Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 37 страниц)

– Зайвий клопіт! – насмішкувато сказав він. – Адже й ваші документи вони забрали!

– Це через вас, це через вас все так сталось! О, навіщо, навіщо я з вами поїхала!

Генріх відійшов у куток сарая і сів, прихилившись лівою запухлою стороною обличчя до холодної кам'яної стіни. Цей своєрідний компрес зменшив біль, опух під оком трохи спав. Напруживши м'язи зв'язаних рук, Генріх спробував міцність мотуза, що щільно охоплював йому кисті, але зашморг розширити не пощастило, мотуз тільки зідрав шкіру біля зап'ястя. Переконавшись у безнадійності всіх своїх спроб звільнити руки, Генріх став покірливо чекати світанку.

Про настання ранку сповістила невиразна сіра смуга, що лягла спочатку біля порога дверей, а потім світлою плямою намалювала і весь їх прямокутник. Дедалі ця пляма ставала виразнішою, її окреслювали вже не сірі, а рожеві смужки, але й вони раптом зникли, і через щілини немов бризнуло золото – довгі пасма сонячного світла лягли на солому, задню стіну сарая.

Двері відкрилися.

– Пфайфер! Виходь! – почувся суворий вигук.

Пропагандист здригнувся і з жахом в очах відсунувся.

– Запрошувати тебе буду, чи що?

Макі підійшов до Пфайфера і, схопивши його за Комір, підвів на ноги.

– Пішли! Мерщій!

Огрядне тіло пропагандиста зникло за дверима.

За десять хвилин викликали шофера. Той мовчки підвівся і, кинувши присутнім: «Прощайте», – вийшов слідом за макі.

– Генріх, я не можу, я не хочу, вони не мають права! – зойкнула Бертіна і зайшлася плачем. – Скажіть їм, що вони не мають права! Чуєте? Ви багатий, ви можете запропонувати їм грошей! О, чого ви на мене так дивитесь! Запропонуйте їм грошей, і вони нас відпустять! Я віддячу вам, Генріх! Я…

– Гольдрінг! – почулося з дверей.

Бертіна відсахнулася від нього і зойкнула.

Слідом за своїм конвоїром Генріх вийшов на залляте сонячним промінням подвір'я. Світло засліпило його, і він мусив примружити очі.

– Іч, який красень! – долинув до нього жіночий голос.

З підбитим оком, з скуйовдженим волоссям, в якому стирчала солома, Генріх справді скидався на якогось розбишаку з проїжджої дороги.

– Попади до такого в руки, так одного вигляду злякаєшся! – кинула друга жінка першій.

– А йому вже не доведеться когось лякати! – заспокоїв жінок макі, що супроводив полоненого. – Ану, ти. рушай вперед, до штабу!

У кімнаті, куди зайшов Генріх, сиділо троє. Два макі – в типовому одягу французьких селян, один – в приношеному німецькому мундирі.

– Ви хто? – озираючи полоненого з ніг до голови, запитав сивоусий француз.

Генріх назвав себе, звання і посаду. Сивоусий звірив з документами, які тримав у руках.

– Важна персона! – поганою французькою мовою кинув той, що був у німецькому мундирі.

– Знаєте розташування вашої дивізії і чисельність гарнізону по населених пунктах?

– Я прошу провести мене до командира загону, – твердо промовив Генріх.

– Він, здається, і тут хоче диктувати свої умови! – сміючись, вигукнув макі, одягнений у німецький мундир. – Поясніть йому, Олівьє, що він у полоні, а не на дипломатичному прийомі!

Генріх пильніше придивився до обличчя макі, який кинув цю фразу. Так, він не помиляється – перед ним росіянин: широке кругловиде обличчя з типово слов'янськими рисами, біляве волосся, а головне, цей акцент…

– Коли я хочу побачити командира, то я знаю, для чого це мені потрібно! – чистісінькою російською мовою сказав Генріх.

Коли б раптом вибухнула бомба, це справило б менше враження, ніж ці слова.

– Земляк, чи що? – здивовано запитав росіянин, з цікавістю придивляючись до Генріха.

– Мені потрібен командир. Більше я нічого не скажу.

– Мельников, покличте командира! – наказав сивоусий французькою мовою.

Той, кого назвали Мельниковим, вийшов, ще раз окинувши допитливим поглядом полоненого.

За хвилину він повернувся в супроводі чоловіка, зодягненого в звичайний цивільний костюм. Глянувши на нього, Генріх поспішно відвернувся.

– Ви хотіли бачити мене? – запитав командир загону, звертаючись до полоненого.

– Так, вас, і розмовляти тет-а-тет, – посміхаючись, відповів Генріх і поволі повернувся до нього обличчям. В очах командира можна було прочитати здивування, потім здогадку, нарешті, вони ніби засвітилися зсередини і в них спалахнули веселі вогники.

– Залиште нас самих! – наказав командир присутнім.

Ті вийшли.

– Боже мій, яким чином і в якому вигляді! – радісно промовив Андре Ренар, простягаючи Генріху обидві руки.

– Для того, щоб потиснути мої руки, їх насамперед треба розв'язати! – нагадав, сміючись, Генріх.

– Тьху, дурень! – вилаяв себе Андре Ренар і, витягши з кишені ніж, перерізав вірьовку, якою було зв'язано руки полоненого.

Але поздороватися давні знайомі не змогли; руки Генріха так заніміли і набрякли, що відразу безсило звісились. Стерта шкіра на правому зап'ясті, що сочилася сукровицею, привернула увагу Андре Ренара.

– Сестру! Хай захопить бинти і йод! – гукнув він, відхиливши двері, і, підійшовши до Генріха, взяв його за плечі і міцно їх струсонув.

– Так ось кого, виявляється, наші схопили вчора!

Увійшла сестра.

– Гольдрінг? – скрикнула вона трохи непевно і, зробивши кілька кроків від дверей, сплеснула руками. – Боже, я вас відразу навіть не пізнала! Це, месьє Ренар, той офіцер, який мене викрав з гестапо, я вам розповідала про нього.

– І дуже погано змалювали, інакше б я відразу здогадався.

– Як, хіба ви теж зустрічалися?

Генріх пильно глянув на Андре Ренара.

– Ні. Але мені розповідав про месьє Гольдрінга один мій знайомий, якому він зробив послугу. Правда, він для нього лишився анонімом… Але що ж ви стоїте, Людвіно? Робіть перев'язку, та таку, щоб хоч трохи компенсувати месьє за ті неприємності, яких ми йому завдали.

Генріх сховав руки за спину.

– Я вас дуже прошу, месьє командир, спочатку вислухати мене. Перев'язку зробимо потім.

– Тоді залишіть нас удвох, Людвіно! – І про те, кого ви тут побачили, нікому ані слова!

– Я чекатиму поблизу, – кинула Людвіна Декок з порога, – і, звичайно, мовчатиму.

Генріх стисло розповів Ренару про заходи, які розробив штаб дивізії для придушення діяльності макі.

– Отже, Андре, затримавши мене, ви позбавилися союзника в штабі дивізії і зіпсували всі мої інші плани.

– Тепер я здогадуюсь які. Ні, ні, я не збираюся порушувати нашої умови про мовчанку! До певного часу ми це питання залишимо відкритим. Для мене досить знати, що ви друг…

– Який якнайскорше мусить вас залишити! В цьому зацікавлені і ви, і я. Але треба, щоб про мою особу знало якнайменше людей.

– Розумію.

– Тим більше, що серед ваших людей є провокатори. Про одного такого я хочу вас попередити: він працює на електростанції біля Сан-Ремі. Його заарештувало гестапо, але відразу випустило. Він натрапив на слід ваших зв'язкових і повідомив про це гестапівців. До речі, заступника начальника служби СД, Заугеля, під час нападу на нашу машину вбито. Ви позбавилися небезпечного ворога, тим більше, що саме він через цього провокатора натрапив на слід ваших людей. Отже, на мою думку, провокатора треба негайно знешкодити, а зв'язкових у Сан-Ремі на час усунути від роботи…

– Спасибі, всі ці відомості для нас дуже цінні! Але як же ми зробимо з вами? Може, залишитесь у нас?

– Рано, Андре, не маю права.

– Тоді треба інсценувати вашу втечу. Я покличу зараз начальника нашого штабу, він майстер на всілякі трюки.

– Але він людина надійна?

– Цілком! За нього я ручуся. Він ненавидить фашизм, уміє мовчати і відчайдушно хоробрий, як всі росіяни.

– Гаразд, викличте його.

За кілька хвилин на порозі кімнати з'явилася вже знайома Генріху постать макі в німецькому мундирі.

– Так от що, друже, ми спіймали не того, кого треба, і зараз повинні виправити свою помилку, але так, щоб про це знали тільки ти та я. Хоча спочатку познайомся – це той офіцер, який приїздив до мене в Ла-Травельса. І знов-таки про це знаємо лише ти та я.

Широко посміхнувшись, Мельников міцно потиснув руку Генріха. Той скривився.

– Боляче? А око не болить? Не думав я, що це ви!

– Так оцей синець я дістав від вас?

– Від мене! – Мельников винувато зітхнув, глянув на свій кулак і докірливо похитав головою.

Пояснивши свій план інсценізації втечі, Андре Ренар запитливо глянув на свого начальника штабу.

– Єдиний вихід! А інсценуємо ми все так, що комар носа не підточить. Це вже я беру на себе. От тільки, чи не здасться підозрілим командуванню дивізії і гестапо, що з усіх затриманих врятувався один Гольдрінг? Може, для компанії випустимо шофера і дівчину? Пропагандиста, признатися, мені шкода відпускати!

– Бертіну Граузамель? – аж підскочив Генріх. – Та ви знаєте, з якою метою її послано у Францію і що вона собою являє?

– Ми її ще не допитували, але я гадав, що жінка… – глянувши на Гольдрінга, Мельников замовк, здивований виразом його обличчя.

– Коли ми вчора рушили в дорогу, – сказав Генріх роздільно, – я дав собі слово, що вона не доїде до місця свого призначення. І не називайте її дівчиною, жінкою! Бо ця есесівка приїхала сюди з повноваженням організувати табір особливого режиму.

Генріх розповів усе, що він знав про Бертіну Граузамель.

– Ми її… – скрикнув Мельников.

– Ми судитимемо її судом народу, – суворо сказав Андре Ренар. – Мельников, накажи відокремити її від чоловіків, особливо пильно за нею наглядати… А Пфайфером тобі доведеться поступитися – цей пропагандист не завдасть тепер багато шкоди – події, що розгортаються, агітують краще, ніж слова.

Мало не годину просиділи Андре Ренар, Петро Мельников і Генріх Гольдрінг, обмірковуючи план наступної втечі полонених.

Коли Генріха знову привели до сарая, він побачив лише Пфайфера і шофера.

– А де ж фрейлейн Граузамель?

– На допиті, – відповів шофер.

Пфайфер сидів, похнюпивши голову, втупивши непорушний погляд у підлогу. Руки його, як і у всіх полонених, були міцно скручені за спиною, червона пов'язка з білим колом і свастикою теліпалася, мов ганчірка, на рукаві. Очевидно, допит не залишив у пропагандиста найменшої надії на більш-менш щасливий порятунок.

– Гер Пфайфер, я хотів би вас закликати до мужності і сказати, що ніколи не слід втрачати надії, навіть тоді, коли руки в тебе зв'язані і тебе чекає завтра вранці суд макі.

– Суд? Який суд? – стрепенувся Пфайфер.

– А хіба вам не говорили, що завтра вранці всіх нас судитимуть партизанським судом?

Пфайфер, якого запитання Генріха збудило було від апатії, знову похнюпив голову – вся постать його заціпеніла.

– Як, по-вашому, гер Пфайфер, ми мусимо тримати себе на суді? – Генріх підсів до пропагандиста.

– А все рівно, однаково кінець! – з байдужістю, що свідчить про цілковиту безнадію, відповів той.

– О ні, чорт забери! Офіцер армії фюрера повинен вмерти красивою смертю! Я їм доведу, як може вмирати справжній арієць, і закликаю вас до цього.

– Арієць, не арієць… яке це може мати значення тепер? А вмирати… хіба не однаково, як вмирати?

– Ви закликали до іншого в своїх промовах. Адже так?

– Язиком ляпати, звісно, легко! – злісно кинув шофер. – А ми, дурні, слухаємо! Ех, мені б зараз кухоль води та сигарету в зуби, і тоді б я, здається, з охотою проковтнув і кулю макі. Тим більше, що вони озброєні нашими ж автоматами. Виходить, і куля буде німецькою! – криво посміхнувся шофер.

Генріх підвівся, підійшов до дверей і почав грюкати в них ногою.

– Тобі чого? – почувся малопривітний голос знадвору.

– Покличте караульного начальника!

– Обійдешся і без нього!

Генріх знову загрюкав у двері.

– Гранд філю! Чого ти там товчешся?

– Я грюкатиму, поки не покличеш караульного начальника! – люто крикнув Генріх.

– Гер офіцер! Гер офіцер! Облиште, благаю вас, – шепотів Пфайфер перелякано, – вони нас поб'ють.

За дверима почулися кроки, хтось почав відмикати замок, і на порозі з'явився Мельников у супроводі ще одного макі.

– Чого тобі? – запитав начальник штабу.

– Можете нас судити, можете після суду робити, що завгодно, але зараз знущатися з нас не маєте права! – мало не кричав Генріх.

Пфайфер очима, сповненими тваринного страху, дивився на макі.

– Хто ж з вас знущається?

– Від учорашнього вечора нам не дали ні краплі води, ні кусня хліба! Досі рук не розв'язали!

– На той світ приймуть і з порожнім шлунком!

– Я вимагаю – води, хліба і сигарет! – кричав Генріх.

– Чого галасуєш? – Мельников, стиснувши кулаки, підступив до Генріха. – Марш на сіно! – гукнув він і несподівано штовхнув полоненого.

Генріх заточився і впав.

Тої ж миті він зачепив правою ногою ногу начальника штабу, а лівою щосили вдарив його нижче коліна. Це був один з прийомів джіу-джитсу, яким добре володів Генріх.

Мельников упав, як підкошений. Макі, що супроводжував начальника штабу, підбіг до Генріха і з силою штовхнув прикладом у груди.

«Це вже зверх програми!» – подумав Генріх.

– Ну, зажди, я тобі віддячу! – з погрозою сказав Мельников і вийшов.

Генріх підвівся, підійшов до дверей і знову вдарив у них ногою.

– Бога ради! Сядьте! Через вас усіх нас поб'ють! – скиглив Пфайфер.

– Я не заспокоюсь, поки не доможуся свого!

Двері знову відкрились, і на порозі з'явилися ті ж таки – Мельников і макі. Позад них стояла жінка, яка тримала в руках три куски хліба, глечик з водою і чашки.

Мельников з автоматом у руці залишився біля дверей, а його супутник почав розв'язувати полоненим руки.

– Їжте, тільки швидше, нам ніколи з вами панькатися! – нетерпляче гукнув Мельников.

– А ми вас не затримуємо! – глузливо відповів Генріх і, відкусивши шматочок хліба, запив його ковтком води.

Після смачного обіду, яким його почастував Андре Ренар і той-таки Мельников годину тому, Генріху черствий хліб буквально не ліз у горло. Шофер і Пфайфер вмить проковтнули і хліб, і воду, а Генріх все ще дожовував свою скибку.

– Довго я чекатиму? – Мельников вихопив з рук Генріха чашку.

– Ну й захлинися цією водою! – байдуже кинув Генріх і смачно затягся сигаретою, яку йому трохи раніше простягнула жінка.

– Зв'язати руки! – наказав Мельников, коли полонені докурили свої сигарети.

Полонених зв'язали, на зачинених дверях клацнув замок.

– Ну що, полегшало трохи? – спитав Генріх Пфайфера.

– Я вас благаю, не треба їх більше дратувати! – заскиглив пропагандист. – Вони й так на нас люті, а тепер стануть ще лютішими!

– Це тільки початок, побачите, як я поводитиму себе на суді! А зараз я спробую заснути і раджу вам зробити так само.

Генріх плечем підсунув солому, вмостився на ній і за якісь десять хвилин заснув спокійним сном.

Надвечір всіх знову поодинці покликали на допит. Пфайфера і шофера швидко відпустили, допит же Гольдрінга затримався значно довше. Він тривав рівно стільки, скільки потрібно було, щоб остаточно уточнити деталі наміченого плану.

Після допиту всім полоненим зав'язали очі, посадили в машину і кудись повезли.

Їхали довго, годин, мабуть, з дві. Нарешті машина зупинилася біля якоїсь будівлі. У темряві вимальовувалися лише невиразні її контури. Усіх ввели в приміщення і не знати для чого розв'язали очі, – полонені зараз побачили не більше, ніж тоді, коли на очах у них були пов'язки.

– Шофер, ви тут? А ви, гер Пфайфер?.. А де ж Бертіна Граузамель? Щось мене непокоїть те, що її відділили від нас! Може, випустили?

– Якраз, випустять! На ній формений есесівський одяг, а вони його так само не люблять, як коричневих костюмів цивільних націонал-соціалістів, – похмуро сказав шофер.

Пфайфер не то зітхнув, не то простогнав.

– Майн гер! – тихо прошепотів Генріх. – Коли нас везли сюди, мені пощастило розв'язати руки. Зараз я розв'яжу їх і вам. Очевидно, це остання зупинка на нашому шляху до… смерті. І я спробую їх одурити. Через деякий час я попрошуся в інтимних справах на подвір'я, а коли мене виведуть, спробую втекти. Коли пощастить, зроблю все можливе, щоб врятувати вас.

Генріх розв'язав руки шоферові, потім Пфайферу. Той тремтів усім тілом.

– Якщо ви втечете, вони нас повбивають без суду! – зойкнув він і схопив Генріха за рукав. – Я не пущу вас, я не дозволю рискувати нашим життям!

– Та годі-бо вам скиглити! – втрутився шофер. Тепер, коли йшлося про життя і смерть, він не добирав виразів і зовсім непоштиво схопив Пфайфера за плечі. – Ми втрачаємо єдину надію на порятунок, а ви заважаєте!

Він відтяг пропагандиста подалі від дверей і затулив йому рота рукою. Генріх, як і вдень, у сараї, грюкнув у двері ногою.

– Чого тобі? – почувся голос Мельникова.

– Після вашого частування у мене болить живіт, чорт вас усіх забери! – крикнув він.

Мельников вилаявся, але двері відчинив. Почулася команда тримати автомати напоготові. Хтось зайшов у приміщення і, підштовхуючи полоненого в спину, вивів його на подвір'я. Потім двері зачинилися і клацнув замок.

Пфайфер і шофер, затамувавши подих, прислухалися. Але навкруги все було тихо – ні звуку, ні шелесту.

І лише хвилин за п'ять почулися тупотіння ніг і вигуки:

– Стій! Лови!

Один постріл, другий, кулеметна черга. І все віддалилося, стихло.

… Коли за годину начальник шостого штуцпункту лейтенант Швайцер побачив знайомого йому Гольдрінга, він жахнувся: з підбитим оком, з закривавленими руками, Генріх мало нагадував того офіцера для доручень, якого не раз доводилося бачити лейтенантові в штабі.

– Зв'яжіть мене з штабом дивізії! Негайно! – наказав Гольдрінг.

Лейтенант викликав штаб.

– Говорить обер-лейтенант фон Гольдрінг… Так, так, про це потім… Не переривайте мене і слухайте, дорога кожна хвилина! Передайте генералові, що всіх нас захопили вчора макі. Я щойно втік з полону. Гер Пфайфер і шофер знаходяться в кількох кілометрах від шостого штуцпункту. Ранком їх мають розстріляти. Я прошу негайно прислати роту єгерів. Дорогу я знаю, проведу сам. Але, ради бога, не гайтесь, дорога кожна секунда!

Генріх поклав трубку і впав на стілець:

– Сигару! Швидше сигару! Від учорашнього вечора я не палив!

Але у лейтенанта Швайцера сигар не було. Довелося задовольнитися дешевою сигареткою.

– А на ваші розшуки кинуто кілька загонів, – сповістив лейтенант, побачивши, що його несподіваний гість трохи відійшов.

– У штабі дивізії вже все відомо?

– Лише те, що на машину наскочили макі. Але труп лейтенанта Заугеля навів усіх на думку, що й з рештою трапилось велике нещастя. Адже розшуки, що тривали цілий день, нічого не дали…

Рота єгерів прибула, як показав годинник, за сорок п'ять хвилин. Разом-з нею на машині Генріха, яку вів Курт, приїхав і Лютц.

– Ось до чого призвела твоя безтурботність! – ще з порога накинувся він на приятеля.

– А причому тут моя безтурботність?

– Треба було взяти більшу охорону і не виїздити ввечері.

– Карл, ти забув, що про охорону мусив потурбуватися Заугель, покійний Заугель, а я був лише пасажиром. А на від'їзді ввечері наполягав сам Пфайфер. Але про це все потім. Скільки прибуло солдатів?

– Сто шістдесят чоловік при десяти ручних кулеметах! – відрапортував командир роти.

– Карту!

Розстеливши карту, точнісінько таку, яку він вчора уважно вивчав з Андре Ренаром і Мельниковим, Генріх віддавав розпорядження:

– Ви, гер обер-лейтенант Краузе, берете взвод і наступаєте по цій дорозі, як головна похідна застава. Якщо вашу колону не обстріляють, що мало ймовірно, ви завертаєте від села ліворуч, щоб відрізати макі шлях відступу в гори. Я приймаю команду над двома взводами і наступатиму слідом за вами. Сам я буду на правому фланзі. А тепер дійте!

Звиклі до операцій в горах, єгері йшли швидко, майже нечутно. Коли до села лишилося метрів п'ятсот, взвод під командою обер-лейтенанта Краузе повернув ліворуч, Генріх подав команду, і два його взводи тихо розсипалися цепом. В цей час застрочили партизанські кулемети. Генріх заліг поруч Лютца.

– Зліва, перебіжками вперед! – віддав він команду.

Не зменшуючи вогню на правому фланзі, партизани з несподіваною силою натиснули на лівий фланг.

«Це вже проти плану! Мельников дограється, поки його оточать!» – нервував Генріх і почав перебіжками просуватися вперед.

Та партизани припинили вогонь так само раптово, як і почали. Коли хвилин за десять рота єгерів з криком ввірвалася в невеличке село, що складалося всього з кількох будиночків, там не було жодної душі.

Генріх і Лютц підбігли до кам'яного сарая, збили замок.

– Гер Пфайфер, ви живі? – гукнув Генріх.

Лютц присвітив ліхтарем. Притиснувшись один до одного, в кутку сиділи шофер і майже непритомний від страху пропагандист.

– О гер обер-лейтенант! – нарешті отямився Пфайфер і з схожим на ревіння риданням упав на груди Генріха.

Лютц і Гольдрінг вивели Пфайфера на повітря, тримаючи його, мов хворого, під пахви. Поруч великих дверей, з яких вони щойно вийшли, були менші, відкриті навстіж. Лютц заглянув всередину, присвітив ліхтарем і скрикнув. Генріх підбіг до нього. Близько порога лежала Бертіна Граузамель.

– Мертва! – констатував Лютц, що нахилився над вбитою.

– Можливо, наша куля її і вбила! – кинув Генріх.

– Принаймні вона померла достойно! – почувся з-за спини густий бас Пфайфера. Відчувши, що знаходиться в безпеці, він швидко прийшов до пам'яті і тепер тримав себе самовпевнено, як завжди.

Генріх глянув на нього і не повірив своїм очам – постать пропагандиста була набундючена, весь вигляд його був такий, ніби людство мало дякувати йому лише за одне те, що він завдав собі клопоту народитися на світ…

До Сан-Ремі врятовані полонені прибули вдосвіта. Перев'язавши в госпіталі руки, Генріх пішов до готелю і відразу заснув. Спав він довго, міцно і спокійно. Він не чув, як до нього заходив Міллер, як намагався розбудити його Лютц, коли прийшов час іти в казино обідати. І, можливо, що так вийшло на краще. Бо навіть витримки Генріха не вистачило б, щоб спокійно вислухати розповідь Пфайфера про їх героїчну поведінку в полоні у макі. Однак треба бути справедливим: Пфайфер на перше місце висував обер-лейтенанта фон Гольдрінга. В розповіді геббельсівського пропагандиста Генріх змальовувався як казковий богатир, що, лежачи зв'язаним, збив з ніг кількох макі, голими руками передушив сторожу і взагалі поводив себе, як стопроцентний арієць, справжній офіцер непереможної армії фюрера.

У казино в цей день було випито багато тостів за здоров'я Пфайфера і безстрашного фон Гольдрінга. Заупокійні тости Заугелю і Граузамель об'єднали в один. У всіх був надто піднесений настрій, щоб говорити про покійників. Особливо радів Міллер. Адже не лежи він в госпіталі, йому б довелося їхати зустрічати знатного гостя, отже і лежати зараз замість Заугеля у могилі на центральному майдані Сан-Ремі…