Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 37 страниц)

ВОРОГ І ДРУГ ІДУТЬ ПО СЛІДУ

«Ой, як болить голова, як дуже болить голова!»

Чи то в маренні, чи то наяву Генріх бачить, що над його ліжком схиляється мати. Вона кладе прохолодну долоню синові на чоло, і на мить йому легшає. Але тільки на мить. Потім знову починає битися і сіпатися в скронях… А звідки взялись ці двоє – Міллер і Шульц? Вони по черзі б'ють його чимсь важким по голові. Чого їм від нього треба? Ах так, вони хочуть, щоб він назвав своє справжнє ім'я… Я Генріх фон Гольдрінг, я Генріх фон Гольдрінг, барон… Де це вистукує маятник? Та це ж мамин годинник, що висить над диваном! Тільки чому він опинився тут, над самим вухом? Ось зараз маятник хитнеться і влучить просто йому в скроню. Треба зробити зусилля і відвести його рукою, ось так підвести руку і…

Генріх скрикує від гострого болю в плечі і прокидається. Дві постаті, в головах і ногах ліжка, відразу схоплюються з стільців. Що це – Курт і Моніка? Чому вони тут? І чому так нестерпно болить голова?

– Гер обер-лейтенант, лікар наказав, щоб ви лежали спокійно!

Курт нахиляється і поправляє подушку під головою Генріха. Моніка нічого не каже. Вона мовчки викручує над тазом з водою білу серветку і прикладає її Генріху до лоба. Хвилину він лежить, заплющивши очі, і намагається пригадати, що сталося. Дійсність все ще плутається в голові з баченим уві сні. І раптом страшна думка, що він марив уголос, повертає Генріха до повної свідомості.

– Мене душили якісь кошмари… Мабуть, я кричав і говорив уві сні? – запитує він недбалим тоном, а сам з острахом чекає на відповідь.

– Ні, гер обер-лейтенант, ви лише стогнали, увесь час стогнали… Ми з мадемуазель Монікою вже знову хотіли посилати по лікаря.

Лише тепер Генріх помічає, що і у Моніки, і в Курта очі червоні від безсонної ночі.

– Я завдав вам стільки клопоту, мадемуазель Моніка, і тобі, Курт! – розчулено каже Генріх і хоче підвестися.

– Ні, ні. лежіть! – скрикує Моніка стривожено і нахиляється до Генріха, щоб змінити компрес…

Миле, таке знайоме обличчя! Воно ніби випромінює з себе лагідну ніжність матері, сестри, коханої… І руки її теж випромінюють ніжність. Як обережно вони торкаються його чола. Отак притиснутися щокою до прохолодної долоні і заснути. Заплющити очі і спати. Спати довго, бо йому потрібно так багато сил!

* * *

Протягом дня Міллер приходив до Гольдрінга двічі. Але поговорити з обер-лейтенантом йому так і не довелося. Начальник служби СД зробив усе можливе, щоб встановити обставини нападу на обер-лейтенанта, бо сам пильно обстежив те місце, де було знайдено непритомного Генріха. Під одним з кущів він знайшов з десяток гільз від німецького автомата. Отже, в Гольдрінга, можливо, стріляли з тієї зброї, яку той-таки Гольдрінг їздив здобувати в Бонвіль!

Цей напад на поїзд із зброєю – ось де треба шукати ключа до всіх останніх подій! А саме тут уся служба СД тупцюється на місці. Навіть точної картини нападу на поїзд досі не пощастило встановити. Свідчення солдатів, які були в охороні, дуже неповні, а часто просто суперечливі. Найкраще про все, звісно, міг би розповісти обер-лейтенант Фельднер, що супроводжував ешелон. Але він ще досі в тяжкому стані, і лікарі до нього не пускають. Дуже хотілося б порадитися з Гольдрінгом і поділитися своїми планами. Після нападу на поїзд з Берліна прийшли вказівки посилити боротьбу з макі, а коли там дізналися і про наскок на тунель, йому суворо наказали щодня рапортувати про заходи, вжиті для придушення партизанського руху.

Настав час, коли він може і повинен продемонструвати свої здібності і довести вищому начальству, що він достойний працювати в значно більшому масштабі, ніж ділянка дивізії! Саме в цьому йому стане в пригоді Гольдрінг. Адже досить йому в двох-трьох листах до генерала Бертгольда згадати про активність і ініціативність місцевого начальника служби СД, і Міллеру забезпечене підвищення в чині. Особливо, якщо він викриє тих, хто вчинив замах на Гольдрінга. О, тоді Бертгольд, безумовно, зробить для нього все, що зможе! Отже, треба неодмінно знайти винуватців нападу на барона… А коли не пощастить напасти на їх слід? Ну що ж, тоді є інший вихід – заарештувати кількох селян, обвинувативши їх у зв'язку з макі, добре натиснути… і зізнання про замах на Гольдрінга в кишені! Але це справа наступного дня, а зараз треба неодмінно якнайшвидше побачитися з бароном.

* * *

Генріх сьогодні вперше піднявся з ліжка, і в нього знову розболілася голова, в очах темніло. Візит Міллера приходився зовсім невчасно. Але далі ухилятися від розмови з ним було б необережно. Тим більше, що зараз, як ніколи, треба було бути в курсі всіх справ. Повідомлення німецького командування говорять про відчайдушні атаки ударної групи Манштейна, що силкується за всяку ціну прорвати кільце, яке оточило армію Паулюса. Радянське радіо сповіщає про перехід у наступ радянських військ і на інших фронтах. Події розвиваються з усе наростаючою швидкістю, і відлежуватися в такі часи просто не можна!

Міллер увійшов до номера Генріха радісно збуджений і сяючий.

– Генріх, дорогий мій… ви дозволите так себе називати? Я буквально з ніг збився, щоб знайти тих, хто стріляв у вас. І знайду, обов'язково знайду! Десять, двадцять чоловік заарештую, сам буду допитувати, а знайду. У мене і мертвий заговорить! – гаряче тиснув руку Генріха Міллер.

– О, я глибоко переконаний, що не завдам вам таких турбот, гер Міллер.

– Міллер? Ви мене ображаєте! Мене звуть Ганс, і коли ви вже погодились, щоб я вас без церемоній називав просто Генріхом…

– Ви зробите мені честь… Ганс! Так от, вам не треба нікого заарештовувати і нікого допитувати, бо я бачив, хто стріляв у мене! І я гадаю, що разом з вами ми знайдемо і цього макі, і тих, хто пустив під укіс поїзд. Останнє я вважаю справою своєї честі і був би дуже радий, коли б ви дозволили мені допомогти вам у розшуках!

– Саме з цією пропозицією я й хотів звернутися до вас, Генріх. І одночасно розповісти вам про свої плани і заходи, яких я вжив. По-перше, це перевірка кожного, хто їде до Бонвіля чи повертається з цього місця сюди!

– Але для чого це?

– Бонвіль – центр руху макі. Ясна річ, що саме звідти попередили про ешелон із зброєю. Можливо, існують якісь постійні зв'язки між партизанами, які діють у нашому районі, і Бонвілем. Ми ці зв'язки повинні викрити.

– Що ж, скидається на те, що ви маєте рацію. Тільки давайте про це поговоримо пізніше, бо голова мало не розвалюється від болю!

Генріх сподівався, що Міллер зрозумів його натяк і піде, але той просидів ще добру годину і смертельно набрид Генріху.

Ранком другого дня Генріх, незважаючи на протести Моніки і Курта, пішов до штабу. В кабінеті Лютца важко було протовпитись – тут зібралися не тільки колеги Генріха по штабу, а й офіцери, що командували підрозділами дивізії у найвіддаленіших пунктах. Багатьох з них Генріх бачив уперше.

– Генерал просить усіх зайти до нього! – запросив Лютц присутніх.

Офіцери один за одним почали входити до кабінету Еверса. Останніми зайшли Гольдрінг і Лютц. Побачивши свого офіцера для доручень, Еверс привітно вклонився Генріху, не припиняючи розмови з начальником штабу Кунстом, Міллером і офіцером СС з погонами оберст-лейтенанта.

– Гершафтен! – звернувся Еверс, коли всі сіли. – Нам доручено виконати надзвичайної ваги завдання: вчора о шостій годині вечора було виявлено, що з засекреченого заводу втік дуже небезпечний злочинець, француз за національністю, Поль Шеньє. За яких обставин сталася втеча, хто допомагав злочинцеві, – встановити не пощастило. В телеграмі з Сан-Мішеля, одержаній годину тому, є цікава подробиця: в одному з вагонів поїзда, що віз продукцію названого заводу, виявлено пропиляний у підлозі отвір і порожній поламаний ящик. Зважте, що злочинець втік з засекреченого заводу, про який не знають і не повинні знати вороги фатерланду. Спіймати його живим чи мертвим – наше важливе завдання.

Генерал спинився, окинув всіх присутніх суворим поглядом, ніби хотів підкреслити важливість сказаного, і продовжував уже в сугубо діловому тоні:

– Кожен підрозділ дивізії одержить у начальника штабу оберста Кунста точно визначену дільницю, яку протягом одного дня треба якнайпильніше обстежити. – будинок за будинком, садок за садком. Щоб не лишилося ступня землі, який би не було оглянуто! Частина оберст-лейтенанта Кайзнера – він присутній на нашій нараді, – Еверс уклонився в бік офіцера-есесівця, – вже сьогодні вночі закрила всі гірські стежки, переходи і перевали. Отже, втекти в гори, до макі, злочинець не зможе. Він чекатиме для цього слушного часу десь у нашому районі. Кожен командир загону.

присутній на цій нараді, виділяє на свій розсуд частину автоматників і, залишивши підрозділ на свого заступника, безпосередньо керуватиме розшуками на дорогах, у населених пунктах. Офіцер, якому пощастить спіймати злочинця, зобов'язаний приставити його сюди, для впізнання. За це він негайно одержить нагороду – п'ять тисяч марок.

Генерал позирнув у бік оберст-лейтенанта – есесівця. Той мовчки хитнув головою на знак згоди.

– А щоб полегшити розшуки, кожному з вас зараз буде вручено фотографію Поля Шеньє, в анфас і профіль.

Есесівець підвівся:

– Гершафтен! Я в свою чергу мушу нагадати, що доручення, дане вам, має державне значення. Ваше завдання і фотографії злочинця, так само, як і його прізвище, місце роботи – речі цілком таємні, їх ми довірили тільки вибраним офіцерам.

– Одержуйте фотографії і уточнюйте відведені вам дільниці! – наказав Еверс і підвівся, даючи зрозуміти, що нараду закінчено.

Коли офіцери розійшлися, генерал підкликав до себе Генріха.

– Як здоров'я, бароне?

– Спасибі за увагу, гер генерал, йде на краще.

– Дуже шкодую, що в такий важливий час ви хворієте

– Я можу приступити до виконання своїх обов'язків. Дозвольте звернутися з проханням, гер генерал.

– Будь ласка!

– Я прошу вашого. дозволу взяти участь у розшуках злочинця, гер генерал!

Помітивши, що есесівський офіцер пильно прислухається до його розмови з Еверсом, Генріх тримався так, щоб і натяку не було на певну інтимність взаємин, яка встановилась між ним і генералом.

– Прошу познайомитися, гер оберст-лейтенант, син генерал-майора Бертгольда, обер-лейтенант фон Гольдрінг.

– О, дуже приємно! – погляд есесівця відразу став привітнішим. – Бажаю, щоб вам поталанило у розшуках!

– Але обер-лейтенантові потрібна допомога, а в мене всі солдати вже розподілені, – завагався Еверс.

– Тоді прошу не визначати мені певної дільниці, а дозволити розпочати розшуки самому, з допомогою мого денщика.

Генерал запитливо глянув на есесівця.

– Я гадаю, що так навіть буде краще. Офіцер з денщиком привертатиме менш уваги – нікому на думку не спаде, що він теж бере участь у розшуках. Спробуйте, бароне! П'ять тисяч марок – солідна нагорода!

Одержавши у начальника штабу фотографію Поля Шеньє, Генріх зайшов до Лютца. На його подив той зустрів його досить холодно.

– Чого ти такий, Карл? Знову якась неприємність?

– Це як для кого!

– А для тебе?

– Неприємно!

– Що ж саме, коли не таємниця?

– Хочеш, щоб я сказав одверто і прямо?

– Гадаю, що ти міг би про це й не питати! – образився Генріх.

– Так от, слухай: я не люблю всіляких полювань, а тим більше на людей… Може, тобі своїх грошей не вистачає і ти вирішив заробити ще п'ять тисяч марок на цьому Полі Шеньє, що втік з підземного заводу?

Якусь мить вони мовчки дивилися один одному в очі. Генріху хотілося схопити Лютца за руки і міцно, від усього серця, їх потиснути. Але він стримав себе.

Вдома на Генріха чекала пошта, принесена Куртом з штабу. Крім чергового листа від Лори, на столі лежав якийсь пакуночок. Це Бертіна Граузамель вирішила нагадати Генріху про своє існування цілою пачкою фотокарток, що зображали її в усіх позах і виглядах. Більшість фотографій було зроблено в таборі, то під час перевірки полонянок, то під час їхньої роботи. На передніх планах, звісна річ, красувалася Бертіна, у повній формі і з орденом. Кілька фото було зроблено, мабуть, на квартирі у Бертіни. Тут вона фотографувалася вже в звичайному одягу – біля стола, біля вікна, біля піаніно… Останнім фото Бертіна, очевидно, вирішила остаточно приголомшити Генріха: на задньому плані біліла розкрита постіль, на передньому – стояла Бертіна. Напівроздягнена, спираючись оголеною вище коліна ногою на крісло, вона з усмішкою дивилася з фото. Під фото стояв підпис «Коли ж ми знову побачимось?» Генріх з огидою жбурнув подарунок Бертіни в куток кімнати.

Генріх почав обмірковувати план розшуків Поля Шеньє. Втік він на ділянці від Сан-Марі до Шамбері. Відстань між ними триста кілометрів. На жаль, час відходу поїзда невідомий. Невідомо і те, о якій саме годині зник з заводу Шеньє. Втечу його виявили вчора о шостій вечора. Припустимо, що саме в цей час він виплигнув з вагона. Зараз маємо одинадцяту ранку. Отже, в розпорядженні Шеньє було сімнадцять годин. Навіть коли він зовсім здоровий і дужий чоловік, він не встиг віддалитися від залізниці більш, як на шістдесят кілометрів. Адже на ньому тюремний одяг – він буде уникати проїжджих доріг і обере більш безпечний шлях – через ліси і гори. Навіщо ж тоді брати машину? Вона лише заважатиме. Генріх подзвонив Міллеру.

– Ганс! Ви можете дати мені на кілька днів два мотоцикли, для мене й денщика?

– Охоче! Тільки я вам, Генріх, хочу нагадати: розшукуючи Шеньє, не забувайте і про того макі, що стріляв у вас. Ви мені його обіцяли!

– Про це можете мені й не нагадувати!

Генріх сказав неправду – він забув про це. Адже він сказав Міллерові, що бачив, хто в нього стріляв, лише для того, щоб начальник служби СД не заарештовував ні в чому не винних людей.

Поки Курт пригнав мотоцикли, у Генріха вистачило часу, щоб добре вивчити портрет Шеньє. Фото було недосконале, виготовлене поспіхом, як це звичайно роблять у місцях ув'язнення, де перед фотооб'єктивом протягом дня проходять сотні нових заарештованих, але воно все ж давало уявлення про найбільш характерні риси обличчя втікача. Генріх через лупу розглядав зображення Поля Шеньє частину за частиною. Час від часу він заплющував очі, намагаючись закарбувати в пам'яті ту або ту рису, і знову повертався до фото.

Ніколи ще так не прагнув Генріх виконати доручення якнайшвидше і якнайкраще! Він уже одержав третє нагадування про потребу дізнатись, де розташовано підземний завод і що він виготовляє. Поїздка до Фауля дала змогу встановити, що у Проклятій долині є якийсь добре засекречений об'єкт. Але це ще не адреса заводу. Навіть якби він містився у цій долині! Як у цьому переконатися? Як дізнатися про продукцію і потужність підземного підприємства? Як встановити, куди відправляється виготовлена на ньому зброя? Всі ці відомості він може взнати тільки від Шеньє. Отже, треба знайти втікача, хоча б для цього довелося облазити все передгір'я.

… Три дні, від світанку і до заходу сонця Генріх з Куртом здиралися по скелях, спускалися в провалля, прочісували чагарники і лише ввечері поверталися додому, брудні і стомлені.

Шеньє немов провалився крізь землю!

Не натрапили на слід втікача і численні загони, кинуті на його розшуки. А тим часом до макі він пробратися не міг – на всіх дорогах, перевалах, гірських стежках стояли заслони есесівців.

У процесі розшуків виникло нове ускладнення: виявилося, що Поль Шеньє – власне, не Шеньє, а невідомо хто. За даними заводу, Шеньє був родом з невеличкого міста Ескальє, близько іспанського кордону, але ще позавчора звідти прийшло повідомлення, що ніякий Поль Шеньє у місті Ескальє ніколи не проживав, що не існує навіть вулиці, на якій нібито жили його батьки.

Невдачі з розшуками втікача почали серйозно хвилювати штаб-квартиру. З Берліна дзвонили щодня, а сьогодні Міллера просто попередили: коли за три дні він не розшукає втікача, його викличуть у Берлін для спеціальної розмови. Начальник служби СД добре розумів, що означатиме для нього цей виклик: в кращому випадку розжалують і пошлють рядовим на Східний фронт. Ніякі посилання на заслуги під час путчу тут не допоможуть.

А що, коли вдатися до Гольдрінга?

Пізно вночі Міллер подзвонив Генріху: йому конче потрібно бачити обер-лейтенанта!

– А може, завтра вранці? Я дуже стомився і хочу спати.

– Я буду буквально за п'ять хвилин і не затримаю вас надовго, – благав Міллер.

– Гаразд, заходьте.

Вигляд у начальника служби СД був жалюгідний: куди поділися пиха, впевненість, зарозумілість – риси, що породжуються професією, а з часом стають основними ознаками характеру.

– Генріх, ви можете мене врятувати!

– Я?

– Саме ви! Сьогодні я одержав від генерала Бертгольда особисте попередження: коли за три дні я не знайду цього проклятого Шеньє, мене викличуть у Берлін для спеціальної розмови. Я знаю, що це означає.

– Здогадуюсь.

– Благаю вас, напишіть генералові, щоб мені хоча б тиждень ще дали на розшуки. Я ніколи не забуду вам цієї послуги! І можу теж колись вам стати в пригоді!

– І оце все? З-за цього ви прибігли вночі?

– Для вас, Генріх, це дріб'язок, а для мене вся кар'єра, а може, й життя!

– Завтра ранком я вам дам листа до батька, і ви самі його відправите.

Міллер довго тис руку Генріха.

Вночі пройшов дощ, і запланований звечора ранній виїзд довелося відкласти, поки земля трохи протряхне. Воно вийшло й доречно, бо Генріх мало не забув отієї обіцянки Міллеру написати листа в Берлін. Цього разу Генріх був небагатослівний. Коротко повідомивши про свою участь у розшуках, він попросив Бертгольда зважити на трудність обстановки і відсунути встановлений ним термін ще на тиждень.

Не запечатавши листа, Генріх вручив його Курту з наказом негайно віднести до Міллера.

– А коли повернешся, попроси мадам Тарваль або мадемуазель Моніку приготувати нам щось у дорогу

– Мадемуазель Моніка нездужає вже другий день…

– Дуже негарно, Курт, що ти мене не попередив ще вчора! Мадемуазель стільки клопоту мала зі мною під час моєї хвороби, а тепер, коли вона злягла, я її навіть не відвідав!

– Ми вчора приїхали дуже пізно, гер обер-лейтенант!

– Тоді зробимо так: я зараз зайду хвилин на п'ятнадцять до мадемуазель і перепрошуся за свою неувагу, а ти неси листа і зараз же починай ладнати все в дорогу.

– Я миттю віднесу листа! Поки ви повернетесь, гер обер-лейтенант, все буде готове.

Курт і не гадав, що йому доведеться затриматись значно довше, ніж він розраховував. І в справі не зовсім приємній.

Одержавши листа, Міллер не відпустив Курта відразу, як той сподівався, а зробив йому знак зачекати.

– Ваше прізвище Шмідт? Курт Шмідт? Так? – запитав Міллер, коли листа було прочитано, запечатано і вручено ад'ютантові для негайної відправки.

– Так точно!

– Ви раніше були в роті обер-лейтенанта Фельднера?

– Так точно!

– Ви знаєте, що ваш колишній командир зараз у госпіталі, тяжко поранений?

– Так точно!

– Звідки ви це знаєте?

– Мені сказав про це обер-лейтенант фон Гольдрінг.

– А коли ви останній раз бачили обер-лейтенанта Фельднера?

– У Бонвілі, в день від'їзду звідти, в номері обер-лейтенанта фон Гольдрінга.

– Обер-лейтенант Фельднер з вами розмовляв?

– Так. Він наказав передати обер-лейтенанту фон Гольдрінгу номер поїзда і час від'їзду

– Який саме номер і який час було названо?

– Не пам'ятаю.

– А коли ви повідомляли про це обер-лейтенанта Гольдрінга, сторонніх у кімнаті не було?

– Ні, – твердо відповів Курт, хоч добре пам'ятав, що в цей час у номері Генріха була Моніка.

– Гаразд, можете йти, я сам про це поговорю з обер-лейтенантом. Про нашу розмову не кажіть нікому. Зрозуміло?

– Так точно!

Повертаючись додому, Курт не йшов, а майже біг. І підганяла його не лише думка про спізнення, а й неспокій. Чому це Міллер взявся його розпитувати про Фельднера? І чому так допитувався, чи був хто сторонній у номері? Невже він має якісь підозри щодо мадемуазель Моніки? Мадемуазель Моніка і той поїзд? Які дурниці! Курт горів нетерпінням розповісти про все обер-лейтенантові і був дуже розчарований, побачивши, що того ще нема у номері. Минуло півгодини, година, а обер-лейтенант все не приходив.

Візит Генріха несподівано затягнувся.

Моніка застудилася, і мадам Тарваль заборонила їй підводитися з ліжка. Почувши голос Генріха за дверима, дівчина збентежилась мало не до сліз. Невже мама дозволить зайти йому до неї в кімнату? А яка підстава не дозволити? Те, що вона в ліжку? Але ж вона хвора, і так природно, що Генріх прийшов її провідати, особливо після того, як вона сама біля нього чергувала після цієї катастрофи з мотоциклом!

Генріх зробив вигляд, що не помітив ні збентеження, ні ніяковості дівчини. Він поводив себе просто, як звичайно, і Моніка відразу забула про всі свої сумніви. Вона почувала себе щасливою і від того, що він тут, і від того, що розмова їх точиться так вільно і невимушено, і від того, що він милується нею.

Монікою важко було не замилуватися. Її хвилясте волосся колом лягло навколо голови. На тлі білої наволочки воно скидалося на коштовну чорну раму, в яку було вправлено чудесну жіночу голівку.

– Ви сьогодні напрочуд красива, Моніко!

– Ви кажете це вже вдруге, Генріх.

– І, мабуть, скажу втретє. Коли глянути на вас отак здалеку, то здається, що дивишся на портрет якоїсь невідомої красуні.

– Мамо, з твоєї дочки кепкують! – гукнула Моніка до сусідньої кімнати, де поралась її мати.

– З тебе кепкують? Ніколи не повірю! – мадам Тарваль з'явилася на порозі з тарілкою винограду.

– Я лише сказав мадемуазель, що сьогодні вона особливо красива.

– О, біле їй до лиця! Якби ви бачили її під час конфірмації… стривайте, я зараз покажу її фото. Я просто закохана в нього!

– Мамо, баронові це нецікаво…

– Ви боїтесь, що і я закохаюся?

– Жодна жінка не покаже фото, на якому її сфотографовано молодшою.

– Ось, бароне! – мадам Тарваль простягнула Генріху великий сімейний альбом, розгорнутий на тій сторінці, де було вставлено фотокартку Моніки у день конфірмації.

Генріх глянув і мало не скрикнув. Мадам Тарваль задоволено посміхнулася – вона була певна, що то зображення її доньки справило таке враження, і, тріумфуючи, поглянула на Моніку, потім знову на Гольдрінга. Той не зводив очей з фотокартки. Те, що він побачив, вразило його до краю. Навіть він, добре вишколений, звиклий до всяких несподіванок, ледве стримав своє хвилювання. І не краса юної Моніки так його приголомшила, хоча дівчина, вся в білому, справді була дуже гарною. Вразило Генріха інше. Поруч Моніки стояв – хто б міг подумати! – Поль Шеньє. Помилитися було неможливо.

– За те, що ви досі не показали мені цього дива, Моніко, я вас штрафую, і штраф сплатите негайно.

– Це залежно від того, в чому він полягатиме!

– О, штраф буде суворий! Я примушу вас розказати про всіх, хто з вами фотографувався.

– Тоді сідайте ось тут на ослінчику, щоб і я бачила, – сміючись, погодилась Моніка.

Генріх почав перегортати альбом. Моніка давала то жартівливі, то серйозні пояснення до кожної фотокартки. Зацікавлена цією грою, мадам Тарваль теж присунула свій стілець поближче до ліжка хворої. Побачивши на одній з сторінок фото молодика у формі солдата французької армії, Генріх здивувався – це був один з тих двох макі, яких він у свій час відпустив на плато.

– Мій син Жан, пропав безвісти, – пояснила мадам Тарваль і посміхнулася. Генріх глянув їй в очі і зрозумів – жінка знає все. Так ось де причина її симпатії до нього!

Перегорнувши останню сторінку, Генріх переконався, що окремої фотокартки Поля Шеньє в альбомі нема. Правда, на деяких сторінках зяяли порожні місця – очевидно, альбом хтось переглядав і частину фото витяг.

Довелося знову повернутися до фотографії, зробленої в день конфірмації.

– От тепер, коли я познайомився з усіма вашими родичами і друзями, давайте я вгадаю, хто фотографувався з вами цього дня? І тепер ви штрафуватимете мене за кожну мою помилку. Починаємо?

– Стережіться, я не така милосердна, як ви думаєте, і вигадаю такий штраф! Ну, вгадайте, хто оце?

– Це ваша бабуся, мадемуазель! А це ви, мадам Тарваль. Поруч з вами – ваш брат Жан… Тепер хвилинку зачекайте… ах, так, ота молода красива жінка ваша сестра Луїза, мадам. Цього мужчину, що стоїть поруч з мадемуазель Монікою, я щось не пригадую. Дуже дивно! Такі обличчя звичайно запам'ятовуються… енергійне, вольове… Ні, йду в заклад, що його фото я в альбомі не бачив!

– І не дивно, що не бачили, – Моніка всі їх знищила! – сердито кинула мадам Тарваль.

– Мамо!

– Ах, облиш! Перед бароном мені нема чого критися! Я так глибоко впевнена у вашій порядності, месьє Гольдрінг, що можу вам звіритися – це чоловік моєї сестри Луїзи, Андре Ренар.

– Він загинув, – поспішно додала Моніка.

– Не загинув, а зник невідомо куди. Розумієте…

– Месьє Генріху зовсім не цікаво знати, що сталось з кожним нашим родичем, – спробувала перервати матір дівчина.

– Якраз навпаки, – мене дуже зацікавила ця історія! Як це людина може зникнути невідомо куди?

– О, в наші часи! – мадам Тарваль журно похитала головою. – Уявіть, уночі до людини – не якоїсь там звичайної людини, а відомого інженера! – приїздять двоє з запискою від директора заводу, де він працює, забирають його з собою нібито для термінової консультації, і після цього людина зникає. Бідна Луїза мало не збожеволіла коли про все це дізналася. Подумайте, стільки лиха на одну голову: спочатку розлука з чоловіком, який мусить ховатися і до якого вона потай може приїздити лише раз у два-три місяці, потім повідомлення, що він зник, конфіскація майна… Вона сама, як дружина комуніста, тікає крадькома з Парижа!

– Мамо! – мало не простогнала Моніка, але мадам Тарваль, збуджена власною розповіддю, з упертістю людини, яка вирішила, незважаючи ні на що, висловитися до кінця, продовжувала:

– Я, звісно, теж за обережність і не наважилася взяти Луїзу до себе, навіть не листуюся з нею поштою, але поїхати колись на день до матері й сестри можу? Це не привернуло б уваги, адже вони живуть майже поруч – у селі Ла-Травельса! А Моніка сама там жодного разу не була і мені забороняє. Навіть усі фото бідолашного Андре знищила! Ну, як вам подобаються такі перестороги?

– Подобаються, – з притиском сказав Генріх.

– От бачиш, мамо!

– Я вам теж раджу до слушного часу відкласти побачення з сестрою і не їздити до того села… забув, як воно називається.

– Ла-Травельса, – підказала мадам Тарваль.

– Адже ви не знаєте, що сталося з Андре Ренаром. Можливо, його розшукують, зацікавляться родичами. Допомогти йому ви однаково не можете.

– Я вам казала, що я теж за обережність, але не гадала що справа може стояти так. Дякую, месьє, за пораду! Та їжте ж виноград, гляньте, яка чудова китиця!

– Не спокушайте мене, бо я і так у вас засидівся. А мені ще далеко їхати.

Попрощавшись з матір'ю і дочкою, Генріх вийшов. «Андре Ренар. Село Ла-Травельса», – повторював він у думках, спускаючись сходами.