Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 37 страниц)

Генріх мовчки вклонився на знак згоди.

– А ви, гер майор?

– Я буду щасливий побути в товаристві гера Гольдрінга якнайдовше! – радо відповів Шульц.

«Він явно зрадів, почувши пропозицію Толле поїхати разом зо мною до Діжона, – думав Генріх, вже лежачи в ліжку. – Може, щось сьогодні, під час огляду укріплень, помітив?

І хоче в штабі корпусу, де у нього можуть бути зв'язки, притиснути мене до стіни? Ні, навряд! Він не пішов би на такий риск, щоб випустити мене звідси з таємницею Атлантичного валу. Адже по дорозі я можу втекти. А він же сам возив мене по валу, сам здобував перепустку! А що, коли повернути йому оте фото з генералом Данієлем і мирно розпрощатися? Поки я не передам плівку? Але, одержавши фото, він відчує, що руки в нього розв'язані, і на боротьбу зі мною, своїм найзапеклішим ворогом, стане відверто, не ховаючись за анонімками, негайно! Отже, я не зменшу небезпеку, а ще посилю її. Мене можуть затримати десь на дорозі, і тоді… Ні, лишається єдиний вихід – стати на двобій з Шульцом. І обов'язково вийти з нього переможцем!»

Надвечір другого дня Генріх і Шульц були вже в Нанті. Тут вони мали пересісти в інший поїзд, щоб їхати на Діжон.

Виявилось, що чекати поїзда прийдеться до вечора.

Обідали і вечеряли вони разом, за одним столом. І коли б хто простежив за їх поведінкою, він би неодмінно подумав: «Ось друзі, які один одному ладні віддати все!» Так щедро пригощали вони один одного стравами, напоями, десертом. Але найбільше напоями.

Шульц, той самий Шульц, який кожну марку, перед тим як її витратити, довго обмацував пальцями, ніби пестячи її на прощання, який кожен франк, заощаджений після запросин кудись на обід, окремо ховав, як позаплановий прибуток, в найпотаємніші схованки, цей Шульц сьогодні для барона Гольдрінга не шкодував нічого: він замовляв найкращі марки вин, частував Гольдрінга найдорожчим коньяком, виявляв свою непогану обізнаність з лікерами. І єдине, чим цього разу був цілком щиро занепокоєний майор Шульц, було те, що його друг відмовлявся пити, а тільки пригублював то чарку, то бокал.

Барон фон Гольдрінг, як завжди, був також щедрий і гостинний.

– І давно ви не п'єте, гер Шульц? – поцікавився Генріх, помітивши, що майор відпиває дороге вино вже надто маленькими ковточками.

– З того часу, як ми з вами розлучилися після Східного фронту, я дав собі слово не пити до перемоги Німеччини! – пояснив майор, хоч його почервонілий, вкритий синіми прожилками ніс і мішки під очима красномовно свідчили, що Шульц аж ніяк не був прихильником сухого закону.

В купе нерозлучні друзі також їхали разом і тільки вдвох. Шульц пообіцяв провідникові чималу нагороду за те, щоб той до них нікого з пасажирів не пускав.

– Принаймні матимемо змогу спокійно відпочити! – задоволено сказав Шульц. – Я, знаєте, фон Гольдрінг, люблю їхати один, бо всю дорогу сплю. Врешті-решт мандрівка в вагоні – це той же відпочинок.

– Цілком з вами згоден, Шульц! – погодився Генріх, зручніше вмощуючись на своєму місці.

Генріх заплющив очі і, розстебнувши комір сорочки, відкинувся на подушку. Шульц зробив те ж саме.

Хвилин за п'ять почулося рівне, спокійне дихання обер-лейтенанта. Добре натреноване дихання нічим не виказувало, що він не спить, а з-під не зовсім щільно стулених повік пильно стежить за своїм візаві. Ось Шульц кліпнув віями раз, другий. Напіввідкрив щілинки очей. Його напружений погляд обмацує обличчя Генріха, шукаючи того розм'якшення м'язів, яке доводить, що сон зморив людину.

Генріх розплющив очі, потягається і на весь рот позіхає.

– Чорт забери, і спати хочеться, і відчуваю, що не засну, – скаржиться він Шульцу, який теж робить вигляд, що прокинувся.

– А ви роздягніться, скиньте мундир, – радить той.

– А ви чому не спите і чому не роздягаєтеся?

– Я звик спати і зодягнутий, і сидячи, і навіть навстоячки, – відповідає Шульц і заплющує очі.

І знову довга мовчазна пауза, під час якої кожен з супутників через нещільно сплющені повіки пильно стежить за іншим.

Генріх починає відчувати ту розслабленість, яка завжди є передвісником сну. Ні, він сьогодні спати не має права! Надто вже посилено частував Шульц його сьогодні, не шкодуючи витрат! Та й дихає майор щось дуже тихо і нерівно, хоч і похвалявся, що в дорозі добре спить!

Генріх підводиться і натискує на кнопку дзвоника.

– Чашку міцної чорної кави! – кидає він провідникові, коли той з'являється в дверях.

– Бароне, що ви робите! Каву на ніч? – голос Шульца звучить турботливо, навіть благально.

– Розумієте, майоре, я вже себе знаю: коли відразу не засну, а отак куняю, як зараз, – ніч однаково буде зіпсована. Краще вже випити каву і прогнати сон зовсім.

– То випийте снотворного!

– Немає – це раз, і не люблю – два.

– У мене є люмінал! – охоче пропонує Шульц.

– А люміналу вже й зовсім ніколи не вживаю, від нього спросоння дуже важка голова.

Провідник приніс чашку чорної кави і мовчки поставив на стіл.

– Принесіть і мені! – наказав Шульц.

– Гер Шульц! Ви ж тільки-но застерігали мене проти кави!

– Було б не по-товариському залишити вас наодинці і спати самому…

– Ну. що за умовності!

Шульц не відповідає і починає сьорбати маленькими ковтками принесену провідником каву.

Генріх п'є повільно. Відпивши ковток, він витримує довгу паузу і з великим зацікавленням читає маленький томик Мопассана.

У Шульца книжки немає. Він явно нудиться. Каву вже випито, і йому просто нічого робити.

– У вас, бароне, немає ще одної книжки?

– На жаль!

Знову довга пауза.

Генріх кладе книжку на столик і виходить з купе. Якусь мить він стоїть у коридорі, потім чомусь посміхається і заходить до туалетної кімнати. Слухає. Нічого. Та ось почулися чиїсь кроки. Хтось смикнув ручку дверей і кинув. Генріх чує хриплувате з присвистом дихання Шульца.

Генріх чекає хвилину, другу, третю… Нарешті, виходить. Під дверима стоїть Шульц.

– Ви на диво компанійський попутник! – каже Генріх і йде до купе.

Шульц заходить до туалетної і за мить повертається. Слідом за ним іде провідник, який хоче забрати порожні чашки.

– Чашку кави! – наказує йому Шульц.

– І мені! – додає Генріх.

Провідник здивовано дивиться на офіцерів і мовчки виходить.

Шульц сидить, низько схиливши голову на руки.

– Може, почитаєте вголос? – запитує він Гольдрінга.

– Менш за все я придатний на роль лектриси!

Шульц трохи відсуває завіску на вікні і крізь щілину в ній дивиться у нічну темряву. Генріх виключає світло.

– Що ви робите! – скрикує Шульц і відступає від вікна.

– Вночі не радять відсувати штори. Нагадую, що серед макі є чудові стрілки, гер Шульц.

Майор сердито засуває завіску.

– Ви збираєтесь цілу ніч не спати? – нарешті не витримує Шульц, помітивши, що годинник на руці Генріха показує вже чверть на третю.

– Ні!

– Чому?

– Саме тому, що ви виявляєте до цього велику зацікавленість, майоре!

Шульц тяжко зітхає і відкидається на спинку сидіння І в цей час у вагоні чується таке знайоме і таке тривожне: «Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!»

У поїзді, де все завмерло і причаїлося, чути голос диктора:

«Увага! Ескадрилья англо-американської авіації з боку Ла-Маншу перетнула повітряний кордон Франції».

Генріх одягає кашкета, ховає польову сумку на груди під мундир. Він дивиться на Шульца і перехоплює його зосереджений і сторожкий погляд. Очевидно, якась несподівана думка запала в голову майорові, бо очі його починають збуджено блищати.

«Увага! Увага! Ескадрилья тримає напрямок на Діжон. Поїзд зупиняється. Усім вийти з вагонів і залягти обабіч залізниці!» – наказує диктор.

Всі пасажири швидко виходять з своїх купе.

Колеса поїзда скрегочуть, вагон смикає.

Генріх підбігає до виходу і відчуває на своїй шиї гаряче дихання Шульца. Тоді він повертається і відступає вбік:

– Ви старший, вам виходити першому!

– Ви гість!

Незважаючи на серйозність обстановки, Генріха починає розбирати сміх. Схопивши Шульца за руку, він разом з ним стрибає з вагона. Обидва біжать вздовж колії, все ще тримаючись за руки, нога в ногу, потім зсуваються з насипу і залягають у рівчаку, головами один до одного.

Чути гул авіамоторів. Він наростає, збільшується.

Небо вже сіріє, і Генріх підводить голову, щоб поглянути вгору. В цей час його погляд падає на руку Шульца. Вона на кобурі.

– Гер Шульц! Ви, здається, збираєтеся пістолетними пострілами відігнати ворожі бомбардувальники? – в голосі і на обличчі Гольдрінга неприховане глузування.

– Ні, бароне, я збираюся стріляти по вас! – хрипить Шульц і вихоплює з кобури пістолет.

Чути свистіння авіабомб, воно заглушає всі звуки…

* * *

Прийшовши ранком до штабу, генерал-майор Толле здивовано глянув на чергового, що, скорботно схиливши голову, простягав йому якусь телеграму.

Генерал спочатку нічого не зрозумів. Лише прочитавши телеграму вдруге, він збагнув її зміст.

«Сьогодні вдосвіта під час нальоту ворожої авіації загинув ваш ад'ютант і мій давній друг майор Шульц щиро співчуваю обер-лейтенант барон фон Гольдрінг».

Толле набожно перехрестився.

ДАЛЕКІ ВІДГУКИ ВЕЛИКИХ ПОДІЙ

Від кінця січня і до початку липня 1943 року берлінське радіо бадьорим голосом диктора передавало майже одні і ті ж повідомлення – про скорочення лінії фронтів, про відступ на зарані підготовані позиції, про залишення з тактичних міркувань того чи іншого населеного пункту на Східному фронті. Ці повідомлення, розраховані на невігласів, не могли приховати правди від таких людей, як генерал Еверс або його вчитель і друг генерал-фельдмаршал Денус. Та не тільки від них! На нарадах у штабах окупаційних армій незмінно підкреслювалося, що події на Східному фронті викликали небувалу активність руху Опору. Для кожного, хто хотів і вмів об'єктивно мислити, було зрозуміло: яким би бадьорим тоном не говорив диктор, як би не словоблудили коментатори і оглядачі, а після трагедії німецької армії на берегах Волги міф про її непереможність було розвіяно, віра в непогрішимість фюрера захиталася.

Ні Денус, ні Еверс не були упереджені проти Гітлера. Коли б наступ його армії і далі розгортався так нестримно, як до розгрому під Москвою чи на берегах Волги, то й вони, забувши про свої образи, про свої колишні побоювання, захоплено вигукували б йому: «Хайль!» – і обожнювали б фюрера. Відкриття Східного фронту їх трохи отверезило, а коли події в Росії обернулися так, як вони й-передбачали ще до війни з Радянським Союзом, обидва прозріли остаточно: фюрер поставив Німеччину на край прірви, в яку вона ось-ось скотиться!

Це було остаточне прозріння, отверезення.

І все ж спроби старого генерал-фельдмаршала створити з вищого командного складу німецької армії якусь організацію своїх однодумців, які активно взялися б за врятування Німеччини від того, хто був найбільшим її лихом, досі наражалися на непереможні труднощі. І справа полягала не тільки в смертельній небезпеці, що, ясна річ, виникала для кожного, хто б погодився вступити в таку організацію. Інші причини примушували навіть противників Гітлера серед вищого командного складу армії ухилятись від активних дій проти нього. Одною з таких причин були вперті посилання на яки_ь переговори гітлерівських представників з урядами Великобританії і Америки, що хоч і затягнулися надовго, та дали вже позитивні наслідки – ось вже два роки, як триває війна на сході, а Другий фронт все ще не відкритий. Проти такого незаперечного факту старий фельдмаршал аргументів не знаходив. Другою причиною була віра в те, що літо 1943 року принесе злам на Східному фронті. Ця віра підтримувалась і офіціальними обіцянками ставки про реванш за Сталінград, і чутками про якусь грандіозну операцію, яку готує генеральний штаб проти Радянської Армії на літо цього року.

Початку цієї операції чекали всі – і прихильники, і навіть недруги фюрера серед вищого командного складу німецької армії. Адже тепер для кожного стало ясно, що теорія бліцкригу провалилася, що війна затягнулася понад усі сподівання, що сили Німеччини тануть. Потрібна була блискуча перемога, яка б не тільки відновила престиж німецької армії – підняла дух війська, а й збудила б віру в обов'язково переможний і близький кінець війни.

Але минув травень, минув червень, а обіцяна операція на сході все не починалася. Даремно генерал Еверс майже не виключав свого радіоприймача: цілі дні, з ранку і до пізнього вечора, з нього линули лише звуки військових маршів.

Ранком п'ятого липня передача почалася незвично: спочатку засурмили фанфари. Їх різкий лункий звук так несподівано прорізав ранкову тишу квартири, що генерал Еверс, який саме голився, мало не порізався бритвою. Не витерши мильної піни з щік, з бритвою в руці генерал підбіг до радіоприймача.

Так! Довгоочікувана операція почалася!

Захлинаючись, ніби перебиваючи один одного, диктори спішили сповістити, що сьогодні вдосвіта, о четвертій годині тридцять хвилин, з наказу фюрера, непереможні війська фатерланду ринули нестримним потоком на позиції противника, взявши напрямок на Курськ…

Глянувши на карту з позначками лінії фронтів, Еверс задоволено посміхнувся: так, саме тут і на його думку треба було починати операцію, коли мати на увазі і конечну мету – шлях на Москву.

Вже одне те, що повідомлення не приховало ні мети, ні розмаху операції, говорило про впевненість вищого командування в її успіхові.

Еверс подзвонив до штабу і наказав черговому сповістити офіцерів, щоб сьогодні вони були в парадних костюмах, при всіх орденах і медалях, потім взяв аркушик паперу і склав план промови про історичну важливість початої операції. З цією промовою генерал вирішив виступити в казино перед офіцерами.

Але виголосити цієї промови Еверсу не пощастило. За півгодини до того, як він мав їхати до штабу, черговий телефоном сповістив:

– На сімнадцятий штуцпункт наскочив великий загін макі, які намагаються прорватись до об'єкта, що охороняється. Обер-лейтенант Фауль просить негайної допомоги. Наявними силами він відбити нападу не може.

Це повідомлення було остільки несподіваним, що генерал розгубився. Він звик до того, що кожного дня то в тому, то в тому населеному пункті макі вчиняли напад на патрулів, стріляли в офіцерів, але щоб великим загоном вони наскочили на укріплений пункт, – цього ще не було.

Посадивши дві роти на автомашини, генерал у супроводі начальника штабу, Лютца і Гольдрінга помчав до Понтея, щоб самому керувати операцією. Але солдати, що прибули на допомогу Фаулю, навіть не вступили в бій, – їм лишилося виконати обов'язки звичайних могильників, бо вся залога штуцпункту разом з обер-лейтенантом Фаулем загинула. Есесівська частина, що охороняла вихід з тунелю, не змогла подати їй допомоги – макі не пошкодували мін, щоб завалити тунель чи принаймні вхід до нього.

Отже, сталося неймовірне – знищено укріплений пункт, вбито всю його залогу, а командир дивізії не може сповістити в штаб корпусу подробиць бою, не знає чисельності загону, який наскочив на штуцпункт, як макі були озброєні, куди поділися.

Але на цьому не скінчилися неприємності сьогоднішнього дня. Не встигли солдати поховати забитих, як з штабу примчав мотоцикліст з новою звісткою: макі напали на взвод єгерів, який разом з есесівцями охороняв перевал, вибили охорону з позицій і примусили відступити з гір.

Це вже було схоже на війну.

Залишивши залогу на зруйнованому штуцпункті, Еверс помчав з рештою солдатів до головного перевалу.

Командира роти єгерів було вбито, і тому про обстановку доповідав його заступник, лейтенант Грекхе. Він розповів, що напад стався ранком, абсолютно несподівано. Макі, як виявилося, зненацька наскочили на передові пости, зуміли зовсім нечутно їх зняти, а тоді розпочали атаку головних сил.

Про негайний наступ на макі, що захопили перевал, нічого було й думати, бо, за свідченнями Грекхе, їх було більше роти, озброєних автоматами і кулеметами.

Отже, треба було повертатися до штабу, добре розробити план операції, а вже потім спробувати рятувати становище.

Залишивши роту свого резерву на допомогу єгерям, Еверс повернувся до Сан-Ремі, щоб почути повідомлення про ще два напади: на залогу, що охороняла міст через річку поблизу Сан-Ремі, і на заставу біля невеличкого роз'їзду в десяти кілометрах від Шамбері. Напад на залогу біля мосту, правда, закінчився для макі невдало, але на тлі всіх інших невдач сьогоднішнього дня цей маленький успіх здавався випадковим.

Парадні мундири, в яких зустріли офіцери генерала по його поверненні, мали за таких умов зовсім недоречний вигляд.

Еверс лютував. Адже йшлося про добре організовану операцію досить великих сил макі, які зуміли не тільки домогтися перемоги в трьох випадках з чотирьох, а й викликати розгубленість в штабі дивізії, у нього самого. Він уявляв, як прикро йому буде доповідати про все це командуючому корпусом, який і так жартома прозвав Еверса командиром «курортної дивізії».

Дещо заспокоїв Еверса Міллер. По лінії служби СД він ввечері одержав повідомлення, що макі, очевидно за вказівками єдиного центру, ранком цього дня вчинили напади не тільки на ділянці, яку охороняла дивізія Еверса, а й по всіх передгірських районах. Міллеру, як і всьому гестапо, було запропоновано максимально посилити боротьбу з партизанами, заарештувати всіх запідозрених у будь-яких зв'язках з ними, і взагалі посилити режим.

А радіо цілий день не замовкало. Бравурні марші диктори переривали, щоб порадувати слухачів успішним просуванням танкових колон у напрямі на нікому не відому Ольховатку, яка має відкрити німецькій армії шлях на Курськ. Повідомлення підкреслювали, що операція розвивається по зарані наміченому плану, хоча радянські війська і чинять шалений опір.

Ввечері до Генріха зайшов Кубіс. Він був у тому піднесеному настрої, який свідчив, що гауптман нещодавно прийняв потрібну дозу морфію: очі його блищали, рухи були поривчасті, все обличчя дихало веселим збудженням.

– Я прийшов до вас, бароне, щоб поскаржитись на генерала Бертгольда, – жартівливо почав Кубіс ще з порога. – Коли він агітував мене їхати до Сан-Ремі, він обіцяв мені відпочинок, тихе, майже мирне життя і всілякі блага. А я потрапив в обстановку, яка нагадує мені далеку Білорусію.

– Кубіс, ви не оригінальні! Цю скаргу я чую від вас з першого дня нашої зустрічі.

– І буду скаржитись!

– Зате маєте приємні новини з Східного фронту, – кинув Генріх.

– Приємні? Ви справді такої думки^

– Хіба ви не слухали радіо?

– Саме тому, що слухав, не виключаючи цілий день, – аж голова розболілася! – саме тому я не можу назвати вісті з Східного фронту втішними. Ви не фронтовик, бароне, а розвідник. Коли вам говорять, що за день ударна група прориву просунулася з боями на чотири кілометри, що це означає, по-вашому?

– Що противник відходить, а ми наступаємо!

– Ех, не було вас у перші дні війни! Ви б тоді знали, що значить наступ: ранком ви чуєте, що ми перейшли кордон; вдень – що заглибилися на тридцять кілометрів; ввечері вам сповіщають, що взято місто, яке від кордону на відстані сорока кілометрів. Оце був наступ! А тепер за весь день – на чотири кілометри. Але до всіх чортів цей Східний фронт, радіо і все таке інше! Набридло! Я прийшов до вас зовсім не за тим, щоб аналізувати дії нашого командування. Чи не повечеряємо ми з вами, Гольдрінг?

– Признатися, настрій у мене зовсім не такий, щоб іти до ресторану…

– Ну, тоді… – Кубіс замовк.

Обличчя його скривилося в лукаву гримасу.

– Ви щось маєте сказати? – запитав, посміхаючись, Генріх, хоч наперед знав, про що йтиме мова.

– Тут я приніс розписку на п'ятдесят марок. Усього на п'ятдесят, бароне! Отже, разом з усіма попередніми за мною буде шістсот двадцять. Згодьтеся, що це не так багато!

– Куди ви діваєте гроші, Кубіс? Пробачте, що я про це запитую, але мені просто цікаво знати, куди можна за якісь півтора місяця витратити в Сан-Ремі офіцерське жалування і поверх нього щось з двісті марок? Раніше ви хоч грали в карти…

– Мій любий бароне! Мій любий і, виявляється, такий наївний друже! Коли б ми з вами потрапили навіть не в Сан-Ремі, а в найглухіше село, де було б не більше п'яти-шести будинків, я все рівно перелічив би вам тридцять три способи, як можна щодня витратити сотню, а то й більше марок!

Генріх розсміявся:

– Коли поставити собі за мету будь-що витратити певну суму, то, напевне, і я б зміг щось вигадати! Але ж треба, щоб це давало якесь задоволення.

– А я одержую задоволення вже від того, що не гроші мною володіють, а я грішми. Ну, які в мене радощі в житті, я вас питаю? Роботу я ненавиджу – не тільки цю, що я виконую зараз, а всіляку, будь-яку! Жінки мені набридли, а я їм. Що ж мені лишилося? Вино і морфій! Все! Так на якого дідька я берегтиму гроші? Щоб мій єдиний брат, одержавши після мене спадщину, назвав мене йолопом?

– А по-моєму, у вас зараз цікава робота, Кубіс!

– Коли я вчився, готуючись стати пастором, щоб молитвами рятувати людські душі, вони, ці душі, здавалися мені куди цікавішими, ніж зараз, коли я засобами гестапо спроваджую їх на той світ.

– Ви цинік, Кубіс!

– Називайте, як хочете. Але люди стали страшенно нецікаві! Запевняю, в карному розшукові працювати веселіше, ніж у нас. Ну, що цікавого? Викличеш когось на допит. Всілякі там вправи робиш з ним, а він тобі або мовчить, або белькоче щось про Францію, народ, свободу! Нудно ж це, Гольдрінг! Повірте мені. Моя батьківщина це перший-ліпший ресторан, де мені дадуть смачно попоїсти і почастують добрим вином. «Дове бене – дове патріа». Де добре – там батьківщина. Пам'ятаєте цей афоризм? А він вмирає і кричить: «За Францію!» Та Франція навіть не знає, хто він за один, і, можливо, ніколи й не дізнається, що я його з скелі шпурнув! Люди стали одноманітні й нудні. Навіть ваша пасія, бароне!

– Яка пасія?

– Не прикидайтеся наївним, фон Гольдрінг! Мені відомо про цю француженку з ресторану більше, ніж вам.

– Я вас не розумію, Кубіс, – похмуро сказав Генріх. – Ми бачимося майже щодня, в скрутних випадках ви йдете до мене, знаючи, що я завжди радий допомогти вам, а водночас у вас від мене є якісь таємниці… Ви мені їх не говоріть, коли не можна, але я прошу тоді й не натякати на них.

Генріх ображено замовк.

– Вперше я вас бачу сердитим, бароне. А я і не збираюся від вас нічого приховувати. А про ваші симпатії до мадемуазель я дізнався випадково, коли вирішив заарештувати її.

– Заарештувати Моніку? За що?

– Погодьтеся, бароне, якщо ми перехоплюємо три листи цієї красуні і в усіх трьох йдеться про погану погоду і про підвищені ціни на ринку, хоч погода стоїть чудесна, а ціни незмінно високі, то ми можемо поцікавитися, звідки такий інтерес у мадемуазель до метеорології і економіки?

– І цього, ви вважаєте, досить, щоб заарештувати дівчину?

– До цього додалося б те, що вона сказала б на допиті… Але Міллер, дізнавшись про моє рішення, не погодився зі мною, пославшись на ваші симпатії до мадемуазель. Вас, Гольдрінг, він чомусь побоюється! От і вся таємниця.

– І коли ви збиралися її заарештувати?

– Сьогодні. Адже ми маємо виконати наказа про посилення репресій проти макі і їхніх друзів… Так даєте п'ятдесят марок, бароне, чи, розсердившись, покараєте мене голодним вечором?

– Ви ж знаєте, що я вам ніколи ще не відмовляв. І не відмовлю. Тільки я просив би вас не приховувати від мене хоча б того, що стосується мене навіть частково.

– Буде виконано! – по-військовому відповів Кубіс. – Вважатиму це процентами за позичений капітал!

– Вважайте це просто обов'язком друга! Одержавши п'ятдесят марок, Кубіс вийшов з номера, весело насвистуючи якусь мелодію.

Годинник показував без чверті десять, і Генріх спустився в ресторан, сподіваючись побачити Моніку. Але дівчини в залі не було – мадам Тарваль сказала, що вона у себе.

– Тоді дозвольте піднятися до вас, мені треба сказати мадемуазель кілька слів. А коли хто мене питатиме, скажіть, що я пішов з дому – сьогодні мені не хочеться нікого бачити! – попросив Генріх.

Повідомлення Кубіса дуже схвилювало Генріха. Правда, Міллер поки не наважиться зачепити Моніку, та і Кубіс зробить все, щоб не закрити собі кредиту у багатого барона. Але так триватиме до того часу, поки сам Генріх буде у безпеці. Коли ж з ним щось трапиться, Моніку неодмінно заарештують, раз уже гестапо так зацікавилося її особою. Хіба його не могло вбити під час бомбардування поїзда, що йшов на Діжон? Або під час наскоку макі, коли він супроводжував Пфайфера? Дізнавшись про його смерть, Міллер, ні хвилини не вагаючись, схопив би дівчину і помстився б за свою вимушену поблажливість до неї. Ні, треба, поки не пізно, її врятувати, навіть коли б йому довелося розлучитися з нею.

– Знаєте, Генріх, від сьогодні я буду вважати, що володію даром гіпнозу! – посміхнулася Моніка, коли на порозі її кімнати з'явився Генріх.

– Чому це вам прийшла в голову така думка?

– Бо тільки-но я саме думала про вас.

– І я про вас теж.

– Виходить, вас до мене привела передача думок на відстані?

– Я б дуже хотів, щоб ви могли прочитати мої думки! – мимоволі вихопилося у Генріха. Він спинився, злякавшись того, що мало не зірвалося в нього з уст, і вже іншим тоном додав: – У мене є справа, Моніко, причому справа не зовсім приємна.

Очі дівчини померхли, з уст її збігла усмішка.

– Ви так добре почали і… так погано скінчили! – сумно сказала вона. – А я гадала, що ви просто прийшли до мене посидіти, трохи скучили… Справа, неприємності… я так від них стомилася! Ніби на мою долю зовсім не лишилося ніяких радощів! Знаєте що, давайте про все неприємне поговоримо завтра! Хоча ні, тоді я цілу ніч не спатиму! Кажіть краще зараз, тільки без довгих вступів…

– Гаразд! Без вступів, так без вступів. Тільки спочатку одне запитання: ви могли б кудись зникнути, хоча б на деякий час?

Моніка зблідла:

– І як швидко це треба зробити?

– Доки я тут, небезпека не така вже велика. Але я можу поїхати кудись на довгий час, а то й зовсім, і тоді…

Генріх не сказав, що буде тоді, а Моніка не спитала. Низько схиливши голову, вона заплітала китиці скатертини у дрібні косички. Тільки з тремтіння її пальців можна було зрозуміти, що вона хвилюється.

– Ви не відповіли на моє запитання, – м'яко нагадав Генріх, відчуваючи нестримне бажання припасти устами до цих тонких тремтячих пальців, підвести цю низько схилену голову.

Але Моніка підвела її сама.

– Ви… ви справді можете поїхати звідси… назовсім? – запитала вона тихо.

– Я військовий, а військових не питають, де вони хочуть бути, а посилають туди, де вони потрібні. Коли я поїду звідси або зі мною щось трапиться, Міллер заарештує вас! Я сьогодні дізнався, що всі ваші листи перевіряються, що…

– О Генріх! – Моніка схопилася з місця. Але не переляк, не страх були в її широко відкритих очах, а туга і розгубленість перед іншою небезпекою – втратити того, кого вона кохала.

І Генріх без слів зрозумів, що коїться зараз в душі дівчини. Бо і його серце краялося від жалю, болю, тривоги за неї. Вони дивилися одне одному в очі, і все умовне, що стояло між ними, раптом кудись зникло, ніби в усьому світі їх лишилося тільки двоє – дві пари очей, два серця!

– Генріх, ми втечемо звідси разом, – сказала Моніка просто, так просто, ніби вони не раз говорили про це. – Ми втечемо в гори, там ніхто нам не страшний! Тікаймо завтра ж! Адже і вас можуть викрити! Ви ж не фашист. Ви наш. Друг.

Моніка поклала руки на плечі Генріха. У цьому довірливому жесті, в сяючих очах була вся вона – зворушливо юна і чиста, мужня в своєму коханні, як і в борні, і все ж таки така беззахисна і перед своїм коханням, і перед небезпекою, що над нею нависла! Генріх трохи підняв своє плече і, повернувши голову, поцілував одну руку дівчини, потім другу. Моніка посміхнулася йому очима і продовжувала говорити серйозно і палко:

– Якби ви знали, Генріх, як я злякалася, коли вперше зрозуміла, що полюбила вас. Я мало не вмерла з горя! Це так страшно від самої себе ховатися з своїм коханням, почувати, що воно принижує тебе! Зате потім, коли я збагнула, що ви навмисне поклали листа Левека так, щоб я прочитала, після Бонвіля, після того, як врятували Людвіну… І коли я зрозуміла, що і ви мене любите… Адже це так, Генріх?

– Це так, Моніко!

– Я знала, давно знала! І все ж я така щаслива почути це з ваших уст! Ми втечемо з вами в гори і ніколи, ніколи не будемо розлучатися! Правда?

Як вона вірила в це! Як вона чекала одного коротенького слова: «Так!»

Генріх обережно зняв руки дівчини з своїх плечей, підвів її до канапи, посадив, а сам примостився на маленькому ослінчику біля її ніг.

– Я не можу цього зробити, Моніко! – сказав він, дивлячись на неї з глибокою ніжністю і сумом.

– Чому? – це запитання, тихе, ледве чутне, пролунало, як голосний зойк, бо кричали очі Моніки, вся її напружена постать, що рвучко подалася вперед і застигла у позі благання і чекання.

– Я не маю права цього зробити! Зрозумійте, Моніко, не маю права!

– Але вони обов'язково схоплять вас, Генріх! О, якби ви знали, як я боюся за вас! Я кожного дня молюся за вас, я не можу заснути, доки не почую, що ви повернулися, тремчу від страху, коли ви кудись їдете! Іноді я ладна бігти в гестапо, хай мене катують, як катували Людвіну, хай розстріляють, аби дізнатися, що вас не схопили, що вам нічого не загрожує!

– Я теж тремчу за вас, Моніко! Я віддав би всього себе, останню краплину крові, щоб вас захистити… І все ж я не можу піти з вами до макі, хоч певен, що вони мене приймуть!

– Але чому, чому? Адже ви не з ними, тими, хто одягнув на вас цей мундир! Ви з нами!

– У мене е обов'язки.

– О, ви не любите мене, Генріх! – з розпачем вигукнула дівчина.

– Моніко! – Генріх стиснув її руки. – Коли б я міг усе вам пояснити, ви б зрозуміли, ви б не зробили мені так боляче, як робите зараз… Але я не можу нічого пояснити, не маю права. Навіть вам, хоч вірю вам і люблю вас!

– Яка я була щаслива тільки-но, і як швидко все минуло! Що ж, я не можу прохати у вашого серця більше, ніж воно може дати… Трохи закоханості, трохи жалю і… багато обережності!

– Але ж я не себе бережу. Моніко! І навіть не вас, хоч немає в мене людини дорожчої, ніж ви!

– Боже мій, Генріх, ви говорите якимись загадками! Ви весь для мене загадка! Я навіть не знаю, хто ви і до чого прагнете!

– До того, що й ви! Я хочу бачити свою Батьківщину вільною. У мене, як і у вас, є своя мета, заради якої я ладен вмерти, витримати найтяжчі муки…

– Чому ж ви не хочете боротись поруч зі мною?

– Є різна боротьба, і мені, може, припала найтяжча!

– Ви не скажете мені. Генріх, нічого, щоб я хоч зрозуміла…

– Моніко, ви не повинні запитувати, бо я не зможу вам зараз відповісти. Як би не хотів! Я і так сказав більше, ніж мав право сказати… Але обіцяю вам одне: коли скінчиться війна, я прийду до вас і ви дізнаєтесь про все. Якщо вірите мені, якщо схочете чекати!

– Я чекатиму, Генріх.

– І тоді ми не розлучимося ніколи, все життя!