Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 37 страниц)

НОВІ ДРУЗІ, НОВІ ВОРОГИ

– Гершафтен! – звернувся Еверс до присутніх, коли Лютц доповів йому, що всі викликані на нараду з'явилися. – Вчора ввечері я прибув з штабу командування нашою групою

наказав зібрати вас, щоб познайомити з обстановкою, яка склалася тут, в Італії. Само собою зрозуміло: те, що ви дізнаєтесь від мене, повинно лишитися таємницею для солдатів, їхній обов'язок виконувати ваші вказівки, а не втручатися у великі справи. А ці справи такі, що примусили мене скликати вас. Ви знаєте, що з того часу, як війська фельдмаршала Роммеля залишили африканський материк, англо-американці почали виявляти активність. Вони захопили острів Пантеллерію між Африкою і Сіцілією. Вже тоді наше командування було здивоване поведінкою італійських військ. Пантеллерія – фортеця, укріплена за всіма правилами сучасної фортифікаційної науки. Можна було сподіватись, що вона витримає довгу облогу. А італійський гарнізон здався після першого бомбардування з повітря, хоч укріплення не були пошкоджені, а гарнізон втратив лише двох пораненими. Рух обурення пройшов по залу.

– За місяць після цього англо-американці атакували острів Сіцілію. А в той час, як наші невеликі частини, розташовані там, вели запеклі бої з силами 7-ї американської армії і 8-ї англійської, італійські війська поспішно відступили, примусивши і нас залишити острів, бо співвідношення сил, після їх відступу, різко змінилося на користь противника.

– І все ж, – продовжував Еверс, – не було ніяких підстав для побоювання, що англо-американські війська вдеруться в північну Італію через Мессінську протоку!

Несподівана звістка схвилювала присутніх. Генерал зробив невеличку паузу і продовжував:

– В районі Таранто-Бріндізі, в провінції Апулія, вони висадили великий повітряний десант. У цьому районі наших військ не було, а невеличкі італійські гарнізони, дезорганізовані наказом Бадольйо про капітуляцію, не зробили найменшого опору і склали зброю. 8-ма англійська армія через Мессінську протоку вдерлася в Калабрію, а 5-та американська армія висадилася в затоці Салерно. Зараз обидві армії – англійська і американська – з'єдналися і відрізали південь Італії. Їхні вперті намагання просунутися на північ стримують наші шість дивізій. На ту частину італійської армії, яка не скорилася чи не встигла скоритися наказові Бадольйо, надії нема. Отже, весь тягар війни на італійській території падає на наші плечі. Фюрер наказав будь-що затримати просування англо-американських військ і не пустити їх на північ далі укріпленої лінії в басейні рік Гарнльяно і Сангро, що перетинає територію Італії за сто двадцять кілометрів південніше Рима.

Генерал підійшов до карти і показав цю укріплену лінію.

– Наших військ в Італії не так багато, та й використати їх цілком на фронтах ми не можемо, бо частину треба тримати в резерві, на той випадок, якщо англо-американці спробують висадити десант на Атлантичному узбережжі. А за даними нашої розвідки, англо-американці готують велику операцію саме там. Зараз в Англію стягують війська і багато техніки. В серпні в місті Квебеку відбулася нарада керівників урядів Англії і Америки, на якій вирішено провести інвазію у Францію. Цю операцію вони назвали «Оверлорд». Уже призначено головнокомандуючого – американського генерала Ейзенхауера. Для здійснення цієї операції вони вирішили використати і свої дивізії, які були в Африці. Але тепер вони почали війну на території Італії. Для нас це має те позитивне значення, що, відкривши фронт в Італії, англо-американці не зможуть швидко відкрити Другий фронт у Франції. Без своїх африканських армій, які зараз зв'язані операціями тут, у них не вистачить сил для здійснення операції «Оверлорд».

Англо-американці використовують сприятливу для них обстановку – те, що наші основні сили прикуто до Східного фронту, де зараз точаться запеклі бої. Як відомо, наш наступ в районі так званої Орловсько-Курської дуги, на жаль, не мав успіху. Наше верховне командування вирішило піти на дальше скорочення Східного фронту, щоб накопичити резерви для майбутнього могутнього удару, розрахованого на остаточний розгром ворога. Згідно наказу командування наші війська відійшли тепер на правий берег Дніпра, створили там міцний пояс оборони і готуються до великого наступу на весну наступного року. Перейти цю природну водну перепону – Дніпро – і вибити наші війська з наддніпрянських укріплень більшовики не зможуть.

Користуючись тим, що наша авіація прикута до Східного фронту, англо-американські варвари розпочали жорстоке бомбардування території фатерланду з повітря. Вони сподіваються приголомшити нас цим, але не врахували, що їхні злочинні дії тільки викличуть більше люті у наших солдатів, збільшать їх волю до відплати і перемоги. А вона буде – фюрер заявив, що Німеччина кує зараз нову грізну зброю, яка дозволить нам вщент розгромити всіх наших ворогів.

На нас з вами теж покладено великі завдання. Скажу конкретніше: саме зараз ми мусимо здійснити один захід, і здійснити швидко і рішуче. Командуючий нашими військами в Італії фельдмаршал Кессельрінг наказав в триденний строк обеззброїти всю італійську армію. Згодом з неї будуть створені з'єднання добровольців, а більш хитких відправлять як полонених до таборів і на наші заводи. Для здійснення цього заходу кожна дивізія одержала певний район. Нам виділено оцей, – Еверс показав на карті. – Всі італійські гарнізони, розташовані тут, ми повинні обеззброїти і взяти під охорону.

Еверс опустився в крісло і, вже сидячи, докінчив:

– От і все. Тепер, гершафтен, розходьтеся і спокійно виконуйте ваші обов'язки. Тут прошу залишитися командирів полків і начальників штабів, оберста Кунста і вас, гер Лютц.

Генріх вийшов з наради радісно збуджений – схоже було на те, що корабель починає палати з усіх боків. Цікаво, як сприйме звістку про капітуляцію Матіні? Адже події, що розгортаються в Італії, безпосередньо стосуються і його. Треба зайти в госпіталь…

Але в госпіталі повідомили, що головлікар з півгодини тому кудись виїхав.

Сподіваючись, що він знайде Матіні у себе вдома, Генріх поспішив до замку. На такий візит він міг цілком розраховувати, бо між ним і Матіні за місяць їхнього знайомства встановилися дружні взаємини, і його новий приятель часом приходив без попередження, іноді просто для того, щоб виспатися: головлікар жив при госпіталі і його часто будили вночі.

Цією щирою невимушеністю в поводженні Матіні найбільше подобався Генріху. З ним не треба було додержуватись правил етикету, розважати розмовами, коли хотілося спочити і помовчати. І вони справді інколи цілий вечір просиджували мовчки, – один з книгою в руці на дивані, другий біля письмового стола, пишучи листи чи переглядаючи газети. Зате іншого разу вони так захоплювались розмовою чи суперечкою, що час спливав зовсім непомітно, і обидва згадували про сон вже тоді, коли у вікнах починало сіріти.

У ті вечори, коли до них приєднувався Лютц, суперечки ставали особливо гострими, бо всі троє, однаково ненавидячи війну, зовсім по-іншому дивилися на причини, що її породжують, і на майбутнє людства. Чесний, але інертний Лютц, боляче переживаючи події, сприймав їх з покорою приреченої людини, бо не вірив у можливість будь-якої боротьби з лихом, породженим, як він твердив, самою природою людей. Більш схильний до філософських узагальнень Матіні зважав на вплив соціальних систем на історичний розвиток людства, проте не сподівався на якісь істотні зміни в найближчому майбутньому, бо прогрес він розумів як повільну і дуже поступову еволюцію. Генріх, не наважуючись цілком відверто висловлювати свої думки, все ж силкувався довести обом всю помилковість їхніх поглядів.

Матіні, як і сподівався Генріх, був у нього – він лежав на дивані і солодко спав.

– Мартін, чуєш, Мартін, – тихенько покликав Генріх. Йому і шкода було будити свого гостя, і не терпілося повідомити важливу новину. – Підводься негайно, бо обіллю водою!

Матіні схопився на ноги і розсміявся:

– Я чув, як ти зайшов, але ліньки було навіть очі розплющити – видався дуже важкий день.

– Я б не будив тебе, коли б не така виняткова подія, як капітуляція Італії.

– Що?

Генріх докладно переказав те, про що розповідав Еверс на нараді. В міру того, як він говорив, обличчя Матіні світлішало, радісна посмішка ширшала.

– А тепер приготуйся вислухати неприємне: є наказ протягом трьох днів обеззброїти всю італійську армію, – закінчив Генріх.

Матіні зблід.

– Ти гадаєш, що ці події якось можуть торкнутися і тебе?

– Мене можуть демобілізувати, і хоч я не від того, але приготуватися однаково слід. Доведеться йти.

– Візьми мою машину. Курт, відвезеш синьйора Матіні в госпіталь! – гукнув Генріх, прочинивши двері кабінету.

– Був би дуже радий, коли б ти дозволив мені поїхати ще в одне місце, це кілометрів за п'ять від Кастель ла Фонте.

– їдь хоч і за десять. Мені машина сьогодні не потрібна. Якщо швидко впораєшся, повертайся сюди, тільки мене, коли я спатиму, не буди. Завтра, мабуть, буде дуже клопіткий день.

– Навряд щоб я впорався сьогодні швидко!

* * *

Телефонний дзвінок розбудив Генріха вдосвіта.

– Негайно до «ігумена»! – почувся голос Лютца.

Вчора з наказу штабу корпусу були змінені позивні всіх офіцерів штабу, і віднині генерал звався «ігуменом».

– У чому справа? – запитав Генріх Лютца, коли за чверть години прибув до штабу.

– Зажди! – чомусь пошепки відповів той і швидко пішов до кабінету генерала.

Пробув він там досить довго. З кабінету долинали телефонні дзвінки, голосні, навіть сердиті вигуки генерала.

– Гер Гольдрінг! – висунувшись з дверей, гукнув, нарешті, Лютц.

У кабінеті, крім генерала і його ад'ютанта, був також начальник штабу Кунст.

– Гер фон Гольдрінг, беріть двох автоматників і їдьте мерщій до Палермо, дізнайтесь, як там у них. Звідти заїдьте до Шатель-Дельфіно. Накажіть негайно налагодити зв'язок з дивізією.

– Пробачте, гер генерал, а про віщо саме я повинен дізнатися?

– Як про віщо? Хіба ви нічого не знаєте?

– Я не встиг поінформувати фон Гольдрінга, – кинув Лютц.

За своєю звичкою, відрубуючи одну фразу від другої, начальник штабу пояснив:

– Коротко справа стоїть так: про роззброєння стало відомо італійським частинам; деякі з них повстали; частина втекла в гори; зв'язок з полками перервано; маємо відомості, що в окремих місцях між нашими частинами і італійцями точаться бої. Зрозуміло?

– Яволь! Дозвольте виконувати?

– Не гаючи часу!

Просто від штабу Генріх з двома автоматниками і з Куртом біля руля помчав на Палермо. За півгодини він уже був у штабі полку.

– Передайте генералові, що італійців обеззброєно по всіх залогах, крім двох рот, які встигли піти в горн. Бою не було – лише невеличка перестрілка. Втрат з нашого боку нема. Зв'язок сьогодні буде налагоджено, – сповістив командир полку, оберст Функ.

Генріх помчав далі.

Під'їжджаючи до Шатель-Дельфіно, він почув стрілянину і наказав зупинити машину. Ясно долинули автоматні і кулеметні черги.

– Їхати повільно. Автоматники, приготуйсь!

Коли вже під'їздили до Шатель-Дельфіно, з міста вискочив мотоцикліст.

Генріх подав йому знак зупинитися.

– Що за стрілянина? – запитав він.

– Оточені в казармах італійські солдати відкрили вогонь по наших!

Машина рушила далі. Стрілянина не вщухала. Німецькі солдати ходили по вулицях при повному озброєнні, цивільного населення не було видно.

У штабі полку Генріху пояснили, що вчора ввечері частина італійських солдатів – приблизно два взводи – втекла. Не повіривши чуткам про роззброєння, більшість солдатів залишилася в казармах. Та коли сьогодні вранці казарми оточили, італійці відкрили вогонь. Зараз до них послано парламентерів для переговорів. Якщо переговори не дадуть наслідків, доведеться вдатися до більш рішучих заходів, щоб до вечора обеззброїти всіх.

Доповівши про все це генералові, Генріх запитав у Лютца, як проходить обеззброєння по решті районів.

– Більш-менш нормально. Але виходить, що в гори, тобто до партизанів, втекло більше батальйону. А це вже сила, з якою не можна не рахуватися.

– Особливо, коли зважити, що й до цього партизанів у горах було чимало, – додав Генріх.

* * *

Хоч була неділя, але, зважаючи на напружену обстановку в районі розташування дивізії, Еверс наказав усім офіцерам працювати на своїх місцях. Це трохи псувало плани Генріха. Напередодні він умовився з своїм новим знайомим, бароном Штенгелем, поїхати до водоспаду, де, за чутками, форелі просто самі стрибали в руки, а тепер поїздку доведеться відкласти і порибалити годину-дві на старому місці – біля графського парку.

Коли Генріх спустився до виру біля ущелини, Штенгель уже був там.

– А-а, нарешті, а я гадав, що ви сьогодні вже не прийдете! – привітався він, не подаючи руки, бо в цей час саме намотував вудочку. – Що, поїдемо?

– На жаль, ні. Сьогодні ми, з ласки генерала, працюємо, – відповів Генріх пошепки, як і годиться досвідченому рибалці, що боїться злякати рибу.

– Через цих клятих макаронщиків! Ще й досі не роззброїли?

– Трохи втихомирилися, але обстановка все ж неспокійна. Рівно о десятій я мушу бути в штабі.

– Тоді не гайте часу – я й так вас випередив. Он погляньте, які красуні!

– О, мені однаково з вами не зрівнятися!

Штенгель був справді майстром ловити форель і пишався цим. Коли місяць тому Генріх вперше з'явився на березі річки з вудочкою, майор зустрів його не дуже привітно. Але молодий обер-лейтенант з таким щирим захопленням дивувався його майстерності, а сам був такий безпорадний, що Штенгелю схотілося похизуватися. Із зверхністю досвідченого спортсмена перед новаком він пояснив обер-лейтенантові, що форель дуже обережна риба і тому не так легко потрапляє на вудочку, що ловлять її на мушку і тільки нахлистом, сховавшись десь за кущем чи скелею, щоб риба не побачила рибалки, що форель не тільки сильна, а й дуже хитра риба.

Генріх з цікавістю і поштивістю вислухав ці настанови, попросив дозволу придивитися, як вправляється з вудочкою майор, і взагалі цілком здався на його досвід і авторитет.

За тиждень Генріх опанував усі премудрості лову і відтоді ж став чи не запальнішим рибалкою, ніж сам Штенгель.

Спільна пристрасть зблизила майора і обер-лейтенанта. Тим більше, що різницю в чинах урівнювало однакове аристократичне походження обох, родинні зв'язки фон Гольдрінга з такою впливовою при штаб-квартирі людиною, як Бертгольд.

Спочатку розмови між новими знайомими точилися тільки навколо рибальських тем. Але чим далі, коло їх поширювалося, хоч обидва були обережні в своїх висловлюваннях і не дуже відверті. Дізнавшись, що Штенгель довгий час працював у розвідці, – він вступив до військ СС після втечі з Англії, де його мало не викрили, за рік до війни, – Генріх почав особливо пильно стежити за кожним своїм словом і жестом. Та й майор Штенгель здебільшого обминав гострі питання – довголітня служба розвідника привчила його до стриманості, а практика показала, що офіціальна точка зору – завжди найправильніша, особливо з людьми, що мають стосунки з тими, хто стоїть при владі.

Незважаючи на таку настороженість, майор все приязніше ставився до Генріха. Він навіть двічі протягом місяця побував у нього в гостях. Правда, при цьому він чомусь уникав зустрічей з Марією-Луїзою, не любив навіть говорити про неї. До себе Штенгель Генріха не запрошував, пославшися на свою сугубо холостяцьку незатишну обстановку.

Сьогодні Штенгель теж почав нарікати, що вдома у нього нема жодного порядку – от привезе форель, а денщик навіть не зможе доладно її засмажити.

– До речі, як з рецептом маринування? – запитав Штенгель, згадавши, що Генріх колись похвалився йому, що їв у Сан-Ремі чудову мариновану форель і пообіцяв здобути рецепт цієї райської, як він говорив, страви.

– Я написав господині готелю, яка мене нею частувала, але відповіді не одержав. Та й боюся, що рецепт цей вам не стане в пригоді. Однаково ваш Вольф зіпсує і рибу й маринад!

– А я домовився з одним нашим інженером, у нього вдома розуміються на приготуванні рибних страв.

У кущах хруснула гілочка, почулися чиїсь легкі кроки. Обидва озирнулися і побачили, що до берега підходить покоївка з замку.

– Доброго лову! – сказала вона, замість привітання. – Графиня наказала передати вам, синьйоре, ось це.

Покоївка простягнула Штенгелю маленького конверта з гербом. Майор поклав його до кишені, не читаючи.

– У вас велика витримка, бароне, – пожартував Генріх, коли покоївка пішла, – одержати листа від такої жінки, як Марія-Луїза, і навіть не прочитати його відразу, а спокійнісінько ловити рибу… Ой, клює!.. Вудка! Вудка!

Майор на мить звів на Генріха очі, продовжуючи механічно намотувати волосінь, і в цей час здоровенна форель смикнула її, намагаючись виплюнути гачок, потім рвучко рвонулася і пішла на дно. Втративши настороженість і готовність негайно реагувати на поведінку риби, Штенгель незчувся, як вудлище вислизнуло у нього з рук і попливло по річці.

Хто хоч раз в житті сидів на березі з вудкою в руках, чекаючи тієї миті, коли риба клюне, той зрозуміє, чому Штенгель стрімголов кинувся до води, не думаючи ні про що, крім здобичі, що тікала, і вудлища.

Форель любить бурхливі гірські ріки, де вирує вода, де водоспади женуть течію з неймовірною швидкістю. Уподобане Штенгелем і Генріхом місце тим і було зручне, що нагромадження каміння біля ущелини і в самій річці звужувало прохід для води, і вона, пінячись, перекочуючись через підводні валуни, закручуючись у водовороти, мчала особливо швидко.

Коли б Штенгель обережно увійшов у воду, можливо, нічого б і не трапилось. Але він, поспішаючи врятувати вудлище, просто стрибнув у річку і відразу заточився, послизнувшись на оброслому мохом мокрому валуні. Він хотів збалансувати, простягнув руку, щоб вхопитися за інший, трохи вищий валун, що стримів з води, та, похитнувшись, промахнувся, вдарився об камінь головою і упав у річку. Швидка течія підхопила непритомне тіло і перекинула його через один камінь, другий…

Генріх пробіг берегом за течією кілька кроків і, вибравши зручне місце, кинувся в воду назустріч тілу Штенгеля, що неслося на нього, немов важка велика колода. Сам ледве втримавшись на ногах, він підхопив майора під пахви і, змагаючись з течією, потяг його до берега.

Штучне дихання поновило нормальну діяльність серця, але не повернуло майора до свідомості, і Генріх вже хотів іти до замку по допомогу, як побачив покоївку, що швидко збігала стежкою вниз, а за нею Курта. Виявляється, дівчина з верхньої тераси парку, куди вона вже встигла зійти, побачила нещастя і, гукнувши Курта, побігла назад до річки.

Втрьох вони обережно перенесли Штенгеля на нижню терасу парку, а вже звідти на саморобних, зроблених з ковдр, ношах до кімнати Генріха. Майор не приходив до пам'яті, – не чув, як його роздягали, вкладали в ліжко, як оглядав його Матіні, якого Генріх негайно викликав телефоном.

– Можливий струс мозку! – констатував Матіні і попередив: – Найменший рух може йому зараз пошкодити, і тому про те, щоб перевезти потерпілого до госпіталю, нема чого й говорити.

Подзвонивши Лютцу в штаб і розповівши йому про пригоду, Генріх просив повідомити генерала про те, що затримається біля хворого, поки налагодить за ним догляд.

Опритомнів Штенгель лише годині об одинадцятій. Розплющивши очі, він байдужим поглядом окинув кімнату, ще не розуміючи гаразд, де він і що з ним сталося, чому біля його ліжка схилилися Матіні і Гольдрінг. Та поволі погляд його почав світлішати, на обличчі у нього майнула тінь тривоги.

– Де мій мундир? – спитав він занепокоєно і спробував підвестися.

– Лежіть, лежіть спокійно, – спинив його Матіні.

– Мундир ваш сушиться біля каміна, – заспокоїв Генріх.

– А документи, документи де? – скоромовкою запитав Штенгель, ще більше нервуючи.

– Документи лежать біля вас на столику. Не турбуйтеся, усе ціле, ніхто нічого не чіпав.

– Покладіть мені під подушку! – ледве повертаючи язиком від слабості, встиг сказати Штенгель і знов знепритомнів.

Генріх охоче виконав прохання майора. Адже ці документи вже його не цікавили. По суті серед них нічого особливого й не було. Якщо не рахувати невинного на перший погляд папірця – копії наказу, в якому майору Штенгелю висловлювалася подяка за розробку нових заходів по охороні вже готової продукції – радіоапаратури – під час перевезень її за межі заводу.

– Гер обер-лейтенант, а що робити з фореллю, може, почистити і посмажити? – запитав Курт, коли Генріх вийшов до другої кімнати.

– Ні, випусти її назад у річку! – чомусь весело розсміявся обер-лейтенант. Помітивши здивований погляд Курта, він підморгнув йому.

– Може, ця форель зачарована, як ота золота рибка в казці, що вірно послужила рибалці, який її випустив у море! – додав він.