Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 37 страниц)

ПОБАЧЕННЯ БІЛЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА

– Гер обер-лейтенант фон Гольдрінг, дозвольте звернутися? – Курт схопився з стільця і виструнчився за всіма правилами статуту.

– Що це з вами, єфрейтор Курт Шмідт? Чому така офіціальність? Адже сторонніх, здається, нема.

Схвильований Курт слово в слово передав свою розмову з Міллером.

– А чому ти не сказав, що в моєму номері під час того, як ти розмовляв з Фельднером, була мадемуазель Моніка?

– Я вважав… я думав, що так буде краще!

– І добре зробив! Гестапо могло б потягти її на допит, а мадемуазель Моніка винна у нападі на поїзд приблизно так само, як ти – в оточенні Паулюса під Сталінградом. Напиши своїй матері, що у неї здогадливий син.

– Вона дуже радітиме з того, що ви мною задоволені, гер обер-лейтенант! Вона дуже шанує вас і в кожному листі просить передати привіт від неї, тільки я не наважувався вас турбувати. Якось ніяково..

– Ти і перед дівчатами так ніяковієш, Курт? Чи може, в тебе ще немає дівчини? А я збирався після війни погуляти на твоєму весіллі! Ти б мене запросив, я сподіваюся? Бачу, бачу, що запросиш! А тепер слухай мене уважно: приготуй машину…

– Готова!

– Почепи завісочки на вікна, щоб не видно було, скільки людей їде і хто саме сидить у машині, візьми свій і мій автомати. Їжі візьмеш не на день, як я казав, а днів на два. Щоб було досить патронів! Май на увазі, що ми їдемо на дуже важку операцію, можливо, доведеться прийняти бій.

– Дозвольте взяти пару гранат?

– Не завадить. Збирайся!

Власне, плану дій у Генріха не було. Все залежатиме від обстановки на місці і від того, справдяться чи ні його припущення. Те, що Поль Шеньє і Андре Ренар – одна особа, цілком ясно. А от немає твердої впевненості, що втікач знаходиться саме в Ла-Травельса! Хоча, з другого боку, йому нікуди більше й подітися. Тут він найкраще знає місцевість, тут його не побояться тимчасово сховати, поки зуміють переправити в надійніше місце. А небезпека бути впізнаним – не більша, ніж деінде. Луїзу знають, як мадам Ренар, ніхто й не здогадається зв'язати її ім'я з ім'ям Шеньє.

Генріх розгорнув карту. Ла-Травельса – невеличке село, кілометрів за тридцять п'ять на захід від Сан-Ремі. Таким чином, навіть не поспішаючи, можна о п'ятнадцятій годині бути там. Село осторонь від траси, воєнних об'єктів там нема. Нема, отже, й німецького гарнізону.

– Поїхали, Курт! – весело промовив Генріх, сівши поруч денщика.

Курт дав газ, стрілка спідометра почала підніматися все вище. Але вже за кілометр від Сан-Ремі швидкість довелось зменшити. Дорога пішла вгору і була дуже покручена, до того ж давно ремонтувалася. Глибокі, наповнені дощовою водою бакаї зяяли між камінням бруку, і машину раз у раз обдавало брудними бризками. Куртові кілька разів довелось вилазити з машини і протирати ганчіркою вітрове скло, бо «двірники» лише розмазували брудні патьоки.

Лише о пів на четверту дісталися до Ла-Травельса. Генріха вразили своєрідна краса цього гірського села, мальовничого навіть зараз, похмурого осіннього дня. Невеличкі чепурні будиночки півколом витягнулися вздовж східного берега довгастого озера. І так само півколом лягла неширока єдина вулиця села. Обсаджена з обох боків розлогими деревами, вона скидалася на зелений тунель, що біг по самому берегу озера, щоб далі сховатися у нетрях стрімкої, навислої над водою скелі. За цією скелею здіймалася інша, ще вища. На протилежному боці озера скелі нагромаджувалися в хаотичному безладді, немов ота висока гора, що височіла ззаду, невпинно на них насувалася і трощила все на своєму шляху.

Генріх наказав Куртові під'їхати до мерії і лише тут згадав, що не знає прізвище матері мадам Тарваль. Виходить, доведеться розпитувати! Це аж ніяк не входило в його плани, але відступати вже було пізно.

– Доброго здоров'я! – першим привітався Генріх до старого, який сидів за столом і щось писав.

– Бонжур, месьє! – похмуро відповів старий і скоса позирнув на Генріха.

– Ви мер Ла-Травельса?

– На жаль, я.

– Мені треба підшукати приміщення для майбутньої німецької комендатури.

Старий тяжко зітхнув.

– Чи не вкажете мені будинок, де жили комуністи або зараз живуть їх сім'ї?

– Я не знаю, хто в якій партії був. Такої регістрації в мене немає.

– А організація французької націонал-соціалістичної партії у вас є?

– Та приїхав тут один, крутиться по селу. Он вже побачив, що ви приїхали, біжить!

Справді, вулицею села біг чоловік, на ходу застібаючи плаща.

– Він місцевий? – запитав Генріх.

– Та місцевий. Батько такою порядною людиною був… – Мер глянув на Генріха і, очевидно, зрозумів, що сказав зайве. – Батько його помер на тому тижні, так він приїхав вводитись у володіння.

З порога почулося нацистське привітання. Генріх відповів.

Єдиний представник націонал-соціалістичної партії Франції в Ла-Травельса був молодиком років тридцяти. Зсунутий на потилицю великий капелюх давав змогу кожному бачити, що месьє Базель, як він відрекомендувався, носив таку ж зачіску, як і Гітлер, а коротко підстрижені темні вуса під довгим, кумедно вигнутим носом скидалися на чорну жирну крапку, поставлену під знаком запитання.

– Мені треба поговорити з вами, – кинув Генріх новоприбулому.

– Ви хочете сказати, поговорити тет-а-тет? Так я вас зрозумів?

– Я піду, можете говорити скільки завгодно і про що завгодно, – ні до кого не звертаючись, промовив старий і, накинувши на плечі благеньке пальто, вийшов з кімнати, яка гучно іменувалася мерією.

– Дуже непевна людина мер! Але я до нього доберуся! Вірите, до того важко…

– Мене це не цікавить, – перервав Базеля Генріх. – Мені треба якнайшвидше підшукати приміщення для німецької комендатури.

– В Ла-Травельса буде німецька комендатура? – зрадів Базель. – Яка приємна новина! Уявіть, я мусив виїхати з рідного села тільки тому, що тут чесні французи не мають змоги спокійно жити. Довелося залишити рідну домівку і переїхати до Понтея.

– А ви давно звідти?

– З тиждень.

– Я чув, що там макі підстрелили нашого офіцера?

– На жаль, це так. Це сталося в день мого від'їзду. Ці макі справжні розбишаки. Ви думаєте, їх немає тут? У моєму будинку не лишилося жодної цілої шибки…

– Мені потрібне приміщення для комендатури, – нагадав Генріх.

– То візьміть мій будинок! Після смерті батька я в ньому живу один, і з радістю…

– Чесних французів ми не кривдимо. Напевно, тут є якісь підозрілі люди, сім'ї комуністів, наприклад.

Базель замислився, прикусивши кінчик жовтого від тютюну пальця. Ніс його тепер ще більше скидався на знак запитання.

– Є! Можете вибирати! – нарешті радо вигукнув він, витяг з кишені маленьку книжечку і, розгорнувши її, сів біля стола. – Одинадцять подвір'їв.

– Ви з власної ініціативи склали цей список? – ніби між іншим запитав Генріх.

– Я виконую доручення одної вашої установи, – самозадоволено промовив Базель, трохи притишивши голос. – Правда, мені доручено стежити за жителями Понтея, але оскільки я тут, то я вважаю своїм святим обов'язком…

– Ну, давайте, хто там у вас в списку?

– Олів'є Арну – чомусь пішов з села невідомо куди.

– Далі!

– Троє пішли добровольцями на війну і не повернулися досі. Їх прізвища…

– Далі!

– Ага, ось те, що треба! Син старого Готарда брав участь у страйку залізничників у Ліоні. Це, правда, було до війни, але я маю підозру, що він комуніст.

– Ще хто?

– З трьох дворів пішли молоді хлопці. Рідні кажуть, що на заробітки до Бонвіля, але я не вірю.

– Це все?

– Проти двох маю підозру, що вони вибили шибки в моєму будинку.

– Погано працюєте, чорт забери! Маю підозру… чомусь пішов з села… Факти мені потрібні, конкретні факти, а не ваші розмірковування про те, хто у вас побив шибки!

– Месьє офіцер, я ж тут усього тиждень… і зважте, що я з власної ініціативи… – Палець Базеля, яким він водив по рядках записної книжки, з чорним від запеченої крові нігтем, тремтів. – Ось ще одна дуже підозріла особа – мадам Матран.

– Вона теж била ваші шибки? – глузливо запитав Генріх.

– Що ви! Вона ледве пересуваються! – не зрозумів іронії Базель. – Але в неї зараз живе дочка-парижанка.

– Ах, парижанка! І це вам, звичайно, здається підозрілим? – Генріх все так само насмішкувато посміхався, але серце в нього калатало від хвилювання: нарешті цей телепень повідомив щось варте уваги!

– Підозріле те, як вона себе поводить: каже, що чоловік загинув, а сама жалоби не носить, і мадам Матран теж, хоч вона у всьому дотримується старих звичаїв і дуже релігійна. Та й чутки про зятя мадам Матран – чоловіка Луїзи – ходили всілякі, ще коли вона жила в Парижі, говорили, ніби він комуніст. Цю оселю взяв на особливу прикмету.

– Комуніст? Це вже щось конкретне. А будинок у них великий?

– Як і всі тут, – на дві кімнати з кухнею. Але розташований він далеко – край села, під самісінькою скелею.

– Якраз зручне місце для спостережного пункту! Сідайте в машину, показуйте, де живе мадам Матран.

До оселі, де жила дочка з старою, довелось їхати кілометрів з півтора.

Нарешті під'їхали до невеличкого одноповерхового будиночка, що боком тулився до скелі.

– Ви, Базель, залишайтеся в машині, а ти, Курт, вийди. Генріх кинув погляд на вікна і побачив в одному з них перелякане обличчя старої жінки.

– Курт, – тихенько сказав Генріх, – коли я зайду, пильнуй, щоб з будинку ніхто не вийшов. Коли хто тікатиме – вистріли в повітря. Стріляти в людину категорично забороняю. Зрозумів?

– Так точно.

Генріх засунув руки в кишені плаща, стиснув там рукоять пістолета і попрямував до вхідних дверей.

Їх відкрила жінка років тридцяти п'яти, в якій Генріх відразу пізнав сестру мадам Тарваль. Він уклонився, але жінка мовчки відсторонилася, даючи німецькому офіцеру змогу пройти. В передпокої, крім вхідних, було ще двоє дверей. Генріх штовхнув ногою найближчі. Одного погляду було досить, щоб переконатися – в цій маленькій кухні нікого немає. На столі стояв немитий посуд.

«Три глибоких і три мілких тарілки», – відзначив про себе Генріх, штовхнув другі двері, так само не витягаючи рук із кишень. Кімната, куди він зайшов, була досить велика, з трьома вікнами на вулицю. В плетеному кріслі біля стіни, просто вікон сиділа бабуся. Вона тримала в руках панчохи і спиці для в’язання, але руки її так тремтіли, що спиці раз у раз дзенькали, чіпляючись одна об одну.

Мовчки пройшовшись по кімнаті, Генріх заглянув у другу – значно меншу, де стояло два ліжка. Одне з них було розкрите, подушка зім'ята.

– Хто ще живе тут? – запитав Генріх молодшу жінку

– Нас двоє.

– А хто спав на ліжкові вдень?

– Мама нездужає – час від часу їй треба відпочити Генріх глянув на стару і відвернувся: вона лише на мить звела на нього очі і немов обпекла його цим поглядом: стільки в ньому було спокійної зневаги і погорди людини, яка знає міру своїх сил і вирішила боротися до кінця.

– Я підшукую приміщення для комендатури.

Стара опустила руки на коліна і, закривши очі, відкинулася на спинку крісла. Тепер її пальці не тремтіли, але саме їх непорушна застиглість говорила про ту величезну напругу, з якою стара, квола жінка силкувалася не виказати свого хвилювання. Генріху непереможно хотілося нахилитися і поцілувати ці зморшкуваті руки. Але він знав, що не має зараз права навіть на ласкавий погляд, що заспокоїв би мадам Матран, принаймні зараз, поки він не дізнається чогось про Андре Ренара чи знайде його самого.

– Хіба ви не знайшли кращого приміщення, ніж наше? – Молода жінка встигла теж опанувати себе – її голос звучав іронічно.

– Скеля, що за вашим домом, дуже зручна для спостережного пункту. Крім цих двох кімнат і кухні, тут немає інших приміщень?

– Як бачите.

Генріх пильним поглядом окинув кімнату. Чому крісло старої стоїть так незручно? Не біля вікна чи в якомусь затишному куточку, як звичайно люблять сидіти старі люди, а посеред стіни, немов його поставлено отут навмисне, щоб щось затуляти. У гірських селищах, де будиночки звичайно туляться на невеличкому рівному клаптику землі або скелі і де доводиться заощаджувати кожен метр житлової площі, часто роблять стінні потайні шафи, але їх «таємницю» легко розкрити з першого погляду, бо дешевенькі обої по вирізу дверцят швидко стираються. Тут малюнок і колір обоїв рівний. Але це вгорі, а за кріслом… може, варт спробувати?

Швидко ступивши вперед, Генріх схопив крісло за поруччя, легко підняв його разом з старенькою, що в ньому сиділа, і опустив трохи далі від того місця, де воно стояло. Обидві жінки не встигли опам'ятатися. Та й сам Генріх не пам'ятав, як він вихопив пістолет, як натискав лівою рукою на якусь майже непомітну кнопку в стіні. Розумом він ще не осягнув своїх дій, не склав будь-якого плану, але відчував, що саме так він мусить діяти.

Дверцята розкрилися. В глибині шафи, притиснувшись до її задньої стінки, стояв мужчина…

Жінки скрикнули: молодша – розпачливо, старша – погрозливо. Так, стара жінка ступила вперед і загородила своїм тілом отвір у стіні.

– Виходьте! – не зважаючи на неї, тільки трохи вище піднявши пістолет, спокійно сказав Генріх.

Мужчина зробив рух і, прикусивши губу, застогнав. Тепер і молодша зірвалася з місця. Кинувшись до чоловіка, вона підхопила його під руки і обережно довела до крісла, в якому хвилину тому сиділа її мати. На ліву ногу мужчина ступити не міг.

– Хто ви?

– Андре Ренар, інженер з Парижа.

– Чому ховалися?

– Бо приїздив сюди без перепустки. На ґанку почулися кроки.

Генріх мало не штовхнув Ренара назад у шафу. Захлопнувши дверцята, він притиснув до них крісло і сів у нього, витягнувши вперед ноги і помахуючи стеком.

У двері постукали. Увійшов Базель.

– Месьє офіцер, я можу йти? – запитав він з порога.

– Гукніть мого денщика!

За мить Базель повернувся вже з Куртом.

– Курт, – промовив Генріх, натискаючи на кожне слово, – це людина з Понтею, і мені здається, що з месьє ми зустрічаємось не вперше. Ти мене зрозумів? А тепер відведи заарештованого в машину і пам'ятай – ти відповідаєш за нього головою.

– Месьє офіцер, тут якесь непорозуміння! – простогнав приголомшений несподіваним поворотом подій Базель. – Я… я…

Але Курт не дав йому скінчити – схопивши донощика за комір, він виволік його у передпокій, а звідти на ґанок.

– Замкніть двері! – наказав Генріх Луїзі.

Нічого не розуміючи, та машинально повернула ключ у замку. Тим часом Генріх знов відкрив дверцята шафи.

– Месьє Ренар, – сказав він владно. – У нас з вами дуже мало часу, а тому не будемо його гаяти. Прошу вас пройти в ту кімнату, а дами хай лишаються тут. Заспокойте їх і накажіть пильно стежити, щоб ніхто нам не завадив.

Андре Ренар хитнув головою у бік дружини і тещі і мовчки поплигав на одній нозі у суміжну кімнату.

Генріх пройшов слідом і щільно причинив двері.

– Я вас слухаю, месьє офіцер! – спокійно сказав він. Генріх мовчки витяг з кишені фотокартку Поля Шеньє.

– Пізнаєте?

Жоден м'яз на виснаженому обличчі Андре Ренара не здригнувся, лише очі, що горіли досі якоюсь гарячковою напругою, раптом пригасли, як у людини, яка відчула смертельну втому.

– Ви прийшли мене арештувати? Навіщо тоді вся ця комедія? Чи, може, ви ще не переконались остаточно, що перед вами Поль Шеньє? В'язень номер…

Андре Ренар закотив рукав сорочки і з викликом глянув на Генріха, простягнувши вперед ліву руку. На внутрішній стороні передпліччя, впродовж його чорніли наколоті цифри: 2948.

– Я рискую головою, граючи цю, як ви кажете, комедію! Сподіваюсь, ви розумієте, що цю фотокартку мені вручено не для того, щоб нею милуватися? До речі, застерігаю: такі фото мають всі офіцери, що командують загонами, кинутими на розшуки Поля Шеньє. Я, звичайно, маю цілковиту змогу його арештувати, але цього не зроблю. А щоб ви переконалися, що я прийшов до вас розмовляти, як рівний з рівним, – візьміть! – Генріх поклав перед співрозмовником свій пістолет. – Не бійтеся, беріть. Перевірте, чи заряджений. Ну, от так. Тепер ви озброєні і в разі чого можете захищатись. Адже я певен – ви скоріше згодитесь на негайну смерть на волі, ніж на конання під землею.

– Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах!

– Як сказала Долорес Ібаррурі?

На устах Андре Ренара вперше промайнула посмішка. Він зробив рух, немов хотів потиснути руку свого співрозмовника. Та раптом тінь недовіри знову промайнула в його очах.

– Я не знаю, хто ви, а на вас оцей мундир. І, признатися, не розумію, чого ви від мене хочете.

– Дізнатися про таємницю підземного заводу!

– Де в мене гарантія, що ці відомості підуть на добро, а не на зло мого народу?

– Гарантія – здоровий глузд! Не для німецького ж командування, краще нас з вами обізнаного, я хочу їх дістати.

– Тоді для кого ж?

– Вам не здається, що це запитання наївне? Що я не можу на нього відповісти, коли б навіть дуже хотів?

«Він має рацію, – подумав Андре Ренар. – Для німецького командування ці відомості, справді, ні до чого. Отже, коли вони не для ворога, виходить, для друга. Хай невідомого, але друга. Припустимо, я їх скажу йому. Вони обернуться проти німців, можливо, врятують і тих нещасних, що конають під землею. Змовчу… Мене можуть впіймати, і тоді жодна людина в світі не дізнається про те, про що знаю я!»

– Пам'ятайте: у нас мало часу. Вам треба подбати про свою безпеку, та я і не хочу накладати своєю головою – адже до села може завітати цілий загін, всі дільниці розподілено між окремими військовими частинами. Коли мене знайдуть за мирною розмовою з вами…

– Стривайте, у вас може бути ще один хід – дізнатися, хто допоміг мені організувати втечу!

– Я про це вас не запитую і слова!

– Гм… схоже, на те, що ви розбили всі мої аргументи проти. Ну, що ж, я готовий розповісти все, що знаю. Слухайте!

* * *

Обидві жінки разом зробили крок уперед, коли двері маленької кімнати розчинилися і на порозі з'явилися Андре Ренар і німецький офіцер. Жодна з них не сказала ні слова, тільки запитувала очима: як?

Андре Ренар весело посміхнувся. Так само весело посміхався і німецький офіцер. І лише тепер настав час розрядки страшної напруги чекання. Охопивши шию чоловіка руками, Луїза голосно розридалася. Стара безсило впала в крісло, її голова і руки дрібно тремтіли.

– Я мушу попросити пробачення у дам, – схвильовано сказав Генріх. – Єдине, моє виправдання в тому, що так вийшло не з моєї злої волі. І, як бачите, все склалося якнайкраще.

– О месьє! Ми поводимо себе з мамою зовсім непристойно, але радість, кажуть, не вбиває! Я зустріла вас, як ворога, посидьте з нами трохи, як друг!

– Я хотів би цього зараз найбільше, але і так затримався довше, ніж передбачав. До того ж не забувайте, у машині сидить ота мерзота – Базель! Я мушу його відвезти в Сан-Ремі і там затримати, поки месьє Андре не опиниться у цілком безпечному місці.

– Луїза вже налагодила зв'язки, і сьогодні вночі, найпізніше завтра, за мною приїдуть друзі.

– Пістолет, який я вам дав, залишіть у себе. Це мій запасний, а вам стане в пригоді. Про всяк випадок візьміть гроші.

– Не треба…

– Вони вам теж здадуться. Розглядайте їх як своєрідну зброю. А тепер останнє: жодна людина, навіть найближчі ваші друзі, не повинні знати про нашу зустріч і про нашу розмову!

– Можете покластися на моє слово. За дружину і нашу стареньку я теж ручуся!

– О месьє, невже ви не вип'єте з нами вина? – вигукнула мадам Матран. – Я розумію, що ви поспішаєте, але це не забере багато часу!

– Мені доведеться вести машину самому, бо мій денщик наглядатиме за арештованим. А поночі, та ще після вина…

– Тоді зачекайте лише одну хвилинку!

Стара жінка, з несподіваною для її років швидкістю, підбігла до комода і витягла з нього якусь скриньку. В ній вона, певно, зберігала свої сувеніри, бо тут лежали пачки пожовклих, дбайливо перев'язаних листів, засохла гілочка флердоранжу, білі, мабуть, ще вінчальні рукавички. З-під самого споду мадам Матран витягла стару, добре прокурену люльку. Хвилину вона тримала її в руках і ніби обмацувала пестливим дотиком тремтячих пальців. Потім легенько торкнулася устами прокуреного дерева і простягла люльку Генріху.

– Я хочу подарувати вам, месьє, найбільшу коштовність, яку маю. Це люлька мого батька. Він був благородною і мужньою людиною і помер, як людина мужня і благородна, захищаючи Комуну на барикадах. Не відмовте мені, месьє, я дарую від щирого серця, а такий дарунок завжди приносить щастя!

– Я зберігатиму її не лише як пам'ятку, а й як священну реліквію, – серйозно сказав Генріх. – І дозвольте мені поцілувати вас, мадам Матран. Без церемоній, як син цілує матір.

Генріх поцілував зморшкуваті щоки старенької жінки і відчув, як стислося його серце. Чи торкнеться він колись отак обличчя свого батька? І мадам Матран, мабуть, зрозуміла, що коїться в його серці.

– Ви колись розкажете про мене, стару французьку жінку, своїй матері, месьє, – сказала вона, витираючи сльози. – Скажіть їй, що я благословила вас, як сина.

– І про те, месьє, що ви мені повернули життя, – тихо додала Луїза.

– Ну, а тепер прощавайте ви, Андре! Напевне, ніколи ми з вами не побачимось!

– Так я і не дізнаюсь, хто ви?

– Друг!

– Тоді прощай, друже!

Андре і Генріх обнялись і поцілувалися.

На зворотному шляху до Сан-Ремі Генріх вів машину на великій швидкості. Тепер, коли в кишені лежали, нарешті, такі важливі дані про підземний завод, не можна було гаяти й хвилини.

– Ну, як сьогодні? – з надією запитав Міллер, коли Генріх подзвонив йому з свого номера.

– На жаль, не можу порадувати. Тільки й того, що здається, спіймав того макі, який в мене стріляв.

– А де ж він?

– Курт зараз вам його приставить. Гадаю, що я не помилився, хоча всяк буває. Потримайте його кілька днів, щоб добре настрахався, а потім допитайте.

– У мене він признається! – впевнено гукнув Міллер у трубку.

… А за кілька днів таємницю оптичних приладів для автоматичного прицілювання при бомбометанні з повітря почали вивчати за тисячі кілометрів від Проклятої долини.