Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 37 страниц)

– Чому так раптово?

– В Італії стався переворот. Муссоліні заарештовано. На чолі армії і уряду – якийсь Бадольйо. Цілком можливо, що нашу дивізію передислокують туди… Коли це трапиться, я вас відкличу з курсів. Перед від'їздом, як тільки одержите телеграму з штабу дивізії, зайдете до генерал-полковника Гундера, можливо, він схоче передати мені листа чи щось переказати на словах. Доручення це особливої ваги, і, з певних причин, я хотів би, щоб про нього не дізналася жодна душа.

– Буде зроблено, гер генерал-лейтенант!

– А тепер скажіть, бароне, як вам подобаються всі ці події?

– Я мало розуміюся на політиці, гер генерал, і тому завжди дотримуюся принципу: слухати, що говорять розумніші і досвідченіші за мене.

– Дуже хороший принцип! Мені подобається ваша скромність. Але кілька годин тому, в цьому ж кабінеті, за отим столиком, я був одвертий з вами і, можливо, сказав щось зайве…

– З тої розмови у мене лишилося одне враження, – що ви, гер генерал, патріот, який болісно реагує на невдачі армії фатерланду.

– Армії? Тоді ви мене не зрозуміли. Не армії, бароне, а командування!

– Пробачте, гер генерал, саме так я й зрозумів, але не насмілився сказати, – поправився Генріх.

– І ці помилки призводять до того, що дехто вважає, що корабель потопає і треба насамперед рятувати себе.

– Так, здається, роблять щури.

Еверс хрипло розсміявся:

– Саме так я і розцінюю події в Італії.

– Але мені, насмілюсь сказати, здається, що паніка передчасна, що немає ніяких підстав дивитись на майбутнє песимістично.

– Якщо не чекати його, склавши руки, а готувати, – багатозначно додав генерал і пильно глянув на Генріха. – А тепер їдьмо на аеродром!

За годину генерал Еверс спеціальним літаком вилетів з Парижа до Сан-Ремі.

Розмова з генералом схвилювала і зацікавила Генріха. Натяки Еверса красномовно доводили, що в нього є якісь плани. Він їх, правда, поки приховує, але незаперечно одне – невдоволення командуванням настільки зросло, що навіть завжди стриманий генерал не вважає потрібним з цим ховатися. І це ж лише квіточки! Ягідки будуть згодом…

Другого ранку, рівно о десятій, Генріх відрекомендувався начальникові майбутніх курсів оберсту Келлеру.

– Відкриття курсів на деякий час відкладається, – сповістив Келлер. – Можливо, вам доцільніше повернутися в частину і чекати виклику.

– Командир дивізії генерал Еверс – він тільки сьогодні вилетів з Парижа – наказав мені чекати тут, оскільки є думка, що наша дивізія одержить якесь особливе завдання і в найближчі дні буде передислокована, гер оберст.

– Коли одержите телеграму, повідомте мене.

– Вважатиму за свій обов'язок, гер оберст!

– Ви не син командира сто сімнадцятого полку Ернеста Гольдрінга?

– Ні, мій батько, барон Зігфрід фон Гольдрінг, загинув, і мене всиновив генерал-майор Бертгольд. Він працює при штаб-квартирі в Берліні.

– Вільгельм Бертгольд?

– Так точно!

– О, тоді прошу передати від мене найщиріше привітання. Ми з ним старі знайомі, ще з першої світової війни.

– Певен, що для нього це буде великою приємністю…

– Я гадаю, що ви не нудитиметесь у Парижі. Але оскільки вам тут доведеться затримуватись, було б шкода, коли б ви без жодної користі прогаяли час. Якщо хочете, я накажу передрукувати для вас конспекти майбутніх лекцій. Це позбавить вас зайвих турбот – не доведеться конспектувати самому, коли почнуться заняття.

– Мені просто незручно, гер оберст, завдавати вам стільки зайвого клопоту.

– Пусте! Мені дуже приємно було познайомитися з вами, бароне, і я радий, що можу зробити цю маленьку послугу сину мого доброго знайомого. Дуже шкодуватиму, гер обер-лейтенант, якщо вас справді скоро відкличуть… Але в такому разі вам особливо знадобляться конспекти. Гадаю, що на кінець тижня ви зможете їх одержати!

Вперше за багато часу у Генріха видалося кілька цілком вільних днів, і він думав про це з сумом, навіть страхом. Як людина, що весь час мчала у стрімкому бігові і враз спинилася, він відчував, що всі оточуючі предмети немов проносяться повз нього, зливаючись у невиразну смугу. І, оглядаючи Париж, він, власне, ні на чому не міг спинити своєї уваги, бо вулиці, майдани, пам'ятники, величні будівлі і звичайні будинки, мов строката стрічка, лише дратували око, не встигши зафіксувати в уяві, не збудивши навіть цікавості.

Даремно Курт навмисне уповільнював хід машини, проїжджаючи повз якийсь пам'ятник чи цікаву архітектурну споруду, даремно зовсім виключав мотор на просторих, величних майданах, захопленими вигуками силкувався привернути увагу обер-лейтенанта до численних вітрин антикварних магазинів на вулиці Ріволі. Генріх байдуже проїздив під Тріумфальною аркою, кидав короткий погляд на Вандомську колону, навіть не повернув голови, щоб глянути на Палац президента на Єлісейських Полях, і все гнав, і гнав машину вперед, не помічаючи, що однією і тією ж вулицею вони проїздять вдруге, а то і втретє.

Не питаючи дозволу, Курт сам повернув машину на Марсове поле і спинив її навпроти Ієнського мосту, біля Ейфелевої башти. Підйомна машина не діяла, і Генріх гвинтовими сходами піднявся на другу платформу башти. Не слухаючи пояснень гіда про час, коли інженер Ейфель збудував цю грандіозну споруду в триста метрів заввишки і скільки на неї довелося витратити металу і коштів, Генріх вийшов з скляної галереї на площадку і, спершися на поруччя, глянув з висоти на місто. Лише тепер він вперше побачив Париж. Побачив не тільки оком, а і тим внутрішнім зором, який один спроможний вдихнути душу в бачене, доповнюючи його всіма спогадами з прочитаного про це оспіване найкращими письменниками Франції місто.

Ось він, Нотр-Дам – собор Паризької богоматері, по якому водив його в дитинстві могутній геній Віктора Гюго поруч з тоненькою красунею Есмеральдою і її біленькою кізочкою. А там вмирав біля барикади на вулиці Шанврері веселий гамен Гаврош, відважний і палкий, насмішкуватий і визивно безтурботний навіть перед лицем смерті. По отих он бульварах, може, скрадався старий Горіо, якого потай проводив Бальзак у особняки його прекрасних і невдячних дочок. Десь, певно на острові Сіте, блукали в свій час веселі і зухвалі мушкетери Дюма… А там, мабуть, кладовище Пер-Лашез і славетна Стіна Комунарів, де було розстріляно останніх захисників Комуни…

Залитий сяйвом пригасаючого сонячного дня, Париж простягав до неба шпилі своїх соборів, верхівки башт, куполи громадських споруд, колони пам'ятників, ніби хотів безліччю рук затримати останні промені сонця, щоб назавжди зберегти славетне місто у сяйві величі і перемог.

Генріх хотів піднятися вище, на третю платформу башти, але виявилося, що там розташований радіомаяк і вхід туди заборонений.

Поверталися додому Великими Бульварами, і Генріх ніби вперше помітив їх своєрідну непередавану красу. Він довго не міг збагнути, що саме в них його так зачарувало, і раптом зрозумів – каштани! Знайомі, любі каштани, що були красою і його рідного міста.

І вони снилися йому цієї ночі, у буйному весняному цвітінні, під мирною неосяжною блакиттю неба. Він з Монікою йшов вулицею Леніна, і білі пелюстки під подувами вітру кружляли в повітрі і тихо лягали на чорні коси дівчини.

Ранком другого дня на столиках букіністів, що вишикувалися вздовж набережної Сени, Генріх розшукав путівник по Парижу і почав свою мандрівку в минуле, щоб утекти від тяжких спогадів сьогоднішнього дня, а головне, не думати, не чекати з такою напругою листа.

Наприкінці тижня Курт подав йому великого пакета. Крім офіціального наказу прибути до штабу дивізії, на її нове місцезнаходження, в пакеті був і лист від Лютца.

«Дорогий друже! – писав гауптман. – Ніяких подробиць трагічної смерті мадемуазель я не можу сповістити, бо ніхто нічого не знає, крім того, що її збила якась проїжджа військова машина. Співчуваю тобі, Генріх, і сподіваюсь, що ти знайдеш у собі мужність гідно пережити цю тяжку втрату. Разом з тобою сумую і я – мої щирі почуття поваги і дружби до мадемуазель тобі відомі.

Сповіщаю тобі наші новини. Дивізія вже була готова виїхати туди, куди ти їздив, як одержали наказа про нове місцепризначення. Генерал наказав, щоб ти «негайно виїхав з Парижа. Рушати тобі треба на Модану, а звідти через Пінеролло на Кастель ла Фонте. Тут ми, здається, отаборимось. Під час переїзду, та ще машиною, будь дуже обережний. Там дуже поганий клімат, і можна застудитися ще сильніше, ніж ти застудився, коли супроводжував Пфайфера. Ти мене розумієш? Хотів написати тобі багато, але згадав, що незабаром побачимось. Тоді наговоримось досхочу! Міллер просив передати тобі привіт, що я й роблю з великою неохотою, бо, признаюся, ніяк не можу зрозуміти твоєї з ним дружби. Це не ревнощі. Ти знаєш, як і чому я до нього так ставлюся. Чекаю! Не забудь про поганий клімат! Твій Карл».

Надвечір задзвонив телефон.

– Барон фон Гольдрінг? – запитав знайомий голос.

– Так.

– Ви й досі цікавитеся копіями Родена?

– Буду дуже радий, коли ви мені щось запропонуєте.

– Тоді дозвольте прийти до вас зараз?

– І обов'язково з новою скульптурою!

Генріх поклав трубку. Зустріч з «антикваром» цікавила його зараз більше ніж будь-коли. Сподіваючись на неї, він нікуди не виходив сьогодні з номера, відклав на завтра свій від'їзд.

– Курт, візьми мої документи, їдь в комендатуру, хай відмітять, що ми завтра вранці виїжджаємо з Парижа.

Хвилин за десять після того, як Курт поїхав, в номер зайшов «антиквар».

– Я від учорашнього дня весь час чекаю вашого дзвінка! – зрадів Генріх.

– Щось сталося?

– Дивізію нашу переводять в Італію. Куди саме точно – невідомо, але є думка, що в Кастель ла Фонте.

– Це непогано! Бо саме в північній Італії гітлерівці потраплять у дуже складну ситуацію. Коли прибудете на нове місце, обізнайтеся з обстановкою і негайно сповістіть адресу. Відповідні інструкції одержите. Не виходьте за їх рамки, будьте обережні: партизанський рух на півночі Італії значно сильніший, ніж в тому районі, де ви працювали досі, і вас можуть підстрелити. А зараз ви ні в якому разі не повинні рискувати своїм життям, пам'ятаючи, що вас можуть чекати важливі завдання. Є у вас ще якісь новини?

Генріх показав конспекти, одержані від Келлера.

– Вже маємо, навіть кілька примірників, – розсміявся «антиквар». – І найцікавіше в них те, що німці дуже добре обізнані з усіма даними про танки, які виготовляються на заводах Англії і Америки. Навіть з славнозвісними американськими «шерманами», виробництво яких особливо засекречене.

– У мене відбулася цікава розмова з генералом, – сповістив Генріх і докладно розповів про свої зустрічі з Еверсом у Парижі і недвозначні його натяки на потребу рятувати становище.

– Дуже цікаво! – зауважив гість Генріха. – Невдоволення Гітлером як головнокомандуючим серед командного складу німецької армії все зростає. Можна чекати навіть змови проти нього. Напевне, знайдуться охочі пожертвувати Гітлером, щоб врятувати гітлеризм. І через це нас цікавлять і ваші розмови з генералом, і Те доручення чи лист, який має передати йому через вас генерал-полковник Гундер. Він, як і Денус, у великій немилості у Гітлера. Не виключена можливість, що це ниточки єдиного клубка.

– Буде виконано!

– Схоже на те, що перспективи вашого повернення на Батьківщину стають реальними і близькими! Події розвиваються з винятковою швидкістю.

– Я не дозволю собі думати про це, хоч усе віддав би, щоб бути зараз у рядах своєї армії, разом з усіма битися на фронті.

– Здогадуюсь… Але ми з вами і є ті бійці, які доводять помилковість старої приказки, ніби один у полі не воїн На нашу долю випали найтяжчі обов'язки, бо ми самотою стоїмо посеред ворожого поля і мусимо воювати, що б там не було!

У сусідній кімнаті почулися кроки Курта.

– Так що, бароне, не скупіться: такої скульптури ви ніде не знайдете! Погляньте на цю лінію… – «антиквар» пестлива провів пальцями по невеличкій статуетці молодої жінки

Генріх відступив від стола, примружив очі і зробив вигляд, що милується скульптурою.

– Справді досить ефектна! – схвалив, нарешті, він і, витягши з кишені якусь купюру, простягнув її старику.

«Антиквар» вклонився і вийшов.

Другого ранку Генріх подзвонив Келлеру, щоб сповістити його про свій терміновий від'їзд, потім заїхав до Гундера. Той прийняв його негайно, незважаючи на ранній час, і перепросився, що не встиг написати листа.

– Прошу передати вашому генералові, – заявив він обер-лейтенантові, – що стан мого здоров'я значно покращав, хоч і потрібне тривале лікування. Незабаром я напишу йому про все докладніше.

– Дозвольте йти?

– Заждіть!

Гундер замислився, час від часу кидаючи допитливі погляди на офіцера, що, виструнчившись, стояв перед ним з непроникливим виразом обличчя.

– Передайте ще… – Гундер пильно глянув Генріху в очі. – Скажіть генералові, що я вважаю клімат північної Італії дуже хорошим для його здоров'я. Раджу йому скористатися з нагоди і добре полікуватися…

– Я точно передам ваші слова…

– Тепер ідіть!..

Генріх мовчки вклонився.

О десятій годині ранку машина, керована Куртом, вже виїхала за межі Парижа і помчала широкою автострадою на Ліон. Поспішаючи, Генріх не встиг навіть поснідати, і Курт гнав машину щодуху, щоб швидше в якомусь з населених пунктів знайти пристойний ресторан.

Нарешті попереду вималювалось містечко Жуаньї.

– Накажете спинитись, гер обер-лейтенант? Я тут обідав, коли їхав до Парижа. Ресторан он там, – показав очима Курт на одноповерховий чепурний будиночок, що стояв на в'їзді до містечка.

Генріх кинув байдужий погляд праворуч і раптом сам схопився за руль і рвучко загальмував.

Біля ресторану стояла машина, що належала його майбутньому тестю!

– Де зараз генерал-майор? – запитав Генріх шофера з погонами фельдфебеля.

– Не знаю! – непривітно буркнув есесівець, підозріливо оглядаючи надто цікавого, на його думку, обер-лейтенанта.

Генріх зійшов на ґанок, щоб зайти до ресторану, але дорогу йому заступив ще один есесівець з погонами лейтенанта.

– Вам чого? – запитав він безцеремонно, мало не відштовхуючи Генріха від дверей.

– Скажіть генерал-майору Бертгольду, що його хоче бачити барон фон Гольдрінг

Лейтенант окинув Генріха довгим поглядом і мовчки ввійшов у ресторан.

А за якусь мить у дверях з'явився сам Бертгольд з серветкою, застромленою за комір сорочки.

– Звідки? Яким чином? – кинувся він до Генріха, обнімаючи його і цілуючи.

Лейтенант, що так нелюб'язно зустрів Генріха, і обер-лейтенант, який вийшов на ґанок разом з Бертгольдом, виструнчилися обабіч дверей.

– Моя охорона, – недбало сказав Бертгольд, проходячи повз них.

Генріх ледве помітно хитнув головою, навіть не глянувши на офіцерів.

– А вам дуже до лиця цивільний одяг, майн фатер! – навмисне голосно кинув він і зупинився, оглядаючи огрядну постать генерала в дорогому світло-сірому костюмі.

Офіцери поштиво відсторонилися, з цікавістю прислухаючись до розмови. Але Бертгольд уже пройшов уперед, на ходу наказавши:

– Прошу, панове, лишитися тут, поки ми з сином поснідаємо!

Сніданок генерал-майора цього разу незвично затягнувся, і офіцери охорони з заздрістю прислухалися до брязкоту ножів і посуду і голосного реготу свого шефа, очевидно, дуже задоволеного з цієї зустрічі.

– Це дуже добре, що ти будеш в північній Італії, – схвалив Бертгольд, вислухавши розповідь Генріха про те, звідки й куди він їде. – Правда, і там треба бути обережним, але у ці дні краще опинитися подалі від Німеччини… Два дні тому я відправив фрау Ельзу і твою Лорхен до Швейцарії. Хай пересидять там…

– Вони поїхали надовго? А я тільки вчора з Парижа написав Лорі…

– Листа їй перешлють. Нальоти ворожих літаків тепер так почастішали, що їм краще не повертатися певний час у Мюнхен. До речі, я доручив їм підшукати у Швейцарії віллу, про яку ми з тобою говорили.

– Я теж хотів би взяти в цьому участь…

– Не турбуйся. Я продав хлібний завод, а Лора – вашу ферму. Та й заощаджень ще з Східного фронту в мене вистачить. Твої гроші – адже ти їх перевів у долари? От і добре! – вони будуть потрібні після війни.

– О, швидше б дочекатися її кінця! Так хочеться пожити серед рідних, у своїй сім'ї! – вихопилося у Генріха.

Бертгольд тяжко зітхнув.

– Події розгортаються не так, як нам хотілося б, – нарешті промовив він, розправившись з великим шматком риби і беручись за м'ясне. – Ці прокляті росіяни переплутали нам усі карти!

– Але я сподіваюсь, що у нас вистачить ще сили зупинити їх наступ?

Бертгольд знизав плечима, в голові його не було цілковитої впевненості, коли він відповідав Генріху:

– Доля війни залежатиме від того, як швидко ми виготовимо достатню кількість нової зброї.

– Виходить, розмови про новий вид зброї не пропагандистський трюк, а правда? – з цікавістю запитав Генріх.

– Цю правду вороги Німеччини швидко відчують на власній шкурі.

– Не уявляю, про яку зброю йдеться, але вірю вам, що це дійсно щось виняткове… – зауважив Генріх з невинним виглядом.

Бертгольд озирнувся, хоч добре знав, що в ресторані нікого з сторонніх нема. Притишивши голос до шепотіння, він пояснив:

– Це така штука, що одна батарея може сидіти десь у лісах Баварії і спокійно і методично руйнувати Лондон.

Побачивши на обличчі Генріха щире здивування, Бертгольд розсміявся:

– Так, так, мій любий! Літаючі снаряди! Люди сидять десь під Берліном і по радіо спрямовують снаряди саме туди, куди їм потрібно лягти. За допомогою цих снарядів ми примусимо капітулювати всіх наших ворогів… Звичайно, про те, що я тобі зараз сказав, ніхто не повинен знати, навіть твої найближчі друзі.

– У мене їх майже немає, майн фатер. Генерал погрозився виделкою:

– А та молода француженка в Сан-Ремі? Гадаєш, не знаю?

– Вона цікавилася більше квітами, ніж снарядами, як і кожна молода дівчина… І, крім того, вона кілька днів тому загинула.

– Загинула? Як?

– На неї наскочила якась машина…

Коли б Бертгольд у цю мить не схилився над тарілкою, він помітив би, як зблід його майбутній зять, побачивши на обличчі свого названого батька зловтішну, багатозначну посмішку.

– Ну що ж, вип'ємо за упокій її душі! – перехилив Бертгольд фужер з вином.

Генріх не доторкнувся до свого бокала. Йому ще багато про що треба було поговорити.

– Ви досі тільки розпитували, майн фатер, – сказав він після хвилинної мовчанки, – і не пояснили, чому ви, так несподівано для мене, опинилися у Франції?

– Нові обставини вимагають роботи по-новому, а у нас телепнів у СД хоч відбавляй. Панькаються з цими макі, місяцями тримають заложників, коли їх пачками і привселюдно треба стріляти і вішати! От і доводиться самому їздити, так би мовити, давати настанови. Заїду ще до Парижа, а звідти вже додому. І чекаю від тебе нової адреси. Там, на півночі Італії, у мене е друзі, з якими я хотів би тебе познайомити. Стривай, де, ти кажеш, стоятиме ваша дивізія?

– Кастель ла Фонте…

– Кастель ла Фонте?.. Та у мене ж там є добрий знайомий і дуже впливовий! Якщо граф Рамоні зараз не в Римі, а у себе в замку, ти матимеш нагоду з ним познайомитись. Я зараз напишу йому кілька слів.

Бертгольд витяг блокнот і написав записку.

– З Рамоні познайомся обов'язково. Він ніби стоїть поза партіями і політикою, але, насправді, є одним з керівників і натхненників руху чорносорочечників. Тому ми його так і цінуємо.

За десертом Бертгольд знову повернувся до розмови про події на фронтах. Він ще раз підкреслив, що покладає великі надії на нову зброю, проте закликав Генріха бути готовим до всього і, відповідно до обставин, будувати свої дальші плани.

Вже прощаючись, Бертгольд ще раз нагадав:

– Так пам'ятай, Генріх, все, що б не трапилось, ми з тобою повинні зустріти як люди завбачливі і розсудливі. Скорочуй витрати, бережи кожен долар. Можливо, нам всім доведеться переїхати до Швейцарії, і тоді наші заощадження дуже здадуться.

«Ще один пацюк, що збирається тікати з корабля» – відзначив про себе Генріх.

На прощання майбутній зять і тесть обнялись і розцілувалися. Бертгольд, як завжди, в останню хвилину розчулився:

– Бережи себе, і не тільки від партизанських куль, а й від італійок. Вони, кажуть, непогані. Про француженку, будь певен, я Лорі не скажу нічого. Всі ми грішні! Але в своїх грішках будь все-таки поміркованим, адже на тебе чекатиме молода дружина.

Бертгольд з своєю охороною від'їхав перший. Генріху довелося трохи затриматися, поки поснідав Курт. І знову його машина помчала на південь.

ПЕРЕД НОВИМ ЗАВДАННЯМ

До містечка Кастель ла Фонте Генріх прибув надвечір. Сонце вже сховалося за гори – лише на сніговій вершині Гранд-Парадіссо ще затрималось його золотисто-рожеве проміння. Нижче гору огортав товстий шар хмар. Вони ніби перерізували її надвоє, і тому здавалося, що сама вершина вільно плаває в повітрі, ніби вінець, підтримуваний невидимими руками. І як у вінці коштовне каміння, так мінилися на засніженій вершині гами золотавих і рожевих тонів.

Гранд-Парадіссо ніби замикала кільце гір, що з усіх боків оточували велику буйнозелену долину, поділену на дві рівні частини стрічкою не широкої, але бурхливої гірської ріки. Лише перед містечком ріка уповільнювала свій біг і дедалі все тихше несла свої чисті, прозорі, мов кришталь, води.

Стояла та передвечірня тиша, коли навіть легенький подув вітру не прошелестить листям дерев, щоб не порушити того дивовижного спокою в природі, який буває тільки на спаді літа, після спеки задушливого і ще довгого серпневого дня.

І як дисонанс, як нагадування про те, що точиться війна, що бомби з літаків і снаряди з гармат десь ще вбивають людей, руйнують міста і села, як щось зовсім чужорідне і тому особливо помітне – дорогу біля самого містечка перетинав довгий шлагбаум. Впоперек пофарбований білими і чорними смугами, він скидався на траурний знак по спокою в світі.

І поруч бетонований бункер, як огидний прищ на тілі природи. А метрів за п'ятдесят – другий, за ним – третій, четвертий, п'ятий… Мальовниче містечко, яке ще так недавно вабило своєю красою тисячі людей, що приїздили сюди відпочити і подихати прозорим, п'янким повітрям, зусиллями тих-таки людей перетворилося на своєрідну фортецю, таку чужу всьому навколишньому, таку дисонуючу.

Вулицями містечка сновигали заклопотані солдати – озброєні, в щільно застебнутих мундирах, спітнілі і закурені. Часом проходили чорносорочечники. Здавалося, що в містечку не лишилося жодної цивільної людини.

Штаб дивізії містився в приміщенні колишнього готелю на центральній вулиці. Знайшовши кабінет Лютца, Генріх постукав.

– Заходьте! – долинув з-за зачинених дверей добре знайомий і зараз трохи сердитий голос.

– Гер гауптман, дозвольте звернутися! – жартома відкозиряв Генріх.

– Нарешті! – схопився з місця Лютц. – Як я скучив за тобою, невтомний мандрівнику!

Після довгих потисків рук, взаємних привітань, запитань про здоров'я, звичайних після розлуки, офіцери коротко розповіли один одному про все, що трапилось з ними за той час, поки вони не бачились. Жоден з них ще не назвав імені Моніки, ніби боячись порушувати цю тему. Нарешті, Генріх не витримав.

– Ти нічого більше мені не скажеш, крім того, що написав? – тихо запитав він Лютца.

– Усі мої спроби дізнатися, кому належала машина, що її збила, були марні. Міллер провів якесь розслідування, але, як він каже, без жодних наслідків… На похороні я був з цим огидним Кубісом. Мені до болю було образливо, коли він поклав на могилу вінок від тебе! Ховали її надвечір, перед заходом сонця, і мені на якусь мить здалося, що в нього руки червоні від крові.

Генріх підвівся, підійшов до вікна і довго дивився на снігову вершину Гранд-Парадіссо. Лютц не наважувався порушити мовчанки.

– Гер Гольдрінг? – почувся голос генерала.

Генріх озирнувся. Еверс стояв на порозі свого кабінету, вже в кашкеті – очевидно, він збирався додому.

– Яволь, гер генерал, десять хвилин тому прибув з Парижа.

– Прошу до мене!

Не знімаючи кашкета, генерал сів на своє звичайне місце біля письмового стола і жестом вказав своєму офіцеру для особливих доручень на стілець навпроти.

– Що ви мені привезли від мого друга з Парижа?

Генріх переказав слова Гундера.

Якщо перша фраза про здоров'я самого Гундера викликала явне задоволення генерала, то друга, про клімат північної Італії, який має добре вплинути на самопочуття Еверса, викликала зовсім іншу реакцію.

– Людям завжди здається, що там хороше, де їх немає, – роздратовано зауважив він і підвівся. – Дуже вдячний, гер обер-лейтенант! Ну, а тепер відпочивайте, завтра доведеться братися за роботу, її у нас тепер вистачає!

Лютц чекав, поки Генріх закінчить розмову з генералом.

– А як справа з квартирою? – запитав його Генріх, коли вони лишилися вдвох.

– Дуже погано, як і все тут. Хотів щось тобі підшукати, але нічого пристойного знайти не міг. Сьогодні заночуєш у мене, а завтра сам щось знайдеш.

Лютц жив у тому ж будинку, де містився штаб, на третьому поверсі.

– Ми тут ще розташувалися по-похідному, – пояснював гауптман, готуючи на краєчку стола нехитру вечерю. – Згодом, звісно, все владнається, але поки харчуємося як прийдеться і де прийдеться… Коли б ти не так стомився, можна було б піти до замку, – його господар, граф Рамоні, дуже гостинна людина.

– Граф Рамоні? Він тут?

– Ти його знаєш? – здивувався Лютц.

– Знати не знаю, але маю до нього рекомендаційного листа від Бертгольда. Це його старий знайомий.

– Так це ж просто чудесно! Граф запрошував мене оселитися у нього в замку, але я відмовився – довелося б далеко ходити. У тебе ж є машина, і ти зможеш оселитися там.

– Ти так говориш, ніби певен, що граф запросить і мене.

– Коли цього не зробить сам граф, то його племінниця, Марія-Луїза, вже напевне!

– А що це за одна?

– Побачиш сам! Мушу тільки попередити, що молода племінниця графа страшенно нудиться у цьому, як вона каже, богом забутому закутку. На її думку, всевишній, створюючи землю, забув створити в Кастель ла Фонте магазин мод, театри, оперу, веселі кабаре, не послав сюди навіть пристойного падре, якому б можна було звіряти під час сповіді свої грішки…

– А їх у неї багато?

– На мою думку, значно більше, ніж годиться мати молодій удові, яка ще не скинула жалоби. Принаймні такої думки не лише я, а й всі наші офіцери, які впали в око молодій графині.

– Ого! Виходить, таких щасливців кілька! Може, й ти у їх числі?

– Мене вона тримає у резерві, бо, на її думку, я в своїх поглядах на жінку дуже старомодний. Та хай їй грець! Нам з тобою треба поговорити про справи більш важливі, ніж ця великосвітська шльондра. Насамперед я хотів би застерегти тебе від властивої тобі безтурботності, через яку ти завжди наражаєшся на небезпеку там, де її можна обминути Не ображайся і не супереч! Справа, бач, у тому, що нам дісталася дуже погана спадщина. До нас тут стояла дивізія СС. Ну, а ти сам знаєш – там, де стоять есесівці, населення або на цвинтарі, або в партизанах. І партизани тут куди активніші, ніж у Франції. Єдине наше щастя полягає в тому, що між ними немає згоди.

– Як це?

– Вони тут не діють єдиним фронтом і багато сил витрачають на чвари між собою. Серед них є націоналісти, демократи, християни, гарібальдійці – та всіх не перелічиш! Найбільш запеклі – гарібальдійці. Це переважно комуністи, і б'ються вони, мов чорти! Про це тебе поінформує твій приятель Міллер краще, ніж я. Або цей Кубіс. Така сволота, я тобі скажу!

– Ти про це тільки-но дізнався?

– Я йому ніколи не симпатизував, а тепер просто зненавидів.

– І що до цього спричинилося?

– Оскільки масштаби боротьби з партизанами зросли, у нас тут є свій дивізійний госпіталь, а в госпіталі головний лікар Матіні…

– Італієць? – здивувався Генріх. Він знав, що таку посаду в німецькій армії міг посідати лише німець.

– Італієць він лише по батькові, а мати в нього чистокровна арійка. Певно, призначаючи його головним лікарем, на це зважили. До того ж він чудовий хірург. Так от між тим Матіні – він дуже симпатична людина, ти сам ш скажеш, коли познайомишся, – і Кубісом точиться справжня війна.

– Та ви ж тут без року тиждень!

– Перша сутичка між ними виникла зразу ж, як тільки ми приїхали. Кубіс зажадав, щоб Матіні видав йому морфій для впорскувань, а той категорично відмовив. Ну, і на цій підставі…

– Уявляю, як оскаженів Кубіс!

– Але не уявляєш, до яких заходів він вдався, щоб помститися Матіні! Це така підлота, така гидота… На неї спроможний лише гестапівець! Знаючи, що Матіні дуже м'яка і гуманна людина – адже він і морфій відмовився дати з чисто гуманних почуттів! – Кубіс почав його викликати до своєї служби під час допитів, навіть поставив перед ним вимогу, щоб той робив якісь досліди над ув'язненими. Матіні, звісно, категорично від цього відмовився, і тепер Кубіс їсть його поїдом, загрожує, шантажує…

– Справді тварюка! Але не турбуйся, я привіз йому цього морфію досхочу. Хай труїться – одним мерзотником на світі буде менше! А маючи морфій, він пом'якшає і до Матіні… Ну, а Міллер як себе почуває?

– Він від твого батька з Берліна одержав за щось подяку і чекає тепер на підвищення в чині і на хрест. Став ще нахабнішим. Хоча з тобою він, очевидно, триматиметься в рамках. Ага, знаєш, яке в нас нововведення з легкої Міллерової руки? Візьми телефон, поглянь!

Генріх підсунув телефонний апарат і побачив прикріплений до нього трафарет: «Ворог підслуховує!»

Лютц розповів, що це нагадування тепер висить на кожному кроці, що розмови телефоном суворо конспіруються – кожен з співробітників штабу має свої позивні: генерал – «дядя», начальник штабу – «тато», Лютц – «жених», Міллер – «монах», Кубіс – «падре».

Поклавшись спати і погасивши світло, Карл і Генріх ще довго розмовляли, лежачи один на ліжкові, другий на дивані.

А в цей час Кубіс гасав по всьому містечку, розшукуючи Гольдрінга, про приїзд якого він дізнався від Курта, зустрівши його випадково на вулиці. Надія на те, що барон виконав свою обіцянку і привіз дорогоцінні ампули, немов повернула сили Кубісу, вивела його з цілковитої прострації. Та кого він не розпитував про Гольдрінга, ніхто йому не міг вказати, де зупинився обер-лейтенант. Лише пізно вночі Кубіс здогадався подзвонити Лютцу, але той сердито відповів, що нікого в нього нема, і попросив не заважати йому спати.

Але Кубіс однаково прийшов до нього на квартиру, тільки почало світати. Власне не прийшов, а причвалав, бо ледве пересував ноги. Ні з ким не привітавшись, він, важко дихаючи впав на стілець. Руки його тремтіли, завжди бліде обличчя мало якийсь синюшний колір, набряклі повіки мало не закривали очей.

Здогадавшись про причину такого стану раннього гостя, Генріх, не кажучи ні слова, простягнув йому дві маленькі ампулки. Очі Кубіса радо блиснули. Він схопив ампули, витяг з кишені маленьку коробочку з шприцом, наповнив його і вправним, звичним рухом впорскнув собі морфій. Хвилин з п'ять Кубіс сидів з заплющеними очима, відкинувши голову на спинку крісла. Та ось синюшний колір почав поволі зникати з його обличчя, руки перестали тремтіти, повіки відкрились, в очах з'явилися вогники, а на устах посмішка.