Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 37 страниц)

ПОДІЇ В ПІДГІРНОМУ

Звістка, що до села Підгірного прибув невеличкий німецький загін на чолі з офіцером, була одержана в штабі партизанського загону саме тоді, коли з Великої землі радіо передало чергове завдання: всіляко утруднювати гітлерівцям перекидання свіжих сил на заміну розгромлених під час невдалого останнього наступу, а для цього будь-що розвідати плани німецького командування, за всяку ціну здобувши «язика».

Зв'язківець, що сповістив про прибуття загону, твердив, ніби машини приїхали з Турнавіна – села, де був розташований штаб корпусу. Отже, само собою напрошувалося припущення, що і лейтенант, який очолює загін, – працівник штабу. А це саме те, що потрібне – найкращий «язик». Бо хто ж може більше знати про плани німецького командування, ніж штабіст?

Вирішено було оточити силами двох рот село Підгірне, розгромити загін і будь-що взяти в полон офіцера живим.

Зв'язківці з інших сіл повідомляли, що вчора до них також приїздили гітлерівці на бронетранспортері і легковій машині і що офіцер інструктував місцевих поліцаїв. Таким чином, було очевидно, що готується якась велика операція проти партизанського загону.

Про всяк випадок, крім двох рот, на які покладалося завдання атакувати гітлерівців у Підгірному, було вирішено вислати загони автоматників, доручивши їм осідлати шляхи з Підгірного до Турнавіна і особливо до Мар'янівки, бо тут стояла сильна залога, що складалася не лише з поліцаїв, а й з німецьких солдатів. На загони автоматників покладалося подвійне завдання: вони повинні були затримати частини, які, можливо, вишлють з Турнавіна або Мар'янівки на допомогу своєму загонові, і, по-друге, не дати гітлерівцям, атакованим у Підгірному, втекти, якщо їм пощастить пробитися через сили партизанів.

Операцію треба було розпочати негайно, бо гітлерівські машини, про які повідомляли зв'язківці, затримувалися в кожному селі не більше ніж на півтори-дві години.

До Підгірного від партизанського табору було кілометрів з десять, сім з них лісом.

Командир партизанського загону – він вирішив керувати операцією особисто – як тільки виїхали з лісу, розподілив своїх бійців на дві частини і наказав щодуху гнати коней, щоб якнайшвидше оточити село. Те, що німці могли побачити небезпеку, командира не турбувало. На захід німцям шлях перетинало велике болото, де не те що машина або вершник, а й не всякий піший міг пройти. Гітлерівцям залишалося: або прийняти бій, що було вигідно для партизанів, або, помітивши наближення ворога, спробувати втекти двома можливими для них шляхами. Обидва вони пролягали повз болото. Один вів на північ – до Турнавіна, другий – на південь, до Мар'янівки. Партизани саме тому і мусили так гнати коней, щоб встигнути перерізати ці шляхи відступу і вже потім, розгорнувшись, почати наступ на Підгірне.

Не чекаючи на небезпеку, Генріх почував себе цілком спокійно. П'ятнадцять автоматників, які його супроводжували, на його думку, були цілком надійною охороною, щоб забезпечити спокійне мандрування по району. У всякому разі, йому й на думку не спадало, що на нього може полювати цілий партизанський загін.

У Підгірному Генріх затримався трохи довше, ніж деінде. За час подорожі він зголоднів і охоче прийняв запрошення начальника місцевої поліції Барановського пообідати в нього. Тим більше, що начальник районної поліції вахмейстер Вольф відрекомендував Барановського не тільки як надійну людину, а і як доброго господаря, що вміє частувати своїх гостей, особливо панів офіцерів. Командир загону автоматників, що супроводжував Гольдрінга, Вурцер спочатку, правда, не радив лейтенантові довго затримуватися в Підгірному і наполягав на тому, щоб засвітла повернутися до штабу, але, спокушений красномовними розповідями Вольфа про гостинність Барановського, під кінець і сам був не від того, щоб скористатися з слушної нагоди і смачно пообідати.

Барановський, високий вайлакуватий чоловік, не тямив себе з радості, що в нього обідатиме не хто інший, як сам барон! Припрошуючи гостей сідати, він метушився по хаті, не знаючи, за що вхопитися, і його постать видавалася зараз ще кумеднішою. Старий німецький мундир з білою смугою на рукаві, здавалося, був пошитий на Барановського-юнака, а не на оцю огрядну, з великим черевом людину! І це черево начальник поліції ніяк не міг увіпхнути в мундир. Всі середні ґудзики раз у раз розстібалися – застебнутими лишалися самі верхні і нижні, і тоді, крізь велику проріху, ставало видно білу вишивану сорочку, яка так не пасувала до німецького мундира. Гольдрінг не міг стримати посмішки, глянувши на цього, як йому говорили, зразкового поліцая.

Наказавши жінці засмажити порося і загалом приготувати такий обід, «щоб він і в Берліні згадував» (начальник поліції гадав, що лейтенант не розуміє російської мови, і тому висловлювався у присутності Гольдрінга досить вільно), Барановський сів за наказом лейтенанта складати списки поліцаїв села.

Коли списки були готові, Генріх наказав дати сигнал тривоги.

За три хвилини, як у цьому пересвідчився Гольдрінг, слідкуючи за хронометром, загін сільської поліції села Підгірного було вишикувано.

– У списку стоїть двадцять три прізвища, а в строю бачу лише двадцять одного, – зауважив Гольдрінг, який разом з Барановським і Вольфом обходив шеренгу виструнчених поліцаїв.

– Я – двадцять другий, а черговий на дзвіниці – двадцять третій! – запобігливо пояснив Барановський.

Гольдрінг глянув на дзвіницю і справді побачив там поліцая. Приставивши до очей бінокль, він вдивлявся в далечінь.

– Вас часто партизани відвідують? – запитав Гольдрінг.

– Та поки бог милував.

І саме в цей час з дзвіниці пролунав постріл вартового.

– Ой, лишечко! Наврочив! – вигукнув Барановський і чомусь присів, закривши голову руками.

Коли Гольдрінг, в супроводі Вольфа, збіг на дзвіницю, все, що діялося навкруги, можна було побачити і без бінокля: безліч вершників і підвід, на яких сиділи партизани, щодуху мчали у напрямі шляхів на південь і на північ від села. Кілька вершників і підвід з кулеметами вирвалися вперед – вони були не більш, як за двісті метрів від доріг. Очевидно, дозорець не відразу помітив партизанів, задивившись на поліцаїв, вишикуваних унизу.

Гольдрінг глянув на захід і побачив велике болото, поросле очеретом. Якусь мить він, примруживши очі, вдивлявся в нього, немов обмірковуючи якийсь план. І, певно, таки склав його, бо швидко збіг з дзвіниці і наказав Вурцеру, який вже приготував свій загін до бою:

– Приймайте під своє командування загін поліції і разом з автоматниками пробивайтеся на північ до Турнавіна. В цьому напрямі сили ворога, здається, менші.

– А ви, гер лейтенант?

– Про мене не турбуйтеся, робіть, що наказую… А ви – за мною! – наказав він Вольфові. – Ні, спочатку збігайте на квартиру Барановського і принесіть мій плащ. Та швидко!

Поки Вольф бігав за плащем, Гольдрінг заскочив до канцелярії поліції. На диво спокійним був лейтенант у цей скрутний час. Він швидко схопив папку із списками поліцаїв, яку Вольф поклав було на столі, і засунув її в ящик стола. Вбіг захеканий Вольф.

– Гер лейтенант, ради бога, поспішайте! Чуєте? Вже стріляють!

– Хай стріляють. Ми з вами у бій не вступимо. Нам конче необхідно приставити у штаб весь зібраний матеріал! Вихід лише один – навпростець через болото.

Пригинаючись, Генріх побіг у напрямку болота. Огрядний сорокарічний Вольф ледве встигав за ним. Але барон, як виявилося, був не лише чудовим бігуном, а й хорошим бойовим другом. Бачачи, що Вольф відстає, він притишив біг і почекав, поки той його не наздогнав. Вольф з вдячністю глянув на лейтенанта.

Стрілянина з боку села тим часом все посилювалася.

– Швидше, швидше, Вольф! Єдине наше спасіння – це швидкість! – підганяв захеканого вахмейстера лейтенант.

Але ось і болото.

– Тепер тільки по моїх слідах! Ні кроку вбік! – наказав Гольдрінг, сміливо заходячи в густий очерет. Пройшовши кроків сто, лейтенант озирнувся. Вольф хитався мов п'яний. Пережитий страх, утома буквально валили його з ніг. А тут ще ступати треба було слід у слід за лейтенантом, інакше – страшна трясовина, звідки вже не буде вороття.

– Тепер можна кілька хвилин і перепочити, – сказав Гольдрінг, спинившись серед болота.

– Проб'ються наші, як гадаєте, гер лейтенант? – трохи відхекавшись, запитав Вольф.

– Боюся за них. Сили надто нерівні! До речі, вахмейстере, а де списки поліцаїв? Де папка, яку ви носили?

Вахмейстер пополотнів.

– Я… я поклав її на стіл в поліції.

– Забули? Та ви розумієте, що наробили?

– Але я… – ледве міг вимовити тремтячими губами вахмейстер.

– А що буде, коли списки потраплять до рук партизанів! Ви уявляєте, що вам доведеться за це відповідати перед самим оберстом?

– Гер лейтенант! Змилосердьтеся! Хіба я міг думати у такий час про якісь списки… Благаю вас, скажемо, що вони були у Вурцера…

Здаля долинули вигуки і відчайдушні зойки. Кулеметних черг не було чути, лунали лише поодинокі постріли.

– Погано! Почався рукопашний бій. Поспішаймо, вахмейстере! – кинув Гольдрінг і швидко почав далі заглиблюватись у болото.

Чи можна виміряти сили людини, коли вона рятує себе від смертельної небезпеки? Не думав ніколи Вольф, що він протягом цілої ночі буде мандрувати часом по горло у воді, не маючи сил витягти ступні з грузького багна, не сміючи спинитись, бо хисткий грунт раз у раз коливався під вагою тіла, і варт було трохи оступитися, як трясовина починала жадібно засмоктувати ноги. Дуже боліли руки. І в лейтенанта, і у вахмейстера вони були закривавлені від численних порізів об очерет

– Гер лейтенант! Довго ще ми будемо блукати? – вже під ранок запитав зовсім знесилений Вольф. Він посинів від холоду і тремтів.

– Ви ж самі чули, що по болоту стріляли. Можливо, нас шукають. Ми звідси не вийдемо, доки не переконаюся, що партизани зникли.

– Але ж ми знову повернули назад?

– Мовчіть, ради бога, і йдіть за мною!

Гольдрінг і сам відчув, що сили лишають його. Він уже ледве рухався, часто зупинявся, чи то прислухаючись до чогось, чи то перепочиваючи.

Нарешті, він зупинився зовсім.

– Ось тут ми і будемо чекати, доки не почуємо гуркоту машин.

– Хіба їх тут почуєш! – безнадійно махнув рукою Вольф.

– Ми метрів за сто від шляху. Вчора ввечері я мав повернутися згідно наказу оберста. Я не прибув ввечері і не прибуду рано-вранці. Отже, в штабі переполошаться і почнуть розшуки.

Та допомога прийшла раніше, ніж сподівалися. Гольдрінг не зважив на те, що в його поверненні був зацікавлений не тільки оберст, відділ І-Ц, а й увесь штаб.

Коли, не дочекавшись Гольдрінга, Бертгольд зайшов годині о третій ночі до нього в кімнату і дізнався, що лейтенант взагалі не повертався, оберст буквально переполошився і зняв на ноги весь штаб. І тільки зажеврів схід, сильний загін мотопіхоти виїхав в напрямку до Підгірного.

* * *

Важко було впізнати в цьому виснаженому, брудному, з забинтованими руками молодикові того завжди чепурного, випещеного штабного офіцера фон Гольдрінга, якого оберст бачив лише позавчора.

Генріх спав цілий день і ніч. А коли ранком наступного дня він розплющив очі, першим, кого він побачив, був Бертгольд.

– Лежи! Лежи відпочивай. Мені вахмейстер розповів про все, що сталося. Але скоро ми з тобою забудемо, що таке партизани, і залишимо цю прокляту країну, – пошепки, як велику таємницю, сказав на прощання Бертгольд.

– Чому?

– Наш корпус, здається, переводять у Францію.

ПАСТКА КУБІСА

За браком пристойних будинків, приміщення невеличкої сільської лікарні несло подвійну навантагу. Вдень пани офіцери тут обідали, і тоді у великому залі столи зсувалися у вигляді літери «Т». Ввечері вони стояли в цілковитому безладді, зсунуті по два або кожен окремо, залежно від того, що за ними робили: пили коньяк чи грали в карти. У цей час чутнішим ставав запах ліків і дезинфекційних речовин, якого ніяк не могли позбутися, скільки не шкребли стіни й не мили підлогу. Цей запах надавав особливого терпкого присмаку і вину, і суперечкам після випитого.

Гауптмана Пауля Кубіса сьогодні особливо дратував цей запах. Він чомусь викликав у нього спогад про вокзал маленької італійської прикордонної станції, звідки він, на виклик свого дядька генерала, виїхав до Німеччини. Мабуть, цей спогад народився тому, що на вокзалі теж пахло дезинфекцією, і від цього запаху Пауля Кубіса трохи нудило. Взагалі він почував себе тоді досить кепсько. Ще б пак! Два роки провчився в Римі, готував себе до духовної кар'єри, і раптом, через цю війну, такий крутий поворот: замість священного сану робота у відділі агентурної розвідки! Правда, Пауль не шкодує, що позбувся сутани. Військова форма так йому до лиця! Чорний комір мундира чудово відтіняє блідість обличчя, і очі від цього здаються ще глибшими. Та все ж шкода років, коли він учився в Римі. Тоді він ще вірив у якесь своє вище покликання і безліч речей його глибоко хвилювали, спокушали. Хотів би він хоча б ще раз відчути це тремтіння чекання, непевності, пристрасті. Як все-таки притупилися всі його почуття! Тепер він відчуває хвилювання в єдиному випадку – тільки в ті хвилини, коли розкриває свої карти під час гри.

Пауль Кубіс, шукаючи партнерів, озирає кімнату. Запросити хіба оцього барона Гольдрінга? У нього грошей кури не клюють, і якщо грати розважливо, не зариватися…

Останній час Кубісу не щастить у грі. Як і кожен картяр, він вірить, що ось-ось наступить перелом і можна буде з лишком повернути все, що програв. Тільки б не пропустити цього щасливого моменту, коли раптом фортуна змилосердиться і повернеться до тебе обличчям. Можливо, що саме сьогодні…

Пауль швидко перетинає зал і підходить до Гольдрінга, який жваво про щось розмовляє з Кокенмюллером.

– Барон, чи не погодитесь ви бути моїм партнером? Адже ви, звичайно, граєте у брідж?

Гольдрінг розводить руками і з щирим жалем каже:

– Дуже шкодую, що я неук у цій справі! Признатися, хотів би навчитися.

– Якщо не заперечуєш, Пауль, я можу скласти тобі партію, – пропонує Кокенмюллер.

– А кого запросимо ще?

– Ну, звичайно Шульца і… – Кокенмюллер озирає кімнату, – і хоча б Вернера. Вернер! – гукає він, – ти ще здатний відрізнити туза від валета?

Вернер, що похмуро тягнув біля одного із столиків коньяк, ліниво підводиться. Очі його вже зовсім посоловілі, але тримається він рівно і всі його рухи чіткі і вправні, ніби він зовсім і не пив.

Кокенмюллер розставляє стільці. Він сьогодні дуже веселий і збуджений. Вранці він відправив добру посилку своїм батькам, і не з якимсь там шматтям, а з справжніми цінностями. Можливо, сьогодні і карта піде.

Шульц сідає до стола діловито, ніби він зараз має приступити не до гри в карти, а до якоїсь дуже важливої і кропіткої роботи.

– Ви не заперечуватимете, якщо я сяду біля вас, щоб трохи повчитися? – запитав Кубіса Гольдрінг.

Пауль Кубіс дуже не любить, коли йому хтось зазирає і в карти – це його нервує, але він не наважується відмовити барону і люб'язно сам присуває йому стілець.

Гра спочатку йде мляво. Кубіс пам'ятає свій намір не зариватися і тому грає з невластивою йому обережністю. Кокенмюллеру не йде карта, Шульц, як завжди, вичікує. Лише Вернер, якого починає розвозити, по мірі сп'яніння, все більше розпалюється. Він ризикує, робить несподівані ходи і, на диво всім присутнім, раз за разом виграє. Помалу і Пауля охоплює азарт. Забувши про своє рішення бути обережним, Кубіс подвоює ставку. Але карта приходить нікудишня, до того ж і партнер його, Кокенмюллер, робить помилку за помилкою. Шульц задоволено потирає під столом руки – вони з Вернером уже в великому виграші, а цей Кубіс наче затявся: оголошує робер, хоча ясно, що він не набере потрібних взяток.

Ні, і цього разу фортуна не повернулася обличчям до Пауля Кубіса! Виграли, як і слід було чекати, Шульц і Вернер. Кокенмюллер з кислою міною поклав свою частку програшу – триста п'ятнадцять марок – на стіл, а Паулеві довелося відвести цю скнару Шульца у куток і прохати його почекати до завтрього. Шульц згодився, але попередив, що може почекати лише до дванадцятої дня, оскільки завтра у нього теж є платежі честі. Слово «честі» він вимовив з таким притиском, що Пауль Кубіс зрозумів, якщо не сплатити програш вчасно, без скандалу не обійдеться.

Щоб не виказати присутнім свого поганого настрою, Паулю Кубісу довелося затриматися в залі і розпити пляшку коньяку з Гольдрінгом і Вернером. Шульц, звісно, відразу ж втік – злякався, щоб йому не довелося платити за коньяк. Але Вернер показав себе як справжній добрий офіцер: він частував усіх, хто тільки підходив до їхнього столика. Потім Гольдрінг замовив дві пляшки шампанського. На кінець вечора в голові у Пауля добре шуміло, і він не пам'ятав гаразд, як доплентався до своєї кімнати.

Прокинувся Кубіс з важкою головою і підсвідомим відчуттям, що на нього чекає якась неприємність. Відразу він навіть і не збагнув, у чому річ, і, лише умившись і сівши снідати, згадав: Шульц! З усяким іншим справу можна було б уладнати пізніше, тільки не з цією довгопикою бестією. Платежі «честі»! Ніби має він поняття, що таке честь!

До штабу Кубіс прийшов навмисне раніше, сподіваючись когось зустріти і перехопити хоч частину потрібної суми. Але у Кокенмюллера знайшлося в кишені лише двадцять марок.

Пауль спробував подзвонити двом-трьом приятелям, хоч зарані знав, що ні в кого з них грошей зараз немає, бо всі вже встигли пропитися і програтися. «Ех, будь що буде!» – вирішив, врешті, він і, розклавши папери, зібрався взятися до роботи.

Легенький стукіт у двері примусив Кубіса здригнутися. «Невже Шульц?» – майнуло у думці. Але, глянувши на годинник, він полегшено зітхнув: зараз лише десята.

– Одну хвилинку, – голосно гукнув Пауль і, підійшовши до оббитих жерстю дверей, відімкнув автоматичний замок.

У коридорі стояв лейтенант Гольдрінг.

– Заходьте, заходьте, бароне, – щиро зрадів Кубіс. – Як дивно, саме зараз я подумав, що ви можете допомогти мені в одній справі.

– До ваших послуг. Тим більше, що і в мене до вас є одна справа, скоріше навіть невеличке прохання.

Запросивши гостя сісти, Кубіс і собі опустився в крісло біля письмового стола, недбало відсунувши від себе документи.

Ні, йому нема чого нарікати на долю, коли вона привела до нього барона Гольдрінга. По-перше, у нього можна буде перехопити три-чотири сотні марок, щоб розрахуватися з Шульцом. Як це він раніше не подумав про таку можливість? А по-друге, – саме зручна нагода, щоб виконати доручення Бертгольда. Треба знайти якийсь привід, щоб залишити барона в кімнаті самого, покинувши все так, як воно є зараз. Оці папери з позначкою: «Цілком таємно», напіввідкритий сейф… Такі принади не можуть не спокусити фон Гольдрінга, якщо він людина непевна!.. І тоді, варт тільки глянути в окуляр перископа, вмонтованого біля сейфа так майстерно, що жодна людина про це не здогадається, і барона можна спіймати на гарячому.

Ось тільки як все це зробити? Якби він підготувався зарані, можна було б розіграти все, як по нотах: доручити комусь з своїх підлеглих, щоб його викликали телефоном, пробачитися, попросити зачекати. А самому тим часом… Та що про це думати! Тепер, коли Гольдрінг зайшов несподівано, треба покластися виключно на свою винахідливість. Якось-то буде! З чого тільки почати розмову, щоб його затримати, і як повернути її так, щоб одним пострілом убити двох зайців: попросити грошей і одночасно виконати план з перевіркою?

– Так чим можу бути корисним?

– Бачте, – повільно почав Кубіс, ніби добираючи слова, – мені дуже хотілося б знати вашу думку по ряду питань, пов'язаних з моєю роботою. Я маю на увазі агентурну розвідку.

– З охотою відповім на всі ваші питання.

– Ви працювали в Росії і, звісно, знаєте практику росіян.

Скажіть, коли радянська контррозвідка викриває нашого агента і заарештовує його, є у нього якісь шанси на врятування?

– Не більше ніж у риби, що лежить на сковороді, потрапити знову в річку. В мирний час наш розвідник ще може розраховувати на якісь пом'якшуючі провину обставини, як от щиросердне зізнання тощо. Але під час війни… Ви самі знаєте, – закони воєнного часу завжди суворі.

– А коли наш агент, щоб врятувати собі життя чи за високу винагороду, погодиться працювати на радянську розвідку?

– О, такі випадки виключені, – переконано сказав Гольдрінг. – Справа, бачте, в тому, що кадри радянської розвідки добираються за цілком іншим принципом, ніж у нас, де вдаються до послуг платних агентів. Радянська розвідка, на жаль, тим і сильна, що її співробітники – люди ідейні, я б навіть сказав, фанатики, які працюють не заради грошей.

– Так, так… – гауптман Кубіс замовк, думаючи, як йому перейти до питання, що його найбільше зараз цікавило.

Допоміг сам Гольдрінг.

– Даруйте, гер гауптман, – сказав він недбало, – але мене просто гнітить думка, що я трохи завинив перед вами. Так, так, вислухайте мене, а потім вже заперечуйте! Бачте, я вчора напросився до вас учнем, коли ви сіли грати в брідж, і, цілком природно, відволікав вас, нервував тим, що раз у раз заглядав у ваші карти… О, я сам завжди страшенно нервую, коли я сідаю грати у шахи і хтось сидить за моєю спиною! Отже, я відчуваю, що у вашому програші значною мірою винен і я. Я дуже прошу не образитись на мене і правильно мене зрозуміти, але я вчора помітив, що у вас є деякі утруднення, ну, з цим Шульцом…

– На жаль, ви вгадали, бароне, я дійсно заборгував майору Шульцу триста п'ятнадцять марок і, якщо признатися щиро, просто не знаю, як вийду з цієї скрути!

– О, які дурниці! Я буду просто щасливий, коли ви згодитесь, щоб я позичив вам цю дрібницю!

Гольдрінг витяг з задньої кишені пачку новеньких банкнот і запитливо глянув на Кубіса.

– Я безмежно вдячний вам, дорогий бароне! І хоч мені дуже незручно… адже ми з вами знайомі ще дуже мало…

– Почуття щирої симпатії часто зароджується після першої зустрічі! – сміючись, вклонився Гольдрінг. – Адже так?

– Ви чудова людина, дорогий бароне! – з полегшенням вигукнув Кубіс. – Слово честі, чудова людина! І я охоче скористаюся з вашої люб'язності, звісно, на дуже короткий час.

– О, можете не поспішати! Тут триста п'ятдесят марок. Цього вистачить?

– Цілком!

Вирвавши з блокнота аркушик, Кубіс написав на ньому розписку і простягнув її Гольдрінгу. Той недбало сховав її в кишеню.

– Зайва річ! Але коли ви так хочете…

– Я на цьому наполягаю. А на відзнаку нашого ближчого знайомства ми з вами вип'ємо по чарці коньяку. Згода? Признатися, так у голові після вчорашнього шумить…

– Ну, коли з метою лікування, то я не покину колегу у біді, – сміючись, погодився Гольдрінг.

– У такому разі прошу дозволу залишити вас на п'ять хвилин самого. Я лише збігаю до себе в кімнату.

Не чекаючи на відповідь Гольдрінга, гауптман Кубіс попрямував до дверей.

– Одну хвилинку! – зупинив його Гольдрінг. – Ви виходите, а секретні папери лишаєте на столі. Не краще сховати їх у сейф?

– Дурниці! – махнув рукою Кубіс. – Ви, лейтенанте, обізнані з не меншими таємницями, ніж я. До того ж, я розраховую на вашу скромність.

Автоматичний замок клацнув. Чути було, як віддаляються кроки Кубіса. Генріх глянув на папери, витяг сигарету, повільно розім'яв її і відійшов до вікна.

Коли за дверима почулися кроки, Гольдрінг навіть не озирнувся, ніби не чув їх.

– Пробачте, обіцяв повернутися за п'ять хвилин, а повернувся за сім! – ще в дверях перепросився гауптман. Він підійшов до сейфа, щільно закрив його і лише тоді витяг з одної кишені недопиту пляшку коньяку, а з другої дві пластмасові чарки і почав розливати коньяк.

– За програш, який обернувся для мене на виграш! – проголосив гауптман.

– В такому разі і за мій виграш! – в тон Кубісу сказав Генріх, піднімаючи чарку.

«Пройшов ще одну перевірку», – майнула радісна думка в голові Генріха.