Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 37 страниц)

– Це ви так про свою майбутню наречену?

– Слухайте, Генріх, я боюся, що не витримаю! І хто це сказав, що італійки сповнені вогню, грації, такої любої серцю мужчини грайливості? Та вона прісна, як…

– Зате має непоганий посаг…

– Це та якість, що може зробити кожну жінку чарівною… А в чому ж він полягає?

– Точно я ще не знаю. Але синьйор Лерро мені натякнув, що він дуже добре забезпечений.

– Ну, чорт з нею! Заради забезпеченого тестя варт позалицятися. Сподіваюсь, він не скривдить своєї донечки. Але ж нудно, до чого нудно, якби ви знали, Генріх! Як, по-вашому, довго це має тягтися?

– Це залежить від враження, яке ви справили, і від вашої поведінки. Сподіваюсь, мені не доведеться вас повчати, як себе тримати і що робити? Покладаюсь на ваш досвід у поводженні з жіноцтвом. Певен, що він чималий!

– Але не з таким сортом жінок! Я, знаєте, волів влаштуватись так, щоб мати якнайменше клопоту. Усі ці прелюдії., я навіть не уявляю, з чого тепер почати!

– З квітів. Це ж, можна сказати, класичний прийом! Від завтрашнього дня щоранку надсилайте квіти…

– Щоранку? Так я старцювати піду через самі букети! Та де я візьму на них грошей?

– На квіти дам, тільки не вам, а вашому денщикові, бо ви однаково проп'єте. А мені, по щирості признаюся, субсидувати вас все важче. Сім тисяч марок чимала сума. І коли я не наполягаю на негайному їх поверненні, навіть позичаю ще, то роблю це лише тому…

– Зрозуміло! Ви зворушливо терплячі. А я буду зворушливо чесним Як тільки одержу посаг, першим моїм рухом буде витягти сім тисяч марок і з низьким уклоном повернути вам. Доброчинність тріумфуватиме, розкаяний грішник впаде до ніг свого благодійника, публіка витягатиме носовички і витиратиме очі! А щоб тріумф доброчинності був ще разючішим, чи не збільшите ви вищезгадані сім тисяч ще на п'ятдесят марок? Згодьтеся, мені, як ніколи, потрібні зараз ліки, що підвищують тонус життя!

Одержавши п'ятдесят марок, Кубіс пішов, проклинаючи свою майбутню наречену і обставини, які всі повернулися проти нього.

А тим часом Софія Лерро була дуже задоволена своїм новим знайомством і благословляла в душі Марію-Луїзу, яка пообіцяла влаштувати її майбутнє. Протягом цілого дня вона уважно придивлялася до красивого офіцера, якого графиня ладила їй за жениха. Він їй сподобався і зовнішністю, і веселою вдачею. Деякі його дотепи примушували її червоніти, але, порозмисливши, вона прийшла до висновку, що винна у цьому сама: провінціальне оточення звузило її погляди, тому й звичайна світська розмова часом здається їй рискованою, інколи навіть непристойною.

Отже, Софія Лерро була задоволена сьогоднішньою неділею, так само як і Марія-Луїза, що мала змогу майже цілий день провести в товаристві Штенгеля і дечого досягти для здійснення своїх власних планів.

* * *

День двадцятого квітня щороку широко відзначався офіцерами німецької армії. Двадцятого квітня народився фюрер, і до цієї знаменної дати приурочувалося масове присвоєння нових звань офіцерському складові. Підвищення в чині само собою викликало збільшення окладу. Отже, цього дня чекали майже всі офіцери і зарані готувалися до відзначення такої важливої події.

Але в нинішньому, 1944 році надії багатьох не справдилися. Підвищення одержали майже всі офіцери Східного фронту і есесівських частин, що стримували наступ англо-американських армій в Італії. Тилові ж частини, як дивізія генерала Еверса, цього разу мало не обминули нагородити зовсім. З усього штабу дивізії у день народження фюрера відзначили лише кількох офіцерів, в тому числі і барона фон Гольдрінга Тепер Генріх з обер-лейтенанта перетворився на гауптмана Еверс і Лютц підвищень у чині не одержали.

Кубіс несподівано для себе одержав чин майора, але тепер це його мало цікавило: полюючи за посагом Софії Лерро, він мріяв про тисячі і десятки тисяч марок, а не про якесь там мізерне збільшення окладу.

Справи його в цьому напрямку значно посунулися вперед: саме на двадцяте квітня були призначені заручини з Софією Лерро. Невдовзі передбачалося укладення шлюбного контракту, і Кубіс цього нетерпляче чекав – нарешті він дізнається, що він одержить за свої упадання біля цієї «дворняжки», як називав Кубіс Софію у розмовах з Генріхом. Дозвіл від генерала на шлюб він одержав зарані.

Але коли сама Софія так швидко дала згоду побратися з Кубісом, то її батько, Альфредо Лерро, довго вагався, приймати чи не приймати цього мало знайомого йому німецького офіцера в свою сім'ю. За останній місяць він так заприятелював з Генріхом, що не крився від нього з своїми ваганнями.

– Розумієте, що мене хвилює, – говорив Лерро за кілька інів перед заручинами. – Цей Кубіс справляє враження якоїсь непевної людини. Мені здається, що він ні до чого серйозно не ставиться, навіть ні над чим серйозно не замислюється. Потім у нього немає ніякої професії. Ну що він робитиме, коли закінчиться війна?

Генріх силкувався захистити свого протеже, вишукував у нього все нові й нові позитивні якості, але позбавити Лерро сумнівів не міг.

– Дуже добре, що ви так дбаєте про інтереси свого друга, це достойно офіцера. Але погодьтеся, що він надто легковажний для сімейного життя. Я навіть не знаю, чи є в нього на рахунку бодай кілька тисяч лір, щоб купити Софії весільний подарунок.

– Мені здається, що є. Досі Пауль тратив досить широко, далеко більше, ніж одержував як офіцер. Правда, познайомившись з вашою дочкою, він став значно ощаднішим, і мені здається, що то добрий знак. Стривайте, я, здається, колись бачив у нього і книжку з особистим рахунком. Звісно, мені незручно було поцікавитись, скільки він має, але ж не буде відкривати людина особистого рахунку для якоїсь дрібнички!

Не міг же Генріх сказати, що він сам відкрив цей рахунок, поклавши на нього три тисячі марок і взявши від Кубіса ще одну розписку.

Як не вагався Лерро, але він мусив поступитися перед Софією і дати свою згоду на шлюб. Правда, він обумовив, що вінчання відбудеться не раніше як за три місяці після заручин.

– У мене є надія, що за цей час дочка краще впізнає цього Кубіса і сама розчарується, – признався Лерро Генріху. – Адже він ні риба ні м'ясо. Жодної пристрасті, навіть звичайних уподобань. Бовтається між небом і землею – і все. От ми з вами – нас цікавлять таємниці підводного царства, захоплює такий цікавий спорт, як рибальство. У інших пристрасть до колекціонування. Треті цікавляться садівництвом чи ще чимсь. І такі ось захоплення свідчать про якусь цілеспрямованість натури. А за чим вболіває ваш Кубіс, шо його хвилює?

– Він завзятий філателіст! – навмання кинув Генріх.

– Справді? Це для мене новина. І, треба сказати, приємна. Хай хоч марки збирає, коли ні на що інше не здатний!

– О, під вашим впливом він поширить коло своїх інтересів!..

Того ж дня Генріх з'їздив у Палермо і купив Кубісу кілька альбомів з марками.

– О боже! – простогнав Кубіс. – Цього ще не вистачало!

– А проте вам доведеться проглянути ці альбоми. Щоб ви могли відрізнити бодай французьку марку від німецької.

Кубіс люто глянув на Генріха, але заперечувати не наважився. Надто вже багато коштували щоденні букети, надто багато зусиль він витратив на залицяння до Софії, щоб тепер відступити.

Як же розлютився Кубіс, коли перед заручинами Альфредо Лерро подарував йому ще один великий альбом старих марок.

– Я йому колись у голову жбурну цей альбом! – з серцем лаявся Кубіс, показуючи Генріху подарунок, який він одержав від свого майбутнього тестя. – Та ви б хоч натякнули йому, що з усіх марок я люблю лише ті, що можна прирівняти до дзвінкої монети.

Та найбільше розчарування чекало на Кубіса приблизно за тиждень після заручин, коли приступили до обговорення шлюбного контракту.

– Пошили у дурні! – трагічно вигукнув він, вбігши до Генріха в кабінет, і впав у крісло.

– Та поясніть же, що сталося?

– Пошили у дурні! – повторив Кубіс і раптом накинувся на Генріха. – Це ви, ви у всьому винні! Торочили мені про посаг. А знаєте, що він дає в додачу до своєї донечки? Ферму на шістсот овець десь на швейцарському кордоні, будинок у Кастель ла Фонте – той, в якому він живе, і фруктовий магазин у Палермо!

– Я вважаю, що посаг не такий вже поганий.

– Та на якого біса мені ті овечки потрібні! Я їх переріжу першого ж дня, як вони стануть моїми!

– І зробите глупство! От не кричіть і давайте спокійно підрахуємо. Кажете, шістсот овець? Так… Курт, дізнайся в Лідії, скільки коштує одна вівця. Еге ж, еге ж, звичайна вівця. Гадаю, що марок сто – сто двадцать.

– Та я за неї й марки не дам!

– Зате дадуть вам. Думаю, що близько сімдесяти тисяч марок ви за них можете взяти…

– Лідія каже, що хороша вівця коштує дві тисячі п'ятсот лір, – сповістив Курт.

Генріх свиснув і вражено глянув на Кубіса.

– От тобі й овечки! Переводячи на марки, вони коштують сто п'ятдесят тисяч.

– Звідки ви взяли? – Кубіс починав виявляти явну цікавість, схопив олівець і взявся сам підраховувати.

– А таки справді! О мої любі овечки, як палко я вас починаю кохати.

– Додай тисяч сто за будинок і магазин. Вже вийде двісті п'ятдесят тисяч марок.

– Але мені потрібна готівка! Гроші! Одному вам я винен більш як десять тисяч марок! А він про гроші не сказав жодного слова!

– Я спробую делікатно розпитати.

У найближчі дні Генріх не міг вибратися до Лерро, отже про посаг за Софією так і не поговорив. А далі виявилося, що потреба в цьому відпала. В один з вечорів наречений і наречена з'явилися до Генріха з офіціальним візитом, і Кубіс, відвівши Генріха вбік, прошепотів йому на вухо, що у самої Софії на книжці зберігається щось близько двадцяти тисяч марок – залишки посагу її матері

– Отже, двадцятого липня вінчання? – запитав Генріх Софію.

– Пауль наполягає, щоб раніше, але батько чомусь не погоджується. Вплинули б ви на нього. Він вас так поважає.

Софія говорила правду – Альфредо Лерро просто закоханий був у молодого барона. Якщо в нього видавався вільний вечір, він обов'язково запрошував Генріха трохи посидіти і поговорити. Він казав, що такі розмови фільтрують йому мозок, забитий формулами, і залюбки говорив тепер про все, що могло відволікати його увагу від війни. Бо війна в його уяві була лише боротьбою формул і технічних ідей, від зіткнення яких, правда, летіло таке скалля, як люди, але успіх боротьби вирішувала найбільш спритна і передова технічна думка, а не людські маси, спроможні лише коритися сильнішому. Єдина тема, якої завжди уникав Альфредо Лерро, був завод і все з ним пов'язане. Генріх теж не заводив про це розмови, щоб не викликати підозру інженера.

– Кінчиться війна, і я вам розповім цікаві речі, – пояснив одного разу Лерро. – А зараз… – він зітхнув, – зараз все це мені самому так набридло, що не хочеться й згадувати. Мозок – найблагородніша частка людини, він не терпить насильства. А мене кваплять, кваплять з усіх сил. Навіть коли я захворію, не дають полежати: додому приносять всілякі матеріали і примушують консультувати. А після того, як я винайшов одне вдосконалення, почали напосідати ще дужче. Тільки й чую: «Швидше! Швидше! Швидше!»

– Добре, що вам не доводиться працювати хоч дома вночі.

– По секрету признаюся, що іноді я працюю й дома, сам для себе. Як би інакше я міг дійти до думки… Втім, це нецікаво. Тільки, дуже прошу, не скажіть якось випадково про це Штенгелю. Коли він дізнається, що деякі матеріали я зберігаю у себе в сейфі, можуть виникнути серйозні неприємності.

Того вечора, певніше, ночі, Генріх довго не спав. Признання Альфредо Лерро викликали нові думки, нові плани.

ВЕСІЛЛЯ І СМЕРТЬ

За кілька днів перед весіллям прибув наказ командування Північної групи: Кубіса призначили заступником Штенгеля по внутрішній охороні заводу.

На такий щасливий поворот подій для здійснення свого плану Генріх не сподівався. Як виявилося, спричинився до цього наказу Штенгель. Він довів командуванню, що коли вже Кубіс має породичатися з Лерро і переїхати до нього на квартиру, то він мусить бути причетним і до охорони заводу, і до охорони особи головного інженера. Тим більше, що сам Штенгель мусить залишити особняк Лерро, оскільки весь другий поверх тепер відводять для молодого подружжя.

Нове призначення Кубіса влаштовувало всіх. Альфредо Лерро радів, що, нарешті, позбудеться опіки надто вже педантичного Штенгеля. Софія була щасливою з того, що її молодий чоловік, якого вона позаочі ревнувала до всіх жінок, працюватиме на очах у батька. Марія-Луїза сподівалася, що тепер, коли Штенгель житиме в замку, її власний роман з майором посунеться настільки, що вона зможе незабаром змінити жалобу удови на весільне вбрання нареченої. Генріх розглядав нове призначення Кубіса як новий шанс, що забезпечить здійснення його планів.

І лише Кубіс до зміни в своєму службовому становищі ставився цілком байдуже. Він ввійшов у роль майбутнього власника отари, магазину і будинку. Цілі вечори вони просиджували тепер удвох з Софією, перевіряючи звіти управителя ферми і старшого прикажчика магазину, і тут вперше знайшли спільну мову: раділи з вдалих операцій з фруктами і продажем вовни, хвилювалися, коли виявляли якусь неточність у звітах чи знаходили підозрілий рахунок, вболівали за тим, що перевелися вірні й чесні слуги. Вони одностайно прийшли до висновку, що управитель ферми людина непевна, яку треба будь-що і якнайскоріше звільнити.

Кубіс мінявся буквально на очах усіх, хто його знав. Він ніколи не мав пфеніга за душею, не те що якогось майна, і тепер в ньому раптом прокинулася жадоба власника, користолюбця. Він став менше пити. Спочатку з міркувань ощадності, а далі – пройнятий свідомістю свого нового становища в суспільстві. І хоч не міг відмовитись від морфію, але силкувався зменшити щоденно вживані дози, навіть радився з цього приводу з Матіні. Прагнучи впорядкувати свої справи, Кубіс забрав у Генріха свої численні розписки і замість них видав одну, причому визначив у ній і остаточний строк сплати боргу – 1 січня 1945 року. В газетах його цікавили не так відомості про зміни на фронтах, як коливання у бюлетенях валютного курсу. А в розмовах Кубіс вражав своєю обізнаністю з цінами на вовну, м'ясо, фрукти.

Коли раніше він хотів відсвяткувати весілля бучно – запросити мало не всіх штабних офіцерів, то тепер наполягав на дуже обмеженому колі гостей.

– Кубіс, ви стаєте скупим, – зауважив якось Генріх.

– Я тепер переконаний, що щедрість – сестра бідності. Коли грошей мало, їх не цінуєш. Коли є капітал, його хочеться збільшити.

Софія була в захваті від того, як розумно планує їх життя Пауль, як обережно ставиться він до витрат, як уміє вгадувати її власні бажання з півслова. Взагалі між нею і її нареченим встановилось те взаєморозуміння, яке є запорукою щасливого шлюбу. Так, Кубіс, сам того не помічаючи, поволі змінював своє ставлення до Софії. Він вже не дивився на неї, як на непотрібний і обтяжливий додаток до її посагу. Що ж, вона не вимагала від нього палкого кохання, була лагідною і рівною у поводженні, розсудливою господинею. Вона цілком погодилася з Кубісом, що для бучного весілля зараз не час, та й взагалі воно ні до чого: краще ті гроші, які асигнував для цієї мети батько, витратити на різні господарчі вдосконалення.

Отже, гостей на весіллі було мало. Софія запросила свою кузину з Палермо, Штенгеля і графиню. Пауль – генерала Еверса, Генріха, Лютца і Лемке.

Кубіс одержав відпустку на три дні, і негайно по обіді молоді збиралися виїхати до Палермо, погостювати у Софіїної тітки, спадкоємницею якої ніжна племінниця збиралася незабаром стати.

Але все обернулося інакше, ніж планувалося.

Коли всі зібралися за весільним столом і генерал Еверс, на правах найстаршого, проголосив перший тост, зовсім несподівано з'явився посланець від штабу дивізії.

– Дозвольте вручити, гер генерал, особисту телеграму.

Еверс рвучко підвівся і нетерпляче вихопив телеграму з рук посланця. Короткого погляду йому було досить, щоб ознайомитись з її текстом. Мить якусь генерал постояв зовсім непорушно і раптом хитнувся. Лютц, що сидів поруч з ним за столом, ледве встиг підхопити і підтримати генерала за плечі.

– Накажете послати за лікарем? – стурбовано запитав він.

– Не треба. Зараз усе минеться… – якимсь чужим голосом вимовив Еверс і обвів усіх присутніх довгим поглядом, затримавши його на Лемке. – Вийду на балкон, і все минеться…

– Я винесу вам стільця, – запропонував Лемке.

– Не треба! – роздратовано кинув Еверс.

Вийшовши на балкон, генерал щільно причинив за собою двері.

– Певно, якась родинна неприємність, – прошепотіла графиня. – Може, щось з дружиною… Звідки телеграма, ви не звернули уваги?

– З Берліна, – відповів посланець з штабу. – Пробачте, що я приніс її сюди, але телеграма термінова, і я вважав…

– А дружина його в Дрездені, – не слухаючи його виправдань, пояснила графиня присутнім.

– Можливо, – почав було Лемке…

На балконі пролунав постріл.

Всі кинулись до балконних дверей.

Еверс лежав долі, широко розкинувши руки. З скроні тоненькою цівочкою струмила кров.

Першим отямився Лемке. Нахилившись над генералом, він розігнув пальці його затиснутої в кулак лівої руки і обережно витяг з неї телеграму.

Через його плече Генріх уголос прочитав текст:

– «Негайно виїжджай на курорт».

Підпису не було.

Блідий, як полотно, Лютц став навколішки і, притиснувши вухо до грудей свого начальника, слухав, чи б'ється ще серце. Серце генерала Еверса не билося.

– Що це може означати? – Лемке допитливо глянув на Генріха.

– Поки це означає лише одне – всі ми мусимо бути на своїх місцях. Отже… – Генріх уклонився Софії, що тремтіла, мов у пропасниці, вчепившись руками в плече Кубіса. – Пауль, ти лишайся біля дружини і заспокой її, а ми пішли…

– До приходу лікаря і начальника штабу не чіпайте нічого, – наказав Лемке. – Я теж зараз повернуся.

Офіцери вийшли. Лемке відразу звернув до штабу СД, і Генріх з Лютцом лишилися наодинці.

Обидва були приголомшені тим, що сталося.

– Що ти про все це думаєш, Генріх?

– Нічого хорошого це не віщує. Мені здається… Стривай, чого це біжить черговий штабу?

Від дверей штабу, назустріч їм, справді поспішав черговий, тремтячими руками на бігу застібаючи мундир.

– Гер гауптман, гер гауптман! – Черговий спинився, відсапуючись, губи його тремтіли. – Оберст Кунст застрелився у себе в кабінеті.

– Він одержав телеграму з Берліна? – запитав Генріх.

– За п'ять хвилин до пострілу.

– Йому радили поїхати на курорт?

– Так точно! І навіть негайно!

– Негайно подзвоніть про це Лемке. Він зараз у себе. І до його приїзду до кабінету нікого не пускайте.

Черговий побіг назад у штаб. За ним поволі піднялися на другий поверх Лютц з Генріхом.

– Ну, а тепер що ти скажеш? Я настільки нічого не розумію, що мені здається, ніби все це побачив уві сні. – Вигляд Лютца був приголомшений.

– Скидається на змову… А включи-но радіо!

Але радіо, як завжди в цей час, передавало бравурні марші.

– Може, тобі слід сповістити в штаб командування? – запитав Генріх.

Лютц підійшов до телефону і хотів уже назвати умовний номер, як убіг захеканий Лемке:

– Де Кунст?

– Я наказав нікого не пускати в кабінет до вашого приходу.

– Але що, що все це може означати?

– З таким саме запитанням я хотів звернутися до вас.

Усе з'ясувалося лише надвечір, коли в Кастель ла Фонте прибув спеціальний лист з Берліна. Уповноважений Гіммлера прилетів з наказом заарештувати Еверса і Кунста і приставити обох заарештованих у штаб-квартиру.

Командир дивізії, генерал-лейтенант Еверс, і начальник штабу дивізії, оберст Кунст, обвинувачувалися в тому, що вони брали участь у змові проти фюрера і були причетні до замаху на його особу.

Невдоволення фюрером, що виникло внаслідок поразки на берегах Волги і весь час зростало в міру того, як німецька армія зазнавала нових і нових невдач, справді породило організацію змовників. Вони ставили собі за мету ліквідувати Гітлера і висунути замість нього іншу фігуру, прийнятну для англо-американців, щоб укласти з ними сепаратний мир, який дав би Німеччині змогу вести війну лише на Східному фронті.

Шостого червня англо-американці висадилися на французькому березі Ла-Маншу і відкрили Другий фронт. Це примусило змовників вдатися до рішучих дій – 20 липня 1944 року стався замах на Гітлера.

Але бомба, хоч і вибухнула у визначеному місці і в призначений час, лише контузила фюрера. Верхівку змовницької організації відразу ж було викрито, і тепер Гіммлер прагнув якнайшвидше захопити всіх учасників змови і причетних до неї офіцерів вищого командного складу. У списку державних злочинців, що мав близько двох тисяч прізвищ, стояли прізвища генерала Еверса і оберста Кунста.

Замах на фюрера значно посилив вплив і значення каральних органів і в армії, і серед населення. Тривали арешти – кожен офіцер почував себе досить непевно.

От чому телеграма, в якій барону фон Гольдрінгу пропонувалося негайно прибути до штабу командування Північної групи, схвилювала не лише одного Генріха, а й його друзів – Лютца і Матіні. Серед генералів, уже закатованих у гестапо, були Денус і Гундер, а Генріх не приховував від друзів, що в свій час, з доручення Еверса, він двічі відвідав Гундера в його особняку в Парижі. Отже, цей виклик до штабу командування міг означати і те, що фон Гольдрінга будуть допитувати про зв'язки Еверса з іншими генералами. Нічого хорошого цей допит, звісно, не обіцяв.

Дізнавшись про виклик, Лемке підозріливо глянув на Генріха, і в очах його блиснули зловтішні вогники. Коли б його воля, він би, не замислившись, заарештував цього гонористого барона, адже недурно сам його названий батько просив за ним наглядати! Але на такий серйозний крок він все ж не наважився. Хай вирішує Бертгольд! Або в штабі командування. Лемке був певен, що виклик до штабу добром для Гольдрінга не скінчиться.

Генріх дуже добре зрозумів значення погляду Лемке. І неспокій його зріс ще більше.

Він не зменшився і по приїзді до штабу командування. Нічого не пояснивши, йому там заявили, що він мусить з'явитися до бециркскоменданта [4]4
  Головний військовий комендант (нім.).


[Закрыть]фон Кронне.

Бециркскомендатура? Генріх відчув, як серце його тоскно стислося. Думка про захований під манжетом мундира маленький браунінг промайнула, мов блискавка. Тільки б не проґавити час! А може, все обійдеться, як колись у кабінеті Лемке? Насамперед ні тіні тривоги в погляді, жестах, поведінці. Це добре, що комендатура міститься за кілька кварталів від штабу. У нього буде час все продумати.

Оберст фон Кронне прийняв його в своєму розкішному кабінеті, з вікон якого відкривався чудовий гірський краєвид. Напівпідвівшись у кріслі, оберст досить недбало хитнув головою і запросив Генріха сісти. Оця зверхність у поводженні, підкреслена підтягнутість постаті, вправність і чіткість усіх рухів були добре знайомі Генріху. Він відразу пізнав у молодому тридцятип'ятирічному офіцері представника старовинного юнкерського роду.

– А я от сиджу і милуюся краєвидом, – несподівано сказав фон Кронне. – Він мене заспокоює і породжує ясність в думках. Як хороша картина, що висить на стіні.

– Вам, гер оберст, треба приїхати в Кастель ла Фонте і побачити Гранд-Парадіссо під час заходу сонця. Вона домінує над усім і всьому дає своє забарвлення.

– О, я бачу, ви розумієтесь на таких речах! – кинув Кронне, оглядаючи Генріха з голови до ніг. – Вас інформували, навіщо вас викликали?

– Ні, просто наказали з'явитися до вас. Про причини я навіть не здогадуюсь.

– Так от що, гер гауптман: після тих подій, що сталися днями в Берліні, командування вирішило покинути всі церемонії з цими італійцями і завести в північній Італії суворий окупаційний режим. Зараз ми запроваджуємо такий захід, як організація військових комендатур, яким підкорятимуться всі муніципалітети. Комендантом Кастель ла Фонте і всього прилеглого району призначаємо вас.

Генріх відчув, як у нього відлягло від серця.

– Ви, бароне, звичайно, розумієте, що таке призначення – вияв найбільшої до вас довіри. Ви мусите виправдати її бездоганним виконанням своїх обов'язків, вірною службою фюреру і фатерланду. – Світло-сірі великі очі Кронне пильно дивилися на Гольдрінга.

– Мундир офіцера зобов'язує мене бездоганно виконувати свої обов'язки, який би пост я не посідав. Але цей вияв довіри я цінуватиму особливо високо…

– Ми на це сподіваємось! Вам знайомий район, де ви будете комендантом?

– Обов'язки офіцера для доручень досить широкі, і мені довелося побувати майже в усіх населених пунктах, де стоять підрозділи нашої дивізії. Так що, смію сказати, – я знаю цей район.

– Тим краще. Віднині ви повновладний його господар і цілком відповідаєте за порядок у ньому. Зважте: по території вашого району проходить дуже важлива для фронту залізниця і автострада. Крім того, у вашому районі розташований воєнний надзвичайно важливий об'єкт. І залізниця, і тим паче завод охороняються спеціальними загонами військ СС. Але вам доведеться тримати досить тісний контакт з командирами цих загонів. У вашому ж безпосередньому розпорядженні буде рота гірських єгерів, командир якої буде вашим заступником, рота чорносорочечників.

Генріх скривився.

– Ця рота складається з перевірених солдатів і на неї можна цілком покластися… Крім цього, даємо вам два взводи парашутистів. Знаю, – сили замалі для такого району, як ваш, але нічого не поробиш… У випадках крайньої скрути можете звертатися по допомогу до підрозділів дивізії, до майора Штенгеля. Але підкреслюю – це тільки в крайніх випадках. У вашому районі діє бригада гарібальдійців і кілька дрібніших загонів різних політичних напрямків. Головні зусилля спрямуйте проти гарібальдійців, як проти найбільшої для нас небезпеки. Боротьба з ними мусить бути повсякденною і нещадною… Сподіваюсь, що зможу допомогти вам порадами, вказівками, але на допомогу живою силою не розраховуйте. От, здається, і все! Ага, ще одне. Вам треба негайно підшукати хороше приміщення, добре його умеблювати. Не ставтесь до цього, як до другорядної справи. Ті, хто звертатимуться до вас, повинні відчути повагу до нової установи. Загалом я вважаю доцільним нагадати вам слова великого Гете – всіляка зовнішня пристойність має свої внутрішні виправдання. Штат ви мусите підібрати собі самі, але пильнуйте, щоб не проліз гарібальдійський агент. Вони напевне намагатимуться це зробити. Я незабаром приїду до Кастель ла Фонте і хотів би, щоб до цього часу всі організаційні справи було закінчено… У вас є запитання?

– Зараз немає, але вони безперечно виникнуть. Я просив би дозволу звертатися до вас в разі потреби.

– Робіть це коли завгодно, але уникайте телефонних розмов. Особистий контакт куди надійніший.

– На жаль, за даної ситуації це так…

Нове призначення приємно здивувало Генріха. Як комендант він відповідав тепер за стан всього району, в тому числі і за розташовані в ньому об'єкти, і це значно наближало його до охорони заводу, навколо якого снували всі його помисли і бажання. Генріх справедливо вважав, що це призначення не обійшлося без втручання його майбутнього тестя. Бертгольд і справді вважав за краще забрати Генріха з штабу дивізії, якою так довго командував крамольний генерал. Правда, він помер, але міг лишити після себе нездорове оточення.

Але найбільше зрадів із зміни, що сталася, Матіні.

– Це ж просто чудесно! – вигукнув він, коли Генріх розповів йому про наслідки своєї поїздки до штабу командування. – Тепер я певен, що в нашому районі не буде масових розправ над беззахисним населенням, що провадяться по всій північній Італії.

Але нове призначення викликало і нові ускладнення. Відповідати за спокій в районі, то означало боротися з тими, хто цей спокій порушує. А розуміння спокою з погляду окупантів означало беззастережну покору населення гітлерівцям, які розглядали кожного італійця як потенціального ворога. Розуміння спокою в італійського населення і в окупантів були надто різні, щоб їх безболісно можна було примирити.

Генріх розумів, що коли від самого початку він не встановить якогось, хай мовчазного контакту з місцевим населенням, це неодмінно приведе до великих ускладнень між ним і жителями підлеглого йому району.

Другого дня ранком, коли Лідія прийшла прибрати кімнати, Генріх звернувся до неї з несподіваним запитанням:

– Ви німецьку мову добре знаєте?

– Краще французьку.

– Але ви розумієте, коли я розмовляю з вами німецькою мовою.

– Все. Але говорити мені важкувато.

– Не велике лихо, навчитесь! А що б ви відповіли на мою пропозицію перейти на іншу роботу?

– Я не розумію… На яку саме?

В Кастель ла Фонте організується військова комендатура. Мене призначено комендантом. Я італійську мову знаю погано. Але в комендатурі є посада перекладача. Я хотів би. щоб ви згодились її посісти…

Пропозиція Генріха була надто несподіваною для дівчини. Вона завагалася.

– А не буде пізно, коли я відповім вам завтра? Так відразу я вирішити не можу. Подумаю…

Генріх на те й розраховував: Лідії не стільки треба подумати, скільки порадитись, – і через це охоче погодився почекати день-два і не квапити її з відповіддю.

* * *

Кубіс з головою поринув у влаштування свого добробуту. Його задовольняла квартира з шести кімнат, затишно умебльована і прикрашена, ті сніданки, обіди і вечері, якими частувала його молода дружина. Тим більше, що подружжю вони нічого не коштували – всі витрати по господарству Лерро взяв на себе, і Кубіс майже не витрачав своєї офіцерської платні. А проте Кубіс хвилювався і не бачив свого майбутнього в такому рожевому світлі, як раніш.

Генріх не помилився, коли оцінив посаг Софії у двісті п'ятдесят тисяч марок. Але Кубіс лише згодом збагнув, що ціни на вівці високі лише тому, що зараз війна, коли всі продукти харчування, а особливо м'ясо, коштують так багато. Він уже обізнався з довоєнними цінами на м'ясо і вовну і прийшов до висновку, що за нормальних, мирних умов посаг його дружини зменшиться мало не втроє. Це його так рознервувало і приголомшило, що він вирішив порадитися з Генріхом, чи не ліквідувати їм з Софією ферму зараз.

– Розумієте, Генріх, я просто хвилююся за майбутнє. Зараз, поки ще живий тесть, все йде гаразд. Він добре заробляє і не рахується з витратами на господарство. Але він уже немолодий, часто хворіє. Не виключена можливість, що я скоро стану повновладним господарем його спадщини, і це не тільки не покращить мій стан, а ще погіршить. – Кубіс змінив навіть манеру говорити, кожне його слово тепер дихало апломбом завбачливої людини.

– А знаєте, я вже сам про це думав, – признався Генріх.

– Дуже зворушливо з вашого боку!

– Адже я трохи винен у зміні вашого сімейного становища і почуваю перед вами… ну, як вам сказати… моральну відповідальність, чи що. Можливо, ви маєте підстави турбуватися за майбутнє…

– А коли продати зараз все нерухоме майно і вкласти гроші у якесь прибуткове підприємство? Або у якісь цінності?