Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 33 страниц)

18

– Гарна, чи не так? – спитав Леннокс, погладжуючи вигини.

– Ні, – заперечив Дафф. – «Берта» яка завгодно, тільки не гарна.

Леннокс засміявся й поглянув на свою руку, вимазану в кіптяву.

– Всі кажуть «Берта», але її повне ім’я – «Берта Бірнам». Локомотив назвали на честь чорноволосої кухарки з будівельного майданчика; вона була єдиною жінкою, яка працювала з робітниками весь час, поки будувалася залізниця – звідси і до столиці.

– Звідки ти це знаєш?

– Бо на спорудженні залізниці працював і мій дідо. Звідси – і до столиці.

– Отже, твій дідо махав кувалдою і тягав шпали?

– Та ні, він допомагав фінансувати залізницю.

– А оце більше схоже на правду, – зауважив Дафф, поглянувши на гостинні вогні казино «Інвернесс» у вечірніх сутінках.

– Отож. Ми, Леннокси, є спадковими банкірами. Фактично, я в нашій родині – біла ворона. А яке твоє походження, Даффе?

– Та звичайне.

– Поліція?

– Одна лише поліція, скільки сягає око.

– Я знаю багатьох людей на прізвище Дафф у нашому місті, але жоден із них не працює в поліції.

– Перебравшись сюди, я взяв собі прізвище свого діда по матері.

– А він…

– Він уже помер. Після його смерті я потрапив до сиротинця. А потім навчався в поліцейському коледжі.

– Якщо ти не тутешній, то чому не навчався у столичному поліцейському коледжі? Там краще… І погода краща, і повітря…

– Бо велика риба плаває тут. «Вершники-вікінги», Геката…

– Зрозуміло. А ти і справді хотів стати начальником ВБОЗу?

– Так. Мабуть, що так.

– До речі, ця вакансія знову вільна. А коли ми заарештуємо Макбета за вбивство Дункана, ти лише скажи, який відділ хотів би очолити. Нас на руках носитимуть як рятівників міста, Даффе.

– Сумніваюсь. Гадаєш, їм не все одно? – Дафф кивнув головою вбік майдану, де люди похапливо ховались у затінок, аби їх ніхто не встиг помітити.

– Я знаю, про що йдеться, але було б помилкою недооцінювати настрої широкого загалу нашого міста.

– Є два шляхи підходу до проблеми, Ленноксе. Розв’язати її або проігнорувати. Кеннет привчив наше місто до другого варіанту. Привчив апатично ставитися до корупції і перекладати на інших відповідальність за спільну справу. Поглянь-но, вони тікають, мов таргани, коли вмикається світло.

– Мерзенне місто з мерзенними мешканцями, проте ти все одно хочеш ризикнути всім, що маєш?

Дафф заперечно похитав головою.

– Господи, Ленноксе, невже ти гадаєш, що я хочу зробити це заради міста? Місто… Це просто фігура мови, яку вживають ті, хто хоче бути обраним до міськради або стати старшим комісаром. Розкажи мені, що ти дізнався після нашої останньої зустрічі.

– Зараз розповім. Я тут поговорив з одним столичним суддею…

– Ми не можемо нікому нічого розповідати!

– Заспокойся, Даффе. Я не назвав йому імен, сказав лише, що йдеться про корупцію на найвищому рівні. Річ у тім, що цей суддя – людина надійна. Він мешкає в іншому місті, тому ані Макбет, ані Свено, ані Геката вплинути на нього не зможуть. Він – суддя федерального суду, тому ми зможемо зв’язатися з федеральною поліцією, обійшовши наше управління, і відкрити кримінальне провадження у столиці, де Макбет не зможе смикати за ниточки. Цей суддя буде тут через три дні; він погодився зустрітися з нами за умови повної таємності.

– Як його звати?

– Джонс.

Леннокс помітив, що Дафф занадто пильно придивляється до нього.

– Ларс Джонс, – уточнив Леннокс. – А що не так?

– У тебе зіниці, як у наркомана.

Леннокс облизав губи і розсміявся.

– У нас, напівальбіносів, таке трапляється часто. Наші очі надміру чутливі до світла. Саме тому члени моєї родини надають перевагу роботі в закритому приміщенні.

Дафф здригнувся від холоду у своєму плащі. Знову поглянув на казино «Інвернесс».

– Отже, через три дні. А що робитимемо тим часом?

Леннокс знизав плечима.

– Будемо сидіти тихо. Намагатимемося не розгойдувати човен. І… Не можу вигадати третього варіанту, щоб висловити ту саму думку.

– Я починаю боятися своєї наступної зустрічі з Макбетом.

– Чому?

– Бо я – не актор.

– Невже тобі ніколи не доводилося нікого обманювати?

– Доводилось, але мене завжди виводили на чисту воду.

Леннокс поглянув на Даффа.

– Де – вдома?

Дафф знизав плечима.

– Навіть мій син, якому через пару днів виповниться дев’ять, і той розуміє, коли татко вішає йому локшину на вуха. А Макбет знає мене краще за будь-кого.

– Дивно, що двоє таких різних людей були такими близькими друзями, – зауважив Леннокс.

– Нам доведеться поговорити пізніше, – мовив Дафф, дивлячись на захід. – Якщо я поїду зараз, то буду у Файфі ще до заходу сонця.

Леннокс завмер, дивлячись у тому самому напрямку, що й Дафф. І подумав: «Добре, що в природі влаштовано так, що за потоками зливи довкола нічого не видно, і тому в тих, хто поспішає, завжди зберігається надія на швидке покращення погоди».

– У мене таке враження, що все найгірше вже позаду, – сказав Макбет, потягнувшись до столика за запальничкою й підкурюючи сигарету. – Тепер все лише покращуватиметься, люба. Ми свого добились. Тепер це місто наше.

Леді поклала руку на груди, відчуваючи, як під шовковим покривалом і досі несамовито калатає її серце. І захекано відповіла:

– Якщо твій свіжоспечений ентузіазм є показником твоєї сили, мій любий, то…

– Га?

– …якщо це так, то ми – непереможні. Ти знаєш, як тебе люблять пересічні люди? Відвідувачі казино тільки про тебе й говорять, мовляв, ти – спаситель нашого міста. А газети ти читаєш? Сьогодні «Таймс» у передовиці натякнула, що тобі слід балотуватися на посаду мера.

– Хто це написав? Твій приятель, головний редактор? – весело вишкірився Макбет. – Це ти його попросила?

– Та ні. В тій передовиці про тебе не йшлося. То був коментар щодо Тортела, якого, попри його непопулярність, завжди переобирають, через те що він не має гідного суперника.

– Не можна завоювати популярність, прислуговуючи Кеннету.

– Тому тебе і згадали в коментарі як потенційного кандидата, здатного кинути виклик Тортелу. Що ти на це скажеш?

– Я? Балотуватися на мера? – Макбет розсміявся й почухав передпліччя. – Дякую за довіру, але – ні. У мене і так досить важлива посада, і тепер ми маємо можливість робити все, що забажаємо. – Його ніготь зачепився за маленький рубець на шкірі. «Влада». Він зробив собі ін’єкцію шприцом. І дійшов висновку, що реклама цього наркотику не була перебільшенням.

– Маєш рацію, мій милий, – сказала Леді. – Але все одно подумай про це на дозвіллі. Коли ідея визріє, хтозна, може, ти зміниш свою думку. До речі, сьогодні вранці Джек отримав для тебе посилку. Її привіз якийсь мотоцикліст. Посилка важка й надійно запакована.

Макбет гадав, що в нього кров у жилах захолоне, але нічого подібного не сталося. Напевне, це новий дурман на нього так подіяв.

– Куди ти її поклала?

– На полицю у твоїй шафі, он туди.

– Дякую.

Макбет повільно курив сигарету, прислухаючись, як Леді засинала біля нього. Дивився на солідні дубові дверцята шафи. Потім відкинувся на подушку й почав пускати кільця диму в місячні промені, що линули крізь вікно, і споглядати, як вони звиваються й викручуються, мов арабські танцюристки живота. Йому не було страшно. Його захищав спецназ, його пильнував Геката, йому благоволила фортуна. Макбет підвів голову і знову втупився очима в шафу. Звідти – ані звуку. Привиди стали рідкісним явищем. Надворі теж панувала повна тиша – ані дощ, ані вітер не барабанили у шибки. Бо після дощу завжди з’являється сонце. Кохання очищає від крові, яка пролилася під час битви битви. Після гріха приходить прощення.

19

– Усім доброго ранку! – привітався Макбет, стараючись зустрітися поглядом з кожним, хто сидів за столом. – Хоча ранок і не надто добрий, бо Банко загинув, а його вбивця ось уже півтори доби вільно й безкарно розгулює на свободі. Вшануймо пам’ять Банко хвилиною мовчання.

Дафф заплющив очі.

Було незвично бачити Макбета таким серйозним; зазвичай він вітав усіх усмішкою, незалежно від погоди, яка була надворі – дощова чи сонячна, і незалежно від того, знав він ту людину чи ні. Як тоді, коли вони зустрілися вперше у сиротинці. Напевне, Макбет, глянувши на Даффа, на його одіж та волосся, подумав, що вони дуже різні, але все одно усміхнувся так, наче сягнув глибше і впізнав щось рідне, що поєднувало їх і робило таємними побратимами. Може, таке відчуття виникало у кожного, хто бачив його щиру усмішку. Вона передавала наївне переконання Макбета, що люди, які його оточували, бажали одне одному лише всього найкращого, і Дафф відчув себе єдиним циніком серед них ще тоді. Дафф багато віддав би за те, щоб мати усмішку, яка очищає всіх довкола нього.

– Даффе? – прошепотів хтось поруч. Він обернувся й поглянув у яскраві зелені очі Кетнесс. Вона кивнула головою на кінець столу для нарад, де сидів Макбет, дивлячись на нього.

– Я спитав, чи є якась нова інформація щодо розслідування вбивства, Даффе.

Дафф випрямився, прокашлявся, почервонів – йому стало ніяково. А потім заговорив. Розповів про свідків, які бачили «вершників»; сказав, що, судячи з написів на шкірянках, у стрілянині по «вольво» в ювелірній крамниці «Якобс і сини» брали участь і члени іншого мотоциклетного клубу. Повідомив, що на березі ріки під мостом Кеннета було знайдено піджак Флінса та його гаманець, хоча самого тіла й досі не знайшли. Кетнесс надала всебічний звіт про експертно-криміналістичні висновки, які підтверджували те, що вони і так уже знали: банда Свено вбила Банко і, можливо, Флінса.

– Є певні свідчення про те, що Свено був особисто присутній на екзекуції, – додав Дафф. – Біля автомобіля Банко на асфальті було знайдено недопалок сигарилли.

– Сигарилли загалом курять багато людей, – зауважив Леннокс.

– Так, але не марку Davidoff Long Panatellas, – заперечив Дафф.

– А звідки ти знаєш, що курить Свено? – спитав Леннокс, здивовано вигнувши брови.

Дафф не відповів.

– Ми маємо це припинити, – сказав Макбет. – Місто не дозволить нам терпіти подібне. Вбивство поліцейського – це напад на саме місто. Щоб керівники підрозділів, які сидять за цим столом, мали завтра довіру громадян, треба щось зробити вже сьогодні. Ми маємо без вагань вдарити всіма наявними силами, навіть ризикуючи життям полісменів. Це – війна, і тому ми мусимо користуватися воєнною риторикою. А риторика війни, як відомо, це не слова, а кулі. Тому я призначив нового голову спецназу й наділив його розширеними повноваженнями щодо використання зброї і додатковими інструкціями стосовно боротьби з організованою злочинністю.

– Перепрошую, – озвався Леннокс, – а що це за інструкції?

– Невдовзі дізнаєтесь. Їх опрацьовують саме зараз, коли ми з вами проводимо нараду.

– А хто пише ці інструкції? – поцікавилася Кетнесс.

– Офіцер поліції Сейтон, – відповів Макбет. – Новий керівник спецназу.

– Сам собі пише інструкції? – здивувалася Кетнесс. – без нашої участі…

– Зараз – час діяти, – перебив її Макбет, – а не відшліфовувати формулювання. Невдовзі ви ознайомитеся з результатом, і я впевнений, що будете задоволені ним так само, як і я. І решта мешканців міста.

– Але…

– Звісно, ви зможете надати свої поправки до інструкцій, коли вони будуть готові. А зараз нараду закінчено. За роботу, хлопці! – І усміхнувся своєю фірмовою усмішкою. – Даффе, а тебе я прошу залишитись. Мені треба з тобою поговорити.

Стільці обережно заскреготіли по підлозі.

– Ви теж можете йти, Прісцилло, – додав Макбет. – І, будь ласка, зачиніть за собою двері. Дякую.

Кімната спорожніла.

– Сідай ближче, – наказав Макбет.

Дафф підвівся й пересів на стілець поруч із Макбетом. Спробував розслабитися, дихати спокійно і вгамувати мимовільні посмикування м’язів обличчя. Він добре усвідомлював, що сидить на відстані простягнутої руки від людини, яка вбила Дункана.

– Я хотів би про дещо тебе попросити, – сказав Макбет. – І волів би, щоб ти був абсолютно чесним.

Дафф відчув, як його горло мимовільно стиснулося, а серце шалено закалатало.

– Я хочу запропонувати посаду керівника ВБОЗу іншій людині. Знаю, що ти будеш розчарований…

Дафф кивнув, а в роті у нього так пересохло, що він засумнівався – чи зможе говорити взагалі.

– … але річ у тім, що я хочу запропонувати тобі посаду свого заступника. Що ти на де скажеш?

Дафф прокашлявся.

– Дякую, – видавив він із себе.

– Ти, часом, не захворів, Даффе? – стурбовано спитав Макбет, поклавши руку Даффові на плече. – Чи все ж таки дещо розчарований? Я знаю, що ти дуже хотів стати керівником відділу організованої злочинності, а також знаю, що ти волів би краще обійняти посаду начальника оперативного відділу, ніж бути речником і помічником такого незграбного телепня, як я.

Він посміхнувся своєю щирою посмішкою, доки Дафф збирався з усіма своїми силами, щоб відповісти.

– Ти – мій друг, Даффе, і я хочу, щоб ти був біля мене. Як там йдеться у приказці?

Дафф прокашлявся.

– У якій приказці?

– Ти ж добре знаєшся на приказках, Даффе. Однак якщо ти наполягаєш на посаді керівника ВБОЗу, то я обіцяю подумати. Я ще нічого не казав Ленноксу. Але вигляд у тебе реально жахливий. Може, води принести?

– Ні, дякую, усе нормально. Я просто трохи зморений. Майже не спав перед облавою, а після вбивства Дункана не спав взагалі.

– І після цього кажеш, що лише трохи зморений?

Дафф задумливо замовк. Похитав головою.

– Взагалі-то, мені хотілося б відпочити зо два дні. Знаю, розслідування триває, але Кетнесс цілком могла б…

– Звісно, Даффе, авжеж. Немає сенсу заганяти коня лише через те, що вершник поспішає. Їдь додому у Файф. Передай від мене привіт Мередіт і скажи, що мусиш не вставати з ліжка щонайменше два дні. І це, хочеш вір, а хочеш ні, є наказом старшого комісара.

– Дякую.

– Попереджаю: я особисто перевірю, чи ти дійсно відпочиваєш у Файфі.

– Гаразд.

– А за три дні повернешся й даси мені відповідь щодо посади мого заступника.

– Домовились.

Дафф пішов прямо до туалету і виригав в унітаз.

Його сорочка вся просякла потом, і лише за годину, коли він переїжджав річку старим містком, його пульс знову уповільнився до нормального рівня.

Леді пройшла через ресторан та ігрову кімнату. Вона нарахувала дев’ятьох відвідувачів. Намагалася заспокоїти себе, що післяобідня година була найтихішим часом. Потім підійшла до Джека в реєстратурі.

– Чи були нові клієнти?

– Наразі ні, пані.

– Наразі? А чи будуть пізніше?

Він винувато усміхнувся.

– Якби ж то я знав…

– Ти заходив до «Обеліску», як я просила?

– Аякже, пані, заходив.

– І як там?

– Тихо, як і в нас.

– Ой, брешеш, Джеку!

– Так, пані, брешу.

Леді натужно розсміялась.

– Ти завжди вмієш втішити, Джеку. Як гадаєш, це – через вбивства, які тут сталися?

– Можливо. Але недавно хтось телефонував і хотів замовити саме той номер, в якому загинув Дункан. Чи, на крайній випадок, номер, в якому застрелили охоронців.

– То якісь хворі на голову. До речі, про хворих на голову: я хотіла би, щоб ти розпитав про отого хлопця, який був на вечері з Тортелом. Дізнайся, скільки йому років.

– Ви гадаєте, що…

– Сподіваймося заради самого ж хлопця, що йому вже виповнилося шістнадцять. А заради нас сподіваймося, що ще не виповнилось.

– Чи є якась особлива причина для отримання такої інформації, пані?

– Про всяк випадок треба мати у своєму загашнику компромат, Джеку. Старшого комісара призначає мер, і навіть попри те, що мер зазвичай лише затверджує ієрархію, яка вже склалася на конкретний момент, у нинішній ситуації ми не можемо бути впевнені в цьому на всі сто відсотків, згоден?

– Оце і все?

– Та ні, не все. Звісно, нам би хотілося, щоб Тортел посилив свій тиск на комісію з гральних закладів та казино, аби та влаштувала перевірку бізнесової практики «Обеліску». Я намагалася бути терплячою і доброзичливою, але якщо такий підхід не принесе швидких результатів, то нам доведеться вдатися до значно різкіших дій.

– Постараюся щось накопати.

– Джеку!

– Слухаю, пані.

– У мене останнім часом не було нападів лунатизму? Я не ходила уві сні?

– На моїй робочій зміні – ні, пані.

– А ти не брешеш?

– Може, ви і спускалися до реєстратури минулої ночі, але я не помітив, спали ви чи ні.

Леді розсміялась.

– Ой, Джеку, Джеку… Якби ж усі були такими добрими, як ти! Але маю підозру. Коли я прокинулася, то ключ у дверях стирчав із зовнішнього боку.

– А що конкретно ви підозрюєте? Ви ходите уві сні лише тоді, коли вас щось непокоїть.

– Та отож, – зітхнула Леді.

– А ваші сни? Вам сниться один і той самий сон?

– Я уже казала тобі, Джеку. Це – не сон, це спогад.

– Перепрошую, пані, але ви не можете цього знати. Якщо ви бачите щось уві сні щоночі, то не можете достеменно знати, наснилося це, чи сталося наяву. Бо в такому разі сон перетворюється на спогад. Ви ж знаєте, що дитина померла природною смертю.

– Вічно ти мене втішаєш. Але мене не треба заспокоювати. Я не хочу забувати. Навпаки, я хочу пам’ятати. Пам’ятати, від чого я відмовилася заради того, аби стати тим, ким я наразі є, згадувати ціну свого бездітного життя щоранку, прокидаючись у шовковій постелі з чоловіком, з яким забажала провести ніч, а потім спускаючись сюди, до того життя, яке я сама для себе створила. До того життя, де мене поважають за те, якою я є.

– Нас поважають не за те, якими ми є. Нас поважають за те, що ми здатні зробити. Особливо, якщо ми здатні зробити щось для особи, чиєї поваги прагнемо.

– Ти такий розумний, Джеку, а працюєш адміністратором.

– На жаль, мало хто дослухається до мудрості людини, яка працює адміністратором. Усі сприймають його за безневинного спостерігача, такого собі євнуха, який іноді може втішити людей поважних.

– Я рада, що ти не маєш дітей, Джеку. Ти – єдина людина, з якою я можу поговорити про занапащену дитину, не наражаючись при цьому на праведний батьківський гнів. Ти – людина розумна й толерантна, яка воліє розуміти, а не засуджувати.

– А що тут засуджувати? Молоду дівчину з бідної сім’ї згвалтували в тринадцять років; вона вагітніє, її виганяють з дому, і вона народжує дитину, яку не здатна вберегти?

– А може, я не надто й намагалася її вберегти?

– Якби надто намагалися, то могли б загинути самі. Вам було тринадцять. Іще не доросла жінка, але дівчина з гострим розумом. Чи варто було жертвувати вашим майбутнім заради немовляти, заради зерня, яке ще навіть не усвідомило, що воно живе, яке ще не знає, що таке тривога, провина, ганьба, справжня любов, яке насправді є не людиною, а каменем на шиї молодої дівчини, яку життя вже й без того покарало занадто жорстоко? Те, що цій тринадцятилітній дівчині не вдалося зберегти життя дитині, але вдалося вижити самій, слід назвати удачею на тлі нещасть. Бо погляньмо, чого їй вдалося досягти опісля. Вона організувала невеличкий бордель. Згодом влаштувала бордель великий і розкішний, який обслуговував потреби поважних людей – від комісара поліції до найвпливовіших політиків. Потім продала його і збудувала найкраще у місті казино. А зараз – вуаля! – вона вже цариця нашого міста.

Леді похитала головою.

– Не перебільшуй, Джеку. Ти прикрашаєш мої мотиви й даруєш прощення за мої гріхи. Що таке казино, що таке мрії ідіотів збагатитися у порівнянні з реальним життям малої дитини? Якби я не вимагала від свого життя так багато, то могла б зберегти її життя.

– Невже ви справді вважаєте, що хотіли від життя занадто багато?

– Я вимагала від інших визнання. Ні, більше – я вимагала від них поваги. І любові. Такі дари долі випадають не кожному, але я вимагала від життя бути одною з тих нечисленних щасливців. І заплатила за це: я втрачаю свою дитину знову і знову, втрачаю її щоночі.

Джек кивнув головою.

– А що б ви зробили, пані, якби вам довелося вибирати?

Леді поглянула на нього.

– Мабуть, усі ми – і погані, і хороші – є лише рабами наших пристрастей, Джеку. Як ти вважаєш?

– Та хтозна, пані, але щодо рабів пристрастей: завтра я спробую дізнатися про отого хлопця, якого привозив із собою Тортел на вечірку.

Макбет вийшов з ліфта в підвалі й зупинився на пару секунд, вдихаючи запах шкіри, зброярського мастила і чоловічого поту. Глянув на девіз спецназу під вогнедишним драконом: ВІРНІСТЬ і БРАТЕРСТВО, ХРЕЩЕНІ ВОГНЕМ, ПОЄДНАНІ КРОВ’Ю. «Господи, – подумав він, – відтоді наче сто років минуло».

Макбет рвучко відчинив двері й увійшов до роздягальні спецназу.

– Олафсоне, Ангусе, це що таке? Негайно сідайте, нема чого підстрибувати, подібно до якихось молодих рекрутів. А де Сейтон?

– Отам, – відповів Ангус маслянистим тоном проповідника. – Сумно було дізнатися про Банко. Хлопці збирають гроші на вінок, але ж ви…

– …більше не один із хлопців? Звісно, що я й досі один із вас, – відповів Макбет, видобуваючи з кишені гаманця. – Але я гадав, що ти на лікарняному, Олафсоне. Де ж твоя пов’язка?

– Я її викинув. – Через свою шепелявість Олафсон розмовляв немовби з іспанським акцентом. – Лікар сказав, що в моєму плечі ушкоджені всі сухожилля і що я більше ніколи не зможу стріляти. Але коли плече оглянув Сейтон, воно раптом взяло й зажило.

– От і добре. Не слід довіряти лікарям. – Макбет передав Олафсону кілька купюр.

– Це забагато, сер.

– Бери, бери.

– Тут і на труну вистачить.

– Бери, кажу.

Макбет зайшов до свого колишнього кабінету. Насправді то був не кабінет, а невеличка майстерня, де на полицях та ослінцях лежали деталі стрілецької зброї та набої; друкарська машинка стояла на стільці, бо нею все одно ніхто не користувався.

– Що скажете?

– Хлопці вже пройшли інструктаж, – відповів Сейтон, перед яким на столі лежав товстий службовий посібник.

– А як щодо двійнят Гатлінга?

– Кулемети прибудуть завтра вранці близько восьмої. Наскільки я розумію, ви вже домовилися з начальником порту, щоб судно пропустили без черги?

– Так, бо ми ж не можемо допустити, аби двійнята запізнилися на вечірку. До речі, завтра вдень твоїм хлопцям намічається невеличка робота.

– Чудово. Де?

– У Файфі.