну кандидатуру.

– А що, коли доручити це головлікарю госпіталю Матіні? – запропонував, нарешті, Міллер.

– Мені щось не подобається це прізвище! – знизав плечима представник командування. – Він, цей лікар, італієць?

– Лише по батькові, мати чистокровна арійка! – поспішно пояснив Міллер і з таким запалом почав вихваляти Матіні, що Генріх мусив сховати посмішку. Адже зовсім недавно начальник служби СД говорив йому про головлікаря зовсім інше.

– Що ж, коли так, я не заперечую, – погодився представник командування.

– Я теж, – підтримав його генерал.

– Так, так, це буде найкраще, – додав Міллер.

– Отже, можна попередити Матіні?

– І якнайскоріше. Відправляйтесь в госпіталь зараз же.

Матіні умовляти не довелося. Дізнавшись, у чому справа, він відразу дав свою згоду і висловив думку, що розшуки загону гарібальдійців найкраще буде почати з Палермо, оскільки там тримають заарештованих Функом заложників.

– Припустимо, це так. Але Палермо – це лише відправна точка. А напрямок, в якому треба провадити розшуки? їхати навмання просто в гори? – з сумнівом запитав Генріх.

– Можливо, в штабі полку є якісь відомості. Адже в записці, яку партизани залишили в кабінеті графа, є натяк – і зовсім недвозначний – про переговори.

– А коли ти зможеш виїхати?

– Хоч і зараз. Ранковий обхід я вже зробив. Попереджу лише асистента…

– Тоді я зачекаю тебе тут. Разом підемо до генерала доповісти, що ми готові.

Матіні телефоном викликав свого помічника і дав йому останні розпорядження. Хвилин за десять друзі вже прямували до штабу. Курта Гольдрінг послав у замок, наказавши йому захопити автомат і плащ і передати записку графині. В ній Генріх коротко сповіщав Марію-Луїзу, що їде в Палермо парламентером до партизанів і сподівається домогтися звільнення графа, Штенгеля і решти заложників.

І генерал, і представник командування висловили своє задоволення з того, що парламентери так швидко зібралися.

– Пам'ятайте – Штенгеля ви мусите визволити будь-що, – ще раз підкреслив генерал, даючи останні настанови. – Якщо гарібальдійці не погодяться на ваші пропозиції, попередьте їх: ми спалимо і знищимо дощенту села, де залишишся сім'ї партизанів.

– Гадаю, що нам не доведеться вдаватися до погроз, – впевнено зауважив Матіні.

– Дуже б цього хотів, – сухо відповів генерал. Він відчував якусь незручність перед парламентерами і силкувався приховати її за навмисною сухістю і офіціальністю. Але, прощаючись, Еверс не витримав. – Бачить бог, як мені не хотілося посилати вас у цю не зовсім безпечну подорож, – стиха сказав він Генріху.

В обідню пору машина виїхала з Кастель ла Фонте. – Ти передав записку графині? – запитав Генріх Курта.

– Я вручив її покоївці, бо графиня ще спала.

Сідаючи в машину, Генріх і Матіні ще раз перевірили свої пістолети і тепер увесь час сторожко позирали на дорогу, не припиняючи розмови.

– Не боїшся потрапити до чорта в зуби? – запитав Матіні російською мовою.

– Не такий страшний чорт, як його малюють, – теж по-російському відповів Генріх.

– А проте признайся, на серці тривожно?

– Коли нам пощастить врятувати тих нещасних, що захопив як заложників Функ, я вважатиму себе компенсованим за все пережите.

Матіні вдячно стиснув руку Генріху:

– Сподіваюся, що нам пощастить!

У розмові час сплив непомітно, і обидва здивувалися, що так швидко доїхали до Палермо.

У штабі полку, куди вони заїхали, на них чекав несподіваний і дуже приємний сюрприз. З півгодини тому сюди хтось подзвонив і просив переказати парламентерам, що гарібальдійці згодні почати переговори. Представники штабу дивізії. мають їхати з Палермо дорогою на північ, на десятому кілометрі вийти з машини і пройти метрів сто до джерела під високою гранітною скелею. Там на них чекатимуть парламентери гарібальдійців.

– Дорогою на північ. На десятому кілометрі спинишся! – наказав Генріх Курту.

– Схоже на те, що гарібальдійці знали про наш приїзд ще до того, як ми вирушили з Кастель ла Фонте. Нічого не розумію! А ти, Мартін?

– Я ще менше. І, признатися, почуваю себе не зовсім добре. Адже про наше доручення знали лише п'ять чоловік: генерал, представник командування, Міллер, ви і я. Можливо, ще Лютц. І от виявляється, що хтось попередив партизанів. На мене, як на напівіталійця, безперечно, впаде підозра…

– Але ж ми з вами не розлучалися ані на хвилину! Я зможу це засвідчити.

– Ви гадаєте, що для Міллера, а тим паче для Кубіса, який мене ненавидить, цього буде досить?

– А хіба обов'язково сповіщати їх, яким чином ми розшукали партизанів? Виконали доручення – і все! А якими шляхами, то вже наша дипломатична таємниця.

– Десятий кілометр! – схвильовано, чомусь пошепки, попередив Курт і спинив машину.

– Ну що ж, викидай білий прапор, стій тут і чекай, поки ми повернемось.

Генріх і Матіні взяли в руки невеличкі білі прапорці і пішли ледь примітною стежкою праворуч від шляху.

Хвилин за десять вони справді побачили високу голу скелю, що здіймалася над проваллям, і почули той непередаваний журкіт, який породжує швидкий біг води з височини.

– Здається, ми прийшли саме у визначене місце! – кинув Генріх, оглядаючи місцевість навколо. – Гляньте, яка краса!

– Я звик до наших гірських пейзажів, а проте у мене кожного разу якось солодко стискується серце, коли я натраплю ось на такий куточок. Чомусь радісно і сумно одночасно… Немовби ти чимсь завинив перед цією земною красою, але вона, безмежно щедра, дарує тобі своє прощення…

– Ти поет у душі, Мартін. А мені хотілось би бути художником. Поглянь на це буяння фарб!

З невеличкого гірського плато, на якому стояли Генріх і Матіні, відкривався чудовий краєвид. Прозоре осіннє повітря розширило виднокруг, і на тлі блакитного неба чітко вимальовувалися примхливих форм гірські вершини. Вищі, нижчі, вкриті густою шапкою лісів і зовсім голі, вони здіймалися одна за одною, позолочені сонячним промінням, і кожна з них вбирала і потім відбивала це проміння по-своєму: рівним світлом вилискували грані голих вершин; палали, мов пожежа, схили, вкриті пожовклим дубовим лісом; гарячим карміном відсвічували букові ліси; м'яке смарагдове сяйво стояло над полонинами. Внизу, мов пасіка з розкиданими вуликами, виднілося Палермо. А від нього вгору здіймалася дорога, якою Генріх і Матіні тільки-но проїхали. Сліпучою срібною стрічкою блиснувши проти сонця, вона занурювалася у густу зелень придорожних дерев, мов у тунель, потім знову вислизала на поверхню і, зробивши крутий завиток, огинала скелю, щоб блиснути ще вище і знов сховатися.

– Яка краса і яка тиша! – вирвалося з уст Матіні.

– Отак би стояти, забути про все на світі і милуватися! – погодився Генріх.

– А тут доводиться воювати! – почувся з-за спини чужий голос.

Генріх і Матіні здригнулися від несподіванки і рвучко повернулися. Перед ними стояло двоє з білими пов'язками на рукавах.

Перший, очевидно, старший, у звичайному селянському, дуже приношеному одягу, був низенький на зріст, чорнявий, з стомленим, але привітним обличчям, на якому рожевіла широка смуга недавньої рани. Вона простяглася від правої скроні через усю щоку і закінчувалася біля кутика губ.