Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц)

МОНІКА ЇДЕ ДО БОНВІЛЯ

Запідозрити мадам Тарваль у пориваннях до високих ідеалів, а тим більше таких, які б вимагали від неї якихось матеріальних жертв, було не можна.

Ще так недавно коло її інтересів обмежувалось прагненням – якщо не розвинути, то принаймні втримати на досягнутому рівні готель і ресторан при ньому, які перейшли до неї від покійного чоловіка. І треба сказати, що вона проявила себе як достойна спадкоємиця і розпорядниця виконання волі небіжчика.

Правда, розквітові справи сприяла не тільки її господарська вправність, а й деякі специфічні умови. Річ у тому, що в Сан-Ремі, яке уславилось як курортне містечко, цілий рік, за винятком короткого часу пізньої осені, бувало багато приїжджих. Вони охоче користувалися готелем і кухнею мадам Тарваль, бо хазяйка вміла створити той затишок, який закріпив за її пансіонатом славу закладу порядного, майже сімейного характеру. Це враження, мабуть, посилювалось ще й тому, що двійко дітей мадам Тарваль – син Жан і донька Моніка – не просто вешталися під ногами відпочиваючих, а в міру своїх сил допомагали матері. Мадам Тарваль вважала: діти змалку повинні привчатися до думки, що ніщо в житті не дається дурно.

Жан і Моніка стали дорослими. Все, здавалося, йшло на добре, і мадам зарані розпланувала, як вона забезпечить майбутнє своїх дітей: дочці вона в своєму заповіті відпише ресторан, а готель – синові…

Війна розбила всі плани. Правда, готель не стояв порожній; більша частина номерів була зайнята постійними мешканцями – біженцями з Парижа й інших міст. Втікачі не поспішали повертатися назад, у місцевості, де було встановлено більш суворий окупаційний режим, бо в Сан-Ремі він був усе-таки прикритий, немов фіговим листком, договором між німецьким командуванням і урядом Віші про «охорону» району. Ці постояльці користувалися і рестораном, але вони не давали вже того зиску, як раніш. Матеріальні справи мадам Тарваль почали підупадати. Одне діло – курортники, які приїздять розважатися, зарані відклавши для цього потрібні кошти, і зовсім інше – постійні мешканці, що тремтять над кожним су, бо й самі не знають, на скільки їм вистачить наявних грошей, а навіть не уявляють собі, коли їм можна буде повернутися додому.

До того ж мадам Тарваль мусила систематично допомагати своїй матері, яка жила з молодшою дочкою в селі Ла-Травельса. До війни молодша сестра мадам Тарваль – Лу-їза – жила в Парижі, де працював її чоловік, Андре Ренар, авіаційний інженер за фахом. Але Андре Ренар у 1939 році був призваний до армії, служив у авіації і, мабуть, загинув. Останній лист від нього Луїза одержала за три дні до окупації Парижа. А незабаром гітлерівці конфіскували все майно Андре Ренара, і Луїзі довелося залишити Париж і переїхати до матері, у невеличке село, кілометрів за тридцять від Сан-Ремі.

Звичайно, було б краще жити всім разом – сестра допомагала б при ресторані, – але мадам Тарваль не могла піти на це. І не тому, що вона мало любила сестру, а просто з обережності: коли б гестапівці дізналися, що дружина Ренара живе у сестри, то і ресторан, і сама його власниця теж вважалися б неблагонадійними. Німецьким офіцерам заборонили б тоді відвідувати ресторан, а це ще більше б підірвало справу – як-не-як, а найбільша частина прибутків надходила саме від цих постійних клієнтів. Ні, про те, щоб взяти до себе сестру, годі було й думати. Мадам Тарваль навіть листування з нею всіляко приховувала, особливо після того, як Жан пішов у макі.

Так, її маленький Жано, її єдиний син, подався в партизани! З того дня, як це сталося, мадам Тарваль не знала жодної хвилини спокою. Ще добре, що про це не дізналися в гестапо! Для них Жан не повернувся з фронту – загинув у бою чи потрапив у полон. А що, коли дізнаються? Адже одного разу його вже затримали в горах! На щастя, він наскочив на цього барона. Мабуть, свята діва почула її материнські молитви, інакше чому б барон його відпустив? А може, він пізнав у Жані брата Моніки? Ні, цього не може бути! Вони зовсім не схожі один на одного. От тільки очі… А Жан яким був, таким і лишився! Безтурботний, дурний хлопчисько! Дарма, що старший за Моніку, а поводить себе, як легковажна дівчина!

Ні, на Моніку вона може покластися, та не така. Правда, вона ненавидить німців і поводить себе часом надто гостро, але в той же час і не переступає межі. Навіть барона Гольдрінга згодилась навчати французької мови. Звичайно, барон зовсім і не скидається на німця. Ввічливий, як справжній француз, і дуже сердечний. З того часу, як він відпустив Жана, мадам Тарваль щодня відкриває в ньому якісь нові чесноти. Тільки справжній лицар здатний на такий вчинок! Жан переказував через Моніку, що він просто отетерів з подиву, коли все це сталося. До речі, звідки Моніка дізналася про Жана? Мадам Тарваль згадує часті поїздки доньки на велосипеді, і її обсипає жаром. А що, коли й Моніка якось причетна до партизанів?

Те, що раніше проходило поза увагою, мати починає співставляти і аналізувати. Так, часто серед білого дня, коли стільки роботи, Моніка кидає все і, пославшись на те, що у неї болить голова, кудись їде… Потім привіти від Жана… Щось дуже часто переказує їх Моніка! А ота заява: «Якщо тебе спитають, мамо, скажеш, що Франсуа мій наречений!» Тоді вона сприйняла це як жарт і сама посміялася. Довгоносий Франсуа і її красуня Моніка! Тепер мадам Тарваль не до сміху. Потроху вона починає розуміти, що її донька з чимсь криється від неї. Боже правий, а що, коли хтось дізнається про це! Адже Жан у горах, отже, у відносній безпеці. А Моніку можуть схопити кожної хвилини! Ні, вона сама себе лякає! Геть ці думки, бо від них справді втратиш здоровий глузд!

І мадам Тарваль лукавила з собою, відганяла страшні підозріння, кепкувала з себе, називаючи боягузкою, але зовсім позбутися неспокою вже не могла.

Мадам Тарваль жодного разу не натякнула дочці про свої побоювання. Вона добре знала її вдачу – палку і вперту одночасно. Застерегти її – значило викликати вибух гніву й докорів: Моніка ніяк не могла примиритися з думкою, що їм доводиться жити з прибутків від ресторану, який відвідують німці. Ще захоче довести свою самостійність і щось встругне! Ні, краще вже заплющити очі, мов страус, ховати голову перед небезпекою і чекати, чекати кінця війни, який мусить вже врешті-решт настати.

І лише тоді, коли Моніка, одержавши якусь телеграму, сказала, що їде до Бонвіля, мадам Тарваль зрозуміла, якої фатальної помилки вона припустилася. Замкнувши двері і сховавши ключ у кишеню, мати рішуче заявила:

– Ти нікуди не поїдеш!

– Я мушу їхати, мамо!

– Хай посилають когось іншого! – Вперше за весь час мадам Тарваль дала зрозуміти дочці, що вона трохи в курсі її справ. – Це не дівоча справа їздити світ за очі з якимись таємничими дорученнями.

– Саме дівоча, мамо, бо лише я можу дізнатися від Гольдрінга… – Моніка урвала мову.

– Що ти мусиш дізнатися від Гольдрінга? Що, я тебе питаю? Коли не скажеш, я зараз же побіжу до його генерала…

– Що ж, біжи! І не забудь сказати, що наш Жан з макі! І тоді всіх їх перестріляють, мов курчат, бо у них немає зброї, а ти позбавляєш їх нагоди її здобути! Ну, чого ж ти стоїш? Біжи! Тільки знай, що у тебе тоді не буде ні дочки, ні сина!

Почувши про зброю, мадам Тарваль упала на стілець і так пополотніла, що дівчині стало шкода матері.

– Матусю, – ніжно охопила її шию Моніка, – даю тобі слово, – мені нічого не загрожує. Присягаюся! Це буде звичайна прогулянка, під час якої я шепну кілька слів кому треба. Тільки й усього!

Проте мадам Тарваль не так легко було заспокоїти. Вона плакала, благала, загрожувала і знову плакала. Моніка упадала біля неї, як біля хворої, але твердо стояла на своєму – поїду! І в цьому двобої: матері, яка намагалася врятувати дочку від смертельної небезпеки, і дочки, яка готова була пожертвувати своїм життям заради свого народу, переможцем вийшла дочка. Мати скорилася долі.

Моніка не дала Генріхові телеграми про свій приїзд. Вона не хотіла, щоб її бачили з ним на вокзалі, де завжди вешталися поліцаї і гестапівці. Вже від своєї родички вона телеграфувала Гольдрінгу в готель, призначивши час і місце побачення.

Генріх додержав слова – перед очі Моніки він з'явився в цивільному одязі, який, на думку дівчини, був йому куди більше до лиця, ніж ненависна форма німецького офіцера.

На мить Моніці здалося, що перепона, яка лежала між нею і Генріхом, зникла. Так приємно було йти з ним поруч, спираючись на його міцну й теплу руку. Навіть говорити не хотілось. І Генріх, певно, розуміючи її настрій, теж мовчав. Моніка уявила собі, що війни не було, нема, ніколи не буде. І їй не треба приховувати свої почуття. Між нею і Генріхом звичайні людські взаємини. Але мало не на кожному кроці зустрічалися патрулі, і важке гупання їхніх чобіт чомусь нагадувало дівчині глухі удари перших грудок землі об труну. Ні, дійсність нагадувала про окупацію, про те, що вона приїхала не на побачення з коханим, а щоб здобути такі важливі для макі відомості.

«Саме зараз нам зброя особливо потрібна!» – настирливо стукала у вуха фраза, сказана їй Франсуа напередодні від'їзду. Та хіба вона не знає цього сама? Так, зброя потрібна, і Моніка зробить усе, щоб вона потрапила до партизанів!

«Але ж через це у Генріха можуть бути неприємності, і навіть великі!» – раптом спало на думку дівчині. Ось він іде поруч неї, мовчить, але вона відчуває, що він теж радий цьому побаченню. Як тепло засяяли його очі, коли він зустрів її на розі трьох вулиць! Цікаво, що б він зробив, якби дізнався про її думки, які снуються зараз в її голові? Зупинив би патруля і відправив у гестапо? Не може бути! Навіть коли б він зміг прочитати її думки, він би цього не зробив. І якби його заарештували за те, що зброю не приставлено за призначенням, він би теж не виказав. Моніка відчуває це всім своїм єством. А проте вона не може бути одвертою. Бо, якщо є хоч півпроцента, хоч сота процента сумніву, вона не має права ризикувати всім через своє почуття. Навіть коли Генріхові накажуть супроводжувати цей поїзд…

Моніка здригнулася, уявивши, що Генріх може справді одержати такий наказ.

– Вам холодно, Моніка? – співчутливо запитав Генріх.

– Так, трошки, – машинально відповіла дівчина, хоч пізня осінь цього року була на диво тепла.

– За два кроки готель, де я живу. Може, зайдемо погрітись і відпочити?

Моніка заперечливо похитала головою:

– О, що ви!

– Але ж ми не раз лишалися з вами наодинці, і я, здається, не подавав вам жодного приводу так мене сахатися! До речі, мені й треба бути в цей час дома – я чекаю на дуже важливе для мене повідомлення…

– О, ви ще не покінчили із справами?

– Абсолютно з усіма! Двохвилинна розмова телефоном про час відправки поїзда, і я цілком вільний. Обіцяю, що ви нудитиметесь не більше двох хвилин…

– Але… – завагалась Моніка.

– Ви не хочете, щоб хтось бачив, що ви заходите в цей готель? – здогадався Генріх.

– Так. Мене тут ніхто не знає, і можуть подумати, що я одна з тих дівчат… адже готель офіцерський!

– Ця вулиця досить безлюдна. Можна вибрати хвилину і зайти непомітно.

Моніка мовчки хитнула головою і прискорила крок, немов хотіла швидше позбутися неприємності, що на неї чекала. Курт був в номері.

– Хто б не прийшов, мене немає! – на ходу наказав йому Генріх, пропустивши Моніку в свою кімнату.

Тепер, як у перші хвилини зустрічі, незручно було мовчати, і дівчина почала розповідати про свою подорож, силкуючись знайти в ній щось цікаве, ніяковіючи від власної безпорадності. Та й Генріх був не менш збентежений, ніж вона. Допоміг зав'язати розмову вибух в ресторані «Савойя». Моніка слухала розповідь, опустивши вії, – вона боялась, що Генріх прочитає в її очах щось більше, ніж звичайну цікавість.

Але коли він, ніби між іншим, кинув, що його мало не вбило, дівчина здригнулася.

– Мені весь час холодно! – пояснила вона.

– Я зараз вам дам щось накинути на плечі! – запропонував Генріх і хотів скинути піджак, але в цей час у двері першої кімнати, де був Курт, голосно постукали. Генріх приклав палець до рота, даючи своїй гості зрозуміти, що треба мовчати.

– Обер-лейтенант фон Гольдрінг у себе? – почувся хрипкий голос.

– Ні, кудись вийшов.

– А ти як тут опинився, Шмідт? Адже тебе мали відправити на Східний фронт! – знову прохрипів той же голос.

– Обер-лейтенант фон Гольдрінг попросив лишити мене при штабі як його денщика, гер обер-лейтенант!

– Певно, не знав, що ти за птиця! Але я йому розповім… А тепер слухай, та не переплутай. Передай обер-лейтенантові, що поїзд номер сімсот вісімдесят сім відправляється завтра о восьмій годині вечора. Якщо він надумає їхати з нами, хай попередить – ми йому приготуємо купе. Зрозумів? Ранком я ще подзвоню, телепню, бо ти обов'язково все переплутаєш!

Двері кімнати, де відбувалася розмова, грюкнули. Почекавши хвилину, Генріх покликав Курта.

– Так ви теж збираєтесь їхати цим поїздом? – Дівчина хотіла і не могла стримати хвилювання. Воно проривалося в її голосі, тремтіло в очах, відбивалося в усій її напруженій в чеканні постаті.

«Мила конспіраторко! Яка ж ти ще недосвідчена!» – мало не сказав Генріх, але стримав себе і недбало кинув:

– О, Фельднер з двома десятками солдатів впорається й сам. На шість вагонів це навіть забагато! А ми поїдемо машиною, так? Адже ми умовились. Завтра погуляємо по місту, а по обіді можемо й рушити.

– Ні, мені конче треба повернутися сьогодні. Я обіцяла мамі, вона дуже погано себе почуває.

– А як же кузина? Ви ж з нею майже не бачились?

– Я їй передала посилку від мами, а говорити нам особливо нема про що – вона ж тільки недавно від нас поїхала!

– Тоді я попереджу Фельднера, що виїхав машиною, а ви поки збирайтеся. Куди за вами заїхати?

– Рівно за дві години я чекатиму вас на розі тих трьох вулиць, де ми зустрілися сьогодні. Вас це влаштовує?

– Цілком, у мене навіть вистачить часу провести вас до кузини.

– Ні, ні, це зайве! – занепокоїлась Моніка. – Вона може побачити у вікно і хтозна-що подумає.

Генріх з посмішкою глянув на Моніку. Дівчина опустила очі.

Після того, як Моніка пішла, Генріх попередив Фельднера, що виїжджає сьогодні машиною, і дав йому останні настанови щодо охорони поїзда. Лишилося трохи вільного часу, щоб зайти до Лемке. Той зустрів його з великою поштивістю і привітністю. Але похвалитися, що напав хоча б на слід організаторів замаху в ресторані «Савойя», не міг.

Генріх висловив жаль, що мусить їхати, і це позбавляє його змоги допомогти гестапо в розшуках злочинця.

– О, рано чи пізно, а ми його знайдемо…

Коли за дві години Генріх під'їхав до умовленого місця, йшов рясний осінній дощ.

Квартали за два він побачив знайому постать, а поруч з нею ще одну жінку – високу блондинку. Жінка саме прощалася з Монікою і намагалася силоміць накинути їй на плечі плащ. Генріх хотів було спинити машину, але, згадавши, що на ньому форма, проїхав далі і, зробивши коло, знов повернувся на умовлене місце. Моніка вже його чекала.

– Даремно ви не згоджувались брати плаща! Він нам обом стане в пригоді.

– Хіба… хіба… – Дівчина сердито блиснула очима. – Вам ніхто не давав права за мною підглядати!

– Це вийшло випадково. Але я благословляю цей випадок, бо він мені дав змогу переконатися, що то справді була кузина, а не кузен. І до того ж красива кузина!

– А ви й це встигли помітити!

– У мене взагалі пильне око, і я помічаю багато такого, про що ви навіть не здогадуєтесь, люба моя вчителько.

Незабаром машина вже мчала по дорозі на Сан-Ремі. Дощ не вщухав, і їм обом довелося загорнутися плащем Генріха, бо холодні краплі забивало крізь нещільно припасовані віконця.

З Бонвіля Генріх з Монікою виїхали в другій половині дня, і тепер Курт гнав щосили, щоб встигнути повернутися до Сан-Ремі завидна. Поночі в цих місцях їздити було небезпечно.

Та пасажири Курта не помічали ні швидкої їзди, ні дощу. Вони мовчки сиділи, притиснувшись одне до одного, і нічого в світі зараз не помічали, крім почуття близькості й теплоти, яке проймало їх обох. Хотілося так мчати і мчати вперед, у вічність, де можна було б стати самими собою, де замість гри, двозначних фраз, натяків можна було б одверто і прямо сказати те єдине слово, яке бриніло в кожного з них на устах і яке кожен з них так боявся сказати: «Люблю!»

ЧАСТИНА ДРУГА

ТАЄМНИЦЯ ПРОКЛЯТОЇ ДОЛИНИ

Лютц помилявся, твердячи, ніби в кількох кілометрах від Сан-Ремі існує підземний завод, де виготовляють міни і міномети. Гауптман сказав те, що знав він, генерал Еверс і ще кілька штабних офіцерів. Навіть керівник служби СД, Міллер, був певен, що оті невеличкі будівлі, розташовані по дорозі на плато, трохи вбік від шляху, є не що інше, як вхід до цього воєнного заводу. Але всім, обізнаним з цією «таємницею», і на думку не спадало, що фактично вони охороняють порожнє місце і що всі ці споруди збудовано з метою маскування – німецьке командування добре подбало, щоб якнайкраще засекретити справжнє місцерозташування такого виключної ваги підприємства.

Так, підземний завод існував. На ньому дійсно виготовляли зброю. Під землею справді працювали бранці з усіх окупованих гітлерівцями країн. Але все це діялося не тут, біля Сан-Ремі, а за двадцять п'ять кілометрів від містечка, у так званій Проклятій долині.

Охрестили так долину пастухи. Але, нарікши її «Проклятою», вони й гадки не мали, що їхня назва стане пророчою. Просто їх злостило, що долина цілком неприступна, і такі чудові луки не можна використати під пасовиська. Не слухаючи порад старших, молоді недосвідчені пастухи часом підганяли худобу на самий краєчок стрімких скель, що з усіх боків кільцем оточували долину. Але всі їхні спроби відшукати бодай крутий спуск в долину були марні.

У кожного, хто дивився на долину згори, – а тільки згори на неї і можна було дивитися, – складалося таке враження, ніби чиясь велетенська рука гігантським циркулем обвела знизу правильної форми коло, а потім прямовисно обстругала навкруги нього гори, щоб жодна людина не ступила ногою на розкішний зелений килим, що вистилав рівне дно цього величезного колодязя. Туристи дивувалися з цього витвору природи, милувалися краєвидами, але спуститися в долину не наважувалися, бо на вивітрених вітрами і розмитих дощовими водами скелях не росло нічого – навіть чагарника, за який можна було б під час спуску вхопитися рукою.

Так і лежала Проклята долина незайманою аж до кінця 1941 року.

На цей час горезвісна теорія бліцкригу – блискавичного удару, що мав поставити Радянську Росію на коліна перед переможцем, уже почала втрачати свою популярність. І хоч від неї вище командування гітлерівської армії цілком не відмовилось, але після поразки під Москвою для багатьох стало зрозумілим, що війна може набрати затяжного характеру і що новий наступ можна буде почати, лише ретельно підготувавшися. Звичайно, неабияку роль у цій підготовці мало відіграти спорядження армії, особливо ті «сюрпризи», які готувалися на воєнних заводах і які, на думку гітлерівців, мали деморалізувати тили ворожих армій.

Але нальоти радянської і союзницької авіації все посилювались, і треба було подбати, щоб найважливіші воєнні підприємства не зазнали бомбардувань з повітря.

Ось чому саме після розгрому під Москвою і з'явилися в південно-східній Франції і в північній Італії численні групи спеціалістів у військовій формі, які розшукували зручні місця для будівництва під землею воєнних заводів.

Одна з таких груп і натрапила на Прокляту долину. З січня 1942 року в Сан-Ремі не вщухав гуркіт машин. Вони мчали через містечко цілими валками – великі, завжди щільно закриті, – на короткий час затримувалися біля тих будівель, що їх Лютц вважав за підземний завод, і знову рушали кудись на південь, звернувши на новопрокладений шлях. Куди він вів, ніхто не знав, бо ним заборонялось їздити навіть військовим машинам. Даремно і макі силкувалися викрити таємницю шляху – підступи до нього міцно закривали дзоти, побудовані обабіч дороги.

Вже на кінець березня великі тунелі прорізали товщу гір на захід і на схід від Проклятої долини, а влітку в самій долині, глибоко під землею, запрацювали перші цехи майбутнього заводу.

Так, тепер долина виправдувала свою назву – її цілком слушно можна було називати Проклятою!

Поль Шеньє, або, краще сказати, той, хто ховався тепер за цим ім'ям, ніколи не бачив Проклятої долини. Він тільки чув цю назву від своєї дружини, яка була родом з невеличкого селища поблизу Сан-Ремі, та й запам'ятав її лише тому, що того дня вони посварилися з Луїзою: він покепкував із звички жителів півдня називати все гучними іменами, і молода жінка образилася. Це була їхня перша сварка.

Того вечора вони дали один одному клятву ніколи більш не сваритися і, звичайно, порушували своє слово не раз. Але ніколи ні їй, ні йому і на думку не спадало, що саме ця Проклята долина, що призвела їх до першої сварки, відіграє колись таку фатальну роль в їхньому житті.

Полонений номер 2948 прикусив губу, щоб не застогнати голосно, на всю казарму. Цей давній спомин, на мить осяявши темряву, розтанув, мов далеке марево, як не силкувався Поль його затримати. Та й чи було все це в дійсності?

З того часу, як Поля Шеньє вперше ввели в підземелля, він втратив почуття реальності. Бо швидше на марення скидалося все те, що з ним сталося.

Хіба можна повірити, що в мирній долині існує підземний завод з кількома тисячами робітників, які ніколи не бачать і не побачать вже сонячного світла? А взяти сьогоднішню розмову з цим старим генералом! Хто може навіть припустити щось подібне?

На мить Поль Шеньє заплющує очі і знову розплющує. Ні, він існує, не спить, отже, реальне і те, що говорив генерал… Гаразд, треба поновити в пам'яті все, що було, від початку до кінця, згадати найменші подробиці.

… Ось його ввели до кабінету. Він теж у підземеллі, бо вікон немає. Солдат впустив його і пішов. Велика простора кімната. Письмовий стіл і поруч другий, канцелярський, завалений кресленнями. На письмовому столі коробка сигар. О, як хотілося підбігти до стола, схопити сигару і запалити. Адже він жодного разу не палив з того часу, як потрапив у це пекло… А скільки він уже тут? Місяць, два? Поль цього не знає.

Він, як і його товариші по камері, загубив рахунок дням і тижням. Тут навіть говорять так: це сталося на минулій чи позаминулій зміні. Днів ніхто не знає…

Поль відвертається від стола, щоб не бачити сигар. І тут його погляд наражається мов на два гострих буравчики. Два ока, круглих, зовсім без вій, з маленькими, наче вістря голки, зіницями, вп'ялися в нього і дивляться, не моргаючи. Лише очі здаються живими на цьому старому й зморшкуватому як висушений лист, обличчі.

– Чому ви спинились посеред кімнати? – запитав старий з генеральськими погонами на плечах, непомітно виринувши з якоїсь ніші.

– Я боявся підійти до стола – там лежать якісь креслення. Вони можуть бути секретними…

Глухий, схожий на сміх клекіт пролунав десь поруч. Не розуміючи, звідки походять звуки, Поль озирнувся. Але в кімнаті більше нікого не було. І лише тепер він зрозумів – то сміявся генерал. Тільки сміявся якось дивно. Його старечі зів'ялі губи були непорушні, жоден м'яз на обличчі не ворухнувся, очі не змінили свого виразу, і лише велике, хворобливо велике черево трусилося так, що здавалося, зараз відскочать на мундирі всі ґудзики, та ледве здригалися широкі ніздрі вкритого червоними прожилками носа.

– А яка нам від того була б втрата чи вам користь, коли б ви дізналися про таємниці нашого заводу? Передали б їх своїм друзям? Продали б їх іншій державі?

Поль мовчав, бо, власне, від нього й не чекали відповіді.

– Ви можете знати все про наш завод. Розумієте – все! Вам, можливо, цікаво дізнатися, де він міститься? Прошу! Серед гір південно-західної Франції, під так званою Проклятою долиною…

Поль мусив зціпити зуби, щоб не скрикнути.

– Може, вас цікавить, що ми виготовляємо? – захлинався від клекоту генерал, і черево його трусилося ще дужче. – І на це можу відповісти – оптичні прилади для автоматичного прицілювання бомбометання… Ну, а тепер ви, звичайно, запитаєте, чому я з вами такий одвертий?

Очі генерала зловтішно блиснули, і всі зморшки на обличчі затремтіли і засмикались.

– Я запитаю вас лише про одне, месьє генерал: на якій підставі ви мене тримаєте тут? Я не полонений і не злочинець. Я уклав контракт з авіазаводом, французьким авіазаводом, де працював як вільнонайманий. І от вночі до мене приїздять якісь невідомі люди і від імені дирекції заводу пропонують мені негайно їхати з ними, ніби для якоїсь термінової консультації. За містом мене силоміць вкидають у криту машину і везуть невідомо куди. Я протестую проти таких дій, месьє генерал! Це нечуване порушення найелементарніших законів і прав людини!

– Годі! – раптом урвавши сміх, генерал стукнув кулаком по столу. – Закони, права людини… Це ви залишіть для мітингів! Ми дорослі люди і можемо обійтися без цієї демагогії. Єдине незаперечне право, яке існує на світі, – це право сили. А сила – ви в цьому вже переконалися! – за нами. Ви талановитий авіаконструктор, і ви нам потрібні. З цього походить наше право і ваші обов'язки. Зрозуміло?

– Не зовсім. У вашому кодексі моралі є один істотний недолік, так би мовити, прорахунок. Ви можете вдатися до насильства фізичного і вже вдалися до нього. Але до насильства над моїм, як ви кажете, талантом..

– О, невже ви нас вважаєте такими наївними? Не прорахунок, а саме точний розрахунок керував нами, коли ми вдалися до таких крайніх заходів. Поставити людину в найтяжчі умови, відібрати в неї найменшу надію на порятунок – сподіваюсь, ви вже ознайомились з нашими порядками і мали нагоду побачити крематорій, – а потім дати їй єдиний, маленький шанс врятувати своє життя…

Генерал з насолодою садиста тягнув останню фразу, намагаючись по обличчю свого співрозмовника прочитати, яке враження вона на нього справила. Але Поль напружив усі сили, щоб не виказати ані свого відчаю, ані своєї люті.

– Який же це шанс? – спитав він рівним голосом, таким рівним, що сам здивувався з свого спокою.

– Х-хе-хе! Хочете, щоб я так відразу й відкрив свої карти? А чому б мені їх і не відкрити! Адже про все, що ви встигли побачити на нашому заводі і побачите далі, про те, що я вам скажу зараз, ви не зможете розказати нікому, хіба що господу богу на тому світі! Бо ви вже не Поль Шеньє, а номер 2948, бо звідси навіть мертві не потрапляють на поверхню!

– Отже, той єдиний шанс, про який ви говорите, фактично дорівнює нулю?

– Для всіх, тільки не для вас і ще кількох таких, як ви. Якщо, звісно, ви вмієте логічно мислити… До речі, ви можете сісти і взяти сигару. Добра сигара сприяє логічному мисленню.

Генерал підсунув ближче до Поля коробку з сигарами і сам підніс йому запальничку. Припаливши, Поль жадібно затягнувся, і раптом усе навколо нього пішло обертом.

– Довго не палили? – відкілясь здалеку долинув до нього риплячий голос. – О, то нічого, зараз пройде! – Генерал говорив таким тоном, ніби він і Шеньє – старі знайомі, які зустрілися для звичайної розмови.

Поль затягнувся ще раз, і в голові у нього пояснішало. «Не виказувати свого хвилювання. Тримати себе в руках. Вислухати все, що скаже ця стара потвора. Я їм для чогось потрібен, і треба з цього скористатися. Головне – виграти час, і шукати, шукати, шукати виходу!» – повторював про себе Поль Шеньє.

– Ви могли б одержувати сигарети, – ніби між іншим кинув генерал.

– Ви для того мене й покликали, щоб повідомити мені цю приємну новину? – насмішкувато спитав Поль.

– Частково і для цього – ми можемо дещо полегшити ваш режим. Якщо побачимо, що ви людина розсудлива.

– Припустимо, що я людина розсудлива…

– Тоді ви будете мислити так: перемога Німеччини – то єдиний для мене порятунок за умови, що я сприятиму цій перемозі. Бо в разі поразки завод злетить у повітря, а разом з ним і я…

– А може, обійдемось без психологічних екскурсів, месьє генерал, і ви прямо скажете, чого ви від мене хочете?

– Гаразд, поговоримо відверто. Ви, я бачу, людина діла. Так от: нам треба, щоб снаряд з висотного літака падав не більше як за два – три метри від цілі, а зараз він падає за п'ять – десять метрів. З цією метою ми зібрали тут кілька першокласних інженерів. Нас не цікавить їх національність, політичні погляди і всілякі інші дрібниці, які так багато важать на поверхні. Від них, як і від вас, ми вимагаємо одного: допомогти нам розв'язати деякі технічні труднощі, які постали перед нами в процесі роботи над вдосконаленням приладів. Всі потрібні креслення і технічні розрахунки ви завтра одержите від головного інженера. У вашому розпорядженні буде бібліотека, помічники, ви матимете вільний доступ у всі цехи. За місяць ви повинні подати мені доповідь з вашими пропозиціями. Ми їх розглянемо, і, коли побачимо, що ви стоїте на правильному шляху, умова наша набирає сили – ми вам гарантуємо життя і вихід на поверхню після того, як завод буде розсекречено, тобто після перемоги. У цьому і полягає той єдиний шанс, про який я вам говорив…

… Поль Шеньє зусиллям волі відігнав від себе потворне обличчя генерала і обережно перевернувся на вузьких нарах, силкуючись не зачепити свого сусіда. Але Стах Лещинський не спав.

– Ну, й що ж ти вирішив? – спитав він пошепки, впритул наблизивши свої губи до вуха Поля.

– Я вже тобі сказав: подерти на шматки креслення і кинути їх просто в пику головному інженерові.

– Дурниці! – озвався Стах. – Ти мусиш взяти папери, які тобі дадуть, і напам'ять вивчити всі технічні розрахунки і взагалі все, що стосується цих проклятих приладів.

– Щоб доповісти про це господу богу, як казав генерал?

– Щоб передати їх на поверхню, коли нам пощастить тебе врятувати!

– Ми всі тішили себе незбутніми надіями. Після розмови з генералом я в цьому переконався остаточно. Коли б був хоч найменший шанс на втечу, мені б не довірили таємниці приладів.

– Але деталі пакують і кладуть на транспортер. Не може бути, щоб їх залишали тут, під землею. Очевидно, ящики відправляють залізницею кудись в інше місце. Місяць, який тобі дано, і треба використати на те, щоб вишукати спосіб, як з найменшою небезпекою для життя… У пакувальному працюють двоє наших – Андре Сюзен і Вацлав Вашек. Я сьогодні з ними пораджусь.

– Ми можемо завалити всю підпільну організацію!

– Ми створили її, щоб боротися, а боротьба – завжди риск. Наше завдання звести його до мінімуму. Але це вже справа комітету, а не твоя.

– Але чому саме я, один серед усіх, одержую цей шанс на порятунок? Ти, Жюль, Андре – всі ви можете зробити далеко більше для справи! У вас широкі зв'язки, стаж підпільної роботи, а я рядовий член руху Опору.

– У даному разі для справи може найбільше зробити Поль Шеньє. Ти інженер, а наше найголовніше завдання – передати кому слід таємницю приладів. От тому від імені комітету я й наказую тобі: зроби вигляд, що ти обома руками вхопився за ту соломинку, яку простяг тобі генерал!