Текст книги "І один у полі воїн"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 37 страниц)

А все-таки, як йому зараз важко, як неймовірно огидно грати цю комедію! Чи зрозуміє хто ті почуття, з якими він сидить отут у кімнаті? Закоханий жених, що ладен задушити свою садистку-наречену! Справжнім парадоксом здається сторонній людині те, що він зараз почуває. От йому за викриття таємниці підземного заводу присвоїли звання капітана Радянської Армії і нагородили орденом Червоного Прапора. Йому висловили подяку за те, що він відкрив призначення танків «Голіаф». І ніхто не повірить, що на виконання цих завдань він поклав незрівнянно менше духовних сил, ніж на оце женихання. Потрібне, навіть необхідне для кращої конспірації, але від цього не менш осоружне. І коли йому в майбутньому доведеться комусь розповідати про свої поїздки до Мюнхена, про це сватання, слухачі посміхатимуться, вважатимуть женихання з Лорою пікантною подробицею його біографії – і тільки. А ця «подробиця» чи не найбільше вимотує з нього нервів, забирає сил. Та він ладен витримати три таких допити, як вчинив йому Лемке, ніж провести один день у товаристві Лори!

Ні, досить думати про все це! Треба зараз же…

– Генріх, хлопчику мій! – Бертгольд тихенько прочинив двері і зайшов до кімнати. – Мені не менш тяжко, ніж тобі, але, бачиш, я тримаю себе в руках. Заспокойся, бо своїм хвилюванням ти погіршиш стан Лори. Вона, бідолашна, і так цілі дні плаче. І хай тебе потішить те, що за Лорхен я помстився. Ті, що звели на неї руку, заплатили за це своїм життям!

«Помстився за Лорхен! А хто ж помститься за тих білоруських дівчат?»

Поруч на столі задзвонив телефон і Бертгольд зняв трубку.

– Так, генерал-майор Бертгольд!.. Що?

Бертгольд кинув трубку, навіть не поклавши її на важелі, і підбіг до радіоприймача. Пальці його так тремтіли, що він не відразу зміг настроїти приймач на потрібну хвилю. А коли настроїв, до слуху долинув лише уривок фрази:

«… Оголошується триденний траур по всій Німеччині на знак вшанування пам'яті оточених і загиблих під Сталінградом наших військ».

Генріх сидів, мов закам'янілий. Йому здавалося: зроби він зараз найменший рух, і, як над отвором у греблі, відкриється та заслона, яка стримує буйну повінь радості, що рветься назовні, щоб затопити усе навколо. Бертгольд слухав мовчки, похнюпивши голову.

Передача закінчилася. Полилися звуки траурного маршу. Генріх підвівся. Він виструнчився і схилив голову, як це зробив Бертгольд.

Ця траурна музика тривала довго, і Генріх встиг цілком опанувати себе. Армія Паулюса не існує! Перед цією радістю мерхнуть всі його труднощі, все особисте здається дріб'язковим.

Коли звуки траурного маршу замовкли, генерал-майор взяв Генріха під руку.

– Ходімо до мене, нам треба поговорити… – Не чекаючи на відповідь свого майбутнього зятя, Бертгольд попрямував до кабінету, великої наріжної кімнати, що виходила в садок і в бік вулиці.

Запаливши, обидва сіли біля стола і довго мовчки попихкували сигарами. Мовчанку перервав Бертгольд.

– Якої ти думки про все це, Генріх?

– Я розумію, майн фатер, вам цікаво перевірити, як швидко я можу орієнтуватися в подіях, але мене так схвилювала ця несподіванка, що я просто з думками не зберуся.

Бертгольд підвівся і заходив по кабінету з кутка в куток.

– Несподіванка? У тому-то й річ, що нічого несподіваного в цьому немає. Коли я четвертого дня виїздив сюди, в штаб-квартирі вже знали, що це станеться…

– І не вжили заходів, щоб…

– Із зведень ти мусиш знати, що заходів було вжито. Не одна дивізія наших добірних військ полягла біля Волги, силкуючись пробитися до оточених. У тому-то і річ, мій хлопчику, що війна вступила в фазу, коли вже не ми, а противник нав'язує нам бої, причому якраз тоді, коли йому це вигідно… А біда не тільки в цьому. В моїх руках вся агентура в армії, і я, може, більше, ніж будь-хто, знаю настрої солдатів, офіцерів і вищого командного складу. Найгірше те, що з кожним днем все більше поширюється зневіра у нашу перемогу.

– Невже є такі…

– І багато! Дуже багато. Особливо серед солдатів і старих генералів. О, ці старі генерали! Вони ще матимуть своє від нас… Дехто з них висловлює невдоволення, знаходить помилки у стратегічному ведінні війни фюрером.

– Навіть про це говорять?

– Звичайно, не відверто! Але такі розмови є…

Генерал зупинився перед вікном і замислено спостерігав, як повільно кружляли в повітрі легенькі сніжинки.

– А що ти робитимеш, Генріх, якщо війна, скажімо, закінчиться поразкою Німеччини? – несподівано запитав він.

– У моєму пістолеті знайдеться остання куля для самого себе!

– Дурень!.. Пробач, що я висловився так гостро, але батько іноді може не добирати слів, коли треба напутити сина… Пістолет… куля… про всі ці романтичні нісенітниці навіть думати не смій! Не сподівався я, що моя розмова викличе в тебе такі песимістичні настрої… нездорову, я б сказав, реакцію.

«Перебрав міру!» – подумав Генріх.

– О майн фатер, який я щасливий, що ви мене отверезили! Що саме в цю тяжку хвилину біля мене були ви, з вашим розумом, досвідом, вмінням прозрівати вперед… Обіцяю слухатись ваших порад завжди і в усьому!

Бертгольд самозадоволено посміхнувся:

– Розсудлива старість, Генріх, завжди бачить значно далі, ніж запальна молодість! І я теж щасливий, що ти хочеш прислухатися до голосу розуму, звіряєшся на мій досвід. І повір мені, цю розмову я розпочав зовсім не для того, щоб затьмарити твої перспективи на майбутнє. Саме навпаки – я хочу розширити тобі виднокруг. Так, під Сталінградом нас побили, авторитет нашої армії, нашого командування похитнувся. Але, запевняю тебе, що це ще не кінець, навіть не початок кінця. Наш генштаб зараз гарячково працює, щоб розробити операцію, яка відновила б славу вермахту як непереможної армії. Ще рано говорити, в чому полягатиме ця операція, та я певен – більшовики ще відчують силу наших ударів, і їх тимчасовий успіх померхне перед славою наших нових перемог.

– Але наші армії щодня відступають…

– Можливо, відступатимуть і далі. Для здійснення великих планів потрібен деякий час. І росіяни дорого заплатять за наш відступ. Ти знаєш, яке доручення зараз виконує твій батько?

– З великою цікавістю послухаю.

– Мені надано не просто відпустку у родинних справах. За тиждень я маю подати докладний план заходів, до яких ми вдамося на російській території перед відступом наших військ. Увечері я тебе познайомлю з цим планом. Росіянам я підготував хороші сюрпризи! Не міста і села вони знайдуть після нас, а суцільні руїни, пустелю! І це не будуть попелища, що завжди лишаються після війни. Ні, я запланував щось грандіозніше! Будуть створені спеціальні команди підривників, підпалювачів, які діятимуть за детально розробленими інструкціями і нищитимуть під час відступу буквально все: підприємства, будинки, водогони, електростанції, мости, посіви, садки. Населенню ніде буде ховатися, і ми частину його, найбільш працездатних, вивеземо для роботи на наших заводах, фабриках і полях, а решту просто знищимо. Хай спробує за таких умов просуватися ворожа армія! Хай спробують відновлювати життя на голому, безлюдному місці!

Бертгольд стиснув кулаки, говорив, захлинаючись від люті і зненависті. Лють і зненависть кипіли і в серці Генріха, але він мусив стримуватись.

– Справді грандіозно! Я радий буду познайомитися з вашим планом, і коли моє знання Росії…

– Донерветер, я зовсім і забув, що в цьому питанні ти можеш бути непоганим радником. Вони заплатять і за смерть твого батька, мій хлопчику!

Почулися кроки, і в двері просунулася голова фрау Ельзи.

– Віллі, ти забуваєш, що Генріх нічого не їв з дороги!

– Ах, облиш нас, Ельзі, зараз не до сніданку!

Фрау Ельза зайшла до кабінету і сіла було на стілець, але, побачивши сердитий, нетерплячий погляд чоловіка, схопилася з місця і тихенько вийшла.

Бертгольд деякий час мовчав, замислено слідкуючи за закрутками синюватого диму, що звивався над покладеною на попільничку сигарою.

– Але, Генріх, я вважаю за свій обов'язок попередити тебе, що всі наші сподівання можуть піти отак – димом, – Бертгольд кивнув на сигару, – не виключена і така можливість. І ми, як люди завбачливі, повинні приготуватися до всього. Для цього я, власне, і почав з тобою розмову. Слухай мене уважно! Ми з тобою, Генріх, розвідники, кадрові розвідники. А двадцятий вік – це вік розвідки і контррозвідки. Хай штабісти вихваляються своїми заслугами. Ми з тобою більш, ніж будь-хто, знаємо – сучасну війну без нас виграти не можна. Коли я кажу без нас, то розумію: без нас, розвідників. Ми далеко потрібніші суспільству, ніж усякі там політичні балакуни, письменники, художники, навіть вчені. А після війни розвідники стануть ще потрібнішими, ніж зараз. Хто б не переміг! Я вже тобі казав, що вірю в нашу перемогу. Але віра – одне, а сувора дійсність – зовсім інше. Тому до найгіршого приготуватися ніколи не завадить. Треба завжди передбачати гірше! Великий Фрідріх так повчав своїх полководців, державних діячів, хоч сам був людиною оптимістичного складу… Давай і ми передбачимо найгірше, Генріх! Про всяк випадок… У тебе скільки грошей і в якому банку? – несподівано закінчив він свої філософські розмірковування чисто практичним запитанням.

– Мільйон дев'ятсот тисяч марок в Швейцарському національному і триста тисяч в Німецькому.

– Уся спадщина?

– Я живу на проценти.

– Похвально, дуже похвально! Треба всі гроші з Німецького банку переказати на Швейцарський. Це раз. І вклад перевести у долари. Так безпечніше.

– Це зробити зараз?

– Ні, трохи згодом. Треба зачекати, поки вщухне гіркість трауру, і загалом зробити так, щоб не кидалось у вічі. Далі. Свої заощадження я перешлю тобі, а ти поклади їх на свій рахунок. Мені зараз незручно переказувати гроші на іноземний банк.

– Зрозуміло.

– Як посаг за Лорхен я даю тобі хлібний завод. Другий, на жаль, розбомбили. Даю також ферму. Все це доручи комусь ліквідувати і гроші знов-таки поклади в Швейцарський банк.

– Буде зроблено!

– Але і в такому разі нам треба застрахувати себе від всіляких несподіванок, наприклад, інфляції. Війна може знецінити і долари, а ми на цьому втратимо. Нерухоме майно у таких випадках найкраща гарантія для вміщеного капіталу. Отже, треба, щоб ти купив в Швейцарії якесь солідне підприємство, в крайньому разі готель чи хороший будинок, які б давали зиск.

– Постараюсь вишукати нагоду, щоб поїхати і придивитись.

– Але сам нічого не вирішуй, не порадившись зі мною. Ти не маєш ніякого досвіду у таких справах і тебе можуть ошукати.

– Слухаю, майн фатер!

– Треба, щоб наша сім'я мала змогу спокійно жити після війни певний час. За дальше не клопочись, бо зі мною ти не пропадеш. Такий розвідник, як Бертгольд, безробітним довго не буде. Не він шукатиме нових хазяїв, а вони його шукатимуть. Не йому будуть ставити умови, а він диктуватиме свої. Так, я люблю фатерланд! Але коли справи для нас, німців, обернуться погано і мені доведеться одержувати замість марок долари, я їх одержуватиму і працюватиму так само віддано, як тепер. Гроші не пахнуть! Хто це сказав, Генріху?

– Не пам'ятаю! – Генріх думав зараз зовсім не про це. Він добре знав, що являє собою Бертгольд і йому подібні, але навіть він не припускав, що у своїх зізнаннях можна дійти до такого цинізму.

– Ти згоден з моїм планом, Генріх?

– Цілком!

А тим часом, поки відбувалася ця розмова, на другому поверсі, відведеному для Лорхен і Генріха, наречена билася в істериці.

Минулої ночі Лора не спала. Піднялася температура, нестерпно боліли попечені місця, серце краялось від жалю, що вона позбавлена змоги зустріти нареченого. Коли ранкову тишу прорізав лункий дзвінок, що сповіщав про прибуття Генріха, дівчина розридалася і відтоді плакала безперестанку. Час, коли Генріх мився, переодягався і відпочивав з дороги, батько з матір'ю використали на те, щоб хоч трохи заспокоїти дочку. Але всі їхні зусилля були марні. На щастя, покоївка здогадалася послужливо підставити своїй фрейлейн дзеркало. Лора глянула на своє відображення і вжахнулася: обличчя було червоне, очі припухли, ніс, сизий від сліз і постійного вживання носовичка, здавалося, ще поширшав. Дівчина жбурнула дзеркало на підлогу і розридалася ще дужче: адже кожен знає, – розбите дзеркало віщує нещастя!

Поки Бертгольд розмовляв з Генріхом, фрау Ельза викликала на віллу найкращого в місті майстра-косметолога. Він клав на обличчя Лори якісь примочки, натирав його кремами, робив масаж, присипав пудрою. I Лора терпіла, покірливо терпіла все, щоб мати змогу побачити свого нареченого.

Коли після сніданку батько й мати зайшли до своєї доньки, вони визнали – косметолог не дурно одержав свої гроші, але в такому вигляді Лору ще не можна показувати нареченому.

Отже, й за обідом Бертгольд мусив з сумом сповістити Генріха про погане самопочуття Лори. І фрау Ельза, і сам Бертгольд були цим дуже пригнічені, розмова за столом точилася мляво. Вона пожвавилась лише під кінець обіду, коли Генріх розповів про фотокартки, надіслані Бертіною, і красномовний напис на одній з них. Фрау Ельза з цього приводу зауважила, що Бертіна завжди була безсоромною дівчиною, інтриганкою і що вона заборонила Лорхен підтримувати зв'язки з кузиною, бо таке знайомство може лише скомпрометувати. Бертгольд же висловився на адресу Бертіни настільки брутально й цинічно, що його бідна Ельзі мусила скрикнути і затулити вуха. А коли майбутні тесть і зять по обіді зайшли до кабінету, щоб випити там по чашечці кави з лікером і викурити по сигарі, Бертгольд знову повернувся до розмови про свою родичку і взяв з Генріха слово бути від неї подалі і не підтримувати листування, оскільки він відповідатиме тепер не лише за свою честь, а й за честь і спокій Лорхен.

Побачення наречених відбулося лише пізно ввечері. Мобілізувавши всі свої здібності, фрау Ельза так розставила нічник і настільну лампу з темним абажуром, що обличчя Лори, яка лежала долічерева на горі подушок, лишалося в тіні.

Генріх ледве втримався від сміху, побачивши позу своєї нареченої. Він висловлював співчуття хворій, нарікав на долю, яка позбавила його можливості обняти Лорхен після такої довгої розлуки, а в душі радів – можливо, пощастить ще раз відстрочити заручини.

Та Бертгольд немов підслухав його думки:

– Ну, а каблучками ви обміняєтесь завтра ввечері, на той час Лорі, напевно, покращає. Згода?

«Хоча б для форми вислухали спочатку моє прохання руки і серця!» – подумав Генріх, але мусив сказати:

– Звісно, згода!

І другого дня ввечері заручини таки відбулися. Правда, Лорхен пережила ще одне розчарування: вона розуміла, що пишного свята через. Її хворобу влаштувати не можна, але все-таки сподівалася на якусь кількість гостей, їх поздоровлення, подарунки. А вийшло зовсім не так. В Німеччині було оголошено національний траур, і генерал-майор Бертгольд не міг припустити, щоб хтось сторонній знав, що в такі дні він засватав свою єдину доньку. Розголос міг пошкодити і Генріху. Отже, крім своїх, на заручинах нікого не було.

Та довелося примиритися і з цим. Одягнувши каблучку на палець правої руки, – годилося б нареченій носити його на лівій, та вона теж була попечена, Лорхен пустила радісну сльозу. Розчулився і генерал Бертгольд. Він поцілував Генріха в голову і тричі перехрестив майбутнє подружжя.

Вечеряли в кімнаті Лорхен, біля її ліжка, під акомпанемент стогонів нареченої, яка часом забувала, що їй слід стримуватись. Другого дня Генріх поїхав. На вокзал проводжав його лише Бертгольд.

– Все пам'ятаєш, про що ми домовились?

– Звичайно, майн фатер!

– Гадаю, ти розумієш, що про нашу розмову ніхто не повинен знати.

– Ви мене вважаєте за дитину?

– О ні! З тебе буде чудесний розвідник, Генріх! – прощаючись, сказав Бертгольд.

Дивний збіг: точнісінько таку ж думку висловили і керівники Гольдрінга в Радянському Союзі, коли одержали виклад плану Бертгольда про заходи, яких збираються вжити гітлерівці при відступі німецьких військ з Росії.

ДРУЗІ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ЗНОВ

Хоч офіціальний траур по армії Паулюса вже скінчився, але за всю дорогу від Мюнхена до Сан-Ремі Генріх не чув не те що сміху, жартів, а навіть голосних розмов. Він їхав у офіцерському вагоні і міг спостерігати тільки настрій командного складу гітлерівської армії. І цей настрій був такий, ніби в кожного з офіцерів вчора з дому винесли покійника.

Так само невесело почували себе і в Сан-Ремі. Правда, це стосувалося лише армії окупантів. Щодо французів, то мадам Тарваль, сама того не бажаючи, висловила їх ставлення до подій найкраще.

– З щасливим поверненням, месьє Гольдрінг! – щиро зраділа вона, коли шостого лютого ввечері, відразу після прибуття з Мюнхена, її постоялець зайшов до ресторану. – А ми лише позавчора ввечері згадували вас, коли святкували траур. Було так весело…

– Як то святкували траур?

Обличчя мадам Тарваль почервоніло, очі винувато забігали.

– Пробачте, месьє, я не так висловилась… Мій ресторан у дні трауру був закритий, от ми й зібралися якось, посиділи, поговорили…

– І випили за упокій душі армії фельдмаршала Паулюса? – в тон співрозмовниці закінчив фразу Генріх.

– Ой, може пересмажитися курка! – скрикнула господиня готелю і з несподіваною для її огрядної фігури жвавістю побігла до кухні.

– Що я сказала! Уяви, Моніко, що я сказала! – бідкалася мадам Тарваль, побачивши дочку.

– Кому, мамо, і що?

– Я бовкнула месьє Гольдрінгу…

– Генріху? Він приїхав?

– Сидить у блакитному кабінеті… І я…

Не дослухавши матір, Моніка вибігла з кухні, на ходу знімаючи фартушок.

– Привіт моїй маленькій вчительці! – радо схопився з місця Генріх і потиснув обома руками маленьку руку дівчини. – Ну, розказуйте, як це ви тут святкували траур?

– Що святкували? – здивувалася Моніка. Генріх переказав розмову з мадам Тарваль. Дівчина розсміялася:

– То мама помилилась!

– Я певен, що помилилась! Адже ви три дні носили жалобу, молилися богу і жодного разу навіть не посміхнулися. Правда?

– А я певна, що і ваше серце краялося від горя й туги…

– Воно, справді, краялося, але з інших причин, ніж ви гадаєте. Ці три дні я не забуду ніколи, доки житиму.

Обличчя Генріха скривилося у гидливій гримасі.

– У вас були якісь неприємності? – стурбувалася дівчина.

Поява мадам Тарваль, що принесла замовлену вечерю, перервала розмову.

– Ага, мало не забула! Сьогодні кілька разів дзвонив месьє Лютц, запитував, чи ви повернулися, – сповістила вона, порядкуючи на столі.

– Він, здається, хворий, – додала Моніка. Генріх поспішив до телефону:

– Привіт, Карл, це я, Генріх… Що? Обов'язково прийду, тільки повечеряю, бо я дуже голодний.

Мадам Тарваль вийшла, щоб власноручно приготувати Генріху каву, і Моніка спробувала повернутися до нескінченої розмови.

– Так що ж з вами трапилось у ці дні, Генріх?

– Це дуже довга і надто серйозна історія, щоб розповідати її поспіхом, між двома ковтками вина. Краще розкажіть про себе!

– А чому ви гадаєте, що мою розповідь можна вмістити між двома ковтками вина? Може, й зі мною сталося щось дуже важливе і дуже серйозне!

– Тоді я не підведуся, поки ви мені не скажете, що саме!

– О, в такому разі вам доведеться сидіти дуже довго! – розсміялася дівчина. – Можливо, все життя…

– Це означає, що ви мені не довіряєте, Моніко?

– Це означає, що я не довіряю ще самій собі.

– І довго так триватиме?

– Поки я не переконаюся, що й ви не приховуєте від мене своїх таємниць.

– Це натяк на Мюнхен?

– На Мюнхен, на Бонвіль, на Сан-Ремі…

– Вас мучить жіноча цікавість.

– Ні, мене мучить… – Дівчина схопилася з місця. – На добраніч, Генріх! – гукнула вона і зникла за дверима.

Нашвидку повечерявши, Генріх, хоч і була вже пізня година, пішов до Лютца.

Гауптман напівлежав у ліжкові, підмостивши під голову кілька подушок. На невеличкому столику біля ліжка стояли тарілка з немудрою закускою, попільничка і пляшка грапа. Пляшки валялися під столиком і ліжком.

– Що з тобою, Карл? Ти захворів? І чому не прибрано в кімнаті? Денщик!

– Я слухаю, гер обер-лейтенант! – денщик стояв на порозі, виструнчившись, хоч по плямах на обличчі було видно, що і він спробував міцність грапа.

– Негайно прибрати! Живо!

Денщик почав збирати пляшки, що валялися на підлозі. Одна з них була ще повна, і Лютц, перехилившись, взяв її і сховав під подушку.

– А це для чого, Карл?

– Пити буду! Сьогодні, завтра, позавтра! Щодня!

– Та що з тобою? – стурбувався Генріх. Він знав, що Лютц ніколи не пив на самоті, та ще так багато. Занепокоєння викликав і хворий вигляд Карла, його надто блискучі очі. – Ти хворий?

– Хворий? Ні, я здоровіший, ніж будь-коли. І саме тому, що я поздоровішав, мені не можна залишатися тверезим!

Лютц схопив з столика недопиту пляшку і нахильці почав з неї пити. Генріх відібрав пляшку і поставив її на столик.

– Ну, Карл?

Лютц мовчки напівпідвівся.

– От скажи: якби до тебе в кімнату вдерся, скажімо, Міллер? П'яний і нахабний. Поклався у чоботях на твоє ліжко, а тобі запропонував або забиратися з номера, або спати на підлозі. Що б ти зробив?

– Я викинув би його геть, спустив би зі сходів.

– А чого ж, чорт забери, ми вимагаємо від французів? – люто вигукнув гауптман і, стиснувши кулак, рвучко відкинув руку. Недопита пляшка, що стояла на столику, відлетіла в куток кімнати і з брязкотом розбилася.

Переляканий денщик зазирнув у двері.

– Приберіть і йдіть додому, ви нам сьогодні не потрібні, – наказав Генріх. Йому не хотілося, щоб слова хворобливо збудженого гауптмана чув хтось сторонній.

– Карл, тобі треба заспокоїтись, ти зовсім не в собі, ти хворий!

– А я тобі доведу, що я абсолютно здоровий! Хочеш, доведу? Ну, кажи, хочеш?

– Я слухаю.

– Тобі не доводилось бувати в герцогстві Люксембурзькому?

– Якось проїздив його.

– Правда, воно зовсім маленьке, крихітне? Адже так?

– Ну?

– Так от, я підрахував: коли все населення всієї земної кулі зібрати докупи і вишикувати його колонами, то воно вміститься на половині території герцогства Люксембурзького, а друга половина її лишиться вільною. Чуєш, все населення всієї земної кулі! Ти уявляєш, як мало людей на цьому богом проклятому світі? Всіх їх можна зібрати на половині території Люксембургу, і земна куля вільна! Всі багатства, всі моря, лани, підземні скарби – все до послуг цієї пригорщі людей, зібраних на оцій цяточці землі!

Лютц схопив карту земної кулі, яка лежала в нього на ліжку, і підніс її Генріху до очей.

– Бачиш! Ось тут може вміститися все людство! А оце все до послуг людей. Весь світ! Яке прекрасне життя могло б бути на нашій планеті, Генріх!

Генріх пройшов до другої кімнати, де стояв умивальник, намочив рушника і приклав його Лютцу до лоба, силоміць примусивши його лежати.

– Та я не хворий, зрозумій!

Не слухаючи заперечень Лютца, Генріх витяг з кишені порошок і простягнув його гауптману.

– Це що?

– Снотворне.

– А ти дай мені краще чогось такого, щоб я заснув навічно! Адже страшно власною рукою послати собі кулю в лоб!

– Ти що, збожеволів?

– А ти б не втратив розуму, коли б на твоїх очах Міллер п'ять чоловік… з кручі… а жінці – дві кулі в живіт… Розумієш, вагітній жінці! О, я не можу, не можу… я не можу цього забути! – вигукував Лютц у нестямі. Його всього трусило, слова переривалися риданнями.

Генріх знав, що в таких випадках треба мовчати, і тому ні про що не розпитував. Він примусив Лютца випити порошок, вкрив його ковдрою аж до підборіддя, дав допити грапа, щоб хворий швидше зігрівся.

– Лежи спокійно і спробуй заснути.

– Заснути… я так хочу заснути… я вже три ночі не можу заснути! З того часу, як Міллер…

– Мовчи! Чуєш, ні про що не говори! Я однаково заткну вуха і не буду слухати.

Поволі збудження почало спадати, і за півгодини снотворне перемогло. Лютц заснув.

Генріх не наважився лишити його самого, хоч був дуже стомлений після дороги. Підклавши під голову стару шинелю Лютца, він поклався спати на дивані, але заснув не відразу.

Ніч минула спокійно, хворий не прокидався. Вранці з'явився денщик, і Генріх, наказавши йому не будити гауптмана, скільки б той не спав, пішов до штабу

Генерал зустрів свого офіцера для особливих доручень привітно, але цього разу був небалакучий. На лівому рукаві його мундира все ще чорніла траурна пов'язка, хоч офіціально оголошений триденний траур уже скінчився.

– За всі мої шістдесят п'ять років життя, обер-лейтенант, ці дні найчорніші. Історія воєнних перемог Німеччини досі вихвалялася Седаном, як найблискучішою операцією дев'ятнадцятого сторіччя. Яскравість нашої перемоги під Седаном померхла перед ганьбою поразки на берегах Волги!

– Я чув від свого батька, що в генштабі зараз розробляють плани якихось нових операцій, які допоможуть не тільки виправити становище, а й…

Генерал безнадійно махнув рукою:

– Хочу вірити, але… Втім, майбутнє покаже! А тепер, гер обер-лейтенант, ідіть, відпочивайте з дороги. Коли будуть якісь доручення, я вас покличу.

По обіді Генріх зайшов до Лютца, але той, змучений триденним безсонням, не прокидався. Піти хіба до Міллера і обережно розпитати в нього, що саме так вплинуло на Карла? Генріх подзвонив начальнику служби СД. Але до телефону підійшов Заугель. Він повідомив, що Міллер ще вчора ввечері кудись поїхав і, можливо, повернеться сьогодні надвечір.

Довелося залишитись у себе в номері.

Ввечері подзвонив Лютц.

Карл зустрів Генріха ніяковою посмішкою. Він уже зовсім заспокоївся, але був вкрай знесилений. Очевидно, збудження попередніх днів виснажило організм хворого.

Тепер Лютц міг спокійно розповісти, що спричинилося до його хвороби. Виявилося, що Міллер вирішив розважити Лютца і, не попередивши, в чому річ, повіз його на розстріл п'яти французів, серед яких була вагітна жінка. Сцена ця так вплинула на гауптмана, що, повернувшись додому, він зліг.

– Ти розумієш, Генріх, мені соромно носити після цього мундир офіцера. А найбільше гнітить, доводить до нестями те, що я маю мовчати, приховувати свої думки, бо скажи я щось, і той-таки Міллер зіпхне мене з кручі, як тих французів.

– Так, Міллер на це здатний…

– Я бився під Дюнкерком, мені ніхто не може закинути, що я боягуз. Але я хочу воювати, а не катувати вагітних!

Задзвонив телефон. Генріх підняв трубку:

– Це Гольдрінг і є. Що?.. Зараз буду!

– Мабуть, бог почув твої молитви, Карл, Міллера поранили макі, він просить мене і Заугеля приїхати до нього.

– Виявляється, на світі ще лишилося трохи справедливості! А де ж він зараз, вдома?

– Ні, Заугель каже, що в госпіталі. Якщо рано повернуся, зайду до тебе і все розкажу.

По дорозі до госпіталю Заугель розповів Генріху, що Міллера, виявляється, привезли годин зо дві тому і що йому вже встигли зробити операцію. Яке саме поранення дістав Міллер, Заугель не знав, але сподівався, що не тяжке, інакше б пораненого відправили в Шамбері, а не залишили тут, в Сан-Ремі, де госпіталь був невеличкий і погано обладнаний.

Для Міллера відвели окрему кімнату на другому поверсі. Головний лікар провів обер-лейтенанта і лейтенанта до самих її дверей і попередив:

– Після операції йому потрібен спокій. Дуже прошу довго не затримуватись!

Це попередження зроблено було швидше для проформи, бо поранений почував себе непогано, хоч, звичайно, ослаб і зблід. Він коротко розповів Генріху і Заугелю про обставини, за яких все сталося. Виявляється, вчора ранком велика група макі атакувала єгерську роту, що охороняла один з найбільших перевалів, розметала її і прорвалася з гір. Міллер опинився на перевалі випадково, але йому не лишалося нічого іншого, як теж вступити в бій, під час якого осколок партизанської гранати влучив йому в ліву лопатку.

– Ще півсантиметра – і він був би у мене в легенях! – не без гордощів заявив Міллер. Тепер, коли все минулося благополучно, він і справді пишався, що йому довелося побувати в бою – медаль за поранення забезпечена, а це ще одна ознака його заслуг перед фатерландом!

– Даремно, Ганс, ви втрутилися в цю історію, адже для вас все це могло скінчитися далеко гірше, – докірливо зауважив Генріх. – А куди ж поділися охоронці перевалу?

– Розбіглися після першого натиску. Моє щастя, що я встиг вскочити в машину… Тепер від макі можна чекати всіляких несподіванок. Те, що така велика група прорвалася з гір, вимагало від нас особливих заходів. Звісно, командування дивізії зробить, що потрібно, але служба СД повинна також працювати особливо чітко. Дуже погано те, що я змушений лежати в той час, коли треба діяти, і я, власне, покликав вас, щоб порадитись: чи варто просити начальство прислати когось на допомогу Заугелю на час моєї хвороби? Про моє прохання слід, звичайно, негайно сповістити в Ліон…

Генріх кинув погляд на заступника Міллера. Ніжні рожеві щоки лейтенанта вкрилися червоними плямами, губи ображено здригнулися.

– Пробачте, гер Заугель, і ви, Ганс, коли я першим висловлю свою думку – адже я можу виступати лише як порадник! Але мені здається, Ганс, що ваш заступник може цілком впоратися з обов'язками начальника навіть у такі тривожні дні. До того ж і ви, треба сподіватись, будете прикуті до ліжка не на такий уже довгий час. Звичайно, роботи у гера Заугеля побільшає, але він завжди може розраховувати на мою допомогу в справах, які потребують додержання якихось особливих таємниць…

– Я дуже радий, Генріх, що моя думка збіглася з вашою. Поява нової людини тільки ускладнить справу і відволікатиме Заугеля від основної роботи – доведеться вводити прибулого в курс справ, ознайомлювати з обстановкою, а це штука марудна… А за вашу пропозицію допомогти щиро вдячний! Признатися, я на неї розраховував.

– Час закінчувати побачення! – невдоволено зауважив лікар, просуваючи голову у відхилені двері.

– Одну хвилинку, я лише дам кілька розпоряджень своєму заступникові.

Генріх підвівся.

– Тоді не буду вам заважати. Я зачекаю гера Заугеля у вестибюлі або в машині.

«Звичайно, добре було б лишитися і послухати, – думав Генріх, спускаючись сходами, – але не слід виказувати перед Заугелем, що мене хоч трохи цікавлять справи служби СД. Він розумніший за Міллера і не залежить від мене так, як той. Поки що! Але мені конче треба знайти найуразливіше місце цього «аристократа духу»… Він перебільшеної думки про свою персону, це ясно. Оті його розмови про надлюдину, якою він себе, безперечно, вважає… Своєрідна манія величності! У таких людей звичайно буває непомірно розвинена честолюбність і хворобливе самолюбство. На цих струнках і будемо поки грати…»

Поява лейтенанта перервала роздуми Генріха. Обличчя Заугеля сяяло самовдоволенням.

– Я щиро вдячний вам, бароне, за високу думку про мої здібності! – сказав він, сівши в машину. – Справді, було б дуже неприємно марнувати час, знайомлячись з тимчасовим начальством. До Міллера я вже звик, і хоча в нього, як і в кожного з нас, є деякі вади, ми з ним знайшли спільну мову.

– О гер Заугель, я лише висловив те, що думав і в чому твердо переконаний! Не треба бути дуже спостережливим, щоб зрозуміти: посада заступника Міллера – масштаби для вас замалі. Ви знаєте, що ми з Гансом у дуже дружніх взаєминах, я ціную його ставлення до мене, сам щиро йому симпатизую, але…