Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 33 страниц)

– Я й забув про них. Поговоримо про це іншим разом.

– Як хочеш, – мовив Банко, з полегшенням відчувши, що потік заструменів.

– А взагалі-то, – продовжив Макбет, – я збирався спитати тепер, коли тебе призначили моїм заступником у ВБОЗі: а що, як ті пророцтва справді збудуться?

– Ну то й що? – простогнав Банко. Він знову мимовільно напружився, і потік припинився.

– У такому разі я хотів би, щоб ти до мене приєднався.

– Став твоїм заступником начальника поліції? Ги-ги, знайшов час для жартів. – Раптом Банко збагнув, що Макбет не жартує. – Ну, авжеж, мій хлопчику, авжеж. Ти ж знаєш, що я завжди охоче допоможу тим, хто бореться на боці добра.

Вони зустрілися поглядами. А потім, наче за помахом чарівної палички, процес пішов. Банко глянув униз – там бив тугий золотистий струмінь, розплескуючись об велике заднє колесо локомотива і стікаючи вниз на рейку.

– Добраніч, Банко. Добраніч, Флінсе.

– Добраніч, Макбете, – відповіли батько із сином в унісон.

– А дядько Макбет що – напідпитку? – спитав Флінс, коли Макбет пішов.

– Напідпитку? Ти ж знаєш, що він не п’є.

– Так, знаю, але він якось дивно поводився.

– Дивно? – Банко похмуро всміхнувся, задоволено споглядаючи безперервний струмінь. – Повір мені, того хлопця важко назвати дивним, коли він під кайфом.

– А який він тоді?

– Скажений.

Раптом струмінь знесло вбік сильним поривом вітру.

– Буревій починається, – мовив Банко, застібуючи ширінку.

Макбет пішов прогулятися довкола центрального вокзалу. Коли повернувся, Банко з Флінсом уже не було, і він увійшов до великої зали очікування.

Обвівши її очима, Макбет миттєво розсортував присутніх індивідів на чотири взаємопов’язані категорії: ті, хто продавав, ті, хто споживав, ті, хто робив і перше, і друге, а також ті, кому треба було десь заночувати, сховавшись від дощу, і кому невдовзі доведеться приєднатися до якоїсь із перших трьох категорій. Саме цей шлях колись пройшов і він. Від втікача із сиротинця, який харчувався тим, що розподіляли працівники Армії Спасіння, до споживача, який добував гроші на харчі й дурман, продаючи цей дурман.

Макбет підійшов до літнього огрядного чоловіка в інвалідному візку.

– Чверть варива, – сказав він, і навіть сам звук цих слів розбудив у його тілі те, що довго чаїлося, впавши у сплячку.

Чоловік у візку підвів голову.

– Макбет, – констатував він, вихаркнувши ім’я разом зі слиною, що бризнула з рота. – Ти пам’ятаєш мене, а я – тебе. Ти полісмен, а я дурману не продаю, зрозумів? Тому забирайся від мене геть під три чорти.

Макбет підійшов до наступного продавця, чоловіка в картатій сорочці, який був під таким сильним кайфом, що не міг рівно стояти.

– Гадаєш, я повний ідіот? – верескнув той. – До речі, я справді ідіот. Інакше мене тут не було б, згоден? Продати дурман копу, а потім опинитися на цілу добу в цюпі – і це тоді, коли мені треба ремонтуватися кожні чотири години?

Чоловік притулився спиною до стіни, і його гучний придуркуватий сміх лунко покотився під стелею. Макбет пішов далі по коридору до зали відправлень, і почув за спиною крик продавця-ідіота:

– Агов, хлопці, стережіться, до вас іде перевдягнений поліцай!

– Привіт, Макбете, – почувся слабкий тоненький голос.

Макбет обернувся. То був хлопець із пов’язкою на оці.

Макбет підійшов до нього і присів поряд під стіною. Чорна пов’язка зсунулася догори, і Макбет зазирнув у загадкову темряву очної порожнини.

– Мені треба чверть варива, – сказав Макбет. – Ти мені допоможеш?

– Ні, – заперечив хлопець. – Я не можу допомогти нікому. А ти зможеш мені допомогти?

Щось у виразі його обличчя видалося Макбету знайомим. Він наче у дзеркало глянув. Тож чим він, у біса, займається? Добрі люди допомогли йому вибратися з прірви, а тепер він знову зібрався туди повернутися? Щоб здійснити злодійство, від якого відсахнувся б навіть закоренілий наркоман? Він ще мав змогу відмовитись. Забрати цього хлопця з собою в «Інвернесс». Нагодувати його, викупати і вкласти спати. Сьогоднішня ніч може стати зовсім іншою, ніж він запланував, – така можливість іще залишалася. Можливість врятувати самого себе. Врятувати цього хлопця. Дункана. Леді.

– Підводься, ходімо до… – почав був Макбет.

– Здрастуй, Макбете. – Голос, який почувся ззаду, громовим гуркотом прокотився по коридору. – Твої молитви були почуті. Я маю те, що тобі потрібно.

Макбет обернувся. Підвів погляд. Потім поглянув іще вище.

– Звідки ти дізналася, що я тут, Стрего?

– Ми скрізь маємо очі й вуха. Ось, візьми. Подарунок від Гекати.

Макбет витріщився на маленький мішечок, який впав йому в долоню.

– Я хочу розрахуватись. Скільки?

– Розрахуватися за подарунок? Гадаю, Геката образився б. Добраніч. – Стрега повернулася й пішла.

– Тоді я не візьму його, – гукнув Макбет і кинув мішечок їй навздогін, але Стрегу вже поглинула темрява.

– Якщо ти не хочеш, – пронизливо пискнув одноокий хлопець, – то, може, я його візьму?

– Стій і не рипайся! – гаркнув Макбет, не сходячи з місця.

– А що ти хочеш зробити? – спитав одноокий.

– Що я хочу зробити? – луною відізвався Макбет. – Річ не в тім, що я хочу, а в тім, що я мушу зробити.

Він підійшов до мішечка й підняв його. І пішов назад, оминувши хлопця з простягнутою рукою.

– Гей, дай і мені хоч трішечки…

– Щезни в пеклі, – гаркнув Макбет. – Там і зустрінемось.

Макбет спустився сходами до смердючого туалету, прогнав жінку, яка сиділа на підлозі, розірвав пакет і посипав порошком раковину під дзеркалом. Тупим кінцем кинджала розбив лампочку вгорі, а потім гострим лезом посік порошок на дрібніші часточки. Згорнувши купюру в трубочку, спочатку вдихнув жовтувато-білу суміш в одну ніздрю, а потім – у другу. Хімікат проник крізь слизову оболонку в кров напрочуд швидко. Останнє, про що він устиг подумати, перш ніж заражена дурманом кров ударила в голову, було те, що все це нагадувало зустріч із колишньою коханкою. Дуже красивою й дуже небезпечною коханкою, яка, попри те що минуло багато років, не постаріла ані на день.

– Ну, що я вам казав? – мовив Геката, гупнувши своїм стеком об долівку під камерами спостереження.

– Ти казав, що немає нікого більш передбачуваного, ніж закоханий наркоман та мораліст.

– Дякую, Стрего.

Макбет зупинився на вершечку сходів перед парадним входом до центрального вокзалу.

Майдан Робітників колихався перед ним, наче море; буруни, здіймаючись і спадаючи, розбивалися під бруківкою на бризки зі звуком, схожим на зубовний скрегіт. А внизу, під казино «Інвернесс», виднівся колісний пароплав, з якого долинали музика і сміх, і його вогні іскрились у воді, що стікала з гримучих коліс, які повільно обертались.

А потім він вирушив крізь чорну темряву назад до казино. Макбет наче плив у повітрі, не торкаючись ногами землі. Крізь парадні двері підплив до реєстратури.

Адміністратор поглянув на нього і привітно кивнув головою. Повернувши до ігрової кімнати, Макбет побачив, що Леді з Малкольмом та Даффом і досі про щось теревенять у барі. А потім він пішов, а точніше, поплив нагору, проплив коридором і зупинився навпроти Дунканових дверей.

Вставивши універсальний ключ у замок, Макбет відімкнув двері, повернув ручку й зайшов.

Отже, він повернувся. В номері не змінилося нічого. Двері до ванної кімнати й досі були прочинені, там і досі горіло світло. Він підійшов до ліжка. Поглянув на сплячого старшого комісара, засунув руку в кишеню й намацав там руків’я кинджала.

Підняв руку. Тепер це видавалося значно легшим. Націлився в серце. Так само, як цілився в серце, видряпане на корі кремезного дуба. В тому серці він видлубав ножем дірку між двома іменами – Мередіт та Макбет.

– Прокидайтеся! Макбет вбиває сплячих!

Макбет заціпенів. Хто це сказав – старший комісар, він сам чи дурман у його голові?

Він поглянув униз, на обличчя Дункана. Ні, очі й досі заплющені, а дихання спокійне й розмірене. Та, поки Макбет дивився, Дункан розплющив очі. Спокійно глянув на нього.

– Макбете, ти? – спитав він, і його погляд упав на кинджал.

– Мені почулися тут якісь з-з-звуки, – затинаючись, відповів Макбет. – Тож я зайшов перевірити. Зараз подивлюсь.

– Там мої охоронці…

– Я ч-ч-чув, як вони хроплять.

Дункан кілька секунд прислухався. Потім позіхнув.

– Все нормально. Нехай сплять. Я знаю, що тут я в безпеці. Дякую, Макбете.

– Не варто, сер.

Макбет пішов до дверей. Він уже не плив. Відчуття полегшення, навіть щастя розлилося його тілом. Він був врятований. І врятував його старший комісар. Леді може робити й казати все, що завгодно, але цьому кінець. П’ять кроків. Вільною рукою він узявся за ручку.

І раптом помітив віддзеркалення в її полірованій мідній поверхні.

У вигнутому, наче в кімнаті сміху, зображенні, у світлі, яке падало з прочинених дверей ванної кімнати, Макбет побачив, ніби в якомусь абсурдному і спотвореному фільмі, що старший комісар витяг щось з-під подушки й націлив йому у спину. Пістолет. П’ять кроків. Відстань кидка. Макбет зреагував інстинктивно. Крутнувся на п’ятах. Утратив рівновагу, і кинджал вислизнув з руки ще до того, як Макбет встиг повністю обернутись.

9

Звісно, це Дафф підійшов до тих двох дівчат і запропонував їм підсісти до їхнього столика! А Макбет пішов до бару, взяв усім пива, повернувся й почув, що Дафф уже вихваляється тим, що вони з Макбетом – найкращі курсанти останнього курсу поліцейського коледжу. Мовляв, на них обох чекає карколомна службова перспектива, тому давайте, дівчата, приєднуйтеся до нас, не соромтеся – вам же краще буде. Дівчата розсміялися, очі тієї з них, яку звали Мередіт, зацікавлено блиснули, але вона опустила їх, коли Макбет спробував перехопити її погляд. Після закриття бару Макбет провів Мередіт додому і був винагороджений дружнім потиском руки і телефонним номером. Коли наступного ранку Дафф докладно розповів, як кохався з її подружкою Ритою на вузенькому ліжку в гуртожитку для медсестер, Макбет зателефонував Мередіт і тремтячим голосом запросив її на вечерю.

Він замовив столик у «Ліоні», але збагнув, що то було помилкою, побачивши, як досвідчений офіціант зміряв його поглядом. Елегантний костюм, позичений у Даффа, виявився завеликим, тому довелося вдягти костюм Банко, а той був на два розміри замалим і на двадцять років застарим. На щастя, ця вада компенсувалася вбранням Meредіт, її красою та тихою і ввічливою вдачею. Єдиним, що він зрозумів у меню французькою мовою, були ціни. Мередіт переклала меню й пояснила, що отакі вони є, ці французи: відмовляються визнавати, що розмовляють мовою, яка перестала бути міжнародною, а англійською володіють настільки погано, що не можуть знести подвійного приниження, себто виставляють себе телепнями, нездатними опанувати мову своїх споконвічних суперників.

– Нахабство й невпевненість у собі часто йдуть рука в руку, – зазначила вона.

– Так, я невпевнений у собі, – сказав Макбет.

– Я мала на увазі твого друга Даффа, – пояснила Мередіт. – А чому ти почуваєшся таким невпевненим?

Макбет розповів їй про своє минуле. Про сиротинець. Про Банко та Віру. Про поліцейський коледж. З нею було так легко говорити, що у нього з’явилася спокуса розповісти їй про все; на якусь мить безрозсудно захотілося розповісти навіть про Лорреля. Але, звісно, він цього не зробив. А Мередіт повідала, що виросла у привілейованому західному районі міста, і її батьки старалися робити так, аби діти жили в достатку й водночас були надзвичайно вимогливими й виховували в них амбітність, особливо у її братів.

– Захищені, привілейовані – і занудливі, – підсумувала Мередіт. – Знаєш, я ніколи не була у східній частині Другого району.

Вона розсміялася, коли Макбет відмовився сприйняти це за чисту монету.

– Справді! Ніколи там не була!

А після вечері він повів її до річки. Вибоїстою дорогою повз старі облуплені будинки вони дійшли аж до мосту Пенні-Брідж. Коли Макбет сказав їй «добраніч» біля хвіртки, Мередіт нахилилася й поцілувала його в щоку.

Коли він повернувся, Дафф іще не спав.

– Ану, розповідай все по черзі, – наказав він. – Повільно й детально.

Два дні потому. Кінотеатр. Фільм «Володар мух». Додому вони поверталися під одною парасолькою, і Мередіт тримала його під руку.

– Як діти можуть бути такими жорстокими та кровожерливими? – сумно спитала вона.

– А чому діти мають бути менш жорстокими, ніж дорослі?

– Але ж вони народжуються безгрішними!

– Безгрішними і без жодного уявлення про мораль. Хіба ж батьки не вимагають від нас миролюбної пасивності, щоб ми знали своє місце у суспільстві й дозволяли їм витворяти з нами все, що заманеться?

Біля хвіртки вони поцілувались. А в неділю Макбет запросив її на прогулянку в ліс по той бік тунелю. З собою він взяв прогулянковий кошик з наїдками.

– А ти добре куховариш! – вигукнула Мередіт.

– Це Банко з Вірою мене навчили. Ми з ними часто приходили саме на це місце.

А потім вони поцілувалися, її дихання стало уривчастим, і він засунув руку під її бавовняне плаття.

– Зачекай… – попросила вона.

І він чекав. І, чекаючи, вирізав серце на великому дубі, а вістрям ножа вишкрябав у серці їхні імена: Мередіт і Макбет.

– Вона вже готова тобі віддатися, – впевнено резюмував Дафф, коли Макбет повернувся додому і детально все розповів. – У середу я піду до Рити. А ти запроси її прямо сюди.

Коли Мередіт подзвонила у двері, Макбет відкоркував пляшку вина й запалив свічки. Він був готовий. Але не до того, що сталося – тільки-но Мередіт зайшла, як розстебнула йому ремінь і засунула руку в штани.

– Н-н-не треба, – затинаючись, пробурмотів він.

Вона ошелешено глянула на нього.

– П-п-припини.

– А чому ти заїкаєшся?

– Я не хочу, щоб ти це робила.

Зі щоками, палаючими від сорому, Мередіт прибрала руку. Вони мовчки випили по склянці червоного вина.

– Мені завтра рано вставати, – сказала вона. – Скоро іспити, тож треба готуватись.

– Авжеж.

Минуло три тижні. Макбет кілька разів телефонував, але Мередіт слухавку не брала, а Рита казала, що подруги немає вдома.

– Наскільки я зрозумів, ти з Мередіт уже не зустрічаєшся, – поцікавився Дафф.

– Ні, не зустрічаюсь.

– І ми з Ритою також. Ти не проти, якщо я зустрічатимусь із Мередіт?

– Сам у неї спитай.

– Та я вже питав.

Макбетові аж дихання перехопило. Його серце наче пазурами стиснули.

– Та невже? І що ж вона сказала?

– Сказала, що згодна.

– Правда? І коли ж ти збираєшся…

– Вже. Вчора. Так, нічого особливого, але… все одно приємно.

Наступного дня Макбет прокинувся хворим. Та лише згодом збагнув, що то за хвороба і що від розбитого серця ліків не існує. Страждання можна було лише перетерпіти, і він терпів. Страждав мовчки, не повідавши її ім’я нікому, крім старого дуба на сонячному боці тунелю. І згодом симптоми минули. Майже повністю. А ще він дізнався: люди помиляються, кажучи, що закохатися можна лише раз у житті. На відміну від Мередіт, Леді була і хворобою, і зіллям водночас. Спрагою й водою. Бажанням та його задоволенням. А тепер її голос долетів до нього мов через море, дотягнувся через нічну темряву.

– Любий…

Макбет полинув крізь воду та вітер, крізь світло та темряву.

– Любий, прокидайся!

Макбет розплющив очі. Він лежав у ліжку. Мабуть, була ще ніч, бо в кімнаті панувала темрява. Але якась зерниста темрява, як на фото, щось на кшталт майже невловимої сірості, яка передує світанку.

– Нарешті! – засичала Леді йому у вухо. – Де ти був?

– Де? – здивувався Макбет, намагаючись вхопитися за останню скалку сну. – А хіба я був не тут?

– Твоє тіло – так, але я намагалася розбудити тебе кілька годин. Ти був як непритомний. Що ти зробив?

Макбет і досі намагався чіплятися за сон, але раптом розгубився: що за сон то був? Хороший чи кошмарний? Дункан… Він розслабився – і в темряві закружляли якісь образи.

– Твої зіниці, – сказала Леді, обхопивши його лице долонями. – Ти прийняв дурман, ось чому ти так довго спав.

Він поморщився й відвернувся – від неї і від світла.

– Так треба було.

– Але ж ти зробив оте?

– Оте?

Леді щосили струсонула його.

– Макбете, любий, відповідай мені! Ти вчинив те, що мені обіцяв?

– Так! – простогнав він, провівши рукою по обличчю. – Ні, не знаю.

– Не знаєш?!

– Я бачу його перед собою, з нього стирчить кинджал, але не знаю, чи це справді сталося, чи просто мені примарилось.

– Отут на нічному столику лежить чистий кинджал. Після вбивства Дункана ти мав підкинути два кинджали охоронцям, кожному по одному.

– Так, пам’ятаю.

– А другий кинджал у них? Та опануй себе нарешті!

– «Прокиньтесь! Макбет вбиває сплячих»!

– Що?!

– Це він так сказав. Або мені примарилось, що сказав.

– Тоді треба піти й перевірити.

Макбет заплющив очі й спробував заснути. Може, уві сні він побачить, що сталося. І тоді не доведеться йти й перевіряти. Але сон прослизнув крізь пальці. Розплющивши очі, побачив, як Леді стоїть, притулившись вухом до стіни.

– Вони й досі хропуть. Ходімо! – сказала вона, схопивши кинджал з нічного столика.

Макбет набрав повні груди повітря. Невдовзі настане день з його викривальним світлом. Він різко звісив ноги з ліжка і побачив, що повністю вдягнений.

Вони вийшли в коридор. Не чутно ані звуку. Ті, хто залишався ночувати в «Інвернессі», зазвичай прокидалися пізно.

Леді відімкнула кімнату охоронців, і вони з Макбетом увійшли. Охоронці спали в кріслах. Але кинджалів ніде не було, не видно було й крові на їхніх костюмах і сорочках, як мало би бути за планом.

– Отже, мені все наснилося, – прошепотів Макбет. – Облишмо цю справу й ходімо звідси.

– Ні! – гаркнула Леді й розгонистою ходою підійшла до дверей, що вели у номер Дункана. Переклала кинджал у праву руку. А потім, не вагаючись, ривком відчинила двері й увійшла.

Макбет на мить затримався і прислухався.

Анічичирк.

Він підійшов до відчинених дверей.

Крізь вікно потроху сочився сірий світанок.

Леді стояла з протилежного боку ліжка, притиснувши кинджал до рота. Вона стискала його руків’я обома руками, а в її широко розкритих очах заціпенів жах.

Дункан лежав у ліжку. Його розплющені очі наче вдивлялись у щось біля вхідних дверей. Все було забризкане кров’ю. Ковдра, на ковдрі – пістолет, на пістолеті – його рука. А з Дунканової шиї, мов гак, стирчало руків’я кинджала.

– О, мій любий Макбете! – прошепотіла Леді. – Мій єдиний, мій герой, мій спаситель!

Макбет хотів був щось сказати, але тієї миті абсолютну недільну тишу порушило ледь чутне, але безперервне дзижчання дзвінка, що долітало знизу.

Леді поглянула на свого годинника.

– Це Дафф! Щось дуже рано! Любий, сходи вниз і затримай його, поки я все тут владнаю.

– Ти маєш три хвилини, – відповів Макбет. – Не торкайся крові. Вона вже наполовину засохла, тож на ній можуть лишитися відбитки пальців. Зрозуміла?

Леді схилила голову набік і усміхнулася йому.

– Привіт, – сказала вона. – Нарешті ти отямився.

Він збагнув, що вона мала на увазі. Він дійсно отямився. Зараз він був у зоні.

Стоячи перед входом до «Інвернесс», Дафф здригнувся від холоду, і йому захотілося повернутись до теплого ліжка Кетнесс. Він уже збирався натиснути дзвінок вдруге, як двері раптом відчинились.

– Вхід до казино отам, сер.

– Та ні, я приїхав забрати старшого комісара Дункана.

– А, зрозуміло. Тоді заходьте. Я зателефоную й повідомлю, що ви вже тут. Ви інспектор Дафф, так?

Дафф кивнув. В «Інвернессі» і справді першокласний персонал. Він опустився в одне з глибоких крісел і почав чекати.

– Ніхто не відповідає, сер, – сказав черговий. – Ані він, ані його охоронці.

Дафф поглянув на свого годинника.

– Який у старшого комісара номер кімнати?

– Два тринадцять, сер.

– Ви не проти, якщо я піднімуся й розбуджу його?

– Аж ніяк.

Дафф уже піднімався сходами, коли побачив, як назустріч йому підстрибом спускається знайома фігура.

– Привіт, Даффе, – бадьоро гукнув Макбет. – Джеку, сходи, будь ласка, на кухню і приготуй нам по чашці міцної кави.

Черговий пішов.

– Дякую, Макбете, але мене просили забрати Дункана.

– А це що – терміново? По-моєму, ти приїхав зарано.

– Ми пообіцяли повернутися додому на певну годину, а міст Кеннета й досі закритий, тому доведеться їхати в об’їзд через старий місток.

– Розслабся, – усміхнувся Макбет, беручи Даффа під руку. – Не буде ж твоя половина секундоміром тебе контролювати? А вигляд у тебе дуже зморений, тому маєш випити міцної кави, щоб не заснути за кермом. Ходімо, трохи посидимо.

Дафф завагався.

– Дякую, друже, але якось іншим разом.

– Чашка кави – і вона не помітить запаху віскі, а якщо помітить, то не одразу.

– Я подумую стати тверезником, як ти.

– Та невже?

– Випивка призводить до трьох наслідків: червоного носу, сонливості та бажання посцяти. У випадку з Дунканом явно сталося друге. Тому я радше піднімуся й…

Макбет стиснув його руку.

– А ще я чув, що випивка посилює хтивість. Посилює хтивість, але послаблює потенцію. Як провів ніч? Розповідай. Повільно й детально.

Дафф здивовано вигнув брови. Повільно й детально. Він просто пародіює професійний вираз для допиту, який вони завчили ще в коледжі, чи дійсно щось знає? Та ні, зазвичай Макбет загадками не говорить. Не має для цього ані терплячості, ані хисту.

– Та нема про що розповідати. Я ночував у родичів.

– Правда? Щось ти ніколи не казав, що вони в тебе є. Здається, твоїм останнім родичем був дідо. О, а ось і каву принесли! Постав чашки на стіл, Джеку. І спробуй іще раз додзвонитися до Дункана.

Заспокоєний тим, що черговий сам візьметься будити Дункана, Дафф спустився сходами і спрагло потягнувся до кави. Але сідати не став.

– Сім’я – річ непроста, – мовив Макбет. – Постійне джерело докорів сумління, так?

– Може, й так, – відказав Дафф, обпікши язика при першій спробі відсьорбнути кави і тепер дмухаючи на неї.

– Як діти? Їм подобається у Файфі?

– У Файфі подобається всім.

– Дункан і досі не відповідає, сер.

– Дякую, Джеку. Спробуй іще раз. Сьогодні вранці багато людей прокинуться з важкою головою.

Дафф поставив свою чашку.

– Макбете, мабуть я спершу його розбуджу, а потім уже поп’ю кави – на дорогу.

– Я піду з тобою. Його номер поруч із нашим, – промовив Макбет, відсьорбнувши кави. І пролив трохи на руку й рукав піджака. – Ой! Ти маєш паперового рушника, Джеку?

– Зараз подам!

– Стривай, Даффе! Дякую, Джеку! Ось і все. А тепер ходімо.

Вони вирушили нагору.

– Ти що – ногу пошкодив? – спитав Дафф.

– Ні, а що?

– Ніколи не бачив, щоб ти так повільно сходами піднімався.

– Та хтозна, може, справді розтягнув м’яз на нозі, переслідуючи «вершників».

– Г-м-м…

– До речі, як тобі спалося?

– Погано, – відповів Дафф. – Була жахлива ніч. Грім, блискавки, і лило, ніби з відра.

– Так, дійсно жахлива ніч.

– Отже, ти теж не спав?

– Та ні, спав…

Дафф обернувся й поглянув на нього в упор.

– …після того, як буревій ущух, – завершив фразу Макбет. – Ось і прийшли.

Дафф постукав у двері. Почекав і постукав знову. Взявся за ручку. Двері виявилися замкненими. І в нього виникло відчуття, ніби щось не так, як мало бути.

– Маєте універсальний ключ?

– Піду у Джека спитаю, – відповів Макбет.

– Джеку! – гукнув Дафф. А потім гукнув іще раз, набравши повні легені повітря: – Джеку!

За кілька секунд над краєм сходів показалася голова чергового.

– Слухаю, сер!

– У тебе є універсальний ключ?

– Так, сер.

– Ходи сюди й негайно відімкни двері.

Черговий підбіг до них короткими крочками, понишпорив у кишені, вийняв ключа, встромив у замкову щілину і крутнув.

Дафф відчинив двері.

І всі враз заціпеніли, витріщившись на побачене. Першим озвався черговий.

– Чорт забирай, оце такої!

Макбет уп’яв очі у страшну картину, відчуваючи, як поріг дверей тисне йому в підошви, і раптом почув, як Дафф розтрощив скляну перетинку пожежної сигналізації, що тієї ж миті заверещала.

Леді витягла кинджал з шиї Дункана і штрикнула його ще й з лівого боку. Пістолета на ковдрі вже не було. Все ж решта залишилося без змін.

– Джеку! – гаркнув Дафф, перекрикуючи вереск сигналізації. – Виганяй усіх з номерів і збирай внизу біля реєстратури. Про те, що побачив, ані слова, зрозумів?

– 3-з-зрозумів, сер.

Двері в коридорі порозчинялися. З найближчих виглянула Леді – босоніж і в нічній сорочці.

– Що сталося, любий? Пожежа?

Вона добре грала свою роль. Все йшло за планом. Макбет почувався так, ніби й досі був у зоні. Відчув тієї ж миті, тієї ж секунди, що, попри позірний хаос і метушню, все йшло так, як слід. Наразі і він, і його кохана були абсолютно невразливими, повністю контролювали все – і місто, і фортуну, і орбіти зірок. Йому здалося, що кайф, який він відчув, був сильнішим за все те, що міг йому запропонувати Геката.

– Куди, в біса, поділися його охоронці?! – розлючено скрикнув Дафф. Макбет з Леді розраховували, що в ролі свідка опиниться не Дафф, а хтось із ошелешених та перепуджених гостей, яких вони розмістили в сусідніх кімнатах, – наприклад, Малкольм. Але Дафф уже був тут, і його присутність ігнорувати було неможливо.

– Мерщій сюди, люба! І ти, Даффе!

Заштовхавши їх обох у Дунканів номер, Макбет зачинив двері і витяг із кобури табельний пістолет.

– А тепер слухайте уважно. Двері були замкнені, і слідів злому немає. Єдиний, у кого є універсальний ключ, – це Джек…

– І я, – додала Леді. – Принаймні він у мене має бути…

– Окрім універсального ключа є ще одна можливість, – сказав Макбет, вказуючи на двері сусідньої кімнати.

– Його особисті охоронці? – жахнулась Леді, прикривши долонею рота.

Макбет звів курок.

– Піду перевірю.

– Я з тобою, – сказав Дафф.

– Ні, ти не підеш, – відрізав Макбет наказовим тоном. – Це моя справа, а не твоя.

– А я зроблю так, як…

– Ви зробите так, як я вам наказую, інспекторе Даффе.

На обличчі Даффа з’явився подив. Потім до нього поволі дійшло: начальник відділу боротьби з організованою злочинністю був вищий рангом за начальника відділу вбивств.

– Подбай про Леді, добре, Даффе?

Не чекаючи на відповідь, Макбет увійшов до кімнати охоронців і зачинив за собою двері. Ті й досі спали у своїх кріслах. Один з них щось невдоволено пробурмотів – мабуть, пронизливий вереск сигналізації все ж таки пробивався крізь важку ковдру дурману.

Макбет ляснув його по щоці тильним боком долоні.

Одне око розплющилося, і погляд охоронця, попливши кімнатою, нарешті зупинився на Макбеті, поволі фіксуючи обриси його фігури.

Андріанов побачив, що його чорний піджак і біла сорочка закривавлені, а потім відчув, що дечого бракує – ваги пістолета у кобурі. Він засунув руку в кобуру під піджаком, і пальці замість табельного зброї намацали гостру сталь, а на ній – щось липке… Охоронець витяг руку й поглянув на неї. Кров? Може, це йому сниться? Андріанов простогнав, і частина його мозку запеленгувала якісь коливання, інтерпретуючи їх як сигнали небезпеки. Охоронець відчайдушно намагаючись опанувати себе, мимовільно озирнувся і на підлозі біля крісла, в якому розвалився, побачив свій пістолет. А потім побачив іще одного пістолета – біля крісла, в якому спав його напарник.

– Що таке…? – промимрив Андріанов, вдивляючись у дуло пістолета, націленого на нього чоловіком, який стояв навпроти.

– Поліція! – вигукнув чоловік. То був Макбет. Новий начальник… начальник як його там… – Тримайте свої пістолети так, щоб я їх бачив, інакше стрілятиму!

Андріанов отетеріло закліпав очима. Чому здається, ніби його засмоктала трясовина? Може, він щось не те випив чи з’їв?

– Не цілься в мене! – заволав Макбет. – Не…

Внутрішній голос підказував Андріанову, що краще не намагатися підняти свого пістолета з підлоги й сидіти не рипаючись. Тоді чоловік, який стоїть перед ним, не стрілятиме. Але це не допомогло. Напевне, всі ті години, дні та роки служби в охороні виробили в ньому інстинкт, реакцію, яка вже не залежала від його власної волі – інстинкт захищати іншу людину, не думаючи про власне життя. А може, він був таким від народження і саме тому пішов на цю роботу.

Андріанов потягнувся було за своїм пістолетом, але його життя й думки перервала куля, що продірявила його чоло, мозок та спинку крісла і зупинилася, лише зустрівши на своєму шляху стіну з золотистими парчевими шпалерами, які Леді придбала в Парижі за грубенькі гроші. Від гуркоту пострілу тіло його напарника конвульсивно сіпнулося, але він так і не встиг прийти до тями, бо теж отримав кулю в чоло.

Коли пролунав перший постріл, Дафф кинувся до дверей.

Та Леді затримала його.

– Він сказав, що ти…

Та коли почувся другий постріл, Дафф вирвався з її чіпкої хватки, рвонув двері і вломився до кімнати. І зупинився посередині, озираючись. Двоє чоловіків лежали кожен у своєму кріслі, і в кожного на лобі зяяло третє око.

– «Вершники-вікінги», – мовив Макбет, ховаючи свого задимленого пістолета в кобуру. – Все це, вочевидь, влаштував Свено.

В коридорі кричали й гепали у двері.

– Піди, впусти їх, – сказав Макбет.

Дафф зробив, як йому наказали.

– Що тут сталося? – спитав засапаний Малкольм. – Господи Ісусе, невже вони…? А хто їх…?

– Я, – відповів Макбет.

– Вони намагалися застосувати зброю, – пояснив Дафф.

Очі Малкольма отетеріло забігали від Даффа до Макбета.

– Проти кого? Проти тебе? Чому?

– Бо я збирався їх заарештувати, – пояснив Макбет.

– За що? – спитав Леннокс.

– За вбивство.

– Сер, – мовив Дафф, дивлячись на Малкольма. – На жаль, у нас погана новина.

Він побачив, як звузилися очі Малкольма за квадратними лінзами окулярів, як він трохи подався вперед і нагнувся, наче боксер, що приготувався отримати удар, іще не побачивши руху супротивника, але вже інстинктивно його відчувши. Всі обернулись до постаті, яка з’явилась на порозі прилеглої кімнати.

– Старший комісар загинув, – сказала Леді. – Його зарізали уві сні.

Почувши останню фразу, Дафф мимовільно повернувся до Макбета. І не тому, що почув те, що й так уже знав, а тому, що ця фраза була відлунням сказаного одного ранку в сиротинці багато років тому.

На коротку мить вони зустрілися поглядами – і негайно відвернулись.