Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 37 страниц)

МІЛЛЕР ОДЕРЖУЄ ПРЕМІЮ

Генерал Еверс не ніс відповідальності за успіх розшуків Поля Шеньє. Його обов'язки в цьому випадку обмежились тим, що він надав у розпорядження Міллера певну кількість солдатів і офіцерів. Адже загони, що провадили розшуки, не подавали рапортів про наслідки операцій до штабу дивізії, не одержували звідти вказівок. Все це робила служба СД, тобто Міллер. Спочатку вважали, що розшуки триватимуть день-два, та ось уже минуло чотири доби, а на жоден слід Поля Шеньє ніхто не натрапив. Еверс десь у глибині душі радів з цього. Й не тому, звісно, що він хоч трохи співчував втікачеві. Навпаки! Генерал розумів, якої колосальної шкоди завдасть фатерландові Шеньє, коли тому пощастить викрити таємницю підземного заводу. Коли б утікач потрапив до рук Еверса, він, не вагаючись, пристрелив би його. Але невдачі есесівців і Міллера якоюсь мірою компенсували почуття образи, яке відчув генерал, коли виявилось, що йому не довіряють. Так, саме втеча Поля Шеньє відкрила генералові очі на те, що від нього не тільки приховували справжнє місцерозташування підземного заводу, а не назвали його навіть тепер, коли вдалися до нього по допомогу у розшуках. Не сказали навіть того, що ж, власне, виробляє завод.

Це була образа. Незаслужена і тим дошкульніша.

Припало так, що саме в цей час прийшла і відповідь на його рапорт про надання відпустки, написаний тої пам'ятної ночі, коли він вперше дізнався про оточення великої групи німецьких військ під Сталінградом. У відповіді недвозначно писалося про несвоєчасність не тільки відпустки, а й подання рапорту про неї, оскільки «обставини викликали додаткові утруднення для розквартированих у Франції дивізій корпусу». Це звучало, як догана. І Еверс мусив проковтнути цю пілюлю, ніби не зрозумівши натяку.

А вісті з Східного фронту ставали все більш невтішними, і все незрозумілішим було тлумачення подій геббельсівською пропагандою. Якщо спочатку автори численних оглядів, захлинаючись від захоплення, писали про успіхи ударної групи Манштейна, що поспішала на допомогу оточеним арміям, то тепер вони соромливо уникали навіть згадувати про цю групу і з таким же захопленням вихваляли мужність і стійкість оточених військ. Але підозрілі замовчування і галасливі вихваляння могли одурити багатьох, тільки не генерала Еверса.

І в цей час, коли треба діяти, вишукуючи шляхи до порятунку фатерланду, він змушений спокійно сидіти в далекому французькому містечку і задовольнятися суперечливими повідомленнями про стан на східних фронтах. Так, дуже суперечливими! Московське радіо сповіщало про успішний початок наступу своїх військ на північному Кавказі, в районі Ленінграда, а зведення гітлерівської ставки обмежувалися невиразними скоромовками про «вирівнювання лінії фронтів».

Всі думки генерала були там, на Сході, де вирішувалася доля Німеччини, а тим часом він мусив сидіти в тилу і вести «малу війну», у якій дуже часто не знаєш навіть втрат ворога, але можеш точно, щодня, підрахувати свої.

А ці втрати ставали дедалі більшими. Після початку розшуків Поля Шеньє в районі розташування дивізії настав спокій: жодного пострілу, жодного нападу макі на німецьких солдатів! Складалося враження, що цей спокій сталий – важко було повірити, що макі зможуть прорватися через заслони есесівських частин, які блокували всі шляхи і перевали. Але перепочинок тривав недовго. Вже третьої ночі після початку розшуків макі підстрелили шістнадцять солдатів і чотири офіцери. А ще через день вчинили досить зухвалий наскок на валку машин, що прямувала до підземного заводу. Відтоді макі все збільшували свою активність, і генералові щодня доводилось підписувати рапорти про події в районі розташування дивізії. Це, звичайно, не могло не привернути уваги командування корпусу. Генералові довелося мало не виправдуватись. В одному з рапортів він написав одверто і прямо, що активність макі залежить не від його, Еверса, нерозпорядливості, а від подій на Східному фронті. Правда, він відразу ж пожалкував, що висловився так необережно, і це почуття невдоволення самим собою не залишало його протягом всього вечора. А другого дня воно ще посилилось – з штабу корпусу надійшло повідомлення, що до Сан-Ремі, можливо, завітає представник вищого командування.

В інший час Еверс віддав би розпорядження приготуватися до зустрічі начальства, повідомив би про це командирів полків, загалом вжив би всіх заходів, щоб гідно зустріти гостя. Але цього разу він тільки незадоволено поморщився і сховав повідомлення до шухляди свого письмового стола, не показавши його навіть начальникові штабу і своєму ад'ютантові.

Але до Сан-Ремі прибув не просто представник ставки, а сам генерал-фельдмаршал Денус. На таку приємну зустріч Еверс аж ніяк не сподівався. Денус був його вчителем, а головне, майже однодумцем. Правда, він не висловлював своїх поглядів у пресі, як це колись необережно зробив його учень, але в особистій розмові з Еверсом напередодні війни на Сході дав йому зрозуміти, що він цілком поділяє його точку зору і не вірить у можливість блискавичної поразки Росії, особливо в умовах війни на два фронти. Ось чому так зрадів Еверс, коли несподівано на порозі його кабінету з'явилася знайома постать фельдмаршала. І радість його ще збільшилась, коли, після коротких офіціальних привітань, той просто, по-приятельськи сказав:

– Приїхав до тебе на день-два відпочити. Так що не стомлюй мене поїздками та оглядами!

– Я буду радий створити умови для такого відпочинку і вважатиму за щастя, коли мій дорогий гість і вчитель погодиться зупинитися в моїй віллі! – Еверс уклонився, притиснувши до грудей руку.

– З охотою приймаю запрошення, але сам жити не хочу. Сподіваюсь, там вистачить місця для нас двох?

– Якщо вас задовольнить другий поверх з п'яти кімнат…

– Мені досить буде й двох. Але щоб ти був поруч. На старість особливо гостро відчуваєш самотність. А ад'ютанти набридли…

У голосі Денуса вчувалися буркотливі, навіть трохи плаксиві нотки немічного старика, хоч на вигляд фельдмаршал здавався ще міцним і здоровим. Еверс запропонував викликати машину.

– Ні, ні, – заперечив Денус, – коли твоя вілла, як ти кажеш, недалеко, то я залюбки пройдуся пішки. Мені набридли авто, літаки і загалом механізовані засоби пересування. Не будь війни, я б з задоволенням забрався у такий ведмежий закуток, де про них і не чули.

– Але зараз іде сніг, екселенц! – зауважив Еверс. Денус глянув у широке вікно:

– А я так мріяв відігріти старі кості! Мені казали, що тут ніколи не буває снігу. У тебе на віллі принаймні тепло?

– Я накажу затопити камін.

Цілий день Денус відлежувався в ліжку, навіть не читав, а тільки перегортав нові ілюстровані журнали. За вечерею гість, крім чарки коньяку, нічого не випив, а з усіх страв, поданих на стіл, покуштував тільки риби. Розмова теж точилася мляво, як не намагався Еверс навернути її на тему, яка найбільш його зараз цікавила.

Почуття розчарування охопило Еверса. Він так сподівався на щиру відверту розмову, а фельдмаршал чомусь ніби уникає її. Може, ще не відпочив з дороги? Чи заважає покоївка, яка часом входить до їдальні, щоб внести нову страву або замінити тарілки? Еверс наказав присунути крісла поближче до каміна і відпустив служницю. Тепер гість і хазяїн лишилися сам на сам, ніщо їм більше не заважало. Навпаки, і полум'я каміна, і присмерк у кімнаті, і добрі сигари – все настроювало на інтимний лад. І Денус, справді, почав розмову.

– Якої ти думки, Германе, про події на Східному фронті? – запитав він руба.

Еверс не став ухилятись від прямої відповіді. Він надто довго був позбавлений товариства, в якому міг би вільно висловлювати свої думки, щоб мовчати тепер, коли випала така хороша нагода звіритися людині розумній і розсудливій.

Денус його не переривав. Примруживши очі, він дивився на вогонь і час від часу кивав головою на знак своєї згоди з словами генерала.

Єдиного не насмілився сказати Еверс прямо – своєї думки, що порятунок Німеччини можливий тільки за умови ліквідації фюрера.

– Так ти гадаєш, що вихід тільки в негайному примиренні з нашими противниками на Західному фронті і в Африці?

– Яв цьому твердо переконаний.

– Але Англія і США на це не підуть.

– Це ще невідомо.

– Аз якою метою, на твою думку, полетів Гесс у свій час до Англії?

Еверс мовчав, хоч відповідь і бриніла у нього на устах – чи не припуститься він знов непоправної помилки? Адже фельдмаршал ще не висловив свого ставлення до подій! Денус зрозумів його вагання і прийшов на допомогу.

– Єфрейтор надто скомпрометував себе перед усім світом, щоб уряди Англії і США погодились розпочати з ним будь-які серйозні переговори…

Запала мовчанка. Дуже коротка, бо Денус відразу її перервав:

– Потрібна інша людина, і я, власне, приїхав до тебе не для того, щоб відпочивати…

Дорого дав би Міллер, щоб почути бодай одну фразу з тої розмови, яка відбулася перед каміном на віллі генерала Еверса між господарем дому і його гостем, генерал-фельдмаршалом Денусом, одним з найстаріших генералів гітлерівської армії.

Але начальника служби СД у цей час не було навіть в Сан-Ремі. Він думав зараз не про порятунок Німеччини, а про порятунок власної персони. І, як це не дивно, шукав цього порятунку на дні гірської річки, яку ретельно обстежували під особистим його керівництвом.

Звістка, що Міллер підстрелив якогось невідомого у тюремному одязі, схвилювала всіх, хто брав участь у розшуках Поля Шеньє. Скидалося на те, що куля начальника СД влучила саме в цього небезпечного злочинця. За розповіддю самого Міллера сталося так: повертаючись учора надвечір з одного гірського селища, він трохи збочив з стежки і в чагарнику за однією з скель помітив чиюсь невиразну постать. Ще не певний того, що він натрапив на слід втікача, Міллер про всяк випадок вихопив пістолет, і тоді з-за скелі вискочила людина в тюремному одязі і кинулася до річки. Спіймати невідомого живим Міллер не міг, бо скеля була близько берега і втікач встиг стрибнути у воду. Лишалося одне – стріляти! Але в напівтемряві поцілити було важко, і Міллеру довелося розрядити весь свій автоматичний пістолет, поки йому пощастило поранити чи вбити злочинця. Так чи так, а він пірнув у воду і на поверхню більше не виплив.

На місце події негайно було викликано групу солдатів.

Метр за метром вони обмацували баграми дно річки, але тіла втікача не знайшли – швидка течія віднесла його, мабуть, значно далі від того місця, де невідомий пішов на дно. З настанням ранку розшуки довелося розпочати заново і в значно ширшому масштабі. Кілька спеціальних команд провадили їх одночасно в різних місцях, вниз по течії. Міллер сам керував роботою всіх груп, навіть спав у машині, незважаючи на негоду. Але бурхлива гірська річка ніби насміялася з нього, вирвавши здобич з-під самого носа.

Розшуки тіла тривали вже шостий день, і офіцери в інтимних розмовах все частіше висловлювали припущення, що Міллер «кинув кінці у воду». Як же були здивовані всі, коли на сьомий день стало відомо, що тіло знайдено.

До Сан-Ремі негайно прибув той самий есесівський офіцер в чині оберста, який виступав на нараді у генерала Еверса, а за ним ще якийсь чоловік у цивільному. Обидва відразу виїхали на місце, де було знайдено труп.

Попередній його огляд підтвердив припущення, що це Поль Шеньє. Правда, швидка течія бурхливої річки дуже побила тіло утопленика об кам'янисте дно, особливо незахищене одягом обличчя. Понівечене ударами важких валунів і розпухле від довгочасного перебування у воді, воно було настільки деформоване, що потреба у звірці його з фото Поля Шеньє відразу відпала. З цієї ж причини непридатними стали і дактилоскопічні знімки, привезені оберстом, – їх так само не можна було звірити з відбитками пальців утопленика. Але один незаперечний доказ все ж наводив на думку, що Міллер підстрелив саме втікача з підземного заводу – номер 2948 був добре помітний на руці трупа. Таким саме номером у свій час було затавровано в'язня підземного заводу – Поля Шеньє. А тюремний одяг, тотожний з тим, який носили полонені на заводі, тільки підтверджував думку, що злочинця, хоч і мертвого, а спіймано.

Деякий сумнів у цивільного викликало лише те, що одяг на утопленику був надто поношений – за даними заводу, Поля Шеньє, коли той взявся за вивчення креслень, переодягли в усе нове. Але Міллер нагадав, що втікачеві багато днів довелося лазити по горах і проваллях, і цивільний погодився – за таких обставин одяг міг не те що приноситися, а й подертися на клапті.

Все ж для остаточного впізнання особи забитого і складання про це офіціального протоколу вирішено було створити спеціальну комісію. До її складу, крім згаданих уже есесівського офіцера і людини в цивільному, ввійшли Міллер і представник штабу дивізії Генріх фон Гольдрінг.

У похмурому настрої виїхав Генріх на місце збору комісії. Всі дні, поки тривали розшуки тіла, він нервував не менше самого Міллера. А що, коли це справді Поль Шеньє, тобто Андре Ренар? Невже макі не зуміли провести його в гори? Дуже дивно! А особливо дивно те, що на втікачеві тюремний одяг. Це вже зовсім незрозуміло. Коли Генріх бачився з Ренаром в Ла-Травельса, на Андре була спідня сорочка і піжамні брюки. А може, це йому тільки так здалося? Може, оті смугасті штани були часткою тюремного одягу? Може, макі не встигли прийти вчасно, і Андре довелося рятуватися, не встигнувши навіть переодягнутися? Треба було ще раз поїхати в Ла-Травельса, щоб самому впевнитись, що Андре Ренар у безпеці. Генріх не зробив цього з обережності і, виходить, припустився помилки. А за це сплатив Андре Ренар, який так йому допоміг, чудесна, мужня людина.

Ще здалеку Генріх побачив купку людей на березі річки. Очевидно, члени комісії вже зібралися. Треба було б поспішити, а ноги немов налилися свинцем, та й серце шалено калатає. Ні, він ітиме поволі, аж поки його обличчя не набере звичайного безтурботного вигляду. До речі, барон фон Гольдрінг і не повинен дуже поспішати. Хай відчують члени комісії, що він не абихто, а син самого Бертгольда.

Члени комісії, справді, зустріли його поштиво – на таку поштивість аж ніяк не міг розраховувати звичайний обер-лейтенант! – і відразу приступили до огляду трупа. Разом з усіма схилився над утоплеником і Генріх. Зріст такий же, як у Андре, обличчя не впізнати, таке воно побите і пошматоване… номер на руці той же, що був і в Андре: 2948! Стривай, стривай, щось у цьому номері не так… Ну, звичайно ж! У Андре він був витатуйований ближче до зап'ястя, та й малюнок цифр виглядав інакше – не було тої маленької петельки на цифрі два!

Так виходить…

Генріх нахилився ще нижче, і його погляд упав на праву руку утопленика, випростану долонею вниз вздовж тіла. Чорний ніготь, під яким запеклася кров! Таким саме нігтем водив по списку підозрілих з його погляду осіб отой донощик з Ла-Травельса, якого він передав начальнику служби СД.

«Так ось чому Міллер не сповістив про наслідки допиту Базеля!»

Генріх глянув на Міллера і зустрівся з його настороженим поглядом. «Ні, треба не виказувати того, що я все зрозумів! Принаймні зараз, інакше члени комісії помітять занепокоєння начальника служби СД!» – промайнуло в голові Генріха, і він, привітно посміхаючись підійшов, до героя сьогоднішнього дня:

– Дозвольте вас щиро поздоровити, гер майор, з щасливим закінченням розшуків Шеньє!

Вираз тривоги зник з очей Міллера, на устах його заграла радісна посмішка.

Того ж таки дня, в казино, перед обідом, есесівець вручив начальнику служби СД п'ять тисяч марок за спійманого, хоч і неживого. Поля Шеньє. Пакет з офіціальним протоколом комісії ще перед цим був відправлений до Берліна, у штаб-квартиру.

– Чи не здається вам, Ганс, що я маю право розраховувати на хорошу вечерю за ваш рахунок? – трохи іронічно запитав Міллера Генріх, коли вони по обіді вийшли разом з казино.

– О, з радістю! І, можливо, за мною залишився якийсь борг – дуже прошу нагадати про нього, бо я кілька разів позичав у вас різні дрібні суми і не пам'ятаю, чи все сплатив.

Міллер чудово почував себе після одержання п'яти тисяч марок і ладен був розрахуватися з боргами, чого ніколи не робив.

– У мене дуже коротка пам'ять на такі дріб'язки, і я не пам'ятаю наших взаємних розрахунків. Крім останнього боргу

– Якого саме? – спокійно поцікавився Міллер.

– Моєї мовчанки.

Міллер зупинився. Обличчя його пополотніло.

– Пішли, пішли, Ганс! Адже ми друзі, а між друзями не повинно бути секретів. І мушу признатися, що я просто в захопленні від вашої винахідливості: підсунути Базеля замість Поля Шеньє!

Генріх відчув, як здригнулася рука Міллера, якого він узяв за лікоть.

– У мене для цього, признаюся, не вистачило б кмітливості… Та не хвилюйтеся ж, Ганс! Мені самому так набридло лазити по горах у розшуках цього невловимого Шеньє, і я дуже вдячний, що ви звільнили мене від цього неприємного обов'язку!

– Слухайте, Генріх, ви не можете сказати мені, як ви про це дізналися?

– Це моя таємниця, Ганс!

Якийсь час Міллер мовчав, ніби збираючись з думками.

– Я буду відвертішим, Генріх, і відкрию вам одну таємницю, яка безпосередньо стосується вас. Хочете?

– Вислухаю з великою увагою.

– Тобто не безпосередньо вас, а мадемуазель Моніки, за якою ви так упадаєте. Нам пощастило встановити, що за кілька днів перед нападом макі на поїзд із зброєю мадемуазель їздила до Бонвіля, побула там всього кілька годин і повернулася невідомо яким шляхом, бо поїздом, за нашими відомостями, не їхала. Крім того, ваш денщик, Курт Шмідт, знав номер поїзда і час його відправки з Бонвіля. Співставте ці два факти і скажіть – не здаються вони вам підозрілими? Генріх замислився, може, на одну мить і весело розсміявся.

– Дорогий Ганс! Якщо ваша служба СД і надалі так працюватиме, то я не гарантую вам прихильності вищого начальства, як би я не обстоював вас перед Бертгольдом. До таємниці, про яку ви мені щойно розповіли, додайте і такі подробиці: за два дні до свого від'їзду до Бонвіля мадемуазель Моніка одержала телеграму без підпису такого змісту: «Пам'ятайте про обіцянку». Якщо службі СД буде важко дізнатися, хто її надіслав, я можу сказати точно – Генріх фон Гольдрінг! Той же самий Гольдрінг за дві години після прибуття мадемуазель до Бонвіля виїхав на власній машині у напрямку на Сан-Ремі і на задньому сидінні віз ще одного пасажира, точніше, пасажирку. І цією пасажиркою була не хто інша, як мадемуазель Моніка… Про більш інтимні подробиці цієї таємниці, я сподіваюсь, ви не будете розпитувати?

У Міллера в цю мить було таке розгублене, навіть ображене обличчя, що Генріх розреготався.

– І все-таки я вам дуже вдячний, що ви мені про це розказали. Було б дуже прикро, коли б через мене у мадемуазель Моніки сталися якісь неприємності. Слово честі, я вам щиро вдячний!

– Радий, що все прояснилось так просто. А знаєте що, Генріх? Переходьте до служби СД! При ваших здібностях і зв'язках ви могли б зробити блискучу кар'єру! Ми б з вами чудово працювали. Згодьтеся, що і я вмію дещо робити!

– Я вже думав над цим, але боюся, що у мене не вистачить потрібної витримки. Особливо, коли зважити на вади мого характеру, які хоча й пояснюються молодістю, але від цього не стають меншими. Вам я можу сказати про них по секрету – люблю красивих жінок!

Тепер настала черга сміятися Міллеру.

– Ви гадаєте, що нова професія вам у цьому завадить? Любий Генріх, саме навпаки! Перша-ліпша жінка, що впаде вам в око, без жодного клопоту – ваша. Не треба витрачати часу на всілякі залицяння…

Міллер гидко підморгнув.

– Подумаю, подумаю, Ганс. Ця пропозиція, признатися, мене більше зацікавила, ніж ваша таємниця.

– О, в мене е ще одна, яка напевне вас вразить! Зайдемо до мене, і ви переконаєтесь, що я справжній ваш друг!

Обидва мовчки завернули в завулок, де в густому садку стояв особняк, в якому розмістилася служба СД.

У себе в кабінеті Міллер відімкнув сейф, взяв з полиці якусь папку, відшукав серед інших паперів невеличкий конверт і простягнув його Генріху.

Генріх недбало взяв конверт за кутик і кинув лінивий погляд на поштовий штамп.

– Монтефлер? Вам хтось пише з Монтефлер? Так це треба розуміти, Ганс?

– Не сказав би, що в цьому місці живе ваш друг!

– Можна і прочитати? Якщо, звісно, це не дуже довго!

– Півсторінки…

Знизавши плечима, Генріх витяг з конверта вчетверо складений аркушик і, розгорнувши його, насамперед глянув на підпис. Але лист був анонімний. Невідомий кореспондент більш-менш точно передавав обставини переходу Гольдрінга до німецьких військ і висловлював припущення, що саме він передав російському командуванню план операції «Залізний кулак», а можливо, і операції «Зелена прогулянка». Автор листа радив ще раз перевірити особу Гольдрінга.

Генріх глянув на дату. Листа було написано за кілька днів до його поїздки в Ліон. Отже, перевірка, якій його піддали в готелі в Шамбері, безумовно, була пов'язана з цим листом.

Вдруге перечитувати листа Генріх не став, щоб не показати Міллеру, що він надає йому якогось значення. Натреноване око і так добре запам'ятало всі особливості почерку. Дуже знайомого почерку! Генріх вже здогадувався, хто саме написав доноса.

– Спасибі, Ганс! Ви мене трохи розважили. Автор листа, очевидно, дуже наївна людина. Що, якби цю писанину побачив Бертгольд! По секрету вам скажу – він позбавлений почуття гумору і може розцінити цей лист, як матеріал, спрямований проти його власної персони. Цього він вам ніколи не подарує!

Міллер розгублено кліпнув очима.

– Боже мій, Генріх! Адже я сам розглядав цю дурну анонімку як курйоз, тому тільки і зберіг її, щоб показати вам! А тепер, коли ми з вами посміялися…

Майор так швидко вихопив з кишені запальничку і підпалив анонімного листа, що Генріх не встиг спинити його.

– Це вже даремно, Ганс! Як не кажи, а документ!…

– Ніде не зареєстрований, бо ми реєструємо лише матеріали, подані нашими агентами.

– І все-таки шкода! Автор листа так звеселив нас, а ми сплатили йому чорною невдячністю! А тепер чи не накажете гостеві подумати й про господаря? Адже ви стільки ночей недосипали, стільки мали клопоту з цією комісією!

– Що ви, Генріх! Я завжди радий побути у вашому товаристві. І дуже щасливий, що ви одержали докази найщирішої моєї до вас дружби.

– Так само, як і ви моєї!

Повернувшися додому, Генріх кинувся до одного з чемоданів, де зберігався, дбайливо запакований у конверт, подарунок майора Шульца – фото генерала Данієля на фоні карти. Але Генріх не став розглядати фото. Він пильно вдивлявся в зроблений на ньому напис, співставляючи почерк майора з почерком автора анонімного листа.

Так, помилитися було неможливо – доноса написав, як і гадав Генріх, саме майор Шульц!