Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 33 страниц)

7

Леді поглянула на Макбета. Він був такий гарний у вечірньому костюмі! Потім перевірила, чи надів швейцар білі рукавички, як вона наказала. І чи виставили на срібні таці вузькі келихи для шампанського. Радше для забави вона розпорядилася покласти на таці маленькі срібні вінички-мішалки, хоча мало хто з відвідувачів бачив їх раніше, а ще менше знали, для чого вони потрібні. Макбет, стоячи на товстелезному килимі казино «Інвернесс», погойдувався вперед-назад на підборах своїх черевиків, заклякло впершись очима в парадний вхід. Він цілий день нервував. І тільки після того, як вони продумали всі деталі плану, до нього повернулася зосередженість, він знову став професійним полісменом з підрозділу швидкого реагування, забувши, що об’єктом нападу є Дункан.

Охоронці, що стояли надворі, відчинили двері, і всередину залетів порив вітру з дощем.

То прийшли перші гості. Леді увімкнула свою найрадіснішу усмішку й поклала руку Макбету на передпліччя. Відчула, як він інстинктивно напружився.

– Банко, старий друже! – вигукнула вона. – О, ти і Флінса із собою взяв! Він виріс таким гарним хлопцем – шкода, що я не маю доньок!

Обійми та дзенькіт бокалів.

– Ленноксе! Мені хотілося б із вами про дещо поговорити, але спершу пропоную випити шампанського. О, і Кетнесс тут! Маєш шикарний вигляд! Де б і мені роздобути таку гарну сукню? Доброго вечора, заступнику старшого комісара Малкольме! Втім, у вас надто довгий титул. Можна, я зватиму вас просто «шеф»? Нікому не кажіть, але іноді я прошу Макбета, аби він називав мене генеральною директоркою, аби просто почути, наскільки поважно це звучить.

Раніше Леді не доводилося навіть словом перемовитися з більшістю гостей, але вона примудрялася викликати в них таке відчуття, наче вони знайомі вже багато років. Бо бачила їх наскрізь, завдяки своїй надчутливості, яка частіше бувала не благословенням, а прокляттям, бачила, як їм хочеться, аби їх помічали. Мабуть, саме прості, без претензій, манери Леді викликали у гостей довіру до неї. Вона розбила кригу, повідавши їм нібито сокровенні подробиці свого життя, від чого їм додалося впевненості, а коли гості побачили, що їхні маленькі таємниці винагороджуються розумінням і захопленими вигуками «о!» та сміхом зі змовницькими нотками, то наважилися повідати ще більш таємні особисті секрети. Навряд чи хтось інший знав про мешканців міста більше, ніж господиня сьогоднішньої вечірки.

– Доброго вечора, старший комісаре Дункан!

– Добривечір, Леді. Перепрошую, що запізнився.

– Не варто. Це ваш привілей. Нам не потрібен старший комісар, який приходить першим. Я навмисне завжди приходжу останньою, аби ні в кого не було сумнівів щодо того, хто тут королева.

Дункан тихо розсміявся, і вона поклала йому на плече свою руку.

– Ви смієтеся, тому вважаю, що наш вечір уже вдався на славу, але раджу скуштувати нашого вишуканого шампанського, любий старший комісаре. Гадаю, що ваші охоронці не будуть проти, якщо…

– Та ні, вони, швидше за все, працюватимуть цілу ніч.

– Цілу ніч?

– Коли ти публічно погрожуєш Гекаті, то маєш спати принаймні з одним розплющеним оком. Я сплю з розплющеними обома.

– До речі, щодо сну. Ваші охоронці можуть розміститися в кімнаті, прилеглій до вашого люксу і сполученій з ним дверима – як вони і просили. Ключі – в реєстратурі. Але я наполягаю, щоб ваші охоронці скуштували хоча б мого домашнього лимонаду, який, присягаюся, виготовлений без застосування води з міського водогону.

І вона подала знак офіціанту, який тримав тацю з двома склянками.

– Але ж нам… – почав був один охоронець, прокашлявшись.

– Відмова буде сприйматися як особиста образа, – перервала його Леді.

Охоронці обмінялися поглядами з Дунканом, а потім узяли по склянці, осушили їх і поставили назад на тацю.

– Це дуже великодушно з вашого боку – організувати такий вечір, пані, – мовив Дункан.

– Це найменше, що я можу зробити після того, як ви призначили мого чоловіка головою відділу боротьби з організованою злочинністю.

– Чоловіка? А я й не знав, що ви одружені.

Леді схилила голову набік.

– Ви з тих, хто завжди наполягає на дотриманні формальностей, старший комісаре?

– Якщо йдеться про правила, то, мабуть, що так. Адже це суть моєї роботи. І вашої також, насмілюся припустити.

– Казино тримається на тому, що всі його відвідувачі, без винятку, мусять дотримуватися правил.

– Мушу визнати, що мені ще ніколи не доводилося бувати в казино, пані. Розумію, ви маєте виконувати обов’язки господині, але чи не могли б ви влаштувати мені невеличку екскурсію, коли ваша ласка?

– Із задоволенням. – Леді усміхнулась і взяла його під руку. – Ходімо.

Вона повела Дункана до сходів. Якщо його погляди та потаємні думки і були прикуті до глибокого вирізу її сукні, коли вона піднімалася попереду нього до мезоніну, то йому вдавалося добре їх приховувати. Вони стали біля балюстради. Вечір був тихим. За рулеткою сиділи четверо відвідувачів; за столами для блекджеку було безлюдно, а просто під ними ще четверо грали у покер. Ті, хто прийшов на вечірку, зібралися біля бару, зайнявши майже всі місця. Леді спостерігала, як Макбет знервовано крутив у руках склянку з водою, стоячи з Малкольмом і Ленноксом та намагаючись вдавати, що уважно їх слухає.

– Дванадцять років тому це була розграбована руїна, звідки виїхала залізнична адміністрація. Як вам відомо, наш округ – єдиний у країні, в якому дозволені казино.

– Завдяки старшому комісару Кеннету.

– Так, упокой, Господи, його чорну душу. Наш стіл для рулетки виготовлено за принципом Монте-Карло. Ставки можна робити на однакових слотах з обох боків колеса рулетки, виготовленого переважно з червоного дерева та невеликої кількості палісандра і слонової кості.

– Відверто кажучи, те, що ви тут створили, Леді, просто вражає.

– Дякую, старший комісаре. Але це вартувало мені чималих коштів.

– Розумію. Інколи замислюєшся: а що ж насправді рухає нами, людськими істотами?

– Розкажіть мені, що рухає вами.

– Мною? – Він на секунду замислився. – Надія на те, що наше місто одного дня стане місцем, де добре жити.

– А крім цього? Крім прекраснодушних принципів, які ми так легко озвучуємо? Якими є ваші егоїстичні, емоційні мотиви? Ті темні мотиви, чий шепіт не дає спати вночі й переслідує після того, як були виголошені всі красиві офіційні промови?

– Це глибинне запитання, Леді.

– Це, можна сказати, єдине справжнє запитання, мій любий старший комісаре.

– Можливо. – Він знизав плечима. – Можливо також, що я не потребую такої сильної мотивації. Мені випала фартова карта, бо я народився у відносно заможній сім’ї, де освіта, амбітність та кар’єра були невід’ємними атрибутами. Мій батько мав прості й однозначні погляди на корупцію у громадському секторі. Саме тому, напевне, він і не просунувся далеко по службі. Гадаю, що я просто продовжив з того місця, до якого він дійшов, і зробив висновки з тих стратегічних помилок, яких він припустився. Політика – це мистецтво можливого, тому іноді доводиться залучати зло для боротьби зі злом. І я роблю все те, що маю робити. Я не святий, яким мене часто зображають у пресі, пані.

– Святі мало чого досягають, хіба що своєї канонізації. Мені більше до вподоби ваша тактична школа, старший комісаре. І завжди була.

– Розумію вас. І хоча мені не відомі подробиці вашого життя, я знаю, що вам довелося долати довший та крутіший шлях, аніж мені.

Леді розсміялась.

– Ви можете знайти мене в пожовклих теках ваших архівів. Кілька років я заробляла на життя найстарішою професією у світі – це не є секретом. Проте кожен із нас має своє минуле, кожен із нас, як ви сказали, робив те, що мав робити. А чи грає старший комісар в азартні ігри? Якщо так, то можу вам запропонувати зіграти сьогодні за рахунок закладу.

– Дякую за великодушність, Леді, але прийняти ваше запрошення означає порушити мої правила.

– Навіть як приватної особи?

– Коли стаєш старшим комісаром, приватне життя закінчується. Окрім того, я не граю в азартні ігри, пані. Я волію не покладатися на фортуну, а, по можливості, виборювати здобутки самому.

– Але ж ви сказали, що зійшли нагору завдяки тому, що фортуна здала вам при народженні фартові карти.

Він усміхнувся.

– Я сказав, що волію не покладатись. Життя – це гра, де ти або граєш тими картами, що маєш, або припиняєш боротьбу.

– Можна дещо запитати, старший комісаре? А чому ви усміхаєтеся?

– Усміхаюся з вашого запитання. Знав, що ви про це спитаєте.

– Я просто хотіла сказати ось що: гадаю, мій любий Дункане, що ви – надзвичайно порядна людина. З характером. І я поважаю вас і ваші принципи. І не в останню чергу тому, що ви призначили таку малу величину, як Макбет, на таку значущу посаду у своїй команді.

– Дякую, пані. Але це – винятково заслуга Макбета.

– Це призначення є частиною вашою антикорупційної кампанії, так?

– Корупція – вона як та блощиця. Іноді доводиться зруйнувати весь будинок, аби її позбутись. І почати нове будівництво з незаражених матеріалів. Таких, як Макбет. Він не належав до істеблішменту, і тому неінфікований.

– На відміну від Коудора.

– На відміну від Коудора, пані.

– Я знаю, що це таке – зрізати заражену плоть. У мене працювали двоє нечесних індивідів. – Вона перехилилася через балюстраду й кивнула на стіл з рулеткою. – Звільнивши їх, я ще довго плакала опісля. Спокуса грошима та багатством – дуже поширена людська слабкість. А я була надто м’якосердою, а тому замість розчавити тих клопів каблуком, дозволила їм піти. І чим вони мені віддячили? Використали мої ідеї, мій досвід, а може, і гроші, які вкрали в мене, аби започаткувати отой сумнівний заклад, що не лише руйнує репутацію нашої галузі, а й забирає кусок хліба в людей, які цей ринок створили, тобто в мене. Блощиці завжди повертаються, якщо їх просто вигнати. Треба мені було зробити так, як ви, старший комісаре.

– Як я?

– Як ви вчинили з Коудором.

– Я не міг допустити, щоб робота на Свено зійшла йому з рук.

– Я хочу сказати, що ви добре виконали свою роботу. Все, що ви мали на нього, – це свідчення одного «вершника», який міг сказати все, що завгодно, аби не потрапити за грати, і про це знали б навіть найдурніший суддя та найдурніші присяжні. Коудор запросто міг вислизнути, не отримавши належного покарання.

– Ми мали на нього ще дещо, пані.

– Так, але, мабуть, недостатньо для стовідсотково гарантованого покарання. Клоп Коудор міг повернутися. І тоді скандал тривав би безкінечно. Розгляд справи в суді призвів би до вибуху лайна, яке залишило б свої плями і тут, і там. А це зовсім не те, чого потребує поліція, щоб завоювати довіру городян. Я вас повністю підтримую, старший комісаре. Ви мусите їх чавити. Один поворот каблука – і готово.

Дункан усміхнувся.

– Досить детальний аналіз, але сподіваюся, ви не хочете сказати, що я якимось чином дотичний до передчасної смерті Коудора, пані.

– Ні, Боже збав! – вона поклала руку Дункану на плече. – Я просто повторюю те, що зазвичай каже Банко: здерти шкіру з кота можна у різні способи.

– Наприклад?

– Г-м-м. Наприклад, зателефонувати зловмисникові та сказати, що судний день настав. Що свідчень проти нього так багато, що за кілька хвилин у нього під дверима буде спецназ; він зазнає публічного приниження, його позбавлять усіх нагород, а його ім’я буде спаплюжене безповоротно. Що він має у своєму розпорядженні лише кілька хвилин.

Дункан уважно поглянув на покерний стіл внизу.

– От якби я мав бінокля, – сказав він, – можна було б побачити їхні карти.

– Можна.

– А звідки у вас бінокль? Чи він у вас – як дар від народження?

Леді розсміялась.

– Та ні, не дар. Мені довелося купити його. Коштом власного досвіду. І він обійшовся мені дуже дорого.

– Вважайте, що я вам нічого не казав, але Коудор прослужив у поліції багато років. Як і більшість із нас, він не був ані стовідсотково поганим, ані стовідсотково хорошим. Може, він сам заслужив на таке, а може, спадковість винна, що він обрав саме цей вихід із ситуації.

– Ви – шляхетніша людина, ніж я, старший комісаре. Я би вчинила так само, як і ви, але з чисто егоїстичних міркувань. Ваше здоров’я!

Вони цокнулися келихами.

– До речі, щодо бінокля, – сказала Леді, кивнувши на гостей біля бару. – Бачу, інспектор Дафф та молода Кетнесс – на одній хвилі.

– Та невже? – здивовано вигнув брови Дункан. – Наскільки мені видно, вони стоять у протилежних сторонах бару.

– Саме так. Вони намагаються триматися на максимальній відстані, та все ж кожних десять секунд зиркають одне на одного.

– Бачу, ніщо не прослизає повз ваші очі.

– Я помітила дещо, коли спитала про ваш темний егоїстичний мотив.

Дункан розсміявся:

– Ви й у темряві бачите?

– Моя надчутливість у темряві є спадковою, старший комісаре. В найтемнішу ніч я можу ходити сновидою, не завдаючи собі жодної шкоди.

– Може, мотивацію робити добро й можна назвати егоїстичною, але я дотримуюся того простого принципу, що мета виправдовує засоби.

– Значить, вам хотілося б мати пам’ятник на кшталт того, який поставили Кеннету? Чи повагу людей, якої він так і не здобув?

Дункан пильно поглянув їй в очі, пересвідчився, що його не почують охоронці, а потім допив свій келих і прокашлявся.

– Особисто я хотів би бути в мирі з власним сумлінням, пані. Відчувати задоволення від виконаного обов’язку. Від того, що мені вдалося зберегти й поліпшити дім моїх предків, фігурально висловлюючись. Я знаю, що це, можливо, звучить незвично, тому прошу вас нікому про це не говорити.

Леді глибоко зітхнула, відштовхнулася від балюстради й увімкнула свою найсліпучішу усмішку.

– Тож чим займається господиня вечора? Влаштувала допит гостеві, тоді як гулянка має йти повним ходом! Приєднаймося до решти, а потім я піду до льоху і принесу пляшку, спеціально призначену для такої нагоди.

Терпляче вислухавши розлогий аналіз Малкольма стосовно лазівок у новому податковому законодавстві, Дафф вибачився і пішов до бару причаститися чарчиною віскі.

– Ну, то як? – почувся голос позаду нього. – Як провів вихідний із сім’єю?

– Добре, дякую, – відповів Дафф, не обертаючись. Потім тицьнув на пляшку й показав офіціанту два пальці – мовляв, бажаю подвійну порцію.

– А сьогодні? – поцікавилася Кетнесс. – Ти й досі збираєшся переночувати в… готелі?

«Готель» було кодовим словом, яке означало її ліжко. Але Дафф збагнув, що запитання стосувалося не лише сьогоднішньої ночі, а й наступних ночей. Їй хотілось, аби він повторив старий приспів: запевнив, що бажає тільки її, що не хоче повертатися до своєї родини у Файфі. Але для цього потрібен час, треба обміркувати багато аспектів. До нього не доходило, чому Кетнесс так погано розуміла його, чому була настільки впевнена, що піти від сім’ї – його потаємне бажання. Мабуть, саме через це він з легким роздратуванням в голосі відповів, що йому запропонували переночувати в казино.

– А воно тобі треба? Ти дійсно хочеш тут залишитись?

Дафф зітхнув. Чого хочуть жінки? Невже всі вони хочуть скрутити його по руках і ногах, припнути до ліжка та водити на повідку харчуватися на кухню – і все лише для того, щоб мати змогу доїти його гаманець, його яйця й обтяжити ще більшою кількістю нащадків та новими докорами сумління?

– Ні, не хочу, – відповів Дафф, дивлячись на Макбета.

Зважаючи на те, що він був винуватцем торжества, Макбет виглядав навдивовижу скутим та знервованим. Може, відповідальність та серйозність його нової посади вже встигли наполохати того веселого та безтурботного хлопця, який жив у його душі? Що ж, тепер вже запізно – і для Макбета, і для нього.

– Підеш першою, я ж деякий час почекаю, а потім піду слідом.

Відчув, як жінка завагалася. Зустрівся з нею поглядом у дзеркалі під полицею з пляшками. Побачив, що вона збирається доторкнутися до нього. Послав їй попереджувальний погляд – мовляв, не треба! Кетнесс послухалася. І вийшла. От чорт!

Дафф залпом хильнув свою чарку. Підвівся, щоб підійти до Макбета, який стояв, прихилившись до краю стойки. Вже час належним чином його поздоровити. Але саме тієї миті між ними постав Дункан; біля нього скупчилися гості, і Дафф загубив Макбета у людській круговерті. А коли побачив знову, Макбет уже прямував до виходу – хвостом за спідницею Леді.

Макбет наздогнав Леді, коли та відмикала винний льох.

– Я не можу цього зробити, – сказав він.

– Що?

– Я не можу вбити старшого комісара.

Леді зміряла Макбета поглядом.

А потім схопила його за лацкани піджака, затягла до льоху й зачинила двері.

– Не підведи мене, Макбете! Дункан та його охоронці розмістяться у своїх кімнатах. Все вже готово. Ключ при тобі?

Макбет витяг ключа з кишені і простягнув їй.

– Забери. Я не можу цього зробити.

– Не можеш чи не хочеш?

– І перше, і друге. Я не хочу цього робити, бо не можу знайти в собі сили скоїти таке злодійство. Це хибний крок. Дункан – хороший старший комісар, і я не зможу бути кращим за нього. Тож навіщо це робити, окрім як для задоволення своїх амбіцій?

– Наших амбіцій! Бо після голоду, холоду, страху та хтивості не залишається нічого, крім амбіцій, Макбете! Бо честь – це ключ до поваги. І це – основний ключ. Скористайся ним! – Леді й досі тримала його за лацкани, а її рот був так близько до його обличчя, що в її диханні Макбет відчув присмак скаженої люті.

– Люба… – почав був він.

– Ні! Якщо ти гадаєш, що Дункан – чесна і шляхетна людина, то знай, що це він убив Коудора, аби врятувати себе від небезпечних викриттів, які могли б просочитися у пресу, якби Коудор не загинув.

– Це – неправда!

– А ти сам його спитай!

– Ти кажеш це лише для того… для того…

– Щоб зміцнити твою силу волі! – відрізала Леді. Вона відпустила нарешті лацкани піджака і притулила долоні до його грудей, немовби прислухаючись, як б’ється серце. – Ти лишень уяви собі, що збираєшся вбити вбивцю, так само, як убив «вершника», і тоді тобі буде легше це зробити.

– Я не хочу, щоб мені було легше.

– Якщо твоя мораль будить у тобі найкращі якості, то просто згадай, що ти пов’язаний обіцянкою, яку дав мені минулої ночі, Макбете. Чи, може, хочеш сказати, що те, що я побачила і витлумачила як твою хоробрість, коли ти вбив Ернеста Коллума, було всього-на-всього хлопчачою безрозсудною брутальністю, бо на кону стояло не твоє життя, а життя мого круп’є? А тепер, коли тобі треба ризикнути собою, ти тікаєш, мов боягузлива гієна.

Її слова були безглуздими, але все одно вцілили.

– Ти ж знаєш, що це не так! – розпачливо вигукнув він.

– Як ти можеш не дотримати слова, яке мені дав, Макбете?

Він нервово ковтнув слину.

– Я… А ти? Можна подумати, ти завжди дотримуєш своє слово!

– Я? Я?! – Леді засміялася пронизливим сміхом, в якому чувся подив. – Щоб виконати обіцянку, яку я дала сама собі, мені довелося відірвати власне немовля від грудей і розбити йому голову об стіну. Тож як я можу порушити обіцянку, яку дала тобі, моє єдине кохання?

Макбет стояв, мовчки дивлячись на неї. Він вдихав її подих, її отруйний подих. І відчував, як слабне від нього з кожною секундою.

– Невже ти не розумієш: якщо цей задум провалиться, то Дункан і тобі зітне голову?

– Провалу не буде. Слухай-но сюди. Я дам Дункану склянку оцього бургундського й наполягатиму, щоб і його охоронці хоча б скуштували це вино. Вони нічого не помітять, а трохи згодом у них запаморочиться в голові. А коли повдягаються, то спатимуть без задніх ніг…

– Так, але…

– Т-с-с-с! Своїми кинджалами ти зробиш все так тихо, що вони навряд чи прокинуться. А потім обмажеш охоронців кров’ю і підкинеш ці кинджали до їхніх ліжок. А коли ти їх розбудиш, то…

– Я пам’ятаю наш план. Але в ньому є слабкі місця, і тому…

– Це твій план, мій любий. – Леді вхопила його за підборіддя й сильно вкусила за мочку вуха. – І він бездоганний. Всі подумають, що охоронців підкупив Геката, і що вони так напилися, що не спромоглися навіть замести сліди свого злочину.

Макбет заплющив очі.

– Отже, ти можеш народити лише хлопчика, еге ж?

Леді тихо хихикнула. І поцілувала його в шию.

Макбет вхопив її за плечі й відштовхнув від себе.

– Леді, ти мене до могили доведеш, тобі ясно?

Вона усміхнулась.

– А тобі не ясно, що куди ти – туди і я?

8

Вечерю влаштували в ресторані казино. Біля господині посадили з одного боку Даффа, а з іншого – Дункана. Напроти них, разом із Кетнесс, сидів Макбет. Дафф помітив, що і Кетнесс, і Макбет їли й говорили небагато, але атмосфера все одно була приязною, а стіл – таким широким, що через нього важко було підтримувати розмову. Леді безупинно торохтіла і, схоже, насолоджувалася компанією Дункана, а Дафф, слухаючи Малкольма, щосили намагався не позіхати.

– Сьогодні Кетнесс має просто чудовий вигляд, авжеж?

Дафф обернувся. То була Леді. Вона всміхнулася, зупинивши на ньому невинний погляд своїх великих блакитних очей під вогненно-рудим волоссям.

– Майже так само чудово, як і ви, пані, – відповів Дафф, але відчув, що його словам бракувало живильної іскринки.

– Вона не лише гарна, – зазначила Леді. – Гадаю, що їй, як жінці, яка служить у поліції, напевне, довелося багато чим пожертвувати, щоб отримати таку посаду. Наприклад, можливістю мати сім’ю. Як на мене, вона пожертвувала сім’єю. Що скажете, Даффе?

Сірі очі. Не блакитні, а сірі.

– Гадаю, що будь-яка жінка, якщо хоче зробити кар’єру, має чимось пожертвувати, – відповів Дафф, взявши свій келих, який знову виявився порожнім. – Не для всіх на сім’ї світ клином зійшовся. Як ви вважаєте, пані?

Леді знизала плечима.

– Ми, люди, – створіння практичні. Якщо колись ухвалені рішення змінити не можна, ми робимо все, аби виправдати їх, щоб наші помилки не переслідували нас і не мучили. Гадаю, це найкращий рецепт щасливого життя.

– Отже, ви боїтеся, що привиди минулого переслідуватимуть вас, якщо ви побачите власні рішення в істинному світлі?

– Якщо жінка намірилася отримати те, чого хоче, то вона має мислити і діяти як чоловік, не зважаючи на сім’ю. Як свою, так і чужу.

Дафф аж сіпнувся. Спробував спіймати її погляд, але Леді нахилилася вперед, наповнюючи бокали гостей, які сиділи довкола неї. А потім Дункан постукав по своєму келиху, підвівся й прокашлявся.

Дафф спостерігав за Макбетом під час емоційної промови старшого комісара, в якій той не тільки віддав належне господині за влаштований вечір та господарю, привітавши його з призначенням на високу посаду, а й зупинився також на їхній спільній меті: зробити місто придатним для життя. Насамкінець Дункан зауважив, що після важкого і тривалого тижня вони заслужили відпочинок, яким винагородив їх милосердний Господь, і що він радить скористатися цим відпочинком сповна, бо, швидше за все, протягом наступних тижнів він як старший комісар не буде для них таким милосердним, як Господь.

Дункан побажав усім доброї ночі і, придушивши бажання позіхнути, запропонував випити за господаря й господиню. Всі зааплодували, і Дафф кинув погляд через стіл на Макбета – чи той проголосить тост у відповідь, бо все ж таки Дункан був його начальником. Але Макбет сидів, блідий та закляклий, мов колода, вочевидь розгубившись і від високого призначення, і від нової ситуації, і від нових проблем, які йому доведеться вирішувати.

Дафф відсунув стільця, допомагаючи Леді вийти з-за столу.

– Дякую за чудовий вечір, пані.

– І тобі навзаєм, Даффе. Маєш ключа від свого номера?

– М-м-м… Я переночую в іншому місці.

– Поїдеш додому?

– Ні, зупинюся в родича. Але завтра вранці повернуся сюди, щоб забрати Дункана. Ми живемо у Файфі майже по сусідству.

– А коли ти заїдеш?

– О сьомій. І в мене, і в Дункана є діти, і тому… Одним словом, завтра – вихідний. А вихідний вся сім’я має проводити разом, ти ж знаєш.

– Взагалі-то, не знаю, – всміхнулася Леді. – Добраніч, і передавай вітання своєму родичеві, Даффе.

Один за одним гості виходили з бару та з-за ігрових столів і направлялися хто в номер, а хто – додому. Макбет стояв на виході біля реєстрації, потискаючи руки й монотонно бурмочучи «до побачення», радий, що йому не треба розмовляти з тими, хто ще залишався в барі.

З туалету вийшов Банко і поклав свою важку клешню Макбетові на плече.

– Щось ти поганий вигляд маєш. Йшов би спати, щоб не інфікувати інших, – мовив Банко, язик якого злегка заплітався від випитого.

– Дякую за турботу. Банко. Але Леді й досі у барі гостей розважає.

– Минула вже година, як шеф уклався спати, отже й тобі вже можна йти. Я не хочу, аби ти стирчав тут, наче швейцар, зрозумів?

– Зрозумів. Добраніч, Банко.

Макбет простежив поглядом за своїм товаришем, який, трохи похитуючись, пішов до бару. Потім поглянув на годинника. За сім хвилин північ. Це відбудеться через сім хвилин. Він прочекав іще три. А потім випрямився, зазирнув крізь подвійні двері в бар, де Леді стояла, слухаючи Малкольма та Леннокса. Цієї миті вона, ніби відчувши його присутність, озирнулась, і їхні очі зустрілись. Вона непомітно кивнула, і він так само непомітно кивнув у відповідь. А потім Леді розсміялася з чогось сказаного Малкольмом, щось відповіла йому, і обидва чоловіки також розсміялись. Вона – просто молодчина!

Макбет піднявся нагору й увійшов до люксу, в якому мешкали вони з Леді. Приклав вухо до стіни, за якою була кімната охоронців. Ті хропіли розмірено і спокійно. Навіть якось грубо й безхитрісно, майже нарочито. Макбет усівся на ліжко. Провів рукою по гладенькому покривалу. Під його грубими пальцями шовк зашепотів.

Так. Вона – молодчина. Він таким ніколи не зможе бути. І, можливо, їм удвох, Макбету й Леді, вдасться добитися перемін, переробити місто відповідно до власних ідей, продовжити те, що розпочав Дункан, і розвинути ці починання так, як він ніколи не зміг би зробити сам. Вони мали силу волі, мали бажання і вміли завойовувати серця людей. Іменем народу. Для народу. Разом із народом.

Макбет погладив два кинджали, які поклав на ліжко. Якби не той факт, що влада розбещує й отруює, їм би не довелося цього робити. Якби серце Дункана було чистим а його помисли – ідеалістичними, то вони могли би все обговорити, і Дункан побачив би, що Макбет – найкраща кандидатура для втілення його мети: вивести їхнє місто з мороку. Бо якою б не була мрія Дункана, пересічні городяни не підтримали б аристократа-чужинця зі столиці, адже так? Ні, їм потрібен керівник з їхнього середовища, місцевий виходець. Дункан міг би стати штурманом, а Макбет – капітаном злагодженої команди, яка привела б корабель туди, куди вони хотіли – в тиху й безпечну гавань. Та, навіть якби Дункан і збагнув, що така передача повноважень відповідає інтересам їхнього міста, він все одно ніколи не поступився би своєю посадою Макбету. Попри всі свої чесноти, Дункан був не кращим за будь-якого можновладця: власні амбіції він ставив понад усе. Он як він убивав тих, хто міг завдати шкоди його репутації чи загрожував його владі! Тіло Коудора ще не встигло охолонути, коли вони увірвалися до його будинку. Хіба ж не так? Саме так, саме так.

Північ.

Макбет заплющив очі. Час іти в зону. Він порахував від десяти до одного. Розплющив очі. Виматюкався, заплющив знову, і знову порахував від десяти до одного. Поглянув на годинника. Взяв кинджали, засунув їх до спеціальної плечової кобури для двох ножів, по одному з кожного боку. Вийшов у коридор. Пройшов повз двері до кімнати охоронців і зупинився біля дверей до номера Дункана. Прислухався. Тиша. Набрав повні груди повітря. Всі можливі сценарії були розглянуті заздалегідь; залишилося одне – сам акт. Він вставив універсальний ключ в замок, побачив своє віддзеркалення у блискучій дверній ручці з полірованої міді, взявся за неї й повернув. Озирнувся, обдивляючись коридор у тьмяному світлі, увійшов і зачинив за собою двері.

Затамувавши в темряві подих, Макбет прислухався, як дихає Дункан.

Дихання спокійне й розмірене.

Як у Лорреля, директора сиротинця.

Ні, про це зараз не можна думати.

Дихання Дункана засвідчило, що він лежав у ліжку і спав. Макбет підійшов до дверей туалету, увімкнув світло всередині й залишив двері трохи прочиненими. Аби світла було достатньо для того, що він збирався зробити.

Для того, що він збирався зробити.

Макбет став біля ліжка й поглянув на чоловіка, який спав, нічого не підозрюючи. Потім випрямився й підняв кинджал. Яка іронія! Вбити беззахисну людину – що може бути легше? Рішення ухвалене, тепер все, що треба, – це виконати його. А хіба він уже не вбив свою першу беззахисну жертву по дорозі до Форреса, хіба вже не позбувся невинності, хіба не віддав свій борг Даффу на тій дорозі, хіба ж не відплатив йому тією ж валютою, якою й заборгував: холоднокровним убивством? Він добре пам’ятав, як гаряча кров Лорреля ринула на біле простирадло – кров, яка в темряві здалася чорною. То що ж зупиняло його зараз? Чим ця змова відрізнялася від тієї, коли вони з Даффом змінили місце злочину таким чином, щоб усі докази, знайдені в Форресі, збігалися з історією, яку вони змовилися розповідати? Інколи жорстокість виступає на боці добра, Макбете. Він відвів погляд від леза, яке блищало у світлі з прочинених дверей туалету, й підняв голову.

І опустив кинджал.

Йому забракло духу.

Але він мав це вчинити. Мав набратися духу. Але що ж йому робити, якщо він не наважився на це навіть у зоні?

Він має стати іншим Макбетом – таким, якого поховав глибоко-глибоко, має стати отим божевільним хтивим мерцем, яким поклявся більше ніколи не бути.

Банко уставився поглядом на великий мертвий локомотив і почав розстібати ширінку. Його погойдувало вітром. Він був трохи напідпитку й усвідомлював це.

– Ходімо, татку, – почувся позаду голос Флінса.

– Котра година, синку?

– Не знаю, але місяць вже зійшов.

– Значить, о пів на першу. Сьогодні вночі прогнозують буревій. – Кобура з пістолетом, що висіла на ремені, йому заважала. Він відстебнув її і передав Флінсу.

Син взяв кобуру й досадливо простогнав:

– Татку, це ж громадське місце. Тут не можна…

– Це – громадський туалет, ось що це таке, – промимрив Банко і в цей момент помітив фігуру в чорному, яка вийшла з-за паровоза.

– Дай мені пістолета, Флінсе!

На обличчя чоловіка впало світло.

– А, це ти…

– Ага, це ти… – відлунням відгукнувся Макбет. – Оце вийшов свіжого повітря ковтнути…

– А я тут якраз провітрюю свого старого приятеля, – сказав Банко, заплітаючись язиком. – Ні, на «Берту» я мочитися не буду. Бо після того, як закрили церкву Святого Йосипа, це було б оскверненням останнього святого об’єкта, що лишився в нашому місті.

– Мабуть, що так.

– А що сталося? – спитав Банко, намагаючись розслабитись. Йому завжди було важко помочитись у присутності чужих людей, але хіба ж Макбет і син чужі?

– Та ні, нічого, – відповів Макбет якимось дивним нейтральним тоном.

– Учора мені наснилися оті три сестри, – сказав Банко. – Ми з тобою про це не говорили, але їхнє пророцтво вцілило в точку, еге ж? Як ти вважаєш?