Текст книги "І один у полі воїн"
Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 37 страниц)
– Ну, пане Бісмарк, до нового побачення! – сказав Генріх, звертаючись до зображення засновника юнкерської третьої імперії, перевернувся на другий бік, натягнув ковдру на голову і заснув міцним сном.
Розбудила Генріха покоївка Анна вже вечором.
– Як можна так довго спати, ледарю! – гукнула Лора з-за дверей. – Зараз же мені одягайся, бо гості посходилися, а той, заради кого ми їх покликали, досі спить!
– За одну хвилину буду до твоїх послуг, сестричко!
Справді, за якихось п'ять хвилин, свіжий після хорошого відпочинку, зодягнений в парадну форму, Генріх з'явився перед Лорою. Дівчина теж подбала про свій туалет. На ній було пишне біле плаття з живою червоною трояндою на грудях. Золотисті коси, перекинуті через плечі наперед, спускалися мало не до колін.
– Маргарита, справжня Маргарита, в яку до нестями закохався Фауст!
Лора образилась:
– Не кажи непристойностей, Генріх! Адже Фауст згубив Маргариту, бо ця дівчина зовсім не вміла себе поводити!
Генріх ледве втримався від сміху:
– О Лоро, я зовсім не те мав на увазі! Я думав про красу цієї дівчини і її розкішні коси, а не про те, як вона себе поводить.
– Тоді я пробачаю і… – Лора міцно стиснула руку Генріха і відкрила двері до вітальні.
Засліплений яскравим світлом, Генріх не відразу розгледів усіх гостей, помітив тільки, що їх дуже багато. Дружини і доньки офіцерів гестапо: старі й молоді, худорляві й товсті, біляві й руді, гарні й погані. Проте всіх їх об'єднувало щось спільне, і лише потім Генріх здогадався, що цим спільним був вираз цікавості. Лише одна з присутніх якось відрізнялася від інших, може, тим, що вона не звернула на Генріха найменшої уваги.
Це була красива дівчина років двадцяти восьми, з коротко підстриженим русявим волоссям, блідим обличчям, з великими синіми очима. Довгі темні брови, що кінчиками сягали аж до скронь, а на переніссі майже зросталися, і такі ж темні вії добре контрастували з кольором очей, але водночас і підкреслювали якийсь їх дивний вираз. На дівчині була форма обер-штурмфюрера СС. Новенький залізний хрест було приколото під лівою кишенею добре пошитого парадного мундира.
– Моя кузина, начальник табору полонених росіянок в Східній Пруссії, оберштурмфюрер Бертіна Граузамель! – відрекомендувала свою родичку Лора.
«Очевидно, кокаїністка, бач, які розширені зіниці!» – зробив висновок Генріх, потискаючи маленьку, але міцну руку дівчини.
Лора посадила Генріха між собою і Бертіною, і якось само собою вийшло, що потім вони весь вечір трималися разом.
Бертіна спочатку поставилася до Генріха не дуже привітно, але після двох-трьох вдалих його дотепів і тактовно сказаних компліментів розвеселилася, почала відповідати жартом на жарт і охоче танцювали з Генріхом, який як єдиний кавалер мусив по черзі запрошувати дам до танців. Саме під час танцю вона й кинула недвозначний натяк, що не схвалює смаку Гольдрінга щодо вибору нареченої.
Весь вечір Генріх упадав за Лорою. не забуваючи і про Бертіну. Вони умовилися зустрітися знову завтра вранці, щоб утрьох зробити прогулянку за місто.
Найближчі три дні Лора, Бертіна і Генріх були нерозлучні.
Вони їздили машиною за місто, оглядали Мюнхен, побували в театрі і на концерті.
Фрау Ельза спочатку раділа з того, що присутність Бертіни позбавила її зайвих турбот, пов'язаних з наглядом за дочкою і Генріхом. Але згодом вона зрозуміла, що припустилась помилки: Бертіна, не приховуючи цього, кокетувала з Генріхом, і, як не була засліплена фрау любов'ю до дочки, в неї все ж вистачило об'єктивності визнати, що Лорі важко конкурувати з Бертіною. Довелося залишити справи по господарству і знову звалити на свої плечі важкі і клопіткі обов'язки матері, яка хоче висватати доньку. Та й поведінка Генріха почала її серйозно непокоїти. Він упадав біля Лори, говорив їй компліменти, був уважним і ввічливим до дівчини, але досі навіть не натякнув на щось більше, ніж почуття брата. Можливо, що в цьому винна Бертіна. Адже Генріх з нею щось дуже породичався: називає кузиною, під час поїздок сідає з нею на передньому сидінні, і вони по черзі ведуть машину, а Лора сидить позаду сама і сумує.
Не знала і не могла знати фрау Ельза, що Генріх однаково зненавидів і Лору, і Бертіну. Зненависть ця виникла другого дня після вечірки у Бертгольдів. Ранком, як було умовлено, Бертіна прийшла до Лори і принесла їй подарунок, надто оригінальний для молодої дівчини. Це був нагай, як виявилося, зроблений за спеціальним замовленням Бертіни. Одержавши його, Лора в якомусь дикому захопленні спочатку охопила кузину за шию і почала душити поцілунками, а потім тут-таки, в кімнаті, почала цьвохкати ним, вдаючи, що вона когось б'є. Глянувши на свою «сестричку», Генріх мусив напружитися, щоб самому її не вдарити: обличчя дівчини, очі, роздуті ніздрі, вся постать говорили про дику, садистичну насолоду, що охопила дівчину, тільки до її рук потрапив нагай.
– Це точнісінька копія того, з яким я ходжу по табору, – пояснила Бертіна, з посмішкою спостерігаючи, як її кузина цьвохкає нагаєм по спинці крісла.
– Я б хотіла знати вашу адресу, Генріх, давайте листуватися! – запропонувала Бертіна, коли Лора побігла до матері, щоб показати їй подарунок кузини.
Генріх механічно назвав адресу, хоч думав зовсім про інше – перед ним все ще стояло спотворене люттю і таке огидне у ці хвилини обличчя Лори.
– Мама не дозволяє поїхати на ферму! – мало не плачучи, поскаржилась Лора, коли повернулася.
– А для чого їхати на ферму? – не зрозумів Генріх.
– Щоб спробувати подарунок! Там у нас російські дівчата працюють…
Генріх вихопив з рук Лори нагай, але схаменувся і зробив вигляд, що взяв його лише для того, щоб розглянути. Зовні це була звичайна шкіряна пліть, але поміж смугами шкіри було вплетено гнучкий дріт. Генріх замахнувся нагаєм і щосили вдарив по спинці крісла.
– Ой, гляньте, шкіра на кріслі тріснула! – тріумфуючи, скрикнула Лора.
Всі нахилилися. Справді, спинка шкіряного крісла тріснула там, де простягся удар нагаем.
– З охотою взяла б вас, Генріх, за наглядача в табір! – промовила Бертіна, кинувши багатозначний погляд на Гольдрінга.
– А вам часто доводиться вдаватися до нагая?
– О, так часто, як я цього хочу.
Бертіна почала докладно розповідати про порядки в таборі. Вона була серед своїх, отже, їй не треба було критися. Навпаки, фрейлейн Граузамель з усіх сил намагалася продемонструвати перед офіцером свою суворість гестапівки – начальниці над табором полонених жінок. Генріх слухав ці жахливі зізнання, міцно стиснувши кулаки і зціпивши зуби. Час від часу він кидав короткі погляди на Лору, яка вп'ялася поглядом у кузину, щоб не пропустити й слова з розповіді цього ката в спідниці.
Генріх з насолодою кинув би все під три чорти і поїхав до Сан-Ремі, до Моніки. Якою далекою і якою близькою, без міри дорогою була для нього зараз Моніка! Мила, хороша, чиста навіть у своїй зненависті до ворогів!
Але кинути все і поїхати до Сан-Ремі Гольдрінг не міг. Між фрау і генералом тривав жвавий обмін телеграмами і, можливо, не сьогодні-завтра сам Бертгольд прибуде до Мюнхена. Отже, треба лишатися, треба грати роль закоханого. Огидно! До нестями огидно! Але треба.
Кілька днів фрау Ельза з винятковим для неї героїзмом супроводжувала молодь на всі прогулянки, брала участь у її розвагах, виконувала роль тапера під час танців. І цей героїзм відзначив Бертгольд, коли пізно вночі, напередодні від'їзду Генріха, прибув до Мюнхена. Вислухавши найдокладнішу доповідь фрау Ельзи про поведінку молодих і про свої заходи щодо охорони інтересів дочки від зазіхань красивої кузини, Віллі Бертгольд поблажливо торкнувся пальцями її пухкої щоки:
– О майн кецхен!
І «кішечка» мало не розтанула від такого незвичного прояву ласки чоловіка!
Ранком, тільки Генріх встиг поголитися і зодягтися, до його кімнати увійшов веселий і збуджений Бертгольд. Зустріч названого батька з сином була щирою і теплою.
– Все йде на добре! Все йде на добре! – повторював, потираючи руки, свою улюблену фразу генерал.
– А вам дуже до лиця генеральські погони, гер Бертгольд!
– Все йде на добре, мій хлопчику! Наш наступ в Росії розвивається чудесно! Ще одне-два зусилля – і східний гігант упаде на коліна перед фатерландом! Війні кінець! І сьогодні ми вже не будемо мрійниками, коли почнемо замислюватись – а що ми будемо з тобою робити, як будуватимемо життя після перемоги?
– І ця перемога станеться без моєї безпосередньої участі! – зітхнув Генріх.
– Не шкодуй про це! Не шкодуй, мій любий! Росіяни б'ються з запеклістю приречених на смерть. Поїзди з пораненими невпинною валкою їдуть зі сходу. О так, втрати наші величезні! Але все буде, як слід. І я хотів би знати, мій хлопчику, що ти думаєш про своє майбутнє.
– Моя кар'єра цілком залежить від вашої прихильності і ваших батьківських порад.
– На це ти можеш завжди розраховувати. А як твої особисті справи? Сподіваюся, що не одна француженка нетерпляче чекає твого повернення до Сан-Ремі. Адже так?
– Свого слова Лорі не знайомитися з іншими дівчатами, крім її подруг, я додержую…
– А ця, як її… ну дочка хазяйки готелю, де ти живеш?.. Адже я про все поінформований!
«Невже Міллер і про це має йому доносити?» – промайнуло в голові Генріха.
– О гер генерал! Запевняю, що, крім уроків французької мови…
– Слухай, Генріх! Я солдат і мужчина, такий, як і ти. І розумію, що у нас можуть бути розваги, знайомства, обумовлені, ну, як би тобі сказати, фізіологічними потребами… Не червоній! Я батько і можу говорити з тобою одверто і прямо. Я не проти всяких там вчительок мови. Але я говорю про інше. Я хочу знати про твої плани на майбутнє, серйозні плани. Адже в твої роки вже слід про це подумати?
– Я думав.
– Коли не таємниця, скажи й мені.
– У мене від вас немає таємниць. Моє майбутнє може бути пов'язане лише з вашою сім'єю, отже, й з майбутнім Лори!
Бертгольд схопився з крісла і закрокував по кімнаті, як це він завжди робив, коли хвилювався.
– Ти їй говорив про це?
– Ні.
– Чому?
– Лора ще дитина. Наївна дитина. Вона може не відрізнити звичайного захоплення від любові…
– Ти маєш рацію… Що ж і як ти вирішив робити?
– Тепер ми вже познайомились, вона трохи взнала мій характер. Я буду листуватися з нею частіше, ніж досі, а взимку, коли мені належатиме чергова відпустка, знову приїду до Мюнхена, щоб поговорити з нею серйозно.
Хвилину чи й більше Бертгольд вагався. Може, натиснути, прискорити події? Але це буде нерозважливо! І генерал погодився з Генріхом.
– Розсудливо, Генріх! Хвалю і цілком згоден з тобою. Давай умовимось: четвертого лютого – день народження Лори. В цей день…
– Ви гадаєте, що моя розмова з Лорою про майбутнє буде подарунком для неї?
– О, безперечно!.. Принаймні я її переконаю, що це так! – поправив себе генерал. – А тепер ходімо снідати!
Бертгольд обняв Генріха за талію і повів його до їдальні, де на них уже чекали Лора і Ельза. Бертіни не було, хоч вона і шепнула Генріхові, що обов'язково прийде поснідати з ним на прощання.
Безжурно і весело пройшов у сім'ї Бертгольдів останній день відпустки Генріха. Всі були веселі і збуджені. І під час прогулянки, і в більярдній, де донька ставила ставки на Генріха, а мати – на свого Віллі. За обідом генерал інакше не називав Генріха, як сином, і весело підморгував дружині. Він відчував себе рибалкою, що після довгого і стомлюючого чекання спіймав здоровенного окуня. Не мав підстав бути незадоволеним і Генріх фон Гольдрінг. Заручини відсувалися на кілька місяців, а мало що може трапитися за цей час! Але тепер він безумовно може розраховувати на всіляку підтримку свого тестя. А не в кожного офіцера такий патрон, як гестапівський генерал, та ще й друг самого Гіммлера! Побачимо ще, хто справді рибалка, а хто рибка!
Щодо фрау Ельзи і Лорхен, то вони буквально умлівали від щастя.
«Очевидно, вранішня розмова з Бертгольдом для них не таємниця», – вирішив Генріх.
Вся родина Бертгольдів поїхала на вокзал проводжати Генріха. Проводи були щирі і трохи смутні. Фрау витирала сухі очі хустинкою, а Лора, кинувшись Генріхові на шию, щиро розплакалася.
Бертіни на вокзалі не було.
НА ГРАНІ СМЕРТІ
Як завжди по суботах, Моніка взялася за генеральну уборку в своїй кімнаті. Вона вже вимила і вичистила все, що тільки можна було помити і почистити, і тепер м'якою білою фланелькою перетирала ті дрібнички, якими так люблять прикрашати свої куточки молоді дівчата. Милі і такі дорогі серцеві сувеніри!
Ось цю красиву бонбоньєрку їй подарував батько, коли їй минуло вісім років. Як тоді пишалася Моніка, що всередині лежали не цукерки, а справжній золотий медальйон! І нікому в той день, ні мамі, ні Жану. ні тим більше їй, і на думку не спало, що через кілька років у цей медальйон доведеться вставити маленьку фотографічну картку – останню татову фотокартку!
А ось цей туалетний прибор – подарунок мами у день конфірмації. Боже мій, як далеко все це відсунулось і яким дурним дівчатком вона тоді була! У своїй білій суконці, з білими квітами в руках вона відчувала себе справжньою королівною, якій підвладне все на світі, – адже це для неї в той день так ясно сяяло сонце, для неї розквітли нарциси, що віночком лежали на голові і так солодко пахли, для неї урочисто і велично співав орган.
Вона літала того дня, мов на крилах, і Жан все дражнив її, що віднині вона «христова наречена» і не має права й оком кинути на когось з хлопчаків. Жан теж приготував їй того дня подарунок – маленький бронзовий бюстик Вольтера. Як реготав з цього подарунка дядько Андре Ренар, чоловік маминої сестри! Він говорив, що презент аж ніяк не пасує до події, яка нині відбулася, і вони з Жаном завели довгу суперечку про Вольтера: Жан доводив, що Вольтер – то найсвітліший розум Франції, а дядько Андре твердив, що він просто розумний цинік, який на словах вихваляв розум і свободу, а сам прислужувався перед аристократами-меценатами, бо в душі не мав нічого святого.
О, Моніка тепер цілком згодна з дядьком! Вона ненавидить Вольтера за те, що він так насміявся з її улюбленої героїні Жанни д'Арк. Справді, треба не мати нічого святого, не мати ні крапельки любові до Франції, щоб так поглумитися з її героїні!
У Моніки в кімнаті висить репродукція картини, де зображено Жанну в доспіхах, з мечем у руці, на чолі війська. Щовечора, лягаючи спати, Моніка дивиться тепер на цю репродукцію з побожністю, шукаючи підтримки у вічно живої доньки Орлеана!
Так, Моніка теж мріє про подвиги в ім'я Франції, на славу батьківщини, бо вона так само, як і Жанна д'Арк, ненавидить ворогів свого народу! О, чого б тільки не зробила Моніка, аби звільнити рідну землю від окупантів! Крутячись безсонними ночами в ліжку, вона гарячково перебирає в думці всі способи, якими можна було б помститися завойовникам і прискорити час перемоги. І які тільки героїчні вчинки не спадають на думку дівчині! Але ці солодкі мрії часом розвіюються в одну мить – варт їй почути кроки солдатів, що походжають біля входу в штаб дивізії. Ці кроки, важкі і лункі в нічній тиші, мов удари, падають на її груди, гнітять мозок, не дають спокою.
А ранком, підвівшися після безсонної часто ночі, їй треба допомагати матері і прислужувати в ресторані тим самим людям, яких вона так ненавидить. Правда, вона це робить з наказу Франсуа, бо сп'янілі офіцери часом ведуть надто одверті розмови. Одного їх необережного слова буває досить, щоб партизани зрозуміли суть тої або іншої операції, яка готується проти макі і місцевого населення. Але як мало таких фраз вона могла переказати Франсуа!
її рідний брат, Жан, зараз десь у горах, з макі. Моніка і собі хотіла піти з Жаном, але Франсуа суворо заборонив їй залишати Сан-Ремі, бо він вважає, що кращого зв'язківця важко й підшукати. А тепер, коли в готелі її матері оселився Генріх…
Моніка ловить себе на думці, що вона назвала барона фон Гольдрінга, штабного німецького офіцера, на ім'я, і червоніє. Останнім часом Моніка не впізнає сама себе. Досі все було ясно й просто: вона повинна використати уроки з Гольдрінгом для того, щоб зав'язати з ним дружні взаємини і скористатися з його балакучості. Вона, що досі не посміхнулася жодному німецькому офіцерові, мусила погодитись на те, щоб годинами вести розмови з цим випещеним бароном, привітно з ним вітатися й прощатися і навіть кидати час від часу в його бік кокетуючі погляди. О, як нестерпно все це було спочатку!
Після уроку Моніка вбігала до себе в кімнату і падала на ліжко, прикусивши подушку, щоб не розридатися. Як добре, що в неї була ця маленька фортеця – її кімната. З дитинства знайомий світ, знайомі милі речі, як друзі, обступали її і ніби казали: «Отут ти можеш бути сама собою. Це нічого, що ти часом нас навіть не помічаєш, не одягаєш отих красивих суконь, які раніше тебе так тішили, не відкриваєш кришки піаніно, хоч так любила колись грати, не ставиш на стіл свіжих квітів, без яких не уявляла собі життя. Ми знаємо, що ти жодного разу від початку окупації не була ні в кіно, ні в театрі, і здогадуємось, чому це так – адже ти в серці носиш траур. Ми схвалюємо тебе, маленька Моніко! Ні, ти не зрадила нас, свій дім, своє місто, рідну Францію, – адже ти мусиш так робити, щоб повернутися до нас вільною і щасливою!»
А Жанна д'Арк дивилася на неї з стіни і ласкаво їй посміхалася.
Останнім часом Моніка уникає дивитися на свою улюблену репродукцію. Вона ніби боїться, що Жанна занадто багато прочитає в її серці. А з тим, що там коїться, вона криється і від самої себе.
З того часу, коли мадам Дюрель розповіла, як Гольдрінг обеззброїв, а потім відпустив Жана і ще одного макі, дівчина змінила своє ставлення до Гольдрінга. Не те, щоб вона відчула до нього якесь особливо тепле почуття, – адже вона зовсім не знала, з яких мотивів він це зробив! Просто цей не зовсім звичайний штабний офіцер збудив її цікавість. Хто він такий і чому поводить себе зовсім відмінно від інших? Дівчина перебирала в пам'яті кожне його слово, навіть кожен його рух…
Так, він не такий, як усі вони! Але хіба це має якесь значення? Адже він однаково лишається твоїм ворогом! А що, коли він не ворог? Звичайно, і серед німецького народу повинно бути чимало антифашистів, які мусять приховувати свою діяльність і не виставляти своїх поглядів перед усіма. І, може, Генріх так само, як і вона, чекає на світлий день повалення фашизму? І навіть хоче прискорити цей день?
Адже цілком очевидно, що він тоді навмисно залишив її саму в кімнаті, щоб вона могла прочитати мерзенного листа Левека. І як він перед цим підкреслив, що хотів би познайомитися з її друзями! Можливо, він хотів зв'язатися через неї з макі…
А що, як Франсуа має рацію, коли твердить, що поведінка Гольдрінга може бути жахливою провокацією? І оті великі карі очі, які з таким теплом дивляться завжди на неї, приховують гестапівську хитрість і підступність! Правда, завдяки тому, що він дав їй змогу прочитати листа Левека, пощастило врятувати не тільки двох зазначених у листі макі, а й їхні сім'ї. Ну, й що ж з того? Вони могли дозволити собі таку розкіш – подарувати життя двом партизанам, щоб потім, втершися в довіру, забрати його у сотень.
Ні, ні, цього не може бути! За логікою подій може так статися, але щось вище за звичайну логіку, приміром, інтуїція… А інтуїція їй підказує, що Генріх нездатний ні на підступ, ні на зраду. Так, так, є логіка серця…
Моніка жахається того, що їй спадає на думку. А може, вона закохалася в цього офіцера ворожої армії? Хотіла закохати його, а закохалася сама? Ну, будь же чесною, будь же щирою з собою, адже про це ніхто не дізнається, будеш знати лише ти сама… Так, тебе боляче вразило, коли ти дізналася про ту вечірку з дамами в день нагородження Генріха хрестом… Ти так зраділа, коли Франсуа сказав, що треба попередити макі, щоб вони часом не підстрелили Гольдрінга, і непокоїлась, коли він поїхав у Ліон, де про особу Генріха партизани не мали найменшої уяви… Тобі гірко, нестерпно думати, що Генріх поїхав у Мюнхен і буде жити під одним дахом з молодою дівчиною, хай навіть названою сестрою… Так, значить, вона вже й ревнує його? Тремтить за його життя? Чекає на його повернення? Ні, це жахливо, це неймовірно, цього не може бути!
Моніка схопилася з місця і, підбігши до вікна, рвучко його розчинила. Що це, знайома машина? Серце дівчини закалатало. Ось зараз він зійде з машини і попрямує до готелю… Але ні, він повертає до штабу. Ось уже дійшов, зник у під'їзді…
Моніка сідає на стілець, обличчя в неї спокійне, може, тільки занадто бліде. Але очі її розширені від страху, а серце крається від нестерпного болю.
Так, вона любить, любить німецького офіцера! Кому ж розповісти все це і в кого шукати поради? У матері? О ні, мати не порадниця! Вона просто обожнює Генріха після того, як він відпустив Жана… Тоді Франсуа? Ніколи в світі! Вона помре від сорому, коли хтось дізнається про її почуття! Шкода, що зараз немає дядька Андре Ренара!
Як на останній порятунок, Моніка звертає благальний погляд на Жанну д'Арк. Але Орлеанська діва мовчить. Вона дивиться на Моніку суворо й осудливо. І дівчина, впавши головою на підвіконня, вибухає нестримним риданням.
Як усі інші дівчата всієї земної кулі, Моніка вірила, що кохання – то велике щастя. А виходить, що воно може бути й горем. Великим горем!
І не знала, й не могла знати Моніка, що за кілька днів той, хто спричинився до її горя, буде вирішувати: пустити собі кулю в лоба зараз чи, може, ще почекати кілька хвилин?
* * *
Лютц зустрів Гольдрінга з неприхованою радістю.
– Як добре, що ви повернулися, Генріх! Мені просто не вистачало вашого товариства.
– Я теж за вами скучив, Карл. Лише з вами я можу говорити щиро й просто.
– Ми з вами освідчуємося, як закохані. А тим часом генерал чекає на вас: він уже кілька разів запитував, чи ви повернулися.
Еверс, побачивши Генріха, справді зрадів:
– Як себе почуває мій друг, генерал Бертгольд?
– Чудово! Наказав якнайсердечніше вітати вас і передати найщиріші побажання здоров'я і успіхів.
– Дуже вдячний! А які новини в Берліні, Мюнхені?
Не зовсім уважно вислухавши розповідь Генріха про все чуте і бачене, генерал відразу перейшов до справи:
– Мушу сказати – вашого повернення чекав нетерпляче. Річ у тому, що є одне делікатне доручення, з яким можете впоратись лише ви, бароне, з вашим умінням швидко завойовувати симпатії.
– Ви трохи перебільшуєте мої можливості, гер генерал!
– Ані на йоту… Як вам відомо, наша дивізія вважалася тиловою, і тому нова автоматична зброя, якою озброєні фронтові частини, до нас ще не потрапляла.
Генріх уважно слухав.
– Але тепер становище міняється. Є дані, що Англія прискорила готування до відкриття другого фронту, а в зв'язку з цим і наші, так би мовити, тилові дивізії посилюються: вже одержано наказ переозброїти і нас. Ми вже маємо наряди на це, є наряди і в розподільчому пункті в Бонвілі, де цю зброю виготовляють. Але, зрозуміла річ, що її в першу чергу відсилають на фронт, а нам дадуть лише тоді, коли виявиться зайвина. А мені хотілося б одержати нову зброю якнайскоріше, щоб ми всі навчилися добре володіти нею, в разі чого могли б влаштувати англійцям і американцям новий Дюнкерк. Ви мене розумієте?
– Цілком.
– Ваша місія і полягає в тому, щоб прискорити відправку зброї до нашої дивізії. Цього ви мусите домогтися якою завгодно ціною. Відповідні документи вже приготовано. Я прошу вас завтра ж виїхати. Зрозуміло?
– Так точно, гер генералі А коли зброя буде готова до відправки, хто має її супроводжувати?
– Ви про це негайно повідомте через корпусну станцію.
Але зважте – нас можуть підслухати. Тому давайте умовимось: ви сповіщаєте, що сигарети куплено і вам треба, скажімо, сто ящиків. Це означатиме, що зброя є, потрібно сто чоловік охорони. Ви простежите за навантаженням і повернетесь або з цим ешелоном або машиною. Адже ви поїдете туди на своїй машині?
– Так точно!
– Тоді, крім свого денщика, візьміть ще двох солдатів для охорони.
– Я волів би, коли ви дасте згоду, не робити цього. Чим більше охорони, тим швидше на мене звернуть увагу французькі терористи.
– Маєте рацію. Але в Бонвілі будьте обережні. Макі діють там дуже активно, – попередив генерал.
– Виїжджати завтра?
– Сьогодні відпочиньте з дороги, приготуйтеся, а завтра ранком рушайте. Сподіваюсь одержати від вас втішні вісті і якнайскоріше.
– Зроблю все можливе, гер генерал.
Доручення Еверса настільки збігалося з планами самого Генріха, що він навіть трохи злякався.
«Щось дуже щастить мені, – думав він, укладаючи чемодан. – А фортуна, як відомо, дама капризна… Всю дорогу сушив собі мозок думкою, як мені відпроситися в Бонвіль, і ось, маєте, – саме до Бонвіля мене й посилають! Яке ж завдання там на мене чекає?.. Мабуть, дуже серйозне. Інакше б мене повідомили зарані. Або не хочуть, щоб я передчасно хвилювався, або вивчають ще обстановку… Так чи так, а приготуватися слід до найгіршого…»
Генріх окинув поглядом кімнату, ніби бачив її вперше і… востаннє. Так, можливо, він сюди вже не повернеться. Можливо, він ніколи не побачить уже Моніки… І вона ніколи не дізнається, що поруч неї працював друг. Навіть те, на що він збирається натякнути їй сьогодні, вона розглядатиме, як необережну балакучість молодого штабного офіцера. І пишатиметься, що так легко розв'язала йому язика… Але чому ж це вона не йде? Може, її Курт не відшукав? Може, її взагалі нема вдома? Що ж тоді робити? Він не може поїхати, не попередивши її про мету свого відрядження. Хіба самому піти її пошукати?
Генріх вже зібрався спуститися вниз, коли в двері постукали. Моніка! Тільки вона так стукає: три дрібних і легких удари.
До кімнати, дійсно, зайшла Моніка. Генріх відразу помітив, що обличчя в неї змучене, а очі трохи почервоніли. Тривога і жаль стиснули йому серце.
– Ви… плакали, Моніко? Щось трапилось? – стривожено запитав Генріх, не випускаючи руки дівчини і силкуючись зазирнути їй в очі.
– Зовсім ні, – відвела свої очі Моніка, – просто я допомагала мамі готувати салат, і це від цибулі очі почервоніли…
– Яка проза! А я волів би, щоб вони почервоніли з тої причини, що я знову мушу їхати… І навіть пробуду в Бонвілі досить довго!
– У Бонвілі?
Генріх відчув, як рука дівчини затремтіла в його руці.
– Чому це вас так вразило?
– Нічого, я так… розумієте, у мене там є кузина…
– Хіба я мушу її лякатися?
– Не її, а макі… Вона два дні тому гостювала у нас і розповідала, що там дуже неспокійно.
– То й що?
– Я просто хотіла попередити вас…
– Спасибі, ви дуже добра!.. А знаєте що? Чому б вам теж не поїхати в Бонвіль, відвідати кузину? Я б підвіз вас машиною туди і назад…
– Що ви! Хіба я можу залишити маму бодай на тиждень! Стільки клопоту, а вона майже сама!
– Тоді, знаєте, як зробимо, – як тільки я навантажу зброю…
– Зброю? Яку зброю? – здивувалася Моніка.
– От я й проговорився! – з досадою вихопилося у Генріха. – Теж офіцер, штабіст, а бовкаю язиком, як баба на базарі!
– Виходить, це якась таємниця, і ви боїтесь, що я…
– Ні, ні, я вам вірю! Тільки дуже прошу, випадково про це комусь не скажіть. Інакше зброя може потрапити не до нас у дивізію, а до макі. Вони останнім часом почали дуже нею цікавитись, а коли дізнаються, що зброя автоматична… Правда, про те, коли її відправлять, знатиму тільки я… А втім, що це ми з вами за розмову завели! Вона зовсім не для дівочих вушок, та ще таких маленьких і рожевих, як ваші! Так як ми вирішимо з поїздкою до Бонвіля?
– Не знаю… може, й справді… – завагалася Моніка… – Людвіна так радітиме…
– Тоді домовились: як тільки у мене справа наближатиметься до кінця, я даю вам телеграму і зустрічаю вас на вокзалі.
– Але я не хочу, щоб мене бачили з німецьким офіцером, та ще в Бонвілі, де мене ніхто не знає!
– На обличчі в мене не написано, що я німець, а зустріти я можу вас в цивільному одязі. А з Бонвіля ми машиною повернемось разом. Згода?
– Згода, – не зовсім рішуче погодилась Моніка. – Отже чекатиму вашої телеграми, а поки побажаю вам щасливої дороги!
Ранком другого дня, коли Сан-Ремі ще спав, Генріх і Курт їхали до Бонвіля. Генріх розрахував, що вони будуть там опівдні, якщо їхатимуть з швидкістю 90 кілометрів на годину, і Курт вів машину швидко – стрілка спідометра часто перескакувала за сто.
«Де я їздив по такій дорозі?» – пригадував Генріх. Так, він десь бачив щось подібне. Такі ж, ніби рукою казкового велетня розкидані гори, що не були з'єднані в єдиний хребет, а стояли одна перед одною, створюючи вузькі долини, порослі буйною зеленню, серед якої дзюрчали вузенькі, але бурхливі потоки чистої, як сльоза, гірської води; такі ж густі внизу ліси, які, чим вище, ставали одноманітнішими й нижчими; такі ж несподівані кружечки-галявини, з усіх боків оточені лісом. В Західній Україні такі галявини називають полонинами. Так, так, от таку саме дорогу він бачив незадовго до війни, проїжджаючи з Станіслава на Яремче! Правильно! Як, здається, давно це було…
Генріх підозріло глянув на Курта, ніби він міг підслухати його думки. Той сидів, міцно стиснувши руки на рулі, і напружено вдивлявся в далечінь. Незважаючи на прохолоду, обличчя його спітніло, а Курт, боячись відірвати від руля хоча б одну руку, лише пхиркав, намагаючись здути краплини поту, що скочувалися до губів.
– Ану, дай я поведу, а ти спочинь!
Генріх сів за руль. Так було краще. Покручена дорога вимагала напруженої уваги, про щось інше думати було ніколи. А це головне. Бо саме сьогодні він має бути як ніколи спокійним і урівноваженим: можливо, відразу по приїзді він одержить завдання, яке треба буде виконати сьогодні ж.
Дедалі дорога ставала важчою: повороти частішали, доводилося міняти швидкості, то беручи круті підйоми, то спускаючи машину на гальмах. Іноді швидкість падала до двадцяти кілометрів.
До Бонвіля прибули лише о п'ятій годині вечора. У готелі подвійного номера, як заявив черговий бюро, не було. Але крупна купюра, вкладена в документ, негайно змінила становище – за п'ять хвилин Генріх і Курт вже готувалися прийняти ванну.
– Мийся ти перший, щоб мав змогу піти розпитати, де тут хороший ресторан, – наказав Гольдрінг денщикові.
Гольдрінг не помилився, коли гадав, що про нове для нього завдання він дізнається, як тільки прибуде до Бонвіля: поки Курт розшукував ресторан, Генріх уже знав, яке важке і загрозливе становище створилося тут.
Справа в тому, що розташований у передгір'ях Альп Бонвіль і його район був центром партизанського руху у південно-східній Франції. Найзапекліша боротьба гестапо з рухом Опору довгий час не давала ніяких наслідків. Навпаки, чим лютішими були заходи гестапо проти місцевого населення, тим ширшали лави партизанів.
Але на початку лютого 1942 року сталося неймовірне: загальний улюбленець, веселий і дотепний, один з активних членів підпільної організації, її найкращий зв'язківець Дежене, виявився провокатором. Спочатку не йняли навіть віри, щоб Дежене, який сам часто був ініціатором диверсій і так охоче брався за виконання найскладніших завдань, міг бути зрадником. А між тим Дежене, після арешту трьох членів керівної організації руху Опору, скинув з себе машкару і одяг мундир есесівського офіцера, з яким розлучився п'ять років тому, коли за завданням гестапо прибув сюди під виглядом робітника з Парижа.