Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 37 страниц)

– Як вам сказати? Треба бути великим знавцем таких справ, щоб не помилитися і не дати себе ошукати.

– Після закінчення війни ми могли б відкрити з Альфредо Лерро…

– Зачекайте хвилинку – я вас перерву. Мені хочеться задати вам одне запитання. І не як зятеві Альфредо Лерро, а як старому і кваліфікованому співробітникові гестапо. Як ви гадаєте, що станеться з вашим тестем напередодні закінчення війни, якщо Німеччина, боронь боже, її програє?

– Вона вже її програла! Але я не розумію запитання.

– Не треба бути дуже догадливою людиною, щоб зрозуміти – Альфредо Лерро працює не на заводі, що виготовляє жіночі парасольки чи дитячі іграшки.

– Він винайшов.

– Не треба, не треба! Не хочу знати таємниць, яких мені не положено знати!.. Але я певен: коли його особою так цікавляться і так його охороняють, то діяльність Альфредо Лерро має якесь відношення до тої нової зброї, про яку так багато пишуть…

– Ви вгадали.

– Слухайте, Пауль! Не ставте мене в дурне становище. Я волію триматися від державних таємниць подалі, і через це не чув, що ви мені сказали. Забув про це! Я висловлюю лише логічні припущення…

– Пробачте. Мовчу, як риба.

– Що б ви зробили, скажімо, як керівник гестапо, коли б ви знали, що Німеччина програла війну і до рук її ворогів, до рук переможців, потрапляють всі здобутки німецької воєнної технічної думки?

– Я? Я знищив би все найцінніше… ну, і загалом подбав би, щоб ніщо не потрапило до рук ворогів.

– Абсолютно логічно! Так зробив би кожен розумний працівник гестапо. А що б ви зробили з самим автором такого важливого винаходу? В галузі воєнної техніки?.. Адже сьогодні цей автор служить фюреру, а завтра може спокуситись на долари чи фунти стерлінгів, навіть на російські карбованці. Що б ви зробили з винахідником, як керівник гестапо?

Пауль Кубіс повільно, не відриваючи погляду від обличчя свого співрозмовника, всім корпусом подався вперед.

– Ви певні, що…

– Припущення – ще не цілковита впевненість… Ми з вами даємо один одному урок логічного мислення. І тільки.

Втім, до біса цю розмову, вона, я бачу, вас схвилювала. Давайте про щось інше!

– О ні, ні! Це саме та розмова, яка… Раз уже почали, кажіть до кінця! То що ж мені робити, по-вашому?

– У таких речах важко радити… Кожен поводить себе по-своєму, Пауль.

– Але що б ви зробили на моєму місці?

– Що я зробив би?.. Дайте подумати! – Генріх кілька разів пройшовся по кімнаті. – Я готувався б до найгіршого.

– А саме?

– Геніальний винахід Альфредо Лерро не повинен загинути для науки! І ви відповідаєте за нього перед прийдешніми поколіннями. Навіть коли б загинув чи помер від хвороби сам Лерро, ви мусите зберегти його винахід.

– Але я розуміюся в техніці не більше, ніж у філателії, щоб вона згинула!

– Що ви не розумієтесь у техніці, це я знаю… Але це не так вже страшно. Адже ваш тесть не тримає свого винаходу в голові. Є формули, є креслення…

– Він їх нікому не довіряє…

– І абсолютно правильно робить! Але з них, навіть потай від нього, можна зробити фотокопії. В ім'я майбутнього!.. Ну, а коли, скажімо, станеться так, що завод не встигнуть знищити і креслення теж… і вони потраплять до рук якоїсь держави… У вас тоді, як компенсація за турботу про долю важливого винаходу, залишиться можливість продати ці фотокопії іншій державі… А це ж не жарт! Після цього вас навряд хвилюватимуть ціни на вовну і м'ясо. Така мізерія у порівнянні з тим, що ви одержите! Та й вашу службу в гестапо вам не зарахують – просто закриють на це очі.

Генріх замовк і налив з графина склянку води. Маленькими ковтками відпиваючи воду, він з-під руки раз у раз позирав на Кубіса. Той сидів замислений і зосереджений.

Хто міг здогадатись, які думки снували зараз в голові Пауля Кубіса? Адже він пройшов уже через багато перероджень! Недоучений падре, він став потім розвідником, щоб згодом втратити будь-який інтерес і до цієї професії і полонитися мрією про спокійне життя, коли не бюргера, так рантьє. Може, його душа народжувалася зараз вчетверте.

У ЛЕМКЕ ВИНИКАЮТЬ ПІДОЗРИ

Хоч Лемке був першим, хто привітав Гольдрінга в його новому, добре умебльованому кабінеті коменданта району Кастель ла Фонте, але нікого більше так не роздратувало це призначення, як начальника служби СД.

Ще б пак! Новий командир дивізії, призначений замість Еверса, заявив, що штаб буде переведений до Палермо, а в Кастель ла Фонте залишиться лише госпіталь, склади, служба СД. Отже повновладним господарем району ставав комендант, в розпорядженні якого був мало не цілий батальйон, тоді як у Лемке не було і повної роти. Це ставило начальника служби СД в цілковиту залежність від коменданта: з ним треба було погоджувати плани, координувати дії, часто-густо просити навіть допомоги при проведенні тої чи тої операції І все це робити йому, вищому чином, людині, яка має за плечима неабиякий досвід, нарешті, старша віком!

Змиритися з цим Лемке було особливо важко ще й тому, що за час своєї роботи в гестапо він звик на всіх інших людей, непричетних до його відомства, дивитися з почуттям зверхності, погано прихованої зневаги. Взагалі для Лемке весь світ поділявся на дві різко розмежовані частини: по один бік стояли засуджені, по другий – ті, що перебували під слідством. До перших він відносив всіх, хто потрапив у гестапо, незалежно від того – винні вони чи ні. До других – усіх, хто ходив ще на волі. Після замаху на фюрера до цієї останньої категорії підслідних він зарахував і всіх військових, незалежно від посад, які вони посідали, і звання

Особа фон Гольдрінга викликала у Лемке двоїсте почуття. З одного боку, він вважав його людиною цілком певною, – адже Гольдрінг був названим сином Бертгольда, а до Бертгольда начальник служби СД ставився чи не з більшою повагою, ніж до самого господа бога, оскільки господь бог не носив погонів групенфюрера. З другого боку, Лемке вважав Гольдрінга неприпустимим лібералом. Зважити тільки на його зв'язки! Він приятелює з сумнівним Матіні, за яким довелося встановити щоденний нагляд, у найтісніших дружніх взаєминах з гауптманом Лютцом, людиною підозрілою, – ад'ютант нині покійного Еверса не міг не знати про крамольні дії свого генерала. Для Лемке було просто незрозуміло, як може барон, та ще майбутній зять Бертгольда, так запросто триматися з своїм денщиком, теж досить сумнівною людиною, – у свій час, як це пощастило встановити, цей Курт Шмідт відмовився вступити в гітлерюгенд. Нарешті, чому

Гольдрінг, привітний з усіма, так упереджено ставиться до намагань Лемке зав'язати з ним приятельські взаємини?

В сейфі свого попередника начальник служби СД знайшов копії тих листів, які Міллер надіслав у свій час Бертгольду, і дізнався про роман фон Гольдрінга з якоюсь Монікою Тарваль, запідозреною в допомозі рухові Опору. Хіба не примушує замислитися ця обставина? І взагалі, чому з ім'ям Гольдрінга пов'язано кілька досить дивних подій?

Часто ввечері, після чергової зустрічі з комендантом, що, як завжди, викликала роздратування, Лемке замикався в своєму кабінеті і знов витягав заведену ще Міллером папку, де зберігалися всі матеріали, що стосувалися Генріха фон Гольдрінга. Взявши до рук якийсь документ, він довго вчитувався в його зміст, силкуючись збагнути, чому сталося саме так, а не інакше. Чому, наприклад, лист Левека про двох забитих біля Сан-Ремі німецьких офіцерів потрапив саме до рук Генріха, а не до когось з служби СД? Адже Левек пропонував свої послуги гестапо, а людина, яка хоче стати агентом, напевне вже може відрізнити форму працівника служби СД від форми армійського офіцера! Чому в справі, заведеній на якогось Базеля, затриманого самим Гольдрінгом за те, що він нібито стріляв у нього, немає протоколу допиту заарештованого, а стоїть лише число і позначка: «ліквідовано»?!

Боячись Бертгольда, Лемке не наважувався навіть порадитися про свої сумніви з вищим начальством, і від того його ненависть до Гольдрінга лише збільшувалась. Безсилість викликала лють.

Ось і сьогодні: знов довелося приховати образу, поступитися перед цим зарозумілим бароном! Лемке одержав наказ – усіх колишніх італійських солдатів, які не вступили в загони добровольців, вивезти негайно до Німеччини, оскільки лінія фронту в Італії просунулася ближче на північ. Операцію треба було провести протягом ночі, потай, щоб про неї не дізналося місцеве населення, а тим паче партизани. Ясна річ, що питання охорони італійських солдатів при таких масштабах операції постало особливо гостро. От Лемке і звернувся до Гольдрінга з вимогою, щоб той передав у його розпорядження всі свої наявні військові сили. Але Гольдрінг, по суті, відмовив, виділивши начальнику служби СД лише роту чорносорочечників.

– У мене самого передбачається складна операція, – пояснив він

Лемке з обуренням згадує той неприпустимий, навіть образливий тон, в якому відбувалася ця розмова. Ні, мабуть, таки доведеться звернутися до самого Бертгольда… А може, спробувати востаннє порозумітися з цим Гольдрінгом, поговорити відверто, на повний голос?

Лемке підходить до прямого телефону, встановленого між кабінетом коменданта і його.

– Гауптман фон Гольдрінг зараз у синьйора Лерро, – відповідає перекладачка.

Лемке з досадою кидає трубку і натискає на дзвоник.

– До вечора зібрати дані про всіх італійців, які працюють в комендатурі, і особливо про перекладачку. Вона раніше була покоївкою в замку графа Рамоні.

Дружба Гольдрінга з старим Лерро теж дратує Лемке. Після невдалого весілля, що так сумно закінчилося, Лемке двічі був з візитом в особняку інженера, але обидва рази його прийняли досить холодно. Власне, шукати більш близького знайомства з Альфредо Лерро Лемке примусила не якась особлива цікавість до особи інженера, а спеціальне попередження, яке зберігалося в сейфі начальника служби СД. В ньому значилося, що Лерро треба «всіляко оберігати і нічим не турбувати». Це попередження прийшло з штаб-квартири – отже, інженер був персоною поважною. І ось ця поважна персона навіть не вийшла привітати Лемке, коли той прийшов з другим візитом і сидів у вітальні з Кубісом і його дружиною. Гольдрінгові ж двері особняка завжди відкриті, комендант там буває мало не кожного вечора. Звідки така дружба між молодим офіцером і старим інженером?

Лемке дзвонить на квартиру Лерро і просить покликати барона фон Гольдрінга.

– Щось сталося? – в голосі коменданта звучить занепокоєння.

– Нічого особливого. Але я хотів би вас сьогодні бачити в одній невідкладній справі.

– За півгодини я буду в себе! – коротко відповідає Гольдрінг.

«Навіть не спитав, чи можу я в цей час прийти до нього!» – злоститься Лемке.

Але обставини примушують начальника служби СД проковтнути образу. Рівно за півгодини він уже в комендатурі.

Не привітавшись з службовцями, Лемке проходить через канцелярію і смикає двері приймальної перед кабінетом коменданта. Вони замкнені.

– Одну хвилинку, зараз! – Чути, як у замку повертається ключ, і перекладачка, відсторонившись, пропускає Лемке в кімнату. Він проходить повз неї, як повз порожнє місце.

Гольдрінг уже прийшов від Лерро і, чекаючи на Лемке, переглядає газети.

– А наші війська добре навалилися на англо-амернканців в Арденнах! – вигукує Генріх замість привітання – Читали сьогоднішні газети?

– Не встиг. Надто багато роботи.

– А такі речі не можна пропускати. Їх треба читати насамперед. Вони додають енергії! Тим більше, що останнім часом нас не часто тішать приємними звістками.

– Гадаю, що наші ФАУ-2 примусять Англію вийти з війни… Але я прийшов поговорити про речі куди ближчі, ніж події в Арденнах.

– Які ж для офіцера можуть бути найближчі події? Лише події на фронті!

– Це гра словами, Гольдрінг!

– Фон Гольдрінг! – поправив Генріх.

– Фон Гольдрінг, коли вам так хочеться… Але я прийшов не сваритися, а поговорити як офіцер з офіцером.

– Слухаю вас, гер Лемке.

– Мені здається, що наші з вами взаємини шкодять службі, бароне.

– Моїй аніскільки.

– А моїй шкодять, і дуже. Я звертаюся до вашого почуття відповідальності перед фатерландом і фюрером. Ми переживаємо надто важкі часи, коли…

– А може, ми обійдемося без проповіді? Я вважаю вас кваліфікованим офіцером гестапо, але проповідник з вас поганий, гер Лемке.

Лемке прикусив губу від образи.

– Гер фон Гольдрінг, я роблю останню спробу порозумітися. Та коли наша сьогоднішня розмова не дасть якихось наслідків – я маю на увазі позитивні наслідки – я примушений буду вдатися до начальства і поскаржитися на вас. Попереджаю про це чесно.

– Це ваше право і обов'язок. Але я хотів би знати, чого ви від мене хочете.

– Злагодженості в роботі.

– Я теж хочу цього.

– Не помічав. Ваша неприязнь до мене особисто, хоч я не знаю її причин…

– Не знаєте причин? Не прикидайтесь невинним ягням!

– Мене дивує ваш тон і якісь незрозумілі натяки. Може ви поясните, у чому річ?

– Навіть наведу речові докази!

Генріх витяг з кишені мундира, листа, одержаного тиждень тому від Лорхен, і почав вголос читати:

– «Не викривай мене перед батьком, – я потай прочитала листа, якого він надіслав мамі. Я б і тобі не призналася в цьому, коли б так не розхвилювалася. Мене починає непокоїти ця графиня Марія-Луїза, в замку якої ти живеш. Батькові пишуть, що вона молода і вродлива, і тебе бачать з нею на прогулянках. Мабуть, через неї ти так довго і не їдеш…» Як по-вашому, Лемке, коли б я написав таке вашій дружині, ви б відчували до мене велику приязнь?

Лемке почервонів:

– Я писав про це не вашій нареченій, а генералові Бертгольду.

– І ви вважаєте це достойним офіцера?

– Гер Бертгольд поставив мені це за обов'язок.

– Отже, ви вважаєте, що, пишучи наклепи… згодьтеся, інакше як наклепом це не можна назвати, адже ви самі знаєте про взаємини графині і Штенгеля… Так от, пишучи наклепи…

– Гер Бертгольд, очевидно, не так мене зрозумів. По-своєму розтлумачив якийсь необережний рядок… І коли це призводить до таких непорозумінь, даю слово офіцера, що жодного рядка про вас, про…

– На слово офіцера покладаюсь. Мені приховувати нічого, але нагляд за кожним моїм кроком я вважаю образою своєї гідності…

– Я цілком вас розумію. І повторюю…

– Гаразд, будемо вважати, що в цьому питанні ми порозумілись. Тепер про інше… Так чого ви від мене хочете?

– Цілковитої погодженості дій і взаємодопомоги.

– Конкретно?

– Сьогодні вночі я мушу відправити батальйон колишніх італійських солдатів з Кастель ла Фонте до Івреї.

– Коли саме?

– О двадцять другій тридцять.

– Що вам для цього потрібно?

– Крім роти чорносорочечників, яку ви обіцяли, ще хоч один взвод німецьких солдатів.

– Беріть парашутистів.

– Я не довіряю цим балеринам.

– Гаразд, даю взвод німецьких єгерів.

– Справді, бароне? Спасибі! Я гадаю, що це початок наших нових взаємин, перегляд вашого ставлення до мене!

– Ви знаєте, як я вам симпатизував, і коли між нами пробігла чорна кішка, то винні у цьому ваші листи до мого батька, тестя, називайте його, як вам завгодно! Я не потерплю нагляду за собою, попереджаю вас зарані.

– Обіцяю, що його не буде…

– Що ж, тоді мир і злагода!

– Я щасливий, бароне, що почав цю розмову і ми змогли порозумітися.

Лемке міцно потиснув руку Генріха.

– Командирів я вам пришлю зараз у ваше розпорядження.

– Але не кажіть їм нічого про завдання. Вони не повинні знати про операцію до її початку.

– Цілком зрозуміло.

– А ви не збираєтесь взяти участь у прогулянці до Івреї?

– Це не мій район. До того ж я ввечері буду зайнятий.

Не заїжджаючи додому, Генріх просто з комендатури поїхав до Лерро, розмову з яким так несподівано перервав Лемке.

– Слухай, Курт, – попередив денщика Генріх дорогою, – я обіцяв синьйору Лерро заночувати сьогодні у нього, він щось нездужає. Але мені вночі можуть подзвонити, тому лягай в кабінеті. Коли з Івреї подзвонить Лемке, скажеш йому, де я.

– Хіба гер Лемке в Івреї? Я його бачив…

– Він сьогодні вивозить туди італійських солдатів, тих, що й досі тримають у казармах.

– А вони не повтікають?

– З-під такої охорони? Крім своїх есесівців, Лемке випросив у нас роту чорносорочечників і взвод німецьких солдатів. – Генріх відвернувся, щоб приховати посмішку. Курт, ніби з простої цікавості, вже кілька разів запитував його про долю італійських солдатів, і Генріх розумів, що робить він це з доручення Лідії.

* * *

Альфредо Лерро вже тиждень, як симулював хворобу. Останнім часом, посилаючись на хворе серце, він все частіше залишався вдома, забуваючи про звичайну обережність.

– Я до краю стомився. Я виснажився так, що колись просто звалюся з ніг, як заїжджений кінь, і більше вже не підведуся, – скаржився він Генріху.

Але старий більше прикидався. Навіть дочці і зятеві він не звіряв причин, які примушували його вдаватися до таких хитрощів. Бо, може, вперше на своєму віку Альфредо Лерро почав замислюватись над життям, а не над формулами.

Ще так недавно старий винахідник доводив Генріху, що наука стояла, стоїть і завжди стоятиме понад політикою, понад життям, що вчені, як і художники, мусять жити у вежах з слонової кості, щоб ніщо не заважало льотові їхніх думок. Навіть свою працю на заводі Лерро розглядав як таку своєрідну вежу, бо за його міцними стінами міг почувати себе спокійним від вторгнення буденщини, яка заважає мисленню.

І ось у цій вежі зазяяли страшні пробоїни, її міцні стіни захиталися.

Сьогодні, перед тим як подзвонив Лемке, Лерро почав натякати, обережно наводити розмову на цікаву для нього тему, але Генріх мусив піти. І старий інженер знов лишився з своїми думками.

Він взявся було розглядати матеріали, принесені з заводу, але мусив їх сховати – сьогодні явно не працювалося. Доведеться перевірити всі розрахунки завтра вранці на свіжу голову.

Раніше такі матеріали ніколи не лишалися у Лерро вдома, навіть тоді, коли він був хворий. З невблаганною педантичністю Штенгель забирав їх ввечері, щоб сховати на ніч у спеціальному сейфі на заводі. Але Кубіс зробив для свого тестя послаблення. Звичайно, виходячи з своїх власних інтересів. Він сподівався що одного чудового дня йому таки пощастить здобути потрібні креслення і викладки. Правда, він зовсім не розумівся на техніці, а особливо радіотехніці, не мав уявлення про вищу математику. Але Пауль Кубіс покладався на натхнення, яке йому підкаже, що саме треба сфотографувати, а що лишити поза увагою, а особливо на Гольдрінга. Гольдрінг, з його освітою, безумовно, збагне, що й до чого! Звичайно, Кубіс документів з рук не випустить, – не такий він дурень! – він просто покаже Генріху і спитає поради…

Після шлюбу дочки Лерро залишив за собою весь перший поверх, але жив, фактично, лише в кабінеті, виходячи в їдальню і вітальню лише тоді, коли до нього спускалися з горішнього поверху молоді або приходили гості. У решті нижніх кімнат розмістилася охорона, жили слуги.

Сьогодні Лерро почував себе особливо самотнім у своєму кабінеті. І треба ж було подзвонити цьому Лемке! Правда, Гольдрінг обіцяв прийти. Ось, здається, і він. Так і є!

– Сподіваюсь, з усіма справами вже покінчено? – запитує Лерро.

– На сьогодні цілком. Можу хоч заночувати у вас.

– Так це ж просто чудово! – зрадів Лерро. – Зараз повечеряємо, вип'ємо пляшку вина, щоб краще спалося!

– О, я й так сплю, як бабак!

– Молодість, молодість! А от мені не спиться…

– Ви, мабуть, вибились із сну. Щоб увійти в норму, треба випити снотворного.

– Не в снотворному річ, спати не дають думки…

– Такі тривожні?

Лерро відповів не відразу. Він кілька разів затягся сигаретою, замислено дивлячись у куток кімнати, ніби вирішуючи, продовжувати йому розмову чи припинити. Але потреба комусь звіритись, з кимсь порадитись була настільки велика, що Лерро не витримав.

– Ви знаєте рішення Ялтинської конференції? – запитав він, напружено дивлячись на Генріха.

– Читав, але подробиць тепер не пам'ятаю.

– Але ж ви не могли забути тих рішень, де йдеться про покарання так званих воєнних злочинців!

– Гадаю, що це лише декларація. Війна є війна, і не було ще прикладу в історії…

– Так, так, вони не мають права, вони не можуть судити, хто винен, а хто ні!

– Ви так це говорите, ніби рішення цієї пресловутої конференції можуть торкнутися безпосередньо вас.

– Коли вони наберуть чинності, вони торкнуться і мене. Як це не безглуздо і не дивно звучить… Втім, можливо, вже й не так безглуздо… якщо подивитись на це з іншої точки зору.

– Нічого, абсолютно нічого не розумію!

Лерро замислився, і в голосі його, коли він почав говорити знов, ще чулися нотки вагання.

– Бачте, бароне, ваша скромність… так, ваша скромність дала мені змогу нічого не говорити про мою роботу на заводі і тому…

– Це не скромність, синьйор Лерро, а правило: я не хочу знати речей, які мене не стосуються.

Старий інженер сердито заперечив:

– Але вони стосуються мене! І тому я мушу вам дещо пояснити. Інакше ви не зрозумієте. Та й розмова ця, я певен, лишиться між нами. Так що…

– Я вас слухаю, синьйоре Лерро.

– Я почну з того… хоча ні… Скажіть мені краще ви! Так от, ви читали вчорашнє повідомлення про бомбардування Англії снарядами-літаками?

– Звичайно.

– І звернули увагу на кількість жертв?

– Важко було не звернути на це уваги! Такого ефекту не давало ще жодне бомбардування.

– В цьому винен я. Це я їх убив!

– Синьйоре Лерро, ви нездужаєте, стомилися, перехвилювалися. Я певен, що ви робите з мухи слона. Прошу вас, давайте поговоримо про все це завтра…

– Ні, ні, я цілком здоровий. І те, що я кілька днів уже вдаю з себе хворого… Так, вдаю! Щоб не йти на завод!

– Синьйоре Лерро!

– Повторюю, я цілком здоровий і при повному розумі. При такому повному, що міг винайти прилад, який допомагає керувати літаками-снарядами по радіо…

– Ви? Альфредо Лерро?

– Ось бачите, ви не вірите і перелякалися… Але я не боявся, я досі ніколи не боявся! Я сам себе запитую, чому це так? По-перше, мабуть, тому, що мене цікавила сама ідея… Я ніколи глибоко не замислювався над тим, як застосують мій винахід на практиці. Знав, що працюю на воєнному заводі, знав, що з допомогою мого приладу літаки-снаряди полетять туди, куди їх спрямує воля людини. Ми не добилися ще такої точності, щоб снаряд влучав у потрібний об'єкт, але на певний населений пункт ми могли його спрямувати! Все це я знав. Але знав, так би мовити, теоретично. Я давав свій мозок, все інше було їхньою справою. Мені байдуже було, хто застосує цю зброю. І проти кого… Але ні, мабуть, не тільки тому я не боявся, не замислювався. Я почував, що з мене не спитають! Ось це головне. А тепер, коли побачив, що стіна, за якою я ховався, рушиться, коли зрозумів, що я відповідатиму нарівні з усіма… Може, навіть більше, звичайно, більше, бо в них були тільки руки, а я давав їм мозок! Тепер я почав боятися…

– І цілком слушно, синьйоре Лерро, – не витримав Генріх.

– О, коли й ви такої думки, то… Що ж ви порадите мені робити?

– У вас, по-моєму, єдиний вихід. – Генріх спинився, пильно дивлячись в очі Лерро.

– Який?

– Війна наближається до кінця, отже, дорогий кожен день…

Лерро мовчки хитнув головою.

– Вам треба втекти в якусь нейтральну країну, скажімо, в Швейцарію, і оголосити в пресі протест. Послатися на те, що вас примушували працювати силою. Заперечити проти того, щоб ваш винахід використовувався для руйнування населених пунктів і вбивства мирних людей. Коли ви заявите про це зараз, вам повірять.

– Ви маєте рацію!

– Але треба, щоб ви мали з собою креслення, формули, взагалі все, що стосується вашого винаходу. Я знаю, що здобути ці матеріали дуже важко, всі вони, певно, переховуються на заводі, але…

– У мене є фотокопії.

– І ви такі речі рискуєте зберігати вдома?

– Я їх добре заховав. Серед великої бібліотеки це легко зробити… Ніякий чорт не здогадається, де вони, поки я сам не скажу…

– Тоді вам нема чого довго думати і вагатися! Ви врешті-решт рятуватимете не лише себе, а й сотні тисяч ні в чому не винних людей. І це зуміють оцінити.

– Та як же, як же все це здійснити? Адже ви знаєте, як за мною наглядають!

– Обіцяю продумати план і сказати вам у найближчі дні. І, звісно, допоможу, чим зможу.

– Я знаю, що ви благородна людина! Може, вперше за багато днів я цієї ночі засну.

Генріху приготували постіль у суміжній з кабінетом кімнаті. Він довго крутився в ліжку, схвильований думкою, що, нарешті, наблизився до мети. Навіть уві сні він продовжував складати плани того, як найкраще здобути потрібні матеріали.

Годині о третій Генріха збудив напіводягнений Кубіс:

– Щойно дзвонив Курт. До вас посланець від Лемке.

– Де він?

– Курт зараз привезе його машиною. Генріх почав швидко одягатися.

– Креслення шукайте в бібліотеці серед книжок. Фотокопії. Можливо, це саме те, що вам потрібно. Покажете мені, і разом перевіримо, чи це так, – пошепки сказав Генріх Кубісу, при водячи себе до порядку.

– Але я не можу їх вам дати, – ревниво прошепотів Кубіс.

– Та на якого біса вони мені здалися! Я ж дбаю про вас! Щоб не трапилось конфузу. Адже може статись, що до винаходу ці фотокопії ніякого відношення не мають. А коли так, треба шукати далі. Невже ви не скористаєтесь з такої щасливої нагоди забезпечити себе на все життя? Я вже бачу вас багатієм! І навіть згоден відстрочити сплату вашого боргу ще на рік… якщо я переконаюсь у вашій кредитоздатності.

* * *

Через свого посланця Лемке сповіщав, що наскочив на партизанську засідку, веде запеклий бій і просить негайної допомоги.

Вступати в нічний бій, та ще на боці Лемке, а не партизанів, Генріху, звісно, зовсім не хотілося. Але обставини вимагали дій, настільки швидких і рішучих, щоб не виникла підозра. Довелося по тривозі піднімати парашутистів і ті два взводи німецьких єгерів, які лишилися в Кастель ла Фонте, а самому водночас всіляко затримувати виконання своїх же власних розпоряджень.

Генріх примусив командирів взводів провести перевірку всієї автоматичної зброї і виправити виявлені під час цієї перевірки дрібні недоліки. Коли зброя вже була готова, наказав захопити додаткову кількість патронів, і за ними довелося бігти на склад. А тим часом з'ясувалося, що в моторі одного з бронетранспортерів чується якийсь підозрілий стукіт… Генріх бігав, гримав, загрожував, що віддасть винних під суд, а в душі щиро радів, що виїзд затримується.

Допомога Лемке, завдяки цьому, вирушила з Кастель ла Фонте лише на початку п'ятої, а на місце прибула лише о шостій годині ранку, коли бій уже скінчився. Ще лунали поодинокі постріли, злітали в повітря ракети, але партизанів не було видно.

При світлі ракет Генріх помітив довгу постать Лемке. Він походжав між забитими і пораненими італійськими солдатами, присвітлюючи кишеньковим ліхтариком, і посилав кулі з свого пістолета в тих, хто ще подавав ознаки життя.

Побачивши Генріха, Лемке швидко попрямував до нього і стисло розповів, що саме сталося.

Виїхавши з Кастель ла Фонте, він послав уперед кількох мотоциклістів, наказавши їм їхати так, щоб кожен задній бачив машину переднього. Шофер бронетранспортера теж мусив орієнтуватися на останнього мотоцикліста. Кілометрів за тридцять від Кастель ла Фонте, коли Лемке вже був упевнений, що спокійно доїде до Івреї, по колоні з правого боку застрочили партизанські кулемети і автомати. Їх трасуючі кулі летіли широкою смугою. Партизани, пропустивши дозор мотоциклістів, атакували колону з флангу. Довелося приймати нічний бій. Італійські солдати, скориставшись з несподіваного нападу, почали розбігатися – оті забиті, що їх бачить Генріх зараз, все, що лишилося від кількохсот італійців.

– Виходить, ви досить успішно стріляли по обеззброєних, замість битися з гарібальдійцями! – ущипливо сказав Генріх. Він відчув, як невимовна лють охоплює його всього. З якою б насолодою він розрядив свій пістолет у цю потвору. Але доводилось стримуватись, і вже цілком спокійним тоном він запитав: – Організуємо погоню?

– Вночі це рисковано. Почекаємо, поки розвидниться.

Чекати довелося довго. День видався туманний, і лише години за дві Лемке і Генріх у супроводі автоматників мали змогу оглянути позиції партизанського загону, що вчинив напад на колону.

– Зверніть увагу, – злісно говорив Лемке, – їхні позиції добре замасковані і, очевидно, зарані підготовлені. Вони чекали на нашу колону…

– Схоже, що їх хтось попередив, – спокійно констатував Генріх.

Про організацію переслідування партизанів і втікачів нічого було й думати. Туман обмежив видимість до мінімуму, а за таких, умов заглиблюватися в гори було небезпечно: кілька десятків автоматників-партизанів могли стримувати весь великий загін Лемке і Генріха.

– Але хто ж міг попередити партизанів? – чи то сам себе, чи то Генріха запитав Лемке, коли вони разом у комендантській машині поверталися назад у Кастель ла Фонте. – Ви комусь говорили про відправку італійців цієї ночі?

– Жодній душі!

– Тоді хто ж?

– А чому ви гадаєте, що попередити партизанів міг хтось з мого оточення, а не з вашого?

– Моє оточення складається лише з німців, а серед вашого є і італійці.

– Після замаху на фюрера не можна довіряти і німцям! – кинув Генріх. – Гарантують вірність не національність, а погляди.

Лемке замовк. Він сердився на весь світ, а найбільше на самого себе. Треба було наполягати, щоб Гольдрінг сам супроводжував італійців, а він узяв всю відповідальність на себе. І ось маєш… Доведеться виправдуватись перед начальством, а Гольдрінг залишиться в стороні, адже напад стався за межами його району.

Генріх теж мовчав. Перед його очима невідступно стояла (картина, яку він побачив на місці бою: кілька десятків забитих і поранених італійців і серед них Лемке з ліхтариком у лівій руці і з пістолетом у правій…

– А скажіть, ви довіряєте своїй перекладачці? – несподівано запитав Лемке, коли вони вже в'їхали в Кастель ла Фонте.

– Я її кілька разів перевіряв, і до того, як взяв працювати в комендатуру, і на самій роботі. Вона цілком виправдує характеристику графа Районі, який дав їй дуже хорошу рекомендацію.

– А в мене вона викликає деякі підозріння.

– Щоб заспокоїти вас, я її ще раз перевірю, навіть спеціально спровокую, залишивши на столі якийсь нібито секретний документ, – байдуже кинув Генріх.

Він глянув на Курта, що з закам'янілим обличчям сидів за баранкою, і зрозумів, що сьогоднішня розмова за кілька хвилин стане відомою Лідії.

* * *

Ввечері до Генріха вбіг веселий і збуджений Кубіс.

Серце Генріха шалено закалатало. Невже сталося те, що інколи йому здавалося неможливим, до чого були спрямовані всі його зусилля і помисли, чому він підпорядкував усі свої дії і навіть життя! І зовнішній вигляд Кубіса, і його поведінка підтверджували, що це дійсно так.

Зазирнувши в суміжну з кабінетом опочивальню, Кубіс щільно причинив двері, що вели туди, потім визирнув у коридор, з якого тільки-но зайшов до кабінету, і спустив язичок автоматичного замка.

Генріх, опанувавши себе, з посмішкою стежив за ним: