Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 37 страниц)

АЛЬБОМ МАЙОРА ШУЛЬЦА

Вперше за багато днів прорвалися хмари, і сонце залило промінням землю. Користуючись з перерви, офіцери висипали на подвір'я штабу. Одні, мружачись від сонячного світла, вигрівалися на ґанку, інші невеличкими групами походжали по подвір'ю, про щось розмовляючи.

Чимала група зібралася і біля бліндажів, розташованих край дороги, навпроти входу до штабу. В цих бліндажах офіцери ховалися звичайно під час нальотів авіації. Але зараз їх зібрала тут не повітряна тривога, а своєрідні змагання з стрільби між кращими стрільцями штабу, Шульцом і Кокенмюллером.

За умовами змагання стрілець мусив відбити кулею шийки у пляшок, поставлених на відстані у тридцять метрів на земляному настилі бліндажа. У разі влучного попадання, він мав одержати від партнера дві пляшки коньяку або їхню вартість. Якщо кулі влучать не в шийку, а лише в пляшку, стріляючий мав сплатити партнерові одну пляшку коньяку, а якщо кулі не влучать у мішень зовсім – подвійний штраф: дві пляшки коньяку.

Першим стріляв Кокенмюллер. Взявши з рук єфрейтора великий пістолет, гауптман уважно оглянув його, підійшов до накресленої на землі смуги, напівповернувся до мішеней і старанно прицілився. Постріл! Стовпчик куряви знявся праворуч, трохи вище пляшки. Кокенмюллер прикусив губу і прицілився знову. На цей раз куля влучила в середину пляшки і розбила її. Третя куля так само лише розбила пляшку.

– Штрафу – чотири пляшки, виграшу – жодної! – сміючись, вигукнув офіцер, який виконував роль арбітра.

– Я відіграюсь на другому турі, – спокійно кинув Кокенмюллер, – бо тепер знаю, як цілити.

– Корисні вправи для офіцерів штабу! – почулося збоку.

Всі озирнулися. Начальник штабу генерал-майор Данієль і оберст Бертгольд підійшли до гурту.

Майор Шульц пояснив умови змагання.

– А ти, Гольдрінг, не береш участі в змаганні? – запитав Бертгольд, помітивши серед присутніх Генріха.

– На жаль, коли я підійшов, змагання вже почалися, гер оберст!

– О прошу, гер лейтенант, – це лише початок першого туру. До того ж я люблю вигравати, – спробував пожартувати Шульц.

– А ви певні, що виграєте, гер майор? – примруживши очі, спитав Генріх.

Майор Шульц самозадоволено посміхнувся і замість відповіді простягнув Генріху пістолет.

– Ні, тепер ваша черга, я стрілятиму після вас!

Майже не цілячись, майор Шульц вистрілив тричі підряд.

Одну пляшку було розбито, у другої зрізало шийку. Третя куля влучила близько пляшки, не зачепивши її.

– Непогано! – схвалив генерал Данієль.

– Вам стріляти, бароне! – запросив Шульц.

Гольдрінг витяг з кобури офіцерський маузер і став у позицію.

– Ви хочете стріляти з цієї хлопавки? – здивувався Кокенмюллер.

– А хіба правила це забороняють?

– Ні, але йду в заклад, що з маузера і за десять кроків у шийку пляшки не поцілиш, – настоював Кокенмюллер.

Кілька офіцерів його підтримало.

– Ви ставите себе в гірші умови, ніж інші учасники змагання, – кинув і генерал Данієль.

– Але офіцер, гер генерал, мусить володіти усякою зброєю якнайкраще! Я скорше програю майорові Шульцові десять пляшок за кожен постріл, ніж погоджуся стріляти з іншого пістолета.

– Ловлю вас на слові – десять пляшок за кожен постріл! – вигукнув Шульц.

Гольдрінг мовчки звів пістолет, один за одним пролунало три постріли. Першу пляшку було розбито, дві інших лишилися без шийок.

– Погано! – поморщився Гольдрінг, мов і не чув схвальних вигуків присутніх. – Поставте нові пляшки, – попрохав він єфрейтора.

Нові три постріли викликали щире захоплення: шийки трьох пляшок було зрізано, мов ножем.

– Виграшу – п'ятдесят пляшок, програшу – десять. Сорок пляшок коньяку з майора Шульца! – весело вигукнув арбітр.

Навкруги зареготали. Усім була відома скупість майора, і присутні зараз з цікавістю спостерігали, як його довге обличчя вкривається червоними плямами.

– За майором Шульцом ще три постріли? – нагадав Генріх. – Маузер при вас, майоре?

Шульц безпорадно схопився за кобуру і почервонів ще більше.

– Було умовлено стріляти з парабелума, – запинаючись заперечив він.

Генріх весело розсміявся.

– Я пожартував, говорячи про десять пляшок, гер майор! З мене вистачить і однієї.

– Тоді смію запросити вас сьогодні о дев'ятій вечора розпити зі мною виграну вами пляшку.

Шульц вклонився так церемонно, ніби він запрошував Генріха принаймні на бучний бенкет.

– Вважатиму за честь для себе! Буду рівно о дев'ятій, – ховаючи насмішкуватий блиск у очах, вклонився Генріх.

– Я не хотів би бути вашим супротивником на дуелі, – пожартував Кокенмюллер, коли вони разом з Генріхом поверталися до штабу. – І знайте, що сьогодні ви нажили запеклого ворога.

– А мені здалося, що ми розсталися з Шульцом, як приятелі. Адже я подарував йому мало не весь програш!

– Він не пробачить вам того, що ви забрали в нього славу кращого стрільця штабу, – пояснив Кокенмюллер. – А це єдине, чим він міг досі пишатися.

Коли після прогулянки Гольдрінг і Кокенмюллер зайшли в свою кімнату, черговий сповістив, що в оберста зараз генерал Данієль і оберст Лемберг.

– Лемберг? – запитливо глянув на Кокенмюллера Генріх і наморщив брови, ніби щось пригадуючи.

– Йому доручено керувати операцією «Зелена прогулянка»…

Обидва сіли біля своїх столів, схилившись над паперами. Хвилин за п'ять через приймальню оберста, навіть не глянувши в бік офіцерів, пройшов генерал Данієль, а за ним закурений і стомлений оберст Лемберг.

Крізь двері чути було, як Бертгольд ходив взад і вперед по кабінету. Це свідчило про поганий настрій оберста. Але Генріх, якого дуже зацікавило повідомлення Кокенмюллера про доручену Лембергу місію, все ж наважився потурбувати свого шефа.

– А, це ти! – похмуре обличчя Бертгольда трохи прояснішало. – Що ж, поздоровляю з успіхом! Ти чудовий стрілець!

– Я саме з цього приводу і прийшов до вас, гер оберст, чи не здається вам, що доцільніше було б показати своє вміння вправлятися із зброєю не на змаганнях, а на «Зеленій прогулянці», де за мішені правитимуть вороги, а не порожні пляшки від коньяку.

Щось подібне до посмішки майнуло на обличчі Бертгольда.

– «Зелену прогулянку» вже здійснено.

– Вже? Та коли ж! – і здивування, і розчарування чулися в голосі Генріха.

– Почали сьогодні вдосвіта, рівно о шостій, а закінчили о дванадцятій.

Похмурий погляд Генріха, очевидно, щиро потішав Бертгольда.

– Ні, ти дивак, справді дивак! Ну, скажи мені одверто – чому тобі так закортіло взяти участь у цій операції?

– Дозвольте відповісти вам не як начальникові, а як моєму другому батькові, від якого я не хочу мати таємниць?

– Сподіваюсь, що саме так ти і розмовляєш завжди зі мною.

Генріх трохи повагався, немов йому ніяково було звірити свої найпотаємніші думки.

– Ви так багато зробили для мене, – почав він непевно, – завдяки вам я швидко одержав офіцерське звання, ви призначили мене на цікаву роботу… Але…

– Ну, одвертість, то одвертість! Чому ж ти не доказуєш?

– Я заздрю багатьом офіцерам штабу: всі вони мають бойові заслуги, очевидно брали участь у важливих операціях, про що так красномовно розповідають нагороди на їхніх мундирах…

Нестримний регіт Бертгольда не дав йому змоги докінчити фразу.

– Оце і все?.. Який же ти ще наївний! Запевняю тебе: більша половина цих орденів видана штабним офіцерам тільки для того, щоб фронтовики вірили, що і штабісти мають заслуги перед фатерландом, хоч часто, навіть дуже часто, ці заслуги не більші ніж у архіваріуса якогось провінціального магістрату… І для цього зовсім немає потреби підставляти голову під партизанські кулі. Для куль знайдуться люди з менш благородною кров'ю ніж твоя… і подякуй мені, що я не пустив тебе на ту операцію…

– Чому саме?

– А тому, що ми втратили лише вбитими двісті дев'ятнадцять солдатів і шістнадцять офіцерів. Половину поліцаїв знищено…

– Виходить…

– Виходить, що «Зелена прогулянка» для багатьох перетворилася на останню прогулянку! Коли наші частини, закривши всі виходи, наблизилися до табору, виявилося, що він абсолютно порожній. І табір і підступи до нього були добре заміновані. Додай до цього, що партизани наскочили на нас з тилу, і, завдавши чимало шкоди, блискавично зникли. Операція ганебно провалилася. Єдиний її наслідок – понад дві сотні нових хрестів на кладовищі біля цього населеного пункту.

– Виходить, оберст Лемберг…

– А, чорт з ним, з цим Лембергом, я не хочу псувати собі настрою через його невдачі! Хай він виправдується перед вищим командуванням! Як ти гадаєш, лейтенанте: чи не слід нам з тобою трохи розвіятись і хоч на вечір вискочити до найближчого міста?

– З великою охотою.

– Знаю, що з охотою. Молодість не любить глухих кутків, як от наш, різноманітність обстановки їй потрібна, як повітря… Так, може, сьогодні й рушимо?

– Краще було б завтра, бо сьогодні я запрошений до майора Шульца.

Оберст поморщився.

– Ви незадоволені?

– Занепокоєний… Майор Шульц не подарує тобі сьогоднішньої ганьби. Напідпитку він може тебе образити, а ти, з твоєю запальною вдачею…

– Я буду холодний, мов крига, і стриманий, як ви, гер оберст!

– І проте я не дуже спокійний.

– Чому? Адже я вам пообіцяв…

– Ти такий ще молодий! Не будь війни…

– Я, можливо, не мав би щастя називатися вашим сином.

– І то правда! Ну, йди, але пам'ятай, що з майором треба бути обережним. І, якщо рано повернешся, завітай до мене.

– Слухаю, гер оберст!

За півгодини, затягнутий у новий парадний мундир, Генріх стукав кінчиком стека в двері квартири майора Шульца. Двері відкрив сам майор.

– Прошу, прошу, шановний бароне Гольдрінг! – Майор намагався триматися привітно, але на його обличчі було більше улесливості, ніж приязні.

Генріх швидким поглядом окинув кімнату Шульца і ледве стримався від посмішки, згадавши розповідь Кубіса про те, як денщик Шульца, бажаючи створити затишок у кімнаті свого офіцера, притяг відкілясь два шкіряних крісла, і майор відразу ж зрізав з них шкіру і сховав у свій великий, схожий на скриню, чемодан.

А зробити кімнату затишнішою не завадило б. Надто вже в ній голо і непривітно. Вузьке ліжко, закрите звичайною солдатською ковдрою, стіл, чотири стільці. Ага, ще оцей горезвісний чемодан! Дійсно, справжня скриня! Навіть залізом оббитий. Цікаво б у нього заглянути… мабуть, там і офіцерська ковдра лежить, акуратно складена на самому дні І як це залишив Шульц на стіні фотоапарат? Певно, витяг його, щоб похвалитися перед гостями. Майор явно чекав ще на когось, крім Генріха, інакше чого б він поставив на стіл дві пляшки коньяку і аж чотири чарки.

– Має бути ще хтось? – кивнув головою на стіл Генріх.

– Я примусив Кокенмюллера віддати мені старий програш – довелося запросити і його. Але десять хвилин тому він повідомив, що оберст його кудись послав. Кубіс, що мав бути, теж зайнятий. Отже, нам доведеться посидіти вдвох. Ви не заперечуєте?

– Буду радий провести вечір з вами.

А втім, приємного цей вечір обіцяв мало – і господар, і гість явно підшукували теми для розмов, а коло їх було дуже обмежене: інтереси Шульца далі подій штабного життя не сягали. Лише коли мова зайшла про оберста Бертгольда, майор трохи пожвавішав. Вихваляючи великий службовий досвід оберста і його особисті якості, Шульц з прикрістю відзначив, що останній час помічає якесь холодне і навіть недоброзичливе ставлення до себе з боку Бертгольда.

– І чим же ви це пояснюєте? – запитав Генріх, пильно дивлячись Шульцу у вічі.

Майор відвів свій погляд, але потім пересилив себе і теж глянув Генріхові просто в очі.

– Признатися, я пояснюю собі це деяким впливом з вашого боку.

– Але згодьтеся ж, гер майор, що у мене нема жодного приводу вороже до вас ставитись і якось впливати на оберста!

– Можливо, якісь плітки чи неправильно передані мої слова… – почав було Шульц.

– Але ж ми з вами офіцери, а не куховарки, щоб прислухатися до пліток! Щодо себе, то мушу попередити: справжньої образи, що зачепить мою честь, я не пробачу ніколи й нікому, але зважати на плітки… це нижче моєї гідності.

– Тоді вип'ємо за те, щоб між нами ніколи не виникало жодних непорозумінь! Бароне, та що ж це ви лише пригубляєте!

– Я ніколи не п'ю більше однієї-двох чарок. І оскільки це вже друга, то дозвольте мені розтягти приємність надовше.

– Похвально для молодої людини! А ось нам, старикам, доводиться себе підстьобувати, щоб упоратися з силою роботи, яка лягла усім нам на плечі.

– Але, я бачу, у вас є час і для відпочинку, гер майор. – Генріх вказав очима на фотоапарат, який висів над ліжком.

– Фотографією я захопився ще з дитинства, а тепер така нагода поповнити свій альбом. Стільки місць, по яких проходив! Стільки подій, в яких брав участь! Розгорнеш під старість і побачиш не те, що весь свій шлях, а кожен крок на цьому шляху.

Майор вже добре підпив, і його завжди каламутні очі тепер блищали, довге жовте обличчя почервоніло.

– Цікаво було б поглянути на ваш альбом, якщо, звісно, він не надто інтимного характеру. – Генріх лукаво примружився.

– Що ви, що ви, – переполошився Шульц, – я людина сімейна. Все абсолютно пристойно.

Майор Шульц схилився над своїм чемоданом, поворожив біля його замка і за хвилину поклав на стіл перед Генріхом великого альбома.

Альбом справді був багатий. Фото зроблені в Бельгії, Норвегії, Чехословаччині, Франції, Польщі… Можна було простежити весь шлях, який пройшла частина, що в ній раніш служив майор Шульц. А ось і великий розділ «Росія». Генріх почав гортати сторінки повільніше. Зруйновані міста і села. Голодні, виснажені люди за колючим дротом. Шибениця і на ній зовсім голе тіло повішеної людини. Ще шибениця – зашморг висить над головою якогось юнака, майже хлоп'яти. Всі ці знімки правлять, звичайно, лише за фон – на передньому плані офіцери, часто сам Шульц. Мабуть, хтось допомагав йому знімати. А ось Шульц стоїть сам, на повний зріст. Набундючене обличчя самозадоволено посміхається, одну ногу він поставив на тіло забитого. Видно, як виблискує проти сонця добре начищений чобіт.

– Красномовний знімок! – кинув Генріх, пильно вдивляючись у фото.

– Я б сказав – символічний! – поправив його майор.

– Його треба зберегти як документ.

– Як документ великої доби! – з пафосом додав майор.

Генріх гортає альбом далі, не підводячи погляду, немов боїться, що він його зрадить.

– А це мій останній знімок, – зупинив його руку майор, вказуючи на позначену в куточку фотокартки дату.

На фото генерал-майор Данієль у своєму службовому кабінеті. Він стоїть біля письмового стола, тримаючи в руках якийсь папірець. За фон править стіна, завішана великою картою. Лінії на карті невиразні, але жирно позначені стрілки видно добре. Генріху не важко було пізнати, що це карта з планом операції «Залізний кулак».

– Чудесна робота, майоре! Ви можете змагатись з найкращими професіоналами-фотографами. Даю слово честі, що я радий був би мати від вас таке фото на спомин про сьогоднішній день.

Задоволена посмішка засяяла на обличчі Шульца.

– Вибирайте перше-ліпше, де є два однакових знімки.

– Тоді, якщо ви не заперечуєте, я виберу ваш останній. Мені б приємно було мати фото генерала Данієля в себе на столі.

– О, будь ласка! Цих фото у мене два. Я збирався одне з них презентувати генералові, але тепер, після цієї невдачі з «Зеленою прогулянкою»…

Майор витяг з альбома фото і простягнув його Генріху.

– Ні, так не приймаю, – відсторонив його руку Гольдрінг, – подарунок годиться надписати.

– Якщо справа за цим…

Шульц взяв ручку і розмашисто написав на звороті фото: «Лейтенантові фон Гольдрінгу від майора Шульца».

– Дякую! Дуже дякую! – Генріх сховав фотографію за борт мундира.

– Так, я згоден з вами, – генералові Данієлю сьогодні не до подарунків, – зітхнувши, промовив Генріх. – Друга операція підряд завалюється!

– Ви маєте на увазі і першу – «Залізний кулак»?

– Так. А тепер «Зелена прогулянка»…

– А чим це, на вашу думку, пояснити, гер лейтенант? – пильно вдивляючись в обличчя Генріха, запитав Шульц.

Генріх схрестив свій погляд з поглядом майора.

– Я розвідник з дитинства, і хоч молодший за всіх офіцерів розвідки корпусу, але мене ніхто не зіб'є з думки, що в нашому штабі діє чудесно замаскований шпигун!

Шульц відкинувся на спинку стільця, ніздрі його великого носа здригнулися, немов відчувши здобич, а очі примружилися так, що видно було лише вузькі прорізи їх.

– Ви гадаєте? – хрипким голосом перепитав він Генріха.

– Певен, навіть більше – твердо переконаний… Але ми, майоре, збиралися сьогодні розважатись, а перевели розмову на таке болюче і дуже неприємне для нас, двох штабних офіцерів, питання.

– Це правда! – погодився Шульц. – Давайте й справді поговоримо про щось інше.

– Скажіть, будь ласка, гер майор, як же ви зберігаєте таку силу негативів? – спитав зацікавлено Генріх.

– Негативи я спалюю. Коли є вже фото, як от те, що я вам подарував, нема потреби возити за собою зайвий вантаж… Але чому це вас так зацікавило?

– Трапляються ж випадки, коли якусь стару фотографію доводиться дублювати. От і здалися б тоді негативи.

– Досі не виникало такої потреби, – знизав плечима майор.

– Ну, а припустімо, якоюсь вашою фотографією зацікавиться гестапо? Що ж тоді? Доведеться видирати фото з цього альбома, і у вас не лишиться копії.

Очі Шульца округлилися, в них майнула неприхована тривога.

– З яких причин гестапо стане цікавитися моїми фотографіями?

Генріх раптом зігнав з обличчя посмішку. Очі його дивилися на майора холодно і вороже.

– А не всі такі довірливі простачки, як ви гадаєте!

– Я вас не розумію. Поясніть, що все це означає! – голос майора зривався від обурення. – До вашого відома, бароне, я не потерплю образи, а ваші натяки звучать саме як образа. Не забувайте, лейтенанте, що я старший за вас чином і вже мало не десять років на цій роботі.

Генріх дивився на розлютованого майора спокійним, холодним поглядом.

– Правила субординації тут ні до чого! І не прикидайтеся ображеним. Скажіть відверто: за яку суму ви продали росіянам негатив цієї фотографії, яку я тримаю в своїй кишені?

У майора перехопило дух. Він так зблід, що його каламутні сірі очі на пополотнілому обличчі здавалися майже чорними.

– Що? Що ви сказали? – нарешті видавив він з себе.

– Можу повторити: за яку ціну продали ви росіянам фотографію чи, певніше, її негатив?

– Мерзотнику! – схопився з місця Шульц. Підскочивши до бильця ліжка, він зірвав з нього ремінь з кобурою пістолета.

– Спокійно! Згадайте, майоре, – не підвищуючи тону, попередив Гольдрінг, – я стріляю краще за вас. Доки ви витягнете пістолет, я встигну пробити стільки дірок у вашому тілі, скільки патронів у моєму маузері. Заспокойтеся! Тим більше, що порядні люди завжди можуть домовитись, не вдаючись до зброї.

Спокійний тон Генріха, а можливо, його погроза повернули Шульца до пам'яті. Він жбурнув ремінь з кобурою на ліжко і підійшов до стола.

– Ви, лейтенанте, образили мою офіцерську честь. І я цього так не лишу! – все ще здригаючись від образи і гніву, вигукнув майор.

– Благородний гнів! Ви чудовий актор, майоре, але на мене, признатися, сцена, яку ви щойно розіграли, не справила найменшого враження.

– Чого ви хочете від мене? – прохрипів Шульц.

– Я хочу спитати вас, – спокійно, як раніше, продовжував Генріх, – чи доводилося вам коли-небудь бачити, як допитують в гестапо людей, на яких упала підозра в зраді фатерландові? А втім, не будемо зупинятися на подробицях, адже ви й самі знаєте, що там є такі майстри своєї справи, що й мертвого примусять говорити.

– Але чому саме зі мною ви зняли цю розмову? Яке я маю до цього відношення?

– Пряме й безпосереднє. Невже ви досі не зрозуміли, що діяли дуже необережно і в гестапо є причини поцікавитися, звідки виникла ваша пристрасть до фотографування.

– Я завжди чесно виконував свої обов'язки офіцера, і мені нічого закинути, – вже трохи спокійніше промовив і Шульц.

– Є речові докази, і їм повірять більше ніж словам.

– Так в чому ж ви мене обвинувачуєте? – знову скипів майор.

– Боже борони, майоре. Я вас ні в чому не обвинувачую, ц і з самого початку ви неправильно мене зрозуміли. Я хотів лише застерегти вас від дуже великої неприємності, а ви мало не почали стріляти в мене…

Майор схопив пляшку з коньяком і відпив просто з пляшки кілька ковтків. Зуби його дрібно стукотіли об скло.

– Скажіть же, нарешті, бароне, в чому мене можуть обвинуватити? – майже простогнав Шульц.

– Заспокойтесь, – холодно застеріг Гольдрінг. – Адже ви носите мундир офіцера, а не фартух покоївки… Справа, бачте, в тому, що на нараді в штабі, кілька днів тому, коли обговорювали причини провалу операції «Залізний кулак», ви зняли мову про те, що у російського командування була копія карти, складеної німецьким командуванням. При цьому ви натякнули, і досить прозоро, на мою особу…

– Але, повірте, це було лише припущення, ви самі сказали, – натяк…

– Це була спроба звалити провину з хворої голови на здорову. Перевірений метод людей, які ховають кінці. Вже тоді я зрозумів, чому ви виказали таку пильність, а тепер дістав підтвердження.

Генріх взяв з стола альбом і розгорнув його там, де було вміщено фото генерала Данієля.

– Погляньте самі, – вказав Генріх, – на цьому фото фактично сфотографовано карту операції, а генерал Данієль вам був потрібен, щоб відвернути увагу. Якщо негатив цієї фотографії пропустити через проекційну камеру, то матимете точнісіньку копію стратегічної карти. Ви самі позначили на знімку, що фото зроблено дванадцятого числа, тобто до початку операції. А для того, щоб підготуватися до зустрічі, росіянам було потрібно небагато часу. Всі знають вашу любов до грошей і, звісно, повірять, що ви продали росіянам карту за велику ціну. А внаслідок дві наші дивізії фактично перестали існувати… Негатива у вас немає, виходить, він у росіян. Адже так?

Генріх бачив, що майор ось-ось знепритомніє. Обличчя його було бліде, як крейда, очі розширились від жаху.

– Скажіть, чи вистачить у вас не слів, а фактичної аргументації, щоб заперечити ці обвинувачення?

– Але я фотографував генерала, а не карту! – з одчаєм вигукнув Шульц.

– Це слова, а потрібні докази! У вас є докази, що ви не передали негатива росіянам?

Майор мовчав. Нижня щелепа його тремтіла. До його свідомості, очевидно, дійшло, яка страшна загроза над ним нависла. Заперечувати обвинувачення він міг лише словами, а не фактами. А хто повірить словам?

– Але це жахливо, бароне! – відчайдушно вихопилося у майора.

– Нарешті, ви це зрозуміли.

– Жахливо тому, що ніколи в житті я не робив того, в чому ви мене обвинувачуєте!

– Вас, майоре, обвинувачую не я, а сотні людей, які через вас загинули, діти, які лишилися через вас сиротами!

– О боже! – простогнав майор.

– Честь німецького офіцера вимагає, щоб я негайно сповістив про це вищі органи…

– Бароне!.. – Шульц схопив Генріха за руку, ладний її поцілувати.

– Але… – навмисне затягував фразу Гольдрінг, – але я нікому нічого не скажу… І не лише тому, що мені шкода вас і ваших рідних. Буду відвертим: я не хочу, щоб про мене склалася думка, що я зробив це з помсти, через отой ваш необережний натяк на нараді штабу. Ви розумієте мене?

– О бароне!

Ще не отямившись від пережитого страху, Шульц, здавалося, втратив розум і від радості.

– Отже, ви не забудете про послугу, яку я вам зробив?

– Я пам'ятатиму її завжди і готовий віддячити за неї чим завгодно! – вигукнув Шульц.

– Ви, звичайно, розумієте, що не може бути й мови про якусь грошову винагороду, – бридливо сказав Генріх. – Але не виключена можливість, що й ви колись зробите мені якусь товариську послугу, якщо в цьому виникне потреба. Згода, майоре?

– Я з радістю зроблю все, що в моїх силах!

– Але коли ви хоч раз дозволите зачепити мою честь офіцера німецької армії…

– Боже борони! Ніколи і ні за яких умов!

– Ну от і добре, що ми домовились. А ви хотіли вдатися до зброї!

Шульц кинув погляд на револьвер, потім на відкритий ще альбом і криво посміхнувся. Він хотів про щось спитати, але не наважився.

– Я розумію вас, майоре, і обіцяю: коли я побачу, що ви додержуєте свого слова, і коли ви мені зробите якусь послугу, я поверну вам це злощасне фото. Адже ви про це хотіли мене просити?

Майор мовчки хитнув головою.

Повернувшися до своєї кімнати і вже скинувши мундир, Генріх раптом згадав про свою обіцянку зайти до оберста по поверненні. Він зробив було рух, щоб одягнутися, хвилину вагався, потім з силою жбурнув мундир на крісло. Ні, він не в силі зараз навіть ворухнутися! Спати, негайно спати, щоб відпочили напружені до краю нерви!

Але заснути цього вечора Генріх довго не міг. Альбом майора Шульца стояв перед його очима, ніби він знов перегортав його сторінку за сторінкою. «Документи великої доби», – сказав Шульц про ці фото. Так, документи! Але документи обвинувальні. І, можливо, колись всі побачать альбом майора Шульца.