Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 37 страниц)

– Бароне! До вашого приїзду я не вірив, що на цій землі існують ангели-хранителі, але від сьогодні переконався: вони є, і ви з них – перший! Не знаю, чим я вам віддячу. Хіба тим, що день і ніч молитимусь за вас, коли скину цей мундир і знову одягну сутану!

– Якщо нас з вами партизани не відправлять на той світ раніше, ніж ви зміните пістолет на хрест, – сердито кинув Лютц.

– Зараз я впорскнув собі таку дозу оптимізму, що бадьоро дивлюсь на майбутнє, – Кубіс схопився з крісла і у веселому збудженні заходив по кімнаті. – Ех, гауптмане, коли б ви знали, як приємно воскресати з мертвих! Яка це п'янка насолода знову відчувати в усіх своїх судинах пульсацію крові, а в тілі – живе тремтіння кожної жилки. Ви ніколи не дізнаєтесь, що то за розкіш отака раптова зміна самопочуття. Хвилину тому вмирати, а тепер відчувати, що все на світі підкорено тобі, створено для тебе!

– І дуже радий, що не дізнаюся. Мені огидне оце штучне збудження.

– Яка різниця – штучне воно чи нормальне! Аби хороший настрій, а як його досягнути, це вже другорядна справа. Засоби не відіграють жодної ролі. Важливі наслідки! Бароне, ви багато привезли цього чудового еліксиру?

– На перший час вистачить.

– А коли ви передасте його мені?

– Я не зроблю такої дурниці. А видаватиму вам сам – порціями. Бо я бачу, ви зловживаєте наркотиками. Почали з одної ампули, тепер вже дві-три. Спочатку впорскували його під шкіру, а тепер просто у вену. І я ніколи не бачив вас у такому стані, як сьогодні. Було б не по-дружньому потурати вам.

– О бароне, я знаю, що серце у вас добре, а руки щедрі. І тому спокійно дивлюся в майбутнє. Але одну ампулу ви мені дайте зараз. Щоб я не бігав за вами, як щеня, що розшукує втрачений слід, як довелося бігати цю ніч

– Ну, для першої зустрічі візьміть ще одну!

– Я ж казав, що у вас добре серце! Шкода, що мені треба поспішати, а то б я зараз проспівав на вашу честь цілу серенаду на італійський лад. Ось цю, наприклад!

Насвистуючи мелодію неаполітанської пісеньки, Кубіс зник за дверима жвавий, веселий, зовсім не схожий на того напівмерця, яким він зайшов до кімнати.

– Не розумію я тебе, Генріх! Ну, навіщо тобі оцей покидьок навіть серед гестапівців! – невдоволено запитав Лютц.

– Для колекції, – напівжартома, напівсерйозно відповів Генріх.

Цілий день довелося напружено працювати в штабі. Дивізія тільки-но одержала значне поповнення, і Еверс доручив Гольдрінгу розібратися в паперах, що стосувалися нового офіцерського складу.

– А що це за окрема команда майора Штенгеля? – запитав Генріх Лютца, розглядаючи одну з анкет.

– А чорт його знає! Я його і в очі не бачив. Ця команда входила до складу есесівської дивізії, що тут стояла. Вона охороняє якийсь об'єкт. Про нього знає лише генерал, начальник штабу і Міллер. Коли я запитав про цього майора генерала, він натякнув мені, що буде краще, коли ми з вами будемо якнайменше цікавитися цим Штенгелем.

– Тоді й справді чорт з ним! – байдуже погодився Генріх, проте анкету майора перечитав особливо уважно. Вже одне те, що Штенгель мав шість найвищих нагород, свідчило про якісь особливі його заслуги перед фатерландом.

Надвечір, після закінчення роботи, Гольдрінг і Лютц поїхали до графа Рамоні. Лютц ще вдень подзвонив Марїї-Луїзі і одержав від неї запрошення прибути о сьомій годині.

Замок графа був розташований за кілометр від містечка, на високій скелі, яка самотньо височіла біля ущелини, як вартовий, що охороняє вхід у долину.

Лютца в замку, очевидно, вже добре знали, бо охорона з двох чорносорочечників пропустила машину у ворота замку без затримки. Біля парадного під'їзду замку, під невеличким портиком з колонами, стояв ще один чорносорочечник.

– А граф, очевидно, почуває себе на власній батьківщині не дуже спокійно! – зауважив насмішкувато Генріх. – Бач, яка охорона!

– Я не розуміюся на взаєминах італійців і на всьому тому, що тут відбувається. Офіціально граф не посідає будь-якого поста і, здається, не належить до будь-якої партії, принаймні так він мені заявив. А тим часом його оберігають від гарібальдійців, мов якусь велику персону.

– Очевидно, для цього є підстави…

Широкими мармуровими сходами гості в супроводі слуги піднялися на другий поверх і, завернувши ліворуч, зайшли до великої кімнати, що справляла враження картинної галереї. Меблів, крім зручних фотелів і невеличких столиків, тут не було, на стінах мало не впритул одна до одної висіли картини.

– Граф кохається у живопису і, здається, розуміється у ньому, – почав було пояснювати Лютц, але, зачувши шум, що долинав з коридора, замовк.

Двері в цей час відчинилися, і на порозі з'явилася триколісна коляска, яку підштовхував ззаду здоровенний лакей У колясці, відкинувшись на подушки, сидів граф Рамоні. Це був старий того похилого віку, коли людині з однаковим правом можна дати і сімдесят, і вісімдесят, і дев'яносто років, настільки старість стерла ті межі, що визначають поняття якогось часу. Його довгі, з вузлуватими пальцями руки безсило лежали на темному картатому пледі, голова, коли він спробував сісти рівніше, хитнулась і звісилася трохи наперед, немов тоненька стареча шия вже була не в силі витримати її ваги. З-за густої шапки хвилястого, вибіленого сивизною волосся ця голова здавалася непомірно великою, і, можливо, саме тому таке дивне враження справляло маленьке обличчя графа, вкрите безліччю великих і дрібних зморщок, що перетинали його в усіх напрямках, І серед цього клубка зморщок, рухливого і мінливого, як два непорушних стрижні, на яких трималося все це плетиво, чорніли круглі, без вій очі графа. Всупереч живим гримасам обличчя, всупереч словам, що злітали з уст графа, вони одні застигли в якомусь непорушному спокої і скидалися на дві пригаслі жаринки, що ось-ось померхнуть зовсім.

Побачивши графа у колясці, Лютц і Гольдрінг виструнчилися, як при появі начальства.

– Радий вас вітати, синьйори, у себе в замку! – церемонно виголосив граф Рамоні німецькою мовою.

– Синьйор, я щасливий бачити вас у доброму здоров'ї! – так само церемонно відповів Лютц. – І коли ваша ласка, дозвольте відрекомендувати вам мого друга барона фон Гольдрінга.

Генріх вклонився:

– Мій названий батько, генерал-майор Бертгольд, просив вам передати свої найщиріші привітання, граф! Втім, він, мабуть, сам пише про це.

Не перепрошуючись у присутніх, граф швидко пробіг очима лист Бертгольда.

– Це чудово! Це просто чудово, бароне, що випадок привів у мій замок сина Вільгельма Бертгольда, з яким у нас років десять тому було стільки спільних справ! Коли ви прибули, бароне?

– Якщо я з'явився до вас сьогодні, то я міг прибути тільки вчора. Бо не дозволив би собі хоч на день відкласти такий приємний візит.

– Молодість дає юнакам право на неуважність до нас, старих, і я тим більше ціню вашу люб'язність. І де ви зупинились, бароне?

– Поки користуюся гостинністю гауптмана Лютца, але сподіваюся, що…

– Навряд ви знайдете щось пристойне в нашому містечку! І я почував би себе в неоплатному боргу перед генерал-майором Бертгольдом, коли б його син не знайшов притулку в моєму замку. І моя племінниця, Марія-Луїза, теж. Зараз ми підемо до неї, і вона вам це підтвердить.

Граф зробив рух рукою, і слуга мовчки покотив коляску до дверей. Гольдрінг і Лютц вийшли слідом за нею і завернули в широкий коридор, що вів у праве крило замку.

– Попередьте графиню, що у нас гості, – наказав граф покоївці, що розчинила перед ним двері одної з кімнат.

Але Марія-Луїза з'явилася не скоро – до її приходу старий граф встиг розповісти історію кількох картин, що прикрашали стіни цієї блакитної, обтягнутої шовком, кімнати. Тут висіли полотна найновіших художників, і навіть після пояснень господаря важко було збагнути їх зміст. Та граф, мабуть, і сам не дуже на них розумівся, бо пояснення давав плутані і часом не міг приховати іронічних ноток у своєму голосі.

– Я не прихильник усіх цих «ізмів» у мистецтві, – нарешті признався Районі. – Але графиня, як і всі жінки, не хоче відставати від моди. Ось, до речі, і вона.

До кімнати зайшла висока худорлява жінка, років тридцяти, у чорній вузькій сукні з пишними довгими рукавами з більш легкого, ніж плаття, матеріалу. Жінка, переступаючи поріг, підняла руки, щоб поправити зачіску, і легкий чорний серпанок звісився від плечей униз, мов два крила. Очевидно, крій плаття був розрахований саме на такий ефект, як і поза графині, що навмисно затримала руки біля голови, примруженими зеленкуватими очима озираючи присутніх.

І у виразі обличчя графині, і в самих його рисах теж було щось штучне, бо до його довгастого овалу аж ніяк не пасували наведені майже рівним шнурочком брови і збільшені за допомогою губної помади уста.

– Це дуже мило з вашого боку, синьйор Лютц, що ви привели до нас барона, – співучим голосом промовила Марія-Луїза і безцеремонно оглянула Генріха з голови до ніг.

– Тим більше, дитино, що барон – син мого давнього знайомого, – додав граф Районі.

– Сподіваюся, любий дядю, ти здогадався запропонувати баронові зупинитися у нас?

– Саме тому я й привів наших гостей до тебе, щоб ти підтвердила моє запрошення.

– Я його не тільки підтверджую, а навіть прошу барона не відмовити мені і дяді! Так, так, прошу, бо… даруйте мені мою одвертість, ви до неї потім звикнете! – бо, запрошуючи вас до замку, я зважаю не тільки на ваші, а й на свої інтереси!

– Не здогадуюсь, чим можу вам служити, але зарані радію, коли це дійсно так!

– У нас тут так неспокійно, бароне, а ми такі самотні!

Іноді просто страшно стає за свою безпеку. Так, так, у нашій благословенній Італії дійшло вже до того, що на власній землі, у власному замку, доводиться тремтіти ночами від страху!

– Як кожна жінка, ти, Маріє, перебільшуєш, – ми за надійними стінами! І коли трохи краще організувати охорону… Як офіцер, бароне, ви могли б нам у цьому допомогти.

– Яз радістю проінструктую охорону і, коли треба, то й посилю її, граф!

– Буду вам, синьйор Гольдрінг, дуже вдячний!

– І це все, чим я можу вам служити, синьйора?

– Я запросила вас бути моїм рицарем, хіба цього замало? Адже обов'язки рицаря не мають обмежень, – багатозначно підкреслила останні слова Марія-Луїза.

Графа Районі, очевидно, стомила розмова, – він знову відкинув голову на подушку. Помітивши це, Генріх і Лютц підвелися.

– Даруйте, граф, що забрали у вас стільки часу, – перепросився Генріх.

– О, що ви! Це я мушу просити у вас пробачення за свою кволість. Вона позбавляє мене можливості довше побути в такому приємному товаристві. Залишаю гостей на тебе, Маріє! Покажеш барону кімнати, де він житиме. Прошу, бароне, почувати себе у нас, як дома! А вас, синьйор Лютц, сподіваюся тепер частіше бачити в своєму замку!

Граф уклонився офіцерам, і лакей покотив його коляску до дверей.

– Ми повечеряємо, синьйори, чи спочатку оглянемо майбутні покої барона? – запитала Марія-Луїза, коли вони лишилися втрьох.

– Я гадаю, що краще спочатку покінчити з справами, – зауважив Лютц.

– Синьйор Лютц, як завжди, раціоналістичний і діловий, – насмішкувато кинула Марія-Луїза.

– Навпаки, занадто романтичний! Я не хочу псувати смак чудового вина, яким ви частуєте гостей, думкою про таку прозаїчну річ, як оглядини квартири!

– А ми можемо це об'єднати! Я накажу подати вечерю в кабінет барона, і відсвяткуємо там його новосілля.

Марія-Луїза подзвонила покоївці і півголосом дала їй якісь розпорядження, потім повела гостей на свою половину, в ліве крило замку.

– Ось там живу я, а ці чотири кімнати віддаються у ваше цілковите розпорядження, бароне. Тут є кабінет, бібліотека, спочивальня і вітальня. При цьому звертаю вашу увагу на одну вигоду: ця половина має окремий чорний хід у парк. Отже, ви можете прийти і вийти, не потрапляючи мені на очі – В такому разі я боюся, що ніколи не буду користуватися чорним ходом.

Марія-Луїза кинула довгий погляд на Генріха, потім обдарувала таким же довгим поглядом Лютца. Вона явно кокетувала з обома офіцерами і під час вечері, і Генріх з страхом подумав, що його обов'язки рицаря графині будуть не такі вже легкі, як він сподівався.

Другого ранку Курт перевіз речі обер-лейтенанта в замок, але Генріх не бачив цього дня ні господаря, ні господарки, бо повернувся до себе лише пізно ввечері.

Не доторкнувшись до вечері, яку люб'язно йому прислала Марія-Луїза, Генріх швидко роздягнувся і ліг у ліжко, сподіваючись, що сон принесе таке потрібне йому зараз забуття, віджене тяжкі думки, які після сьогоднішньої зустрічі з Міллером цілий день не давали йому спокою. Але забуття, як і сон, не приходило.

Генріх гасив і знову запалював нічник, що м'яким блакитним світлом заливав усе навколо, зсував і знову розсував розкішний полог біля ліжка, лягав горілиць, повертався на бік, навіть натягав ковдру на голову, як любив це робити в дитинстві, але все дратувало, все заважало, все тільки більше збуджувало нерви.

З думок не йшов наказ, якого він прочитав сьогодні. У цьому наказі головнокомандуючий німецькими військами в Італії фельдмаршал Кессельрінг мало не дослівно викладав уже знайомий Генріху план розправи з місцевим населенням, який ще влітку склав Бертгольд. Текст окремих абзаців наказу збігався точнісінько з тим, що пропонував тоді Бертгольд. І в першому, і в другому говорилося: «Всюди, де є дані про наявність партизанських груп, треба заарештовувати відповідну кількість населення цього району, і у разі акту насильства, скоєного партизанами, цих людей треба розстрілювати».

Генріх навіть пам'ятає фразу Бертгольда, сказану після того, як він прочитав йому цей абзац:

«Були б заложники, а привід для розстрілу завжди знайде перший-ліпший фельдфебель!»

Отже, план Бертгольда прийнятий і вступив у дію! І, може, саме зараз, коли він, Генріх, лежить ось у цьому широчезному ліжку, потопаючи в графських пуховиках, на його Батьківщині горять наддніпрянські села, міста, гинуть тисячі людей.

І тут, у цьому мирному куточку Італії, теж проллється невинна кров. Проллється на його очах, в його присутності! І він нічим не зможе допомогти, нічим не зможе відвернути тих репресій, до яких збирається вдатися Міллер з наказу Кессельрінга. Швидше б уже одержати якусь звістку від «антиквара», хай навіть з найскладнішим завданням!

Яке мертвенне світло від цього блакитного ліхтаря! Може, запалити люстру і трохи почитати, поки втома візьме своє? Генріх підводиться на ліжку, і тут його погляд падає на велику картину, що висить на протилежній стіні кімнати. Простягнута до узголів'я рука натискує на вимикач, і кімнату заливає яскраве світло. Тепер можна, навіть не підводячись з ліжка, добре розглянути картину.

На великому полотні художник зобразив, мабуть, один з епізодів з Варфоломіївської ночі. Велика кам'яна стіна якогось будинку, на якій відбилася заграва невидної для глядача пожежі. Під самою стіною, в калюжі крові, лежить старий з перерізаним горлом. Його застиглі скляні очі з мертвою байдужістю дивляться просто на глядача. Біля старого стоїть якийсь велетень з оголеними грудьми. Лівою рукою він схопив за коси молоду жінку, перехиливши її голову назад, а правою вже заніс над нею великий скривавлений ніж. Обома руками жінка притискує до грудей маленьке голе дитинча, вихоплене, мабуть, просто з теплої постелі. Очі жінки сповнені жаху, благання, нелюдської муки. Вона вся напружилась і силкується повернутися до вбивці плечем, щоб захистити дитину. В очах ката вогонь фанатизму, звірячої жорстокості і якоїсь п'янкої насолоди.

Генріх довго, не відриваючи очей, дивився на картину. І раптом йому здалося, що всі постаті на полотні ожили. Затремтіли руки жінки, що захищала немовля, вище заніс ніж убивця… Ні, це, здається, не ніж, а штик від гвинтівки – довгий, гострий і скривавлений. І на вбивці вже не розхристана сорочка, а генеральський есесівський мундир. І обличчя в нього раптом змінилося. Акуратне зализане волосся, підстрижені вусики… Та це ж Бертгольд!

Негайно зняти картину! Так недалеко і до галюцинацій! Генріх схоплюється на ноги і ненароком збиває рукою графин з водою.

– Що сталося, гер обер-лейтенант? – питає напівроздягнений Курт, що вбіг до опочивальні.

– Хотів погасити світло і якось зачепив графин. Прибери скалля, а потім зніми оту картину – вона мене дратує!

Коли Курт пішов, Генріх знову поклався в ліжко. Тепер його пече гострий сором: так розпустити нерви! А вони ж його найголовніша зброя, можна сказати, єдина зброя! І це після всіх обіцянок, які він собі дав у Парижі! Ну, не думай ні про що, засни, навіть не картай себе! Ось так: спокійно, зручно простягнутися на ліжку, тепер вдихнути повітря… видихнути… ще раз… ще… аж поки дихання не стане зовсім рівним… І рахувати: один, два, три, чотири…

За півгодини Генріх заснув і прокинувся лише о десятій ранку.

– Курт, ти чого мене не збудив! – напустився він на денщика.

– Ви так міцно спали, гер обер-лейтенант…

Генріх кинувся до телефону.

– «Жених»?.. Я сьогодні зле себе почуваю і трохи спізнюся. Якщо мене питатиме «дядя», щось вигадай… Кажеш, поїхав на цілий день? Чудово! Тоді я зайду в одній справі до «монаха» і звідти просто до тебе.

Після сніданку, коли Генріх зібрався вже йти, до кімнати зайшла покоївка.

Генріх окинув її пильним поглядом.

– Дозвольте прибрати посуд, месьє офіцер? – чомусь французькою мовою запитала вона.

– Прошу, але надалі такі питання вирішуйте от з ним, – кивнув Генріх на Курта.

Покоївка стрельнула очима в бік денщика. Курт почервонів.

Від замку до містечка Генріх вирішив пройтися пішки і для моціону, і для того, щоб краще обміркувати лінію своєї поведінки з Міллером. Лютц сказав правду: щось надто запишався начальник служби СД після подяки, яку він дістав від Бертгольда! Гадає, що може тепер обійтись без фон Гольдрінга? Треба дати йому зрозуміти, що це не так! Кинути якийсь натяк, тримати себе більш владно, як і годиться зятеві високопоставленої особи… Такий боягуз, як Міллер, відразу злякається.

Випадок показати свій гонор трапився відразу ж, тільки Генріх підійшов до служби СД, що займала окремий будинок, недалеко від штабу.

– Як пройти до кабінету вашого начальника? – запитав Генріх вартового, що стояв біля входу з автоматом у руках.

– Другий поверх! – недбало кинув той, навіть не глянувши на обер-лейтенанта.

– Як ти, мерзотнику, відповідаєш офіцерові? – напустився на вартового Генріх.

Гестапівці, що купкою стояли трохи осторонь і палили, з цікавістю повернули голови.

– Я відповідаю, як положено! – зухвало відповів вартовий, і очі його насмішкувато блиснули.

– А, он як! Ротенфюрер! – розлютовано гукнув Генріх унтер-офіцера, що стояв серед купки тих, що палили.

Унтер-офіцер зробив кілька кроків вперед і виструнчився.

– Цю ж мить передайте геру Міллеру, що барон фон Гольдрінг просить його негайно вийти сюди!

Ротенфюрер зник за дверима. За якусь хвилину в них з'явилася постать Міллера. Вигляд у нього був стривожений.

– Що сталося?

– Саме про це хочу запитати вас і я! Як могло статися, що у вас біля дверей чергують не солдати, а хами, які дозволяють собі ображати офіцера!

Очі Міллера звузились, як у кішки. Він зробив крок до вартового і навідліг вдарив його з такою силою, що солдат похитнувся.

– Негайно ж змінити цього йолопа і відправити в карцер! Я сам з ним потім порозмовляю і навчу ввічливості!

Підхопивши Генріха під руку, Міллер повів його на другий поверх, на ходу перепрошуючись.

– Не дурно батько натякнув мені під час нашої зустрічі в дорозі, що він трохи поспішив, висловивши вам свою подяку! – холодно спинив його Генріх. – Коли вже в службі СД солдати починають забувати про свій обов'язок…

– Бароне, ще раз пробачте, але запевняю – це поодинокий випадок. Невже нашу дружбу, таку щиру і перевірену, може зіпсувати один йолоп, якого я так провчу… – Міллер стиснув кулаки, і Генріх зрозумів, що справді нагнав на нього страху.

– Ну, гаразд, будемо вважати цей інцидент вичерпаним! – поблажливо сказав він.

Вони зайшли до кімнати, що правила Міллеру за приймальню. Тут, окрім Кубіса і гестапівця-фельдфебеля, був ще якийсь громадянин у цивільному. З його досить вільної пози Генріх зрозумів, що це не заарештований. Швидке, натреноване око відразу ж відзначило всі найхарактерніші риси обличчя цивільного. Особливо брови – надзвичайно широкі і густі, вони так низько звисали над очницями, що майже ховали за собою очі.

– Проведіть його через двір, у бокову хвіртку! – наказав Кубіс фельдфебелю і кинувся назустріч Генріху.

– Бароне, я радий вітати вас у нашому храмі справедливості і покарання! – вигукнув він у своєму звичайному блазенському тоні.

– Ви обіцяли за мене молитися вдень і вночі, але, сподіваюсь, не в цьому храмі?

– Ні, в цьому храмі ми правимо інші меси! – цинічно розсміявся Кубіс. – І зараз я скоріше виступав у ролі демона-спокусника… Але жарти жартами, а серце моє завмирає від неспокою. Ви принесли?

– Як і обіцяв – одну ампулу.

– Граціа, синьйоре! – картинно вклонившись, Кубіс вийшов, а Генріх попрямував до кабінету Міллера.

– Знаєте, Ганс, я багато думав учора про наказ фельдмаршала Кессельрінга, з яким ознайомився. Боюся, що роботи у вас тепер побільшає! – почав Генріх, сівши навпроти Міллера в крісло.

– Цей наказ мені трохи розв'яже руки – відпаде потреба церемонитися з цими тварюками, що офіціально звуться місцевим населенням, хоч я певен, що кожен з них коли не партизан, так допомагає партизанам. Ви можете собі уявити: другого ж дня після мого приїзду сюди обстріляли мою машину і вбили шофера!

– І яких заходів ви вжили?

– Для хорошої операції у нас ще бракує сил. Але скоро вони будуть! І ми з вами, Генріх, влаштуємо добре полювання на цих макаронників. А поки я головну увагу звернув на вербування агентури серед місцевого населення.

«Очевидно, той густобровий і є один з таких агентів!» – подумав Генріх.

– Але запросив я вас зайти до мене в зовсім іншій справі. Вам нічого не казав генерал?

– Ні.

– Так я і знав! А обіцяв же мені подумати і порадитись з вами! Йому, звісно, байдуже, що я ночі не сплю і сушу собі мозок отим клопотом, що на мене звалився!

– І ви сподіваєтесь, що я вплину на вас як снотворне?

– Не жартуйте, Генріх, бо мені, слово честі, не до жартів. Справа в тому, що я, на підставі наших з вами розмов, поставив перед генералом питання про ваш перехід до нас. Мені вкрай потрібна ваша допомога!

– Почали розмову з генералом, не спитавши мене?

– Я не міг чекати, бо на мене, крім звичайних моїх обов'язків, покладено ще один, і, може, найважчий: зовнішня охорона якогось дуже важливого об'єкта, про який я анічогісінько не знаю.

У Міллера був такий заклопотаний вигляд, що Генріх мимоволі посміхнувся.

– Запевняю, мені не до сміху. Я попереджений цілком офіціально, що за об'єкт відповідаю головою, хоч моя служба і несе тільки зовнішню охорону. Внутрішню покладено на особливу команду якогось майора Штенгеля…

– Я не розумію, чого ви від мене хочете? Щоб я дізнався, що це за об'єкт?

– Я мав на увазі доручити цю охорону вам.

Генріх замислився. На перехід до служби СД він від «антиквара» дозволу не одержав, отже, прийняти пропозицію Міллера не може. А йдеться, мабуть, про щось дуже важливе, коли від самого Міллера ховають, що за об'єкт він повинен охороняти.

– Так що ви скажете у відповідь на мою пропозицію?

– У мене є звичка: перш, ніж щось вирішити, добре подумати.

– Але ж ми про ваш перехід говорили давно і ви мали досить часу, щоб все обміркувати!

– Тоді розмова йшла взагалі, а зараз цілком конкретна пропозиція. Перш ніж на неї пристати, мені треба хоч побіжно обізнатися, в чому полягатимуть мої обов'язки, побачити сам об'єкт…

– Лише зовні… – нагадав йому Міллер.

– Те, що можете показати. Я погляну, зважу всі «за» і «проти» і вже після цього дам вам відповідь. Адже мені теж не хочеться рискувати своєю головою!

– Тоді давайте сьогодні ж оглянемо цей клятий об'єкт.

– А він далеко?

– Кілометрів за три звідси.

Об'єкт, що так непокоїв начальника служби СД, був розташований в долині, біля високої греблі, майже поруч з Кастель ла Фонте, але до нього вела дуже покручена дорога, і це створювало ілюзію більшої відстані, бо їхати справді довелося кілометрів з три. Гадюкою звиваючись серед скель, поринаючи в улоговини і знову піднімаючись вгору, вузький асфальтований шлях робив півколо і раптом зовсім несподівано кінчався біля великих сталевих воріт, немов врізаних у високу кам'яну стіну. Обабіч воріт височіли два великих бетонних бункери.

Ще з свого кабінету Міллер подзвонив якомусь «племінникові» і повідомив, що він виїздить машиною номер такий-то в супроводі штабного обер-лейтенанта фон Гольдрінга. Тільки машина під'їхала, з бункера назустріч їй вийшов офіцер. Він старанно перевірив документи Міллера і Генріха і знов повернувся в бункер. Ворота автоматично відкрилися і так само автоматично закрилися, коли машина проїхала.

– Ну, ось вам і об'єкт, хай він провалиться! – вилаявся Міллер, вказуючи на другу стіну, що височіла метрів за тридцять від першої. Обидві вони широким коридором огинали улоговину. Біля зовнішньої стіни, з її внутрішнього боку, на рівній відстані були розташовані бункери, звідки солдати оглядали місцевість. В другій стіні, за якою ховався сам об'єкт, бійниці ощирилися дулами кулеметів. Попід цією внутрішньою стіною бігла огорожа з колючого дроту, за якою походжали солдати-есесівці.

– Оце зовнішнє коло і є наша дільниця, – пояснив Міллер. – Вона закінчується на колючій огорожі. Далі це вже парафія Штенгеля і його команди. Як бачите, нічого складного. Роботи вам буде небагато.

– Тим-то ви так її сахаєтесь, – посміхнувся Генріх. Що ж, давайте об'їдемо нашу дільницю, щоб мати уяву хоча б про її протяжність.

Міллер поволі поїхав вздовж внутрішньої стіни. Генріх мовчки її оглядав. Крім маленьких дверей, крізь які, очевидно, проходила охорона, в ній з північного і південного боку були такі ж ворота, як і ті, в які в'їхала машина.

– Що ж ви вирішили, Генріх? – запитав Міллер, коли вони вже поверталися до містечка.

– Я вам обіцяв подумати. Справа надто серйозна, щоб вирішувати її так з ходу. Коли майорові служби СД, та ще Міллеру, який брав участь у путчі, не кажуть, що за об'єкт він охороняє, то запевняю вас: йдеться про щось трохи складніше, ніж завод газованих вод, навіть з фруктовими сиропами. Братися за його охорону, то справді накласти головою.

Міллер зітхнув і більше не наполягав на швидкому рішенні. Мовчав він до самого Кастель ла Фонте.

– А як ви гадаєте, чи не доручити цю справу Кубісу?

– Давайте обміркуємо все на свіжу голову, запевняю, що тоді ми знайдемо найкраще рішення.

Машина зупинилася біля штабу, і Генріх вийшов, пообіцявши Міллеру завтра до нього зайти.

– А тобі лист, – сповістив Лютц, коли Генріх повернувся до штабу.

Генріх глянув на штемпель. Їх було кілька. Але першим стояв швейцарський.

«Встигну прочитати потім», – вирішив Генріх, недбало сунувши Лориного листа до кишені мундира.