Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 37 страниц)

– Яволь!

– Ну, йди… Ні, стривай!

Генріх зняв з руки золотий годинник.

– Візьми його, Курт, на спогад. Бо, може, й не доведеться нам поговорити більше віч-на-віч.

На очах Курта з'явилися сльози:

– Данке!

Генріх обняв Курта, і вони міцно поцілувалися.

Коли за Куртом зачинилися двері, у Генріха похололо на серці. «Один, зовсім один, – подумав він, – жодної близької людини, на допомогу якої я можу розраховувати!»

Згадавши про доручення Бертгольда, Генріх подзвонив Лемке.

– Генерал наказав бути в мене рівно о чотирнадцятій нуль-нуль! – сухо сповістив він, навмисне не називаючи ні прізвища, ні звання Лемке.

– Яволь! – відповів начальник служби СД. – Як себе почуваєте, бароне?

– Всупереч вашим сподіванням, непогано!

Штенгелю довелося дзвонити мало не чверть години. Телефон не відповідав. Нарешті, після довгих зусиль, пощастило зв'язатися з кабінетом Штенгеля.

– Що потрібно? – почулося малопривітне запитання поганою німецькою мовою.

– Негайно покличте майора Штенгеля! – наказав Генріх. У відповідь почулася найкрутіша лайка, сказана російською мовою з українським акцентом.

Для Генріха вона пролунала, як музика.

– Хто говорить? Хто говорить? – кричав він у трубку.

Але телефон мовчав. Зумера не було чути.

У цей час пролунали далекі постріли.

– Генріх! Генріх! – гукнув Бертгольд з дверей ванної кімнати. – Дізнайся, чому і де стріляють!

Генріх вийшов у коридор і зіткнувся з Штенгелем. Рука в нього була поспіхом перев'язана, через бинт просочилася кров.

– Де генерал? – істеричним голосом вигукнув Штенгель.

– Що сталося? – напіводягнений Бертгольд вийшов з ванної кімнати, рушником витираючи вкрите потом обличчя.

– На заводі бунт! Внутрішню охорону обеззброєно! Точиться бій з частиною зовнішньої охорони! – мало не кричав Штенгель.

– Спокійно! Спокійно, майоре! – спинив його Бертгольд і повернувся до Генріха. – Які в твоєму розпорядженні є сили?

– Рота єгерів, два взводи парашутистів, один взвод чорносорочечників.

– Негайно на допомогу зовнішній охороні!

Генерал підійшов до телефону і подзвонив Лемке:

– Лишіть при собі лише кількох солдатів. Решту на підтримку зовнішньої охорони заводу. Мерщій!

Віддавши це розпорядження, Бертгольд спокійно повернувся до Штенгеля.

– Завод оточити. Керувати операцією накажіть від мого імені Кубісу. Самі повертайтеся сюди! – лаконічно наказував він Штенгелю, продовжуючи одягатися. – І ви, начальник охорони, допустили, щоб ці напівлюди збунтувалися і обеззброїли ваших солдатів!

Штенгель мовчав, кривлячись від болю, – Генріх не зовсім кваліфіковано перев'язував йому поранену руку.

– Дозвольте виконувати наказ? – запитав Штенгель, коли перев'язку було накладено.

– Скоріше! І повертайтеся сюди.

Генріх подзвонив по телефону до комендатури і віддав потрібні розпорядження.

– Ех, немає людей! Немає надійних людей! – скаржився, важко зітхаючи, Бертгольд. – Тільки тепер зрозуміло, чому ми знову програли війну.

Хоч Бертгольд був зовні спокійним, але Генріх по собі знав, як дорого коштує такий спокій у тяжкі, критичні хвилини. Цікаво, чи надовго його вистачить у генерала!

– Дай чарку коньяку!

Генріх приніс пляшку і поставив на стіл.

– А ти не хочеш?

– Завтра в Швейцарії вперше за всі роки війни я вирішив напитися. А зараз хіба що одну чарку.

– Так, завтра ми відсвяткуємо своє спасіння! Адже по дорозі сюди я кілька разів зазирав у очі смерті.

– Обстрілювали партизани?

– Ні! Я облетів кілька таборів для полонених – треба було ліквідувати непотрібних свідків минулих подій.

Червоне після ванни, вкрите рясними краплинами поту обличчя Бертгольда здалося Генріху, як ніколи, огидним.

«Скільки людей убив він лише за останні дні? – думав Генріх. – «Непотрібні свідки»! Він говорить про їхню ліквідацію так, ніби виконав звичайну роботу! Невже йому справді пощастить втекти в затишний куточок, переховатися там певний час, щоб потім знову вилізти і знову ґвалтувати, вбивати!»

Задзвонив телефон. Штенгель сповіщав, що наявними силами об'єкт оточено. Триває перестрілка між повстанцями, що заховалися за міцними стінами заводу, і військами.

– Накажи, хай зараз з'явиться сюди! – кинув Бертгольд, коли Генріх передав йому зміст рапорту майора.

Штенгель прибув не сам, а в супроводі Лемке.

– Ну, як там? – запитав Бертгольд, ні до кого окремо не адресуючи запитання.

– Зброї у них мало, щоб зробити вилазку. Але позиція вигідна і не дозволяє нам атакувати завод, бо в їхньому розпорядженні кілька станкових кулеметів.

– Досить! – поморщившись, кинув генерал. – «Атакувати»! А на якого чорта ми їх будемо атакувати, коли за кілька годин ми їх потопимо, як пацюків.

Бертгольд витяг з кишені пальта велику, в кілька разів складену карту району Кастель ла Фонте.

Генріх, Штенгель і Лемке схилилися над нею, уважно придивляючись до якихось позначок.

Бертгольд з чаркою у руці теж кілька секунд розглядав карту, ніби хотів перевірити заздалегідь обміркований план.

– Так от, – почав він спокійно, – за три кілометри від Кастель ла Фонте маємо греблю тридцятидвометрової висоти. За нею велике штучне озеро, в якому, на думку фахівців, води цілком вистачить, щоб, прорвавшись через висаджену в повітря греблю, затопити протягом півтори години всю цю долину. За зробленими підрахунками, вода підніметься в долині на рівень п'яти метрів. Цього цілком досить, щоб затопити завод і всіх, хто там знаходиться.

Генерал зупинився, налив ще чарку і відпив ковток.

– Але нам треба утруднити вихід води з долини руслом річки. Як бачите, вона найвужча тут, біля замку. Отже, коли висадити в повітря скелю, на якій збудовано замок, то руїни перетнуть річку. Звісно, це не стримає напору води, але значно уповільнить її спад. А нам треба, щоб високий рівень води в долині протримався бодай кілька годин…

Генерал замовк. Генріх глянув на Штенгеля. Той кінчиком язика облизував пересохлі губи і тупим поглядом стежив за олівцем в руках Бертгольда, яким він водив по карті.

– Скільки вибухових речовин закладено під греблю? – запитав генерал, звертаючись до Лемке.

– Шістнадцять тонн амоналу вже в тунелі! «Мене навіть не попередили», – подумав Генріх.

– Все приготовано для вибуху?

– Заступник коменданта, згідно вашого наказу, сам за всім стежить.

Дзвінок від Кубіса перервав розмову. Кубіс вимагав підмоги, побоюючись вилазки повсталих, які посилили вогонь.

– Зняти з греблі один взвод чорносорочечників і дати його на підмогу цьому панікерові! – наказав генерал.

Генріх передав розпорядження.

– Греблю висаджуємо в повітря о двадцятій тридцять. За десять хвилин перед цим скеля і замок мають перегородити шлях воді. Чуєте, Лемке, ви за це відповідаєте! Охорону греблі перед вибухом ти візьмеш на себе, Генріх. А ви, Штенгель, приймете від Кубіса командування частинами, які оточують завод. Ваше завдання не допустити, щоб врятувалася хоч одна людина з заводу. Тих, що випливуть на поверхню, треба буде розстрілювати. Візьміть з собою достатню кількість ракет. Видимість ввечері треба забезпечити максимальну. Зрозуміло всім? Запитання будуть?

Присутні мовчали, приголомшені планом Бертгольда.

– Скільки чоловік працювало на заводі? – запитав генерал Штенгеля.

– Дві тисячі триста вісімдесят полонених і сто сорок два німецьких інженери і наглядачі.

– Де вони зараз?

– Майже всі лишилися на заводі. Їх замкнули на складі готової продукції на початку бунту… Як же з ними бути?

– В темряві ви не впізнаєте, де свій, де чужий, – стріляйте всіх! – Бертгольд знову налив чарку: – Коли все зрозуміло, йдіть готуйтеся.

– Гер генерал, дозвольте звернутися? – голос Штенгеля хрипів, як у застудженого.

– Маєте щось сказати?

– Замок належить графині – моїй нареченій, отже…

– Знаю, але я не можу через це зірвати виконання такої важливої операції.

– В замку коштовні колекції… Це посаг… Я прошу…

– Ліс рубають – тріски летять, майоре! Зараз не про наречену думати треба. Беріть приклад з мене. В замку мій друг, старий граф Районі. А я його навіть не попереджаю… Ідіть!

Дерев'яною ходою Штенгель попрямував до дверей. Його мрія про багатство, з якою він прожив усю війну, заради якої він ладен був на все, розвіялася, як дим, саме тоді, коли він був найближче до її здійснення.

– От тепер, Генріх, давай відпочинемо, бо цієї ночі нам спати не доведеться, – запропонував Бертгольд, солодко потягуючись.

– А коли ми з вами зможемо їхати? – запитав Генріх.

– Негайно після вибуху! Негайно! Хай Лемке і Штенгель докінчують справу. Наше діло зроблене, і ми з тобою за якусь годину будемо на швейцарському кордоні. Мій «хорх» вміє розвинути швидкість… А там відпочинок, спокійне життя! А все-таки добре, що ми з тобою лишилися живими! Давай вип'ємо за наше майбутнє.

Генріх налив чарку і помітив, що руки в нього тремтять. Не пройшло це й повз увагу Бертгольда.

– У тебе тремтять руки?

– Коли б війна тривала ще рік-два, я лишався б спокійним, як досі. Але зараз, коли чекати лишилося кілька годин…

Бертгольд розсміявся:

– Мушу признатися, що точнісінько те ж коїться й зі мною. Тільки я вмію краще себе тримати…

Двері несподівано розчинилися, вбігла Марія-Луїза.

– Синьйоре генерал! Молю вас! Благаю! Не робіть цього! Це все, що я маю!

Марія-Луїза у нестямі впала навколішки.

На порозі з'явився, мов у воду опущений, Штенгель.

– Це що таке? В чому річ? – нетерпляче й роздратовано вигукнув Бертгольд.

Генріх підхопив Марію-Луїзу під руки і силоміць посадовив її в крісло. Графиня продовжувала благати:

– Заклинаю вас, генерале! Не руйнуйте замку…

– Це ви сказали? – тихо спитав Бертгольд Штенгеля.

Той промовчав. Марія-Луїза розридалася, і Генріх кинувся до графина з водою. В цю мить за його спиною пролунало два постріли. Марія-Луїза напівлежала в кріслі, широко розкинувши руки. Штенгель упав як підкошений. До кімнати вбігло два есесівці.

– Заберіть їх! – гидливо скривившись, наказав генерал. – Ходімо до іншої кімнати, – спокійно запропонував він Генріху.

Генерал вийшов перший, не забувши захопити до спочивальні навіть пляшку з недопитим коньяком.

– Ви всі тут, в Італії, якісь м'якотілі! Невже й ти став таким, Генріх?

– Ні! У мене твердості вистачить на двох!

Лише тепер Генріх випив чарку, яку налив йому Бертгольд. Цього разу рука його не тремтіла.

– План доведеться змінити. Подзвони Лемке, що обов'язки Штенгеля після вибуху греблі я доручаю йому. Замок беру на себе. Після того, як операцію буде виконано, негайно приїжджаю до греблі і зустрічаюся з тобою.

* * *

О сьомій годині вечора Генріх зібрався їхати на греблю. Згідно наказу Бертгольда він мав прийняти на себе обов'язки командира по її охороні.

– Ти їдеш сам? – байдужим тоном запитав Бертгольд.

– Так, денщик збирається в дорогу!

– Візьми одного з моєї охорони!

– Та навіщо? Дорога цілком безпечна.

Бертгольд вийшов з кімнати, нічого не сказавши. Але за хвилину повернувся в супроводі велетня есесівця.

– Він тебе супроводжуватиме! – тоном наказу промовив Бертгольд.

Есесівець похмуро позирнув на Генріха. Тому чомусь пригадався погляд дога в кабінеті Лемке, в Бонвілі.

За хвилину Генріх уже їхав до греблі. Есесівець сидів поруч. Тривожні думки снували в голові Генріха.

Чи зміг Курт попередити Лідію? Чи встигла вона передати його повідомлення партизанам? Та й чи встигнуть гарібальдійці вчасно вжити заходів? Невже він сам нічого не зможе зробити, щоб врятувати нещасних людей, які сьогодні мають загинути, так і не діждавшись волі?

Генріх притишує хід машини. Йому хотілося зібратися з думками, перш ніж він доїде до греблі.

Приблизно за два кілометри від містечка він помітив одиноку фігуру німецького солдата, що йшов від греблі до Кастель ла Фонте. Генріх ще притишив хід машини.

– Їхати швидше! – тоном наказу кинув есесівець. Генріх рвучко загальмував і зупинив машину:

– Як ти, сволото, розмовляєш з офіцером! Ти знаєш, що я зять генерала Бертгольда!

Розмахнувшись, Генріх навідліг, ребром правої руки ударив есесівця по обличчю. Той затулив рукою верхню губу, на яку припав удар, і люто глянув на Генріха.

– Ні пари з вуст, бо я тебе, як собаку, пристрелю!

– Гер гауптман! Мені треба вам дещо сказати!

Генріх кинув погляд на солдата, що підійшов до машини, і мало не скрикнув. Шрам через все обличчя. Ментарочі!

Генріх вийшов з машини. Есесівець відкрив протилежні дверцята, щоб і собі вийти, але Ментарочі ступив йому назустріч. Есесівець застогнав і впав на сидіння.

– Пробачте, але він зайвий серед нас!

– Ви одержали звістку від мого денщика?

– Я шукав нагоди, щоб поговорити про це з вами. І коли побачив машину, просто зрадів. Адже я її добре знаю! – Ментарочі хитрувато посміхнувся.

Розмова між ними тривала всього кілька хвилин. Потім Ментарочі підійшов до машини і з несподіваною для нього силою за ноги витяг есесівця.

– Не турбуйтеся! їдьте спокійно. За хвилину його на дорозі не буде.

О дев'ятнадцятій тридцять машина зупинилася біля греблі. Отже, до вибуху лишилася година. Вислухавши рапорт командира, Генріх, ніби між іншим, запитав:

– Мій заступник тут?

– З годину тому пішов!

– Гаразд! Вишикуйте на майданчику перед греблею обидва взводи!

Командир чорносорочечників здивовано глянув на Генріха.

– Ви що, оглухли? Вишикуйте обидва взводи!

Командир відкозиряв і побіг виконувати наказ.

Генріх сів на лаву біля бункера і озирнув усе навколо. Нікого ніде не видно. А де ж люди Ментарочі?

Глянув на годинник. Як повільно збігає час! І невже за годину все скінчиться?

– Синьйор гауптман, обидва взводи за вашим наказом вишикувані!

Генріх зробив кілька кроків уперед і підійшов до шеренги солдатів. Ті стоять насторожені і збентежені цією незвичною командою залишити пости і вишикуватися.

– Солдати! – голос у Генріха дзвенить серед тиші, яка інколи порушується лише поодинокими пострілами, що долинають з боку заводу.

– Слухай мою команду! Два кроки вперед, кроком руш!

Шеренга здригнулася і, зробивши два кроки, знову зупинилася.

– Покласти зброю перед собою! Всім! Офіцерам теж… Так! Два кроки назад, кроком руш!

Здивовані солдати виконують і цей наказ.

– Солдати! Ви чесно служили вітчизні і нашому фюрерові. Від імені командування оголошую вам подяку. Але війна скінчилася! Наші армії капітулювали. Ви вільні!

Останні слова Генріх вимовляє з піднесенням – він бачить, як люди Ментарочі біжать греблею, займають бункери.

– З доручення командування охорону греблі передаємо до рук повсталого італійського народу. Вам всім я гарантую життя. Зараз ви підете в казарми, а завтра рушите додому…

Пролунав одинокий постріл. Командир чорносорочечників упав перед шеренгою, пустивши кулю в скроню.

– А тепер слухай мене! – Ментарочі, як завжди, веселий. – В казарму, кроком руш! А коли ще хтось схоче пустити собі кулю в лоба – не раджу! Мир краще війни!

– Направо! Кроком руш!

Чорносорочечники слухняно йдуть до казарми. Люди Ментарочі їх супроводжують.

– А велика охорона у цього генерала? – запитує Ментарочі, припалюючи сигарету, запропоновану Генріхом.

– Ні, сапери виїхали до Палермо. Отже, лишилося лише кілька есесівців, може, душ п'ять, може, трохи більше.

– Ну, це для нас дурниця!

– Але щоб все було, як умовилися!

– Все буде, як у кращих театрах!

Ментарочі, відкозирявши, побіг.

Генріх знову присів на лаву. Він бачить, як Ментарочі розставляє людей на греблі, заводить їх у бункери. На більшості людей форма чорносорочечників. Таких Ментарочі ставить на зовнішні пости, решту заганяє в окопи і бункери.

– Ну от, здається, все! Тепер будемо чекати високого гостя! Скільки лишилося?

– Двадцять сім хвилин! – відповів Генріх, глянувши на годинник.

Слова його заглушає страшний вибух, що струсонув повітря. Замок, що височів на скелі на протилежному кінці долини, ніби знявся у повітря і поволі почав осідати.

Слідом за вибухом гучний гуркіт прокотився по долині.

– Генерал чомусь поспішає! – стривожено кинув Генріх.

– А шкода все-таки замку, хоч він і не наш! Шкода! – з щирим жалем вихопилося у Ментарочі.

У цей час почувся дужий посвист.

– Ідуть! – сказав Ментарочі і раптом весело і голосно крикнув: – Приготуйсь!

Усі завмерли. Генріх зробив крок уперед. Дорогою до греблі мчало дві машини. Попереду «опель-капітан», позаду «хорх».

– Генерал їде позаду! – кинув Генріх. – В його присутності не забувайте, що ви лише солдат.

– Яволь! – широко посміхнувшись, відповів Ментарочі.

Машини, під'їхавши майже до греблі, зупинилися.

– Все гаразд! – не зовсім по формі відрапортував Генріх.

Бертгольд мовчки хитнув головою. З передньої машини вийшов есесівець. Шофери лишилися на місцях.

– Оце і вся ваша охорона, гер генерал? – здивувався Генріх.

– Одного я послав до Лемке з наказом, а третій з тобою. До речі, де він?

– Я наказав йому стати на охорону входу до тунелю. Радив би вам послати й свого, бо я не зовсім довіряю цим чорносорочечникам.

– Маєш рацію! В останню хвилину можуть зрадити! – Бертгольд повернувся і віддав відповідне розпорядження есесівцю і шоферові другої машини. Шофер з особистої машини генерала лишився на місці.

– Пройдемося трохи! Адже я умовився з Лемке, щоб він вивів війська з долини рівно о двадцятій тридцять, в нашому розпорядженні є ще чверть години, а з греблі чудесний краєвид!

Не поспішаючи, Бертгольд і Генріх пішли по греблі. Відійшовши кілька кроків, зупинилися. Бертгольд, спершись на перила, дивився на долину, яку збирався затопити.

– А знаєш, Генріх, мені чомусь пригадався зараз Нерон. В галереї Германа Герінга я бачив картину – Нерон спостерігає пожежу Рима. Чудова картина. Особливо обличчя Нерона, що дихає захопленням, навіть насолодою.

– А скажіть, гер генерал, вам не шкода тих тисяч людей, яких за кілька хвилин з вашого наказу потоплять?

– Шкода? Що за дурниці!

– А в кожного з них, як і у вас, є, можливо, дружина, діти, мати…

– Припини цю розмову! Ти бачив, що я зробив з Штенгелем? Ще одне слово, і…

Бертгольд поклав праву руку на кобуру. Але в цей час залізні пальці Ментарочі охопили його кисть.

– Ну навіщо хвилюватися? Хіба не можна поговорити спокійно!

Пручнувшись, Бертгольд заніс ліву руку, щоб відштовхнути цього зухвалого солдата, що виріс немов з-під землі, але той схопив і її.

– Що це означає? На поміч! На поміч! – кричав Бертгольд, пручаючись.

– Ну навіщо кричати? Ваша охорона, синьйоре, вже на тому світі і, мабуть, чекає на вас там.

– Генріх, ти скажеш, що це означає?

Генріх впритул підійшов до Бертгольда і прошепотів йому на вухо два слова.

– А-а-а! – Здавалося, що над греблею прокотилося вовче виття. Зрозумівши, що його довгі роки дурили, як йолопа, Бертгольд забув навіть про небезпеку і страх і, справді, зараз скидався на ощиреного вовка.

Генріх повернувся і поволі пішов уздовж греблі.

Якусь хвилину Бертгольд безтямним поглядом дивився йому вслід. Думка, що він втратив мільйони, на які збирався спокійно дожити своє грішне життя, його на мить ніби паралізувала. Та раптом до його свідомості дійшло, що йдеться вже не про гроші, а про власне життя.

– А-а-а! – ще раз несамовито крикнув Бертгольд і пручнувся з такою силою, що Ментарочі не втримав його, і Бертгольд вирвався в нього з рук.

– Стережіться! – гукнув Ментарочі.

Генріх озирнувся. Просто на нього біг озвірілий Бертгольд, на ходу витягаючи пістолет.

Генріх підняв свій, але в цей час пролунав постріл Ментарочі. Бертгольд за інерцією зробив ще два-три кроки і впав, вдарившись обличчям об бар'єр греблі. Куля гарібальдійця влучила йому в потилицю.

– Куди ви тепер? – запитав Ментарочі, коли Генріх сів у машину.

– Додому! – широко посміхнувшись, відповів Генріх. – Ну, щасти вам! Так, гадаєте, без мене зумієте розсіяти загін Лемке і врятувати повсталих на заводі?

– Ви ще й до гір не доїдете, коли вони з нами пісень співатимуть, їдьте спокійно і спасибі вам за все!

Ментарочі і Генріх міцно потиснули один одному руки, і машина, набираючи швидкість, помчала в бік, протилежний Кастель ла Фонте.

* * *

Другого травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року на кладовище Сан-Ремі зайшов молодик у світло-сірому костюмі з траурною смугою на рукаві і з букетом троянд у руках.

Наглядач кладовища, що, гріючись на сонці, майстрував з дерева якусь іграшку для свого онука, зацікавлено подивився йому вслід. Він знав усіх у Сан-Ремі в обличчя, але цього молодика бачив уперше. Відриваючись від роботи, він раз у раз позирав у бік двох могил, оточених однією огорожею, куди попрямував незнайомий. Він сидів на маленькій лаві зовсім непорушно, лише зрідка нахилявся і дбайливо поправляв квіти на ближчому до нього могильному горбику.

– Горе! Всім горе, молодим і старим, лишила після себе війна, – сумно пробурмотів старий і з серцем взявся длубати дерево.

Прихід нового відвідувача знову відірвав його від роботи. Це теж був юнак, і наглядач кладовища його, очевидно, добре знав. Привітавшись, він тут-таки поінформував:

– На могилі ваших хтось сидить. Не з місцевих – я бачу його вперше.

Юнак швидко попрямував до тієї огорожі, де сидів незнайомий. Ще здалеку він побачив темно-русяве волосся, яке мов розчісував вітер, і трохи нахилену вперед у задумі постать.

– Пробачте, месьє, – почав юнак і раптом спинився. – Ой, це ви?

– Бонжур, – тихо промовив Генріх, потискаючи руку братові Моніки. Хоч він його бачив другий раз у житті, але ці очі, очі Моніки, були такі знайомі, такі рідні, що Генріху не треба було питати, з ким він розмовляє.

– Мама померла зовсім недавно… Вона так часто згадувала вас…

– Не треба говорити про це, Жан! – Генріх підвівся. На його очах бриніли сльози. – Передавайте привіт усім знайомим, зокрема Франсуа.

– Спасибі, він теж вас пам'ятає.

– А Людвіна Декок як себе почуває?

Жан спохмурнів.

– Її вбито, – коротко відповів він і відвернувся.

– Андре Ренар, сподіваюсь, живий? Ви з ним зустрічаєтесь?

– Він нещодавно тут був, але зараз у Парижі.

– Коли будете йому писати, обов'язково передайте від мене найщиріше привітання.

– Він дуже зрадіє, коли дізнається, що я вас бачив, і шкодуватиме, що це сталося не з ним…

У розмові запала незручна пауза. У обох на устах бриніло одне ім'я, але вони боялися його вимовити, схвильовані споминами і зустріччю.

– Прощайте, Жан! – не витримав напруження Генріх. Він відчував, що до його горла підкочується тугий клубок. – Бережіть її могилу. Це та цяточка землі, до якої завжди будуть линути мої думки… Бажаю вам більш щасливої любові!

Генріх нахилив голову і швидко пішов до виходу.